Datasets:

mshamrai

/

lang-pruning-uk-uber-text-2

like 1

Кірибаті Респу́бліка Кіриба́ті (, , кірибаті Ribaberikin Kiribati, ˈkiɾibas) — острівна держава, розміщена на островах та атолах у центральній та західній частині Тихого океану, що складається з трьох груп коралових атолів і вулканічного острова. Межує на заході з територіальними водами Маршаллових Островів та Федеративних штатів Мікронезії, на заході та південному заході з територіальними водами Науру, Соломонових Островів та Тувалу, на півдні та південному сході межує з територіальними водами Токелау, островів Кука та Французької Полінезії, на півночі та північному сході межує з нейтральними тихоокеанськими водами. Довжина прибережної лінії 1143 км. Загальна площа островів становить 726,34 км². Населення становить особи (2005 р.). Столиця Кірибаті — Південна Тарава. Незалежність колонії Острови Гілберта від Великої Британії була проголошена 12 липня 1979 року, в цьому ж році вона була офіційно перейменована на Республіку Кірибаті. Етимологія Сучасна назва країни походить від спотвореної англійської назви Островів Гілберта — «Gilbert Islands», яке місцевою мовою вимовляється як (Кі́рібас), а записується як Kiribati. Географія Кірибаті розташована на 32 коралових островах в архіпелагах: Кірибаті (Гілберта), Лайн (Центральні Полінезійські Споради), Равакі (Фенікс), включаючи найбільший атол світу Кіритіматі (острів Різдва), а також на океанічному острові Банаба. Відстань від найзахіднішого до найсхіднішого острова становить 4 000 км. 32 атоли та один острів (Банаба) розділені на 4 групи островів (із заходу на схід): * острів Банаба — неподалік від Науру * 16 островів архіпелагу Гілберта, включаючи атол Тарава * 8 островів архіпелагу Фенікс * 8 островів архіпелагу Лайн Острови Гілберта — група островів в південно-східній частині Мікронезії. Загальна площа — 279,23 км². В межах архіпелагу можна виділити три підгрупи островів Гілберта, які розрізняються за кількістю опадів: Північна підгрупа (атоли Макін і Бутарітарі), Центральна підгрупа (атоли Маракеі, Абаіанг, Тарава, Маіана, Абемама, Куріа, Аранука) та Південна підгрупа (атоли Ноноуті, Табітеуеа, Беру, Нікунау, Онотоа, Тамана, Арорае). Клімат Космічний знімок кількох островів Республіки Кірибаті Більшість островів у архіпелазі Гілберта і кілька островів у архіпелагах Лайн і Фенікс розташовані в сухому поясі екваторіальної океанічної кліматичної зони. З давніх-давен місцеві жителі виділяють два сезони в році. Перший з них — Aumeang, який починається одночасно з появою на небосхилі зоряного скупчення Плеяд. Другий сезон — Aumaiaki, який починається одночасно з появою на небосхилі сузір'я Скорпіона. Перший сезон зазвичай триває з жовтня по березень, другий — з квітня по вересень. Більш дощовим є сезон Aumeang, тоді як сезон Aumaiaki є більш посушливим. Дослідження напрямку вітрів, яке проводили на атолі Тарава від 1978 до 1983 року, вказує на те, що з грудня по травень переважають вітри, що дмуть зі сходу і північного сходу, а у квітні-листопаді — зі сходу і південного сходу. При цьому вітри з грудня по травень дмуть сильніше. Клімат Кірибаті залежить від двох зон конвергенції: міжтропічної, яка визначає рівень опадів на північних атолах, та південнотихоокеанської, яка визначає рівень опадів на південних атолах. З цими двома поняттями пов'язані дві аномалії — явища Ель-Ніньйо і Ла-Нінья. Під час Ель-Ніньйо межтропічна зона конвергенції пересувається на північ у бік екватора, а Ла-Нінья — на південь у бік від екватора. Під час Ель-Ніньйо на островах Кірибаті випадають сильні дощі, а під час Ла-Нінья настає сильна посуха. На північних атолах архіпелагу Гілберта і північних островах Лайн, окрім Кіритіматі, опадів випадає більше, ніж на атолах, що лежать на півдні. Рівень опадів у Кірибаті варіює від 1100 мм на півдні островів Гілберта (атол Таман) до 3000 мм на рік на півночі (атол Бутарітарі) і від 4000 мм в архіпелазі Лайн (атол Тераїна) до 800 мм на атолі Кантон (острови Фенікс). Урагани бувають досить рідко. Найсухішими місяцями в році є травень і червень. Сезон дощів на островах Гілберта триває з жовтня по квітень. Періодично трапляються посухи (особливо в центральних і південних островах архіпелагу Гілберта, на островах Фенікс і острові Різдва), які згубно впливають на сільськогосподарські рослини (насамперед кокосову пальму). Середньорічна температура в Кірибаті варіюється від 26 °C до 32 °C. Найспекотніші місяці — вересень-листопад, найхолодніші — січень-березень. Значну загрозу майбутньому країни становить глобальне потепління, і в тому числі пов'язане з ним підвищення рівня Світового океану, в результаті якого острови заввишки менш як 5 м можуть опинитися під водою. У листопаді 2010 року президент Кірибаті на конференції з питань зміни клімату, що відбулася в столиці Кірибаті Південній Тараві, звернув увагу провідних держав світу, що роблять значний внесок у забруднення атмосфери парниковими газами, до цієї проблеми та заявив, що республіка повинна бути готовою до будь-яких наслідків, викликаних глобальним потеплінням, в тому числі до необхідності переселення громадян країни. Ґрунти та гідрологія Атол Каролайн Ґрунти Кірибаті — високолужні, коралового походження, досить бідні. Зазвичай вони пористі, через що дуже погано затримують вологу. Також тутешні ґрунти містять дуже мало органічних і мінеральних речовин, за винятком кальцію, натрію і магнію. Вміст органічного вуглецю в підґрунті вкрай низький (менш як 0,5 %), за винятком тих місць, де вирощують таро (). Фосфатні ґрунти поширені по всій республіці. Також зустрічаються коричнево-червоні ґрунти, що утворилися з гуано, який накопичився в гаях рослини . Річки на атолах Кірибаті відсутні через маленьку площу, низьку висотність, пористість ґрунтів. Замість цього в результаті проливних дощів вода, що просочується крізь ґрунт, утворює лінзу злегка солонуватої води. Дістатися до неї можна якщо викопати колодязь. Крім води, яку можна зібрати з листя кокосової пальми після дощів, ці лінзи — єдине джерело прісної води на більшості островів Кірибаті. Солоність ґрунтових вод зазвичай зменшується при віддаленні від лагуни й океану. Розташування і рівень ґрунтових вод багато в чому визначають особливості флори, розташування криниць і оброблюваних земель. Неконтрольований процес урбанізації та зростання чисельності населення в Південній Тараві привели до потрапляння в декількох місцях стічних вод у ґрунтові. Значну загрозу для наявних запасів прісної води на атолах становить підвищення рівня води Світового океану. Прісноводні озера є лише на островах Кіритіматі . Загалом на островах Республіки Кірибаті є близько 100 маленьких солоних озер. Деякі з них мають діаметр кілька кілометрів. Флора і фауна копру — основний експортний товар країни Через маленьку площу суходолу, віддаленість від континентів, порівняно молодий геологічний вік атолів, а також суворі природні умови на островах Гілберта налічується лише 83 види місцевих рослин, жодна з яких не є ендеміком. Вісім видів рослин, імовірно, були завезені аборигенами, а сумарна кількість судинних рослин, виявлених на островах за увесь час, — приблизно 306 видів. До рослин, які були завезені аборигенами, належать гігантське болотне таро (Cyrtosperma chamissonis), таро (Colocasia esculenta), гігантське таро (Alocasia macrorrhiza), ямс (Dioscorea spp.), два види хлібного дерева (Artocarpus altilis та A. mariannensis) і такка перистонадрізана (Tacca leontopetaloides). Рослини пандан покрівельний (Pandanus tectorius) і кокосова пальма (Cocos nucfera), ймовірно, мають подвійне походження: на багатьох островах це корінні рослини, на інших — завезені людиною. Чотири рослини: таро, кокосова пальма, хлібне дерево і пандан — відігравали та відіграють одну з ключових ролей в харчуванні місцевих жителів. Також зустрічаються характерні для всіх атолів Океанії рослини Scaevola taccada (), Tournefortia argentea (), Morinda citrifolia (), Guettarda speciosa (), Pemphis acidula () і мангрові дерева. Основні представники морської фауни — лобстери, кокосові краби, тридакни, конуси (морські черевоногих молюсків), голотурії (або морські огірки). Прибережні води островів дуже багаті рибою (близько 600—800 видів) і коралами (близько 200 видів). Риба завжди була основним джерелом їжі для місцевих жителів. У прибережних водах зустрічаються рифові окуні (Lutjanidae), альбули (Albula vulpes), молочні риби (Chanos chalzos), великоголові кефалі (), барабулеві (Upeneus spp.), ставриди (Caranx spp.). Зустрічається кілька видів морських черепах. Світ ссавців Кірибаті вкрай бідний. Єдиним наземним ссавцем, поміченим на островах під час Американської наукової експедиції в першій половині XIX століття, був малий пацюк. Жителі розводять домашню птицю і свиней. Світ орнітофауни досить різноманітний: загалом у країні мешкає 75 видів птахів, одна з яких є ендеміком — це очеретянка (Acrocephalus aequinoctialis), що мешкає на Кіритіматі. Більшість островів у архіпелагах Лайн і Фенікс є дуже великими колоніями птахів. Наприклад, острови Молден і , а також частина острова Кіритіматі оголошені . Політика Глава держави й уряду — президент; Законодавчий орган: Палата Асамблеї; Політична система: ліберальна демократія. Правоохоронні та військові органи Правоохоронна діяльність на Кірібаті здійснюється Поліцейською службою Кірібаті, яка відповідає за всі правоохоронні та воєнізовані функції в острівній державі. Поліцейські пости розташовані на всіх островах. Поліція має один патрульний катер тихоокеанського типу «RKS Teanoai II». Кірібаті не має збройних сил і покладається на Австралію та Нову Зеландію в питаннях оборони. Головна в'язниця на Кірібаті розташована в місті Бетіо і має назву «В'язниця імені Вальтера Бетіо». Також є в'язниця в Лондоні на Кіритіматі. Згідно з історичним британським законом, чоловіча гомосексуальність є незаконною в Кірібаті, і за неї передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 14 років, але цей закон не застосовується. Кірібаті ще не пішла шляхом Сполученого Королівства, після доповіді Вольфендена, щодо декриміналізації актів чоловічої гомосексуальності, починаючи з положень Закону Великої Британії про сексуальні злочини 1957 року. Жіноча гомосексуальність є легальною, але лесбіянки можуть стикатися з насильством і дискримінацією. Однак, дискримінація у сфері зайнятості за ознакою сексуальної орієнтації заборонена. Населення Населення 87 000 осіб (2000); 96 % — кірибаті (мікронезійці); Релігія: протестантизм. Мови: англійська (державна), гільбертська (кірибаті). Історія Встановлення протекторату над островом Абемама Про заселення островів Кірибаті та їхню ранню історію відомо дуже мало. Проте, існують припущення, що предки сучасного народу Кірибаті прибули на острови Гілберта зі східної Меланезії на початку I тисячоліття н. е. Острови Лайн і Фенікс до часу їх відкриття європейцями та американцями були безлюдними. Однак на цих атолах залишилися сліди людської присутності в далекому минулому. Це спонукало вчених до спроби пояснити причини зникнення місцевого населення на архіпелагах Лайн і Фенікс. Одна з поширених думок — така, що в умовах невеликої площі, віддаленості від інших архіпелагів, посушливого клімату та дефіциту прісної води жити на цих островах було вкрай важко. Тому люди, що заселили острови, були змушені незабаром покинути їх. Острови вперше були відкриті командами британських та американських суден наприкінці XVIII — на початку XIX століття. 1820 року російський мандрівник, адмірал Іван Крузенштерн назвав їх островами Гілберта на честь англійського капітана , який відкрив острови в 1788 році («Кірибаті» — це місцева вимова англійського слова «gilberts»). Традиційна ж назва островів Гілберта — Тунгару (). Перші британські поселенці прибули на острови 1837 року. У 1892 році острови Гілберта з сусідніми островами Елліс стали протекторатом Британської імперії. 1916 року острови Елліс об'єднано з островами Гілберта, сформовано єдину колонію Острови Гілберта та Елліс. Острів Кіритіматі став частиною колонії в 1919 році, а острови Фенікс — у 1937-му. Території, які контролювала Японія під час Другої світової війни Під час Другої світової війни атол Тарава був театром воєнних дій. Під час Другої світової війни острів Банаба і більшість островів архіпелагу Гілберта, в тому числі атол Тарава, були окуповані Японією. Тарава — місце, де відбулася одна з найбільш кровопролитних битв на тихоокеанському театрі воєнних дій (у листопаді 1943 року, між японською та американською армією біля села Бетіо, колишньої столиці колонії). 1963 року колоніальна влада провела перші серйозні реформи в управлінні колонією. Було сформовано Виконавчу і Консультативну ради. В останню допустили представників місцевого населення, яких призначав місцевий резидент-комісар. 1967 року Виконавчу раду перетворено в Урядову раду, а Консультативну раду — в Палату представників за участю чиновників колоніальної адміністрації та 24 членів, яких обирало місцеве населення. 1971 року колонія отримала статус самоврядної одиниці. На її чолі поставлено губернатора. Новостворену Законодавчу раду обирало переважно місцеве населення. Депутати обирали зі свого складу представника, який захищав їх інтереси в новій Виконавчій раді. У 1975 році колонію розділено на самостійні колонії Острови Гілберта та Острови Елліс. У 1978 році острови Елліс стали незалежною державою (сучасна назва — Тувалу). 12 липня 1979 року незалежність здобули острови Гілберта (сучасна назва — Республіка Кірибаті). 1983 року набрав чинності договір про дружбу між США і Кірибаті, укладений ще в 1979 році, за яким США відмовлялися від претензій на 14 островів у архіпелагах Лайн і Фенікс, визнавши їх частиною Кірибаті. Основною проблемою республіки завжди була перенаселеність островів. 1988 року частина населення Тарави переселилась на менш густонаселені острови республіки. У 1994 році президентом країни обрано Тебуроро Тіто (був переобраний у 1998 році). 1999 року республіка Кірибаті стала членом ООН. У 2002 році вийшов закон, що дозволяє уряду країни закривати газети. Це сталося невдовзі після появи першої успішної неурядової газети. Президент Тіто був переобраний у 2003 році, але в березні 2003 року він був зміщений із займаної посади. У липні 2003 року президентом став Аноте Тонг з опозиційної партії. Економіка Загальна характеристика За винятком періоду від 1994 до 1998 року, коли відзначався значний економічний ріст, викликаний, перш за все, економічними заходами держави направленими на стимулювання, економіка Кірибаті розвивалася порівняно повільними темпами. У 1999 році показник ВНП виріс лише на 1,7 %. В економіці цієї аграрної країни продовжує переважати державний сектор. Поєднання повільних темпів економічного зростання і низький рівень послуг привів до того, що Кірибаті серед 12 тихоокеанських держав — членів Азійського банку розвитку за індексом людського розвитку посіла в 1999 році восьме місце. Значними перешкодами на шляху розвитку цієї мікрокраїни є не лише маленька площа суходолу, але й екологічні та географічні чинники, включаючи віддаленість від світових ринків збуту продукції, географічна розпорошеність, вразливість перед природними лихами та вкрай обмежений внутрішній ринок. У зв'язку з обмеженими можливостями для економічного зростання з точки зору площі країни, наявності природних багатств, малих трудових ресурсів і низького ВНП, а тому вузьким внутрішнім ринком, єдиним шляхом економічного розвитку для цієї острівної держави є залучення мігрантів (як одного з факторів виробництва), грошових переказів і грошової допомоги інших держав (фінансових трансфертів) і опора на державу (державне фінансування економіки). За такою моделлю потрібно підтримувати високий рівень споживання всередині країни. Республіка Кірибаті стала незалежною 1979 року, невдовзі після вироблення родовища фосфатів на острові Банаба, причому ці мінерали становили 85 % всього експорту країни, 45 % ВНП і 50 % державного бюджету. Відтоді основними джерелами доходів для Кірибаті стали копра і рибна продукція. Основним роботодавцем у країні є держава, яка, попри свої можливості, не може розв'язати проблеми працевлаштування молодих громадян країни, багато з яких не мають достатнього рівня освіти. Іншим джерелом доходу для Кірибаті останніми роками стала видача ліцензій на право вилову риби в її особливій економічній зоні. Грошова система і фінанси Монети Кірибаті Грошова одиниця Кірибаті — австралійський долар, однак від 1979 року в обігу на території республіки діють також кірибатські долари, які відносяться як 1:1 до австралійського долара. В обігу перебувають 7 видів монет номіналами 1, 2, 5, 10, 20, 50 кірибатських центів, 1 і 2 долари. Всі монети, крім монет у 50 центів і 1 долар, мають ті самі розміри, що й відповідні австралійські. Монета в 50 центів має круглу форму, тоді як в 1 долар — форму дванадцятикутника. За бюджетом на 2005 рік витрати становили 73 058 тисяч, а доходи — 78 563 тисяч австралійських доларів . Найбільшою статтею видаткової частини бюджету є витрати на освіту. Витрати на підтримання порядку і безпеки країни становлять 7 405 тисяч австралійських доларів. Частка витрат на охорону здоров'я у 2005 році становила 17 % всіх витрат. Серед доходів найбільше значення мають надходження від податків і мит, причому вирішальну роль відіграють непрямі податки — 62 % всіх доходів. Важливим джерелом поповнення бюджету країни є також поштові марки, які викликають зацікавленість філателістів з усього світу. Від 2001 до 2005 рік спостерігалося зниження надходжень до державного бюджету, що пов'язано зі зменшенням доходів від видачі ліцензій на вилов риби в особливій економічній зоні країни. У Кірибаті діють два банки — Банк Розвитку Кірибаті () і Банк Кірибаті (). Останній банк є спільною установою уряду Кірибаті та корпорації «Westpac Banking Corporation of Australia» (Австралія). Банк Кірибаті надає повний пакет фінансових послуг, включаючи міжнародні угоди. Сільське господарство Попри те, що в Кірибаті існують значні обмеження для розвитку сільського господарства (зокрема, через маленьку площі атолів), техніка обробітку землі в цій тихоокеанській республіці досягла досить високого рівня. Розвиток сільського господарства, проте, негативно позначився на рослинному покриві островів, зокрема, призвів до знеліснення. Одна з найважливіших сільськогосподарських культур у Кірибаті — гігантське болотне таро, з якого отримують цінний крохмаль. Однак останнім часом у зв'язку зі збільшенням споживання рису і борошна роль таро дещо знизилася. Також знизилась врожайність цієї сільськогосподарської рослини на атолі Тарава, що пов'язано з поширенням жука-паразита виду Papuana huebneri. Попри невелику площу країни й бідні ґрунти, сільське господарство відіграє одну з ключових ролей в економіці Кірибаті. Значних успіхів досягнуто в збільшенні виробництва копри, одного з основних експортних товарів цієї держави. 1998 року експортовано 7577 тонн копри на загальну суму в A$ 4,5 млн (наприклад, риби тоді експортовано на суму в A$ l млн). Серед інших важливих сільськогосподарських рослин можна виділити пандан, хлібне дерево, папаю (). Одним з пріоритетних напрямків розвитку економіки є зниження частки імпортованої сільськогосподарської продукції. Досягнення цієї мети можливе лише при інтенсифікації сільського господарства, яка дозволить також розв'язати проблеми забезпечення їжею населення країни яке зростає (проте це проблематично здійснити). У прибережних водах і лагунах атолів мешкає безліч цінних видів риб і молюсків. Значне місце в раціоні місцевих жителів займають молюски тридакни (), яких вони розводять. Зовнішня політика Кірибаті підтримує зв'язки переважно з державами басейну Тихого океану. Має дипломатичні відносини з Тайванем. Примітки Посилання * Кірибаті //

Кита́йська Наро́дна Респу́бліка () — держава в Східній Азії. Найбільша за чисельністю населення держава світу (1 439 323 776 осіб, більшість населення — етнічні китайці, самоназва — хань); посідає 4-те місце у світі за площею, поступаючись тільки Росії, Канаді та США. Китай межує на півночі з Монголією, на північному заході — з Казахстаном, на заході — з Киргизстаном, Таджикистаном та Афганістаном, на північному сході — з Російською федерацією та КНДР, на південному заході — з Індією та Непалом, на півдні — з Бутаном, М'янмою (раніше Бірма), Лаосом і В'єтнамом. На сході та південному сході країну омивають Жовте, Східнокитайське та Південнокитайське моря. Столиця — Пекін. КНР є кандидатом-наддержавою, постійним членом Ради Безпеки ООН (1971), однією з провідних космічних держав світу, володіє ядерною зброєю і найбільшою у світі армією за чисельністю військовослужбовців. 2010 року китайська економіка обігнала японську і стала другою економікою світу за номінальним ВВП. У 2014 році Китай обігнав США і став першою економікою у світі по розміру за ВВП (ПКС). КНР є світовим лідером із виробництва більшості видів промислової продукції, зокрема з виробництва автомобілів і споживчого попиту на них. Найбільший світовий експортер («фабрика світу»). Має у своєму розпорядженні найбільші у світі золотовалютні резерви. Китай є членом наступних міжнародних організацій як ООН, АТЕС, G20, Світова організація торгівлі (СОТ; з грудня 2001 року), а також ШОС і БРІКС. З часу проголошення Китайської Народної Республіки 1949 року панівною партією є Комуністична партія Китаю. Міжнародні спеціалісти зазначають, що КНР, попри потужне економічне зростання, не є демократією і є авторитарною диктатурою. Походження назви Згідно із загальнопоширеною версією, слово «Китай» походить від імені «Катай», яке, зі свого боку, виникло від назви не китайської, а прото-монгольської групи кочових племен із Маньчжурії — кидані. У 907 році вони захопили північ країни і заснували там свою династію Ляо. Їхнє місце в XII—XIII століттях зайняли інші кочівники — чжурчжені та монголи, однак етнонім їхніх попередників закріпився як топонім Північного Китаю. Завдяки європейським купцям, зокрема, Марко Поло, ця назва у формі «Катай» («Cathay») потрапило в середньовічну Західну Європу, витіснивши латинське «China». Звідси воно перейшло до більшості слов'янських мов, де перетворилося на «Китай». На Заході «Катай» зрідка вживається як поетична назва Китаю. Історія Конфуцій Історія Китаю особлива різноманітністю письмових джерел, які, у поєднанні з археологічними даними, дозволяють реконструювати політичне життя і соціальні процеси, починаючи з глибокої давнини. Канонізовані давньокитайські тексти релігійно-філософського та історичного змісту — особливо ті з них, в яких містилося вчення Конфуція — в свою чергу, самі впливали на подальший розвиток китайської цивілізації, світогляд китайського народу. Для китайської цивілізації з часів Конфуція була характерна висока соціально-політична активність кожної людини, спрямована на досягнення щастя і благополуччя саме в земному житті — при цьому його доля залежала не від божественного приречення, а від власних зусиль. З політичної точки зору Китай протягом декількох тисячоліть проходив через циклічні періоди політичної єдності та розпаду, причому в ряді випадків частково або повністю ставав частиною іноземних держав (наприклад, імперій Юань і Цін). Територія Китаю регулярно піддавалася нашестю ззовні, проте більшість загарбників рано чи пізно зазнавали китаїзації і асимілювалися в китайський етнос, а території їхніх держав зазвичай включалися в територію Китаю. Сучасна китайська держава і суспільство є результатом багатовікового культурного і політичного взаємопроникнення і взаємодії з численними оточуючими азійськими народами, що супроводжувалось переміщеннями багатомільйонних людських мас і багатовікової ханьської асиміляції. При цьому необхідно враховувати, що традиційна китайська історіографія включає суверенні держави інших народів (монголів, маньчжурів та ін.) в хронікально-династичну історію Китаю, ігноруючи власні історичні традиції цих народів і розглядаючи їх держави як історичні частини Китаю. Встановлення Республіки Сунь Ятсен, засновник Республіки Китай, однієї з перших республік в Азії. Китайська монархія зазнала краху в 1912 році під час Сіньхайської революції, коли на зміну династії Цін прийшла Китайська Республіка. Японія вторглася в Китай у 1937 році, поклавши початок Другій японо-китайській війні та тимчасово зупинивши громадянську війну між Комуністичною партією Китаю (КПК) і Гоміньданом (правляча партія Республіканського Китаю). Капітуляція та вигнання японських військ з Китаю в 1945 році залишили вакуум влади в країні, що призвело до відновлення боїв між КПК і Гоміньданом. Громадянська війна та Народна Республіка Мао Цзедун До існування Народної Республіки КПК проголосила кілька територій країни Китайською радянською республікою (Цзянсійська Рада). Рада Цзянсі була знищена арміями Гоміндану в 1934 році та переведена в Яньань, де завершився Великий похід китайських комуністів. Громадянська війна закінчилася в 1949 році. Після цього КПК отримує контроль над більшою частиною материкового Китаю, а Гоміньдан відступає до Тайваню. 1 жовтня 1949 року голова КПК Мао Цзедун офіційно проголосив створення Китайської Народної Республіки на площі Тяньаньмень у Пекіні. У 1950 році Народно-визвольна армія захопила Хайнань і Тибет. Сили Гоміньдану продовжували повстання в західному Китаї протягом 1950-х років.Уряд КНР зміцнив свою популярність серед селян через земельну реформу, яка передбачала страту від 1 до 2 мільйонів поміщиків. Китай створив незалежну промислову систему та власну ядерну зброю. Населення Китаю зросло з 550 мільйонів у 1950 році до 900 мільйонів у 1974 році. «Великий стрибок», ідеалістичний масштабний проект реформ, призвів до мільйонів смертей між 1959 і 1961 роками. У 1966 році Мао та його союзники розпочали Культурну революцію. У жовтні 1971 року КНР замінила Китайську Республіку в Організації Об'єднаних Націй і зайняла її місце як постійний член Ради Безпеки. Ці дії ООН також створили проблему політичного статусу Тайваню та проблему двох Китаїв. Реформи та новітня історія Після смерті Мао «Банда чотирьох» була заарештована Хуа Гофеном. Ден Сяопін прийшов до влади в 1978 році та запровадив економічні реформи. Це ознаменувало перехід Китаю від планової економіки до змішаної економіки з дедалі більш відкритим ринковим середовищем. КПК послабила урядовий контроль над особистим життям громадян. У 1989 році придушення студентських протестів на площі Тяньаньмень викликало засудження та санкції проти китайського уряду. Цзян Цземінь, Лі Пен і Чжу Жунцзі очолили націю в 1990-х роках. Британський Гонконг і португальський Макао стали частиною Китаю в 1997 і 1999 роках (як спеціальні адміністративні регіони Гонконг і Макао за принципом «Одна країна, дві системи»). Країна приєдналася до Світової організації торгівлі в 2001 році і зберегла високі темпи економічного зростання під керівництвом Ху Цзіньтао і Вен Цзябао в 2000-х роках. Однак таке економічне зростання також серйозно вплинуло на ресурси та навколишнє середовище країни. Генеральний секретар Комуністичної партії Китаю Сі Цзіньпін керує з 2012 року та докладає широкомасштабних зусиль для реформування економіки Китаю. У 2013 році Китай ініціював Ініціативу «Один пояс, один шлях» — глобальний інфраструктурний інвестиційний проект. Глобальна пандемія COVID-19 виникла в Ухані та була вперше виявлен в грудні 2019 року. Реакція уряду Китаю включала стратегію нульового запобігання COVID-19, що зробило його однією з небагатьох країн, що дотримуються такого підходу. 1 липня 2021 року Китайська Народна Республіка відзначила 100-річчя заснування КПК численним зібранням на площі Тяньаньмень і культурно-мистецьким виступом на Пекінському національному стадіоні. Географія Китай розташований у Центральній і Східній Азії і є однією з найбільших за площею держав світу. На сході омивається водами Жовтого, Східно-Китайського, Південнокитайського морів Тихого океану. Має численні острови, найбільші — Тайвань і Хайнань. На півночі Китай межує з Росією і Монголією, на заході та півдні — з Афганістаном, Пакистаном, Індією, Непалом, Сіккімом, Бутаном, Бірмою, Лаосом і В'єтнамом, на північному сході — із КНДР. Узбережжя Китаю тягнеться від кордону з Північною Кореєю на півночі до В'єтнаму на півдні і має довжину близько 14 500 км. Китай омивається Східно-Китайським морем, Корейською затокою, Жовтим і Південнокитайським морями. Крім того, острів Тайвань відділений від материка Тайванською протокою. Рельєф Китай — переважно піднесена країна, що характеризується значними амплітудами висот і складною орографією. Чітко виділяються Тибетське нагір'я на південному заході; розташований північніше — пояс Центрально-азійських рівнин і плоскогір'їв, що простягнувся широкою смугою із заходу на схід; область низинних рівнин Східного Китаю з окраїнними горами. Тибетське нагір'я — найвисокогірніша частина Китаю. Середня висота цокольних плоскогір'їв перевищує 4 тис. м, окремі вершини підіймаються вище 6—7 тис. м. Нагір'я включає комплекс великих рівнин Джангтанг, безстічні плоскогір'я Центрального Тибету, а також ряд внутрішніх хребтів (Гандісишань, Танглаї та інші) й могутні гірські утвори — Куньлунь на півночі, Сино-Тибетські гори на сході, Гімалаї на півдні й Каракорум на заході. Дві інші гірські системи продовжуються за межами Китаю. Область низинних рівнин Східного Китаю простягнулася з півночі на південь, головним чином, уздовж узбережжя Жовтого моря. Найпівнічніше положення займають низовини Саньцзян і Північно-Ханкайська, далі випливає розташована у великій міжгірній западині рівнина Сунляо, південніше — Велика Китайська рівнина, що переходить на півдні в рівнини басейну нижньої й середньої течії річки Янцзи. Райони, обрамлені горами (Жехе, Яньшань, Тайханшань, Наньлин, Юньнаньське нагір'я, частково Хінган і Маньчжуро-Корейські гори). Клімат Клімат Китаю дуже різноманітний — від субтропічного на південному сході до різко-континентального (арідного) на північному заході. На південному узбережжі погода визначається мусонами, які виникають через різні поглинаючі властивості суші та океану. Сезонні рухи повітря і супутніх вітрів містять велику кількість вологи в літній період і досить сухі взимку. Наступ і відхід мусонів значною мірою визначають кількість і розподіл опадів по країні. Великі різниці по широті, довготі та висоті на території Китаю породжують велике розмаїття температурних і метеорологічних режимів, незважаючи на те, що велика частина країни лежить в області помірного клімату. Більше 2/3 країни займають гірські хребти, нагір'я і плато, пустелі та напівпустелі. Приблизно 90 % населення живе на 10 % площі країни — в прибережних районах і заплавах великих річок, таких, як Янцзи, Хуанхе (Жовта річка) і Перл. Ці території знаходяться у важкому екологічному стані в результаті довгої та інтенсивної сільськогосподарської обробки та промислового забруднення навколишнього середовища. Найпівнічніша провінція Китаю Хейлунцзян знаходиться в області помірного клімату, а південний острів Хайнань — в тропіках. Різниця температур між цими регіонами в зимові місяці велика, але влітку зменшується. У північній частині Хейлунцзян температура взимку може опускатися до –38 °C, середні температури січня — близько -16 °C. Середня температура липня в цій області становить 20 °C. У південних же частинах провінції Гуандун середня температура коливається від 10 °C в січні до 28 °C в липні. Кількість опадів змінюється навіть більше, ніж температура. На південних схилах гір Циньлін випадають численні дощі, максимум яких припадає на літні мусони. При русі на північ і захід від гір ймовірність дощів зменшується. Північно-західні райони країни — найсухіші, в розташованих там пустелях (Такла-Макан, Гобі, Ордос) опадів практично немає. Південні та східні області Китаю часто (близько 5 разів на рік) страждають від руйнівних тайфунів, а також від повеней, мусонів, цунамі та посух. Північні райони Китаю кожну весну накривають жовті пилові бурі, які зароджуються в північних пустелях і переносяться вітрами у бік Кореї і Японії. Водойми Східна частина Китаю має значний поверхневий стік і розгалужену річкову мережу. Для гідрологічного режиму річок цієї частини країни характерним є вкрай нерівномірний внутрішній річковий розподіл стоку: максимум його припадає на вологий сезон, а в сухий період року він зовсім незначний. У період літніх дощів трапляються бурхливі повені, які нерідко викликають водні катастрофи на Янцзи, Хуанхе, Хуайхе й інших річках. Для запобігання розливів і повеней русла багатьох річок були обваловані. Споруджено ряд гідротехнічних споруджень і водоймищ (головним чином, у басейні р. Хуайхе) для регулювання стоку. У басейні нижньої течії р. Янцзи численні озера, найбільші з яких — Дунтинху, Поянху, Тайху. Озера є природними регуляторами стоку: вони приймають паводкові води і повертають їх. Річки й озера Східного Китаю широко використовуються для судноплавства, іригації й рибальства. На Північному Заході Китаю річки мілкі, на великих просторах поверхневий стік відсутній. Звичайно вони маловодні, стікають у безстічні западини, живлячи озера або, гублячись у пісках. Більшість річок у сухий період пересихає. Великі річки — Яркенд, Аксу (складові Тариму) живляться у горах, для їхнього водного режиму характерна літня повінь. Річки Центральної Азії й рівнин Північно-Східного Китаю кілька місяців сковані льодом. Річкові води на заході широко використовуються для зрошення. Гідрографічна мережа західної й центральної частини Тибетського нагір'я не має зовнішнього стоку, живлячи численні, переважно солоні, озера. Річки тут маловодні й на тривалий час промерзають до дна. На сході та півдні нагір'я розташовані джерела найбільших річок Азії (Хуанхе, Янцзи, Меконгу, Салуїну, Брахмапутри, Інду). У Північно-Західному Китаї і на Тибетському нагір'ї багато озер, найбільші з яких — Кукунор, Лобнор, Баграшкьоль, Намцо, Селінг. Безстічні озера часто мають солону воду. Державний устрій Генсек ЦК КПК * Комуністична партія Китаю (КПК) * Всекитайська рада народних представників — парламент КНР * Китайська народна політична узгоджувальна рада — дорадчий орган при уряді Збройні сили * Народно-визвольна армія Китаю Адміністративний поділ Адміністративний поділ Китайська Народна Республіка здійснює адміністративний контроль над 22 провінціями; при цьому уряд КНР вважає Тайвань своєю 23-ю провінцією. Окрім цього, до КНР також входять 5 автономних районів, де проживають національні меншини Китаю; 4 муніципальних утворення, відповідних містам центрального підпорядкування, і 2 спеціальних адміністративних райони під управлінням КНР. Відповідно до Конституції КНР, у країні прийнятий триступеневий адміністративний розподіл: країна розділена на провінції, автономні райони і міста центрального підпорядкування; провінції й автономні райони розділені на автономні округи, повіти, автономні повіти і міста; повіти й автономні повіти розділені на волості, національні волості та селища. Автономні райони, автономні округи й автономні повіти є територіями національної автономії. У разі потреби держава може засновувати особливі адміністративні райони. Таким чином, адміністративно-територіальний поділ КНР: 22 провінції, 5 автономних районів і 4 міста центрального підпорядкування. Це об'єднуються терміном «континентальний Китай», куди зазвичай не входять Гонконг, Макао і Тайвань. Провінції (піньїнь) (кит.) Адм. центр (піньїнь) Аньхуі (також Аньхой) Anhui 安徽 Хефей Hefei Фуцзянь Fujian 福建 Фучжоу Fuzhou Ґаньсу Gansu 甘肃 Ланьчжоу Lanzhou Ґуандун Guangdong 广东 Ґуанчжоу Guangzhou Ґуйчжоу Guizhou 贵州 Гуйян Guiyang Хайнань Hainan 海南 Хайкоу Haikou Хебей Hebei 河北 Шицзячжуан Shijiazhuang Хейлунцзян Heilongjiang 黑龙江 Харбін Harbin Хенань Henan 河南 Чженчжоу Zhengzhou Хубей Hubei 湖北 Ухань Wuhan Хунань Hunan 湖南 Чанша Changsha Цзянсу Jiangsu 江苏 Нанкін Nanjing Цзянсі Jiangxi 江西 Наньчан Nanchang Ґірін (Цзілінь) Jilin 吉林 Чанчунь Changchun Ляонін Liaoning 辽宁 Шеньян Shenyang Цінхай Qinghai 青海 Сінін Xining Шаньсі Shaanxi 陕西 Тайюань Taiyuan Шаньдун Shandong 山东 Цзінань Jinan Шеньсі Shanxi 山西 Сіань Xi'an Сичуань Sichuan 四川 Ченду Chengdu Юньнань Yunnan 云南 Куньмін Kunming Чжецзян Zhejiang 浙江 Ханчжоу Hangzhou Автономні райони (піньїнь) (кит.) Адм. центр (піньїнь) Ґуансі-Чжуанський автономний район Guangxi 广西 Наньнін Nanning Внутрішня Монголія Nei Menggu 内蒙古 Хух-Хото Hohhot Нінся-Хуейський Ningxia 宁夏 Їньчуань Yinchuan Сіньцзян-Уйгурський Xinjiang 新疆 Урумчі Urumqi Тибетський Tibet 西藏 Лхаса Lhasa Міста прямого підпорядкування (піньїнь) (кит.) Пекін Beijing 北京 Чунцін Chongqing 重庆 Шанхай Shanghai 上海 Тяньцзінь Tianjin 天津 Спеціальні адміністративні райони Hong Kong (Xianggang) 香港 Macau (Àomén) 澳门 Регіон, що контролюється Республікою Китай (політичний статус не визначений) Taiwan 台湾 Населення Етнолінгвістичний склад населення відповідно до територіального поділу КНР За чисельністю населення КНР посідає перше місце серед інших країн із населенням 1,41 млрд осіб. Щільність населення КНР велика, населення розміщено дуже нерівномірно: райони Східного Китаю густонаселені, в районах Західного — чисельність населення невелика, чисельність селян велике, а городян — незначна. Населення швидко зростає. З огляду на це, у середині 1970-х КНР запровадив контроль за народжуваністю, у результаті коефіцієнт народжуваності в країні став знижуватися. У КНР проживають представники 56 національностей, ханьці складають понад 92 % чисельності населення країни, вихідців інших 55 національностей — менше 8 %. Найчисленнішою етнічною групою є чжуани — понад 15 млн, найменш численною — лоба (понад 2000 осіб). Ханьці розселені по всій країні. Хоча частка нацменшин у населенні Китаю незначна, однак площа їхнього розселення досить велика і становить 50—60 % усієї території Китаю. Ханьці мають власну мову і писемність. Китайська мова вживається як у країні, так і за її межами. Хуейці й маньчжури також вживають китайську мову. Інші 53 національності вживають, головним чином, свої мови, 23 національності мають свою писемність. Протягом тривалого часу між ханьцями і нацменшинами встановилися широкі політичні, економічні і культурні зв'язки, відносини взаємної залежності і спільного розвитку. 11 травня 2021 року оголошені результати сьомого національного перепису. Інформаційне бюро Державної ради провело прес-конференцію, щоб представити основні дані результатів сьомого національного перепису та відповісти на запитання журналістів. Нін Джичже, директор Національного статистичного бюро, повідомив на засіданні, що загальна чисельність населення країни склала 1,41178 млн, Що стало збільшенням на 72,06 млн. Або 5,38 % порівняно зі 133,972 млн. У 2010 році середньорічний темп приросту становив 0,53 %, порівняно з 2000 р. До 2010 р. середньорічний темп приросту становив 0,57 % і зменшився на 0,04 процентного пункту. Дані показують, що населення Китаю протягом останніх 10 років продовжує підтримувати низькошвидкісну тенденцію зростання. Статевий склад Чоловіків нараховано 723,34 млн. осіб і вони складають 51,24 % від загальної чисельності населення; жінок у країні 688,44 млн., відповідно, їх частка становить 48,76 %. Співвідношення статей (співвідношення 100 чоловіків до жінок у жінок) становить 105,07, що в основному відповідає 2010 р., І дещо зменшено до народження Статеве співвідношення становило 111,3, що на 6,8 менше порівняно з попереднім 2010 роком. Найбільші міста Зовнішня політика КНР є однією з великих держав світу, одним з 5 постійних членів Ради безпеки ООН. Територіальні питання КНР претендує на суверенітет над островом Тайвань і декількома прилеглими островами, куди після перемоги комуністичного режиму втік повалений уряд Чан Кайши й де продовжує існувати Республіка Китай, яка весь цей час знаходиться під заступництвом США. КНР розглядає Тайвань і прилеглі острови як частину своєї держави. Керівництво Республіки Китаю також претендує на суверенітет над всією територією КНР, хоча останнім часом у ній посилюється рух за те, щоб оголосити Тайвань окремою державою. У західній літературі часто райони, які контролює КНР, іменують континентальним Китаєм, при цьому звичайне це поняття не включає так звані спеціальні адміністративні райони — Гонконг і Макао (колишні британська і португальська колонії, що возз'єдналися з КНР лише наприкінці XX століття). За укладеною в 1989 з Великою Британією угодою, Сянган (Гонконг) перейшов під управління КНР як спеціальний адміністративний район 1 червня 1997 року, а остання португальська колонія Макао (Аоминь) — у 1999 році. Деякі територіальні питання виникли в Росії і Китаю в 2005 році, коли Росія поступилася КНР декількома островами недалеко від Хабаровська (у тому числі й західну частину острова Великий Уссурійський). Зовнішня воєнна агресія КНР * 1950 — вторгнення армії «китайських народних добровольців» до Кореї, * 1951 — захоплення Тибету, * 1960, 1962, 1967 — вторгнення до Індії, * 1969 — вторгнення КНР на територію СРСР на острові Даманський та в районі Жаланашколь, * 1974 — захоплення Парасельських островів, * 1974 — атака на острови архіпелагу Спратлі, * 1979 — китайське вторгнення до В'єтнаму, * 1988 — напад китайських ВМС на в'єтнамські військові кораблі в районі островів Спратлі * 1996 — напад на філіппінські військові кораблі в районі островів Спратлі Порушення прав людини подій на площі Тяньаньмень Протести в Гонконзі Китай використовує масову шпигунську мережу з камер, програмного забезпечення для розпізнавання обличчя, датчиків стеження за персональними технологіями та систему соціального кредиту як засіб соціального контролю населення. Китайський демократичний рух, громадські активісти та деякі члени Комуністичної партії Китаю вірять у необхідність соціальних і політичних реформ. Марш пам'яті китайського лауреата Нобелівської премії миру Лю Сяобо, який помер під час перебування під вартою уряду У Конституції Китайської Народної Республіки зазначено, що до «основних прав» громадян належать свобода слова, свобода преси, право на справедливий суд, свобода віросповідання, загальне виборче право та право власності. На практиці ці положення не забезпечують значного захисту від кримінального переслідування з боку держави. Хоча деяка критика політики уряду та правлячої Комуністичної партії допускається, цензура політичних виступів та інформації, особливо в Інтернеті, регулярно використовується для запобігання колективним діям. Ряд іноземних урядів, іноземних прес-агентств і неурядових організацій критикували ситуацію з дотриманням прав людини в Китаї, стверджуючи про широкомасштабні порушення громадянських прав, такі як затримання без суду, примусові аборти, примусові зізнання, тортури, обмеження основних прав та надмірне застосування смертної кари. Уряд придушує народні протести та демонстрації, як це було з протестами на площі Тяньаньмень у 1989 році. Китай регулярно звинувачують у широкомасштабних репресіях і порушеннях прав людини в Тибеті та Сіньцзяні, включаючи жорстокі поліцейські репресії та релігійне пригноблення. Щонайменше мільйон членів мусульманської уйгурської меншини Китаю були ув'язнені в таборах, які називаються «центрами професійної освіти та навчання», метою яких є зміна політичного мислення затриманих, їх особистості та релігійних переконань. За даними Державного департаменту США, у цих закладах часто застосовують політичне навчання, тортури, фізичне та психологічне насильство, примусову стерилізацію, сексуальне насильство та примусову працю. Держава також намагається залякувати іноземних репортерів, затримуючи членів їхніх родин. Поводження Китаю з уйгурами відповідає визначенню ООН геноциду. Економіка КНР — потужна аграрно-індустріальна країна. Розвиваються традиційні галузі промисловості — текстильна, вугільна, чорна металургія, фосфорно-фаянсове виробництво, також створені нові галузі — нафтопереробна, газова, хімічна, авіаційна, космічна, електронна, машинобудівна, приладобудівна. Китай займає провідні позиції у світі з видобутку вугілля, виробництва мінеральних добрив, цементу, електроенергії, виплавки сталі. Розвинені сучасні види транспорту. Довжина (1996, тис. км) залізниць 72,9, автошляхів 1157. Гол. морські порти: Шанхай, Тяньцзінь з Сіньганом, Далянь, Гуанчжоу з Хуанпу, Чжаньцзян, Ціньхуандао, Ціндао. В країні діють бл. 500 внутрішніх і 60 міжнародних авіаліній. Виробництво електроенергії — 1007 млрд кВт·год (1995), головним чином на ТЕС. У 1995 в структурі енергобалансу в Китаї переважало кам'яне вугілля (73 %), за ним слідували гідроресурси (19 %), нафта (6 %) і атомне паливо (1 %). Згідно з офіційними даними, за 2002 р. споживання енергії в Китаї зросло на 20 %. Китай і, меншою мірою, Індія, згідно з більшістю прогнозів будуть задавати темпи зростання споживання енергії у світі в найближчі півстоліття. Китай випереджає всі країни світу за потенційними запасами гідроенергетичних ресурсів. За даними Міжнародного енергетичного агентства (IEA), природний газ у 2003 покриває всього 2 % потреб Китаю в енергоносіях. Китай до 2010 р. розраховує подвоїти споживання газу. Спостерігається зростаюча залежність країни від імпорту нафти з нестабільних країн близькосхідного регіону: незважаючи на високі ціни на цю сировину, тільки за перше півріччя 2003 обсяги китайського нафтоімпорту зросли на 33 %. Головним центрами економічного зростання є дві найбільші економічні зони Китаю: Дельта Перлинної річки та Дельта річки Янцзи. Див. також * Китайська культура Примітки Джерела та література * Економічна експансія Китаю в країни, що розвиваються: монографія / Л. А. Українець. — Львів: ПАІС, 2019. — 492 с. — ISBN 617-7694-16-7. * Китай очима Азії / Капранов С. В. та ін. ; редкол.: О. В. Богомолов та ін. ; НАН України, Ін-т сходознавства ім. А. Ю. Кримського, Укр. асоц. китаєзнавців. — Київ: Ін-т сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, 2017. — 315 с. ; 20 см. — Авт. зазначено на 315-й с. — Рез. англ. — Бібліогр. в кінці розд. — 300 пр. — ISBN 978-966-02-8237-7 Посилання Українська гірнича енциклопедія: Ресурси країн світу: КНР Дев'ять коментарів про Комуністичну партію Китаю, The Epoch Times Україна The World Factbook: Китайська Народна Республіка Україномовна версія Міжнародного радіо Китаю Історія конфлікту між Тайванем і КНР , відео Tokar.ua

Коморські Острови Сою́з Комо́рських Острові́в (до 2002 року відома як Федера́льна Ісла́мська Респу́бліка Комо́рських Острові́в) — острівна держава в Індійському океані між Мадагаскаром і східним узбережжям Африки. Три острови Коморських островів, Нджазіджа, Нзвані і Мвалі утворюють Союз Коморських Островів. Четвертий великий острів архіпелагу, Майотта, належить Франції. Площа країни становить 1862 км² (168 місце у світі), разом із Майоттою — 2235 км². Населення: 691 тис. осіб (157 місце у світі). Столиця: місто Мороні. Географія Вигляд із супутника острова Нджазіджа під час виверження вулкана Картала Острівна африканська держава (архіпелаг Коморські острови) в західній акваторії Індійського океану, в Мозамбіцькій протоці між східним узбережжям Африки (Мозамбік і Танзанія) і Мадагаскаром. До складу Коморських Островів входять три основні острови — Нджазіджа (Гранд-Комор), Мвалі (Мохелі), Нзвані (Анжуан) і багато дрібніших. Столиця і найбільше місто, Мороні, розташоване на острові Нджазіджа. Площа країни становить 1862 км² (з Майоттою 2235 км²), Коморські Острови також претендують на 320 км² територіальних морів. Клімат тропічний, як правило м'який, з двома основними сезонами, що відрізняються за кількістю опадів. Температура в середньому 29-30 °C у березні, найтеплішому місяці сезону дощів, що триває з грудня по квітень, а середня температура прохолодного сухого сезону (триває з травня по листопад) становить 19 °C. Коморські Острови претендують також на острови Глоріосо, невеликий архіпелаг до якого належать острови Гранд Глоріосо, Іль-дю-Ліс і кілька невеликих скель. Острови Глоріосо до 1975 року знаходилися під управлінням колоніальної адміністрації Коморських Островів, і тому іноді вважаються частиною Коморського архіпелагу. Коморські Острови також заявляють, про належність до своєї економічної зони тепер затопленого острова Банк дю Гейзер, який був захоплений Мадагаскаром у 1976 році. Історія Стародавня історія Острів Анжуан був заселений ще в 5-му столітті н. е. У 12-му столітті архіпелаг потрапив під владу султанату Кілва, створеного арабами на східному узбережжі Африки (територія сучасної Танзанії). Вперше острови описані у 1598 році голландським мандрівником Хаутманом. Спроба португальців облаштуватися на островах в 1610-х роках зазнала невдачі через опір місцевих жителів. Після розпаду Кілви тут утворилися численні ворогуючі султанати, зріс вплив ісламу. З 1600-х років почалося друга хвиля заселення островів вихідцями з Африки, країн Арабського Сходу, і острова Мадагаскар. Архіпелаг також був притулком піратів, які привозили сюди полонених індійців і китайців. З 1785 з метою захоплення рабів здійснювалися набіги з Мадагаскару, через що на початку 19-го століття острів Майотта практично став безлюдним і разом з островом Мохелі контролювався правителями Мадагаскару. Колоніальний період У 1841 Франція захопила острів Майотта і з 1843 він став її протекторатом. У 1886—1892 встановлений протекторат над островами Анжуан, Гранд-Комор і Мохелі. З 1909 архіпелаг офіційно оголошений французькою колонією, а в 1912 в адміністративному відношенні приєднаний до Мадагаскару. Економіка колоній базувалися на вирощуванні ванілі, гвоздики і кави. Місцева еліта тісно співпрацювала з колоніальною адміністрацією. Після окупації британськими військами під час Другої світової війни згідно з новою конституцією Франції в 1947 Коморським островам надано статус її заморської території. У 1957 розпочала діяльність Урядова рада (у 1961 її очолив уродженець країни З. М. Шейх), в 1961 створена Палата депутатів. Місцеве самоврядування (окрім питань фінансів, оборони і зовнішніх стосунків) введене 1968 року. Адміністративний центр у 1968 перенесений з Дзаудзі (острів Майотта) до Мороні (острів Гранд-Комор). Адміністрацію очолював верховний комісар. Перші політичні організації, що представляли різні групи мусульманської аристократії, виникли в 1962: Демократичний союз Коморських островів (ДСКО, створений. М. Шейхом) — т. зв. «Партія зелених» (партія вищих державних службовців) і Демократичне об'єднання коморського народу (ДОК), що дістало назву «Партія білих» або партія «принців». У 1963 коморською громадою в Танганьїці створено Рух за національне звільнення Коморських островів (МОЛІНАКО), визнане ОАЕ лідером національно-визвольного руху на островах. На архіпелазі з 1970 діяло його відділення — Партія еволюції Коморів (ПЕК). У 1972 на о. Гранд-Комор створена Партія народу (Умма). У референдумі з питання незалежності архіпелагу (грудень 1974) 96 % жителів островів Анжуан, Гранд-Комор і Мохелі проголосували за його відділення від Франції, а 64 % населення острова Майотта — проти. 6 липня 1975 місцева Палата депутатів в односторонньому порядку проголосила незалежну державу у складі островів Анжуан, Гранд-Комор і Мохелі. Президентом став голова Урядової ради Ахмед Абдаллах. У листопаді 1975 Комори були прийняті в ООН у складі чотирьох островів як єдина держава. Франція, визнавши незалежність Коморських островів, закріпила за о. Майотта статус своєї територіальної одиниці. Після здобуття незалежності Внаслідок безкровного державного перевороту 3 серпня 1975 до влади прийшов Алі Суаліх, що проголосив курс т. з. «національного соціалізму»: націоналізація великих земельних володінь і власності висланих з країни французьких колоністів, введення планування в економіці, відміна дії законів шаріату і обмеження впливу мусульманського духівництва, розпуск політичних партій. Антиісламська спрямованість політики уряду привела до дестабілізізациі обстановки в країні. КД опинилася в умовах міжнародної ізоляції. У травні 1978 відбувся новий переворот, очолений французьким найманцем Б. Денаром (А. Суаліх убитий, влада знов перейшла до А. Абдаллаха). Відновлена діяльність адміністративного апарату, приватних французьких і місцевих компаній, повернена земля великих власників, заохочувалися іноземні інвестиції, відновлені дипломатичні відносини з Францією. Згідно з конституцією 1978 держава перейменована у Федеральну Ісламську Республіку Коморські Острови, парламент — у Федеральну асамблею, а іслам оголошений державною релігією. Після введення однопартійної системи (1979) єдиною партією став правлячий Коморсьий союз за прогрес (Уджіма, створений 1982). Авторитарність режиму А. Абдаллаха, переобраного 1984 (99 % голосів), і придушення будь-яких опозиційних поглядів привели в листопаді 1989 до перевороту, в ході якого він був убитий. Президентські вибори 1990 пройшли в умовах багатопартійності (створені 14 легальних партій). Президентом був вибраний Саїд Мохамед Джохар (55,3 % голосів). Постійна конфронтація партій сприяла новому перевороту у вересні 1995, здійсненому іноземними найманцями. У 1996—1998 президентський пост займав Могаммед Такі Абдулкарім. Нова конституція (1996) закріпила існування багатопартійності і ісламу як державної релігії. Після смерті президента цей пост зайняв Т. Массунде. Погіршення економічного стану (зокрема внаслідок падіння світових цін на ваніль і гвоздику) і сепаратизм (проголошення в односторонньому порядку незалежності островами Анжуан і Мохелі в 1997) дестабілізували ситуацію в країні. В результаті військового перевороту 30 квітня 1999 до влади прийшов полковник Азалі Ассумані. У 2001 урядові війська запобігли спробам військових переворотів на островах Анжуан і Мохелі. Після проведення в квітні 2002 референдуму схвалена нова конституцію, що надавала островам ширші автономні права. Країна стала називатися Союз Коморських Островів (СКО). На президентських виборах 14 квітня 2002 (що відкладаються кілька разів і пройшли в два тури) переміг А.Ассумані. В березні-квітні того ж року вибрані президенти островів Ажуан і Мохелі. Президентом о. Гранд-Комор вибрано в травні 2002 супротивника А.Ассумані А. З.Елбак (63 % голосів). На виборах 2006 р. перемогу здобув представник острова Анжуан Ахмед Абдалла Мохамед Самбі. Чинний федеральний президент Азалі Ассумані погодився з результатами виборів після чого в країні відбувся перший мирний перехід влади. З 2007 року різко погіршилися стосунки федеральної влади і президента острова Анжуан Мохамеда Бакара. В квітні 2007 року після завершення терміну президентства Бакара, федеральний уряд призначив нового тимчасового президента. Проте Бакар відмовився підкоритися цьому рішенню і в червні 2007 року провів нові вибори, після яких оголосив про свою перемогу з результатом 90 %. Федеральна влада і Африканський союз не визнали легітимність виборів. 24 березня 2008 року війська Африканського Союзу висадилися на острові Анжуан і після нетривалих сутичок острів опинився під контролем сил Африканського Союзу. Президент Бакар втік на Майотту і попросив політичного притулку у Франції. Політична система Ікілілу Дуанін Коморські Острови за формою правління є парламентською республікою, глава держави — президент, від 2011 року Ікілілу Дуанін. Державний устрій — федеративна держава. Союз Коморських Островів Президент одночасно є главою держави і главою уряду. Конституція Союзу Коморських Островів була прийнята на референдумі 23 грудня 2001 року після чого були прийняті також конституції окремих островів. Виконавча влада здійснюється урядом, що призначається і очолюється президентом. Кожен з островів (відповідно до розділу II Конституції) має велику ступінь автономії в Союзі, в тому числі мають власну конституцію, президента і парламент. Президента союзу почергово обирають різні острови. Теперішній федеральний президент Ахмед Абдалла Мохамед Самбі є представником острова Андиджан. Парламент Органом законодавчої влади є Союзна Асамблея з 33 членів якої 18 обираються прямими виборами, а 15 призначаються місцевими асамблеями трьох островів. Політичні партії Основні політичні партії держави: * Рух за демократію і прогрес. * Рух за оновлення і демократичні дії. * Національне об'єднання за розвиток. Столиця держави Мороні Судова влада Коморська правова система ґрунтується на ісламському праві, французькому праві і нормах традиційного права. Сільські старійшини або цивільні суди вирішують більшість суперечок. Судова влада незалежна від законодавчої і виконавчої влади. Верховний суд діє як Конституційна рада для вирішення конституційних питань і контролю за президентськими виборами. Верховний Суд також виступає ролі арбітра у випадку звинувачень на адресу уряду . Верховний суд складається з двох членів, що призначаються президентом, двоє обираються федеральним парламентом, і по одному призначають уряди кожного острова. Зовнішня політика Українсько-коморські відносини Уряд Коморських Островів офіційно визнав незалежність України 7 червня 1993 року, дипломатичні відносини з Україною встановлено 23 липня 1993 року. Дипломатичних і консульських представництв в Україні не створено, найближче посольство Коморських Островів, що відає справами щодо України, знаходиться в Парижі (Франція). Справами України на Коморських Островах відає українське посольство в Кенії. Адміністративно-територіальній поділ Адміністративний поділ Коморських Островів В адміністративно-територіальному відношенні територія держави поділяється на: 3 автономні провінції (острови). Автономний регіон Адміністративний центр Площа,км² Населення,чол. (2012) Кількість префектур межа Нгазіджа Мороні 1148 369 600 8 (Мороні-Бамбао, Амбу, Західний Мбаджині, Східний Мбаджині, Оічілі-Дімані, Амахамет-Мбоінку, Міцаміулі-Мбуде, Іцандра-Аманву) межа Анжуан Муцамуду 424 306 800 5 (Муцамуду, Уані, Домоні, Мремані, Сіма) межа Мвалі Фомбоні 290 47 900 3 (Фомбоні, Ніумашуа, Джандо) Збройні сили Чисельність збройних сил у 1996 році складала 800 військовослужбовців. Економіка Коморські Острови — відстала аграрна держава. Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 2006 році склав 441 млн доларів США (179 місце у світі); що у перерахунку на одну особу становить 600 доларів (189 місце у світі). Промисловість разом із будівництвом становить 4 % від ВВП держави; аграрне виробництво разом з лісовим господарством і рибальством — 40 %; сфера обслуговування — 56 % (станом на 2006 рік). Зайнятість активного населення у господарстві країни розподіляється наступним чином: 20 % — промисловість, будівництво і сфера обслуговування; 80 % — аграрне, лісове і рибне господарства (станом на 2006 рік). Надходження в державний бюджет Коморських Островів за 2006 рік склали 27,6 млн доларів США. Валюта Національною валютою країни слугує коморський франк. У 2006 році за 1 долар США (USD) давали 392 коморських франки. Промисловість Головна галузь промисловості: харчова. Енергетика За 2004 рік було вироблено 19 млн кВт/год електроенергії (експортовано 0 млн кВт/год); загальний обсяг спожитої — 17,7 млн кВт/год (імпортовано 0 млн кВт/год). У 2004 році споживання нафти склало 0,7 тис. барелів на добу, природний газ не використовується для господарських потреб. Агровиробництво У сільськогосподарському обробітку знаходиться 45 % площі держави. Головні сільськогосподарські культури: банани, ваніль, кориця, кава. Транспорт Туризм У 1996 році Коморські Острови прибуток від іноземного туризму становив 20 млн доларів США. Зовнішня торгівля Основні торговельні партнери Коморських Островів: Франція, Сінгапур, Південно-Африканська Республіка, Німеччина, Об'єднані Арабські Емірати, Японія. Держава експортує: ваніль (70 %), копра, какао, сизаль, кава, гвоздика, пряні олії. Основні покупці: Франція (27 %); Сінгапур (16 %); Японія (15 %), Німеччина (13 %). У 2005 році вартість експорту склала 34 млн доларів США. Держава імпортує: рис, нафтопродукти, промислові вироби. Основні імпортери: Франція (22 %); Об'єднані Арабські Емірати (10 %); Південно-Африканська Республіка (7 %). У 2005 році вартість імпорту склала 115 млн доларів США. Населення Жителька островів Населення держави у 2006 році становило 691 тис. осіб (157 місце у світі). Густота населення: 304,1 осіб/км² (19 місце у світі). Згідно статистичних даних за 2006 рік народжуваність 36,4 ‰; смертність 8 ‰; природний приріст 28,4 ‰. Вікова піраміда населення виглядає наступним чином (станом на 2006 рік): * діти віком до 14 років — 42,6 % (152 тис. чоловіків, 151 тис. жінок); * дорослі (15-64 років) — 54,4 % (191 тис. чоловіків, 196 тис. жінок); * особи похилого віку (65 років і старіші) — 3 % (10 тис. чоловіків, 11,5 тис. жінок). Урбанізація Рівень урбанізованості в 2000 році склав 31 %. Головні міста держави: Мороні (48 тис. осіб), Муцамуду (25 тис. осіб), Домоні (14 тис. осіб), Фомбоні (14 тис. осіб). Етнічний склад Головні етноси, що складають коморську націю: суахілі — %, малагасійці — %, індійці — %, французи, китайці. Мови Державна мова: коморська (шикоморі), близька до суахілі, англійська і французька. Релігії Мечеть в Мороні Головні релігії держави: іслам сунітського спрямування — 99 % населення, католицтво (переважно французи, малагасійці) — 0,5 %. Охорона здоров'я Очікувана середня тривалість життя в 2006 році становила 72,3 року: для чоловіків — 68,4 року, для жінок — 64,7 року. Смертність немовлят до 1 року становила 70,7 ‰ (станом на 2006 рік). Населення забезпечене лікарями — 1 лікар на 11,1 тис. жителів (станом на 1996 рік). Освіта Рівень письменності в 2003 році становив 56,6 %: 63,6 % серед чоловіків, 49,3 % серед жінок. В країні запроваджена 9-річна обов'язкова освіта. Інтернет Культура Примітки Література Бєлозоров С. Т. Африка. — К.: Радянська школа, 1957. Abdelaziz Riziki Mohamed, Comores: les institutions d'un Etat mort-né, Editions L'Harmattan, 2001, 376 p. (ISBN 2-7475-0859-5) Mohamed Toihiri, La République des Imberbes, Éditions l'Harmattan, coll. " Encres Noires ", 1985 (ISSN 0223-9930), critique romancée de la période et du régime Jean-Louis Guebourg, La grande Comore: Des sultans aux mercenaires, Éditions L'Harmattan, 1 1994, 272 p. (ISBN 9782296285095) Emmanuel Nirina Vérin, Pierre Vérin, Histoire de la révolution comorienne: décolonisation, idéologie et séisme social, Editions L'Harmattan, 1er janvier 1999, 158 p. (ISBN 9782738477521) Alain Deschamps, Les Comores d'Ahmed Abdallah: mercenaires, révolutionnaires et cœlacanthe, KARTHALA Editions, 2005, 189 p. (ISBN 9782845866287) Джерела * The Comoros Islands: Struggle Against Dependency in the Indian Ocean Malyn Newitt * Historical Dictionary of the Comoro Islands Martin and Harriet Ottenheimer * Shinzwani-English/English-Shinzwani Dictionary Harriet Ottenheimer * Lonely Planet World Guide: Madagascar and Comoros Gemma Pitcher and Patricia C. Wright

Респу́бліка Ко́нго, також розмовне Ко́нго-Браззавіль () — країна на заході центральної Африки, в нижній течії річки Конго. На південному заході омивається водами Атлантичного океану. Межує на півночі із Камеруном і Центральною Африкою, на сході і півдні з Демократичною Республікою Конго, на півдні із Анголою та на заході — із Габоном. Республіка є членом ООН, Організації Африканської Єдності, Митного та економічного союзу Центральної Африки. Площа країни становить 342 тисяч км². Населення становило 4 233 063 осіб 2012 (2,783 млн у 2001; 2,3 млн у 1990, 1,9 млн у 1985). Столиця — місто Браззавіль. Адміністративний поділ Департаменти Республіки Конго У адміністративному відношенні країна поділяється на 10 департаментів та комуну Браззавіль. Департамент Площа,км² Населення,осіб (2005) Столиця Браззавіль 100 1 174 000 Браззавіль Буенза 12 266 286 500 Мадінгу Куїлу 13 696 744 300 Пуент-Нуар Кювет 42 850 135 800 Овандо Західний Кювет 32 000 55 800 Ове Лекуму 20 950 81 700 Сибіті Лікуала 66 044 84 500 Імпфондо Ніарі 25 941 229 600 Лубомо Плато 38 400 171 000 Джамбала Пул 33 955 362 400 Кінкала Санга 55 800 71 000 Весо Фізична карта Республіки Конго Республіка Конго з космосу Природа Див. Географія Республіки Конго Територія країни розташована на правому березі нижньої течії річки Конго, в області западини Конго та піднятть навколо неї, в зоні тропічних вологих лісів. Береги Атлантичного океану в основному пласкі, прямолінійні. За невисоким піщаним валом розташовані озера-лагуни Мбаніо та ін. Бухт, придатних для заходу суден, мало. Рельєф На південному заході, уздовж берега Атлантичного океану, простягається вузька (40-50 км) смуга низовин, на схід від яких паралельно берегу розташовані гори Майомбе (висотою до 930 м) та Кришталеві, які круто (50-60 м) обриваються до приморської низовини. Розташована на схід від них тектонічна западина Конго характеризується переважно грядово-погорбованим рельєфом. Найбільш знижена частина западини (менше 200 м) являє собою вапнякову долину з широким розвитком карсту. На північному сході западина обмежена відрогами гір Шаю, на південному сході розташоване плато Катаракт. Центральна частина країни займає плато Батеке з погорбованим рельєфом (висотою до 650—850 м), на якому виділяються окремі плато (Мбе, Нго, Джамбала, Кукуя) висотою до 1 040 м (гора Лекеті — найвища точка країни). На північному заході розташовані цокольні рівнини з островними горами (гора Набемба, 1 000 м). Весь північний захід займають пласкі, більшою частиною заболочені алювіальні рівнини западини Конго. Геологічна будова, корисні копалини : Див. також: Геологія Республіки Конго, Гідрогеологія Республіки Конго На території країни, на заході та в центральній частині, виділяються кристалічні масиви Майомбе та Шаю, складені гранітами та гнейсами архейської ери, які перекриті сланцями та кварцитами нижнього протерозою. З цими масивами пов'язані родовища залізної руди та кайнозойські розсипи, які містять золото, олово, вольфрам, тантал, ніобій та алмази. Зім'яті в пологі складки верхньопротерозойські карбонатно-теригенні відклади утворюють на південному заході накладений прогиб западини Конго, до якого приурочені мідно-свинцево-цинкові родовища, а на північному заході — дрібні грабени, накладені на масив Шаю. Мезозойські соленосні карбонатно-теригенні та кайнозойські теригенні відклади приурочені на заході до периокеанічної западини Конго (калійні солі, фосфорити, бітумінозні пісковики, нафта, природний газ), на північному сході — до западини Конго. : Див. також: Корисні копалини Республіки Конго З корисних копалин найбільшого значення мають комплексні руди свинцю, міді та цинку, загальні запаси яких відповідно становлять 500, 180 та 100 тис. т в перерахунку на метал (1981). Найбільші родовища розташовані на південному заході країни (Янга-Кубенса, Дженгіле, Мфуаті). Промислові запаси нафти становлять 100 млн т, природного газу — 28 млрд м³ (1982). Найбільше нафтогазоносне родовище — Емерод, знаходиться на шельфі Атлантичного океану. Загальні запаси залізних руд оцінюються в 200—500 млн т (1981; родовище Занага на північний захід від столиці). Надра країни багаті калійними солями, за прогнозними ресурсами (кілька трільйонів тон) яких Республіка Конго посідає одне з перших місць у світі. В країні є невеликі родовища бітумінозних пісковиків, фосфоритів, золота, алмазів, руд олова, вольфрама, тантала та ніобію. Клімат в Браззавілі Клімат Клімат спекотний, на півночі екваторіальний, постійно вологий з двома максимумами опадів в березні-травні та вересні-листопаді. На півдні — субекваторіальний з сухим сезоном в червні-вересні. Пересічні температури в Браззавілі від 21 °C до 26 °C. Майже на всій території країни достатньо чітко виражений контраст між сухим зимовим та дощовим літнім сезонами. Опадів 1 500-2 000 мм за рік, на крайньому півдні — 1 200-1 300 мм. Внутрішні води Річкова мережа досить густа та багатоводна. Більша східна частина країни належить до басейну річки Конго, що протікає уздовж її східного кордону. Західна ж частина відноситься в основному до басейну річки Квілу (Ніарі). Річка Конго та її праві притоки Убангі, Санга, Ліквала та Аліма судноплавні. Річки, що несуть свої води до Атлантичного океану, порожисті та більшою мірою не придатні для судноплавства. Ґрунти та рослинність У рослинному світі переважають вологі тропічні ліси з цінними породами дерев (лімба, окуме) на червоно-жовтих фералітних ґрунтах. У западині Конго вони періодично затоплюються та заболочуються на латеритно-глеєвих ґрунтах. Тут найціннішими породами дерев є пальма рафія та копалове дерево. На півдні ліси в значній мірі зрубані та заміщені високотравними саванами на червоних фералітних ґрунтах. Ліси займають приблизно 50 % всієї площі країни. Тваринний світ Серед ссавців численні мавпи, зустрічаються африканський слон (на півночі), бегемоти, леопард. Широко представлена фауна птахів — переважно лісові види. Поширені плазуни (крокодили, змії) та комахи (поширена муха цеце). Для охорони лісової фауни створено національний парк Одзала та кілька заповідників. теке Макоко (по центру зліва) на процесії у Браззавілі з французькими колонізаторами. 1905 Історія : Дивись також Історія Республіки Конго До незалежності Археологічні знахідки свідчать про заселення території в епоху палеоліту та мезоліту. З появою заліза пов'язана міграція на початку н. е. сюди народів банту, витіснивши при цьому пігмеїв. 1482 року в гирлі річки Конго висадились перші європейці — португальці. На той час на території країни мешкали банту: конго, вілі, йомбе, теке та ін. Були утворені держави Лоанго у вілі та Теке (Тіо) у теке. Наприкінці XIX ст. тут з'явились французи. П'єр Саворньян де Бразза заснував у 1880 році пост Нкуна (Нтано, сучасний Браззавіль). П'єр Саворньян де Бразза 1882 року було підписано договір про протекторат Французька республіка. Після Берлінської конференції 1884-85 років Франція сформувала на своїх землях колонію Французьке Конго. 1888 року було об'єднано дві колонії — Габон та Конго, які спочатку називались Французькі Габон та Конго, а з 1891 року Французьке Конго. 1903 року в складі Французького Конго виділились ще дві колонії Габон та Середнє Конго (сучасна Республіка Конго). 1910 року Французьке Конго було перетворене на генерал-губернаторство, а Середнє Конго стало лейтенант-губернаторство. 1883 року почали діяти католицькі місії, на початку XX ст. — протестантські. 1893 року французький уряд віддав території басейнів річок Квілу та Ніарі в концесію. Із країни експортувались каучук, слонова кістка, цінні породи дерев. 1903 року в Міндулі почали видобувати мідну руду. 1911 року сюди із Браззавіля була прокладена залізниця. 1911 року частина колонії Середнє Конго відійшла до Німецької імперії. Під час війни у Камеруні, туди були мобілізовані багато представників конго. Після Першої Світової війни, у 1922 році німецька частина була назад включена до Середнього Конго. В 1924-34 роках була збудована залізниця Браззавіль-Пуент-Нуар. В кінці 1920-х років почав поширюватись антиколоніальний рух матсуанзім. Під час Другої Світової війни Середнє Конго приєдналось до блоку Вільна Франція, який боровся за звільнення Франції від німецької окупації. 1947 року колонія отримала статус «заморської території», було сформована Територіальна асамблея Конго. За підтримки колоніальної влади 1956 року утворена партія Демократичний союз захисту африканських інтересів (конго) на чолі з Фюльбером Юлу. 28 листопада 1958 року Середнє Конго стало автономною республікою, столиця перенесена із Пуент-Нуара до Браззавіля. Роки незалежності 15 серпня 1960 року була проголошена незалежність Конго. З березня 1961 року республіка стала президентською. 1963 року було встановлено однопартійність. У серпні прийшла Серпнева революція, результатами якої стало зняття з посади президента Фюльбера Юлу. Його місце посів Альфонс Массамба-Деба. 1964 року виведені французькі війська. 1966 року встановлено соціалістичний курс єдиної партії Національний революційний рух. 1968 року президентом було знято посаду прем'єр-міністра, влітку він розпустив парламент. Все це піднімало маси на нову революцію, 1969 року президентом став Маріан Нгуабі. Країна проголошена Народною республікою, було прийнято конституцію. 1973 року сформовано новий парламент, прийнято нову конституцію. В 1977 році активізувалось угрупування Массамби-Деба, в березні було вбито президента Маріана Нгуабі. Влада перейшла до Військового комітету, посаду президента посів Жоакім Йомбі-Опанго — Массамба-Деба та його прибічники були розстріляні. У березні 1979 році з'їзд партії засудив діяльність Йомбі-Опанго, президентом було обрано Дені Сассу-Нгессо. 1981 року укладені дипломатичні стосунки із СРСР, а 1984 року було обрано соціалістичний курс розвитку держави. 1990 року країна відмовилась від соціалізму та ідеї марксизму, і в 1991 році держава повернулась до демократичного розвитку і стала називатись Республіка Конго. 1992 року встановлено багатопартійну система — в результаті виборів президентом став Паскаль Ліссоуба. Проте демократичний розвиток був зупинений 1997 року, в липні почалась конголезька громадянська війна між таборами Ліссоуба та Дені Сассу-Нгессо. У жовтні ангольські війська на боці Сассу-Нгессо вторглись до республіки. Президентом вдруге став Дені Сассу-Нгессо. У грудні 1999 року був підписаний мирний договір. На президентських виборах 2002 року перемогу отримав Дені Сассу-Нгессо. Пізніше йому було надано нові повноваження, парламент став двопалатним. Економіка : Дивись також Економіка Республіки Конго У колоніальний період Республіку Конго було перетворено на країну транзиту та торгівлі при ведучій ролі лісового господарства. Навіть після незалежності країна залишається бути головним розподільним центром Центральної Африки. Транзитна торгівля — одна з найважливіших джерел доходів країни. В економіці досить мала частка сільського господарства, що не є звичним для країн Африки, та відносно велика частка промисловості. Розподіл ВВП по галузям такий (1980): 9 % — сільське господарство, 53 % — промисловість, 38 % — сфера послуг. За даними 2001 року ВВП становить — $ 2,3 млрд, при темпі зростання ВВП в 3,5 %. ВВП на душу населення — $ 821. Прямі закордонні інвестиції складають $ 100 млн. Імпорт — машини і обладнання, головним чином для нафтовидобувної промисловості, продовольство і споживчі товари ($ 1,6 млрд — Франція — 23 %, США — 9 %, Бельгія — 8 %, Велика Британія — 7 %). Експорт — нафта, лісоматеріали ($ 1,7 млрд — США — 23 %, Бельгія — 14 %, Німеччина — 9 %, Італія — 6 %). Зовнішня заборгованість Конго становить понад 6 млрд дол. (1996). Сільське господарство Структура земельного фонду така: рілля — 1,8 %, луки та пасовиська — 41,8 %, ліси — 47,5 %. Більша частина ріллі зайнята під посівами таких культур, як маніок їстівний (0,7 млн т за рік; 1981), батат, ямс, таро. Поширені також банани «плантен», рис, кукурудза. Із технічних культур вирощують цукрову тростину (плантації Нкаї та Мутела), арахіс (долина Ніарі), маслинна пальма (ліси в басейні Ніарі, западина Конго), тютюн (департаменти Плато, Пул). Великого розвитку набуло овочівництво, плодівництво (цитрусові). Основні торгові культури — какао (6 тис. га; 2 тис. т; Санга), кава (6 тис. га, 2 тис. т; Ніарі). Тваринництво через поширення мухи цеце розвинене дуже слабко. Поголів'я скотарства становить (1982): велика рогата худоба — 75 тис. (Ніарі, Пул), вівці та кози — 280 тис. Можливості рибальства використовуються не в повній мірі — 15 тис. т у річках, 18 тис. т у океані (тунець, сардинелла). Лісове господарство займає провідне місце в економіці. Лісові запаси оцінюються в 120 млн м³. Заготівля цінних порід дерев окуме, лімба та акажу становить 545 тис. м³ (1984). Промисловість : Дивись також: Корисні копалини Республіки Конго, Історія освоєння мінеральних ресурсів Республіки Конго, Гірнича промисловість Республіки Конго З середини 1970-х років головним джерелом доходів стала видобувна промисловість. Найбільше видобувається нафта (шельфові родовища Емерод, Лоанго, Ліквала) — 6,3 млн т (1985). У невеликій кількості видобуваються свинцево-цинкові руди з домішками міді (15 тис. т свинцю; 1981), золото (15 кг; 1976). За підтримки СРСР був пущений свинцево-цинковий гірничо-збагачувальний комбінат у Какамоеке. Видобуток калійних солей з родовища Холле 1977 року зупинений. Обробна промисловість представлена виробництвом пиломатеріалів (14 заводів у 1979 році) — 70 тис. м³, фанери — 100 тис. м³ (один з найбільших показників у Африці), такими галузями як харчосмакова (цукрова, пивоварна, виробництво олії з пальми та арахісу, тютюнова), текстильна (комбінат у Браззавілі), виробництво будівельних матеріалів (цементний завод у Лутете), нафтопереробна (завод у Пуент-Нуарі), хімічна та металообробна. Енергетика представлена ГЕС Джуе (1953), Мукукулу (річка Буенза) (1979) та ТЕС. Виробництво електроенергії становить 284 млн кВт/год (1985). Транспорт Основні залізниці: Браззавіль-Пуент-Нуар (517 км), Мбінда-Мон-Бело (290 км). Від Мбінди до Габону проходить одна з найдовших канатних доріг у світі — 80 км. Загальна протяжність автошляхів становить понад 11 тис. км, з них асфальтованих 600 км. Найважливішою автомагістраллю є Пуент-Нуар-Браззавіль-Весо (1 500 км). Судноплавство здійснюється по річкам Конго, Убангі, Санга, Джа, Ліквала, Аліма, Квілу — 2 500 км. Головний річковий порт — Браззавіль, морський — Пуент-Нуар. Міжнародні аеропорти у Браззавілі (Мая-Мая) та Пуент-Нуарі. Населення Динаміка зростання населення Республіки Конго за 1961—2003 роки Офіційна мова — французька. У широкому вжитку кітуба та лінгала. Середній приріст населення невеликий і становить всього 3 %. Етнічний склад населення Понад 98 % населення належить до народів, що розмовляють мовами нігеро-конголезької групи. На бенуе-конголезьких мовах розмовляють конго (0,9 млн осіб), що займають південну частину країни, теке (разом з бонгілі та мбете — 0,4 млн осіб) — на плато Батеке, на південному заході западини Конго та в районі Лекуму, бангі та мбоши — у внутрішніх районах уздовж річки Конго. В тропічних лісах мешкають племена пігмеїв ака, бінга та ін. (25 тис. осіб). На адамауа-східних мовах розмовляють малочисленні народи гбая, банда, нгбанді. Європейське населення (французи — 8 тис. осіб) зосереджене головним чином у містах (Браззавіль та ін.). Релігії Приблизно 50 % населення притримуються місцевих вірувань (анімізм), 47 % — християни (католики, протестанти), є також прихильники християнсько-африканських сект та мусульмани. Розташування населення Країна є однією з найменш заселених на континенті: пересічна щільність населення становить 9,9 чол/км² (2005). Найбільш густо заселені південь (райони на захід та південний захід від Браззавіля, пересічна щільність 10,7-23,4 чол/км²), долина річки Ніарі (8,9 чол/км²) та прибережна смуга (від кордону із Анголою до Пуент-Індієна; 54,3 чол/км²). Північ заселений досить слабко (приблизно 1,3-1,7 чол./км²). Розташування економічно активного населення за галузями господарства (1980): сільське господарство — 34 %, промисловість — 26 %, сфера послуг — 40 %. Міське населення На початку XX ст. в сільській місцевості проживало майже все населення. В 1980 році міське населення вже становило 65 %, із них 80 % в найбільших містах — Браззавіль та Пуент-Нуар. За останні десятиріччя населенні столиці збільшилось від 422,4 тис. осіб в 1980 році до 1,2 млн у 2005. Дослідником демографії Конго, зокрема народжуваності, на початку 20 століття був український демограф з Канади Романюк Анатоль. Культура Спорт Див. також * Товариство з проведення реформ у Конго Посилання * Конго // * Адміністративний поділ та міста Конго

Демократична Республіка Конго Демократи́чна Респу́бліка Ко́нго, в минулому Заї́р () — держава в центральній Африці. Площа країни становить 2,345,409 км² (11 місце у світі). Населення: 89 561 403 (16 місце у світі). Столиця: місто Кіншаса. Назва Офіційна назва — Демократична Республіка Конго (). Назва країни походить від назви колишнього королівства Конго, що, в свою чергу, отримало назву від народу баконго — «мисливці». Колишні назви країни: Незалежна держава Конго, до 1960 року Бельгійське Конго, у 1971–1997 роках — Заїр, що походить від спотвореного через португальську () конголезького слова «нзере», яке означає річку, що ковтає інші річки, тобто Конго з притоками. Географія Демократична Республіка Конго Держава знаходиться в Центральній Африці, територія країни простягається з півночі на південь на 2090 км, а із заходу на схід — на 2090 км. На півночі межує з Центральноафриканською Республікою (спільний кордон — 1577 км) і Південним Суданом (625 км); на сході — з Угандою (765 км), Руандою (217 км), Бурунді (235 км), Танзанією; на південному сході — із Замбією (1930 км); на півдні — з Анголою (2510 км); на заході — з Республікою Конго (2410 км). Також, на заході, у гирлі річки Конго, має вихід до узбережжя Атлантичного океану, загальна довжина — 37 км. Геологія Територія ДР Конго займає велику частину Африканської платформи. Вона охоплює найбільший в регіоні кратон Конго архейської або нижньопротерозойської стабілізації, а також фрагменти обрамовуючих його верхньопротерозойських складчастих поясів: на сході — Кібарського (1,3-0,97 млрд років) і на заході — Зах.-Конголезького (0,65 млрд років). Рельєф Вулкан Ньїрагонго Більша частина Демократичної Республіки Конго — западина Конго та плато вис. до 1300 м, яке її обрамовує. На сході — гори: масив Рувензорі (вис. 5109, пік Маргеріта), вулканічні гори Вірунґа (вис. до 4507 м), в тому числі діючі вулкани. Клімат Клімат країни екваторіальний, на півдні і крайній півночі — субекваторіальний. Внутрішні води Головні річки: Конго (Заїр) з притоками. У країні багато боліт, а річка Конго в декількох місцях розширяється і утворює озера, зокрема Малебо (Стенлі-Пул). Великі озера утворюють ланцюжок вздовж східного кордону: Альберт, Едуард, Ківу, Танганьїка (природний кордон з Танзанією) і Мверу. Найбільші з озер всередині країни — Маї-Ндомбе і Тумба. Ґрунти й рослинність Близько 75 % території Конго покрито тропічними лісами. Тваринний світ Історія На території сучасної республіки, а також на території республіки Ангола існувала давня держава Королівство Конго (1400 — 1914). Етнічну основу країни складав народ конго. У XV–XVI ст. Конго знаходилось у стані розквіту. Державу очолював правитель, який мав титул маніконго. Феодальні відносини, що складались, переплітались з інститутами домашнього рабства. Високого рівня розвитку досягли сільське господарство, ремесла, торгівля. Існували власність верховного правителя на землю, експлуатація податного населення у формі податі та «царської барщини». З приходом у Конго португальців (1482), їм вдалось привернути до християнства групу вищої знаті та маніконго. Слідом за цим почались обряди масового хрещення, часто насильницькі, всього народу. Одночасно державу спустошувала работоргівля. Вільна держава Конго Генрі Мортон Стенлі Леопольд II Інтенсивне дослідження та колонізація Конго європейцями розпочалося у 1870 і тривало до 1920 року. Бельгійський король Леопольд II спонсорував мандрівки Генрі Мортона Стенлі. У 1885 році на Берлінській конференції територія Конго була визнана приватною власністю бельгійської корони та отримала назву Вільна держава Конго. Бельгійський режим розпочав кілька багаторічних проектів розвитку інфраструктури, зокрема, будову залізниці від узбережжя до столиці Кіншаси (тоді Леопольдвіль). Основною метою цих проектів була інтенсивна експлуатація натуральних ресурсів колонії. Виробництво гуми та продаж гумових шин принесли значні доходи Леопольду II. Колоніалісти брутально поводилися з місцевим населенням. У деяких регіонах внаслідок виснаження та хвороб (Сонна хвороба, віспа) населення скоротилося майже вдвічі. До подібних висновків прийшла пізніше урядова комісія. Брутальне поводження з місцевим населенням викликало міжнародні протести, очолювані британським журналістом Едмундом Ден Морелем та британським дипломатом Роджером Кейсментом. До протестів приєдналися відомі письменники, зокрема, Марк Твен та Артур Конан Дойл. У Вільній державі Конго відбуваються події в романі «Серце темряви» Джозефа Конрада. Бельгійське Конго (1908—1960) У 1908 році під тиском міжнародної громадськості бельгійський парламент взяв на себе відповідальність за Вільну державу Конго, яка з того моменту отримала назву Бельгійське Конго та керувалася бельгійським урядом. Були досягнуті значні економічні успіхи та соціальний прогрес. Ставлення білих колоніальних правителів до корінних жителів залишалося, однак, здебільшого поблажливим та зверхнім. У роки Другої Світової Війни конголезька армія досягла кілька перемог у північній Африці над італійськими військами. Політична криза (1960—1965) На початку 1960 року в Брюсселі пройшла конференція стосовно проблем Бельгійського Конго за участю ватажків національно-визвольного руху. Результатом круглого столу стало вимушене рішення уряду Бельгії про надання незалежності колонії. Також була визначена дата проголошення самостійності — 30 червня 1960 року. Патріс Лумумба У травні в колонії пройшли вибори до парламенту та провінційних зборів. Потім президентом країни став Жозеф Касавубу, прем'єр-міністром — Патріс Лумумба. Бельгійські військові у місті Каміна Одразу ж після здобуття незалежності молода держава зіткнулася з численними проблемами соціально-економічного характеру: бідність населення, міжплеменні конфлікти, прагнення західних монополій утримати свої позиції в економіці країни, дефіцит висококваліфікованих кадрів тощо. Посилилось невдоволення корінних мешканців, почалися акції проти білого населення країни, що спричинило їх виїзд з держави та посилило внутрішню соціально-економічну кризу. Шведські «блакитні берети» в Конго У липні бельгійські війська, скориставшись безладом в Конго, висадили в Леопольдвілі та Елізабетвілі свій десант. Тоді ж Моїз Чомбе, якого підтримував бельгійський уряд, оголосив про відокремлення найбагатшої провінції Конго Катанги. Після цього в інших конголезьких провінціях посилилися сепаратистські рухи. У ситуацію, що склалася, втрутились великі держави: Радянський Союз підтримував марксиста Лумумбу, КНР обіцяла надіслати до Конго своїх добровольців. У вересні 1961, грудні 1962 та січні 1963 років сили ООН провели низку наступальних операцій проти сепаратистів, в результаті чого повалено режим Чомбе в Катанзі, але західні монополії зберегли свої позиції в державі. У вересні—жовтні 1963 року конголезький уряд спробував навести лад у країні жорсткими методами: заборонено найбільші політичні партії, розпущено парламент, у столиці введено надзвичайний стан. Ці події спричинили масову міграцію населення в міста. Контингент ООН виведено з країни в 1964 році. Президент Касавубу призначив прем'єр-міністром Чомбе, який остаточно розправився з послідовниками Лумумби, захопивши за допомогою бельгійських парашутистів Стенлівіль. У листопаді 1965 року президентом Конго став генерал Мобуту, який спираючись на армію, покінчив із залишками сепаратизму й узяв курс на африканізацію зовнішньої та внутрішньої політики. На конституційному референдумі в 1964 році назву країни було змінено на Демократична Республіка Конго. Заїр (1971—1997) У 1971 році країна отримала нову назву — Республіка Заїр. Повстання у провінції Шаба 1977 і 1978 було придушено за допомогою військ Марокко, доставлених повітрям у Заїр Францією, а також французькими і бельгійськими десантниками. 1990 року було знято заборону на багатопартійну політику. Після антиурядових виступів 1991 Мобуту погодився ділити владу з опозицією. Етьєн Тшісекеді став прем'єр-міністром, пізніше його було знято і знову відновлено у 1992 за бажанням Мобуту; сформувалася парламентська опозиція. Тшісекеді було остаточно знято 1993 року, його місце посів Фаустін Біріндва, але Тшісекеді, як і раніше, вважає, що займає цю посаду. Недавня історія У 1998—2002 роках відбувалась Друга конголезька війна, в якій брали участь понад двадцять збройних угруповань, з дев'яти держав. За даними рейтингу «Неспроможних держав» на 2013 рік, ДР Конго посідає друге місце. Політична система Демократична Республіка Конго за формою правління є президентською республікою, глава держави — президент. Державний устрій — унітарна держава. Парламент Політичні партії Основі політичні партії країни: * 1982 — Союз за демократію і соціальний прогрес; * 1990 — Союз федералістів і незалежних республіканців; * 1998 — Об'єднання за демократію Конго. Судова влада Зовнішня політика Українсько-конголезькі відносини Українська миротворча операція у Демократичній Республіці Конго Уряд Конго офіційно визнав незалежність України 13 квітня 1999 року. Дипломатичних і консульських представництв в Україні не створено, найближче посольство Демократичної Республіки Конго, що відає справами щодо України, знаходиться в Москві (Росія). Справами України в Конго відає українське посольство в Бельгії. Державна символіка * Державний прапор * Державний герб * Державний гімн «Залізна леді» Демократичної Республіки Конго — Катана Геге Букуру, активіст, яка бореться за права жінок, засновниця СОФАД (Солідарність жінок-активістів за захист прав людини). Адміністративно-територіальній поділ В адміністративно-територіальному відношенні територія держави поділяється на: 11 регіонів. Бандунду Центральне Конго Екваторіальна Західне Касаї Східне Касаї Катанга Кіншаса (місто-провінція) Манієма Північне Ківу Східна Південне Ківу У регіоні Ітурі Східної провінції діє тимчасова адміністрація.

Демократична Республіка Конго за конституцією 2005 ділиться на 26 провінцій. Збройні сили Чисельність збройних сил у 2000 році складала 56 тис. військовослужбовців. Загальні витрати на армію склали 400 млн доларів США. Економіка Демократична Республіка Конго — відстала аграрна держава, з розвинутою гірничодобувною промисловістю. Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 2006 році склав 44,6 млрд доларів США (83 місце у світі); що у перерахунку на одну особу становить 700 доларів (188 місце у світі). За даними Index of Economic Freedom від The Heritage Foundation, темп зростання ВВП у 2000 році складав 3 %. Промисловість разом із будівництвом становить 11 % від ВВП держави; аграрне виробництво разом з лісовим господарством і рибальством — 55 %; сфера обслуговування — 34 % (станом на 2006 рік). Зайнятість активного населення у господарстві країни розподіляється наступним чином: 15 % — обробна промисловість і будівництво; 67 % — аграрне, гірнича промисловість, лісове і рибне господарства; 18 % — сфера обслуговування (станом на 2006 рік). Надходження в державний бюджет Конго за 2006 рік склали 0,7 млрд доларів США, а витрати — 2 млрд; дефіцит становив 65 %. ДРК володіє найбільшим економічним потенціалом серед країн тропічної Африки. Хоча жителі Демократичної Республіки Конго є одними з найбідніших у світі, проте за природними багатствами це одна з найбагатших країн світу: вартість мінеральних ресурсів оцінюється на 24 трлн доларів США. Порівняно з серединою 1980-х років економіка країни значно скоротилася. У момент досягнення незалежності (у 1960 році) ДР Конго була другою за промисловим розвитком країною Африки (програючи лише Південно-Африканській Республіці) завдяки розвинутій добувній промисловості та відносно ефективному аграрному сектору. Збройні конфлікти, які розпочалися у 1996 році (Перша конголезька війна, Друга конголезька війна) значно зменшили розміри економіки та доходи бюджету, призвели до збільшення зовнішнього боргу. Війни та пов'язані з ними голод та хвороби призвели до смерті 5 млн людей. Від недоїдання страждає приблизно ⅔ населення країни. Внаслідок невпевненості у результатах конфліктів, браку інфраструктури та проблем з веденням бізнесу закордонні компанії обмежили свою діяльність. Війни підсилили вплив існуючих раніше проблем: корупції, невизначеності правової бази, відсутності відкритості у державній економічній політиці та фінансових операціях. Валюта Національною валютою країни слугує конголезький франк. У 2019 році за 1 долар США (USD) давали 1600 конголезьких франка. Промисловість Головні галузі промисловості: гірнича, металургійна, харчова, деревопереробна, нафтова і текстильна. Гірнича промисловість У 2006 році видобуток нафти склав 7,71 млн барелів. Енергетика Країна має в своєму розпорядженні значні енергоресурси — гідроенергію, нафту і природний газ, які стали розроблятися лише в останні роки. Гідроенергетичний потенціал оцінюється в 1 млрд кВт. За 2004 рік було вироблено 353 млн кВт/год електроенергії; загальний обсяг спожитої — 658 млн кВт/год (імпортовано 330 млн кВт/год). У 2004 році споживання нафти склало 8,2 тис. барелів на добу, природний газ не використовується для господарських потреб. Агровиробництво Збір дров в Басанкусу У сільськогосподарському обробітку знаходиться лише 6,7 % площі держави. Головні сільськогосподарські культури: маніок їстівний, кукурудза, кава, рис, цукрова тростина, банани, тютюн, арахіс, чай. Транспорт Транспорт: автомобільний, частково залізничний. Головною перешкодою для розвитку гірничодобувної й інших галузей промисловості є нерозвиненість транспортної системи і недостача енергетичних потужностей. Основа транспортної мережі ДРК — маршрути вивозу експортної продукції по річках та залізницях. Автотранспорт Протяжність майже всіх автошляхів і залізниць невелика; як правило, вони зв'язують водні шляхи з районами експортного виробництва. У 1990-х років більша частина доріг потребувала ремонту. Залізниця Залізниця зв'язує Катангу із зарубіжними морськими портами Лобіту і Бенгелою (Ангола), Бейрою (Мозамбік), Дар-ес-Саламом (Танзанія) та Іст-Лондоном, Порт-Елізабет і Кейптауном (ПАР). У 1990 протяжність залізниць, що діяли склала бл. 5,1 тис. км. Авіація Летовище у Кіншасі Важливу роль відіграють внутрішні авіаперевезення. Міжнародні аеропорти розташовані в містах Кіншаса, Лубумбаші і Кісангані. Міжнародні внутрішньоконтинентальні авіарейси виконуються з Кіншаси до Лагоса (Нігерія), Абіджана (Кот д'Івуар), Найробі (Кенія), Аддис-Абеби (Ефіопія) і Кігалі (Руанда). Авіасполучення з Кіншасою здійснюється з Парижа (Air France), Цюриха (Swiss), Брюсселя (Air Zaire), Лісабона і Риму (Alitalia). Прямих авіарейсів з України до ДР Конго немає, необхідна пересадка в одній з європейських столиць. Пороми Існує регулярне поромне сполучення між Кіншасою і Браззавілем (Республіка Конго). Старі, переповнені пасажирами і товаром пороми щогодини перетинають річку Конго, пов'язуючи дві столиці. Переправа займає не більше 20 хвилин, але прибути в річковий порт слід як мінімум за годину до відправлення з метою встигнути пройти паспортний і митний контроль. Вартість переправи 5-15 доларів США (залежить від порома і здатності торгуватися) в одну сторону. Діють пороми з Кіншаси до Бангі (ЦАР). Пороми відправляються 2-3 рази на місяць, йдуть вгору за течією річки Конго більше 1000 км, протягом 8-10 днів, і роблять зупинки у всіх великих містах по шляху. У зворотному напрямку (за течією) шлях займає 5-6 днів. Вартість квитків варіюється від 70 тис. франків КФА в каюті першого класу, до 45 тис. франків КФА у другому класі і 9 тис. франків КФА на палубі. Слід мати на увазі, що мова йде про гранично старих і зношених судах. Єдиною перевагою плавання в каюті є можливість хоча б трохи дистанціюватися від сотень місцевих жителів, що лежать і сплячих буквально один на одному на палубі. Туризм У 1996 році прибуток від іноземних туристів становив 5 млн доларів США. Віза Для відвідування Демократичної Республіки Конго громадянам України необхідна віза. Візу можна отримати в посольстві Конго або на прикордонному пункті. Мінімальний термін оформлення візи в посольстві — 15 днів. Необхідні документи: 3 анкети французькою мовою, 3 фотографії, закордонний паспорт, запрошення і сертифікат про щеплення проти жовтої лихоманки. Термін дії візи на в'їзд — 30 днів. Консульський збір — 50 доларів США. Візи на прикордонному пункті видаються з великими складнощами при спеціальному зверненні до МЗС Демократичної Республіки Конго. Зовнішня торгівля Основні торговельні партнери Конго: Бельгія, США, Китай, Франція, ПАР. Держава експортує: алмази (17 %), нафту (11 %), каву (9 %), кольорові метали (кобальт, цинк, олово, мідь) (8 %), пальмову олію. Основні покупці: Бельгія (38 %); США (18 %); Китай (12 %); Франція (8 %). У 2006 році вартість експорту склала 1,1 млрд доларів США. Держава імпортує: промислові вироби, продукти харчування. Основні імпортери: ПАР (18 %); Бельгія (15 %); Франція (9 %), Кенія (8 %). У 2006 році вартість імпорту склала 1,3 млрд доларів США. Населення Населення держави у липні 2020 році становило 89 561 403 осіб (16 місце у світі). У 1950 році населення країни становило 11,3 млн осіб; у 1970 — 17,4 млн осіб; у 1980 році — 26,4 млн осіб. Густота населення: 33.84 осіб/км² (180 місце у світі). Згідно статистичних даних за 2006 рік народжуваність 43,7 ‰; смертність 13,3 ‰; природний приріст 30,4 ‰. Вікова піраміда населення виглядає наступним чином (станом на 2006 рік): * діти віком до 14 років — 47,4 % (14,9 млн чоловіків, 14,8 млн жінок); * дорослі (15-64 років) — 50,1 % (15,6 млн чоловіків, 15,8 млн жінок); * особи похилого віку (65 років і старіші) — 2,5 % (0,6 млн чоловіків, 0,9 млн жінок). Урбанізація Кіншаса Лубумбаші Рівень урбанізованості в 2000 році склав 29 %. Головні міста держави: Кіншаса (11,855 млн осіб), Лубумбаші (1,7 млн осіб), Мбужі-Маї (1,7 млн осіб). Місто Населення (оцінка 2012) Кіншаса 11 855 000 (2017) Лубумбаші 1 786 397 Мбужі-Маї 1 680 991 Кананга 1 061 181 Кісангані 935 977 Букаву 806 940 Чикапа 587 548 Колвезі 453 147 Лікасі 447 449 Гома 431 342 Етнічний склад Головні етноси, що складають конголезьку націю: луба — 18 %, монго — 17 %, конго — 12 %. Мови Державна мова: французька. Релігії Кафедральний собор у Кісангані Головні релігії держави: католицтво — 50 % населення, протестантизм — 20 %; анімізм — 10 %; іслам — 10 %. Охорона здоров'я Очікувана середня тривалість життя в 2006 році становила 51,5 року: для чоловіків — 50 років, для жінок — 53 роки. Смертність немовлят до 1 року становила 88,6 ‰ (станом на 2006 рік), це один з найвищих у світі показників. Населення забезпечене місцями в стаціонарах лікарень на рівні 1 ліжко-місце на 475 жителів; лікарями — 1 лікар на 23,1 тис. жителів (станом на 1996 рік). Витрати на охорону здоров'я в 1990 році склали 2,4 % від ВВП країни. Освіта Урок у початковій школі Рівень писемності в 2003 році становив 65,5 %: 76,2 % серед чоловіків, 55,1 % серед жінок. Витрати на освіту в 1996 році склали 0,9 % від ВВП, 6,4 % усіх державних громадських видатків. Система освіти ДР Конго управлялась трьома міністерствами: Міністерством початкової, середньої та професійної освіти ("Ministère de l'Enseignement Primaire, Secondaire et Professionnel, MEPSP), Міністерством вищої освіти та університетів (Ministère de l'Enseignement Supérieur et Universitaire, MESU) та Міністерством соціальних справ (Ministère des Affaires Sociales, MAS)". Система освіти подібна до бельгійської. У 2002 році було 19 тис. початкових шкіл із 160 тис. учнів, 8 тис. шкіл другого рівня з 110 тис. учнів. У країні запроваджена обов'язкова 6-річна початкова освіта. Початкова освіта є безплатною і обов'язковою (Стаття 43 конституції 2005 року). Кількість учнів у школах встановлюється згідно з формальною реєстрацією і не завжди відповідає реальній відвідуваності. У 2000 році 65 % дітей у віці від 10 до 14 років відвідували школу. У результаті шестирічної громадянської війни понад 5,2 мільйони дітей не отримали освіти. Інтернет Культура Примітки Література * Жид Андре Собрание сочинений: В 7 т. Т.2. Путешествие в Конго / Перевод с французької А. Шадрина. — : ТЕРРА — Книжный клуб, 2002. — 448 с. * Андреев А. ДРК свобода — до, но прежде всего революция // Азия и Африка. — 1999. — № 9. — С. 10. * Васильев А. Реалии и перспективы сотрудничества // Азия и Африка. — 1997. — № 12. — С. 2. * Дябин А., Сидорова Г. ДР Конго на пути к демократии // Азия и Африка сегодня. — 2008. — № 8. — С. 37-49. * Коршунов М. Конго. Школа для «детей джунглей» // Азия и Африка. — 1995. — № 3. — С. 9. * Мазов С. В. Холодная война в «сердце Африки». СССР и конголезский кризис, 1960—1964. — Москва: Русский фонд содействия образованию и науке, 2015. * Олейников И. Н. Конго. — Москва: Государственное издательство географической литературы, 1959. — (У карты мира). * Щенников В. Конго. Огнеопасное наследие Мобуту // Азия и Африка. — 1998. — № 7. — С. 12. * Peter Abbott, Modern African Wars (4): The Congo 1960—2002, Oxford: Osprey Publishing, 2014. (Men-at-Arms series, Vol. 492) * Sandra W. Meditz and Tim Merrill (eds.), Zaire: A Country Study, Washington, D.C.: Federal Research Division, Library of Congress, 1994. (Area handbook series) * Georges Nzongola-Ntalaja, "The Congo from Leopold to Kabila: A People's History", London: Zed Books, 2002. * Historical Dictionary of the Democratic Republic of the Congo, Third Edition Посилання * Конго // Конго Демократична Республіка

Колумбія Колу́мбія ( "Коло́мб'я), офіційно Респу́бліка Колу́мбія''' — країна в Південній Америці, що межує з Панамою на північному заході, Венесуелою на сході і північному сході, Бразилією на південному сході, Перу і Еквадором на південному заході, з півночі та заходу омивається Карибським морем і Тихим океаном. Колумбія — єдина південноамериканська країна, що має вихід як до Атлантичного (через Карибське море), так і до Тихого океану. Географія, природа Природні умови Колумбії дуже різноманітні. Західну частину країни, що становить приблизно 2/5 її площі, займає високогірна область Колумбійських Анд (г Крістобаль-Колон, 5800 м) з Прикарибською і Тихоокеанською низовинами. Інші 3/5 території на схід від Анд займають степи, або льянос, басейну Оріноко і дощові ліси, або сельва, басейну Амазонки. Східна частина країни — плоскогір'я, обрамоване Орінокською та Амазонською низовинами. Річкова мережа дуже густа, річки порожисті, головним чином дощового живлення. Головні річки: Магдалена з Каукою, Атрато (впадають у Карибське море), притоки Оріноко — Ґуав'яре і Мета, притоки Амазонки — Путумайо і Какета. З них тільки Магдалена придатна для судноплавства. Клімат екваторіальний та субекваторіальний. Історія Історична хроніка: До приходу іспанців у 1499 році, територія Колумбії належала державам індіанців. 1499 р. — іспанські конкистадори проникли на територію країни. 1533 р. — засновано іспанський порт Картахену. Встановлення в країні колоніального режиму. 1538 р. — м. Богота стала центром колонії, названої «Нова Гранада». 1542 — землі Колумбії ввійшли до складу віце-королівства Перу. 1718 — землі Колумбії ввійшли до складу віце-королівства Велика Гранада. 1810 р. — початок озброєної боротьби за незалежність під керівництвом Сімона Болівара. 1819 р. — розгром іспанських військ у битві при Бояке. Проголошення федеративної республіки Велика Колумбія. 1818–1830 — Симон Болівар проголошує незалежність Великої Колумбії. 1830 р. — розпад федерації та утворення самостійних держав — Колумбії, Венесуели, Еквадору. 1832 — утворення незалежної республіки Нова Гранада. 1851 р. — скасування рабства в країні. 1863 — Сполучені Штати Колумбії. 1886 — унітарна республіка Колумбія. 1903 р. — зі складу Колумбії вийшла республіка Панама. 1932–1934 рр. — безрезультатна війна з Перу. 1952 р. — пакт про військову допомогу з США. 1990-і рр. — війна уряду з наркобізнесом. 1996 р. — розгром калійського кокаїнового картелю. XX—XXI століття — громадянська війна між урядом і повстанцями з ФАРК. Повну незалежність від Іспанії Колумбія здобула в 1886 році. У 1949 році розпочалася громадянська війна, консерватори та ліберали створили Народний фронт. Віргіліо Барко Вагас був обраний главою держави в 1986 році, в 1989 він оголосив війну наркобізнесу. У 1991 році прийнято нову Конституцію, лідерів наркомафії було заарештовано. Населення Мапа Колумбії Лос Льянос. Колумбія Річка Магдалена. Колумбія Вулкан Невадо-дель-Толіма. 5 200 м Колумбійське океанічне узбережжя Чисельність населення — 47 846 160 осіб. Щорічний приріст населення — 1,2 %. Середня тривалість життя — 71 рік у чоловіків і 77,8 року у жінок. Міське населення — 74 % (у 2008 році). Грамотність — 90,4 % (за переписом 2005 року). Расовий склад: * метиси 48 % * білі 39 % * чорні 10,6 % * індіанці 2,4 % Економіка Є аграрно-індустріальною країною. Основні галузі промисловості: текстильна, харчова, нафтова, хімічна, цементна, гірнича. Транспорт: залізничний, автомобільний, морський, повітряний. Найбільші порти: Картахена, Барранкілья, Буенавентура, Тумако, Ковеньяс і Мамональ (останні два — нафтові). Обсяг повітряних перевезень вантажів наприкінці XX століття різко зріс і склав у 1996 близько 60 тис. тонн. За даними Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A (2001): ВВП — $ 97,5 млрд. Темп зростання ВВП — 0,6 %. ВВП на душу населення — $ 2392. Прямі закордонні інвестиції — $ 1,5 млрд. Імпорт — $ 18 млрд (головним чином США — 41,5 %, Венесуела — 10,0 %, Німеччина — 5,0 %, Японія — 4,3 %). Експорт — $ 15,2 млрд (головним чином США — 48,5 %, Венесуела — 7,9 %, Німеччина — 9,0 %, Італія — 6,0 %). Обробна промисловість продовжує грати ключову роль в економіці Колумбії; на її частку припадає 19 % ВВП (дані на 1996 рік) і 16 % трудових ресурсів (за даними на 1990 рік). Велика частина обладнання і машин ввозиться з-за кордону. На початку 1990-х років продукція обробних галузей становила 20-30 % від обсягу експорту. Інфраструктура Мережа доріг в Колумбії завдовжки приблизно 215000 км, з них 23000 км мають тверде покриття. призначений в основному для вантажних перевезень, а загальна протяжність залізничної мережі становить 1,700 км потенційно активних залізничних шляхів. Колумбія має 3960 кілометрів газопроводів, 4900 кілометрів нафтопроводів, і 2990 кілометрів трубопроводів для транспортування нафтопродуктів. Сільське господарство 26 % працездатного населення зайнято в сільському господарстві. 5 % земель використовується під посіви, 38 % — під випасання худоби. Найродючіші ґрунти знаходяться на плато і в деяких рівнинних регіонах. Колумбія — другий у світі виробник кави. Для гірських районів товарними культурами є бавовна і тютюн. У низинах розташовані плантації експортних культур — бананів, квітів і цукрової тростини. Для внутрішнього ринку вирощують рис, кукурудзу, картоплю і сорго. У тваринництві переважає розведення великої рогатої худоби, свинарство і вівчарство. Протягом всієї своєї історії сільське господарство — головна стаття економіки країни. Колумбія самодостатня у власному забезпеченні всіма сільгосптоварами. Однак, оскільки велика частина країни має гористий рельєф, сільськогосподарські землі становлять приблизно тільки одну п'яту частину території країни, і лише невелика частина з них використовується під посіви. На великих територіях, де ґрунти менш родючі, практикується екстенсивне тваринництво. Робітники, зайняті у сільськогосподарському секторі, зосереджені головним чином у землеробських районах, при цьому триває освоєння нових земель. Саме сільське господарство здавна забезпечувало активний торговельний баланс в країні, надаючи значну перевагу експорту над імпортом. Хоч частка придатних для обробки земель невелика, Колумбія все-таки має значні ресурси родючих земель, розташованих у найрізноманітніших кліматичних умовах. Завдяки цьому Колумбія не тільки експортує сільськогосподарську продукцію, але й повністю задовольняє власні потреби в харчових продуктах і сировині для наявної в країні розвиненої текстильної промисловості. У Південній Америці Колумбія займає друге місце за виробництвом сільськогосподарських продуктів. Оброблювані землі розташовані у різних висотних поясах — від тропіків до холодного пояса на позначках вищих за 2000 м. На морському узбережжі та в долині річки Магдалена вирощується ряд комерційних культур — банани (колись — основна стаття колумбійського експорту), цукрова тростина, бавовник, рис, кукурудза, гвінейська олійна пальма; інші культури, такі як какао, боби, касава (юка) і різноманітні фрукти, вирощуються головним чином для внутрішнього споживання. Розташовані вище родючі долини річок у межах департаментів Каука і Толіма використовуються переважно для виробництва цукрової тростини та соєвих бобів (Каука), тютюну, рису і кави (Толіма); в обох районах є плантації бавовника. Вище на схилах Анд вирощується кава особливих м'яких ароматних сортів, якими славиться Колумбія; в цій області з рівним помірним кліматом практично не буває ні заморозків, які періодично уражають кавові плантації Бразилії, ні сильних вітрів, від яких страждають деякі інші країни — виробники кави. За даними на початку 1990-х, обсяг виробництва кави в Колумбії становив близько 950 тис. тонн; за експортом кави країна знаходиться на другому місці у світі (після Бразилії), однак внаслідок зниження цін на світовому ринку частка кави у доходах від колумбійського експорту зменшилася до 1991 нижче за 20 %, тоді як десять років тому вона була близькою до 50 %. У межах холодного поясу, зокрема в околицях Боготи та інших міст, розташованих у горах, можна вирощувати картоплю, боби, маїс, пшеницю, ячмінь та деякі фрукти. На плато неподалік Боготи вирощуються квіти, які протягом 1980-х років поступово зайняли одне з провідних місць у колумбійському експорті. Лісове господарство Хоч значна частина території країни (за деякими оцінками — більш ніж половина) покрита лісами, у тому числі цінних порід, вартість цих ресурсів підвищується через їх важкодоступність, що пояснюється рельєфом країни, а також тим, що значна частина цінних порід знаходиться в Амазонці; таким чином частка цього сектора у ВВП не перевищує 1 %. Тваринництво За даними 1989, поголів'я великої худоби оцінювалося приблизно у 25 млн голів або дещо менше. В інтервалі 1970–1988 у секторі тваринництва відзначалося стійке, хоч і не надто швидке зростання виробництва, що становило приблизно 2,8 % на рік; 60 % цього зростання припадає на велику рогату худобу. Темпи розвитку свинарства були помірними, а птахівництво, навпаки, розвивалося швидше. Тваринництвом, яке раніше було зосереджено у долинах річок і на північному узбережжі, зараз займаються і на східних рівнинах (льянос). Рибальство Слабко розвинуте рибальство відіграє незначну роль у господарстві Колумбії; заходи щодо розвитку цієї галузі призвели до зростання обсягу виробництва, що становив 7,7 % у 1993 р. Гірничовидобувна галузь Колумбія має великі запаси корисних копалин, зосереджених переважно у гірських районах Анд. В країні видобувають золото, срібло, платину, смарагди (90 % світового видобутку), кам'яне вугілля (12,5 млн тонн/року), нафту (19 млн тонн/року), природний газ. Знайдені родовища міді, ртуті, свинцю і марганцю. Мови Діалекти іспанської в країні Колумбія — друга найбільша за населенням країна світу, де іспанська мова є офіційною (після Мексики й перед Іспанією). У конституції вказано: «Кастильська мова є офіційною мовою Колумбії. Мови та діалекти етнічних груп є офіційними на їхніх територіях. Навчання в громадах з власними мовними традиціями є двомовним». Відповідно до перепису 2005 року, близько 99 % населення володіє іспанською. У Колумбії майже нема іммігрантів (0,3 % населення), тому іспанська мова загальнозрозуміла на всій території країни. Існує 87 корінних народностей (1,4 млн осіб — 3,4 % населення), які розмовляють 64 мовами. Більшість корінного населення живе в сільській місцевості, часто це важкодоступні джунглі, савани та гори. За оцінкою, лише 20 % корінного населення розмовляє мовами рідних народів, решта перейшла на іспанську. Статус живих мов Колумбії за каталогом Ethnologue: * 3 — лінгва франка у своїх регіонах: іспанська (вся країна), кубео (північний захід департаменту Ваупес) і тукано (південний схід департаменту Ваупес); * 23 — розвиваються (найбільші: аруако, ваю (ґуахіро), воун-меу, гуамбіано або кононуко, ембера-чамі, епена, камса, мініканська вітотська, піапоко); * 7 — міцні, енергійні (барі, інґа (діалект кічуа), катіо, когі, нукак і тунебо), райсальська креольська англійська); * 36 — під загрозою; * 13 — майже мертві (до 50 носіїв, усі старшого віку, нема шансів на відновлення). Серед мов: * кічуа — північний варіант макромови кечуа, давньої мови імперії інків. * мова жестів острова Провіденсія — мова жестів, рідна для людей із вродженими вадами слуху (дев'ятнадцять осіб станом на 1986 р.) з острова Провіденсія. На острові вищий, ніж у світі, відсоток вродженої глухоти, більшість 5-тисячного населення розуміє місцеву мову жестів. * паленкеро — мова афроколумбійців, нащадків колишніх рабів, які компактно мешкають у місті Сан-Базіліо-де-Паленке (департамент Болівар). У паленкеро потужний субстрат мов банту із впливом іспанської й, можливо, португальської. Кількість мовців оцінюють у 500 людей. * райсальська креольська англійська або Сан-Андреська креольська виникла на основі англійської, має бл. 12 тисяч носіїв, які живуть на островах Сан-Андрес-і-Провіденсія в Карибському морі. Політика Більш ніж століття, політика Колумбії була монополізована двома політичними партіями: Ліберальною та Консервативною. Ліберальна партія була створена у 1848 році на засадах антиклерикалізму, федералізму та ліберального шляху ведення економіки. Консервативна (1849 р.) — відстоювала ідеї протекціонізму, централізованої влади та католицизму. Кульмінацією довготривалої боротьби між цими партіями стало створення Народного Фронту, який закріпив чергування влади між двома партіями, дозволяючи кожній бути при владі протягом чотирьох президентських термінів, також була виключена будь-яка можливість заснування інших партій чи політичних угрупувань, що могли отримати владу. Це стало вагомим поштовхом до зародження військового конфлікту всередині держави. Після розпуску Народного фронту (1974 р.) традиційні політичні об'єднання почали фрагментуватися. Процес поділу партій продовжується з того часу і до сьогодні. Це підтверджується результатами останніх президентських виборів, проведених 28 травня 2006 року, на яких переміг Альваро Урібе з 62 % голосів, обраний на 2-й термін. (Починав свою кар'єру президент Урібе приєднавшись до партії лібералів, та балотувався на посаду президента країни, як незалежний кандидат у рамках свого новоствореного Руху «Спочатку Колумбія» з підтримкою вже Консервативної партії. Приділення великої уваги питанням національної безпеки та ліберальний тип ведення економіки поставили його у «крило правих» в сучасному політичному спектрі.) На другому місці з 22 % голосів був Карлос Ґавіріа, лідер Альтернативно-Демократичного Полюсу (Alternative Democratic Pole), новосформованого соціально-демократичного альянсу, який включає елементи формального руху М-19 (guerilla). Гораціо Сепра (представник ліберальної партії) досягнув 3-го місця з 12 % голосів. Також звернемо увагу на те, що на виборах до уряду, проведених раніше у тому ж році, дві традиційні партії зайняли тільки 93 місця у парламенті з 268 можливих. Партизанський рух У Колумбії активно діє лівий партизанський рух (герілья). Починаючи з листопаду 2011 року його очолює Родріґо Лондоньйо-Ечеверрі. Адміністративний поділ Колумбія — унітарна республіка, що поділяється на 32 департаменти () і Столичний округ (Distrito Capital). № Департамент Адміністративний центр Площа, \ км² Населення, осіб (2005) Густина, осіб/км² 1. Амасонас Летісія 109 665 56 036 0,51 2. Антіокія Медельїн 63 612 5 671 689 89,16 3. Араука Араука 23 818 208 605 8,76 4. Атлантико Барранкілья 3 388 2 112 128 623,41 5. Болівар Картахена 25 978 1 860 445 71,62 6. Бояка Тунха 23 189 1 211 186 52,23 7. Кальдас Манісалес 7 888 908 841 115,22 8. Какета Флоренсія 88 965 404 896 4,55 9. Касанаре Йопаль 44 640 282 452 6,33 10. Каука Попаян 29 308 1 244 886 42,48 11. Сесар Вальєдупар 22 905 879 914 38,42 12. Чоко Кібдо 46 530 441 395 9,49 13. Кордова Монтерія 25 020 1 472 699 58,86 14. Кундинамарка Богота 22 653 2 228 478 98,37 15. Ґуайнія Інірида 72 238 43 314 0,60 16. Ґуав'яре Сан-Хосе-дель-Ґуав'яре 53 460 133 326 2,49 17. Уїла Нейва 19 890 1 006 797 50,62 18. Гуахіра Ріоача 20 848 623 250 29,89 19. Маґдалена Санта-Марта 23 188 1 136 901 49,03 20. Мета Віявісенсіо 85 635 789 276 9,22 21. Нариньйо Пасто 33 268 1 521 777 45,74 22. Норте-де-Сантандер Кукута 21 658 1 228 028 56,70 23. Путумайо Мокоа 24 885 299 286 12,03 24. Кіндіо Арменія 1 845 518 691 281,13 25. Рисаральда Перейра 4 140 863 663 208,61 26. Сан-Андрес та Провіденсія Сан-Андрес 52 59 573 1145,63 27. Сантандер Букараманґа 30 537 1 916 336 62,75 28. Сукре Сінселехо 10 917 765 285 70,10 29. Толіма Ібаге 23 562 1 335 177 56,67 30. Вальє-дель-Каука Калі 22 140 4 060 196 183,39 31. Ваупес Міту 54 135 27 124 0,50 32. Вічада Пуерто-Карреньйо 100 242 55 158 0,55 33. Столичний округ Богота 1 776 7 363 762 4146,26 1 141 975 42 730 570 37,42 Міжнародні відносини Колумбія має розвинуті зовнішні зв'язки з більшістю країн світу. Дипломатичні відносини Колумбії і України встановлені 18 серпня 1992 р. Національна кухня Колумбійська кухня багата і різноманітна, в кожному регіоні своя, кухня представлена стравами з птиці, свинини, картоплі, рису, бобових і супів: * Ахіако — суп з курчам, картоплею й овочами, популярний у Боготі, який подається зі сметаною, качаном кукурудзи й каперсами, «арепас»; * Арепа — несолоні кукурудзяні коржі, що подаються замість хліба під суп; * Аррос-кон-коко — рис, приготовлений у кокосовій олії, делікатес узбережжя; * Бандеха пайса — (страва з яловичого фаршу, сосисок, бобових, рису, бананів і авокадо), — м'ясна страва з маніоком, рисом, смаженим подорожником і квасолею — що подається в Медельїні; * Касуела-де-маріскос — тушковані морепродукти — На узбережжі Карибського моря дуже багато страв готується з морських продуктів. Наприклад, страви з лобстера (морського рака) славляться своїм ароматом. * Орміга кулона — незвичайна страва, характерна для Сантандера, з особливого виду смажених мурашок, * Лечона — запечене цілим поросятко з рисом, характерне для Толіми. У багатьох ресторанах подають недорогі страви, наприклад — комідас корр'єнтес — шматок смаженого м'яса з бобами і рисом. Вражає різноманітність фруктів, можна замовити каву і пиво. У ресторанах подаються страви міжнародної кухні, обслуговування за столиком — норма. Місцевих страв багато, і вони смачні, відчувається присутність іспанських традицій. Колумбійці рідко вживають алкоголь з м'ясом. Безалкогольні газовані напої називають «Гасеоса». Попросите «тінто» і вам можуть подати чашечку чорної кави, це слово означає і червоне вино або «вино тінто». Колумбійські вина невисокої якості. Чилійські й Аргентинські вина можна придбати в ресторанах за доступними цінами. В Колумбії виробляється безліч марок рому. Можна порекомендувати «канеласо» — коктейль на основі рому, який п'ють і гарячим, і холодним. Тимчасових обмежень для продажу алкогольних напоїв немає. Культура Золота статуетка роботи корінного народу Колумбії доколумбової епохи Культура Колумбії знаходиться на перехресті культур латинської Америки та відзначається неймовірною багатогранністю. Європейський вплив, африканський, вплив корінних американців, вплив Близького Сходу та інші латино-американські культурні впливи, такі як Мексиканський і Карибський є добре відчутними у сучасній культурі Колумбії. Географія країни та роки соціальної та політичної екстабільності фрагментували її на п'ять культурних областей, які також відповідають національним районам Колумбії. Внутрішні міграції, індустріалізація, глобалізація та інші політичні та соціально-економічні проблеми роками змінювали колумбійський стиль життя. Співаки Однією з найвідоміших співачок є Шакіра. Популярність у всьому світі (і в першу чергу в США) до неї прийшла після випуску англомовного альбому. Див. також Список міст Колумбії Населення Колумбії Австрійсько-колумбійські відносини Газопроводи карибського узбережжя Колумбії

Північна Корея Півні́чна Коре́я (, пук чосон), офіційна назва — Коре́йська Наро́дно-Демократи́чна Респу́бліка (абревіатура — КНДР; ) — країна в Східній Азії, що займає північну частину Корейського півострова. Межує на півночі з КНР та Росією уздовж річок Ялуцзян та Туманган, а на півдні з Південною Кореєю з сильно укріпленою корейською демілітаризованою зоною, яка розділяє дві країни. Північна Корея, як і Південна, претендує на законний уряд всього півострова та сусідніх островів. Столиця та найбільше місто — Пхеньян. У 1910 році Корея була анексована Японською імперією. Після капітуляції японців наприкінці Другої світової війни в 1945 році, Корея була поділена на дві зони: північ була окупована Радянським Союзом, а південь — США. Переговори про об'єднання провалилися, і в 1948 році було сформовано окремі уряди: Корейську Народно-Демократичну Республіку на півночі та Республіку Корея на півдні. Ініційоване Північною Кореєю вторгнення призвело до Корейської війни (1950—1953). Угода про перемир'я, яку підписали Північна Корея та КНР з одного боку та багатонаціональні сили ООН з іншого боку (Південна Корея угоду про перемир'я не підписала), призвела до припинення вогню, однак мирного договору так ніколи і не було підписано. Відповідно до статті 3 конституції, чучхе є офіційною ідеологією Північної Кореї. Північна Корея є тоталітарною диктатурою, зі складним культом особистості навколо династії Кім. Трудова партія Кореї є правлячою партією Північної Кореї та очолює Демократичний фронт за возз'єднання Кореї, єдиний легальний політичний рух у країні. Засоби виробництва належать державі через державні підприємства та колективізовані господарства. Більшість послуг, таких як охорона здоров'я, освіта, житло та виробництво продуктів харчування, субсидуються або фінансуються державою. З 1994 по 1998 рік Північна Корея страждала від голоду, в результаті якого загинуло від 240 000 до 420 000 осіб, а населення як і раніше страждає від недоїдання. Північна Корея слідує сонгун, або політиці «перш за все військові». У дослідженні ООН щодо прав людини в Північній Кореї 2014 року було зроблено висновок, що «тяжкість, масштаби та характер цих порушень виявляють стан, який не має жодної паралелі в сучасному світі», Amnesty International та Human Rights Watch дотримуються подібних поглядів. Уряд Північної Кореї заперечує ці звинувачення. Географія Мапа країни. Див. Географія КНДР, Геологія КНДР, Гідрогеологія КНДР, Сейсмічність КНДР. Розташована у Східній Азії, межує на півночі з Китайською Народною Республікою, на півдні з Південною Кореєю, на північному сході із Росією, на сході омивається Японським морем, на заході — Жовтим морем. Має площу 120,538 км². Столиця — місто Пхеньян. Рельєф: широка прибережна рівнина на заході піднімається до гір, розділених глибокою долиною посередині. Найвища точка країни — г. Пектусан (2,744 м над рівнем моря). Найнижча точка — Східне море (Японське море). Природні ресурси — свинець, вольфрам, вугілля, цинк, графіт, залізна руда, мідь, золото, сірчаний та залізний колчедан, сіль, флюорит, можливість встановлення гідроелектростанцій. Весняна сильна посуха, на зміну якій приходять дощі та повінь. Бувають буревії на початку осені. Проблеми довкілля: забруднення води, нерівномірне розповсюдження питної води, поширені захворювання, які передаються водними шляхами, надмірна вирубка лісів, ерозія та деградація ґрунтів. Хоча при цьому у КНДР майже немає забруднення повітря, адже у країні не розвинуті чорна та нафтопереробна галузі промисловості. Історія У 1905 році Корея підпала під юрисдикцію Японської імперії, і у 1910 році Японська імперія повністю приєднала Корею до своєї імперії. Після капітуляції Японської імперії у 2-й світовій війні, Корея була окупована у 1945 році двома державами, які раніше оголосили стан війни з Японією, — СРСР зайняв північну частину країни, США зайняли її південну частину. Цей поділ мав тимчасовий характер, були плани щодо об'єднання країни у майбутньому. У двох зонах впливу з часом відбулися заснування 2 різних урядів, — комуністичний північнокорейський та капіталістичний ліберальний уряд у південній частині. 15 серпня 1948 року південну частину Кореї проголошено Республікою Корея. У свою чергу північні комуністи проголосили північну частину країни Народною Демократичною Республікою Корея 9 вересня 1948. Жодну сторону не задовольняв такий розподіл країни, почались сутички, громадянська війна та Корейська війна, яка розпочалася нападом Північної Кореї на Південну. Війна тривала до 1953 року і стала найкривавішим конфліктом після Другої світової війни. За Угодою про перемир'я, підписаною 27 липня 1953 року, Північну і Південну Корею розділяє військово-демаркаційна лінія, по обидва боки якої проходить демілітаризована зона загальною шириною чотири кілометри. Офіційною ідеологією держави є ідеї чучхе, яку її творці — Кім Ір Сен та Кім Чен Ір визначають як «філософську ідеологію, в центрі уваги якої стоїть людина». У липні 1972 року було підписано Спільну заяву Півночі і Півдня, в якій було зафіксовано головні принципи об'єднання: самостійно, без опори на зовнішні сили; мирним шляхом; на основі «великої національної консолідації». Об'єднання країни в Пхеньяні бачили шляхом створення конфедерації (Конфедеративна демократична республіка Корея) за формулою «одна нація, одна держава — дві системи, два уряди». У 1991 році КНДР і Республіка Корея уклали Угоду про примирення, ненапад, співпрацю і обміни, в 1992 році прийняли Спільну декларацію про денуклеаризацію Корейського півострова. Демілітаризованій зоні 13—15 червня 2000 року у Пхеньяні відбувся перший в історії міжкорейський саміт. За його підсумками голова Комітету оборони КНДР Кім Чен Ір і тодішній президент РК Кім Де Джун підписали Спільну декларацію Півночі і Півдня (15 червня), що нині розглядається як основоположний документ у питаннях об'єднання на довгострокову перспективу. У декларації, зокрема, мовилося про намір сторін добиватися об'єднання країни «силами самої корейської нації». 2-4 жовтня 2007 року у Пхеньяні пройшла друга міжкорейська зустріч на вищому рівні, за підсумками якої Кім Чен Ір і президент РК Но Му Хьон підписали «Декларацію про розвиток міжкорейських стосунків, мир і процвітання», що розвиває ідеї і принципи Спільної декларації 2000 року. Характерною особливістю розвитку політичного діалогу Півночі і Півдня залишається нестабільність. При цьому міжкорейська економічна співпраця останніми роками розвивається достатньо стійко. Обсяг торгівлі між Північчю і Півднем у 2007 році склав близько 1,5 мільярдів доларів США. Найбільшими поточними проєктами є Кимгансанська туристична зона, Кесонська промислова зона, з'єднання залізниць й автомобільних доріг Півночі і Півдня на східному і західному узбережжях. Крім того, Південна Корея надає Півночі значну економічну і гуманітарну допомогу. У 2007 році Пхеньян отримав від Півдня 400 тисяч тонн рису на кредитних умовах. Державний устрій ліворуч У державі одночасно існує й відсутня посада президента: ним довічно проголошений Кім Ір Сен, котрий помер 1994 року. Його син, Кім Чен Ір, довічно проголошений Генеральним секретарем Робітничої партії КНДР. Він помер у 2011 році. Голова Державної Ради Північної Кореї (з 29 червня 2016 року) Кім Чен Ин займає спеціально створену для нього посаду Першого секретаря Робітничої партії КНДР. Згідно зі статтею 1 Конституції КНДР Північна Корея є «суверенною соціалістичною державою». Згідно зі статтею 11 Конституції Північної Кореї у КНДР влада належить Трудовій партії Кореї. Чисельність Трудової партії Кореї становить близько 4 млн членів (включаючи кандидатів у члени партії). Зовнішня політика Святкування корейсько-китайської дружби Спочатку Північна Корея мала дипломатичні зв'язки лише з іншими комуністичними країнами. У 60-х і 70-х роках вона проводила незалежну зовнішню політику, встановила відносини з багатьма країнами, що розвиваються, і приєдналася до Руху неприєднання. Наприкінці 1980-х і 1990-х років її . Страждаючи від економічної кризи, держава закрила ряд своїх посольств. У той же час Північна Корея прагнула налагодити відносини з розвинутими країнами вільного ринку. Внаслідок ізоляції її іноді називають «відлюдним королівством», терміном, яким спочатку називався ізоляціонізм в останні роки династії Чосон. У 2015 році Північна Корея мала дипломатичні відносини зі 166 країнами та посольства в 47 країнах. Північна Корея продовжує мати міцні відносини зі своїми колишніми «соціалістичними» союзниками Південно-Східної Азії у В'єтнамі та Лаосі, а також з Камбоджею. Більшість закордонних посольств, акредитованих у Північній Кореї, розташовані у Пекіні, а не в Пхеньяні. Корейська демілітаризована зона з Південною Кореєю є найбільш сильно укріпленим кордоном у світі. Використання хакерів Північна Корея використовує хакерів, щоб отримати іноземну валюту. За період із січня 2017 року по вересень 2018 північнокорейські хакери за допомогою кібератак вкрали із іноземних бірж криптовалюти на пів мільярда доларів (за даними ООН). Ядерна програма Про створення ядерної зброї КНДР уперше заявила у лютому 2005 року. У 2000 році Північною Кореєю була отримана невелика кількість збагаченого урану. 9 жовтня 2006 року КНДР оголосила про успішне проведення ядерного випробування. 6 жовтня 2006 року держави-члени Ради Безпеки ООН одноголосно схвалили заяву голови РБ ООН та постійного представника Японії при ООН Кензо Ошима, що закликає Північну Корею відмовитися від ядерних випробувань та негайно повернутися до переговорів у шестисторонньому форматі без попередніх умов. Проєкт заяви був підготовлений Японією, яка взяла на себе ініціативу вироблення спільної позиції держав-членів Ради Безпеки ООН щодо північнокорейської ядерної програми. Через розробку Корейською Народно-Демократичною Республікою ядерної зброї США та ООН наклали на Північну Корею економічні санкції. 25 травня 2009 року КНДР знову провела ядерні випробування. У 2017 році Північна Корея заявила про успішне випробування водневої бомби. 30 жовтня 2017 року у КНДР засипався тунель для випробування ядерної зброї на полігоні Пунгері, унаслідок чого могли загинути 200 осіб. Адміністративний поділ Адміністративно КНДР складається з дев'яти провінцій, міста центрального підпорядкування Пхеньяну, повітів (міських районів), сіл (міських кварталів). Особливим адміністративним статусом володіють торгово-економічна зона «Расон» (район центрального підпорядкування), Кесонська і Кимгансанська спеціальні економічні зони, місто Нампхо (місто особливого підпорядкування у складі провінції Південна Пхьонан). Мапа Код Назва абетка Хангиль абетка Ханча KP-01 Пхеньян (місто прямого підпорядкування)| KP-02 Пхьонан-Південь| KP-03 Пхьонан-Північ| KP-04 Чагандо| KP-05 Хванхе-Південь | KP-06 Хванхе-Північ | KP-07 Канвон| KP-08 Хамгьон-Південь| KP-09 Хамгьон-Північ| KP-10 Янган| КНДР — соціалістична держава. Вища державна посада — голова Комітету оборони. Найвищий військовий орган державної влади КНДР — Міністерство оборони. Законодавча влада здійснюється Верховним народним зібранням, виконавча — кабінетом міністрів. Економіка Супутниковий знімок Корейського півострова уночі, 2012 рік. На противагу Південній Кореї, на частині Північної Кореї нічне освітлення більш рідке. Ця країна має найбільш ізольовану та проблематичну економіку, що планується верхівкою, тобто Трудовою партією Кореї. Погодні умови, брак палива та техніки для цивільного вжитку, брак капіталовкладень у галузі промисловості окрім воєнної мають негативні наслідки для економіки Північної Кореї. З середини 90-х років країна офіційно визнала існування голоду. Світовим благодійним організаціям був відкритий доступ до раніше закритої країни задля допомоги голодуючим. За офіційними даними північнокорейської сторони у 1995 році від голоду загинули 220 тисяч жителів, за іншими неофіційними підрахунками число померлих наближається до 2-х мільйонів. Проте, за оцінками аналітиків з Peterson Institute for International Economics об'єм торгового обігу між Північною Кореєю і КНР у I кварталі 2012 р. досяг рекордного значення — $1, 4 млрд. На цьому фоні, згідно з попередніми оцінками, «в північнокорейській економіці збереглося позитивне сальдо платіжного балансу». Індустріальна зона міста ліворуч Валовий внутрішній продукт у 2002 році складався з таких основних секторів: сільське господарство 30 %, промисловість 34 %, послуги 36 %. 2005 рік продемонстрував такий розподіл робочих місць: сільське господарство 36 %, промисловість та послуги 36 %. Основні галузі промисловості країни: воєнна, машинобудівна, електровиробна, хімічна, гірнича промисловість (видобуток залізної руди, вугілля, графіту, магнезиту, цинку, міді, свинцю, дорогоцінних металів), металургія, текстильна, харчова, туристична. У 2004 році країна експортувала мінерали, металургійну продукцію, вироби різного вжитку, зброю та боєприпаси, текстиль, риболовне приладдя. Партнерами з експорту у 2004 році були: Китай — 45,6 %, Південна Корея — 20,2 %, Японія — 12,9 %. Того ж року статтями імпорту були паливо, вугілля, машини та механізми, текстиль, зернові. Основні партнери з імпорту на 2004 рік: КНР — 32,9 %, Таїланд — 10,7 %, Японія — 4,8 %. За даними Корейського інституту розвитку в Сеулі, в 2007—2017 рр. зарплати у держсекторі збільшилися більш ніж на 250 % приблизно до $85 (понад 75 000 північнокорейських вон) на місяць. А неофіційні заробітки на стороні в приватному секторі зросли за той же період більш ніж на 1200 %. 40 % населення Північної Кореї працюють на неофіційних приватних підприємствах, що зазвичай створюються всередині міністерств, тобто з'являються ознаки появи в країні конгломератів, що нагадують японські або південнокорейські (наприклад, група Masikryong керує гірськолижним курортом, туристичними турами, автобусами та продає бутильовану воду; Air Koryo керує одним із численних операторів таксі в Пхеньяні і продає консервоване м'ясо фазанів), стверджується у книзі North Korea Confidential(2015). Джеймс Пірсон з Reuters та , колишній співробітник The Economist, завдяки різноманітним джерелам та за допомогою особистих вражень і репортажів з перших рук зосереджуються на реальному повсякденному житті країни (від громадян Пхеньяну до перебіжчиків з різних періодів і регіонів, до колишніх дипломатів і неурядових організацій з багаторічним досвідом роботи в країні, до транскордонних торговців із сусіднього Китаю). У книзі пояснюється, яким каталізатором був північнокорейський голод 1990-х років, що зруйнував державну систему нормування та прискорив північнокорейську маркетингову діяльність і проклав шлях до оригінальної форми капіталізму. Див. також: Корисні копалини КНДР, Історія освоєння мінеральних ресурсів Кореї, Гірнича промисловість КНДР. Транспорт Тепловоз М62, збудований у СРСР У країні дуже поширеним є велосипедний рух, але навіть велосипед можуть дозволити собі не всі. Автомобіль має лише незначна частка населення, здебільшого через те, що в цій ізольованій країні є багато проблем із постачанням нафти. Метро є лише у Пхеньяні. Характерними ознаками є повна відсутність реклами і своєрідне освітлення ескалаторів. У кожному поїзді має перебувати портрет Кім Ір Сена. Метро саме по собі невелике, проте найдешевше у світі: один жетон коштує лише 5 вон (це при курсі валют 1 долар≈1000 вон). Цікавим також є те, що, хоча двері у вагоні відкриваються автоматично, проте зачиняти їх потрібно самостійно (для цього на дверях є спеціальні ручки). До того ж можна помітити вміння корейців вигадувати цікаві світильники. Маршрутних таксі у КНДР немає, зате непогано розвинутим є тролейбусний рух. Що цікаво: пресів у корейців немає, тому всі тролейбуси виробляються вручну. У Пхеньяні не працюють світлофори — замість них на вулицях стоять регулювальники, найчастіше жінки. Напевно, це зроблено для того, щоб забезпечити зайнятість і зробити місто привабливішим. Зв'язок та комунікації Телекомунікаційна система країни доволі застаріла. Телефонні дроти здебільшого протягнуті лише до державних установ та організацій, а також до великих поштових офісів. На вулицях телефонів-автоматів і телефонних будок майже немає. Також деякі столичні готелі надають послугу міжнародних дзвінків за тарифом 1 хвилина = 4-5 євро (якщо хвилина неповна, то округлюється у більший бік). Можна використовувати телефон, телекс і факс у Центрі Міжнародного Зв'язку. У провінційних готелях міжнародний зв'язок є, проте там такої послуги туристам не надають. Міжнародний код країни — 850. Міські коди: Пхеньян — 2, Хамгьон — 9, Чхонджин — 73. Усі номери, що починаються з 381, використовуються лише для міжнародних викликів, а ті, що починаються з 382 — тільки всередині країни. У березні 2009 року Уряд Північної Кореї скасував заборону громадянам на користування мобільними телефонами. Мешканці Пхеньяна тепер можуть купити телефони і підключитися до оператора Koryolink, створеного разом із єгипетською телекомунікаційною фірмою. У 2012—2013 роках проникнення мобільного зв'язку в Північній Кореї зростає швидкими темпами. Станом на 2013 рік у Koryolink приблизно 2 млн абонентів. Компанія SUNNET (KPTC, GSM 900), яка колись була єдиним постачальником стільникового обслуговування у КНДР, офіційно не підтримує роумінгу з іншими країнами. Проте поблизу Південної Кореї можна підключитися до її операторів. Також на Півночі (за сприятливих умов) можна підключитися до операторів російського Далекого Сходу і Китаю. Інтернет та інші технології, пов'язані із мережами, розвиваються повільно, під наглядом державних спецслужб. Декілька інтернет-кафе у Пхеньяні (переважно у великих готелях) мають обмежений доступ до мережі. В той же час уряд розвиває свою внутрішню, закриту від зовнішнього світу, мережу. В той же час північнокорейськ хакери атакують різні цілі за межами країни. Так, вони досить часто виїздять до інших країн (передовсім сусідні КНР та Індонезія), де є ліпша інтернет-інфраструктура і здійнюють атаки. За пограбуваннями криптобірж часто стоять саме північнокорейські хакери. Так, тільки за 2020 рік хакери КНДР вкрали 400 млн доларів у криптовалюті. У 2022 році американський хакер під ніком P4x атакував і вивіз з ладу більшість північнокорейських сайтів. Він вирішив діяти самостійно після того, як на його повідомлення про атаки хакерів КНДР жодним чином не відреагували спецслужби США. Його атакували ще в 2021 році і за рік жодних дій від органів США не було. Туризм та візовий режим Група корейських туристів. Позаду — Кимсусанський меморіальний палац. Через політичну ізоляцію туризм не дуже розвинений, проте громадянам інших країн в'їзд не забороняється. У КНДР туристів приваблює неосталінська атмосфера, будівлі і просто комуністичний спосіб життя. Приїжджають сюди здебільшого китайці, для яких, до речі, працюють спеціальні казино (КНР забороняє у себе казино, крім Макао) і молодь з пострадянських країн, яка хоче відчути життя у СРСР. Китайців також приваблюють дешеві, порівняно з китайськими, товари. Корейцям є чим здивувати туристів: від специфічного корейського вбрання до не менш специфічної корейської кухні. Для туристів спеціально виготовляють три сорти горілки: тростинна, женьшенева і, найдорожча, зі змією. Гірськолижний курорт біля міста Вонсан Якщо до країни хоче потрапити громадянин Південної Кореї, йому потрібно отримати дозвіл від посольств і Північної, і Південної Кореї (для громадян інших держав потрібний лише дозвіл посольства КНДР). Бували випадки затримання американських туристів з метою отримання поступок за їхнє звільнення в ході візитів американських високопосадовців. Так у 2016 році американського студента Отто Вормбіра, який приїхав до країни як турист, було заарештовано і засуджено на 15 років трудових таборів за крадіжку політичного плаката в пхеньянському готелі «Янгакто». З часів СРСР діяла угода з Північною Кореєю щодо взаємних поїздок громадян, яку було пролонговано, тому громадянам України візи отримувати було не потрібно. 26 червня 2016 року Кабінет міністрів України розірвав угоду з Північною Кореєю щодо взаємних поїздок громадян. Основною причиною такого рішення став той факт, що Корейська Народно-Демократична Республіка не визнає суверенітет та територіальну цілісність України, оскільки уряд КНДР підтримав незаконну окупацію території Криму, Донецької і Луганської областей військами Російської Федерації. Відповідна заява була зроблена наприкінці 2014 року директором департаменту друку та інформації МЗС КНДР Чжон Дон Хаком. Наразі, в'їзд в Північну Корею громадянам України дозволяється тільки в складі офіційно організованих груп, тому візи також оформляються тільки на групу. Демографія Етнічні групи: корейці — 99 відсотків, є невелика китайська діаспора. Корейська мова є державною. Релігія У Конституції КНДР проголошено свободу релігії. Насправді ж, усі релігії були жорстоко придушені. Християнство від початків КНДР сприймалося корейцями як ворог комунізму. Тисячі християн були вбиті під час і після Корейської війни. В 1945 р. у Пхеньяні було 13 % християн (всього — 400 тис. на півночі Кореї). Більшість із них втекли на Південь. Церкви були розриті бульдозерами. Також діють два протестантських храми, один католицький (не визнає влади Ватикану) і один православний. Культура Фреска з пропагандою кіновиробництва Уся культура підвладна державі. У країні виготовляють кінофільми у стилі «соціалістичного реалізму з корейським відтінком». Виготовляються й мультиплікаційні фільми. За деякими джерелами північнокорейські мультиплікатори доволі часто виконують замовлення для європейських і американських студій. В останнє десятиріччя у КНДР нелегально потрапляють південнокорейська музика та фільми. ;Національні свята: * 16 лютого — День народження Кім Чен Іра, ватажка КНДР; * 15 квітня — Свято сонця (День народження Кім Ір Сена, попередника Кім Чен Іра); * 9 вересня — День утворення КНДР (1948). * День народження наступника Кім Чен Іра. * Аріран Див. також * Список міст Північної Кореї * Телебачення в КНДР * Ядерна програма КНДР * Південна Корея * Корейський півострів Зауваги Примітки Посилання * ЦРУ. Світова книга 2006. (англ.) * Громадське Незалежне Радіомовлення США (англ.) * Костянтин Раковський. Між двома Кореями // Український тиждень, № 49 (162), 3.12.2010 * * Профицит платежного баланса Северной Кореи * Северная Корея овладевает мобильными технологиями * Сайт «Ненара» (Батьківщина) (рос.) * Сайт Центрального телеграфного агентства Кореї (англ.) * Сайт газети «Нодон сінмун» (англ.) * Микола Поліщук. КНДР: Audiatur et altera pars // zbruch, 13/04/2013 * Андрей Манчук. Корейские записки (рос.) * Стивен Гованс. Понять Северную Корею (рос.) * «Чучхе без купюр» (рос.) * Сторінка про КНДР на персональному сайті Івана Захарченка (рос.) * Ирина Маленко. «Корейские впечатления» (рос.) * Ирина Маленко. «Сияй, Пхеньян, звезда Востока!… (заметки участницы празднования столетия президента Ким Ир Сена в КНДР)» (рос.) * Сергей Белашко. Впечатления о Северной Корее (рос.) * Иргебаев А. Т., Тимонин А. А. КНДР. Справочник. — Москва: Политиздат, 1988 — с. 109 (рос.) * Северная Корея (48 фото + текст) (рос.) * Северная Корея (48 фото + текст) (рос.) * The Korean Friendship Association (KFA) (англ.) * Канал з відеороліками КНДР на ютьюбі * «Естественная смерть корейского сталинизма» Лекция Андрея Ланькова * Офіційний журнал «Корея сьогодні» * Фільм відзнятий Французькими журналістами, під час подорожі Північною Кореєю * Чому Корея розділена на Північну та Південну? на Tokar.ua Література * А. М. Кобзаренко. Корейська проблема // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X

Початок проникнення християнства до Кореї відноситься до XVIII ст. Корейці познайомилися з ним у 18 столітті, завдяки діяльності католицьких місіонерів Паризьке товариство закордонних місій. Перша католицька громада була створена у 1784 р. Римо-католицька церква на території Кореї нараховує 17 дієцезій, що опікуються 1734 парафіями. Римський папа Іоанн Павло II відвідав Корею у 1984 і 1989 роках. Є також представники протестантських течій і сект: Пресвітеріани, методисти, баптисти, п'ятидесятники Православні християни також утворюють близько 0,005 % населення. Історично місія Православної церкви почала своє існування в початку XIX століття. Нині Православна церква в Кореї знаходиться в юрисдикції Константинопольського Патріархату. У державних органах церква зареєстрована як «Корейська православна церква». Урбанізація Сеул Як і в інших нових індустріальних країнах, в Південній Кореї спостерігається швидке зростання міських районів, викликане міграцією великого числа людей з сільської місцевості. Ще у вісімнадцятому та дев'ятнадцятому століттях лише кілька поселень вважалися містами, а найбільшим був Сеул, що нараховував близько 190 тис. мешканців разом з околицями (у 2000 роках — понад 10 мільйонів). В останні роки династії Чосон і в перші роки японського колоніального правління міське населення Кореї складало не більше 3 % від загальної кількості корейців, що свідчило про глибоку сільську культуру в корейському суспільстві. Але першим поштовхом до урбаністичних процесів стали зовнішні фактори — після 1930 року Японія (за браком власних природних ресурсів) розпочала промисловий розвиток своєї колонії на Корейському півострові, особливо в північних провінціях, що прилягали до Маньчжурії. Від тоді, частина міського населення Кореї почала зростати та досягла 11,6 % в 1940 році. З 1945 по 1985 рік чисельність міського населення Південної Кореї збільшилося з 14,5 % до 65,4 % від загальної чисельності населення. А у 2000 році частина міського населення становить понад 78 %. Однак ступінь урбанізації в Південній Кореї, за цими цифрами не повністю проглядається, оскільки частка міського населення була визначена національним переписом населення та обмежується лише тими муніципалітетами, які чисельно досягли 50 000 мешканців і більше. Тоді як багато міст із населенням менше ніж 50000, міста-супутники Сеула та інших великих міст або гірських громад у північно-східній провінції Канвондо, які за світовими нормами та й з точки зору умов життя і заняття жителів вважаються міськими, але в корейських статистичних відомостях їх все ще офіційно класифікують як сільські райони. Інчхон Велика частина збільшення міського населення було обумовлено внутрішньою міграцією в країні, а не природним приростом міського населення. У містах рівень народжуваності, в цілому, завше був нижчими, аніж у середньому по країні. У повоєнний період (середина 20 століття) сільські жителі покинули свої споконвічні села в пошуках ширших економічних та освітніх можливостей у містах. До кінця 1960-х років міграція стала серйозною проблемою, не тільки тому, що міста були страшно переповнені, але й тому, що сільські райони втрачали найбільше молодих і активних членів своїх громад. робочої сили. У 1970 році уряд на чолі з Пак Чонхі приступив до впровадження програми дій — Ундонг Семаул (Saemaul undong), яка отримала в суспільстві наймення «Новий рух на Село» або «Рух Самаул» — це була політична ініціатива по модернізації сільської економіки Південної Кореї. Згодом ця ініціатива перетворилася в суспільний рух з метою виправити зростаючий розрив у рівні життя між міськими центрами країни, які швидко розвивалися завдяки промисловим ресурсам в економічному та культурному плані, і невеликих сіл, які як і раніше жили в убогості та ставали продуктивною базою (людською та ресурсною) для міських агломерацій. Пізніше цим проєктом були спрямовані найбільші зусилля на створення сільської інфраструктури, в результаті чого пройшла часткова модернізація сільського життя та побуту завдяки створенню навчально-культурних закладів, системи водопостачання, мостів і доріг у сільській місцевості. Міграційні процеси Міграційні процеси відіграють важливу функцію в корейському суспільстві. Спочатку це була внутрішня міграція поміж різними територіями півострова та незначна племінна експансія в сторону островів чи на малозаселені території Півночі півострова та Маньчжурії. Згодом, в силу значного зростання кількості сільського населення ("пов'язане з великою народжуваністю") постало питання його задіяння, і як наслідок, почалися процеси еміграції корейців у сусідні краї. Таким чином, на початку 20-го століття майже 2 мільйони корейців жили у Японії, 1,4 мільйона — у Маньчжурії, 600 000 — в Сибіру, 450 000 — в Китаї та ще 40 000 корейців були розкидані серед інших країн світу. Опісля воєн початку й середини 20-го століття частину корейців було репатрійовано з Японії та Маньчжурії. Натомість починаючи з 1970 року, коли в Кореї почалися бурхливі економічні та суспільні процеси, вони вчергове викликали значні міграційні процеси. Окрім значної внутрішньої міграції, відбулася й суттєва еміграція корейців у різні країни світу в пошуках кращої долі. До кінця 1988 року налічувалося понад 4 мільйонів етнічних корейців, які проживають за межами півострова. Найбільша група, близько 1,7 мільйона осіб, живе в Китаї, більшість із них мають китайське громадянство. В країнах колишнього Радянського Союзу було близько 430 000 етнічних корейців. В Північній Америці понад 1,2 мільйона, Японії — 680 000, Центральній і Південній Америці — 785 000, на Близькому Сході — 62 000, Західній Європі — 40 000, Новій Зеландії — 30 000, інших азійських країн — 27 000, та Африки — 25 000. Обмежене число південнокорейських іммігрантів знайшло підтримку та влаштувалися в Чилі, Аргентині та інших латиноамериканських країнах. Натомість лише незначна кількість іноземних громадян емігрували до Кореї. Після періоду війн XX століття, найбільше число іммігрантів склали вихідці з Північної Кореї, що тікали від комуністичного уряду КНДР та його утисків — але це були також етнічні корейці числом до 4 мільйонів осіб. Друга хвиля імміграції почалася з кінця 20-го століття, це вже була економічна імміграція до Кореї з менш розвинених країн, хоча й уряд країни намагається вести сувору політику щодо надання дозволу на перебування в державі. Таким чином у Кореї налічується офіційно лише 1 300 000 іноземних громадян (тоді як неофіційні цифри вказують, що ще така ж кількість іммігрантів перебувають у країні нелегально). Китайці становлять 700 000 (хоча нелегально їх налічують до 1 000 000), 33 000 — монгольських іммігрантів, від 50 000 до 10 000 жінок із Південно-Східної Азії, а також 31 000 американських військовиків та 43 000 вчителів іноземних мов та інших дисциплін у вишах та приватних школах, вихідців з США, Канади, Австралії, Новій Зеландії, Великої Британії, Ірландії, Південної Африки, які тимчасово проживають у Кореї. Освіта Південної Кореї Економіка Південної Кореї Samsung в місті Самсунг, розташована в Сочо-гу, Сеул З 60-х років економіка Південної Кореї розвивається рекордними темпами. Рівень життя в країні зараз може бути прирівняний рівневі життя в менших країнах Європейського Союзу. Уряд країни сприяв імпорту сировини та нових технологій до країни коштом кінцевого продукту, заохотив ощадливість та капіталовкладення проти перевитрат капіталу. У 2005 році уряд країни запропонував економічні реформи. Зараз країна має помірну інфляцію, у 2005 році вона становила 2,8 %. В країні відносно невеликий відсоток безробіття — 3,7 % у 2005 році. Південна Корея заробляє експортом товарів більше, ніж витрачає, чим демонструє свою стабільну економіку. Валовий внутрішній продукт складається з таких основних секторів — сільське господарство 3,3 %, промисловість 40,3 %, послуги 56,3 % (на 2005 рік). південнокорейського вона Розподіл робочих місць на 2005 рік такий — сільське господарство 6,4 %, промисловість 26,4 %, послуги 67,2 %. Сільськогосподарські товари — рис, коренеплоди, ячмінь, фрукти і овочі, велика рогата худоба, свині, птахи, молочні продукти, яйця, риба. Головні промисловості країни — електронна, телекомунікації, автомобільна, хімічна, суднобудівна, сталепрокатна. Експортує напівпровідники, прилади для бездротового зв'язку (телефони), автомобілі, комп'ютери, сталь, суднобудівну продукцію, нафтопереробну продукцію. Партнери в експорті у 2005 році — Китай 21,8 %, США 14,6 %, Японія 8,5 %, Гонконг 5,5 %. Імпортні товари — машини та механізми, електроніка, транспортне обладнання, технічна олива, сталь, органічні хімікати, пластик. Партнери в імпорті у 2005 році були Японія 18,5 %, Китай 14,8 %, США 11,8 %, Саудівська Аравія 14,8 %. Країна посіла 8-ме місце в рейтингу Світового банку «Doing Business» за 2013 рік. Транспорт Південна Корея має технологічно розвинену транспортну мережу, що складається з високошвидкісних залізниць, шосейних доріг, поромних перевезень, автобусних і повітряних маршрутів, які перетинають країну. Корпорація Korea Expressway Corporation експлуатує платні магістралі та сервісні послуги. Південна Корея є третьою азійською країною з найвищим рейтингом в Індексі розвитку інформаційно-комунікаційних технологій (NRI) Світового економічного форуму після Сінгапуру та Гонконгу. Країна посіла 10 місце в загальному рейтингу NRI 2014 року у порівнянні з 11-м у 2013 році. Культура Спорт Окрім тхеквондо (чисто корейського спорту) в Кореї популярні стрільба з лука, стрільба, настільний теніс, бадмінтон, шорт-трек, гандбол, хокей на траві, вільна боротьба, бейсбол, дзюдо, футбол, ковзанярський спорт, фігурне катання та важка атлетика. Зрештою, корейці вважаються спортивною нацією й доволі успішно представляють свою країну на міжнародних світових спортивних форумах. Також багато нових видів спорту пізнає корейське суспільство й природна схильність до спорту та загальна фізична культура (що культивується корейським суспільством) призводить до подальших успішних виступів корейських спортсменів навіть ще в недавно освоєних видах спорту (бокс, марафон, зимові види спорту, плавання). Тхеквондо Корейські види спорту Тхеквондо (Taekwondo) — популярне бойове мистецтво потрапило в Корею з Окінави, адаптоване корейцями японське бойове мистецтво карате. Тхеквондо характеризується специфічною технікою ніг і рук (кулаки), хоча акцент лежить на його ударні особливості. Саме походження цього мистецтва простежується ще з I століття до н. е., а найбільшої популярності зажило після Другої світової війни коли стало основним елементом військової підготовки в Кореї. А в 1961 році правила тхеквондо були уніфіковані заради спортивних цілей та ширшого суспільного вжитку, а 2000 році стало офіційним олімпійським видом спорту. Теккьон (Taekkyeon) — традиційне бойове мистецтво, що простежується в Кореї в період Ґогурьо (Goguryeo) в 4 столітті. Його особливістю є використання відкритих руки та ніг, в той час, як використання ударів кулаками не допускається. А самі рухи виглядають більш плавними, на відміну від криволінійних у тхеквондо. Хапкідо (Hapkido) — інше бойове мистецтво Кореї, хоча й не настільки популярне, як тхеквондо. Мистецтво хапкідо простежується в період «Трицарства» і походить від японського бойового мистецтва Айкідзюцу (Айкі-дзюдзюцу), з якого виникло і відоме багатьом Айкідо. Інші відомі корейські бойові мистецтва — танґ су до (tang soo do), кук сул вон (kuk sool won), кумдо (kumdo) і субак (subak). Корейська боротьба Шірим (Ssireum) близька до боротьби сумо з Японії. Її особливість — боротьба триває на піщаному колі, а суперник, який кине свого супротивника на землю перемагає. Збірна Південної Кореї з футболу Популярні спортивні види Футбол є найпопулярнішим командним видом спорту в Кореї. Збірна Південної Кореї з футболу вісім разів пробивалася до фінальної частини Чемпіонату світу з футболу (що є азійським рекорд). K-Ліга (K-League) є найстарішою професійною футбольною лігою в Азії. Починаючи з 2000 років численні корейські футболісти, підкоривши японську лігу, показують свої таланти в найсильніших клубах Європейських футбольних ліг. Корейські збірні команди з футболу вважаються найсильнішими командами Азії (чому сприяють численні перемоги на Азійських турнірах та багато інших призових місць), а на «домашньому» світовому футбольному форумі-мундіалі команда здобула 4-те місце. Добиватися таких успіхів сприяє величезна кількість маленьких аматорських футбольних команд, які є активними й дуже популярними у своїх місцевостях та беруть участь у численних спортивних змаганнях-турнірах. Другим за популярністю є бейсбол. Він був введений в 1905 році американськими місіонерами та культивується по сьогодні. Професійні бейсбольні команди, належать великим конгломератам (чаеболам) та змагаються під егідою Корейської Бейсбольної Організації. Корейська бейсбольна команда виграла золоту медаль на Олімпіаді-2008 та регулярно бере участь в Уорлд Бейсбол Класик, здобуваючи там призові місця і багато хто вважає її однією з найкращих бейсбольних країн світу. Баскетбол — ще один вид спорту «імпортований» з США набирає популярності у Південній Кореї, створені професійні баскетбольні команди змагаються в корейській баскетбольній лізі. Популярний у всій Азії, у бадмінтон грають більшість корейців. Бадмінтонні майданчики можна знайти в багатьох парках та місцях відпочинку корейців. Корейські бадмінтоністи найчастіше потрапляють у фінали регіональних та світових чемпіонатів. Боулінг став також дуже популярним видом спорту в Південній Кореї, з безліччю місцевих ліг, перетворившись із сімейної розваги в спортивний вид. Настільний теніс також входить у десятку популярних видів спорту в Південній Кореї, а особливо в юнацькому та дитячому середовищі, тому підтвердженням є невеликі ліги в багатьох університетах країни та шкільні тенісні клуби.Міжнародного олімпійського комітету обрав місцем проведення зимової Олімпіади-2018 південнокорейський Пхьончхан. Після 2000 років дуже популярним став гольф, і вважається, що це пов'язане з тим, що гольф вважається символом певного суспільного статусу. Членство в гольф-клубах у Південній Кореї значно дорожче, ніж у Японії чи США. А гольфісти з Кореї досягають значних успіхів на світових змаганнях і особливо в жіночому гольфі (47 кореянок займають чільні позиції у світових рейтингах). Також дуже популярним, але уже для всіх верств суспільства, стали риболовля і туризм у Південній Кореї. А в міській культурі досі велике значення має гімнастика, як оздоровча, так й професійна. Світові спортивні форуми в Кореї Значний економічний та людський ресурс та природне зацікавлення корейцями до спорту спричинили до проведення доволі часто на території Кореї чисельних спортивних світових форумів. У 1988 році в Південній Кореї пройшли літні Олімпійські ігри, саме в Сеулі національна олімпійська команда здобула найбільшу кількість медалей за всю свою історію на олімпіадах — 12 золотих медалей, 10 срібних і 11 бронзових медалей. В Південній Кореї проходили літні Азійські ігри: в Сеулі в 1986 році та в Пусані у 2002 році, і пройшло ще раз у 2014 році в Інчхоні. Корея також проводила зимові Азійські ігри в 1999 році та Зимову Універсіаду в 1997 році, літню Універсіаду у 2003 році. У 2002 році ФІФА проводило фінальну частину Чемпіонату світу з футболу, це дійство було організовано спільно Південною Кореєю і Японією, а команда Кореї, вперше досягла півфіналу турніру, як представник азійського континенту. Південнокорейські спортсмени завоювали найбільше медалей на зимових Олімпійських іграх, а ніж будь-яка інша азійська країна — в цілому 45 медалей (23 золотих, 14 срібних і 8 бронзових). Тому розвинена інфраструктура та успіхи корейців у зимових видах спорту спонукали на номінацію країни як господаря зимової Олімпіади, але в залаштунковій «олімпійській боротьбі» корейське місто Інчхон поступилося російському місту Сочі в проведенні Олімпіади 2014 року. Вдалося стати столицею зимової Олімпіади Пхьончхану. 6 липня 2011 року в ході сесії Міжнародного олімпійського комітету (МОК) в південноафриканському Дурбані було прийнято рішення, що Зимові Олімпійські ігри 2018 пройдуть у південнокорейському місті. У 2010 році Південна Корея прийняла свій перший в історії тур «Формули 1», що пройшов на Міжнародному автодромі в Йонгам, близько 400 кілометрів на південь від Сеула. У 2011 році південнокорейське місто Тегу прийняло Чемпіонат світу з легкої атлетики. Свята та вихідні дні Докладніше: Свята Південної Кореї * 1 січня — Новий рік * 1-й день 1-ого Місяця — Корейський Новий рік * 1 березня — День проголошення Незалежності Кореї * 5 травня — День захисту дітей * 8-й день 4-ого Місяця — День народження Будди * 6 червня — День пам'яті * 17 липня — День Конституції * 15 серпня — День звільнення * 15-й день 8-ого Місяця — Чхусок * 3 жовтня — День заснування Південної Кореї * 9 жовтня — День Хангилю * 25 грудня — Різдво Христове Див. також Список міст Південної Кореї Корейський півострів Північна Корея Українсько-південнокорейські відносини Культура Південної Кореї Наука в Південній Кореї Відносини КНР та Республіки Корея Чосон Примітки Джерела * ЦРУ. Світова книга 2006. * Посилання * Корея // * «Корейський культурний центр в Україні» — http://koreancenter.org.ua/ (рос.) * Обігові монети Південної Кореї (рос.) * Обігові банкноти Південної Кореї (рос.) * Чому Корея розділена на Північну та Південну? на Tokar.ua

Ко́ста-Ри́ка або Ко́ста-Рі́ка () — держава в Центральній Америці, що межує на півночі з Нікарагуа, на півдні з Панамою, на сході — омивається Карибським морем, на заході — Тихим океаном. Площа становить 51 100 км², столиця — Сан Хосе, рельєф — високе центральне плато і тропічні узбережжя; спочатку Коста-Рика була суцільно вкрита лісами, нині залишилося 17 % лісів; половину ріллі віддали під скотарство. Державна мова — іспанська, як регіональні визнані брибрі та лимонська креольська. Назва * Ко́ста-Ри́ка або Ко́ста-Рі́ка ( , «багатий берег») — коротка назва. * Респу́бліка Ко́ста-Ри́ка (, ) — офіційна назва. Географія Коста-Рика займає всю довжину центральноамериканського перешийка. Зі сходу омивається водами Карибського моря, а із заходу водами Тихого океану. Обидва узбережжя, атлантичне і тихоокеанське загалом низовинні. У центрі та на півдні Коста-Рики здіймаються високі, порізані гори вулканічного походження. Між головними гірськими хребтами в центрі країни лежить велике плато, де проживає більшість населення. Коста-Рика має вологий субекваторіальний клімат з температурою, яка майже не змінюється протягом року. Середня температура січня — +23 °C, липня — +25 °C, на вершинах гір — +20 °C. До сьогодні єдиним зв'язком з багатьма районами країни є річки, котрі стікають зі східних схилів гір і несуть свої води в Карибське море. Головними природними ресурсами Коста-Рики є родючі землі Месети Сентраль і тропічні ліси. Флора країни дуже різноманітна. Ліси Тихоокеанського узбережжя є вологими. Вони скидають листя в суху пору року. На Месеті Сентраль більшість лісів вирубані. Східна сторона одержує більше опадів, ніж західна, але для обох узбережжь характерні мангрові болота та білі піщані пляжі. У Коста-Риці росте понад 1000 видів орхідей. Сільськогосподарські землі займають більш, ніж половину території країни. Фауна країни дуже різноманітна. Приблизно третину країни покривають вологі ліси, де водяться пуми, ягуари, олені, мавпи — всього близько 725 видів різних тварин. У Коста-Риці більш ніж 70 природних територій перебувають під охороною. Історія Рання історія 18 вересня 1502 Христофор Колумб на невеликому острові біля берегів Карибського моря зустрів тубільців, що носили золоті прикраси. Іспанські літописці за розповідями Колумба назвали цю землю «Коста-Рика», що іспанською означає «багатий берег». Перші іспанські поселення розташовувалися неподалік сучасних міст Пунтаренас і Ніко. На час завоювання населення становило близько 25 тисяч індіанців, а район Центральної долини був заселений тільки в середині XVI століття. У 1563 році губернатор Хуан Васкес де Коронадо привіз на територію поселенців з Іспанії і заснував місто Картаго, яке до 1823 року було столицею колонії. У 1638—1639 роках генерал-капітан Сандоваль побудував новий порт на Карибському березі біля Матіни і дорогу, що з'єднала його з внутрішньою частиною країни. Завдяки цьому зросла цінність плантацій какао, розташованих поблизу дороги, і держава стала привабливішою для морської торгівлі. Однак прибережні райони згодом були розграбовані піратами, а індіанці довершили руйнування. Це поклало початок періоду низького рівня економічного розвитку, і лише незадовго до здобуття незалежності виробництво тютюну та видобуток срібла дещо підняли економіку. XIX століття Коста-Рика, що входила до складу генерал-капітанства Гватемала разом із Гватемалою, Сальвадором, Гондурасом та Нікарагуа, стала незалежною від Іспанії 15 вересня 1821 року. До 1838 року держава входила до складу федерації Сполучені провінції Центральної Америки. Незабаром після проголошення незалежності почалося запровадження освітніх реформ. У містах були створені перші школи, і 1825 року було видано перший закон про освіту, відповідно до якого право на безкоштовну «загальну» освіту гарантувалося особам обох статей — цей же принцип було включено до конституції 1844 року. У 1842 році уряд Брауліо Каррільйо був повалений генералом Франсіско Морасаном у прагненні відновити Федерацію Центральної Америки. Проте в тому ж році Морасана було страчено. Приблизно в цей час починається епоха політичної нестабільності. Хуан Рафаель Мора Поррас, обраний президентом у 1849 році, відновлює порядок та продовжує реформи. В 1856 році Поррас допоміг здобути перемогу над американцем Вільямом Вокером, який проголосив себе президентом Нікарагуа і намагався захопити Коста-Рику. У 1859—1870 роках змінилося кілька президентів, згодом до влади прийшов уряд Томаса Гуардії Гутьєрреса. У 1871 році було запроваджено нову конституцію, а в 1882 — скасовано смертну кару. Після смерті Гутьєрреса у 1882 році країна перебуває під владою ліберально налаштованих генералів Просперо Фернандеса Ореамуно (1882—1885), Бернардо Сото Альфаро (1885—1889) та Хосе Хоакіна Родрігеса Селедона (1890—1894). XX століття У 1907 році Коста-Рика направила делегатів до Вашингтона на конференцію, скликану з ініціативи Мексики і США, де було прийнято рішення про створення в державі Центральноамериканського суду. Суд працював до 1918 року, коли Нікарагуа і США відмовилися визнати його рішення про незаконність угоди Браяна — Чаморро (1916), яка надавала США право на будівництво міжокеанського каналу через територію Нікарагуа. У 1910 році президентом став Рікардо Хіменес Ореамуно. Тоді ж було підвищено податок на спадщину, кошти від якого мали надходити до фінансування народної освіти. Іншим законом чисельність армії обмежувалася тисячею осіб, у випадку надзвичайних ситуацій — п'ятьма тисячами. У 1914 році президент Альфредо Гонсалес Флорес почав податкову реформу, що передбачала підвищені податки бананових і нафтових компаній. Це викликало протест з боку інших політичних сил, тому 1917 року Гонсалеса було зміщено з поста президента військовим міністром Федеріко Тіноко Гранадосом. Режим Тіноко мав підтримку з боку костариканської еліти, проте США відмовилися його визнати. В 1919 році і цей режим був повалений. 1930-ті роки відзначені збільшенням популярності ідей комунізму, що виявилися, зокрема, в організації страйків на бананових плантаціях. У 1940 році, за правління Рафаеля Анхеля Кальдерона Гуардії було прийнято трудове законодавство, значно збільшений рівень соціальної допомоги, що викликало незадоволення в багатих консерваторів. У роки Другої світової війни Кальдерон тісно співпрацював зі США. Коста-Рика вступила у війну на боці антигітлерівської коаліції в грудні 1941 року, а згодом увійшла до складу ООН і приєдналася до Міжнародного валютного фонду. До середини 1940-х років в країні утворилася помітна опозиція, що протистояла коаліції націонал-республіканців, комуністів і католиків. Опозиція включала праву Демократичну партію, лідером якої був Леон Кортес, консервативну партію «Національний союз» на чолі з Отіліо Улате Бланко та реформістську Соціал-демократичну партію під керівництвом Хосе Фігереса Феррера. На виборах президента 1948 року опозиція висунула своїм кандидатом Улате, на противагу Кальдерону, висунутому націонал-республіканцями. Кальдерона підтримували профспілки, армія і уряд Пікадо, але Улате все ж переміг на виборах з незначним відривом. Пікадо відмовився визнати результати виборів і наполягав на остаточному рішенні Законодавчої асамблеї, більшість членів якої підтримували Кальдерона. 1 березня асамблея оголосила результати виборів недійсними. 12 березня почалося збройне повстання під проводом Фігереса, яке тривало до квітня. Тоді посол Мексики, який виступав як посередник, досяг угоди сторін, і війська Фігереса увійшли до столиці Сан-Хосе. Це повстання було найкривавішою подією новітньої історії держави, кількість жертв досягла 2000. 8 травня Фігерес очолив тимчасовий уряд. Певна кількість комуністів, а також Кальдерон, були вимушені емігрувати. Протягом наступних 18 місяців Фігерес розпустив армію, націоналізував банки, розширив програми соціального забезпечення, надав право голосу жінкам і чорношкірим мешканцям Лимона, що народилися в Коста-Риці, ввів 10-відсотковий податок на приватний капітал, спрямувавши отримані кошти на соціально-економічний розвиток країни. У грудні 1948 прихильники Кальдерона зробили невдалу спробу державного перевороту. Після ратифікації Законодавчою асамблеєю нової конституції та затвердження Улате на посаді президента, 8 листопада 1949 Фігерес склав з себе обов'язки голови тимчасового уряду. Улате залишив у силі велику частину законів, прийнятих Фігересом, внісши до деяких незначні зміни. Фігерес заснував нову партію, що отримала назву Партія Національного визволення, яка і виставила його кандидатуру на пост президента на виборах 1953 року. На цих виборах у нього не було серйозних суперників, адже єдиний суперник, Улате, за конституцією не міг бути обраний на другий термін. З підтримкою з боку селян та середнього класу Фігерес переміг на виборах, отримавши дві третини голосів. Протягом чотирирічного перебування Фігереса на посаді президента тривали спроби перетворити Коста-Рику на зразкову державу з високим рівнем життя. З 1953 року в державі було проведено чотирнадцять президентських виборів, останні з яких відбулися 2014 року. Всі вони одностайно були оголошені міжнародною спільнотою мирними та прозорими. Політичний устрій Адміністративний поділ Адміністративний поділ Коста-Рики Коста-Рика ділиться на 7 провінцій: Алахуела Картаго Гуанакасте Ередія Лимон Пунтаренас Сан-Хосе Провінції розділені на кантони. Кантонів 81, вони управляються мерами. Мер кожного кантону обирається раз на 4 роки його жителями. Економіка Економіка залежить від експорту бананів, кави й інших сільськогосподарських продуктів. Експортує каву, банани, текстиль, цукор. Вирубка лісу привела до зменшення експорту деревини. Партнери: США (75 % експорту), Німеччина, Гватемала, Нідерланди, Велика Британія, Японія. Імпортує бензин, продукцію машинобудування, хімікати, добрива, продовольство. Партнери; США (35 % імпорту), Японія, Гватемала, Німеччина. Розвинуті галузі промисловості Коста-Рики — харчова, текстильна і швейна промисловість, а також виробництво будівельних матеріалів, добрив. Валюта Валютою Коста-Рики є костариканський колон (₡), що складається зі 100 сентімо. В обігу перебувають банкноти номіналом 50 (зелена), 100 (сіро-блакитна), 500 (жовтогаряча), 1 000 (червона) і 5 000 (синя) колонів і монети по 20, 10, 5, 2, 1 колон. У великих магазинах і готелях до оплати приймаються кредитні картки ведучих світових платіжних систем. Гірнича промисловість Важливого значення набуває видобуток корисних копалин, особливо бокситів. Сільське господарство Сільське господарство складає 19 % ВНП і 70 % експорту, основні експортні культури — кава, банани, цукор, інші культури включаючи кукурудзу, рис, картоплю, країна цілком забезпечує себе продовольством, за винятком зерна. Сільське господарство орієнтується на виробництво експортної продукції. Протягом 100 років експортною культурою була кава: Коста-Рика першою із центральноамериканських країн почала вирощувати першокласні сорти кави, яка росте на схилах гір. Їх якість є набагато вищою, ніж у сортів, які вирощуються на рівнинах (наприклад, у Бразилії). До 95 % кавових зернят поступає на експорт, насамперед у США та Німеччину. Другою найважливішою експортною культурою є банани. Крім цього, в країні вирощують какао-боби, цукрову тростину, тютюн, цитрусові, бавовник. Для власного споживання вирощують кукурудзу і рис. Останнім часом швидко росте виробництво нетрадиційних експортних товарів — морепродуктів, горіхів, квітів, фруктів і овочів. На тваринництво припадає лише 15 % сількогосподарського виробництва Коста-Рики. Більшість працездатних костариканців зайнята в сільському господарстві. Промисловість Обробна промисловість представлена малими та середніми підприємствами, тісно пов'язаними зі сільським господарством та зовнішньою торгівлею. Головні галузі індустрії — харчова, текстильна, взуттєва, деревообробна, целюлозно-паперова. Енергетика Електрика в Коста-Риці в основному виробляється на гідроелектростанціях (80 % 2014 рік). У 2015 році країна уперше перейшла на 100 % генерування електрики з відновлюваних ресурсів. Уряд виділив близько 1 млрд американських доларів на будівництво 3 геотермальних станцій, що використовують тепло вулканів, потужністю 50 МВт кожна. Транспорт Столиця Коста-Рики, Сан-Хосе — великий транспортний вузол. Тут розташований Міжнародний аеропорт Хуан Сантамарія. Внутрішній транспорт — різноманітний. Пересування по країні утруднено кліматом, рельєфом і станом доріг. Внутрішніми авіаперевезеннями займається національна авіакомпанія SANSA. Залізниці практично не існує. Єдиний шлях, що примикав до Лимона, був знищений зсувом. Автобус є найбільш розповсюдженим видом транспорту, мережа маршрутів охоплює практично всю країну. Туризм Останнім часом дуже добре розвивається сфера послуг. Важливого значення набуває туризм. Туризм забезпечує до 7 % ВВП країни. Щороку до країни приїздить близько 1 млн іноземних туристів. Основні приваби для туристів — екологічні цікавинки: діючі вулкани (практикується їх відвідування), гірські річки (сплав на плотах), тропічні ліси. Коста-Рика посідає перше місце у Центральній Америці за відвідуванням туристів і перше у світі за екотуризмом. Країну щороку відвідують до 1,5 млн туристів, які приносять державі майже 900 млн дол. Прибутки від туризму є основним джерелом валютних надходжень до Коста-Рики.🐼 Коста-Рику часто називають країною-заповідником, іноді «тропічною Швейцарією». Понад 40 % території займають національні парки. Тут заборонено будувати вищі за пальми будинки і тому навіть найбільші міста потопають у зелені. В Коста-Риці зафіксовано понад 70 % усіх наявних на планеті видів рослин. До всього цього додаються 1000 км чудових чистих піщаних пляжів, 120 вулканів, 70 з яких діючі, безліч яскравих птахів. Також тут розвивається морський круїзний туризм. Саме ці багатства і приваблюють туристів з усього світу. Культурно-історичні туристичні центри і об'єкти Коста-Рики: * лікарня Сан-Хуан-де-Діас (1790), собор і церква Мерседес (XVIII ст.), архітектурні пам'ятки і музеї міста Сан-Хосе; * Алахуела (ферма з розведення метеликів); * музеї, базари і карнавали міста Лимон; * Кутріс — зона археологічних розкопок; * Гуаябо — національна археологічна пам'ятка; * собори у м. Хередія (XVIII ст.); * парк Варгас з чудовим ботанічним садом і пляжами у м. Пуерто-Лимон; * Ботанічний сад Ланкестер у м. Параїсо; * Національний парк вулкан Ареналь. Зовнішня торгівля Експорт у 2008 році — 9,6 млрд американських доларів — електроніка, медичні прилади, банани, ананаси, кава, дині, декоративні рослини, цукор, морепродукти, текстиль і медикаменти. Основні покупці — США (23,9 %), Нідерланди (13,3 %), Китай (13 %), Велика Британія (5 %), Мексика (4,9 %). Імпорт в 2008 році — 14,6 млрд американських дол. — сировина, споживчі товари, промислове обладнання, нафтопродукти, машини і прилади, деякі види сировини і продовольства. Основні постачальники — США (42,7 %), Мексика (6,9 %), Венесуела (6,3 %), Японія (5,4 %), Китай (4,6 %). Скорочення допомоги з боку США, підвищення цін на ввізну нафту і падіння цін на каву та банани призвели до накопичення великого зовнішнього боргу. Населення Густота населення — близько 85 осіб на квадратний кілометр. Етнічний склад Коста-Рика — єдина з країн Центральної Америки, у якій головну масу населення складають нащадки іспанських іммігрантів (понад 80 %) — креоли. Частка метисів складає близько 10 %, негрів і мулатів — приблизно 7 %, індіанців — 1 %. Також тут мешкає небагато натуралізованих китайців, німців, італійців, американців. У країні проживає постійно близько 30 тис. іноземців, головним чином нікарагуанців і афроамериканців з Вест-Індії. Етнічний склад — 96 % білих (включаючи метисів), 2 % чорношкірих, 1 % індіанців, 1 % китайців. Мова Державна мова — іспанська, нею говорить переважна більшість мешканців, як регіональні визнані брібрі та лимонська креольська. Аборигенні народи говорять п'ятьма мовами, що належать до мовної сім'ї чибча: брібрі, кабекар, гуаймі, малеку, бокота. На північному сході країни у провінції Лимон говорять на місцевому варіанті англійської. Німецькі емігранти говорять на німецько-платському діалекті німецької мови. Урбанізація Столиця Коста-Рики — Сан-Хосе. Населення його становить 300 тис. осіб, а разом з околицями — 1 млн. Місто розташоване в центрі країни, поблизу діючих вулканів Поас і Ірасу, було засноване в 1737 році. У XVIII столітті воно було великим центром тютюнового виробництва. Сан-Хосе — провідний банківсько-фінансовий, культурний і промисловий центр Коста-Рики. Релігії Освіта Діти в школі Рівень грамотності в державі становить 94,9 %, один із найвищих у світі. Практично в кожному селищі є власні навчальні заклади. Універсальна державна освіта гарантується конституцією. Початкова освіта є обов'язковою, отримання початкової та середньої є безкоштовним і обов'язковим. Лише декілька шкіл у Коста-Риці є 12-річними чи більше. По закінченню одинадцятого року навчання учні отримують відповідний диплом (Costa Rican Bachillerato Diploma), сертифікований міністром освіти. У Сан-Хосе розміщується Центральноамериканський університет. Університети є як державні, так і приватні, причому перші вважаються найкращими в країні як за якістю навчання, так і як засіб підтримки населення — з огляду на значну частку бюджету, що йде на матеріальну підтримку студентів з бідних родин. В останні роки багато приватних університетів і коледжів об'єднуються через переважання попиту на вищу освіту над кількістю доступних місць у державному секторі. Охорона здоров'я Майже 25 % витрат країни йде на добре розвинену систему охорони здоров'я. У результаті країна досягла не лише високих показників якості життя її мешканців, але й високого показника середньої тривалості життя костариканців — понад 76 років. Це найкращий показник у Центральній Америці. Міжнародні відносини Коста-Рика має зовнішні стосунки з багатьма країнами світу. Дипломатичні відносини з Україною встановлені 9 червня 1992 р. Культура Після громадянської війни 1948 року Коста-Рика майже весь час жила в мирі. Система соціального забезпечення найрозвиненіша в Центральній Америці. У Сан-Хосе розміщений національний університет, академії історії та мови, національна бібліотека, театр, музей, тубільний музей, численні архітектурні пам'ятки 18-20 століть. Література Література Коста-Рики твориться іспанською мовою. Твори костариканських письменників перекладені українською мовою. Зокрема, у київському журналі «Всесвіт» в різні часи друкувалися Хоакін Гутьєррес, Фабіан Доблес, Адольфо Еррера Гарсіа, Кармен Мора, Хосе Леон Санчес. Національна кухня В основі кухні лежать рис, чорна квасоля і м'ясо. Також притаманні різні варіації із соусом, цибулею й овочами. До страв у Коста-Риці додають мало спецій, але на столі завжди є місце для пляшечки соусу чилі чи кетчупу. Смачна місцева страва має назву casados (касадос) — суміш рису і квасолі з різними овочами. Цю суміш їдять з яловичиною, свининою чи куркою. Також тут готують печену рибу a la plancha (а ла планча), пиріжки з начинкою з яловичини, сиру чи курки arreglados (аррегладос), морську рибу, зварену в додаванням лимонного соку, приправлену цибулею і коріандром ceviche (севіче) і черепашки conchas (кончас). Також тут великий асортимент фруктів та овочів. Див. також * Список міст Коста-Рики * Тіко * Кам'яні кулі Коста-Рики Примітки Посилання * Коста-Рика // * Коста-Рика — туристичний сайт * Языки Коста-Рики на Ethnologue * Joshua Project (всі народи, мови та ін.)

Куба Ку́ба ( ) — острівна держава у Латинській Америці, в регіоні Вест-Індії, в акваторії Карибського моря. Офіційна назва — Респу́бліка Ку́ба (. Займає терени островів Куба та Ісла-де-ла-Хувентуд і прилеглих малих островів. Столиця — Гавана. Офіційна мова — іспанська. Панівна релігія — католицтво (60 %). Форма правління — соціалістична республіка. Сформувалася як іспанська колонія, складова Віцекоролівства Нової Іспанії (1535—1607) та Кубинського генерал-капітанства (1607—1898). Унезалежнилася від Іспанії після іспано-американської війни (1898). Перебувала під протекторатом США (1898—1902). У 1902—1959 роках була демократичною республікою, останні роки якої ознаменувалися військовою диктатурою Батісти. Внаслідок Кубинської революції 1959 року стала соціалістичною країною, де було встановлено комуністичний режим Фіделя Кастро. Виступала противником США і союзником СРСР у Холодній війні (до 1991). Член ООН. Населення — 11,2 мільйонів осіб. Одна з найбідніших країн Західної півкулі. Етимологія Назва «Куба» походить з мови індіанців Таїно, народу що в часи Колумба населяв Великі Антильські острови. Точний зміст назви неясний, є точка зору, що вона може позначати «місце, де родюча земля рясна» — (cubao) або «прекрасне місце» — (coabana). Є також гіпотеза, що Христофор Колумб назвав острів на честь селища Куба в районі Бежа в Португалії. Географія Куба розташована в північній частині Карибського басейну на перехресті Карибського моря, Мексиканської затоки та Атлантичного океану. Куба лежить на півдні від американського півострова Флорида, на заході від Гаїті і на сході від Мексики. Водні ресурси розподілені вкрай нерівномірно, що спільно з іншими чинниками створює труднощі для ведення сільського господарства. Багато районів Куби потребують зрошення. Сьєрра-Маестра Велика частина Куби зайнята низинами та рівнинами, гірськими кряжами та піднесеннями. Гірські кряжі нижчі на заході та дещо вищі на сході, розташовані вздовж узбережжя. На заході, на півострові Гуанаакабібес, уздовж берега тягнеться вапняковий кряж із сильно еродованою поверхнею та своєрідним карстовим рельєфом. На захід від Гавани тягнеться вузький гребінь Сьєрра-де-лос-Органос заввишки від 150 до 750 м. У центральній частині острова є високі гори Сьєрра-де-Тринідад, із верхівкою Сан-Хуолан, що сягає 1156 м. Найбільша гірська система Куби розкинулася на сході — долина Ґуантанамо розділяє її на північну частину (масиви Сьєрра-дель-Кристаль, Сьєрра-де-Ніпе, Кучильяс-де-Тоа та Сьєрра-де-Пуріяль, що сягають до 1230 м) і південну, утворену хребтом Сьєрра-Маестра, де є найвища точка Куби — пік Туркино (1974 м). Окрім гірських хребтів і піднесень ландшафт Куби рясніє карстовими формами й долинами. В одній із таких долин — Юмурі на півночі острова створено заповідник. Визначними пам'ятками долини є тропічні ландшафти й печери, система Бельямар відома своїми кристалічними утвореннями. Річка Юмурі протікає через депресію пласким дном, діаметром близько 8 км і крутими схилами заввишки близько 150 м. Річки Куби не мають великого господарського значення. Найдовша річка — Кауто в гірській області південного сходу країни, завдовжки приблизно 240 км, судноплавна для невеликих судів у нижній течії становить близько 120 км. Ґрунти Куби переважно (близько 80 %) розвинені на продуктах вивітрення вапняків. Ці ґрунти відрізняються великою родючістю і є сприятливі для вирощування тропічних культур, передусім важливої для економіки країни цукрової тростини. Флора і фауна Кубинський трогон (Priotelus temnurus) — ендемік та національний птах Куби Завдяки м'якому клімату й родючим ґрунтам на Кубі є понад 3000 видів тропічних рослин і квітів. У деяких вологіших гірських районах трапляються ліси з червоного, ґуаякового, кампешевого дерев і цедрели. Із цінних порід понад усе поширена королівська пальма. Кубинський крокодил відноситься до зникаючих видів По всьому острову можна побачити різноманітні види з родини Кактусових. У тропічних лісах виростають кактуси з роду Селеніцереус (Selenicereus), на схилах туфових гір та на оголеннях нагір'я Баракоа трапляються різні види Мелокактусів (Melocactus), на вузьких берегових терасах Сьєрра-Маестро — різні види Опунцій (Opuntia), майже на всій території Куби можна побачити кактуси з родів Лептоцереус (Leptocereus) та Харрізія (Harrisia), Гілоцереус (Hylocereus cubensis). На Кубі мешкає приблизно 200 видів птахів і безліч різноманітних комах. Тут живуть гризуни чіпкохвості хутії (рід Capromys) і кубинський щілинозуб (Solenodon cubanus). На острові також є декілька видів кажанів, а на узбережжі та в річках мешкає американський ламантин (Trichechus manatus). Олені були завезені на острови як дичина для мисливців. З рептилій водяться алігатори, ігуани й інші ящірки, а також декілька видів неотруйних змій. В озерах карстових печер мешкають сліпі риби та креветки. На Кубі нараховується понад 300 заповідників, які обіймають приблизно 22 % території країни. ЮНЕСКО оголосила шість районів Куби біосферними заповідниками: півострів Гуанакабібес, Сьєрра-дель-Росаріо, національні парки Сьєнага-де-Сапата на заході, Ель-Кагуанес в центральній частині й парки Баконао та Кучильяс-дель-Тоа на сході острова. Клімат Куба має тропічний клімат. Він відрізняється особливим температурним режимом, на який впливають теплі навколишні течії. Північно-східні пасати, що несуть вологу, досягають більшості території острова, за винятком глибоких долин у горах і деяких ділянок південно-східного узбережжя. Влітку температури дещо помірніші, взимку клімат, як правило, теплий і комфортний. На піднесеннях і на схилах північної частини країни температури нижче. У Гавані середня річна температура становить 25° С, температура найхолоднішого місяця (січня) — 22° С, найтеплішого (липня) — 28° С. Найвища температура на острові — 38° С. Часом на північно-східні райони Куби впливають з півночі холодні повітряні маси, які знижують температуру майже до 0° С. На всій території острова, за винятком крайнього південного сходу, випадає багато дощів (близько 1100 мм в рік), в основному влітку і восени. Взимку погода сонячна та суха. Історія Доколумбовий період Таїноське поселення До прибуття іспанців на Кубу її населяли індіанці різних народностей — сібонеї, таїносці та гуанахатабеї. Найчисленнішими були перші дві групи. Сібонеї мігрували до острова у III тисячолітті до н. е. з території Південної Америки. Вони займалися мисливством, рибальством, збиральництвом і примітивним сільським господарством. Таїносці переселилися до Куби з Гаїті в III столітті н. е. Вони стали панівним етносом острова завдяки землеробству, вирощуванню кукурудзи. На початок XVI століття індіанське населення Куби становило близько 150 тисяч осіб. Іспанська доба (1492—1898) 28 жовтня 1492 року до Куби прибула іспанська експедиція під проводом Христофора Колумба. Він проголосив відкритий ним острів володінням Кастильської Корони і назвав його Хуановим островом (), на честь астурійського принца Хуана. 1511 року іспанські відкривачі під проводом Дієго Веласкеса заснували перше поселення — Баракоа. 1515 року було споруджено Гавану, що згодом стала столицею іспанського генерал-капітанства на Кубі. Іспанці оподатковували і обкладали повинностями індіанців за системою енком'єнди. Більшість тубільців загинула від інфекційних хвороб — кору і віспи. Так, епідемія віспи 1529 року викосила дві третини індіанського населення Куби. Острів залишався у володінні Іспанії і протягом 388 років був головним центром іспанської експансії у регіоні. У 1762 р. Велика Британія захопила Гавану на короткий час, але повернула її у володіння Іспанії наступного року. Так, як і в багатьох інших регіонах нового світу, кубинське суспільство складалося з іспанської еліти землевласників, селян-креолів та рабів, яких завезли на Кубу з Африки. На відміну від інших іспанських володінь в Америці, які швидко проголосили незалежність на початку XIX сторіччя, Куба довго залишалася вірною Іспанії завдяки добре налагодженій торгівлі з Європою та побоюванню повстань чорношкірих рабів і експансії Сполучених Штатів. Втручання США у внутрішні справи острова почалося ще 1848 року, коли спроба захопити острів повстанцями з Флориди була придушена іспанською адміністрацією. США також формально зверталися до Іспанії з пропозицією купити Кубу і приєднати її до США, однак Іспанія відмовлялася, оскільки Куба залишалася ключовим і останнім володінням Іспанії на американському континенті. Незалежність Острів здобув незалежність після Іспано-американської війни 1898 року, коли Іспанія за Паризькою мирною угодою відмовилася від володінь на Кубі. Країна, проте, залишалася під протекцією США до травня 1902 року, коли проголосила незалежність. Згідно з поправкою Платта Сполучені Штати мали контроль над економічною та зовнішньополітичною діяльністю республіки й утримували Ґуантанамо у своєму володінні. Цю поправку скасували тільки 1934 року. Протягом десятиліть країною керували вибрані президенти і диктатор Фульхенсіо Батиста, який захопив владу у країні внаслідок державного перевороту. Під його керівництвом у країні поширилася корупція і посилилися репресії проти опозиції. У 1959 році режим Батисти було повалено опозиційним рухом на чолі з Фіделем Кастро та Ернесто Че Геварою. Новий режим викликав невдоволення американської адміністрації, і вона запровадила проти Куби економічне ембарго, яке триває донині. Революційна Куба Американські машини, які збереглися від часу американського ембарго на Кубі. У 1958 році США припинили воєнну допомогу президенту-диктатору Фульхенсіо Батисті у зв'язку з численними порушеннями ним прав людини. У січні 1959 року під тиском народних протестів ставленик олігархії та міжнародної ігорної мафії диктатор Батиста покинув Кубу. Влада в країні перейшла до широкої коаліції демократичних кіл. Президентом був обраний знаний критик Батисти, ліберальний правознавець та освічений політик Мануель Уррутія. Фідель Кастро Але невдовзі владу в країні перехопив харизматичний лідер терористичних партизанських загонів «барбудос» з Сьєрра-Маестри полум'яний демагог, Фідель Кастро. Він скинув Мануеля Уррутія та встановив власний авторитарний терористичний режим. За перші пів року його панування його каральними загонами «барбудос» було безсудно вбито більше противників Кастро ніж за сім років попереднього правління (1952—1959) «кривавого диктатора» Батисти. Незабаром Кастро, для підтримки свого режиму, запросив фінансової та воєнної допомоги з боку СРСР. Кубу наводнила радянська військова техніка та радянські «радники» — військові інструктори. У квітні 1961 року, емігрантські загони антикастрівської опозиції за підтримки ЦРУ здійснили спробу воєнного вторгнення на Кубу в Затоці Свиней. Після тріумфального розгрому емігрантського десанту у затоці 16 квітня 1962 року Фідель Кастро проголосив кубинську революцію «соціалістичною» і посилив інтеграцію Куби в соціалістичний табір та зближення з Радянським Союзом. Тісна економічна й військова співпраця Куби та СРСР і розміщення радянських ядерних ракет на острові призвели до Карибської кризи 1962 року. Криза була розв'язана, коли СРСР погодився забрати ракети з острова. З моменту погіршення стосунків із США та зближенням з СРСР понад мільйон кубинців емігрувало до Сполучених Штатів. Економічні втрати від ембарго США компенсувалися економічною допомогою СРСР. За цей період Кубі вдалося диверсифікувати свою економіку і почати виробництво та переробку інших продуктів крім цукру, який довгий час був основною галуззю економіки. Як член соціалістичного табору Куба брала участь у військових діях в Африці і Азії, де діяли загони кубинської армії. Куба також надавала підтримку революційним та повстанським рухам в Латинській Америці. Після розпаду Радянського Союзу і Ради Економічної Взаємодопомоги Куба зіткнулася з припиненням економічної допомоги та падінням попиту на товари її експорту, що спричинило погіршення економічної ситуації. Попри це, на відміну від країн Центрально-Східної Європи та колишнього Радянського Союзу, Куба відмовилася від впровадження рецептів Вашингтонського консенсусу, і попри певну економічну лібералізацію та залучення іноземних інвестицій, не було проведено масштабних приватизацій та дерегуляції економіки. Загалом кубинські економічні реформи були спрямовані на пристосування до нових умов за збереження командно-адміністративної системи, а не на її демонтаж. Попри те, що Куба була досить відсталою країною на початок 90-х і основним продуктом її експорту навіть у 1990 році був цукор, їй вдалося перепрофілювати економіку, і якщо всередині РЕВ цукор становив 73 % експортних надходжень Куби, то на 2012 р. він становив уже лише 3 %. Натомість було розвинуто індустрію туризму, видобуток нікелю, нафтопереробну промисловість та сферу послуг. Також вдалося диверсифікувати торгівлю, і якщо на початок 90-х основними торговими партнерами Куби були країни РЕВ, то вже в 2000 році 32 % кубинського експорту припадало на Західну Європу, а на колишні країни РЕВ — 27 %. В 2000-х роках вдалося розвинути масштабну економічну співпрацю з Венесуелою, а також Куба стала однією із співзасновниць . Загалом, попри несприятливі умови, зокрема економічні санкції США, які протягом 90-х та 2000-х років лише посилювалися, а також дуже обмежений доступ до фінансових ринків, економіка Куби працювала на рівні з іншими колишніми країнами РЕВ і траєкторія її економічного розвитку відповідала загальним тенденціям «перехідних економік», хоча країни Центрально-Східної Європи та колишнього Радянського Союзу, на відміну від Куби, мали масштабну фінансову та економічну підтримку МВФ, Світового банку, ЄБРР тощо. В липні 2018 року був прийнятий Проєкт змін до Конституції Куби, якими проголошено захист прав через сексуальну орієнтацію, котрим прибрано норму, «що шлюб є ​​консенсуальним союзом між чоловіком і жінкою». Погіршення стосунків з деякими європейськими країнами відбувалося під час хвиль репресій проти опозиційних сил у країні. Нормалізація відносин зі США У грудні 2014 року, виступаючи по телебаченню, президенти США та Куби одночасно заявили про нормалізацію відносин між їхніми країнами. Угода про співпрацю була досягнута за активного посередництва папи римського Франциска. Однією з умов угоди, стало звільнення американського громадянина Алана Гросса, якого Куба звинувачувала у шпигунстві, зі своєї сторони США звільнили Рамона Лабаньїно, Херардо Ернандеса та Антоніо Герреро, що були заарештовані ФБР в 1998 році за шпигунство і змову з метою вбивства. Сторони також домовилися про відкриття американського посольства у Гавані та по низці інших гуманітарних та фінансових питань. 14 квітня 2015 року президент США Барак Обама заявив, що має намір прибрати Кубу із списку держав спонсорів тероризму. У своєму посланні до конгресу він заявив, що за останні шість місяців Куба «не надавала жодної підтримки міжнародному тероризму» та «надавала гарантії того, що не підтримуватиме актів міжнародного тероризму у майбутньому». Державний устрій Згідно з конституцією країни 1976 року та її новою редакцією 1992 р., Куба — «соціалістична держава». Найвищий орган влади — Національна асамблея народної влади (), яка обирає 609 депутатів загальним голосуванням на п'ятирічний термін. Асамблея обирає зі свого складу Державну раду, яка представляє її між сесіями, виконує її ухвали та здійснює інші функції. Рада несе відповідальність перед асамблеєю і звітує перед нею. Індексу демократії Голова Державної ради наділений надзвичайно широкими повноваженнями. Він очолює уряд і одночасно є верховним головнокомандувачем збройних сил, скликає засідання Державної ради і Ради міністрів, а також керує ними, видає закони, інші ухвали і нормативні акти, схвалені Державною радою, Радою міністрів або його виконкомом. Фідель Кастро — голова Державної ради з 1976 р., він безперервно очолює кубинський уряд з 1959 р. В його руках зосереджена влада держави, уряду, правлячої партії і збройних сил. У 2003 р. був переобраний головою Державної ради. У разі відсутності, хвороби або смерті голови Державної ради, виконувати його обов'язки повинен перший заступник голови, яка є другою офіційною особою в державі. Цю посаду займає брат Фіделя Кастро — Рауль Кастро Рус. Він одночасно другий секретар ЦК КПК, перший заступник голови Ради міністрів і міністр оборони країни. 31 липня 2006 р. під час хвороби Фідель Кастро передав обов'язки голови Державної ради своєму братові Раулю. У квітні 2007 р. він проголосив про свій намір повернутися до керівництва державою. Важливу роль на місцях відіграють «Комітети захисту революції», створені після 1960 р. Вони здійснюють постійне спостереження за становищем у громадах і збереженням порядку, організовують вакцинацію населення тощо. Політичні партії Після 1959 року політичні партії, опозиційні уряду Фіделя Кастро, були заборонені. Офіційно продовжувалася діяльність тільки трьох проурядових організацій — «Руху 26 липня», очолюваного самим Кастро, народно-соціалістичної партії і «Революційного директорату 13 березня». У 1961 р. вони злилися в «Об'єднані революційні організації», перетворені в 1962–1963 рр. в Єдину партію соціалістичної революції Куби (ЕПСРК). Це було початком однопартійної системи на Кубі. Будівля ЦК Комуністичної партії Куби Комуністична партія Куби (КПК) — створена в жовтні 1965 р. на основі ЕПСРК, проте її перший з'їзд був проведений тільки 1975 р., другий — 1980 р. Ідеологія КПК ґрунтується на «ідеях Хосе Марті» і марксизму-ленінізму. Згідно з конституцією, компартія відіграє керівну роль у суспільстві і політичній системі. Під її контролем діють профспілки, молодіжні, жіночі та всі інші громадські організації. У 1985 р. на Кубі був прийнятий закон про асоціації. Відповідно до нього Соціал-демократична партія Куби, Кубинська партія за права людини та інші зробили спробу зареєструватися, але всі вони отримали відмову. Опозиція на Кубі (правозахисна, соціал-демократична, пацифістська, ліберальна, анархістська) діє нелегально. Адміністративний поділ До складу Куби входять 15 провінцій та один окремий муніципалітет — острів Ісла-де-ла-Хувентуд. До революції 1959 року існувало шість історичних провінцій, які було пізніше поділено на 15 менших провінцій. Сучасний поділ нагадує поділ країни за часів іспанського володіння та війни за незалежність. Теперішні провінції поділені на подальші 169 муніципалітетів (). Пінар-дель-Ріоська провінція Артеміська провінція Гавана (особливе місто) Маябекеська провінція Матансаська провінція Сьєнфуегоська провінція Вілья-Кларська провінція Санкті-Спіритуська провінція Сьєго-де-Авільська провінція Камагуейська провінція Лас-Тунаська провінція Гранмська провінція Ольгінська провінція Сантьяго-де-Кубинська провінція Гуантанамська провінція Ісла-де-ла-Хувентуд (особливий муніципалітет) Населення Населення Куби становить 11,184 млн осіб. Расовий склад: 65 % — представники білої раси, 12 % — афроамериканці, 22 % — мулати. Однак інші джерела свідчать про те, що біле населення становить лише 40 %, а решта людей, які проживають у країні, представлена насамперед афроамериканцями і мулатами (здебільшого), а також китайцями, євреями, арабами, індіанцями й іншими. Періодично зростання населення сповільнюється внаслідок еміграції. За роки правління Кубою Фіделя Кастро країну нелегально покинуло понад 800 тисяч кубинців. Економіка Мануель Рівера-Ортіс: Урожай тютюну, Valle de Viñales, Куба (2002) Куба — соціалістична держава. Її економіка майже повністю націоналізована і уряд запровадив і підтримує планову економіку. Куба — аграрно-індустріальна країна. Основні галузі промисловості: цукрова, нафтова, харчова, тютюнова, текстильна, хімічна, паперова, деревообробна, нікелева, цементна, сільськогосподарське машинобудування. Транспорт: залізничний, автомобільний, морський. Осн. мор. порти: Гавана, Сантьяго-де-Куба, Марієль, Сьєнфуегос, Нуевітас. Міжнародний аеропорт — в м. Гавана. Див. також: Корисні копалини Куби, Історія освоєння мінеральних ресурсів Куби, Гірнича промисловість Куби. Релігія У 2004 році Патріарх Варфоломій І освятив перший православний храм Святого Миколая на Кубі. Того ж року він піддав критиці ембарго США на торгівлю із Кубою. Візит православного Патріарха став найзначнішим для Куби з часу історичної поїздки Папи Римського в 1998 році. Як жест для Папи Куба тоді звільнила 200 ув'язнених. Кубинські дисиденти, які домагались демократичних змін в кубинській однопартійній системі, закликали Патріарха натиснути на Кастро для звільнення 75 супротивників режиму, ув'язнених в ході кампанії політичних переслідувань у 2003 році. Культура Культура Куби є яскравим прикладом взаємопроникнення іспанських та африканських культур. Література Сучасна кубинська письменниця Зої Вальдес Великий вплив на розвиток кубинської літератури справила боротьба за незалежність, що продовжувалася понад сто років. Започаткував романтизм в Іспанській Америці чудовий кубинський поет і прозаїк Хосе Марія де Ередія-і-Ередія (1803—1839). З інших кубинських письменників XIX ст. виділяються автори аболіціоністських романів Хертрудіс Гомес де Авельянеда (1814—1873) і Ансельмо Суарес-і-Ромеро (1818—1878), побутові письменники Сиріло Вільяверде (1812—1894) і Рамон Меса (1861—1911), поети-романтики мулати Пласидо (справжнє ім'я Габрієль де ла Консепсьйон Вальдес, 1809—1844) і Хуан Франсиско Мансано (1797—1854), найбільший представник поезії іспано-американського модернізму Хуліан дель Касаль (1863—1893). Центральне місце в кубинській літературі XIX ст. посідає національний герой Куби і пристрасний борець за незалежність Хосе Марті. Одним з найвидатніших філософів Куби був позитивіст Енріке Хосе Варона (1849—1933). Ніколас Гільєн На початку XX ст. традиції реалістичної прози розвивали романіст Мігель де Карріон (1875—1929) і автори психологічних розповідей Альфонсо Ернандес Ката (1885—1940) і Хесус Кастельянос (1879—1912). У 1930 роках Куба стала осередком формування латиноамериканського «негризму». Видатним представником цієї течії був поет Ніколас Гільєн (1902—1989), чиї вірші звучні африканськими ритмами, пронизані пристрасним прагненням соціальної справедливості. Одним із зачинателів нового латиноамериканського роману був всесвітньо відомий письменник Алехо Карпентьєр (1904—1980). Інший відомий прозаїк і поет, Хосе Лесама Ліма (1910—1976), прославився як сміливий новатор форми. Нова генерація сучасних кубинських письменників здобула популярність після революції. Це майстри розповіді Умберто Ареналь (нар. в 1926), Фелікс Піта Родрігес (1909—1990), Онеліо Хорхе Кардосо (1914—1986), Верхиліо Піньєра (1912—1979), романісти Солер Пуїг (1916—1996), Синтіо Вітьєр (н. в 1921), Лісандро Отеро (н. в 1932), один із зачинателів латиноамериканської документально-художньої літератури «свідчення» Мігель Барнет (н. в 1940). Варто згадати Едмундо Десноес (н. в 1930), чимало творів якого присвячені краху старого світу і проблемам кубинської інтелігенції; за одним з його романів режисер Т. Гутьєррес Алеа поставив один з найчудовіших кубинських фільмів «Спогади про відсталість». Популярність мають також поети Елісео Дієго (1920—1994), Фаяр Хаміс (н. в 1930), Пабло Армандо Фернандес (н. в 1930) і Роберто Фернандес Ретамар (н. в 1930). До середини 1990-х років ряд молодших письменників здобув широку популярність як літературною майстерністю, так і вибором тем, які більшість післяреволюційних письменників воліла не порушувати. Серед найкращих з них — Сенель Пас і Абіліо Естевес. Музика Селіа Круз, котру називали «Королевою сальси» Багато специфічних особливостей кубинського мистецтва висвітлено і розтлумачено в працях антрополога і музикознавця Фернандо Ортіса (1881—1969), який досліджував роль африканської культурної спадщини в кубинській культурі і здобув міжнародну популярність. За Ортісом, «любовний союз між іспанською гітарою і африканським барабаном» породив найхарактерніші для Куби музичні форми, танець румбу і протяжну пісню-сон. Кубинська музика зберегла європейський мелос, сприйнявши своєрідні і багаті африканські ритми. Пісенні традиції іспанського фольклору простежуються в найпоширеніших музичних жанрах — таких, як романтичні пісні і балади (пунто), сільський танець сапатео (типу чечітки) і селянська пісня гуахіра. Глорія Естефан претендує на титул королеви латиноамериканської поп-музики Започаткували професійну кубинську композиторську школу Мануель Саумель Робредо (1817—1870) і Ігнасіо Сервантес Каванаг (1847—1905), який вперше використав у своїх кубинських танцях для фортепіано теми національного фольклору. Основоположниками кубинської опери стали Едуардо Санчес де Фуентес (1874—1944) і Хосе Маурі Естеве (1856—1937), який уперше звернувся до традицій афро-кубинського фольклору. Цю тенденцію розвинули в руслі сучасних музичних форм два найкращих кубинських композитори XX ст.: Амадео Рольдан (1900—1939) і Алехандро Гарсія Катурла (1906—1940). Велику популярність мають пісні і п'єси Ернесто Лекуони (1896—1963). Після революції національну музичну традицію розвивають композитори, що зазнали впливу західноєвропейського авангардизму: Карлос Фаріньяс (нар. в 1934), керівник національного симфонічного оркестру (засн. 1960) Мануель Дучесне Кусан (нар. в 1932), гітарист Лео Брауер (нар. в 1939), Хуан Бланко (нар. в 1920), прихильник електронної музики. «Товариство любителів музики» і «Ліцеум», які існували до революції і пропагували хорошу музику, були замінені після 1959 року численними будинками культури. Народна кубинська музика залишається основою багатьох сучасних танцювальних ритмів у всьому світі. Крім співаків і музичних груп, що були популярними в 1930-х, 1940-х і 1950-х роках (таких як Бенні Мор і тріо «Матаморес»), світову популярність у 1990-х роках здобули такі співаки, як Пабло Міланес, Сільвіо Родрігес, Омара Портуондо і Єлена Бурке, джазові піаністи Чучо Вальдес і Гонсало Рубалькаба, а також ансамблі Еліо Плаксі, Ісаака Дельгадо, Пачо Алонсо, Адальберто Альвареса, ансамбль «Лос Бан-бан» тощо. Кіно та театр Під егідою Кубинського інституту кіномистецтва і кінопромисловості, заснованого 1959 р., процвітає національна кінематографія. Найпопулярнішими є режисери Хуліо Гарсія Еспіноса (нар. в 1926), Умберто Солас (нар. в 1942) і Томас Гутьєррес Алеа (1928—1996). Фільми Лусія (1968) Соласа, «Спогади про відсталість» (1968) і «Суниці і шоколад» (1993) Гутьєрреса Алеа отримали багато міжнародних премій. Починаючи з 1979 р., в Гавані щорічно проходить міжнародний кінофестиваль — найбільший кінофорум у Латинській Америці і третій за значенням у Західній півкулі. Хоча на стані кубинської кінематографії сильно позначилася фінансова криза, пов'язана з падінням світової соціалістичної системи, до кінця 1990-х років у ній намітилися ознаки відродження; за допомогою іноземних кінопродюсерів, найчастіше мексиканських або іспанських, знімаються нові фільми. У грудні 1998 р. в Гавані відбувся 20-й традиційний кінофестиваль, і головний приз на ньому здобув кубинський фільм режисера Фернандо Переса. Після революції в країні зросла кількість театрів, у тому числі таких, що дають вистави на відкритих майданчиках. Першим таким театром був створений наприкінці 1960-х років експериментальний театр «Ескамбрай», яким керує Серхіо Коррієрі, що прославився виконанням головної ролі у фільмі Гутьєрреса Алеа «Спогади про відсталість». Сюжети п'єс, які ставляться в цьому театрі, запозичені з життя і відображають інтереси простих людей провінції Ескамбрай, а професійна діяльність трупи тісно пов'язана із соціологічною і політичною діяльністю. Загалом у країні діє понад 50 драматичних колективів. Велику популярність має Національний балет Куби, створений у 1948 році прославленою балериною Алісією Алонсо, а також «Балет Камагуея», фундатором якого був Фернандо Алонсо. Є також чудовий фольклорний танцювальний колектив. Образотворче мистецтво Формування національної школи живопису припадає на першу половину XIX ст., коли була заснована (1817) Академія Сан-Алехандро (нині — Національна школа витончених мистецтв Сан-Алехандро). Тенденція до відображення національної дійсності яскраво виявляється на рубежі XIX—XX ст. у творчості живописців Армандо Менокаля (1863—1942), який зобразив сцени визвольної війни, і жанристів Леопольдо Романьяча (1862—1951) і Рамона Лоя (нар. в 1894). На кубинських художників XX ст. помітно вплинуло сучасне французьке мистецтво. До їх числа відносяться абстракціоністи Амелія Пелаес (1897—1968) і Маріано Родрігес (нар. в 1912); своєрідні художники Кундо Бермудес і Рене Портокарреро (нар. в 1912), які використовують декоративні й архітектурні мотиви, Марсело Поголотті (н. в 1902), автор картин міської і пролетарської тематики; відомий Вільфредо Лам (нар. в 1902), для якого язичницький релігійний культ сантерії послужив основою власного фантастичного світу; нарешті, Маріо Карреньо, автор фресок, що зображають життя чорношкірих селян Куби. У 1950-х роках серед молодих художників набув великого поширення абстракціонізм, як форма протесту проти традиційного мистецтва. До цього напрямку належала відома «Група одинадцяти», що об'єднала найталановитіших представників молодого покоління, таких як Рауль Мартінес (нар. в 1927), Антонія Ейріс і Сервандо Кабрера Морене. У період революції з'явилося нове покоління художників, багато з них здобули широку популярність, наприклад Хосе Бедія, Томас Санчес, Хуан Франсиско Ельсо Паділья, Мойсес Фіналі, Хосе Франко, Флавіо Гарсіандія, Мануель Мендіве, Сайда дель Ріо, Хулія Вальдес, Марта Марія Перес Браво. До них приєдналася низка ще молодших художників, які вже встигли заявити про себе у світі мистецтва: Абель Барросо, Таня Бругера, Карлос Естевес, Алісія Леаль, Ельса Мору, Сандра Рамос, подружжя Карпентер. У 1990-х роках з'явилася група талановитих художників-самоучок, у тому числі Роберто Гуді Матаморос, Ісабель де лас Мерседес і Хільберто де ла Нуес. Найбільшою самобутністю відрізняються роботи Гарсії Монтебраво, Луїса Родрігеса і Хуліана Еспіноси. Починаючи з 1984 р., коли Центр ім. Вільфредо Лама організував Перший Гаванський фестиваль мистецтв, кожні два роки в Гавані влаштовується міжнародна виставка образотворчого мистецтва («Б'єнналь»), що представляє мистецтво Латинської Америки і всього третього світу. Музеї Музей Революції розташований в історичному центрі Гавани. Будівля, де розміщені експозиції музею, раніше використовувалася в якості президентського палацу. Найкращим музеєм Куби вважається Національний музей (заснований у 1913 році), де представлена колекція витворів європейського мистецтва від античності до наших днів і кубинського живопису XVIII—XX століть. Варто згадати й інші музеї, наприклад, прекрасний музей кераміки, розташований у замку Кастильйо-дель-Реаль-Фуерса, Музей декоративного мистецтва (заснований у 1964), надзвичайно цікавий Наполеонівський музей (заснований у 1961), що представляє мистецтво, предмети побуту і зброю періоду 1789—1815 років; Музей мистецтва XVIII ст.; музей «Феліпе Поей» та Етнологічний музей. У 1984 році ЮНЕСКО оголосило центр Старої Гавани «культурним надбанням людства». Була проведена реставрація багатьох старовинних будівель з метою відтворення їхнього первинного вигляду, причому цей процес продовжувався і в 1990-х роках. Чудовим зразком мистецтва реставраторів є реконструкція гаванської Старої площі (Пласа-В'єха). Спорт Основними видами спорту на Кубі є бейсбол, бокс, волейбол і баскетбол. Популярні також плавання, спортивна риболовля і футбол. Уряд Кастро заохочує і щедро субсидує розвиток спорту. На Панамериканських іграх у Гавані (серпень 1991 р.) Куба посіла перше місце, завоювавши 140 золотих медалей. На Олімпійських іграх 1992 р. кубинці досягли значних успіхів у боксі і бейсболі й посіли четверте місце за загальною кількістю здобутих медалей. На Карибських і Центральноамериканських іграх, що проходили в Пуерто-Рико 1993 року, Куба завоювала 275 медалей, на 75 більше, ніж всі інші країни-учасниці разом узяті. Навіть у період економічної кризи в 1996 р. Куба зуміла вийти на п'яте місце за числом здобутих медалей на Олімпійських іграх в Атланті (США). Українсько-кубинські зв'язки Українсько-кубинські відносини були пов'язані, з одного боку, зі співпрацею УРСР та соціалістичної Куби, а з другого — з участю кубинської політичної еміграції у діяльності Антибільшовицького блоку народів. Дипломатичні відносини між незалежною Україною та Кубою були встановлені 12 березня 1992 р. У 1990-х роках найвідомішим аспектом зв'язків між країнами було оздоровлення на Кубі дітей, що постраждали від чорнобильської катастрофи. У березні 2014 року, Куба проголосувала проти Резолюції Генасамблеї ООН про підтримку територіальної цілісності України, де-факто підтримавши анексію Криму Російською федерацією. Примітки Джерела та література * Примаченко Я. Л. Куба, Республіка Куба // * Шушківський А. І. Куба, Республіка Куба // Посилання

Кувейт Куве́йт (), офіційна назва Держа́ва Куве́йт (; Дауля́т ель-Куве́йт) — країна в південно-західній Азії, що межує на північному заході з Іраком, півдні й південному заході з Саудівською Аравією, на сході омивається Перською затокою. Кувейту належать також близько десятка невеликих островів. Історія Місто Ель-Кувейт (столиця країни) було засноване в 1613 році. В XVIII ст. воно було захоплене групою кланів бедуїнського племені аназа, що переселилося до берега Перської затоки з Неджда (попередник Саудівській Аравії) і Катарського півострова. Окремі клани об'єдналися в плем'я Бану-Утуб. Назва племені походить від арабського Атабей іля аш-Шамаль («повернули на північ»). Там вони заснували перше поселення Бану-Халід на південь від гирла Тигра, на чолі якого в 1762 встав перший емір Кувейту Сабах I.ліворучЗаймаючи вигідне положення на березі природної гавані Перської затоки, Бану Халід став великим портом. Були встановлені торгові маршрути з Алеппо, Багдадом і османськими містами. Основними статтями експорту стали перли, коні, спеції та кава. Торгівля перлами регулювалася великими купцями, серед яких була в тому числі сім'я ас-Сабах. Незабаром Кувейт став предметом суперечки між британцями та османами. Формально Кувейт перебував під управлінням Османської імперії, проте його економічні зв'язки з сусідніми арабськими Еміратами були набагато розвиненіші, ніж з османськими містами. Невизначений статус Кувейту і його небажання допускати османських чиновників на кувейтську територію привів до османського військового вторгнення в Кувейт в 1871 році. Вторгнення провалилося, а емір знайшов підтримку з боку Британії. В 1875 році Кувейт був включений в вілаєт Басра — однак, османська влада так і залишилася чисто номінальною. Британський вплив у Кувейті було обумовлено комерційною та стратегічною зацікавленістю в ньому Британії, зважаючи на його близькості до Британської Індії. У 1890-ті р., у зв'язку з британо-німецьким суперництвом на Близькому сході та появою планів будівництва Багдадської залізниці, кінцевим пунктом якої повинен був стати Кувейт, шейхство перетворюється на об'єкт міждержавної боротьби. Велика Британія організувала в травні 1896 державний переворот, під час якого шейх Мухаммед був убитий і до влади прийшов шейх Мубарак. В 1897 р. в Кувейті була розміщена британська військово-морська база, що викликало протест з боку Османської імперії, однак на нове вторгнення османи не наважилися. Британський протекторат 23 січня 1899 року між Кувейтом і Британією був укладений договір, згідно з яким контроль за зовнішньою політикою і безпекою Кувейту переходив до Великої Британії. В обмін на це Британія зобов'язалася утримувати королівську сім'ю. В 1911 емір Кувейту Мубарак ас-Сабах різко підвищив податки на експорт перлів, через що більшість купців перестали торгувати перлами, а потім і всім іншим, через порти Бахрейну. Це викликало в країні економічну кризу, тоді Мубарак приніс публічні вибачення за «помилкову економічну політику» і повернув податки на колишній рівень. Літаки ліворуч 27 жовтня 1913 р. шейх Мубарак підписав зобов'язання про надання Великій Британії монопольних прав на розробку нафти в Кувейті. У 1914 році британський уряд підписав договір, за яким Кувейт вважався «Незалежним князівством під британським протекторатом». Після закінчення Першої світової війни та остаточного розгрому Османської імперії протекторат Британської імперії над Кувейтом отримав міжнародне визнання. В 1920 р. Кувейт вступив у прикордонну війну з державою саудитів. У 20-х рр. торгівля перлами перестала приносити дохід, що було пов'язане з винаходом штучних перлів. Кувейт став однією з найбідніших держав світу, що ще більше посилило його залежність від Британської корони. В 1927 р. були остаточно визначені межі Кувейту, що збереглися донині (за винятком саудівсько-кувейтської нейтральної зони). У 1930-ті рр. були відкриті нафтові родовища Кувейту. 22 червня 1941 року, в день нападу Німеччини на Радянський Союз, Британія розмістила в Кувейті (а також в Іраку) великий військовий контингент. У серпні британці спільно з радянськими військами зайняли Іран. Останні британські солдати покинули територію Кувейту влітку 1961. XX—XXI століття У 1970-1980-ті роки завдяки експорту нафти Кувейт перетворився в одну із найбагатших держав світу. Рівень життя в цій країні став одним з найвищих у світі. Однак з сусідами Іраком і Саудівською Аравією у Кувейту довгий час залишалися напружені відносини. Найважче було з Іраком, який взяв курс на анексію емірату. 25 червня 1961 року прем'єр-міністр Іраку Касем заявив, що Кувейт — невіддільна частина Іраку, а його правитель призначається префектом округу Кувейт провінції Басра. Щоб запобігти анексії нової держави, до Кувейту був терміново перекинутий британський десант з 5-7 тис. військових, який залишив територію лише до 10 жовтня після того, як в емірат були введені збройні сили ЛАД. У 1970-ті роки територіальне розмежування з сусідами знову поновило конфліктні ситуації. У 1977 році саудівська армія окупувала спірні острови Кару та Умм-ель-Марадім, де кувейтські війська та місцеве населення змушені були залишити острови. Водночас Ірак зайняв іншу спірну територію — острови Варба і Бубіян, але запропонував Кувейту здати острови йому в оренду на 99 років. У 1980-х роках, побоюючись поширення хвилі ісламської революції, Кувейт підтримав Ірак в ірано-іракській війні. Незважаючи на підтримку, надану Іраку Кувейтом, 2 серпня 1990 року Саддам Хусейн окупував емірат. 7 серпня маріонетковий «Тимчасовий уряд вільного Кувейту» проголосив Республіку Кувейт на чолі з Алаа Хусейном Алі в якості прем'єр-міністра. Наступного дня мешканцям емірату було оголошено про те, що чинний уряд звернувся до Іраку з проханням про входження Кувейту до складу держави. 28 серпня Кувейт був оголошений 19-ю провінцією Іраку під назвою «Аль-Саддама». Ці події привели до перебоїв нафтового постачання імпортерам кувейтської продукції. США створили міжнародну коаліцію і в ході військової операції (січень — лютий 1991 року) звільнили Кувейт. Відступаючи на північ, іракські війська застосовували тактику випаленої землі, підпалюючи нафтові вежі та підриваючи нафтопроводи. Результатом цього емірат зазнав вагомих збитків — до 30-50 млрд доларів, що також викликало екологічну катастрофу. Незважаючи на повне розорення Іраком, Кувейт за кілька років відновив економічний стан країни. Географія Піщана буря у Кувейті, квітень 2003 року Територія Кувейту належить до Східно-Аравійської берегової рівнини, що має пологий схил у бік Перської затоки. Це низовинна пустельна рівнина, кам'яниста на півночі, піщана на півдні. На сході територію перетинають глибокі каньйони — вади. Узбережжя облямоване піщаними косами й лагунами. Низовинна прибережна смуга рясніє солончаками, які в сезон дощів перетворюються в солоні озера «себха». Клімат тропічний, сухий. Річок з постійним стоком немає. Водні ресурси Кувейт не має постійних річок. У нього є кілька ваді, найбільшим з яких є , який утворює кордон між Кувейтом та Іраком. Із опадами Кувейт отримує не більше ніж 110 мм опадів на рік. Від 90 % а за іншими даними до 99 % прісної води у Кувейті отримують шляхом опріснення, що у місцевому виконанні є енергомістким процесом, який сильно залежить від нафти. Станом на 2019 рік всі установки по опрісненню води у Кувейті перебувають у держвласності та управляються урядом, ним же субсидуються. Однак, робиться акцент на створенні нових установок для опріснення у державно-приватному партнерстві. Для кінцевого споживача опріснена вода субсидована у 12,5 разів від її реальної вартості. Кувейт покладається на опріснення води як основне джерело прісної води для пиття та побутових потреб, так, станом вже на 1994 рік налічувалось 6 заводів з опріснення морської води, у 2015 їх було вже 7. Кувейт був першою у світі країною, де було застосовано опріснення для постачання води для широкомасштабного побутового використання. Історія опріснення в Кувейті бере свій початок з 1951 року, коли було введено в експлуатацію першу дистиляційну установку. Ресурси прісної води Кувейту обмежені ґрунтовими водами, знесоленими морськими водами та очищеними стічними водами. Утилізацією побутових стічних вод займається національна каналізаційна мережа, яка охоплює 98 % об'єктів у країні. Об'єм забору підземних вод станом на 2015 рік становив 255 млн м³ на рік, що в 12 разів перевищує річний приплив ґрунтових вод з опадів, підвищує їх солоність та обумовлює технічне використання. Забір води з водоносних пластів не обкладається податком, що породжує нераціональне водокористування. Об'єм опріснення по максимальній щоденній виробничій потужності — 2,432 млн м³. Забезпечення всієї водопотреби лише опрісненням ставиться як важка економічна неминуча задача, що потребує диверсифікації сировинної економіки у найближчому майбутньому. Населення Мовний склад * Арабська мова — 78 %; * Курдська мова — 10 %; * Мова фарсі — 4 %. Адміністративний поділ Кувейт поділений на 6 провінцій, котрі своєю чергою діляться на райони. Governorates of Kuwait Провінція Столиця Площакм² Населення,перепис2005 року Ель-Ахмаді Ель-Ахмаді 5 120 393 861 Ель-Асіма Ель-Кувейт 200 261 013 Ель-Фарванія Ель-Фарванія 190 622 123 Ель-Джахра Ель-Джахра 12 130 272 373 Хаваллі Округ Хаваллі 84 487 514 Мубарак аль-Кабір Мубарак аль-Кабір 94 176 519 ===Найбільші міста Економіка Нафтопереробний завод у Міна-ель-Ахмаді Основні галузі промисловості: нафтова і нафтохімічна, конструкційних матеріалів, гірнича, харчова. У структурі ВВП на частку нафтової промисловості припадає 45 %. Транспорт автомобільний та морський. Тоннаж танкерів 2,7 млн тонн (1982). У Кувейті функціонують шість морських портів, з яких найбільші — Ель-Кувейт і Міна-ель-Ахмаді, що є основним портом експорту нафти. Розвинене авіаційне сполучення, як внутрішнє, так і міжнародне, діють 8 аеропортів. Крім того, налагоджене вертолітне сполучення. За даними Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, USA 2001, ВВП становить $24 млрд. Темп зростання ВВП — (-2,5 %). ВВП на душу населення — $12921. Прямі закордонні інвестиції — $1,8 млрд. Імпорт (продовольство, будівельні матеріали, машини, готовий одяг) — $12,6 млрд (в тому числі США — 24,0 %, Японія — 18 %, Німеччина — 9,3 %, Велика Британія — 9,2 %, Італія — 6,9 %). Експорт (нафта і нафтопродукти, добрива і креветки) — $ 10,8 млрд (в тому числі Японія — 32,0 %, США — 20,02 %, Нідерланди — 10,0 %, Сінгапур — 9,7 %, Пакистан 6,6 %). Політика Кувейт — член ООН, ОПЕК (з 1960 року), ОАПЕК (з 1968 року), Ради співпраці країн Перської затоки (з 1981 року), а також Ліги араб. держав (з 1961 року). Культура Хоча Кувейт знаходиться по сусідству з Саудівською Аравією, мусульманський одяг не є обов'язковим, багато літніх чоловіків воліють носити кувейтський тауб, щиколоток, білу сорочку з вовни або бавовни, в той час як меншість жінок носять абайю, чорне покривало, що закриває все тіло, крім кистей та обличчя. Цей наряд підходить для пустельного клімату Кувейту. Західний стиль одягу дуже популярний серед кувейтської молоді. Морепродукти були основним раціоном жителів Кувейту протягом століть. Араби в регіоні Перської затоки відіграють важливу роль у торгівлі прянощами між Індією і Європою, спеції залишилися важливим компонентом національної кухні Кувейту. Традиційна кухня включає в себе кувейтський мачбус діяй, мачбус Лахам, Марак діяй Лахам який запозичений з кухні Південній Азії та арабської кухні. Імауаш є ще популярною стравою. 74,2 % дорослих у віці 15 років і старше мають надмірну вагу, в результаті чого країна на восьмому місці з ожиріння у світі. Архітектура Кувейту значною мірою натхненна ісламською архітектурою. Найбільш знаменитим орієнтиром в країні є Кувейтські вежі, розроблені шведським архітектором Суні Ліндстремом в унікальному поєднанні традиційного мінарету і сучасних архітектурних конструкцій. Будівлю Національних зборів Кувейту було побудовано за проєктом відомого данського архітектора Йорна Утзона. Свята * Національний день Кувейту * День визволення Кувейту Спорт Футбол — найпопулярніший вид спорту в Кувейті. Футбольна асоціація Кувейту (KFA) є керівним органом футболу в Кувейті. KFA створює чоловічу, жіночу та футзальну національні команди. Кувейтська прем'єр-ліга є вищою лігою кувейтського футболу, де грають вісімнадцять команд. Збірна команда Кувейту була чемпіоном Кубка Азії з футболу 1980 року, посіла друге місце в Кубку Азії з футболу 1976 року і третє місце в Кубку Азії з футболу 1984 року. Див. також * Корисні копалини Кувейту * Історія освоєння мінеральних ресурсів Кувейту * Гірнича промисловість Кувейту * Нафта Кувейту * Список ссавців Кувейту * Нетипові форми правління Посилання * Кувейт // The Office of the Amir of Kuwait Chief of State and Cabinet Members Kuwait at UCB Libraries GovPubs Kuwait Information Portal Kuwait // «Encyclopaedia Britannica» Kuwait Yellow Pages Guide The Environmental Public Authority of Kuwait Kuwait.Me A Kuwait-based Social Network Burgan Bank — One of Kuwaits leading private sector bank with Premier Services Джерела * Кувейт мог бы быть русским. Николай II отказался брать // antinormanist, 2016-06-19 13:15:56 Кувейтский кризис 1961 года Примітки ==

Киргизста́н ( ) офіційна назва — Кирги́зька Респу́бліка (; ) — держава в Центральній Азії. Межує на півночі з Казахстаном, на заході — з Узбекистаном, на півдні — Таджикистаном, на сході — з Китаєм. Столиця і найбільше місто — Бішкек. Історія території Киргизстану налічує понад 2000 років, охоплюючи найрізноманітніші культури та імперії. Незважаючи на географічну ізольованість через високогірну місцевість (власне, це й допомогло країні зберегти свою древню культуру), Киргизстан історично перебував на перехресті кількох великих цивілізацій як частина Великого шовкового шляху та інших комерційних і культурних маршрутів. Киргизстанська територія здавна населялася незалежними племенами і кланами, проте Киргизстан періодично потрапляв під іноземне панування і досяг суверенітету як національна держава тільки після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. З моменту здобуття незалежності Киргизстан був офіційно унітарною парламентською республікою, хоча, як і раніше, пережив етнічні конфлікти, бунти, економічні проблеми, перехідні уряди та політичні партійні скандали. Етнічні киргизи становлять більшість у країні з 5,7 млн осіб, національні меншини складаються з узбеків і росіян. Державна мова, киргизька, тісно пов'язана з іншими тюркськими мовами, російська має офіційний статус. Більшість населення (64 %) — мусульмани. На додаток до своїх тюркських витоків, киргизька культура несе елементи перського, монгольського і російського впливу. Історія Давній період Перші сліди людської діяльності на території Киргизстану зустрічаються ще в добу нижнього (раннього) палеоліту. Пам'ятником цього часу є кам'яне знаряддя, знайдене О. П. Окладниковим у 1953 році в Центральному Тянь-Шаню на лівому березі річки Он-Арча. Техніка обробки дозволяє датувати його як виготовлене 300 тисяч років тому. Аналогічне знаряддя знайдено в Ходжа Бакирган-Сае на півдні Киргизстану. Скотарські народи Центральної Азії середини І тисячоліття до н. е. у джерелах називались «саками». Це були войовничі племена, які відігравали активну роль у політичних подіях Центральної Азії того періоду. У III столітті до н. е на території Центральної Азії панувала імперія гунів. 201 року до н. е. Моде (Маодунь) підпорядкував володіння Гегунь (Киргиз), яке тоді знаходилось у Східному Тянь-Шаню. Його правління стало важливою віхою в історії киргизького народу — саме тоді у китайському літописі було вперше вжито етнонім «киргиз». У середині VI століття на Алтаї утворився Тюркський каганат (551—744 рр.), однак у 603 році відбувся його офіційний поділ на Східний та Західний. Західнотюркський каганат (603—704 рр.) займав величезну територію від Східного Туркестану, передгір'їв Тянь-Шаню та Семиріччя до Північного Кавказу. Адміністративно-політичним та головним торговельним центром було місто Суяб (руїни Ак-Бешим поблизу м. Токмак). У VIII столітті у Південному Сибіру почала набирати силу держава єнісейських киргизів. Киргизи розгромили уйгурів у війні (820—841 рр.), що дозволило утворити Великий Киргизький каганат. Тюркський каганат Середні віки З утворення Караханидського каганату (Х — початок XIII ст.) на території Киргизстану почала розповсюджуватись ісламська культура, що призвело до підйому міської культури, писемності, літератури та історії. Із завоюванням Чингісханом Центральної Азії утворюється улус Чагатая. За ним слідували держави Хайду та Моголістан. У період існування Моголістана на історичну арену вийшли киргизи, яких моголістанський історик Мухаммед Хадар назвав «дикими левами Моголістану». У другій половині XV–XVI ст. киргизи остаточно набули свого сучасного етнічного вигляду та, в основному, займали території Тянь-Шаню і Паміро-Алаю. Починаючи з середини XVII, до середини XVIII століття киргизи відстоювали свою незалежність від наступу Джунгарського ханства. XIX століття Наприкінці XVIII та початку XIX ст. північнокиргизькі племена почали встановлювати контакти з Росією. 1855 року плем'я бугу прийняло російське підданство, 1868 року північна частина Киргизстану приєдналась до Російської імперії, а південна була завойована після придушення антикокандського повстання 1876 р. Перший антиколоніальний виступ народів Середньої Азії стався у Ферганській долині в 1898 р., у м. Андижані. Колоніальна політика царизму призвела до повстання 1916 р, яке завершилось трагедією. XX та XXI століття Частина Туркестанської республіки 1917—1924; автономна республіка з 1924 і союзна республіка СРСР із 1936. Етнічні безладдя почалися в столиці в 1990, президент Акаєв не підтримав антигорбачовський путч у 1991, розпустив Комуністичну партію; республіка приєдналася до СНД у 1991; незалежність визнана США в 1992, ввійшла в НБСЄ, стала членом ООН у 1992. У 2005 році Киргизстан став однією з держав на території колишнього СРСР, в якому відбулася «Тюльпанова революція». Унаслідок масових протестів, спровокованих звинуваченнями на адресу влади в підтасовуванні результатів парламентських виборів, киргизький президент Аскар Акаєв був змушений піти у відставку. На чолі держави він стояв з часів проголошення незалежності. Держава перебуває в зоні інтересів як Росії, так і США. Обидві держави на території Киргизстану мають свої військові авіабази. Наприкінці 2001 року з метою підтримки антитерористичної операції в Афганістані США розмістили авіабазу на території міжнародного аеропорту Манас неподалік від Бішкека. Однак у жовтні 2008 президент Киргизстану Курманбек Бакієв, який змінив після «Оксамитової революції» Акаєва, оголосив про рішення закрити авіабазу, прийнявши пакет російських інвестицій. Через кілька тижнів Киргизстан запропонував Росії відкрити військову базу на киргизькій території в районі міста Кант, тим самим підсиливши вплив Москви в регіоні. З часом киргизький президент Курманбек Бакієв тиснув на опозицію, яка мобілізувалась і шляхом масових демонстрацій скинула президента. Курманбек Бакієв полишив територію Киргизстану і полетів у Білорусь, яка надала йому притулок, не зрікшись свого президентства. Функції тимчасового уряду виконує новий уряд на чолі з Розою Отумбаєвою. 11 червня 2010 року в країні почалася міжетнічна криза між узбеками та киргизами. 15 жовтня 2017 року у Киргизстані обирають президента країни. Чинний Президент республіки Алмазбек Атамбаєв не бере участі в виборах, оскільки Конституція Киргизстану встановлює єдиний шестирічний термін для Глави держави. 6 жовтня 2020 року будівлю, де працюють президент і парламент Киргизстану, захопили протестувальники, незгодні з результатами парламентських виборів, що відбулися в країни 4 жовтня. Силовики, які охороняють ДКНБ, самі вийшли з піднятими руками, сказавши, що вони із народом. 4 жовтня відбулись сутички, внаслідок яких близько 130 людей госпіталізовані з різними травмами. 10 січня 2021 року у країні пройшли вибори президента. На них зі значним відривом переміг Садир Жапаров. 11 квітня 2021 року відбулись місцеві вибори та голосування щодо змін до Конституції, за якими посилюється влада Президента та створюється особливий дорадчий орган — курултай. Географія Вся територія республіки лежить вище 500 м над рівнем моря; більше половини її розташована на висотах від 1000 до 3000 м і приблизно третина — на висотах від 3 000 до 4 000 м. Понад ¾ території Киргизстану займають гори (найвища вершина країни — пік Перемоги, 7 439 м) і простягаються паралельними пасмами в широтному напрямі. На сході головні хребти Тянь-Шаню зближуються в районі Меридіонального хребта, створюючи могутній гірський вузол. Територія Киргизстану розташована в межах двох гірських систем. Північно-східна її частина (велика) лежить в межах Тянь-Шаню, південно-західна — Паміро-Алая. Кордони Киргизстану проходять на великому проміжку гребенями високих гірських хребтів і лише на півночі та південному заході — підніжжями гір й передгірним рівнинам (Чуйська долина, околиці Ферганської долини). Тянь-Шань Тут (на межі з Китаєм) піднімається пік Перемоги (7439 м). Найважливіші орографічні елементи: масив Акшийрак хребет Кокшалтоо (найвища точка — пік Данкова, 5 982 м) хребет Терскей Ала-Тоо хребет Кунгей-Алатоо Киргизький хребет Ферганський хребет Іссик-Кульська область На крайньому північному сході знаходиться одна з основних визначних пам'яток Киргизстану — гірське озеро Іссик-Куль, на березі якого розташовані численні будинки відпочинку і туристичні бази. Озеро розташоване в Іссик-Кульськой улоговині, між хребтами Терськей-Алатоо (з півдня) і Кунгей-Алатоо (з півночі). Західна частина Киргизстану розташована в межах Західного Тянь-Шаня. Його найважливіші орографічні елементи: * Таласька долина * хребет Таласький Алатоо * Чаткальський хребет. * Хребет Сарума На південному-заході до Киргизстану входять північна, східна і південна околиці Ферганської низовини з передгір'ями. Сама ж Ферганська долина належить Узбекистану. На півдні до Киргизстану відносяться північний схил Туркестанського хребта, Алайський хребет, Алайська долина і північний схил Заалайського хребта (пік Леніна, 7134 м), що становить північну околицю Паміра. Географічно Киргизстан чітко поділений на дві частини — південь і північ. Відособлені один від одного, розділені непереборними гірськими хребтами, ці регіони традиційно протистоять один одному. Північні і південні регіони сполучені лише високогірною автомагістраллю Бішкек — Ош. Див. також: Природа Киргизстану, Геологія Киргизстану, Гідрогеологія Киргизстану, Сейсмічність Киргизстану. Провінції Киргизстану Пам'ятки Киргизстан — красива гірська країна, на території якої зосереджено велику кількість різноманітних пам'яток. Основними пам'ятками Киргизстану, які приваблюють в країну туристів є:

Озеро Іссик-Куль, яке входить у число 25 найбільших озер світу за площею та є на 7 місці у списку найглибших озер світу. Іссик-Куль друге за прозорістю води в світі після Байкалу. Арсланбоб — це квітуча оаза на висоті 1600 м над рівнем моря та один з найкрасивіших курортів, який розташовано на півдні Киргизстану. Його основна принада — єдині на світі горіхоплодні ліси. Сулайман-Тоо — гора, яка являє собою п'ятиголовий вапняковий останець, витягнутий з заходу на схід довжиною понад 1140 м та шириною 560 м. Вона здавна мала сакральне значення свідченням чого є петрогліфи, що збереглися. Сулайман-Тоо включена у список Світової спадщини ЮНЕСКО. Ущелина Джеті-Огуз або Скелі Семи Биків — мальовнича гірська ущелина розташована у 28 км на захід від міста Каракол на південному березі Іссик-Кулю. В ущелині на висоті 2200 м розташовано однойменний курорт, відомий своїми лікувальними геотермальними джерелами. Бурана — городище, назва якого пішла від башти Бурана у 12 км від міста Токмак. Це одна з видатних пам'яток Середньої Азії 10—11 століття. Таш-Рабат — одна з головних архітектурних пам'яток Киргизстану, яка датується 15 століттям. У середньовіччі фортеця Таш-Рабат виконувала функції караван-сараю на Великому шовковому шляху. Озеро Сари-Челек — красиве високогірне озеро на заході держави площею 507 га, розташоване на висоті 1940 метрів над рівнем моря. Його глибина досягає 234 метри. Озеро Сонг-Куль розташовано на висоті 3016 метрів над рівнем моря у Тянь-Шаньських горах. Це найбільше природне прісноводне озеро Киргизстану, площа якого складає 278 км² при довжині 29 та ширині 18 км, а глибина становить 22 метри. Державні символи Прапор Киргизстану Прапор Киргизстану затверджено 3 березня 1992 року постановою Верховної Ради Республіки Киргизстан. Прапор Киргизстану є червоним прямокутним полотном, у центрі якого розташовано зображення круглого сонячного диску з 40 променями золотистого кольору, що рівномірно розходяться. Всередині сонячного диску червоним кольором зображено тюндюк киргизької юрти. Ширина прапора становить три п'ятих його довжини. Діаметр сонячного диску з променями складає три п'ятих його ширини. Співвідношення сонячного та променистого дисків — три до п'яти. Діаметр тюндука складає половину діаметра променистого диску. Герб Киргизстану було затверджено 14 січня 1994 року. Державний гімн Киргизької Республіки було прийнято 18 грудня 1992 року. Автори музики державного гімну Киргизстану— Насир Давлесов та Калия Молдобасанов, автори слів — Джаліл Садиков, Шабданбек Кулуєв. Адміністративний поділ Бішкек Баткенська область Чуйська область Джалал-Абадська область Наринська область Ошська область Таласька область Іссик-Кульська область Ош Політика та державний устрій Державний устрій Киргизської Республіки визначається Конституцією, яка була прийнята 27 червня 2010 року. У ній не вказана форма правління Киргизської Республіки. Де-факто це парламентсько-президентська республіка. Парламент Республіки — Жогорку Кенеш (кирг. Жогорку Кенеш) — має пріоритет рішення та ухвалення найважливіших рішень і політики держави, є однопалатним і складається з 120 депутатів, що обираються строком на п'ять років за партійними списками. Вибори нового парламенту за новою Конституцією пройшли 10 жовтня 2010 Депутати минулого скликання були розпущені 7 квітня, після державного перевороту. Президент обирається всенародним голосуванням строком на 6 років, без права переобрання на другий термін. Одна і та ж особа не може бути обрана Президентом двічі. Вибори Президента Киргизької Республіки відбулися 30 жовтня 2011. Президент Роза Отунбаєва склала свої повноваження 1 грудня 2011 року. Новим Президентом Киргизької Республіки обраний Алмазбек Атамбаєв. Глава уряду — прем'єр-міністр, призначається парламентом за поданням парламентської фракції більшості (депутатів від політичної партії, що отримала понад 50 відсотків мандатів). Киргизстан — держава центрально-азійського регіону, розташування якої має важливе геополітичне і геоекономічне значення як моста, що пов'язує, між Заходом і Сходом, а також Північчю і Півднем. Наразі Киргизька Республіка політично, економічно, етноісторично перебуває між комуністичним минулим і демократичним майбутнім. Цей період класифікується як посткомуністичне суспільство. Революція у Киргизстані, що відбулася у квітні 2010 року, почалася масовими заворушеннями у вівторок 6 квітня 2010 року у місті Таласі, які наступного дня поширилися на решту території країни. Внаслідок революції уряд Даніяра Усенова пішов у відставку. Міжнародна політика Киргизстану Президент Курманбек Бакієв (праворуч) і Дмитро Медведєв, 2008.Киргизстан, як і інші держави Центральної Азії, є місцем сходження чотирьох культурно-цивілізаційних пластів: європейського, опосередкованого через Росію, арабо-мусульманського, перського та китайського. Ця обставина, з одного боку, створює сприятливі передумови для розвитку двосторонньої і багатосторонньої співпраці на різних напрямках, а з іншої — обумовлює необхідність проведення гнучкої і збалансованої зовнішньої політики. Киргизстан активно розвиває дипломатичні та інші відносини з більшістю держав світу. Практичну спрямованість і осмислений зміст приймає співпраця країни з міжнародними глобальними і регіональними організаціями. Збагачується і набуває цільового призначення і системного забезпечення зовнішньополітична діяльність Киргизької Республіки. Міжнародні зв'язки Киргизстан почав налагоджувати з набуттям незалежності — за цей час він став членом ООН, СОТ, ОБСЄ, ЮНЕСКО, СНД, ОДКБ, ШОС, Організації Ісламського співробітництва, Організації Економічного Співробітництва, Ради Співробітництва Тюркомовних держав, співпрацює з Митним союзом, Євразійського економічного співробітництва. Економіка Киргизький сом Експорт Киргизстану Старі і нові Бішкекські будівлі Після проголошення незалежності у 1991 економіка Киргизстану стала на шлях ринкових перетворень. За радянської влади Киргизстан переважно був джерелом сировини, яка відправлялася на переробку до інших регіонів СРСР. До кінця 1991 республіка не могла самостійно експортувати і імпортувати товари і вступати в економічні зносини з іншими країнами. Перехід до ринкової економіки виявився важким. Внаслідок дефіциту ресурсів, інфляції і поганої організації праці національний прибуток знизився в 1992 на 26 % у порівнянні з 1991, промислове виробництво впало на 27 %, а сільськогосподарське — на 14 %. У 1993—1994 рр. виробництво продовжувало падати. Національний банк Киргизької Республіки — центральний банк Киргизстану. Киргизстан був другою бідною країною в колишньому Радянському Союзі, і сьогодні є другою найбіднішою країною в Центральній Азії. Згідно CIA World Factbook, в 2011 р. одна третина населення країни живе за межею бідності .За даними ПРООН, рівень бідності продовжує зростати: якщо у 2009 р. 31 % населення жив нижче рівня бідності, в 2011 р. цей показник зріс до 37 %. Незважаючи на підтримку великих західних кредиторів, у тому числі Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку та Азійського банку розвитку, Киргизстан відчув великі економічні труднощі з настанням доби незалежності. Спочатку це було результатом розпаду радянського торгового блоку і, як наслідок, втрати ринків, що ускладнювало перехід республіки до ринкової економіки. Уряд скоротив витрати, зменшив більшість цінових субсидій і представив податок на додану вартість. Урядовці прагнули через економічну стабілізацію створити модель довгострокового стійкого зростання. Попри суперечливість цього шляху реформи призвели до приєднання Киргизстану до Світової організації торгівлі 20 грудня 1998 р. Економіка Киргизстану серйозно постраждала від розпаду Радянського Союзу і в результаті втрати великого радянського ринку. У 1990 р. близько 98 % експорту Киргизстану відправлялися в інші частини СРСР. Таким чином, економічні показники країни на початку 1990-х були гірші, ніж в інших колишніх радянських республіках, крім зруйнованої війною Вірменії, Азербайджану та Таджикистану, а заводи і радгоспи розвалилися зі зникненням їх традиційних ринків. У той час як економічні показники значно покращилися в останні кілька років, і, зокрема з 1998 р., труднощі акумулювалися у реформуванні адекватних податкових надходжень і соціального забезпечення. Грошові перекази 800 тис. киргизьких мігрантів, які працюють у Росії, складали 40 % ВВП Киргизстану. Киргизстан — індустріально-аграрна країна. Основні галузі промисловості: дрібне машинобудування, текстильна, харчова, цементна, взуттєва, холодильного обладнання, моторобудівна, гірнича. Основний вид транспорту — автомобільний. Є трубопровідний та залізничний, але через гірський рельєф розвиток їх обмежений. Протяжність автошляхів — бл. 40 тис. км. Судноплавство по оз. Іссик-Куль. Між Бішкеком (з аеропорту «Манас») і обласними центрами підтримується повітряне сполучення. Основне джерело електроенергії — ГЕС. Енергії, яку виробляють в країні досить для задоволення потреб власної важкої промисловості і експортного постачання. Сільське господарство є важливим сектором економіки в Киргизстані. У 2002 році частка сільського господарства складала 35,6 % ВВП і близько половини зайнятості. Місцевість Киргизстану гориста, що вміщує тваринництво, найбільший сектор сільськогосподарської діяльності, тому в результаті шерсть, м'ясо і молочні продукти є основними товарами. Основні сільськогосподарські культури включають пшеницю, цукровий буряк, картоплю, бавовну, тютюн, овочі та фрукти. Оскільки ціни на імпортні агрохімікати та нафту високі, господарство здебільшого ведеться вручну і на коні, як це було кілька поколінь тому. Переробка сільськогосподарської продукції є ключовим компонентом промислової економіки, а також одним з найбільш привабливих секторів для іноземних інвестицій. Киргизстан багатий мінеральними ресурсами, але має незначні запаси нафти і природного газу, тому імпортує їх. Серед запасів корисних копалин є істотні поклади кам'яного вугілля, золота, урану, сурми та інших цінних металів. Металургія є важливою галуззю, і уряд сподівається залучити іноземні інвестиції сюди. Уряд активно заохочує іноземну участь у видобутку і переробці золота з золоторудного родовища Кумтор та в інших регіонах. Рясні водні ресурси країни і гірська місцевість дозволяють виробляти і експортувати великі обсяги гідроелектроенергії. Базар Дордой На місцевому рівні економіка, насамперед, кіоскова у природі. Велика кількість місцевої торгівлі відбувається на базарах і в невеликих сільських кіосках у регіонах країни. Значна частина торгівлі є нерегульованою. Існує також брак загальних повсякденних споживчих товарів у віддалених селах. Таким чином, велика кількість будинків досить самодостатня по відношенню до харчової продукції. Існує чітка диференціація між міською і сільською економікою. Основними статтями експорту є кольорові метали і мінерали, вовняні товари та інші сільськогосподарські продукти, електроенергія і деякі інженерні товари. Імпорт включає нафту і природний газ, чорні метали, хімікати, обладнання, деревину і папір, деякі продукти і деякі будівельні матеріали. Провідні торгові партнери: Німеччина, Росія, Китай, Казахстан і Узбекистан. Відносно телекомунікаційної інфраструктури Киргизька Республіка посідає останнє місце в Центральній Азії. Валюта Національною валютою Киргизстану є сом. Він поділяється на сто тійінам. Сом представлений банкнотами номіналом 1, 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500, 1000 та 5000 сомів. Розмінні монети представлені номіналами 1, 10 та тійінамів. Туризм Освіта Демографія традиційним письмом, що використовувалося з 13 століття до 1920 року. Піраміда населення Киргизстану (2005) Мови Киргизстан є однією з двох колишніх радянських республік у Центральній Азії, що встановили російську мову як офіційну. Киргизстан став двомовною країною у вересні 1991 р. Киргизька мова належить до гілки тюркських мов кипчацької групи, споріднена з казахською, каракалпацькою та ногайською. До 1920-х років використовували арабську абетку. У 1928 році представлена і адаптована латинська абетка, яку в 1941 р. замінено кирилицею. За даними перепису 2009 року 4,1 млн людей назвали киргизьку рідною чи другою мовою і 2,5 млн — російську. Узбецька мова є другою найпоширенішою рідною мовою, а потім російська. Російська мова є найпоширенішою другою мовою, потім киргизька, узбецька й англійська. Багато бізнесменів і політиків послуговуються російською мовою. До недавнього часу киргизька залишалася розмовною мовою вдома і рідко використовувалася під час зустрічей або інших заходів. Проте парламентські зустрічі нині здебільшого ведуться киргизькою, з синхронним перекладом, доступним для тих, хто киргизькою не розмовляє. Мова Рідна мова Друга мова Загальна кількість носіїв Киргизька мова 3 830 556 271 187 4 121 743 Російська мова 482 243 2 109 393 2 591 636 Узбецька мова 772 561 97 753 870 314 Англійська мова 28 416 28 416 Французька мова 641 641 Німецька мова 10 10 Інші 277 433 31 411 Релігія в Киргизстані Сьогодні мусульмани-суніти становлять майже 83 % населення. Наступна за чисельністю релігійна група — християни (15 %), найперше вірні РПЦ, а також німці, які поділяються на католиків та лютеран. Незначний відсоток населення сповідує буддизм та юдаїзм. Якщо в радянські часи в Киргизстані діяло лише 39 мусульманських мечетей та 25 храмів РПЦ. На кінець 2008 року зареєстровано 1338 мечетей та понад 40 храмів РПЦ, а також 200 молільних будинків різних християнських конфесій. Найбільші міста Культура Традиційна киргизька музика. Народне ремесло Киргизстану Література Початок художнього перекладу в киргизькій літературі поклав найстарший письменник республіки Касимали Баялінов, який в 1925 році переклав вірші Михайла Лермонтова «Три пальми», а в 1927 році — оповідання Максима Горького «Макар Чудра». Надалі він здійснював переклади киргизькою мовою твори Пушкіна, Льва Толстого та інших. Його перу також належить перший реалістичний твір киргизької прози — повість «Аджар». Популярністю користуються твори дитячого письменника — фантаста Кусеїна Есенкожоєва. Особливою популярністю у закордонних читачів користувалися твори видатного киргизького радянського письменника Чингіза Айтматова, які видавалися 142 рази 46 мовами народів світу загальним тиражем майже 7 мільйонів екземплярів. Національний епос «Манас» Національний епос «Манас» має тисячолітню історію і являє собою трилогію, що побудована за принципом генеалогічної циклізації. Епос описує всі сторони життя киргизького народу. Зараз нараховується 35 записаних варіанті епосу «Манас», які відрізняються своєю повнотою. На центральній площі Бішкеку відкрито пам'ятник Манасу, також 28 червня 2011 року ухвалено закон про епос «Манас». Киргизька кухня Киргизи дотримуються трьох основних типів харчування: досить одноманітний раціон киргизів-кочівників (м'ясо, молочні продукти, хліб), калорійна їжа осілих тюркських народів (узбеків та уйгурів), до якої належать такі страви, як плов, бешбармак, димдама,кебаб, локшина та паста, тушене м'ясо, здоба та інші борошняні вироби; страви, що прийшли з сусідніх південних країн (Іран, Індія, Пакистан, Китай збагачені приправами та травами). Киргизька кухня дуже калорійна. Кочовий спосіб життя киргизів не дозволяв їм займатись вирощуванням фруктів та овочів, тому основною їжею віддавна є м'ясо (баранина, конина та яловичина), хліб та кисломолочні продукти. Музеї Киргизстану Державний історичний музей Киргизької Республіки (м. Бішкек) Ошський об'єднаний історично-культурний музей-заповідник Будинок-музей А. Токомбаєва Меморіальний музей М. М. Пржевальського Літературний музей імені Токтогула Музей Ч. Айтматова (Таласька обл.)

Респу́бліка Маври́кій (, , , ) — острівна держава в Індійському океані на схід від Мадагаскару. Маврикію належать також острів Родригес, острови Агалега та декілька дрібніших островів. Площа країни становить 2040 км² (167 місце у світі), власне острова Маврикій — 1865 км². Населення: 1,2 млн осіб (148 місце у світі). Столиця: місто Порт-Луї. Походження назви Перше історичне свідчення існування острова знаходиться на карті виробництва італійського картографа Альберто Кантіно за 1502 рік. Арабським мореплавцям острів був відомий як Діна Аробі (Dina Arobi). Після відвідин острова у 1507 році португальськими моряками він з'являється на картах під назвою Сішна (), названий на честь одного з кораблів. Інший португальський мореплавець Педру ді Машкареньяш () дав назву всьому архіпелагу. У 1598 році, після зайняття голландською ескадрою адмірала Вібрандта ван Варвіка (), острів був названий Маврицій (), на честь голландського принца Моріца Оранського (). Після того як голландці залишили острів у 1710 році французи з сусіднього Реюньйону зайняли його у 1715 році, назвавши Іль-де-Франс (). 3 грудня 1810 року французи офіційно капітулювали перед британцями, які повернули острову назву Маврикій, який також широко відомий як Моріс (). Географія Географічне положення Острівна африканська держава, займає однойменний острів в західній частині Індійського океану на схід східного узбережжя Мадагаскару. Маврикію також належить ряд островів: Агалега (за 900 км на північ від головного острова), Сент-Брандон або Каргадос-Карахос (за 400 км на північ), Родригес (за 600 км на схід), конституційний суверенітет поширює на британський архіпелаг Чагос (за 1900 км на північний схід). Маврикій і Реюньйон входять до групи Маскаренських островів. Вигідне геополітичне положення дозволяє контролювати не тільки акваторію західної частини Індійського океану, але й східне узбережжя Африки (2,2 тис. км на захід, 850 км до Мадагаскару) й південне Азії (4 тис. км на північний схід). Геологія Острів Маврикій, як частина вулканічних Маскаренських островів, з'явився з-під води 7 млн років тому, після чого північну частину острова почала формувати вивержена лава з сучасного центрального масиву. Вулканізм на острові вщух 100 тисяч років тому. Кратери згаслих вулканів: Бас-Бланк, Канака, найбільший — Тру-о-Серф (діаметр 370 м, глибина 100 м) в масиві Гран-Басен. Прояви вулканічної діяльності в сучасну епоху можна побачити на південно-західному узбережжі в ущелині Ле-Суфлер працює гейзер. Складається, головним чином, з базальтових лав, вулканічних туфів, коралового вапняку. Рельєф Головний острів вулканічний, оточений кораловими рифами, має овальну форму, який простягнувся на 65 км з півночі на південь, і на 48 км із заходу на схід. Рельєф Маврикія складний гористий. На півночі розташована порізана пагорбами рівнина, яка поступово піднімається і переходить в Центральне плато (600 м), на якому розташовані колишні кратери згаслих вулканів: Бас-Бланк, Канака, Тру-о-Серф. Центральне плато різко обривається до південного і західного узбережжя. На острові виділяються кілька гірських хребтів, орієнтованих з сходу на захід: на північному заході гірський ланцюг Мока (найвища точка — гора Пітер-Бот, 818 м), один з відрогів якого охоплює півкільцем зі сходу і півночі місто Порт-Луї; на південному заході гірські ланцюги Тамарен, Саван і Рив'єр-Нуар (найвища точка країни Пітон-де-ля-Петіт-Рив'єр-Нуар, 828 м). Хребет Бамбу (найвища точка — гора Морн-дю-Гранд-Порт, 455 м) простягнувся від міста Кьюр-Пайп на Центральному плато до середини східного узбережжя. На північ від хребта Бамбу лежить гірський ланцюг Бланш (найвища точка — гора Бланш, 531 м). Нижні схили гір Маврикію вкриті густою рослинністю, вершини закінчуються скелястими піками. На захід від Пітер-Бота височить пік Ле-Пус (812 м), який нагадує витягнутий великий палець, на південний захід виділяються вершини Монтань-дю-Ремпар (771 м), Корп-де-Гард (719 м) і Пітон-де-ла-Саван (705 м). На узбережжі виділяється ряд мальовничих гір: на півострові Ле-Морн — гора Ле-Морн-Брабан (556 м), на узбережжі бухти Тамарин — гора Ремпар (545 м), що нагадує альпійський Маттерхорн. Північніше Порта-Луї знаходиться Бухта Могил () — місце потоплених кораблів, місце де у 1615 році затонув перший губернатор острова Пітер Бот. Найпівнічніший пункт острова — Кап-Маларе («Мис невдач»); місце, де 1810 року вперше на острів висадились англійці. На південному узбережжі цікавою є природна арка Пон-Натюрель (довжина 20 м, ширина 6 м, висота 15 м), що утворилась внаслідок провалу перекриття морської печери. На західному узбережжі знаходиться геологічна пам'ятка природи — кольорові піски Шамарель, що утворились внаслідок нерівномірного застигання різних шарів вулканічних викидів. Острів Родригес, як і Маврикій, гористий, вулканічного походження; Каргадос-Карахос, Чагос, Тромлен і Агалега — пласкі острови коралового походження. Клімат Клімат островів тропічний, морський. Вище в горах більш помірний і придатний для життя, саме там розміщується більша частина поселень. Пересічна температура повітря найтеплішого місяця (лютого) +26 °C, найхолоднішого (серпня) + 16 °C. Середньорічна кількість опадів розподілена нерівномірно: від 1 500 мм у гірських районах до 5 000 мм на прибережних рівнинах. У середньому опадів до 3000 мм на рік. Бувають тропічні циклони, переважно з січня по березень. Гідрологія Річки маловодні, але численні (до 100), більшість пересихає влітку, головна — Гранд-Рив'єр (16 км). Шамарель (Тамарін) на річці Сен-Дені (295 м), що має 7 потоків — найвищий водоспад острова. Ґрунти і рослинність Поширені родючі ґрунти на вулканічних і глиняних породах. У горах збереглися тропічні ліси з манго, мімози, різних пальм, які ще донедавна займали майже третину острова, а до появи людини в XVI столітті — майже всю територію острова. Добре акліматизувались європейські, африканські та індійські рослини, завезені переселенцями. Плантації цукрової тростини, маніоку, кукурудзи, кави та перцю, рисові чеки. На острові розташовано ботанічний сад тропічних рослин — Памплемус, який з 1988 року носить ім'я першого прем'єр-міністра держави, Сівосагура Рамгулама. У ньому висаджено й культивується більше 500 різних рідкісних видів рослин (ковбасне дерево, геніпа, червоне дерево). Тваринний світ Маврикій оточений кораловими рифами, біля яких зустрічаються практично багато видів тропічних риб, в тому числі блакитний і чорний марліни, акули, жовтий тунець, барракуда; водяться і лангусти. Через віддаленість від материка фауна острова не є різноманітною, але представлена значним числом ендемічних видів. Водяться кажани, завезені лемури і мадагаскарські їжаки; змії відсутні, багато черепах і ящірок. Місцеві ендемічні гігантські птахи знищені людьми або завезеними тваринами: маврикійський блакитний голуб (Alectroenas nitidissima), маврикійський дронт (Raphus cucullatus), маскаренська лиска (Fulica newtonii), великі папуги і рудий маврикійський пастушок (Aphanapterix imperialis). На острові відсутні хижі ссавці. На південному узбережжі 1994 року створено зооферму Ля-Ваніль, де розводять нільських крокодилів (Crocodylus niloticus), сейшельських (Aldabrachelys gigantea) і променистих черепах (Astrochelys radiata). А на західному узбережжі, поблизу поселення Флік-ен-Флак у 1979 році створено пташиний парк Касела, що налічує до 2,5 тис. птахів у вольєрах. Охорона природи На острові Егрет, поблизу східного узбережжя Маврикію, створено орнітологічний заказник, де охороняють гніздування рідкісних птахів: рожевих голубів (Nesoenas mayeri) і маврикійського боривітру (Falco punctatus). На південь від столиці в долині Чорної річки на площі 6557 га створено національний парк — Долина Чорної річки (). На території національного парку під охороною знаходяться більше 150 видів рідкісних рослин і тварин: білохвості фаетони (Phaethon lepturus), маврикійські дрозди, мангусти, мавпи і олені. У південній частині парку в 1977 році для збереження залишків первісних лісів ебенового дерева створено заповідник Макабі-дель-Омбр, що входить до всесвітньої мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО. Історія Початок колонізації Мапа з позначенням Іль-де-Франс (1502) Маврикій був відомий арабським і малайським мореплавцям ще в X сторіччі, але вони ніколи не намагалися його заселити. Першим європейцем, який на початку XVI сторіччя досяг острову Реюньйон (разом з Маврикієм входить до складу Маскаренського архіпелагу), був португальський мореплавець Педру Маскареньяш (). Він же в 1505 році відкрив Маврикій. Але португальців острів мало цікавив, постійних поселень вони не створювали. У 1598 році зусиллями голландського адмірала Вібрандта ван Варвіка () Маврикій став частиною володінь голландської Ост-Індської компанії. Безлюдний острів був місцем, де екіпажі кораблів, шляхом до Індії, поповнювали запаси прісної води. У 1615 році перший губернатор острова Пітер Бот потонув, коли його корабель наткнувся на рифи біля північно-західного узбережжя. На його честь названа одна гірських вершин острова. Перше поселення проіснувало лише 20 років. Саме звідси Абель Тасман вирушив досліджувати західне узбережжя Австралії. Голландці завезли на острів цукрову тростину, свійських тварин та благородного оленя, але були вимушені покинути острів у 1710 році. Французька колонія Чергову спробу колонізувати острів Маврикій зробили французи під проводом Гійома Дюфре Дарселя () у вересні 1715 року. Але тільки в 1735 році, з появою губернатора Мае де ла Бурдоне () острів став активно розвиватись і колонізуватись. Закладено Порт-Луї — військово-морську базу і суднобудівний центр. Французькі колоністи займалися сільським господарством (цукрова тростина, кава), плантації, завезли на острів чорношкірих невільників з Африки і Мадагаскару. На острові відбулося 4 великих повстання рабів, у 1695, 1724, 1732 і 1794 роках. До 1767 року острів перебував під управлінням французької Ост-Індської компанії. Під час Французької революції на острові на короткий час був створений незалежний уряд. Під час Наполеонівських воєн острів був базою піратських ескадр, що робили набіги на британські торгові судна. У серпні 1810 року французи відбили велику атаку британців, але вже в грудні останні висадились на півночі острова і змусили капітулювати. Британська колонія Прапор Маврикію (1923) 3 грудня 1810 року острів Маврикій перейшов до володінь Великої Британії, що було закріплено Паризьким договором 1814 року, який гарантував мешканцям острову повагу до мови, звичаїв, законів і традицій. Першим британським губернатором став Роберт Фаркуар (). Британські колонізатори продовжили розведення цукрової тростини, але замість темношкірих невільників на плантаціях вже працювали переселенці з Індії (індуїсти і мусульмани), що докорінно змінили соціальне середовище на острові. Рабство на Маврикії було скасоване в 1835 році, а плантатори отримали компенсацію в розмірі 2 млн фунтів стерлінгів за власних рабів. Виготовлення цукру, що експортувався до Британії, приносило великі прибутки, острів швидко покращував власну інфраструктуру. Проте з розвитком виготовлення цукру з буряків в Америці та Європі прибутки острова до кінця XIX століття значно скоротились. 1893 року основні статті надходжень для влади становили: мито — 2,8 млн рупій, торгові свідоцтва — 2,4 млн рупій. Систему влади на острові очолював губернатор. Виконавча гілка була представлена Виконавчою радою: командувач королівськими військами, секретар колонії, генерал-прокурор, генерал-скарбник, генерал-аудитор і два члени від уряду Великої Британії. Представницька гілка складалась з ради 27 членів: 10 обирались громадянами, 8 ex officio, 9 призначались самим губернатором. У серпні 1948 року усім писемним громадянам було надане право голосу на виборах до місцевої Законодавчої ради, що прийшла на зміну Урядовій раді і складалась з 19 депутатів, що обираються, 12 — призначаються генерал-губернатором, 3 — колишніх депутатів. Маврикій залишався британською колонією до 1967 року, коли острову була надана автономія. У 1959 році Харольд Макміллан зробив свій знаменитий виступ «Вітер змін», де визнав, що найкращим варіантом для Британії є надання повної незалежності її колоніям. На Ланкастерській конференції 1965 року стало зрозуміло, що Велика Британія хоче надати і Маврикію незалежність, залишаючи в своєму управлінні лише архіпелаг Чагос, який доєднала до британських територій в Індійському Океані. У січні 1968 року, за шість тижнів до оголошення незалежності, у Порт-Луї вибухнув бунт місцевого населення, що призвело до загибелі 25 людей. Королівство співдружності Останній генерал-губернатор Маврикію Вірасамі Рінґаду 12 березня 1968 року острів Маврикій став незалежною державою у складі Британської Співдружності. Цього ж року країна була прийнята до ООН. Главою держави номінально була Єлизавета ІІ, представлена генерал-губернатором — політична система — конституційна монархія. У 1971 році вибухнула серія страйків на чолі з партією Маврикійський військовий рух та підтримані профспілками, що привело до введення надзвичайного стану в країні. Лідера повстання Пола Беренгера було ув'язнено. У травні 1975 року по всій країні вибухнули студентські страйки, які вимагали право голосу в парламенті з 18-літнього віку. Парламент змушений був задовольнити вимоги студентів підписавши відповідний акт. Уряд з 1982 року очолював Аніруд Джагнот. Цей період ознаменувався зростанням економіки у секторі EPZ (Export Processing Zone). Індустріалізація почала поширюватися і на села із залученням молодих працівників з усіх етнічних груп. У результаті цукрова промисловість припинила відігравати основну роль в економіці. В країні почалася роздрібна торгівля, а також стали пропонуватися кредити малозабезпеченим працівникам, тим самим надаючи їм можливість придбати побутову техніку. У 1989 році з'явилася перші біржі, а з 1990 року була дозволена вільна торгівля. У 1990 році прем'єр-міністра не було підтримано щодо змін Конституції, які стосувалися президентського управління в республіці. Але 12 березня 1992 року була проголошена незалежна республіка на чолі з президентом, що обирався раз на п'ять років. Першим президентом самостійної республіки став останній генерал-губернатор Вірасамі Рінґаду. 12 березня 1992 року була проголошена незалежна республіка на чолі з президентом, що обирається раз на п'ять років. Республіка Порт-Луї сьогодні 12 березня 1992 року, через двадцять чотири роки після незалежності, Маврикій було проголошено республікою в рамках Співдружності Націй. Останній генерал-губернатор, сер Вірасамі Рінгаду, став першим президентом згідно перехідної угоди. 30 червня 1992 року його замінив Кассам Утем, який був переобраний в 1997 році на другий термін. Незважаючи на поліпшення економіки, яке співпало з падінням цін на бензин та сприятливим курсом на долар, уряд не користувався повною довірою населення. У лютому 1999 року країну охопила низка громадянських зневдоволень. Бунти розгорілися після того, як популярна співачка Кая, заарештована за куріння марихуани на громадському концерті, була виявлена ​​мертвою в тюремній камері. Через чотири дні заворушення вдалося приборкати, основною причиною яких була також бідність населення. У 2002 році острів Родрігес став автономією республіки і таким чином отримав змогу обрати своїх власних представників для управління островом. У 2014 році було запропоновано почати новий етап реформації і оголосити Другу республіку, згідно з якою президент мав би більше повноважень. День проголошення відбувся 24 листопада 2014 року, і вперше кандидати-виборці мали можливість не називати свою етнічну групу. Загальні вибори відбулися 10 грудня 2014 року, і Альберт Лепер був обраний президентом. Незабаром після виборів колишнього екс-прем'єра викликали до поліції за звинуваченням у відмиванні державних коштів. У цьому ж році Організація Об'єднаних Націй звинуватила Велику Британію в незаконності її прав на острів Чагос. Згідно рішенню суду Маврикію мало дістатися 80 % акцій мали належати Маврикію, решта Китаю. Повністю рішення ООН не набуло чинності. 21 січня 2017 року прем'єр-міністр Аніруд Джагнот оголосив, що через два дні він подасть у відставку на користь свого сина, міністра фінансів Правінда Джунаута, який займе його посаду. Перехід відбувся 23 січня. Політична система Маврикій за формою правління є парламентською республікою, глава держави — президент, що обирається на 5 років парламентом. Державний устрій — унітарна держава. Конституцію Маврикію прийнято 12 березня 1968 року, яка діє і тепер (зі змінами). У 1982 році парламент Маврикію прийняв закон, згідно з яким архіпелаг Чагос, включаючи острів Дієго-Гарсія, є невід'ємною частиною маврикійської території. Однак Велика Британія відторгла цей архіпелаг, «здавши» острів Дієго-Гарсія в оренду США на 50 років для спорудження військової бази. Резиденція президента знаходиться в колишніх апартаментах працівників Вест-Індійської компанії — Шато-де-Редю в місті Мока. Виконавча влада належить раді міністрів, яку формує парламент. Прем'єр-міністром стає лідер партії, що отримала більшість місць у Національній асамблеї, а міністри призначаються з депутатського складу парламенту. Парламент Законодавчу владу здійснює однопалатна Національна асамблея у складі 70 депутатів, з них 62 обираються шляхом загальних прямих виборів на 5 років таємним голосуванням, а 8 мандатів одержують кандидати в депутати, які набрали найбільшу кількість голосів після 62 обраних. До складу парламенту за посадою входить генеральний прокурор. Політичні партії У 1936 році була заснована перша політична партія на острові — лейбористська. 1955 року заснована Маврикійська соціал-демократична партія. У 1958 році створений Мусульманський комітет дії. У 1963 році утворено Лейбористський конгрес Маврикію. У 1970 році утворився Маврикійський бойовий рух. Створена Загальна федерація робітників. На парламентських виборах 11 вересня 2000 року до парламенту Маврикію пройшли такі політичні партії: * Бойовий соціалістичний рух і Маврикійський бойовий рух — 54 місця (87 %); * Маврикійська лейбористська партія — 6 місць (10 %). Судова влада Судова система представлена Верховним судом, апеляційним кримінальним судом, апеляційним цивільним судом, окружними судами та первинними судами. Традиційно судочинство засноване на французькому цивільному праві з домішкою звичаєвого англійського. Зовнішня політика Маврикій — член ООН з 1968 року, ОАЄ з 1963 року, низки інших міжнародних і регіональних організацій. Входить до Співдружності націй. На міжнародній арені Маврикій проводить курс на неприєднання до блоків та розвиток відносин з усіма країнами. У 1968 році Маврикій встановив дипломатичні стосунки з СРСР, вже 1974 року було підписано угоду з СРСР про співробітництво в галузі рибальства. Разом з тим зовнішня політика країни в основному визначається традиційними зв'язками з Великою Британією, Францією та ПАР. Маврикій був асоційованим членом ЄЕС. Дипломатичні відносини з Україною встановлено 1 жовтня 1992 року. Українсько-маврикійські відносини Уряд Маврикію офіційно визнав незалежність України 8 червня 1992 року, дипломатичні відносини з Україною встановлено 1 жовтня 1992 року. Дипломатичних і консульських представництв в Україні не створено, найближче посольство Маврикію, що відає справами щодо України, знаходиться в Берліні (Німеччина). Справами України в Маврикії відає українське посольство в Південно-Африканській Республіці. Державна символіка Державний прапор Державний герб Державний гімн Адміністративно-територіальній поділ В адміністративно-територіальному відношенні територія держави поділяється на: 9 районів і 5 міст. Збройні сили Чисельність збройних сил у 2000 році становила 1,5 тис. військовослужбовців. Загальні витрати на армію становили 9 млн доларів США. Наприкінці XIX століття англійський гарнізон на острові складався з 794 солдатів і 40 офіцерів. Економіка Маврикій — держава, що динамічно розвивається. Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 2006 році становив 16,7 млрд доларів США (123 місце у світі); що у перерахунку на одну особу становить 13,5 тис. доларів (53 місце у світі). Промисловість разом із будівництвом становить 32 % від ВВП держави; аграрне виробництво разом з лісовим господарством і рибальством — 10 %; сфера обслуговування — 58 % (станом на 2006 рік). Зайнятість активного населення у господарстві країни розподіляється так: 14 % — промисловість і будівництво; 20 % — аграрне, лісове і рибне господарства; 66 % — сфера обслуговування (станом на 2006 рік). Надходження в державний бюджет Маврикію за 2006 рік становили 1,5 млрд доларів США, а витрати — 1,9 млрд; дефіцит становив 21 %. Історично головним експортним продуктом острова був цукор і похідні продукти. У 1904 році з острова було вивезено цукру, рому і ванілі на 32 млн індійських рупій. Увезено товарів на 22,5 млн. Бюджет острова становив у 1904 році 9,4 млн рупій доходів, 10,6 млн рупій витрат. У країні створена вільна економічна зона. Валюта Національною валютою країни слугує маврикійська рупія (MUR). 1 маврикійська рупія = 100 центів. Емітентом виступає Банк Маврикію. У 2006 році за 1 долар США (USD) давали 31,7 маврикійських рупій. Промисловість Головні галузі промисловості: харчова, текстильна, швейна, шкіряна, електротехнічна, виготовлення медичного обладнання. Промисловість представлена невеликими підприємствами з переробки сільськогосподарської сировини (цукрові заводи, чайні й текстильні фабрики), окремими підприємствами електронної, хімічної і місцевої промисловості. Збудовані заводи з виробництва добрив і дріжджова фабрика. Переважна більшість підприємств створена за участю іноземного капіталу й працює на експорт. Гірнича промисловість Енергетика За 2004 рік було вироблено 2,1 млрд кВт/год електроенергії (експортовано 0 млн кВт/год); загальний обсяг спожитої — 2 млрд кВт/год (імпортовано 0 млн кВт/год). У 2004 році споживання нафти склало 21,5 тис. барелів на добу, природний газ не використовується для господарських потреб. Агровиробництво У сільськогосподарському обробітку знаходиться більша частина, 54 % площі острова. Головні сільськогосподарські культури: цукрова тростина, чай, тютюн. Для власного споживання вирощують рис, кукурудзу, маніок, арахіс, банани, овочі. Розводять велику рогату худобу, овець і кіз. Довгий час країна була одним з головних експортерів цукру, під плантації цукрової тростини, починаючи з XVII століття, була віддана більшість родючих земель острова (у 1978 році було зібрано 6,2 млн тонн цукрової тростини й одержано 665 тис. тонн цукру). Важливими експортними культурами є також чай (у 1978 році було зібрано 4,9 тис. тонн) та тютюн. Найбільша чайна плантація знаходиться в Буа-Шері (30 тонн/рік, 2010 рік) в районі Кюрпіп. Аграрна країна з монокультурним сільським господарством довгий час страждала від коливання цін на цукор на світовому ринку, що призводило до нестабільного розвитку економіки, зниження рівня життя, росту безробіття (на початку 1978 року в країні налічувалось близько 20 тис. безробітних). Транспорт Станом на 1977 рік, довжина автошляхів на острові становила 2 тис. км. Найбільший морський порт — Порт-Луї. Діє Міжнародний аеропорт імені сера Сівусагура Рамгулама (колишній «Плезанс»). Як наслідок перебування під англійською короною, на Маврикії діє лівосторонній автомобільний рух. Вже наприкінці XIX століття на острові для потреб цукрової промисловості було прокладено 2 гілки залізничних колій, загальною довжиною 200 км (чистий прибуток 1893 року склав 575 тис. рупій). Телекомунікації Наприкінці XIX століття на острові діяв телеграф, було прокладено кабель морським дном через Сейшели до Занзібару. У 2001 році всесвітньою мережею Інтернет у Маврикії користувались 55 тис. осіб. Туризм «Туристичний трикутник» Маврикію із безліччю готелів на білосніжних піщаних пляжах знаходиться на півночі острова між містами Порт-Луї — на заході, Рош-Нуар — на сході, Кап-Малере — на півночі. У Гран-Бай знаходиться «маврикійське лазурове узбережжя» із великою кількістю готелів навколо торговельного центру Сансет-бульвар, морським акваріумом і яхт-клубом. На східному узбережжі, за винятком піщаних пляжів острова Іль-о-Серф, курортів мало (Бель-Мар, Тру-д-Одюс), через високі морські хвилі, що їх гонять вітри через увесь Індійський океан, це привабливе місце для серфінгу. У 1996 році Маврикій відвідало 0,5 млн іноземних туристів, що дало прибуток у 170 млн доларів США. Зовнішня торгівля Основні торговельні партнери Маврикію: Франція, Велика Британія, США, Південно-Африканська Республіка, Індія. Держава експортує: текстиль (58 %), цукор (26 %), чай. Основні покупці: Велика Британія (34 %); Франція (21 %); США (15 %). У 2006 році вартість експорту склала 1,6 млрд доларів США. Держава імпортує: промислові вироби, паливо, продукти харчування. Основні імпортери: Франція (18 %); Південно-Африканська Республіка (12 %); Індія (9 %). У 2006 році вартість імпорту становила 2,2 млрд доларів США. Історично головними товарами на експорт для острова були цукор (18,9 млн рупій в 1893 році), ром (22,1 млн рупій), сизаль, кокосова олія і спеції (ваніль, перець). Населення Населення держави у 2006 році становило 1,2 млн осіб (148 місце у світі). Населення острова у 1950 році становило 465 тис. осіб, у 1980 році — 957 тис. осіб, у 1990 році — 1,1 млн осіб. Густота населення: 586 осіб/км² (8 місце у світі). Згідно зі статистичними даними за 2006 рік народжуваність 15,4 ‰; смертність 6,9 ‰; природний приріст 8,5 ‰. 1891 року на острові проживало 371,65 тис. осіб, 207,10 тис. чоловіків і 164,55 жінок. Вікова піраміда населення має такий вигляд (станом на 2006 рік): * діти віком до 14 років — 23,9 % (149,5 тис. чоловіків, 147,6 тис. жінок); * дорослі (15-64 років) — 69,5 % (430 тис. чоловіків, 432 тис. жінок); * особи похилого віку (65 років і старіші) — 6,6 % (32 тис. чоловіків, 50 тис. жінок). Урбанізація Рівень урбанізованості в 2000 році склав 43,6 %. Головні міста держави: Порт-Луї (147 тис. осіб), Бо-Басен-Роз-Гілл (110 тис. осіб), Вакоас-Фенікс (97 тис. осіб). Етнічний склад Особливість населення країни — багаторасовість, острів населяють вихідці з Африки, Азії, Європи. Головні етноси, що складають маврикійську націю: індо-маврикійці — 68 %, креоли (змішаного франко-афро-малагасійского походження) — 27 %, китайці — 3 %, європейці — 2 %. Історія єврейської громади на острові Маврикій досить коротка. Під час Другої світової війни, 1580 євреїв зі Східної Європи, тікаючи від нацистських переслідувань, відправились до Палестини. Але англійська влада відмовила їм у праві на проживання і вони 1940 року прибули на Маврикій. По закінченню війни і створенню незалежної держави Ізраїль євреї залишили острів. Поряд із Ле-Бамбою, що на шляху з Флік-ен-Флак до Порт-Луї знаходиться кладовище Святого Мартина з єврейською частиною, де поховано 127 втікачів від Голокосту. Мови Державна мова: англійська. Мови якими розмовляє місцеве населення, за переписом 2000 року: * маврикійська креольська (Lingua franca на основі французької) — 80,5 %; * бходжпурі (мова індоарійської групи) — 12,1 %; * французька — 3,4 %; * англійська (офіційна) — менше 1 %; * інші мови (хінді, урду, хакка) — 4 %. Релігії Головні релігії держави, за переписом 2000 року: індуїзм — 48 % населення, католицтво — 23 %, іслам — 17 %, протестантизм (англікани, пресвітеріани, адвентисти) — 8 %, буддизм — 1 %. Наприкінці XIX століття склад релігійних громад острова мав такий вигляд: індуїсти — 57 % (209 тис.), католики — 31 % (115 тис.), мусульмани — 9 % (34 тис.), протестанти 2 % (7 тис. вірян). Католицькі і протестантські громади отримували державні субсидії. Найбільший індуїстський храм, Махешварнат збудовано наприкінці XIX століття на півночі острова в Тріоле. Охорона здоров'я Очікувана середня тривалість життя в 2006 році становила 72,6 року: для чоловіків — 68,7 року, для жінок — 76,7 року. Смертність немовлят до 1 року становила 14,6 ‰ (станом на 2006 рік). Населення забезпечене лікарями — 1 лікар на 1130 жителів (станом на 1996 рік). У 1993 році 100 % населення було забезпечено питною водою. Зараженість вірусом імунодефіциту (ВІЛ) — 1,7 % (оцінка на 2007 рік). Освіта Рівень письменності в 2003 році становив 85,6 %: 88,6 % серед чоловіків, 82,7 % серед жінок. Витрати на освіту в 1996 році становили 3,7 % від ВВП. Навчання в державних освітніх закладах безоплатне. Система освіти склалася під впливом англійської: початкова школа — 6 років, середня — 7 (5+2) років. У 1977/78 навчальному році у початковій школі налічувалося 137 тис. учнів, у середніх навчальних закладах — 79,6 тис. У 1965 році в Порт-Луї було засновано Маврикійський університет, вже через 10 років в ньому навчалось до 1 тис. студентів. У 1972 році було засновано авіаційний коледж. У 1973 році засновано педагогічний інститут. У місті Мока Інститут Махатми Ганді. 1893 року по всьому острові діяло 171 школа, в яких навчалось 16,7 тис. учнів, на яких, разом із королівською колегією, витрачалось урядом 47 тис. рупій. Культура На Маврикії з 1829 року працюють Королівське товариство з гуманітарних і природничих наук, Академія мови й літератури Маврикію, з 1880 року Інститут Маврикію, з 1938 року Історичне товариство. У 1953 році у Порт-Луї було засновано науково-дослідний інститут цукрової промисловості. На Маврикії діє ряд бібліотек: Університетська, Муніципальна, Інституту Маврикію, Британської ради. Музеї У 1885 році було закладено Музей міста Порт-Луї. У 1960 році створено Гербарій Маврикію. У місті Маебур діє Історичний музей. На північ від міста Мока в «Еурека», комплексі дерев'яних колоніальних будівель франко-мавриканської родини Леклеціо, зведених у 1856 році, відкрито історико-етнографічний музей. У В'є-Гран-Порт на східному узбережжі, задля збереження голландської минувшини, створено Музей Фредеріка Гендріка. У місті Маебург — Морський музей, присвячений англо-французькій морській битві 1810 року в навколишніх водах. Архітектура Маврикій — місце, де стикаються різні культури, що знаходить відображення в архітектурі країни: у столиці по сусідству розташовані мечеть Джума, індуїстський храм Маесварат і християнський собор Сент-Джеймс. Образотворче мистецтво У 1922 році створено Художню галерею. Література Театр Театр у Порт-Луї, листівка 1910 року Музика й танці Традиційний креольський танок сега, бере свій початок від перших завезених на острів у XVII столітті голландцями чорношкірих рабів з Мадагаскару і Мозамбіку. Енергійні танцівниці в кольорових спідницях у швидкому африканському ритмі, під барабанний акомпанемент, звабливо рухають стегнами в парі з чоловіками, або самостійно. Через це, а також сороміцькі пісні, що супроводжують танок, європейці вважали сегу елементом низької культури. Кінематограф Піщані пляжі північного узбережжя, мальовнича природа та індійська субкультура створює привабливі умови для зйомок боллівудських кінофільмів, серіалів та телепередач. Кухня Кухня Маврикію є міксом французької, китайської та індійської кухонь. Основна страва країни — каррі у вигляді рису з куркою, або іншими м'ясопродуктами, креветками або устрицями, овочами та обов'язковими прянощами, заправлені олією і зеленню. Дуже схожий на нього «бір'яні» — рис із м'ясом, овочами або рибою, приправленими прянощами. Дуже популярна закуска «пурі» — своєрідні бутерброди (як холодні так і гарячі) з особливого борошна з різними інгредієнтами, починаючи від салатів і кінчаючи м'ясним або рибним асорті, але обов'язково з будь-яким соусом. Повсюдно пропонують китайську локшину «хв Фріт» із безліччю способів приготування. Пальмові пагони, які додають до багатьох страв — національний продукт маврикійців. Риба і морепродукти займають на столах маврикійців важливе місце, поряд із рисом. Навколишні води багаті рибою, з яких найбільш популярні тунець, дорада, морський язик, барабулька (султанка), марлін та ін. Рибу коптять, смажать на вогні і вугіллі, їдять сирою з лимонним соком, тушкують і варять зі всілякими добавками. Особливим делікатесом вважаються прісноводні раки «камарон», краби, лангусти, восьминіг з соусами віндай або каррі, равлики, різні молюски, морські їжаки тощо. Їх готують сотнями різноманітних способів, але обов'язково з прянощами і великою кількістю зелені. Поширеним є креольський суп із морепродуктів, на манер французького буябеса (). До салатів із морепродуктів подають популярні соуси ругай (провансальський томатний) і віндай (гірчиця з оцтом). На острові вирощують батат, томати, баклажани, маленький зелений огірок з клейкою шкіркою «лало», маніок, кабачки, гарбуз, патисони, капустяну пальму (місцева кулінарна гордість) та інші, часто зовсім незнайомі європейцеві овочі. Вирощується велика кількість фруктів різних сортів. Місцеві вироби з борошна: своєрідні трикутні ватрушки «самусса» (самса) з листкового тіста з овочами, м'ясом або рибою, пиріжки з батату, пиріжки з картоплею і баклажанами, пончики з прянощами, маленькі тарталетки з пастою із морепродуктів, тістечка з кокосовою крихтою. Свята Національні свята держави відзеркалюють строкатий етнічний склад населення. На початку року із петардами і процесіями драконів святкують китайський новий рік. У цей же час святкують тамільський Кавадії, процесія із глечиками молока і статуєю Муругана, сина бога Шиви, прямує до храму, де купає статую в молоці. Цей ритуал (Пал Авісегум) символізує божественний дар життя. У ніч з 8 на 9 вересня католики відзначають роковини беатифікованого у 1979 році французького монаха Жака-Дезіре Лаваля (1803—1864), «апостола Маврикію». Тисячі маврикійців збираються на його могилі в Сан-Круа, передмісті Порт-Луї. Наука Засоби масової інформації Спорт З травня по листопад на іподромі Марсове поле в Порт-Луї проводять скачки на конях. Див. також * Французька колоніальна імперія * Острів Родригес Примітки Література * Большов И. Г. Маврикий. — : Мысль, 1986. — 110 с. * Бурыгин С. М., Шейко Н. И., Непомнящий Н. Н. Мальдивы, Маврикий, Сейшелы: жемчужины Индийского океана. — : Вече, 2007. — 299с. * Лебедева Н. Б. Маврикий — островное государство в Индийском океане. — : Знание, 1991. — 164 с. * Люно Ж. Сахарный Маврикий // ГЕО. — 2005. — № 1. — С. 96–98. * Степанчук Ю. И. Звезда и ключ Индийского океана: Очерки о Маврикии. — : Наука, 1987. — 200 с. * Токарева З. И. Маврикий: Справочник / РАН, Институт Африки. — : Наука, 1992. — 166 с. * Федоров В. П. Перевести время на 400 лет назад, чтобы спасти Маврикий // Эхо планеты. — 2007. — N 21. — C. 40. Посилання Підбірка статей про Маврикій з журналу «Навколо світу».

Мавританія Маврита́нія (, ), офіційна назва Ісла́мська Респу́бліка Маврита́нія — держава на північному заході Африки, яка межує на північному сході з Алжиром, на сході і півдні з Малі, на південному заході з Сенегалом, на північному заході із Західною Сахарою, на заході омивається Атлантичним океаном. Площа — 1 030 700 км². Населення — 3,359 млн ос. (станом на 2012 рік). Столиця — Нуакшот. Географія міні раллі Париж-Дакар. Подібний пустельний пейзаж є типовим для Мавританії Держава знаходиться на північному заході Африки, територія країни простягається з півночі на південь на 1290 км, а із заходу на схід — на 1655 км. На північному заході межує із Західною Сахарою, окупованою Марокко (спільний кордон — 1560 км); на північному сході — з Алжиром (463 км); на південному сході — з Малі (2237 км); на південному заході — із Сенегалом (812 км). На заході омивається водами Атлантичного океану, берегова лінія — 754 км. Територія Мавританії — кам'янисті та піщані пустелі Західної Сахари. Найбільша висота — 915 м. Вздовж низовинного піщаного узбережжя тягнеться смуга солончаків і тимчасових солоних озер — себха. Складене пісковиками плато висотою понад 300 м у внутрішніх районах країни простягається від північного кордону до долини річки Сенегал. Клімат тропічний пустельний. Постійних річок, крім річки Сенегал, немає. Цікавою геологічною структурою Мавританії, яку видно з космосу у вигляді концентричних кіл, є Гельб-ер-Ришат — «Око Сахари». Історія Давні держави: Адрар. Недавня історія * Незалежність від Франції здобуто в 1960 році. * У 1975 році Західна Сахара була здана Іспанією; Мавританія окупувала південні області, Марокко — північні. * у липні 1980 року було заборонено рабство. Мавританія була останньою країною світу, де рабство офіційно дозволялося. До цього часу в країні, за свідченням американського журналу «Newsweek» від 6 травня 1985 року, налічувалося понад 100 тис. рабів і приблизно 300 тис. осіб, що були колишніми рабами. Більшість міських жителів звільнила своїх рабів, але в сільській місцевості цей процес тривав ще дуже довго. * У 1981 році були перервані дипломатичні відносини з Марокко, відновлені в 1985 році.. * З 1984 року глава держави й уряду — Маоуйя Оулд Сід Ахмед Тайа. * У 1985 році відбувся ряд сутичок з сенегальцями. * У 1991 році були обіцяні військові вибори. * 3 серпня 2005 році відбувся військовий переворот, у результаті якого військові сили Мавританії захопили владу і створили військову раду, яка поклала край тоталітарному правлінню президента Маоуйї Оулда Тайї і певний час керувала країною. У 2009 році президентом Мавританії став Мохаммед ульд Абдель Азіз. Політична система Мавританія за формою правління є ісламською президентською республікою, глава держави — президент. Державний устрій — унітарна держава. Уряд очолює президент країни, який обирається загальним прямим голосуванням строком на 5 років. Конституція Мавританії визначає, що кандидатом у президенти може виставлятися лише представник правлячої партії мавританського народу. Президент, який є одночасно і главою держави, і головнокомандувачем збройних сил, підписує і ратифікує договори, обнародує закони, призначає міністрів уряду. П'ятнадцять міністрів — членів кабінету здійснюють виконавчу владу в країні. Парламент Законодавча влада належить президенту і Національному зібранню, що складається з 40 депутатів, яких обирають строком на 5 років. Політичні партії Найбільші політичні партії країни: * Мавританська партія відродження; * Об'єднання за демократію і єдність; * Республіканська соціал-демократична партія Мавританії. Зовнішня політика Мавританія член ряду міжнародних і регіональних організацій: ООН, Африканського Союзу, Економічного співтовариства західноафриканських країн. Українсько-мавританські відносини Уряд Мавританії офіційно визнав незалежність України 30 жовтня 1992 року, дипломатичні відносини з Україною встановлено того ж дня. Дипломатичних і консульських представництв в Україні не створено, найближче посольство Мавританії, що відає справами щодо України, знаходиться в Москві (Росія). Справами України в Мавританії відає українське посольство в Марокко. Адміністративно-територіальній поділ В адміністративно-територіальному відношенні територія держави поділяється на: 12 регіонів, що мають порядкові номери від «першого» до «дванадцятого», і 1 столичний округ. На чолі адміністрації кожного регіону стоїть губернатор, який підпорядковується уряду. + № Область Адміністративнийцентр Площа,км² Населення,чол. (2000) Щільність,чол./км² 1 Адрар Атар 215 300 60 847 0,28 2 Асаба Кіффа 36 600 249 596 6,82 3 Бракна Алег 32 800 240 167 7,32 4 Дахлет-Нуадібу Нуадібу 22 300 75 976 3,41 5 Горголь Каеді 13 600 248 980 18,31 6 Кудимага Селібабі 10 300 186 697 18,13 7 Ход-еш-Шаркі Нема 182 700 275 288 1,51 8 Ход-ель-Гарбі Аюн-ель-Атрус 53 400 219 167 4,10 9 Інширі Акжужт 46 800 11 322 0,24 10 Нуакшот Нуакшот 1 000 611 883 611,88 11 Тагант Тіджикжа 95 200 61 984 0,65 12 Тірис-Земмур Зуерат 252 900 53 586 0,21 13 Трарза Росо 67 800 252 664 3,73 Всього 1 030 700 2 548 157 2,47 + Збройні сили Збройні сили Мавританії Чисельність збройних сил у 2000 році складала 15,6 тис. військовослужбовців. Загальні витрати на армію склали 24 млн доларів США. Економіка Мавританія — відстала аграрна держава. Основа економіки — скотарство, рибальство та гірничодобувна промисловість. Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 2006 році склав 8,4 млрд доларів США (143 місце в світі); що у перерахунку на одну особу становить 2,6 тис. доларів (136 місце в світі). Промисловість разом із будівництвом становить 29 % від ВВП держави; аграрне виробництво разом із лісовим господарством і рибальством — 25 %; сфера обслуговування — 46 % (станом на 2002 рік). Надходження в державний бюджет Мавританії за 2006 рік склали 421 млн доларів США, а витрати — 378 млн; профіцит становив 11 %. За даними Index of Economic Freedom The Heritage Foundation за 2001 рік темп зростання ВВП — 3,5 %. Прямі закордонні інвестиції — $ 0,1 млн. Валюта Національною валютою країни слугує угія. Промисловість Головні галузі промисловості: гірнича, легка і нафтохімічна. Гірнича промисловість У 2006 році видобуток нафти становив 27,4 млн барелів. Енергетика За 2004 рік було вироблено 176,7 млрд кВт·год електроенергії (експортовано 0 млн кВт·год); загальний обсяг спожитої — 164,3 млрд кВт·год (імпортовано 0 млн кВт·год). У 2006 році споживання нафти склало 24,2 тис. барелів на добу, природний газ не використовується для господарських потреб. Агровиробництво Ринок верблюдів У сільськогосподарському обробітку, через несприятливі природні умови (пустеля Сахара), знаходиться лише 0,2 % площі держави. Головні сільськогосподарські культури: сорго, просо, фініки, зернові культури, овочі. Важливою галуззю є тваринництво. За чисельністю поголів'я верблюдів Мавританія знаходиться на 3-тє місці в світі. Значний прибуток приносить вилов риби у водах Атлантики. Транспорт Осн. транспорт — автомобільний та морський. Довжина єдиної в країні залізниці бл. 700 км. Вона з'єднує Нуадібу з колишнім і сучасними центрами видобутку залізняку — Фдериком, Зуератом і Гельб-аль-Рхейном. У Нуакшоті і Нуадібу функціонують міжнародні летовища і великі морські порти, в тому числі рудоекспортний Кансадо (поруч із Нуадібу). Туризм У 1996 році Мавританія отримала прибуток від іноземних туристів 2 млн доларів США. Зовнішня торгівля Основні торговельні партнери Мавританії: Японія, Франція, Алжир, Італія, Іспанія. Держава експортує: рибопродукти (57 %), мінеральна сировина (залізняк, гіпс — 43 %), жива худоба, гуміарабік, фініки, шкіряна сировина. Основні покупці: Японія (22 %); Італія (16 %); Франція (14 %). У 1997 році вартість експорту склала 562 млн доларів США. Держава імпортує: чай, цукор, рис та інші види продовольства, промислові товари (35 %), нафтопродукти (31 %), промислові вироби (21 %). Основні імпортери: Франція (30 %); Алжир (10 %); Іспанія (7 %). У 1997 році вартість імпорту склала 552 млн доларів США. Населення Вікова піраміда населення Мавританії Населення держави у 2006 році становило 3,2 млн осіб (129 місце в світі). У 1990 році населення країни становило 2,0 млн осіб. Густота населення: 2,5 осіб/км² (190 місце в світі). Згідно статистичних даних за 2006 рік народжуваність 41 ‰; смертність 12,2 ‰; природний приріст 28,8 ‰. Вікова піраміда населення виглядає наступним чином (станом на 2006 рік): * діти віком до 14 років — 45,6 % (0,73 млн чоловіків, 0,72 млн жінок); * дорослі (15—64 років) — 52,2 % (0,82 млн чоловіків, 0,84 млн жінок); * особи похилого віку (65 років і старіші) — 2,2 % (0,03 млн чоловіків, 0,04 млн жінок). На півдні країни у басейні річки Сенегал живуть осілі землеробські негроїдні народи. Найбільша густина населення поблизу південного кордону в районі Шеммама, на правобережжі Сенегалу. Інше населення, скотарі-кочівники, розпорошене по великих просторах пустель і напівпустель. У етнічному відношенні вони належать до маврів, народу змішаного етногенезу. Урбанізація Столиця Мавританії — Нуакшот Рівень урбанізованості в 2000 році склав 54 %. Головні міста держави: Нуакшот (760 тис. осіб), Нуадібу (115 тис. осіб), Кіффа (57 тис. осіб). Етнічний склад Мавританці Головні етноси, що складають мавританську націю: маври (араби, бербери і туареги) — 70 %, негроїдні народи (волоф, тукулер і сонінке) — 30 %. Бербери населяли Північну і Північно-Західну Африку ще до нової ери. Після вторгнення арабів до Північної Африки (7—8 ст.) їх було витіснено в пустельні райони. Деякі берберські племена змішалися з арабами. Формально всі вони прийняли іслам, хоч доісламські культи відіграють велику роль у берберському етнокультурному комплексі. Багато берберських племен перейшли на використання арабської мови. Однак досі збереглися анклави берберомовного населення. Традиційно бербери ведуть напівкочовий спосіб життя. Багато хто з них спочатку селився в оазах. Вони споруджують невеликі загати, щоб накопичити воду для вирощування зернових і фініків. Серед скотарів-кочівників поширена колективна власність на пасовищні угіддя. Однак землі, що обробляються, як правило, перебувають у приватній власності. Бербери відомі своєю войовничою вдачею. Вони звикли нападати і погрожувати, але рідко вдавалися до широкомасштабних військових дій. Незважаючи на постійне протиборство двох найвпливовіших політичних угруповань берберів, у кожній місцевості досягнуто домовленості про спільну оборону і перемінне використання пасовищ у період сезонних міграцій. У берберському суспільстві всі його члени користуються рівними правами; владними повноваженнями наділені місцеві збори, в яких беруть участь усі дорослі чоловіки. Кочові араби-бедуїни прийшли в ці краї як завойовники і, коли не сподівалися на достатню продуктивність своїх стад, стягували з населення данину або примушували його працювати на себе. Відчуваючи явну неприязнь до осілого способу життя, вони нехтували досвідом осілого господарювання берберів. Традиційним житлом для бедуїнів слугували шатра з валяної верблюжої або козячої вовни, пофарбованої в чорний колір. Жителі узбережжя бедуїни-імрагени відмовилися від кочового способу життя і зайнялися рибальством. Як і арабське населення Магрибу (тобто Північно-Західної Африки), вони створили суспільство з розвиненою станово-кастовою структурою. Нижчу касту становили чорні маври (харатини), нащадки звільнених рабів. Туареги, тобто бербери, які до ісламізації сповідували християнство, традиційно кочують зі стадами верблюдів і під час стоянок живуть у шатрах червоного кольору. Вони розрізнюють два види власності: зароблену працею і захоплену силою. Остання перебуває у спільному користуванні. Туарезькі жінки (на відміну від арабок) можуть володіти рухомою власністю і не носять чадру (обличчя закривають туареги-чоловіки). Крім того, вони є хранительками музичних і поетичних традицій. Оази спочатку були заселені чорношкірими західноафриканцями, нащадками рабів скотарів-кочівників. Зараз місцеве населення вирощує там зернові культури, фініки і займається тваринництвом. У долині річки Сенегал землеробством займаються переважно тукулери, сонінке і волоф (народи, які живуть також на території сусіднього Сенегалу). Вони воліють розмовляти власними мовами, і з побоюванням ставляться до арабомовної більшості населення країни. Мови Державна мова: арабська. Французька мова використовується на офіційному рівні. Поширені також місцеві мови негроїдних народів і туарегів. Релігії Мечеть у Ченґеті Головна релігія держави: іслам — 99,5 % населення. Охорона здоров'я Очікувана середня тривалість життя в 2006 році становила 53,1 року: для чоловіків — 50,9 року, для жінок — 55,4 року. Смертність немовлят до 1 року становила 69,5 ‰ (станом на 2006 рік). Населення забезпечене місцями в стаціонарах лікарень на рівні 1 ліжко-місце на 1220 жителів; лікарями — 1 лікар на 11,9 тис. жителів (станом на 1996 рік). У 1993 році 66 % населення було забезпечене питною водою. Освіта Учні медресе вчать вірші Корану Рівень письменності в 2003 році становив 41,7 %: 51,8 % серед чоловіків, 31,9 % серед жінок. Витрати на освіту в 1996 році склали 4,7 % від ВВП. Інтернет У 2001 році всесвітньою мережею Інтернет у Мавританії користувались 3,5 тис. осіб. Культура Архітектура Образотворче мистецтво Література Театр Музика й танці Кінематограф Кухня Кулінарні традиції Мавританії відрізняються від решти африканських країн тим, що чаю тут п'ють значно більше, ніж кави. При цьому в кухні узбережжя країни переважають морепродукти, а в кухні пустельних і степових регіонів — м'ясо. Чай тут подають невеликими порціями і з пишною пінкою, яку створюють шляхом численних переливань чаю. Свята Наука Засоби масової інформації Спорт Примітки Література * Acreman, M. C. and Hollis, G. E. Water management and wetlands in sub-saharan Africa. — Cambridge: IUCN, 1996. — 249 p. * Быкова Л. В. Исламская Республика Мавритания. — : Наука, 1997. — 150 с. * Вавилов В. В. Мавритания. — : Мысль, 1989. — 124 с. * Ковальска-Левицка А. Мавритания — : Наука, 1981. — 303 с. * Лаврентьев С. А., Яковлев В. Ш. Мавритания: история и современность. — : Знание, 1986. — 64 с. * Луконин Ю. В. История Мавритании в новейшее время. — : Наука, 1991. — 199 с. * Салтанова А. В. Африканский месяц май // Международная жизнь. — 2004. — С. 5—8. Посилання * Мавританія // ;Уряд * République Islamique de Mauritanie official government site * Assemblée Nationale Mauritanienne official site ;Новини * AllAfrica.com — Mauritania news headline links * News and Views of the Maghreb ;Різне * Arab Gateway — Mauritania * Encyclopaedia Britannica, Mauritania — Country Page * BBC News Country Profile — Mauritania * CIA World Factbook — Mauritania * US State Department — Mauritania includes Background Notes, Country Study and major reports * Mauritania's location on a 3D globe (Java) * US Library of Congress — Country Studies * country info & who's who * Columbia University Libraries — African Studies: Mauritania directory category * Open Directory Project — Mauritania directory category * Stanford University — Africa South of the Sahara: Mauritania directory category * The Index on Africa — Mauritania directory category * Yahoo! — Mauritania directory category ;Історія * RaceandHistory.com: Present day slavery in Mauritania * Reuters — TIMELINE: Mauritania gripped by another coup * Mauritania: a small country gives a big lesson in democracy, Sens Public Review

Мадагаска́р (, ), офіційна назва Респу́бліка Мадагаска́р — суверенна острівна держава, розташована в західній частині Індійського океану на острові Мадагаскар і прилеглих дрібних островах біля східного узбережжя Африки, близько 400 км на схід від Мозамбіку. Мадагаскар — член Африканського Союзу, Міжнародної організації франкофонії і ООН. Від 1896 року до здобуття незалежності в 1960 році Мадагаскар був колонією Франції. У 1958—1976 роках країна мала назву Малагасійська Республіка, потім до 1992 року — Демократична Республіка Мадагаскар. Назва Офіційна назва — Республіка Мадагаскар (; (). Назва країни походить від мальгасійської назви однойменного острова Мадагасікара (Madagasikara), що виводиться з прамалайської мови і означає Край землі, що вказує західну межу мандрівок малайців Південно-Східної Азії. У європейські мови, можливо, уперше введено в оповіданнях про власні подорожі венеційського купця Марко Поло у XIII столітті як помилково спотворена назва сомалійського порту Могадішо. Колишня назва Малагасійська Республіка (). Географія Терасне сільське господарство на східному узбережжі Баобаби неподалік міста Морондава Національний парк Ісало Острівна держава, що повністю займає великий острів (поступається розмірами лише Гренландії, Новій Гвінеї та Калімантану) розташована поблизу південно-східного узбережжя Африки. Територія країни простягається з півночі на південь на 1600 км, а із заходу на схід — на 580 км. Поряд із островом на півночі розташовуються острівні держави: Коморські й Сейшельські Острови, заморський острівний французький департамент Майотта (у складі архіпелагу Комор) і Розсіяні острови, на сході — заморський острівний французький департамент Реюньйон і острівна держава Маврикій, на заході — на континенті — Мозамбік. Площа острова 590 тисяч км². Крайня північна точка — мис Амбр — віддалена від крайньої південної — мису Сент-Марі — на 1650 км. Берегова лінія Мадагаскару не дуже звивиста, довжина якої складає 4 828 км. Найбільше порізані північні та західні береги. Мадагаскар — гірська країна: понад половину острова займають гірські хребти, узгір'я і пасма високих горбів. Головний вододіл тягнеться з півночі на південь більш як на 800 км уздовж східного берега так, що між ним і океаном залишається порівняно вузька смуга низовини. На схід гори обриваються круто. На заході до них прилягають узгір'я, що величезними східцями знижуються в бік Мозамбікської протоки. Найвищі гори — Анкаратра і Царатанана — містяться всередині і на півночі острова. Це групи згаслих вулканів 2000—2500 м заввишки. Через усю східну частину острова з півночі на південь простяглося Центральне нагір'я (Високе плато) висотою 800—1500 м, у межах якого виділяють масиви: Царатанана — найвища точка Марумукутру (2876 м), Анкаратра — г. Цяфаявона (2644 м), Вухімехеті (1956 м). Діючих вулканів на Мадагаскарі немає, але згаслих багато. Острів був колись осередком досить сильної вулканічної діяльності. Землетруси і тепер бувають часто. У багатьох місцях б'ють гарячі джерела, а з тріщин землі виходять струмені вуглекислого газу. Якщо намалювати профіль Мадагаскару по лінії схід-захід, то в загальних рисах він матиме вигляд даху, один схил якого, звернений до Африки, довгий, пологий і східчастий, а другий, звернений до Індійського океану, короткий і стрімкий. Зрозуміло, що при такій будові поверхні річки західної і східної частин острова мають відрізнятися і розмірами, і характером своєї течії. Східний берег Мадагаскару багатий на річки. Всі вони невеликі, порожисті і стрімкі, особливо після дощів. Річок, що течуть у Мозамбікську протоку, не так багато, як на східному схилі острова, але зате вони довгі і повноводні. Деякі з них у нижній течії придатні для судноплавства, проте плавати по них можуть тільки судна з невеликою осадкою і плоскодонні. Клімат Клімат східного узбережжя Мадагаскару є досить вологим та жарким, на заході спекотний та посушливий. Відмінність кліматів на острові пояснюється розмірами Мадагаскару і будовою його поверхні. При цьому є й спільні риси: клімат всюди тропічний, за винятком північно-західної частини острова, де панує клімат екваторіальних мусонів, а рік поділяється не на чотири сезони, а тільки на два — сухий і вологий. На східному березі дощі починаються в грудні і тривають до квітня. У Тамтаве лютий — зазвичай найтепліший місяць, температура досягає 34º тепла. З травня до листопада триває сухий сезон, у який зазвичай дощів випадає дещо менше, ніж у вологий. Найхолодніший місяць — липень, коли температура в середньому становить 16º тепла. Західний берег має спекотніший клімат порівняно з східним (температура сягає +38º). На його території також з грудня до квітня йдуть сильні, зливові дощі, на відміну від сухого сезону, коли вони трапляються рідко. Рослинність Масуала (національний парк) Ravenala madagascariensis Усе східне узбережжя від моря до підніжжя гір зайнято вологим тропічним лісом. Ліси також тягнуться майже безперервно вузькою стрічкою по берегах навколо всього острова. У лісах найбільше папоротей, складноцвітних, бобових і химерних барвистих орхідей. Високостовбурні ліси з слабкорозвинутим підліском і непрохідні незаймані хащі чергуються з луками і драговинами. На заболочених ділянках лісу біля підніжжя дерев густо ростуть очерет, гігантські трави, лілії з білими і жовтими квітками й широкими розгорнутими листками. У західній частині острова, де вологи менше, ліси значно рідші, вони зустрічаються, головним чином, по долинах річок. У суху пору року вони скидають листя, чим і відрізняються від вічнозелених лісів сходу. Найтиповіший ландшафт тут — савани, тобто трав'янисті простори з заростями чагарника. Трави і чагарники займають також узгір'я, і тільки найвищі місця майже позбавлені рослинності. У лісах Мадагаскару багато цікавих і цінних порід: бамбук, баобаб, тамаринд, дерева тикове, ебенове, палісандрове, рожеве. На східному узбережжі росте кокосова пальма, на західному — віялова. У лісах росте також копалове дерево з густим блискучим листям, із смоли якого виготовляють лак. Повсюди (крім високогірної частини) є пальма рафія. Її стрункий, але короткий шорсткуватий стовбур прикрашений зверху пучком листя 5-6 м завдовжки. Листки дають волокно для виготовлення полотна. Тваринний світ Лемур котячий Мадагаскар — це країна з надвисоким біорізноманіттям; тваринний світ острова за своєрідністю можна порівняти тільки з австралійським. Він утворює зовсім особливу зоогеографічну область. Мадагаскар відокремився від Африки задовго до того, як виникла сучасна африканська фауна. Ось чому, незважаючи на близьке сусідство з Африкою, на Мадагаскарі майже зовсім немає звичайних африканських тварин, але зате на ньому збереглися дуже давні форми — лемури (або напівмавпи) і комахоїдні. Саме вони і є основними представниками тварин на Мадагаскарі, який недарма прозвали «островом лемурів». Мадагаскарські лемури водяться тільки у лісах, удень сплять у дуплах дерев, уночі полюють, влаштовуючи інколи концерти в могильній тиші тропічних нетрів. Їхні дивні крики на непідготовлену людину справляють неприємне враження. Холоду лемури не терплять, і спроби пристосувати їх до життя в зоологічних садах Європи закінчилися невдачею. Найбільший з лемурів — індрі. Голос його нагадує плач дитини. Все тіло (завдовжки до 80 см) вкрите хвилястим хутром; лоб, груди, куприк і боки білі, решта все— буре і чорне. Хвіст короткий, недорозвинений, усього два-три сантиметри. Індрі спритний, легко стрибає з гілки на гілку, живиться плодами, але їсть і дрібних птахів. Легко приручається, і малагасійці виховують його для полювання. Propithecus candidus Інший рід лемурів, з лисячою головою і довгим (довшим за тіло) хвостом — це макі. Вони жваві, рухливі, тримаються групами по 6-12 особин, у сутінках виходять збирати листя, плоди і полювати на дрібних тварин. Повна протилежність макі — це маленький і безхвостий лемур лорі. Його неповороткість і незграбність вражаючі. Цікавий також ай-ай, або руконіжка, — злий плоскоголовий лемур з великими вухами і довжелезним хвостом. Живе в бамбукових лісах, живиться серцевиною бамбука і цукрової тростини, але не гидує жуками і лялечками. Як тільки зійде сонце, він засинає, засунувши голову між ногами і обгорнувши її своїм довгим хвостом. Фоса Із хижаків на Мадагаскарі водиться тільки рудувато-чмакіорна фоса, або тхоровий кіт. Завбільшки вона з великого собаку, але невисока, бо лапи в неї короткі. Кішка ця наганяє жах на місцевих жителів. Про її кровожерність і силу розповідають легенди. З родини вівер на острові є мангуста, або іхневмон, яка називається ще фараоновою мишею, — нещадний винищувач змій. У гористих місцях, чагарниках, папоротях і лісистих заростях живе полохливий, несмілий тенрек, представник комахоїдних. Тіло його, як у нашого їжака, вкрите голками; зростом він з кролика. Бачити його можна тільки влітку, після заходу сонця, коли він зі своєї нірки виходить на промисел. Взимку, ж тобто в період посухи, тенрек впадає в сплячку. Водяться також африканський кабан і водяна свиня. Птахи Мадагаскару також своєрідні. Тут водяться зелені папуги, яскраво-червоні кардинали, сині голуби, султанська курочка, ефіопський ібіс, зимородок синій, ворони, цесарки. Колись на Мадагаскарі жили, але потім винищені людьми велетенські, схожі на казуарів, птахи епіорніси, заввишки до 3 м і вагою до пів тони. Яйце епіорніса за об'ємом дорівнює 150 курячим і може вмістити вісім літрів рідини. Змії, що живуть на острові, не отруйні. В озерах, болотах і спокійних річкових заводях багато крокодилів. Історія Рабство на острові було скасоване 1896 року, але багато з 500 тис. звільнених рабів залишилися слугами у колишніх господарів.. Французький пропагандистський плакат. 18 січня 1896 року був підписаний договір, який перетворював Мадагаскар на колонію Франції. 26 червня 1960 була проголошена незалежність Малагасійської республіки. У результаті демократичних виборів до влади прийшла Соціал-демократична партія на чолі з Філібером Цірананою. Неоколоніалістичний режим уряду Ціранана привів до різкого падіння рівня життя, поглиблення соціальних і етнічних протиріч. Країну охопила глибока економічна криза, мали місце масові антиурядові виступи і повстання. У таких умовах уряд Ціранана був змушений передати 18 травня 1972 владу військовим. Новий уряд очолив генерал Рамананцуа. Уряд генерала переглянув нерівноправні франко-малагасійські угоди 1960 і в 1973 підписав нові — такі, що стверджували суверенітет Мадагаскару і виведення з країни французьких військ. Була обмежена діяльність іноземного капіталу і введений контроль над експортно-імпортними операціями. Філібер Ціранана, 1-й Президент Мадагаскару У 1975 реакційні сили за підтримки частини армійських офіцерів і поліції підняли збройний заколот. У лютому 1975 уряд Рамананцуа склав з себе повноваження. Була утворена Верховна Революційна Рада, яку очолив міністр закордонних справ Дідьє Рацірака. Новий режим взяв курс на соціалістичну орієнтацію. У грудні 1975 на референдумі були схвалені Хартія Малагасійської Соціалістичної Революції, нова конституція і обрання Раціракі президентом республіки. Уряд приступив до вирішення завдань з подолання спадщини колоніалізму і наслідків неоколоніалістичного правління, маючи на меті зміцнення політичної незалежності та досягнення економічної самостійності. Була проведена націоналізація банків і більшості великих торгово-промислових компаній. Було скасовано подушний податок, податок на худобу, підвищена мінімальна заробітна плата. У 1991—2002 в країні змінилося кілька правителів; Рацірака періодично повертався до влади, однак його повноваження були сильно урізані. Перші багатопартійні вибори 1992 виграла демократична коаліція, очолювана Альбертом Зафі, який став президентом в 1993, а Франциск Рауені — прем'єр-міністром. У 2002 президентом країни став великий промисловець Марк Равалуманана, який почав проводити політику широких господарських і політичних реформ і боротьби з корупцією. У січні 2009 між президентом країни Марком Равалуманана і мером столиці Мадагаскару Андрі Радзуеліна спалахнув конфлікт, який пізніше переріс у криваві зіткнення між їхніми прихильниками. 7 лютого 2009 близько 10:00 прихильники мера зібралися на маніфестацію і рушили в напрямку президентського палацу, де їм перегородили шлях озброєні солдати. Після того, як деякі маніфестанти спробували прорватися крізь заслін, солдати відкрили вогонь, внаслідок чого близько 40 чоловік було вбито і близько 300 поранені. Прихильники мера звинувачують президента у зловживанні службовим становищем. 17 березня 2009 президент країни Марк Равалуманана був фактично зміщений зі свого поста своїм суперником, на бік якого перейшла армія, що раніше займала нейтральну позицію. Згідно з суперечливим повідомленнями, Равалуманана був вигнаний з президентського палацу військовими формуваннями під керівництвом контр-Іполита Рамарусуна. Оголошено про формування перехідного уряду під керівництвом колишнього мера Андрі Радзуеліна. Радзуелін відразу ж усунув зі своїх посад 8 міністрів, тим самим ще більше послабивши позиції колишнього президента. Тим часом, Африканський Союз, саміт якого має відбутися в Антананаріву, засудив цю «спробу путчу». 20 березня 2009 Африканський союз призупинив членство Мадагаскару в цій організації в зв'язку з державним переворотом. Політична система Мадагаскар за формою правління є змішаною представницько-демократичною республікою, глава держави — президент Мадагаскару, глава уряду — прем'єр-міністр. Державний устрій — унітарна держава. Президент Мадагаскару Анрі Радзуеліна Парламент Політичні партії Головні політичні партії Мадагаскару: * Рух за прогрес Мадагаскару, заснований у 1972 році. * Вундзі, заснована у 1973 році. * Авангард за оновлення Мадагаскару (АРЕМА), заснований у 1993 році. У 1977 році Національний фронт захисту малагасійської соціалістичної революції став єдиною легальною політичною організацією. Політична опозиція легалізована в 1990, створено 36 нових партій. Зовнішня політика Мадагаскар член ООН з 1960 року. Українсько-мадагаскарські відносини Уряд Мадагаскару офіційно визнав незалежність України 4 березня 1992 року, дипломатичні відносини з Україною встановлено 10 червня 1993 року. Дипломатичних і консульських представництв в Україні не створено, найближче посольство Мадагаскару, що відає справами щодо України, знаходиться в Москві (Росія). Справами України на Мадагаскарі відає українське посольство в Південно-Африканській Республіці. Державна символіка * Державний прапор * Державний герб * Державний гімн Адміністративно-територіальній поділ Провінції Мадагаскару Адміністративно територія держави поділяється на: 6 автономних регіонів. № Українська назва Малагасійська назва Населення (2001),тис. жит. Територія,тис. км² Адм. центр 1 Антананаріву Antananarivo 4 581,8 58,3 Антананаріву 2 Анціранана Antsiranana 1 188,4 43,0 Анціранана 3 Фіанаранцуа Fianarantsoa 3 366,3 102,4 Фіанаранцуа 4 Махадзанга Mahajanga 1 733,9 150,0 Махадзанга 5 Туамасіна Toamasina 2 593,1 71,9 Туамасіна 6 Туліара Toliara 2 229,6 161,4 Туліара Збройні сили Чисельність збройних сил у 2000 році складала 21 тис. військовослужбовців. Загальні витрати на армію склали 47 млн доларів США. Економіка Основна агрокультура Мадагаскару — рис Мадагаскар — одна з найвідсталіших аграрних держав світу. Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 2006 році склав 16,7 млрд доларів США (143 місце в світі); що у перерахунку на одну особу становить 900 доларів (182 місце в світі). Промисловість разом із будівництвом становить 12 % від ВВП держави; аграрне виробництво разом з лісовим господарством і рибальством — 25 %; сфера обслуговування — 63 % (станом на 2006 рік). Зайнятість активного населення у господарстві країни розподіляється наступним чином: 10 % — обробна промисловість і будівництво; 78 % — аграрне, лісове і рибне господарства, гірнича промисловість; 12 % — сфера обслуговування (станом на 1990 рік). Надходження в державний бюджет Мадагаскару за 2006 рік склали 0,9 млрд доларів США, а витрати — 1,1 млрд; дефіцит становив 18 %. Станом на 2003 рік 75 % населення кваліфікується як бідне, а дохід на душу населення становить 260 доларів США. Валюта Національною валютою країни слугує малагасійський аріарі (з 2005 року). Промисловість Головні галузі промисловості: харчова, гірнича і текстильна. Невелике значення мають також взуттєва, цементна і паперова. Гірнича промисловість Щоденний видобуток власної нафти у 2004 році на Мадагаскарі становив 90,6 барелів на добу (33 тис. на рік), що складало 0,6 % від потреб економіки країни. Енергетика За 2004 рік було вироблено 984 млн кВт·год електроенергії (експортовано 0 млн кВт·год); загальний обсяг спожитої — 915 млн кВт·год (імпортовано 0 млн кВт·год). У 2004 році споживання нафти склало 14,5 тис. барелів на добу, природний газ не використовується для господарських потреб. Агровиробництво У сільськогосподарському обробітку знаходиться більша частина площі держави — 63,8 %. Головні сільськогосподарські культури: рис, цукрова тростина, маніок їстівний, кукурудза, тютюн, банани, кава, ваніль, арахіс. У 2006 році поголів'я великої рогатої худоби на острові становило 10 млн голів. Транспорт Залізничний, автомобільний, морський транспорт. У країні 18 морських портів, найбільший — Туамасіна (понад 45 % вантажообігу). Антананаріву має міжнародний аеропорт. Туризм Мадагаскар часто називають «островом-мрією», «серцем затонулого континенту». Він оспіваний багатьма поетами, в тому числі Миколою Гумільовим. Іноземних туристів сюди вабить краса природного ландшафту, багатство і різноманітність рослинного і тваринного світу, а також самобутність національної культури. Визначні пам'ятки: президентський палац, музей національної музики, ринок ремісничих виробів Андра Нуахангі в Антананаріву, португальські форти в Тауланару, арабські мечеті і торговельні ряди в Махадзанга, національні парки і заповідники Андасібе, Беренті, Захамена, Ісалу, Лукубе, Монтань-д'Амбр, Царатанана, Цімбазаза та ін. У 1996 році прибуток від іноземних туристів склав 65 млн доларів США. Зовнішня торгівля Основні торговельні партнери Мадагаскару: Франція, Японія, Німеччина, Іран, ПАР. Держава експортує: каву (45 %), ваніль, морепродукти, цукор, бавовняні тканини та хромову руду. Основні покупці: Франція (32 %); Японія (16 %); Німеччина (6,5 %). У 2006 році вартість експорту склала 170 млн доларів США. Держава імпортує: промислові товари, паливо, продукти харчування. Основні імпортери: Франція (31 %); Іран (9 %); ПАР (8 %). У 2006 році вартість імпорту склала 477 млн доларів США. Населення Малагасійці Розподіл населення: більшість населення живе у східній частині острова; значне згрупування мешканців спостерігається в центральному високогір'ї та східному узбережжі.Антананаріву Населення держави у 2006 році становило 18,6 млн осіб (55 місце в світі). Населення острова у 1900 році становило 2,2 млн осіб, у 1950 — 4,3 млн осіб, у 1980 році — 8,7 млн осіб. Густота населення: 27,2 осіб/км² (142 місце в світі). Згідно статистичних даних за 2006 рік народжуваність 41,4 ‰; смертність 11,1 ‰; природний приріст 30,3 ‰. Вікова піраміда населення виглядає наступним чином (станом на 2006 рік): * діти віком до 14 років — 44,8 % (4,2 млн чоловіків, 4,2 млн жінок); * дорослі (15-64 років) — 52,2 % (4,8 млн чоловіків, 4,9 млн жінок); * особи похилого віку (65 років і старіші) — 3 % (0,25 млн чоловіків, 0,31 млн жінок). Після здобуття незалежності перепис населення проводився лише двічі, у 1975 та 1993 роках. На час останнього іноземці, яких було 18,5 тис., становили 0,15 % населення. Урбанізація Рівень урбанізованості в 2000 році склав 28 %. Головні міста держави: Антананаріву (1,4 млн осіб), Туамасіна (200 тис. осіб), Анцирабе (180 тис. осіб). Важливі міста: порт Таматаве, порт Мажунга, порт і військово-морська база Дієго-Суарес. З північного заходу до Мадагаскару прилягає маленький острів Носсі-Бе з важливим портом Носсі-Бе. Етнічний склад Головні етноси, що складають мадагаскарську націю: малагасійці — 99 %, карана (вихідці з Індії та Пакистану) — 1 %. Мадагаскар — поліетнічна держава, 18 етнічних груп складають народ мальгашів (малагасійців): антадруї, антайсака, антайфасі, бару, бецілеу, везу, зафіманіра, махафалі, мерина, сакалава, танала та ін. Населення сформувалося шляхом численних міграцій народів як Африки, так і південно-східної Азії, діяльності європейців-колонізаторів та арабів-торгівців. Мадагаскар був джерелом постачання рабів для острова Маврикій на заготівлі цінного чорного (ебенового) дерева (кінець 16 століття), для Реюньйону для роботи на плантаціях кави (початок 18 століття), Сейшельських островів (кінець 18 століття). Кілька відсотків населення становлять індійці, китайці, коморці, креоли, пакистанці і французи. З огляду на особливості історичного та політичного розвитку Мадагаскару, відносно привілейованою частиною населення є мерина. Через християнські місії вони першими з народів країни отримали доступ до європейської освіти. Мови Державна мова: малагасійська. Офіційними мовами визнані також англійська і французька. У першій Конституції 1958 року офіційними мовами Малагасійської Республіки було названо малагасійську та французьку. У Конституції 1992 року про офіційні мови нічого не говорилося, натомість, державною мовою оголошувалася малагасійська. З іншого боку, багато джерел заявляло про офіційний статус малагасійської та французької, оскільки вони були ними де-факто. У квітні 2000 року громадянин республіки подав заяву до суду на підставі того, що публікація офіційних документів виключно французькою була неконституційною. Вищий Конституційний Суд у своєму рішенні постановив, що за відсутності мовного кодексу французька мова має характер офіційної. Англійська мова є маловживаною, але набирає популярність, а в 2003 році уряд оголосив про пробний проект введення вивчення англійської у початкових класах 44 шкіл. Вважалося, що цей проект пошириться на всю державу. У Конституції 2007 року малагасійська мова залишилася державною, а офіційними оголошувалися малагасійська, французька та англійська. Мотивацією надання англійській мові статусу офіційної певною мірою було покращення відносин з сусідніми державами, де англійська широковживана, а також заохотити прямі іноземні інвестиції. Англійська мова втратила цей статус конституційно після референдуму, проведеного в листопаді 2010 року. Ці результати не були визнаними політичною опозицією міжнародної спільноти, які посилалися на недостатню прозорість та об'єктивність організації виборів. Релігії Головні релігії держави: анімізм — 52 % населення, католицтво — 21 %, протестантизм — 20 %, іслам — 7 % . Християнство на острові почало поширюватися з XVII століття, більшість християн одночасно залишаються вірними давнім традиціям. Діють кілька афро-християнських церков. Досі збереглася ритуальна церемонія вшанування предків фамадихана — перепоховання покійних, під час якого останки дістають із сімейного склепу, очищають і, загортаючи в новий саван, виставляють для «спілкування» з родичами. Іслам сунітського толку сповідують переважно переселенці з Коморських островів і Пакистану. Охорона здоров'я Очікувана середня тривалість життя в 2006 році становила 57,3 року: для чоловіків — 54,9 року, для жінок — 59,8 року. Смертність немовлят до 1 року становила 75,2 ‰ (станом на 2006 рік). Населення забезпечене місцями в стаціонарах лікарень на рівні 1 ліжко-місце на 1230 жителів; лікарями — 1 лікар на 8330 жителів (станом на 1996 рік). Витрати на охорону здоров'я в 1990 році склали 2,6 % від ВВП країни. Освіта Рівень письменності в 2003 році становив 68,9 %: 75,5 % серед чоловіків, 62,5 % серед жінок. У країні діє обов'язкова п'ятирічна шкільна освіта. Витрати на освіту в 1996 році склали 1,8 % від ВВП країни. Інтернет У 2001 році всесвітньою мережею Інтернет на Мадагаскарі користувались 8 тис. осіб. Культура Примітки Література Карташова Л. Месяц на Мадагаскаре // «Азия и Африка сегодня» (Москва). — 2005. — № 12. — С. 64-67. * Шленская С. Мадагаскар: тлеющие угли кризиса // Азия и Африка сегодня. — 2006. — № 2. — С. 51-54. * Клименко В. Вы еще не были на Мадагаскаре? // Азия и Африка сегодня. — 2007. — № 3. — С. 78-79. Посилання * Мадагаскар // ;Уряд * The Madagascar Government official site * National Assembly of Madagascar official site (English) * Ministry of Foreign Affairs of Madagascar Official site * Canada Hungary Washington DC ;Новини * allAfrica.com — Madagascar news headline links * - Madagascar conservation story ;Overviews * BBC News Country Profile — Madagascar * CIA World Factbook — Madagascar * MADAGASIKARA.it many information about madagascar and specially NOSY BE — Madagascar * WildMadagascar.org Overview, news, photos, cultural history. English and French * Madagascar Photos Madagascar ;Директорії * * Stanford University — Africa South of the Sahara: Madagascar directory category * The Index on Africa — Madagascar directory category * University of Pennsylvania — African Studies Center: Madagascar directory category * Yahoo! — Madagascar directory category ;Екологія * National Parks and Reserves * Conservation.org — Madagascar * Madagascar Wildlife Conservation MWC is a Malagasy non-profit association, which organises and pursues community-based conservations projects * New York Academy of Sciences Podcast * Old maps of Madagascar by CEGET library (CNRS, France) ;Різне * 10 фактів про Мадагаскар * Azafady. * Shama Foundation of Madagascar * Opinions of La Haute Cour Constitutionelle du Madagascar * Madagascar Constitution * Blue Ventures. * Foko-madagascar.

Малаві Респу́бліка Мала́ві (до 1964 Нья́саленд) — країна на південному сході Африки, яка межує на півночі та північному сході з Танзанією, на сході, півдні та заході з Мозамбіком, на заході із Замбією. Площа становить 118 тис. км²; столиця — місто Лілонгве, що також є найбільшим містом Малаві; 2-ге за величиною — Блантайр, 3-тє — Мзузу, а 4-те — стара столиця Зомба. Назва Малаві походить від Мараві, старої назви людей Нянжа, які населяють цей район. Країна також прозвана «Теплим серцем Африки». Близько X століття територію Малаві заселили мігруючі народи банту. У 1891 році територію колонізували британці й створили протекторат Великої Британії Ньясаленд, який залишався під їхнім управлінням до 1964 року, коли була проголошено незалежність. Малаві входить до Британської співдружності. Після отримання незалежності вона стала тоталітарною однопартійною державою під головуванням Гастінгса Банди, який залишався президентом до 1994 року, коли він програв вибори. Нинішня Малаві — демократична республіка з багатопартійним парламентом. Зовнішня політика Малави передбачає позитивні дипломатичні відносини з більшістю країн та участь у низці міжнародних організацій, включно з Організацією Об'єднаних Націй, Південноафриканське співтовариство розвитку (САДК) та Африканським Союзом (АС). Малаві є однією з найменш розвинених країн світу. Економіка країни побудована на сільському господарстві, населення здебільшого складають селяни. Малавійський уряд багато в чому залежить від зовнішньої допомоги для розвитку освіти, охорони здоров'я, захисту навколишнього середовища та подолання проблем безробіття й перенаселення. Історія Давні часи Нижня щелепа гомініна HCRP-U18-501 (=UR 501) з Ураха на півночі Малаві віком 2,3—2,5 млн р. до н. е. може бути тісно пов'язана з австралопітеками, ніж із Homo. Фрагмент правого нижнього моляра HCRP-MR-1106 з дна озера Чівондо (Chiwondo) у Мвенірондо (Mwenirondo) на півночі Малаві датується віком 2,52—2,33 млн р. до н. е. (ширше датування — 2,7—1,8 млн р. до н. е.). У Малаві виявлено останки гомінідів та кам'яні знаряддя віком від мільйона років. Перші люди сучасного типу жили на околицях озера Малаві близько 50—60 тис. років тому. У зразка I19529 з Хору 1 (близько 16 тис. р. до н. е.) визначили мітохондріальну гаплогрупу L5b, пов'язану зі Східною Африкою, і Y-хромосомну гаплогрупу B2b, зразка I19528 з Хору 1 (16 424-14 мітохондріальну гаплогрупу L0d3/L0d3b та Y-хромосомну гаплогрупу B2b1a2. У зразка I2967 з Хору 1 (близько 8,2 тис. р. до н. е.) визначили мітохондріальну гаплогрупу L0a2/L0a2b, характерну для сучасних центральноафриканських фуражиров (як-от мбуті та ака). Людські рештки, датовані близько 8000 років до н. е., за антропологічними характеристиками близькі сучасному населенню Африканського Рогу. У зразка I11019 з Фінгіри (6179—2341 років до теперішнього часу) визначили мітохондріальну гаплогрупу L0d1 та Y-хромосомну гаплогрупу B2. Останки з іншого місця, датовані близько 1500 до н. е., подібні до сучасних бушменів племен акафула або батва. Очевидно, носії саме цієї культури створили наскельні зображення на південь від Лілонгве у печерах Ченчерері та Мфунзі. Пізніше на територію Малаві мігрують скотарі-банту. У зразка I4426 із Фінгіри (близько 2,3 тис. р. до н. е.) визначили мітохондріальну гаплогрупу L0f/L0f3, пов'язану зі Східною Африкою. Також на території Малаві виявлено археологічні пам'ятки 250—1100 років. н. е., що класифікуються як культури Капені, Нкопе, Лонгве. Імперія Малаві Населення імперії Малаві вміло обробляти залізо. Назва Малаві означає «промені світла» і могло бути пов'язане з яскравим світлом від безлічі ковальських печей, що працювали вночі. Династію заснував народ Амараві наприкінці XV століття. Амараві, нині відомі як чева (слово, яке могло спочатку означати «чужинець»), мігрували в Малаві з території сучасної Республіки Конго, рятуючись від воєн та хвороб. Чева напали на народ акафула, який жив невеликими сімейними кланами і не мав спільної армії. Використовуючи організовану систему руйнувань, яка пізніше використовувалася у полюванні на хижих тваринах, чева знищили народ акафула. Згодом охопивши більшу частину сучасної території Малаві, а також частини сучасних Мозамбіку та Замбії, імперія Малаві починалася з території на південно-західних берегах озера Малаві. Правителем імперії в період її експансії був Калонга (або Каронга), який правив зі своєї столиці в Манхамбі . Контакт з португальцями До торгівлі з європейцями економіка імперії Малаві, де правили народність чева, значною мірою залежала від землеробства, де переважало виробництво проса та сорго. На той час її територія досягала узбережжя сучасного Мозамбіку. Португальці досягли цієї території через порт Тете XVI столітті і склали перші письмові звіти про Малаві. Саме вони привезли сюди з Південної Америки кукурудзу, яка невдовзі витіснила сорго у раціоні мешканців країни. Через прибережні території народність чева отримувала від португальців та арабів слонову кістку та залізо в обмін на рабів, які вирушали на португальські плантації у Мозамбіку чи Бразилії. Торгівлі сприяв той чинник, що мова народності чева була поширена у всій імперії. Занепад імперії Малаві Імперія почала занепадати на початку XVIII століття, коли війни між дрібними воєначальниками і зростаючий работоргівля послабили центральну владу імперії. Протекторат Великої Британії Дослідник Девід Лівінгстон прибув до озера Малаві (Ньяса) в 1859 році і визнав землі на південь від озера як територію, придатну для європейського поселення. У результаті візиту Лівінгстона в 1860-х і 1870-х роках в районі було кілька англіканських та пресвітеріанських місій, а в 1878 році створено African Lakes Company Limited, що налагодила британську торгівлю в регіоні. Португальський уряд також був зацікавлений в цьому районі, тому, щоб запобігти португальській окупації, британський уряд послав Гаррі Джонстона як англійського консула у 1883 році з інструкціями щодо укладення договорів з місцевими правителями, перш ніж це зроблять португальці. У 1889 році британський протекторат було проголошено над Ширським нагір'ям, який було розширено в 1891 році, включивши в себе усю сучасну Малаві як частину Британської Центральної Африки. Незалежність Незалежність Малаві було проголошено 6 липня 1964 року. Главою держави став Гастінгс Банда. Офіційно було проголошено курс неприєднання, але реально Банда став орієнтуватися на Велику Британію, Західну Німеччину, США. Малаві була єдиною країною на Африканському континенті, яка офіційно мала дипломатичні відносини з ПАР часів апартеїду. Політика Банди викликала невдоволення багатьох політиків Малаві, у тому числі його соратників. У відповідь Банда обрушив на них репресії. У жовтні 1964 року були прийняті поправки до конституції, які наділяли Банду надзвичайними повноваженнями в забезпеченні безпеки країни. У лютому 1965 року спалахнуло збройне повстання, а в жовтні 1967 року сталася спроба державного перевороту. У травні 1966 року парламент оголосив Банду довічним президентом. У наступні роки було створено систему судів, які могли виносити смертні вироки. Банда став диктатором. Опозиція жорстоко придушувалася, було встановлено культ особи Банди. На початку 1980-х років на світовому ринку впали ціни на чай і тютюн, що спровокувало економічну кризу в країні. Позиції режиму Банди були ослаблені. На початку 1990-х почалися кровопролитні зіткнення в Блантайрі і Лілонгве. Розпочалося формування опозиційних партій. 17 травня 1994 року були проведені багатопартійні вибори, на яких переміг Бакілі Мулузі, кандидат «Об'єднаного демократичного фронту». Гастінгс Банда помер 25 листопада 1997 року в Йоганнесбургу у віці 99 (за іншими даними — 92 або 101) років і був похований на батьківщині. 20 травня 2004 року президентом став Бінгу ва Мутаріка. Географія Розташування Малаві знаходиться в південно-східній Африці, межує на півночі з Танзанією, на сході, півдні та заході з Мозамбіком, на заході із Замбією. Загальна площа країни 118 484 км² (площа суші — 94 080 км²) а загальна протяжність кордону — 2881 км. Північно-східний кордон країни утворює озеро Малаві (Ньяса). Крім Малаві до озера мають вихід Мозамбік і Танзанія, але якщо кордон між Малаві та Мозамбіком проходить по медианній лінії озера, як це заведено у світовій практиці, то межа між Малаві та Танзанії була встановлена за угодою між Британською та Німецькою імперіями в 1890 році. і проходить по березі Танзанії, залишаючи її виходу до озера, що досі залишається предметом територіальних суперечок. Рельєф Найбільшим рельєфним утворенням Малаві є Велика Рифтова долина, що проходить через північну та центральну частини країни, межі якої формують гори, що займають значну частину території Малаві. Найвища точка країни — масив Муланьє (3002 м). Клімат Клімат Малаві переважно тропічний. Сезон дощів триває з листопада по квітень, з травня по жовтень на більшій частині країни кількість опадів невелика. Найспекотніший період року: з вересня по квітень, при середньому денному максимумі — від 27 до 29 °C, в сезон дощів максимальна температура не перевищує 23 °C. Водойми Водойми становлять близько 20 % території Малаві. Північно-східну частину країни займає озеро Малаві (Ньяса), що є третім найбільшим озером Африки та має близько 587 кілометрів в довжину і шириною 84 кілометри. Поверхня озера Малаві розташована на висоті 457 метрів над рівнем моря, з максимальною глибиною 701 метр. Флора та фауна Слони в Національному парку Лівонде На флору та фауну сильно впливає географія регіону. Малаві — це країна, що не має виходу до моря, а через усю країну проходить Велика Рифтова долина, довжиною 860 км і шириною від 90 до 200 км. Західна частина країни лежить в екорегіоні Південного Міомбо, що характеризується високими деревами з нижнім рівнем кущів та трав. Рослинність більшості районів нижнього та середнього рівня Малаві є формою листяних лісів, відомих як замбезійські та мопанові. Більша частина лісів на півдні країни було знищено для збільшення кількості орних земель, однак, ліси досі займають більшу частину площі на середніх і великих висотах в центрі та на півночі Малаві. У країні зареєстровано 187 видів ссавців, 648 видів птахів, а в озерах та річках знайдено близько 500 видів риб, більшість з яких є ендемічними. Більшу частину фауни складають антилопи (імпала, канна, чала, куду) та дрібні хижаки: шакали, африканські дикі коти, каракали та сервали. Слони, леви, африканські буйволи, бегемоти та носороги, присутні в країні, але їх кількість є низькою. Економіка Селяни продають арахіс на місцевому ринку. Малаві, 2010 рік Малаві є однією з найменш розвинених країн світу. Економіка базується на сільському господарстві, і воно становить близько третини ВВП та 90 % експортних доходів. Економіка країни тривалий час залежала від допомоги Міжнародного валютного фонду та Світового Банку. Але у грудні 2000 року МВФ припинив виплати допомоги через корупційні проблеми, і багато хто з інвесторів підтримав це, що призвело до скорочення бюджету майже на 80 %. Управління та політика Адміністративний поділ міні Малаві поділена на 28 районів, що утворюють 3 адміністративні регіони: Північний, Центральний та Південний. Центральний регіон

Керівники Сім штатів є султанатами і управляються султанами. Правитель Негері-Сембілан носить традиційний малайський титул Янг Дипертуан Бесар (Yang Dipertuan Besar), правитель Перліса носить титул раджа. У дев'яти суб'єктах федерації глава виконавчої влади головний міністр (Ментері Бесар). В інших штатах — губернатор, якого призначає центральний уряд. З дев'яти монархів кожні п'ять років обирають короля та віце-короля, зазвичай пріоритетом в цьому є вік або тривалість правління. Король Малайзії відіграє переважно ритуальну роль, основні функції управління виконує парламент і прем'єр-міністр. В Малайзії король обирається голосуванням Ради правителів 9 штатів строком на п'ять років. 15-й малайзійський король Мухаммад V був обраний в жовтні 2016 року. Він став першим, хто відрікся від престолу та покинув свій пост до закінчення терміну правління на тлі чуток про його весілля з російською моделлю. Раніше повідомлялось, що 22 листопада 2018 року 49-річний Мухаммад V одружився з 25-річною російською моделлю Оксаною Воєводіною, яка перемогла в 2015 році на конкурсі краси «Міс Москва». Економіка Вежі-близнюки Петронас в Куала-Лумпур — найвища споруда Південно-Східної Азії Практикується п'ятирічне планування. З 1970 до 1990 року здійснювалася нова економічна політика, в результаті якої кількість населення, яке проживає нижче від рівня бідності, зменшилася з 52 до 17 %. У 1991 р. оголошено амбітний план «Vision-2020», в якому ставиться мета перетворити Малайзію до 2020 р. в індустріально розвинену державу. Основу економіки становлять промисловість (46 % ВВП) і сфера послуг (41 %). Сільське господарство дає 13 % ВВП. Особливо високого розвитку досягли електронна й електротехнічна галузі промисловості (1-ше місце з виробництва електронних чипів і побутових кондиціонерів), складання автомобілів (виробляється власний автомобіль «Протон сага»), переробка нафти і газу (3 місце з виробництва скрапленого газу), текстильна промисловість. Поруч зі столицею ведеться будівництво найбільшого у світі іонного коридору — на кшталт Кремнієвої долини. На світовий ринок Малайзія постачає пальмову олію (перше місце у світі), натуральний каучук (третє місце у світі), олов'яний концентрат і лісоматеріали. Основні макроекономічні показники * Дохід на особу — 4690 доларів США. Зовнішній борг — 39,8 млрд дол. США. На обслуговування зовнішнього боргу витрачається лише 1 % вартості експорту країни, а обсяг короткострокової заборгованості становить понад 30 % резервів Державного банку. * Обсяг прямих іноземних інвестицій — 3 млрд дол. Найбільші інвестори — США, Японія. Основні корисні копалини та їхня переробка Розвідані запаси нафти Малайзії — 4,3 млрд барелів. Малайзійська нафта має низький вміст сірки, вважається однією з найкращих за якістю. Видобувається на шельфових родовищах поблизу Малайського півострова. Щодня в країні видобувають 730 тис. барелів нафти, з яких майже половина експортується. Потужності нафтопереробки наближаються до 500 тис. барелів на добу. Запаси природного газу Малайзії оцінюють в 2,2 млн кубічних метрів (77,7 трлн кубічних футів), видобуток становить 1,36 трлн кубічних футів на рік. * Державна нафтова компанія Малайзії — Петронас Її стратегічні партнери — Ексон і Шелл, за участю яких було створено основні нафтовидобувні компанії Малайзії — Ессо Продакшн Малайсія, Сабах Шелл Петролеум, Саравак Шелл Берхад, а також Саравак Шелл/ПЕТРОНАС Чарігалі. Іншими закордонними компаніями, які активно працюють в Малайзії є Амоко, Коноко, Енрон, Інтернешнл Петролеум Корпорейшн, Міцубісі, Мобіл, Мерфі Ойл, Ніппон Ойл, Оксідентал, Статойл, Тексако, Трітон, Петровьетнам. * Акт про Малайзію 1963 рокуНафтопереробні заводи Порт Діксон-Шелл (потужність — понад 100 тис. барелів нафти на добу), Малакка-1 (100 тис.) і Малакка-2 (100 тис.), Керт-Петронас (40 тис.), Порт Діксон-Эссо (понад 80 тис.), Лутонг-Шелл (45 тис.). Основні термінали — Бінтулу, Кучінг, Малакка, Пінанг, Порт-Діксон, Порт-Кланг і інші. Однією з основних проблем нафтової галузі є виснаження запасів. За останні роки в Малайзії не відкрито жодного великого за запасами родовища. З метою активізації геологорозвідувальних робіт уряд в 1998 році ухвалив рішення про зниження оподаткування галузі. Одночасно керівництво ПЕТРОНАС приступило до розробки нової стратегії, основна мета якої — активна участь компанії в зарубіжних проєктах. Так, сьогодні малайзійська компанія вже працює в Туркменістані, Ірані, Китаї, Пакистані, В'єтнамі, Алжирі, Лівії, Тунісі та інших країнах. У квітні 1997 р. малайська інвестиційна холдингова компанія «Петра Хіра» підписала угоду з урядом Татарстану про придбання контрольного пакету акцій нафтохімічного підприємства «Нижнекамскнефтехим». Фінансово-кредитна система Банківська система країни розвивається на принципах ісламської економіки. За період з 1993 по 1999 рр. активи ісламських банків збільшилися з 2,4 млрд до 34 млрд рингітів. Провідні позиції займає Банк Муамалат Малайсія Берхад. Оскільки за законами шаріату гроші не є товаром і, відповідно, вимагати плату за надання їх в борг вважається порушенням норм ісламської моралі, ісламська кредитна система базується на принципі розподілу прибутку від інвестицій між кредитором і позичальником. Існує два види кредитних операцій: мудараба (фінансова компанія залучає ресурси на депозитні рахунки і вкладає їх в різні проєкти в обмін на суворо обумовлену частку прибутку; якщо бізнес призвів до збитків, то вони відносяться тільки до позичальника) і мушарака (інвестори здійснюють капіталовкладення на пайовій основі і за результатами розділяють між собою отримані прибутки або збитки відповідно до розміру частки кожного учасника). Традиційні промисли та туризм Куала-Лумпур — поєднання старовини та модернуУ країні збереглися традиційні промисли: виготовлення тканин батик та сонгкет, ювелірних виробів із срібла і сувенірів з олова, плетіння. Приділяється велика увага розвитку туризму. Основні центри: о. Пінанг, о. Лангкаві, історичне місто Малакка, національні парки і заповідники. Транспорт та зв'язок Довжина залізничних колій — 1798 км, шосейних доріг 94 500 км (70 970 км с твердим покриттям, у тому числі 580 км — швидкісні дороги). Автомагістраль «Північ-Південь» (848 км) проходить від кордону з Таїландом до Сінгапуру. 1307 км нафтопроводів і 379 км газопроводів. Морський торговий флот нараховує 378 суден, у тому числі 61 нафтових і 19 газових танкерів. Основні порти: Порт-Кланг (найбільший, вантажообіг 49 млн т в 1996 р.) Лабуан Пулау-Пінанг Пасір-Гуданг Куантан Кота-Кінабалу Сандакан Кучинг Сібу Бінтулу 115 аеропортів, з них 6 міжнародних (Сепанг, Лангкаві, Пулау-Пінанг, Джохор-Бару, Кота-Кінабалу, Кучинг). Національна авіакомпанія «МАС» (1971) здійснює польоти в 75 міст світу. У Малайзії добре розвинена система телекомунікацій та зв'язок. В 1997 р. нараховувалось 2,7 млн приватних абонентів телефонної мережі та 1,45 млн абонентів — юридичних осіб, понад 170 тис. телефонів-автоматів, майже 2,5 млн стільникових телефонів. Телефонний зв'язок забезпечують дві супутникові станції і прокладені по морському дну кабелі в Індію, Гонконг та Сінгапур. Супутники (MEASAT-1 і MEASAT-2) виведені на орбіту за допомогою французької ракети-носія. Інвестиційна діяльність Кота-Кінабалу — столиця штату Сабах на сході Малайзії, яка знаходиться на відстані 1600 км (1000 миль) від Куала-Лумпур на схід через Південнокитайське море Восени 2006 року стартував найбільший інвестиційний проєкт в історії країни. На базі південного штату Джохор буде створено економічний кластер, розвитком якого займатиметься державна компанія «Khazanah Nasional». В перші п'ять років компанія вкладе близько 13 млрд дол., весь проєкт розрахований до 2025 року на суму близько 100 млрд дол. Передбачається, що буде створено близько 800 тисяч робочих місць, а сам штат завдяки двом морським і одному авіаційному порту складе гідну конкуренцію Сінгапуру. Зовнішньоекономічна діяльність Зовнішньоторговельний обіг Малайзії в 1998 р. становив 133,6 млрд дол. США (в 1997 р. — 167 млрд), в тому числі експорт 74,3 млрд дол. (в цінах ФОБ), а імпорт — 59,3 млрд дол. За обсягом експорту країна займає 19-те місце, імпорту — 17-те місце. * Основні предмети експорту: електроніка (близько 50 %), нафта і нафтопродукти, пальмова олія, деревина й вироби з неї, каучук, текстиль. Продукція обробної промисловості становить 81 % всього експорту, сільського господарства — 9,5 %, добувної промисловості — 6,3 %. * Основні країни, до яких експортується продукція: США (21 %), Сінгапур (20 %), Японія (12 %), Гонконг (5 %), Велика Британія і Таїланд (по 4 %), Німеччина (3 %). Країна входить у шістку найбільших експортерів промислової продукції Азії. * Основні предмети імпорту: машини й обладнання, хімікати, продукти харчування. 27 % імпорту надходить з Японії, 16 % — з США, 12 % — із Сінгапуру, 5 % — з Тайваню, по 4 % — з ФРН і Південної Кореї. Міжнародні відносини Малайзія підтримує зв'язки з більшістю країн світу. Найбільш тісні взаємини з державами — членами АСЕАН. * Українсько-малайзійські відносини Населення Чисельність населення країни 2015 року становила 30 513 млн осіб (43-тє місце у світі). Густота населення країни 2015 року становила 92,3 особи/км² (116-те місце у світі). Офіційна мова: малайська. Інші поширені мови: англійська, китайська, тамільська, телугу, малаялам, пенджабська, тайська. У Східній Малайзії (Сабах і Саравак) поширені мови місцевих племен, найбільші з яких ібанська і кадазанська. Головні релігії й вірування, які сповідує, і конфесії та церковні організації, до яких відносить себе населення країни (станом на 2010 рік):

Малі Малі́, офіційна назва Респу́бліка Малі́ (, , ) — держава в північно-західній Африці. Площа країни становить 1 240 192 км². Населення за оцінкою на липень 2020 року — 22 250 833 жителі. Малі — член ООН, Західноафриканського митного союзу. Грошовою одиницею є франк КФА. Географія Краєвид в центральному регіоні країни Держава розташована в Західній Африці, територія країни простягається з півночі на південь на 1610 км, а із заходу на схід — на 1850 км. На півночі й північному сході межує з Алжиром (спільний кордон — 1100 км); на півночі й північному заході — з Мавританією (2237 км); на заході — із Сенегалом (420 км); на сході — з Нігером (820 км); на півдні — з Гвінеєю (858 км), Кот-д'Івуаром (370 км), Буркіна-Фасо (1100 км). Територія країни більшою частиною рівнинна. Північна половина Малі розташована в пустелі Сахара, центральна частина зайнята напівпустелями Сахеля, на крайньому півдні й південному заході тягнуться савани. На півночі, півдні і сході — гірські масиви заввишки до 1155 м. (г. Хомборі-Тондо). На крайньому північному сході Малі підноситься масивне плато Адрар-Іфорас (до 890 м). Головні судноплавні річки — Нігер і Сенегал. Клімат субекваторіальний (на півдні) і тропічний. Річка Нігер, що бере початок у Гвінеї, у верхній течії протікає територією Малі в межах плато, що має загальний схил до північного сходу. Нижче за Сегу русло річки розгалужується і утворює велику внутрішню дельту з численними протоками, озерами і болотами. У межах цієї дельти зведені великі гідротехнічні споруди, завдяки яким вода поступає розподільними каналами на зрошування. Деякі з каналів прокладені по древніх руслах Нігеру. На крайньому південному заході країни піщані плато висотою понад 600 м обрамовують рівнини у верхніх частинах басейнів Нігеру і його притоки Бані. Нижче внутрішньої дельти Нігеру розташована зона недавнього підняття земної кори, яке обумовило різкі зміни в конфігурації русла цієї річки на ділянці між містами Мопті й Гао. Клімат Малі субекваторіальний (на півдні) і тропічний. На території країни виділяються три географічні області: Сахара, Сахель і Судан. Сахара характеризується найвищою денною температурою і значними добовими перепадами температури (до 30—40 °C). Кількість опадів становить 50—100 мм. Рослинний світ надзвичайно бідний. Зустрічаються посухостійкі злаки і ксерофітні кущі з глибокою кореневою системою і тонким колючим листям. Серед тварин поширені плазуни (гекони, сцинки, варани, змії), є і дикі види ссавців (антилопи аддакс, газелі дорка і дама). У межах Сахелю середньорічна кількість опадів становить 150—600 мм. Чітко виражена сезонність клімату. Більшість опадів випадає в 2—4 літні місяці. Серед рослин поширені акації, злаки(крам-крам, арістіда), баобаби, пальми дум і роньє. Тваринний світ представляють газелі, антилопи, жирафи, страуси, леопарди. На південь від Сахелю розташовані суданські савани. Кількість опадів в цьому регіоні коливається від 600—800 мм на півночі до 1000—1500 на півдні. Ґрунти переважно червоні і буро-червоні з малопотужним гумусним горизонтом. Надзвичайно багатий тваринний світ саван. Тут зустрічаються леви, леопарди, шакали, гієни, жирафи, слони, бегемоти, крокодили та ін. Історія Малі Археологічні знахідки свідчать про те, що територія сучасного Малі була населена ще в 5-му — 4-му тисячоліттях до н. е., а розвиток землеробства почався в 3-му тисячолітті до н. е. Перші письмові згадки про ці землі містяться в арабській літературі, датованій IV ст н. е. У VIII ст. через Сахару по караванних шляхах сюди проникли араби. З IV ст. н. е. на території сучасного Малі існували, поперемінно підсилюючись і переживаючи епоху розквіту, середньовічні держави Гана (IV—XIII століття), Малі (VIII—XVII століття) та Сонгаї (IX(?)—XVII століття). У 1591 році державу було завойовано армією мароканського султанату. Давні міста були розграбовані, велика частина населення виселена в Марокко, а завойовники частково асимілювалися з місцевим населенням. У XVII—XIX століттях на території Сонгаї існували королівства бамбара Сегу, Каарта, фульбе (Масіна) та інші ранньодержавні утворення народів регіону. Першими європейцями, що проникли на територію сучасного Малі, були майор Хаутон з Ірландії (1790), шотландці хірург Мунго Парк (1796) і дослідник А. Г. Ленг (1826, першим з європейців побував в м. Тімбукту) і француз Р. Кайе (1827). Військова експансія Франції почалася в 1855 році. Місцеве населення протистояло французьким колонізаторам (туареги чинили озброєний опір владі до 1914 року). У 1890-х французькі війська підпорядкували практично всю територію сучасного Малі. Кордони і назва колонії неодноразово мінялися — Верхній Сенегал із центром у м. Каєс (1890), Судан (1892), Сенегамбія-Нігер (1902), Верхній Сенегал-Нігер (1904), Французький Судан (1920). У 1895 році колонія включена до складу федерації колоній під назвою Французька Західна Африка (ФЗА). З 1908 року адміністративним центром Французького Судану став Бамако. Антиколоніальний рух очолила партія «Суданський союз» на чолі з Модібо Кейтою (нащадком правителів імперії Малі). Після її перемоги на виборах в територіальну асамблею (1957) був сформований автономний уряд. 28 вересня 1958 Французький Судан став автономною Суданської Республікою в складі Французького Співтовариства. Незалежність Республіки Малі (назва взята в пам'ять про історичне минуле) проголошена на надзвичайному з'їзді СС — АДО 22 вересня 1960 року. Президентом незалежної держави став лідер партії Модібо Кейта, столицею оголошений м. Бамако. Нове керівництво встановило однопартійний режим, розірвало відносини з Францією і проводило політику співпраці з країнами соціалістичного табору. У листопаді 1968 внаслідок військового перевороту, здійсненого групою офіцерів під керівництвом лейтенанта Муси Траоре, влада перейшла до Військового комітету національного звільнення (ВКНЗ). У вересні 1969 року М. Траоре став президентом Малі. У 1976 році з ініціативи ВКНЗ створена нова політична партія «Демократичний союз малійського народу» (ДСМН), очолювана М. Траоре. Після прийняття нової конституції у 1979 році влада перейшла від ВКНЗ до цивільному уряду, президентом країни вибраний М. Траоре. У 1991 році режим М. Траоре було скинуто внаслідок військового перевороту, очоленого начальником штабу армії, підполковником Амаду Тумане Туре. У 1992 році прийнята нова конституція, що проголосила багатопартійну систему. На президентських виборах, що відбулися в 1992, главою держави вибраний колишній лідер «Панафриканської партії за свободу, солідарність і справедливість» (АДЕМА, створена в 1990) Альфа Умар Конаре. Переобраний на цей пост в 1997 року. У 2002 і 2007 роках президентом було обрано Амаду Тумані Туре. 22 березня 2012 року група військових оголосила по місцевому телебаченню про державний переворот. Змовники взяли під контроль державне теле- і радіомовлення і президентський палац. Вони оголосили про припинення діяльності конституції і про розпуск уряду та інших державних інститутів країни. За словами військових, виступити проти президента їх змусила його некомпетентність у боротьбі з повстанням туарегів на півночі країни. 11 січня 2013 року французькі війська здійснили військову інтервенцію на запит тимчасового уряду. 30 січня було оголошено, що координованим рухом французьких і малійських віськ було захоплено останній бастіон ісламістів в Кідалє. 2 лютого французький президент Франсуа Олланд приєднався до тимчасового президента Малі Діонкунда Траоре, в публічному виступі у нещодавно відновленому Тімбукту. Політична система міні Малі за формою правління є президентською республікою, глава держави — президент, що обирається терміном на п'ять років максимум на два терміни. Державний устрій — унітарна держава. У країні діє конституція, що була прийнята 12 січня 1992 року з поправками 1999 року. Головою виконавчої влади є прем'єр-міністр, що обирає Раду Міністрів. У теперішній час президентом є Ібрагім Бубакар Кейта, прем'єром — Модібо Сідібе. Парламент Вищою законодавчою владою є однопалатний парламент — Національна асамблея, 147 представників якої обираються на 5 років. Політичні партії Серед політичних партій країни важливими є: * Альянс за демократію в Малі; * Малійська партія за розвиток; * Малійський союз за демократію і розвиток; * Національний комітет демократичної ініціативи. Зовнішня політика Українсько-малійські відносини Уряд Малі офіційно визнав незалежність України 24 січня 1992 року, дипломатичні відносини з Україною встановлено 5 листопада 1992 року. Дипломатичних і консульських представництв в Україні не створено, найближче посольство Малі, що відає справами щодо України, знаходиться в Москві (Росія). Справами України в Малі відає українське посольство в Алжирі. Державна символіка

Державний прапор Державний герб Державний гімн Адміністративно-територіальній поділ міні В адміністративно-територіальному відношенні територія держави поділяється на: 8 районів і 1 столичний округ. + Область Область (фр.) Центр Площа, .км² Населення (1998), осіб. Бамако Bamako Бамако 267 848 315 Гао Gao Гао 170 572 335 976 Каес Kayes Каес 197 760 1 506 099 Кідаль Kidal Кідаль 151 430 31 046 Кулікоро Koulikoro Кулікоро 89 833 1 563 444 Мопті Mopti Мопті 88 752 1 427 173 Сегу Ségou Сегу 56 127 1 678 749 Сікассо Sikasso Сікасо 76 480 1 610 772 Тімбукту Tombouctou Тімбукту 408 977 467 361 + Збройні сили Чисельність збройних сил у 2000 році складала 7,35 тис. військовослужбовців. Загальні витрати на армію склали 30 млн доларів США. Економіка Малі — відстала аграрна держава. Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 2006 році склав 14,6 млрд доларів США (129-те місце в світі); що в перерахунку на одну особу становить 1,2 тис. доларів (170-те місце у світі). Промисловість разом із будівництвом становить 26 % від ВВП держави; аграрне виробництво разом із лісовим господарством і рибальством — 38 %; сфера обслуговування — 36 % (станом на 2006 рік). Зайнятість активного населення у господарстві країни розподіляється наступним чином: 20 % — промисловість, будівництво і сфера обслуговування; 80 % — аграрне, лісове і рибне господарства (станом на 2006 рік). Надходження в державний бюджет Малі за 2006 рік склали 0,76 млрд доларів США, а витрати — 0,83 млрд; дефіцит становив 8 %. Малі належить до 25 найбідніших країн світу. Країна значною мірою залежить від іноземної допомоги (основні фінансові донори: Франція, країни ЄС і МВФ) і є дуже вразливою до коливань цін на золото і бавовну. Прямі закордонні інвестиції становлять 44 млн доларів США на рік. За даними індексу економічної свободи () від The Heritage Foundation за 2001 рік темп зростання ВВП становив 3,6 %. Валюта Національною валютою країни слугує франк КФА. Промисловість Головні галузі промисловості: гірнича (видобування золота і фосфатів), харчова, будівельних матеріалів і текстильна. Гірнича промисловість Енергетика За 2004 рік було вироблено 410 млн кВт·год електроенергії (експортовано 0 млн кВт·год); загальний обсяг спожитої — 381,3 млн кВт·год (імпортовано 0 млн кВт·год). У 2004 році споживання нафти склало 4,3 тис. барелів на добу, природний газ не використовується для господарських потреб. Агровиробництво У сільськогосподарському обробітку знаходиться 26,5 % площі держави. Головні сільськогосподарські культури: рис, сорго, бавовник і арахіс (1-ше місце в регіоні). Більша частина населення займається натуральним господарством. Велике значення для господарства країни має відгінне скотарство. Поголів'я великої рогатої худоби в 2006 році становило 6 млн голів, кіз — 8 млн голів, вівців — 5 млн голів. Помітне місце в експорті займають рибопродукти. Транспорт Внутрішній транспорт головним чином автомобільний. У 1987 році пущена транссахарська автомагістраль, що зв'язала Малі з Алжиром і Тунісом, а дорога в південному напрямі на Уагадугу зв'язує країну з ганським портом Тема. Є лише одна залізнична лінія Кулікоро — Бамако — Каєс — Дакар (Сенегал). З червня до лютого вантажі перевозять судноплавними ділянками р. Нігер. У 1995 році в країні було 24 аеропорти. Туризм У 1992 році Малі відвідало лише 38 тис. іноземних туристів, що дало прибуток у 17 млн доларів США. Зовнішня торгівля Основні торговельні партнери Малі: Китай, Кот-д'Івуар, Франція, країни Бенілюксу та Іспанія. Держава експортує: продукцію агровиробництва, сировину. Основні покупці: Китай (13 %); країни Бенілюксу (9 %); Іспанія (3 %). У 2006 році вартість експорту склала 326 млн доларів США. Держава імпортує: паливо (30 %), промислові товари, продукти харчування. Основні імпортери: Кот-д'Івуар (23 %); Франція (17 %); Велика Британія (4 %). У 2006 році вартість імпорту склала 529 млн доларів США. Населення Населення держави у 2006 році становило 11,7 млн осіб (70-те місце в світі). Густота населення: 8,8 осіб/км² (172-ге місце у світі). Згідно статистичних даних за 2006 рік народжуваність 49,8 ‰; смертність 16,9 ‰; природний приріст 32,9 ‰. Вікова піраміда населення виглядає наступним чином (станом на 2006 рік): * діти віком до 14 років — 48,2 % (2,9 млн чоловіків, 2,8 млн жінок); * дорослі (15—64 років) — 48,8 % (2,8 млн чоловіків, 2,9 млн жінок); * особи похилого віку (65 років і старіші) — 3 % (0,15 млн чоловіків, 0,21 млн жінок). Урбанізація Рівень урбанізованості в 2000 році склав 27 %. Головні міста держави: Бамако (815 тис. осіб), Сегу (90 тис. осіб), Мопті (74 тис. осіб). Більшість населення Малі (73 %) проживає у сільській місцевості. Етнічний склад Дівчина фульбе Біля половини населення країни становлять народи групи манде (бамбара, малінке, сонінке), 17 % — фульбе, 12 % — вольтійські народності (сенуфо, догони), 6 % — сонгаї, туареги — 2 %. Найчисельніший народ — бамбара проживає в основному в західній і центральній частині країни, малінке — на крайньому південному заході. Обидва народи традиційно осілі землероби. Сенуфо і догони проживають у південно-східній частині країни, сонгаї — на сході Малі по обидва боки річки Нігер. Ці народи теж традиційно займалися землеробством. До кочових народів Малі належать Туареги, що проживають на сході країни і фульбе, які зустрічаються на значних територіях, найбільше в середній течії Нігеру. Араби живуть на півночі країни. Мови Державна мова: французька. Релігії Головні релігії держави: іслам (суніти) — 90 % населення, анімізм — 9 %, католицтво — 1 %. Малійці вважають себе глибоко релігійною нацією і пишаються цим. Тим не менш, офіційно Малі вважається «світською мусульманською державою». Охорона здоров'я Очікувана середня тривалість життя в 2006 році становила 49 років: для чоловіків — 47,1 року, для жінок — 51 рік. Смертність немовлят до 1 року становила 107,6 ‰ (станом на 2006 рік). Населення забезпечене місцями в стаціонарах лікарень на рівні 1 ліжко-місце на 560 жителів; лікарями — 1 лікар на 21,2 тис. жителів (станом на 1996 рік). Витрати на охорону здоров'я в 1990 році склали 5,2 % від ВВП країни. У 1993 році 49 % населення було забезпечено питною водою. У квітні — травні 2013 року, після військового конфлікту, ВООЗ провела оцінку медичної допомоги з використанням системи HeRAMS. Згідно зі звітом було пошкоджено п'яту частину (18,7 %) закладів охорони здоров'я. Для надання багатьох медичних послуг не вистачало кваліфікованого персоналу. Освіта Рівень письменності у 2003 році становив 46,4 %: 53,5 % серед чоловіків, 39,6 % серед жінок. У країні діє обов'язкова шкільна освіта у 7 класів. Витрати на освіту в 1996 році склали 3,2 % від ВВП, 17,3 % усіх державних громадських видатків. Інтернет У 2001 році всесвітньою мережею Інтернет у Малі користувались 10 тис. осіб. Культура Архітектура Образотворче мистецтво Література Театр Музика й танці Кінематограф Кухня Малійський чай Рис і пшоно є основними компонентами малійської кухні, яка досить широко використовує хлібні злаки. Зерна зазвичай готуються із соусами, що виготовлені з їстівного листя, такого як шпинат або баобаб, з томатно-арахісовим соусом, і може супроводжуватися шматками смаженого м'яса (зазвичай курки, баранини, яловичини або м'яса кози). Кухня Малі дуже різноманітна в різних регіонах країни. Інші популярні страви — фуфу, рис джолоф і маафе. Свята Наука Засоби масової інформації Спорт Найпопулярнішим видом спорту в країні є футбол. Країна приймала Африканський кубок націй 2002. У Бамако народився знаменитий футболіст збірної Франції Жан Тігана. Багато гравців збірної Малі виступають за європейські футбольні клуби, зокрема Фреді Кануте, Мамаду Діарра, Сейду Кейта, Мохамед Сіссоко та ін. Також в країні популярні баскетбол і традиційні види боротьби. Примітки Література * Витухина Г. О. Мали. — : Мысль, 1987. — 134 с. * Дегтерев Д. Западноафриканская «Восьмерка» набирает обороты // «Азия и Африка сегодня» (Москва). — 2003. — № 12. — С. 28—31. * Диаките С. Финансовые и организационные предпосылки формирования фондового рынка в Республике Мали // Финансы и кредит. — 2007. — № 44. — С. 73—77. * Иванов И. Амаду Туре // Эхо планеты. 2007. — № 18. — С. 13. * Савинова Н. А. Мали. — : Мысль, 1987. — 134 с. * Филиппов В. Р. Туареги Мали: долгий путь к миру // Азия и Африка сегодня. — 2012. — № 9. — С. 46—51. Посилання * Малі // Africa South of the Sahara. 2004. L.-N.Y.: Europa Publications, 2003. Encyclopedia of African Peoples. L., 2000. Новиков С. С., Урсу Д. П. История Мали в новое и новейшее время. — М.: Наука, 1994 — 286 с. Страны и народы. Науч.-попул. геогр.-этноггр. изд. Зап. и Центр. Африка — М.: Мысль, 1979. http://lcweb2.loc.gov/frd/cs/profiles/Mali.pdf Mali country profile. Відділ досліджень Бібліотеки Конгресу — 2005.

Мальді́ви (, Дівехі Раджже), офіційна назва Мальді́вська Респу́бліка () — країна у північній частині Індійського океану приблизно за 700 км від Шрі-Ланки, розташована на архіпелазі з 1196 коралових островів, що згруповано в 12 атолів. Усі острови пласкі, площею не більше 13 км², середня висота — 1,8 м над рівнем моря. Заселено 203 острови. Мови: дівехі, англійська. Географія Острів на Мальдівах Космічний знімок двох мальдівських атолів Мале, столиця Мальдівів Держава розташовується на островах у центральній північній частині Індійського океану, територія країни простягається з півночі на південь на 900 км і перетинає екватор. Найближчими сусідами країни на півночі є Шрі-Ланка (700 км на схід) та Індія. Територія країни складається з коралових островів, що є вершинами давніх вулканів, які вкрито океанічними водами. Налічується 1196 коралових островів та піщаних мілин, які згруповано у 26 атолів. 202 острови населені. Більшість островів низовинні — жоден із них не підіймається вище 2 м над рівнем океану. На їх узбережжі — піщані пляжі з кокосовими пальмами. Клімат — екваторіально-мусонний. Середньомісячні температури коливаються від +24 до +30 °С. Опадів — до 2500 мм на рік. Сезон дощів — протягом квітня-жовтня, коли дме південно-західний мусон. Сухий сезон супроводжується північно-східним мусоном (грудень-березень). Мінеральні ресурси відсутні, немає навіть постійних джерел води. Вчені виявили, що через кілька десятків років більша частина низько лежачих атолів світу може стати безлюдною через зміни клімату і нестачу прісної води. У їх числі опиняться Мальдіви, Сейшели та частково Гаваї. Історія Давні часи У деяких джерелах вказується, що заселення архіпелагу розпочалося у V столітті до н. е. племенами з Індії, а згодом — із Шрі-Ланки. У країні поступово осідали араби, перси, малайці. В інших джерелах зазначається, що деякі острови були заселені людьми приблизно 3500 років тому, і мальдівська етнокультура сформувалася приблизно 2500 років тому внаслідок арійської міграції з Індії та Шрі-Ланки, а також під впливом південноіндійських дравідів, вихідців із Західної Азії та Африки в період раннього середньовіччя. Середньовіччя Перша письмова згадка про острови датована 947 р. — саме тоді їх відвідав арабський мандрівник. 7 липня 1153 р. — перша згадка про султанат, тоді ж офіційною релігією на островах став іслам. 1344 року острови відвідав відомий арабський мандрівник Ібн Батута, який 18 місяців служив там як каді (мусульманським суддею). Із XIV ст. до 1968 p. островами правила династія султанів Діді. Араби, португальці та голландці почали в XVI ст. боротьбу за архіпелаг. 1558 року португальці захопили Мале. Під час повстання місцевого населення 1573 р. португальців було повністю винищено (у деяких джерелах вказується, що португальців вигнали). Нинішній алфавіт «Тану Акуру» fiy.no запроваджено в XVI ст. У мові динехі відстежується відчутний вплив арабської. 1640 року на островах висадилися голландці і протягом 1645—1796 р. острови перебували «під опікою» голландського Цейлону (Шрі-Ланка). У XVIII ст. Мале відвідали пірати і зруйнували його вщент. Британський протекторат Мапа Британських Мальдівів (1920) 1796 року британські війська вигнали голландців із Цейлону, а Мальдиви включили до своїх захищених колоній. У 1860-х роках, внаслідок повстань іслаїлітської секти Мусталитів британські війська мусили залишити Мальдиви. Невдовзі перемога клану Какааге, що був на боці британців, над кланом Азіріге повернула британців, які наприкінці 1887 року офіційно оголосили про створення протекторату Мальдиви. 16 грудня 1887 року губернатор Цейлону підписав договір з султаном островів, згідно з яким Мальдиви залишалися під захистом Британії зберігаючи за собою право на внутрішнє самоврядування, але адміністрація не посягатиме на зовнішню політику держави та суверенність. Статус островів був подібний до інших британських протекторатів у регіоні Індійського океану, включаючи Занзібар та Договірний Оман. У 1892 році Велика Британія уклала з місцевими правителями Виняткові угоди, що забороняли їм та їхнім наступникам без згоди Великої Британії укладати договори і вступати у відносини, поступатися, продавати, здавати в оренду або давати дозвіл на захоплення будь-якої частини своєї території третьою державою. Під час британської епохи, яка тривала до 1965 року, Мальдиви продовжували управлятися султанами обраними Меджелісом. Отже, Британія заохочувала розвиток конституційної монархії, і перша Конституція була проголошена в 1932 році. Проте угоди з Великою Британією не надавали повновладдя султану та уряду, що привело до повстання мобсів. Конституцію публічно було скасовано. Під час Другої світової війни на атолах Ган, Хізадху і Адду була розміщена британська військова база де діяв тимчасовий торговий пункт, що дозволяв уряду отримувати паливо та іншу сировину. 27 лютого 1941 року біля берегів атолу Адду затонув італійський крейсер «Ramb I». I республіка Президент Мальдівської Республіки Мохаммед Амін Даді У 1943 році султан Хасан Нураддін II зрікся престолу. Обраний новим султаном Абдул Маджид відмовився від трону, в результаті чого країною стала правити регентська рада на чолі з сином Абдул Маджида—Хасаном Фарідом. У 1952 році Абдул Маджид і Хасан Фарід померли, і парламент обрав Мохамеда Аміна наступним у лінії успадкування трону, однак султан вирішив перейти на республіканську форму правління і в 1953 році після проведеного референдуму став першим президентом Мальдивів скасувавши султанат, який існував 812 років. За роки свого правління Амін Діді провів реформу освіти та розглянув певні питання стосовані прав захисту жінок. Під час його лікування на Цейлоні, уряд був повалений, і по поверненню на батьківщину Аміна ув'язнили на острові Каафу. За допомогою групи прихильників він спробував повернутися в Мале, але спроба не вдалася, і він був знову ув'язнений на острів. Оскільки стан здоров'я Аміна погіршився, його перевели до в'язниці на острові Вихаманафуш, де він і помер в 1954 році. Після падіння республіки був проведений черговий референдум, на якому 98 % виборців проголосували за відновлення монархії. 7 березня 1954 року султанат було відновлено—султаном обрали Мохаммеда Фареда Діді. Сувадівська об'єднана республіка Прапор Республіки Сувадіве Сувадіве Докладніше Сувадівська об'єднана республіка Самопроголошена невизнана держава, яка існувала у 1959—1963 роках і вимагала відокремлення від Мальдивського султанату. До її складу входили атоли Адду, Хувадху та місто Фувахмулах на атолі Гнавіяни. Столицею держави було обране місто Хізатху на атолі Адду. Президентом оголошеної республіки був обраний (1916—1993), який був освіченою людиною і добре розумів англійську мову працюючи перекладачем на британській військовій базі на атолі Ґан. Після падіння республіки Абдулла Афіфа було заслано на Сейшельські острови, де він помер через 30 років. Південні остров'яни все ще згадують його, як «наш Афіда». II республіка Незалежність країні у повній формі було надано 26 липня 1965 р. Султанат ліквідовано 11 листопада 1968 p., і країна стала республікою, першим президентом був Ібрахім Насір. 11 листопада 1978 р. президентом став Момун Абдул Гаюм. До Британської Співдружності країна знову вступила 1982 року. 4 листопада 1988 р. Гайюм, спираючись на допомогу 1600 індійських парашутистів, придушив спробу військового перевороту, яку вчинили тамільські найманці зі Шрі-Ланки. Його переобирали президентом 1983, 1988, 1993 та 1998 pp. Наступну конституцію було ухвалено 1 січня 1998 року. У серпні 2008 року Мальдіви ухвалили нову конституцію, згідно з якою президент республіки обиратиметься всенародним голосуванням. Раніше главу держави обирали депутати Народного меджлісу (парламенту) таємним голосуванням, а після вибір парламентаріїв схвалювався всенародним референдумом. Політичні реформи ініціював президент Гайюм. У перших в історії Мальдів прямих президентських виборах брали участь п'ять кандидатів. Серед них: тодішній президент М. А. Гайюм, кандидат від опозиційної Мальдівськой демократичної партії М. Нашид і представник Республіканської партії, колишній міністр фінансів Гасимо Ібрагим. Першим президентом Республіки Мальдіви, обраним всенародним голосуванням, став Мохамед Нашид. Кандидат від опозиції набрав 54 % голосів, тоді як діючий президент Момун Абдул Гаюм — 46 %. Явка на виборах становила 87 %, при цьому в країні налічується 209 тис. виборців. Таким чином, 30-річне правління Гайюма скінчилося. 17 листопада 2013 року на посаду Президента посів кандидат від Прогресивної Партії Абдула Ямін. Суддя Ахмед Абдула Діді визнав перемогу недійсною, оскільки 5623 голоси належали недієздатним особам, серед яких були і померлі, а також деяким особам на час виборів не виповнилося 18 років. Все ж таки він став 6 президентом республіки не зважаючи на звинувачення щодо нечесного голосування. Політична система Мальдіви за формою правління є президентською республікою, глава держави — президент. Державний устрій — унітарна держава. У державі діє конституція 1 вересня 1998 року. Парламент Національний парламент, Меджліс, складають 50 депутатів. Політичні партії Зовнішня політика Після проголошення незалежності Мальдіви приєдналися до Організації Об'єднаних Націй (ООН) в 1965 році, Співдружності націй в 1982 році, і стали одним із засновників Південно-Азійської асоціації регіональної співпраці (СААРК) в 1985 році. У 1995 році Мальдіви стали членом Світової організації торгівлі (СОТ), у 2005 році — Багатостороннього агентства з інвестиційних гарантій (МІТІ), у 2009 році — Міжнародної організації праці (МОП). Мальдіви є членом 63 міжнародних організацій. Мальдіви встановили дипломатичні відносини із 135 країнами, підтримують поїздки резидентів до Бангладеш, Китаю, Європейського Союзу, Індії, Японії, Малайзії, Пакистану, Саудівської Аравії, Сінгапуру, Шрі-Ланки та Сполученого Королівства. Українсько-мальдівські відносини Уряд Мальдівів офіційно визнав незалежність України 24 травня 1993 року, дипломатичні відносини з Україною встановлено 17 серпня 1993 року. Дипломатичних і консульських представництв в Україні не створено, найближче посольство Мальдівів, що відає справами щодо України, знаходиться в Лондоні (Велика Британія), на площі Ноттінгем-Плейс, 22. Справами України на Мальдівах відає українське посольство в Індії. Державна символіка Державний прапор Державний герб Державний гімн Адміністративно-територіальній поділ В адміністративно-територіальному відношенні територія держави поділяється на: 20 районів. Збройні сили Чисельність збройних сил 1996 року складала 700 військовослужбовців. Економіка Мальдіви — економічно відстала держава. Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 2006 році склав 1,3 млрд доларів США (129 місце в світі); що у перерахунку на одну особу становить 3,9 тис. доларів (170 місце в світі). Зайнятість активного населення у господарстві країни розподіляється наступним чином: 18 % — промисловість і будівництво; 22 % — аграрне, лісове і рибне господарства; 60 % — сфера обслуговування (станом на 2006 рік). Надходження в державний бюджет Мальдівів за 2006 рік склали 0,51 млрд доларів США, а витрати — 0,67 млрд; дефіцит становив 24,3 %. Поширеною є змішана форма власності за участю мальдівського державного та іноземного приватного капіталу. Країна має значну зовнішню заборгованість. Валюта Національною валютою країни слугує мальдівська руфія. За 1 долар США у 2006 році давали 12,8 мальдівських руфій. Промисловість Головні галузі промисловості: харчова (рибоконсервна), швейна і електротехнічна. Енергетика За 2004 рік було вироблено 149,9 млн кВт/год електроенергії (експортовано 0 млн кВт/год); загальний обсяг спожитої — 139,4 млн кВт/год (імпортовано 0 млн кВт/год). У 2004 році споживання нафти склало 7,2 тис. барелів на добу, природний газ не використовується для господарських потреб. Агровиробництво У сільськогосподарському обробітку знаходиться 13,5 % площі держави. Виробництво власної сільськогосподарської продукції не задовільняє зростаючий внутрішній попит. Головні сільськогосподарські культури: кокоси, сорго, просо, кукурудза, банани, хлібне дерево, манго, маніок, батат, ямс, рис, цибуля, перець. З галузей тваринництва, через острівний характер країни, розвинене лише птахівництво. У прибережних водах добувають перли, корали, мушлі. Транспорт Надання послуг морського транспорту є одним із найважливіших напрямків економічної діяльності країни. Місцевий транспорт — вітрильні та невеликі моторні судна. Головний морський порт — Мале. Мальдіви сполучено авіалініями з низкою європейських та азійських країн. Міжнародний аеропорт Хулуле (атол Мале). Основним видом місцевого транспорту є доні (dhoni), традиційне багатоцільове судно, в наш час вдосконалене дизельними двигунами. Великі човни «ведіс» використовуються для тривалих подорожей до віддалених атолів. Між островами літає аеротаксі Maldivian Air Taxi на літаках De Havilland Canada DHC-6 Twin Otter. Ці літаки мають укорочений зліт і посадку — близько 300 м. Туризм У 1998 році Мальдіви відвідало 400 тис. іноземних туристів, що дало прибуток у 265 млн доларів США. Місія ООН із розвитку, відвідавши острова у 1960-х роках, не рекомендувала розвиток туризму на Мальдівах. Незважаючи на поради експертів, а головне через брак можливостей економічного зростання, держава вирішила розвивати туризм, що став одним із головних джерел валютних надходжень до країни. Туристична галузь на Мальдівах бере початок від 1972 року, з відкриттям першого курорту. Другий курорт на 280 осіб був відкритий на острові Бандос, в селі Курумба. У наш час налічується понад 105 курортів. Кожного року острови відвідує більше ніж 900 тис. іноземних туристів. У столиці — Національний музей, Ісламський центр, руїни португальської фортеці (XVI ст.), колишній палац султана (XIX ст.) і парк, велика П'ятнична мечеть (1656 р.) із чудовою різьбою по каменю, мавзолей Абдулли Барахатули Барбари — арабського проповідника, який 1153 р. навернув мальдівців до мусульманства, могила національного героя Мохаммеда Тхакуруфара Аль-Азама, що загинув у боротьбі проти португальських загарбників. Зовнішня торгівля Основні торговельні партнери Мальдівів: Сінгапур, Шрі-Ланка, Індія, Велика Британія, Німеччина, Японія, США, Малайзія. Держава експортує: рибопродукти, просолений в'ялений тунець (65 %); текстиль; електротехніка. Основні покупці: Велика Британія (22 %); Шрі-Ланка (18 %); Німеччина (11 %), Японія (11 %); США (10 %). У 2006 році вартість експорту склала 73 млн доларів США. Держава імпортує: промислові й харчові вироби, паливо. Основні імпортери: Сінгапур (32 %); Індія (12 %); Малайзія (9 %). У 2006 році вартість імпорту склала 349 млн доларів США. Головна мета торговельної політики Мальдів полягає в тому, щоб використовувати сприяння жвавій торгівлі та діловій активності навколишнього середовища, спрямованого на різнобічний розвиток економіки, яка в свою чергу орієнтована на експортну торгівлю послугами і промислового розвитку, щоб досягти головних цілей країни — зниження кількості бідного населення і удосконалення рівня його життя. Мальдіви ще у 80-ті роки входили до 50 найбідніших країн світу (34 із них розташовані в Африці), які завдяки ініціативі «Все, крім зброї» мають можливість здійснювати поставки в Євросоюз у безмитному та безквотовому режимі. Зокрема, торгівля відбувається за наступними позиціями: консервована та свіжа риба. Станом на 2017 рік доходи населення виросли у 2—3 рази в порівнянні із 2005 роках. Зростання відбулося завдяки розвитку туризму. Екологія У травні 2021 року Міністр екології Мальдів Шона Амінат заявила, що острови можуть зникнути до кінця XXI сторіччя через швидкі зміни клімату та підйом рівня океану. Населення Населення держави у 2006 році становило 359 тис. осіб (167 місце в світі). Населення островів ще сто років тому, в 1911 році становило лише 72 тис. осіб; у 1931 — 80 тис. осіб; у 1980 — 150 тис. осіб. Густота населення: 924 осіб/км² (5-те місце у світі). Згідно зі статистичними даними за 2006 рік народжуваність 34,2 ‰; смертність 6,9 ‰; природний приріст 27,3 ‰. Вікова піраміда населення виглядає наступним чином (станом на 2006 рік): * діти віком до 14 років — 42,9 % (81,4 тис. чоловіків, 77 тис. жінок); * дорослі (15—64 років) — 54 % (101,7 тис. чоловіків, 97,5 тис. жінок); * особи похилого віку (65 років і старіші) — 3,1 % (5,6 тис. чоловіків, 5,8 тис. жінок). Урбанізація Рівень урбанізованості в 2000 році склав 27 %. Головні міста держави: Мале (65 тис. осіб), Адду (32 тис. осіб), Фувахмулах (12 тис. осіб). Етнічний склад Головні етноси, що складають мальдівську націю: сингальці і дравидійці. Мови Державна мова: мальдівська (дівехі). Релігії Головні релігії держави: іслам (сунізм), буддизм, християнство. Іслам на острови приніс у 1153 році арабський проповідник Абдулла Барахатула Барбара. Молитви проводять п'ять разів на день у всіх мечетях, котрі обов'язково є на кожному населеному острові. Згідно досліджень міжнародної благодійної християнської організації «Open Doors» за 2014 рік, Мальдіви займають 7-е місце у списку країн, де найчастіше всього порушують права християн. Охорона здоров'я Очікувана середня тривалість життя в 2006 році становила 64,4 року: для чоловіків — 63,1 року, для жінок — 65,8 року. Смертність немовлят до 1 року становила 53,3 ‰ (станом на 2006 рік). Населення забезпечене місцями в стаціонарах лікарень на рівні 1 ліжко-місце на 2,9 тис. жителів; лікарями — 1 лікар на 14,4 тис. жителів (станом на 1996 рік). ЗМІ Державна телерадіокомпанія — MNBC (Maldives National Broadcasting Corporation — «Мальдівська національна радіомовна корпорація») включає радіостанції Dhivehi Raajjeyge Adu («Голос Мальдів») і RajjeFM і телеканал TVM. Освіта Рівень письменності в 2003 році становив 96,3 %: 96,2 % серед чоловіків, 96,4 % серед жінок. Витрати на освіту в 1995 році склали 9,2 % від ВВП. Інтернет У 2001 році всесвітньою мережею Інтернет на Мальдівах користувались 2 тис. осіб. Культура Кухня Національна кухня Мальдівських островів наслідує традиції індійської і арабської кухонь. До неї входять три основні інгредієнти: кокосовий горіх, риба і рис. Десерт — бонді — білі кокосові палички, а також різноманітні фруктові салати. Як напій жителі полюбляють пити зелений чай, котрий п'ють із великою кількістю молока і цукру. Примітки Посилання * Мальдіви // * Офшорна зона Мальдівська республіка // * Цікаві факти про Мальдіви // Журнал «‎Discover» / Електронний ресурс. — Режим доступу: https://discover.in.ua/ * Обігові монети Мальдівів (російська) * Обігові банкноти Мальдівів(російська)

Ма́льта, офіційна назва Респу́бліка Ма́льта (, ) — південноєвропейська острівна держава, що розташована на однойменному архіпелазі в Середземному морі. Розташована у 80 км від Італії, 284 км від Тунісу та 207 км від Лівії. Має населення приблизно у 470 000 осіб, і займає територію площею 316 км, що робить її 10-ю найменшою країною світу та 5-ю за густотою населення. Її столиця і порт, Валетта — найменша столиця Європейського Союзу. Офіційною та національною мовою є мальтійська, яка походить від сицилійської арабської, яка розвивалася в Сицилійському еміраті, у той час як англійська мова є другою офіційною. Рельєф: гористий, включає також острови Гоцо 67 км² і Коміно 2,5 км². Мальта заселена приблизно з 5900 року до н. е. Її розташування в центрі Середземномор'я історично надавало їй великого стратегічного значення як військово-морської бази, і, як наслідок, ціла низка держав управляла і боролась за контроль на островами, включаючи фінікійців та карфагенян, римлян, греків, арабів, норманів, арагонців, Госпітальєрів, французів та британців. Більшість цих іноземних впливів залишили певний слід на античній культурі країни. Мальта стала британською колонією в 1813 році, слугуючи станцією для кораблів і штаб-квартирою Британського середземноморського флоту. Під час Другої світової війни країна була під загрозою окупації країнами Осі (див. Битва за Мальту) і слугувала важливою базою союзників для операцій у Північній Африці та Середземномор'ї Британський парламент прийняв Закон про незалежність Мальти в 1964 році, надавши Мальті незалежність від Сполученого Королівства як держави Мальти, з королевою Єлизаветою II в якості її глави держави і королеви. Країна стала республікою у 1974 році. Мальта держава-член Співдружності Націй та Організації Об'єднаних Націй з моменту незалежності і приєдналася до Європейського Союзу у 2004 році; країна стала частиною валютного союзу єврозони у 2008 році. Мальта — туристичний напрямок із теплим кліматом, численними рекреаційними зонами та архітектурними і історичними пам'ятками, серед яких три пам'ятки світової спадщини ЮНЕСКО: Хал-Сафліені, Валлетта та мегалітичні храми Мальти, які є одними із найстаріших окремих кам'яних споруд у світі. Походження назви Супутниковий знімок Мальти Походження назви Мальта невизначене, а сучасні варіації походять від мальтійської мови. Найпоширеніша версія полягає в тому, що слово Мальта походить від грецького слова , мелі, «мед». Стародавні греки називали острів (Melitē), що означає «мед-солодкий», що ймовірно стосується унікального виробництва меду на Мальті; на острові мешкає ендемічний підвид бджіл. Римляни називали острів Меліта, що можна вважати або латинізацією грецької , або адаптацією дорійської грецької вимови того ж слова . У 1525 році Вільям Тиндаль використав транслітерацію «Меліт» у Діяннях 28: 1 для Καὶ διασωθέντες τότε ἐπέγνωμεν ὅτι Μελίτη ἡ νῆσος καλεῖται, як це було знайдено в його перекладі Нового Заповіту з грецької мови. Інша версія говорить про те, що слово Мальта походить від фінікійського слова Малетт, «гавань» або «порт». Мало інших етимологічних згадок зустрічається в класичній літературі, при цьому термін Мальта з'являється в теперішньому вигляді в Ітинерарії Антоніни (Itin. Marit. P. 518; Sil. Ital. Xiv. 251). Географія Мальтійський архіпелаг — це насамперед острови Мальта та Гозо. До нього також входять необжиті острови Святого Павла, Філфла та Коміно, а також крихітні Комінотто та Філфолетта. Довжина Мальти — 27 км, ширина — 15 км. Гоцо удвічі менше, а Коміно — всього 2 км завдовжки. Мальта — єдина країна в Європі, в якій відсутні річки та озера. Історія Давня історія Мегалітичні храми Мальти Назву острову надали фінікійці, чия колонія мала ім'я Малет (нині — Мдіна). Пізніше острів опинився під владою Карфагена, а потім — Рима. З IV по IX століття нашої ери — у складі Візантійської імперії. У 870 році острів був завойований арабами. Після завоювання острів було знелюдено і знову заселено мусульманами з африканського узбережжя в XI столітті н.е. Сучасна мальтійська мова — арабського походження. Вплив на мальтійську мову також мали мови римської імперії, сучасна мальтійська мова користується латинською абеткою. Середньовіччя 1090 року на острів здійснюють напад сицилійські нормандці на чолі з графом Рожером I. Встановлення християнської влади на Мальті відбулося лише після чергового вторгнення нормандців на чолі з сином графа Рожера, королем Сицилії Рожером II у 1127 році. Тоді на Мальту прибули християнські поселенці, включно з королівськими адміністраторами, залогою гарнізону, торговцями та духовенством. Їхні мови злилися з сикуло-арабським діалектом, на якому розмовляло мусульманське населення і зрештою перетворились на мальтійську мову. Це призвело до християнізації Мальти, хоча іслам зберігся на островах приблизно до 1250 року. У 1192 році король Танкред Сицилійський призначив Маргарита да Бріндізі першим графом Мальти, можливо, за його несподіваний успіх у захопленні імператриці Констанції, яка претендувала на престол. У 1194 році чоловік Констанції, імператор Священної Римської імперії Генріх VI Гогенштауфен, завоював Сицилійське королівство разом з мальтійським графство Маргарита і острів стає частиною німецької імперії. У 1282 році Мальта (разом з Сицилією) потрапляють під владу королівства Арагон. Першу мальтійську шляхетність засновано 1350 року. Мусульмани розграбували острів 1429 року, з чого почався довгий період занепаду економіки і культури. Карл V, імператор Священної Римської імперії та король Іспанії передав мальтійський архіпелаг лицарям-госпітальєрам (лицарям ордену Св. Йоанна) в 1530 році. Інквізиція була офіційно заснована на Мальті у 1561 році. У 1565 році Мальта була обложена османами, цей напад отримав назву «Велика Облога Мальти». У 1566 році, після перемоги над османами було закладено місто Валлетта Велика облога Мальти (1565) XVIII—ХІХ століття Мальта була захоплена Наполеоном у 1798 році під час його походу до Єгипту, інквізицію було скасовано, влада лицарів закінчилася. Пізніше мальтійці підняли бунт проти французької влади на острові, після того, як французи почали грабувати місцеві церкви. Велика Британія допомогла в боротьбі з окупаційними військами. Замкнуті на острові французькі війська здалися у 1800, і Мальта стала британським протекторатом. 1814 року Мальта офіційно стає частиною Великої Британії, за умовами Паризького миру. Мальта служила британській імперії як стратегічно розташована військово-морська база. У часи Першої світової війни Мальта мала британські гарнізони на своїй території, і мала один із найбільших шпиталів у басейні Середземного моря. Через своє стратегічне положення, була бомбована італійськими та німецькими повітряними силами в період Другої світової війни. У 1942 році Мальту було нагороджено Хрестом св. Георга за хоробрість у часи Другої світової війни. ХХ століття Єлизавета (майбутня королева Мальти) і герцог Единбурзький на Мальті, 3 січня 1950 року З 1934 року Мальта має дві офіційні мови — мальтійська та англійська. Мальта здобула незалежність (автономію), в рамках Співдружності націй, у 1964 році, маючи губернатора як голову уряду. До грудня 1974 р. номінальним главою держави на Мальті була королева Мальти та одночасно Великої Британії Єлизавета ІІ. У грудні 1974 р. Мальту проголошено республікою зі своїм президентом, країна оголосила свою нейтральність у 1979. Британські військові частини були виведені повністю 31 травня 1979 року, цей день тепер святкується мальтійцями як «День волі». Від січня 1971 р. Мальта бере участь у євроінтеграційних процесах, входить до складу ЄС. Сьогодні, Мальта має парламентську демократію. 1998 року уряд Мальти підписав угоду з Суверенним Мальтійським орденом, залишаючи у його розпорядженні на 99 років Фортецю Сант-Анджело. Ця фортеця має екстериторіальний статус і є місцем, у якому відбуваються численні зустрічі кавалерів Ордену. ХХІ століття 8 травня 2003 року, Мальта, більшістю голосів, вибрала приєднатися до ЄС. 53,6 % проголосовало за; 46,4 % — проти. До Європейського Союзу Мальта увійшла 1 травня 2004 року. Адміністративний поділ 1993 року Мальта була розділена на 68 місцевих рад (муніципалітетів). Ці 68 місцевих рад є основною формою місцевого самоврядування, проміжного рівня між місцевими радами та національним урядом не існує. Поділ на 6 округів (5 на головному острові) та на 3 регіони (2 на головному острові) використовується виключно зі статистичною метою. Населення FAO, на 2005 р. (в тисячах жителів) Населення Мальти становить 405 577 осіб (2006 рік). Густота населення — . За щільністю населення Мальта посідає третє місце у світі. При цьому Мальта — найменша населена держава Європейського Союзу. Основними мовами Мальти є мальтійська та англійська, доволі широко поширена також італійська. Переважну більшість населення становлять мальтійці (95,7 %), домінуюча релігія — католицтво (97,3 %). Мальта, що розташована між Африкою та Європою, є мостом для нелегальних іммігрантів. Мальта також є популярним місцем еміграції для пенсіонерів із Великої Британії та інших європейських країн. П'ята частина шлюбів на Мальті в період з початку 2001 року по червень 2006 року була зареєстрована між мальтійцями та іноземними громадянами. З них перше місце (22 %) займають шлюби з вихідцями з Росії: 140 мальтійських чоловіків узяли в дружини російських дівчат, а 6 мальтійок вийшли заміж за росіян. Друге місце займають шлюби з мароканками, третє — з британками. Політичний устрій Мальта — парламентська республіка. Конституція Мальти прийнята 1964 року з подальшими поправками. Законодавча влада належить однопалатному парламенту, який складається з 69 депутатів. Члени обираються загальним голосуванням на основі пропорційного представництва на 5 років. Глава держави — Президент Мальти. Виконавча влада здійснюється урядом на чолі з Прем'єр-міністром. Будинок парламенту (Валетта) Політичні партії та профспілки * Лейбористська партія Мальти — правляча партія, заснована 1920 року. * Націоналістична партія — заснована 1924 року. Лейбористська та Націоналістична є двома найбільшими партіями Мальти, і активно конкурують за голоси виборців на виборах до парламенту. Інші партії набагато дрібніші й не представлені в парламенті: * Прогресивно-конституційна партія, заснована 1953 року. * Мальтійська партія центру, заснована 1961 року (до 1971 року називалася Християнсько-робоча партія). На Мальті діють 40 профспілок. 28 тисяч членів профспілки входять у профспілку некваліфікованих робітників. Найбільше профспілкове об'єднання — Конфедерація профспілок Мальти, заснована 1958 року. Економіка Основна галузь економіки Мальти — туризм. Потік туристів на Мальту безперервно зростає. Мальта є одним із найбільших світових центрів вивчення англійської мови, куди приїздять студенти з усього світу. Також на Мальті розташована низка великих підприємств, які вимагають висококваліфікованої робочої сили: виробництво мікрочипів (STMicroelectronics), друк грошових знаків (De La Rue), обслуговування літаків (Lufthansa Technics), програмування, тощо. Завдяки великій розмаїтості міських та природних ландшафтів Мальта є популярним місцем проведення зйомок художніх фільмів. На Мальті знімалися фільми Гладіатор, Мюнхен, Код Да Вінчі та інші. З 1 січня 2008 замість мальтійських лір на Мальті запроваджено євро. Мальтійські монети євро Мальта відома виробами ручної роботи з різнокольорового скла. У цехах, розташованих поруч із торговими залами, майстри всього за кілька хвилин зможуть виготовити маленьку вазу або невеликого кролика. Різний посуд, вази, фігурки тварин, птахів, «спляча жінка» (Мальтійська Венера), квіти, магнітики, облицювальну плитку, біжутерію, світильники, годинник, рамки для фотографій та дзеркал можна придбати за цінами виробника. Crafts Village — популярний серед туристів сувенірний ринок, що складається з безлічі павільйончиків, де можна купити вироби народних мальтійських промислів. Промисловість Мальти представлена такими галузями, як електроніка, корабельне будівництво та ремонт, будівництво, текстильне виробництво, одяг, взуття, тютюн. Мальта імпортує: машини, механізми і обладнання, промислові товари, напівфабрикати, їжу та напої, тютюн. Основні країни-партнери: Італія 25,4 %, Франція 13,1 %, Велика Британія 12,0 %, Німеччина 8,9 %, США 5,2 %, Сінгапур 4,1 % (2004) Мальтійський експорт — це переважно машини та транспортне обладнання, інші вироби. Основні країни-партнери: США 15,7 %, Франція 15,5 %, Сінгапур 14,5 %, Велика Британія 11,2 %, Німеччина 10,8 % (2004). Найпоширенішими сільськогосподарськими продуктами є картопля, цвітна капуста, виноград, пшениця, ячмінь, томати, цитрусові, квіти, солодкий перець, свинина, молоко, птиця. Мальта виробляє тільки близько 20 % від потрібної кількості харчовової продукції, має обмежені запаси питної води і не має власних джерел енергоресурсів. Економіка підпорядкована зовнішній торгівлі, виробництву електроніки й текстилю, а також туризму. Транспорт Причали Валлетти Основний вид транспорту — автомобільний. Рух — лівосторонній. Air Malta Airbus A319 Автобусне сполучення пов'язує всі населені пункти Мальти, але не безпосередньо, а через центральний автовокзал, що розташований біля брами в «старе місто» Валлетти. Після закупівлі нових автобусів влітку 2011 року проїзд подорожчав до 2,6 євро на день (квиток можна використовувати в обидва боки до 23 години). Сполучення між островами Мальта, Гоцо та Коміно здійснюють поромні переправи. Морем можна добратися й до острова Сицилія на швидкісному катамарані «Jean de La Valette». Час у дорозі 1,5 години. «Air Malta» — головна мальтійська авіакомпанія. Базується в муніципалітеті Луа, в Міжнародному аеропорту Мальти. Здійснює рейси за 36 напрямкам у Європу та Північну Африку. Авіакомпанія «Air Malta» була заснована 1973 року за рішенням мальтійського парламенту та здійснює рейси з квітня 1974 року. Авіакомпанія підтримує партнерські відносини та проводить спільні польоти з авіакомпанією Lufthansa, яка займається технічним обслуговуванням в аеропорту Мальти. «Air Malta» володіє пакетом акцій авіакомпанії «Medavia», що здійснює перельоти переважно в межах Лівії. Поромне сполучення з Лівією (Триполі) Поромне сполучення з Італією (Поццалло) Судноплавство Культура Культура Мальти відображає різні культури — від фінікійців до британців, які протягом століть контактували з Мальтійськими островами, включаючи сусідні середземноморські культури, і культури народів, що правили Мальтою протягом тривалих періодів часу до його незалежність у 1964 році. Світова спадщина Мнайдра До списку світової спадщини ЮНЕСКО занесено три об'єкти, що розташовані на Мальті: столиця Валлетта, Мегалітичні храми Мальти та Святилище Хал-Сафліені. Валлетта Музика Хоча мальтійська музика сьогодні в основному західна, традиційна мальтійська музика включає те, що відоме як ħana. Це складається з фонової фольклорної гітарної музики, тоді як кілька людей, загалом чоловіки, беруть її по черзі, щоб аргументувати свою думку в голосі співучої пісні. Мета текстів, які є імпровізованими, полягає у створенні доброзичливої, але складної атмосфери, і потрібен ряд років практики, щоб мати можливість поєднувати необхідні художні якості та здатність ефективно дискутувати. Література Документована мальтійська література налічує понад 200 років. Однак нещодавно розкопана любовна балада свідчить про літературну діяльність місцевою мовою з середньовічного періоду. Мальта наслідувала романтичну літературну традицію, кульмінацією якої стали твори Дун Карма Псайли, національного поета Мальти. Наступні письменники, як-от Рузар Бріффа та Карменю Вассалло, намагалися відмежуватися від жорсткості формальних тем та версифікації. Наступне покоління письменників, включаючи Карла Шембрі та Іммануеля Міфсуда, ще більше розширило шлях, особливо в прозі та поезії. Кораблі й човни Особливістю Мальтійського архіпелагу є дерев'яні, яскраво розмальовані човни Луццу. На носі «луццу» зазвичай малюють очі, які символізують Око Гора. Існує припущення, що луццу фінікійського походження. Човни луццу традиційно мають назви християнських святих. Луццу Луццу — улюблений фотомотив туристів на Мальті, тому утримання цих традиційних човнів підтримується державою за допомогою субсидій. Проте луццу — не лише приманка для туристів, до сьогодні ці човни використовуються рибалками за прямим призначенням. Деякі сучасні прогулянкові кораблі на Мальті стилізовані під луццу. Напої Кінні — традиційний лимонад, що виробляється на Мальті. Кінні виробляють з апельсинів кінотто (Citrus myrtifolia), які мають гіркий смак, з додаванням ефірних олій і спецій (анісу, женьшеню, лакриці, ревеню), всього 18 компонентів. Точний рецепт тримається в секреті. При виробництві використовуються лише натуральні компоненти. Інший відомий мальтійський напій — пиво «Cisk Lager». Традиційні страви Сирні пастіцці та солодка вода Kinnie На Мальті вживають багато рибних продуктів, насамперед це золоті макрелі та доради. Загалом мальтійська кухня має багато спільних рис з італійською та грецькою. ;Декілька страв * Рос-іл-Форн (Ross il-Forn) роблять із фаршу, яєць, шафрану та рису. * Лампукі-печеня — філе доради (лампукі) тушкується зі шпинатом, капустою, їстівними каштанами та родзинками. * Вдовин суп (soppa tal-armla) — суп із квасолі зі шматочком сиру Гбейнет. Свята * 10 лютого «The Feast of St. Paul's Shipwreck» (День згадки про корабельну аварію біля Мальти апостола Павла в 60 році) * 31 березня (1979) «Freedom Day» (Завершення виводу британських військ) * 8 вересня (1565) «Our Lady of Victory» (Кінець великої облоги Мальти) * 21 вересня (1964) «Independence Day» (День незалежності) * 13 грудня (1974) «Republic Day» (День проголошення республіки) Цікаві факти

Маро́кко (, Аль-Ма́гриб — «захід», також — «далекий захід», ), офіційна назва — Королі́вство Маро́кко (, ) — країна на півночі Африки, яка межує на півночі з Іспанією (водний кордон через Гібралтар, а також сухопутний кордон із трьома іспанськими напіванклавами — Сеутою, Мелільєю та Пеньйон-де-Велес-де-ла-Гомерою); на сході і південному-сході — з Алжиром; на півдні — із Західною Сахарою, в минулому іспанською провінцією, яку в 1975 році розділено між Марокко і Мавританією, а в 1979 році анексовано Марокко. Марокканський берег омивається Атлантичним океаном, та через Гібралтарську протоку переходить до Середземного моря. Кордони сучасного Марокко в деякій їх частині понині залишаються спірними. Площа — , або , якщо врахувати спірну територію Західної Сахари. Станом на липень 2020 року населення Марокко з урахуванням Західної Сахари становить 36 910 560 осіб. Походження назви Повне арабське ім'я al-Mamlaka al-Maġribiyya перекладається як «Західне Королівство», та нерідко застосовується коротка назва al-Maġrib (Захід). Назва «Марокко» походить від іспанського «Marruecos», португальського «Marrocos», середньовічного латинського «Morroch», що створена від іменування тодішньої столиці Marrakesh (Марракеша). Назва «Маракеш», в свою чергу, походить із берберської й дослівно означає «Земля Бога». Географія Територія Марокко із космосу Дюни в пустелях Марокко Держава розташовується на північному заході Африки, регіон Магриб, територія країни простягається з півночі на південь на 910 км, а із заходу на схід — на 1170 км. На сході межує з Алжиром (спільний кордон — 1350 км); на півночі з іспанськими територіями на африканському континенті, Сеутою і Мелільєю; на півдні — із Західною Сахарою (умовний кордон 650 км). На півночі омивається водами Середземного моря (537 км), на північному заході — безпосередньо водами Атлантичного океану (2445 км). Рельєф країни середньо- і високогірний з долинами і плато, прибережними низовинними рівнинами і дюнами. Гол. гірські пасма: Антиатлас (1800—2712 м, г. Ікнікуїн), Високий Атлас (3000—4165 м, г. Тубкаль), Сер. Атлас (2300—3340 м, г. Бу-Наср), Ер-Риф (до 2456 м, г. Тідикін). Рівнини з відмітками до 300 м розташовані вздовж узбережжя. Міжгірські рівнини Марокканської (Західної) Месети і Високого Плато (Мароккано-Оранської, або Сх. Месети) обрамовані ланцюгами Ер-Рифу, Сер. і Високого Атласів. На півдні і південному сході розташовані піщані і кам'янисті пустелі Сахари. Клімат Марокко субтропічний, на півночі — середземноморський. Річки, крім нижньої течії Себу, не судноплавні. Історія Берберське Марокко Берберійський лев часто вважається одним із національних символів Марокко Територія сучасного Марокко була обжита людьми з епохи неоліту (щонайменше з 8 тисячоріччя до н. е., як можна судити, виходячи з залишків капсійської культури), періоду, коли Магриб був менш посушливим, ніж він є тепер. В епоху Мезоліту територія сучасного Марокко нагадувала радше савану, аніж сучасну територію з посушливим кліматом. У той період Марокко було відоме під назвою «Мавретанія» (не плутати з сучасною країною Мавританією). Сучасний аналіз ДНК довів, що багато народів внесли свій вклад у сучасну марокканську генну водоверть на додачу до головної етнічної групи (берберів). Іншими народами стали араби, ібери, фінікійці, євреї та народи Африки південніше Сахари. Римський період Римська мозаїка в Волубілісі Північна Африка загалом, та територія сучасного Марокко зокрема, поступово втягувались у все ширшаючий Середземноморський світ завдяки фінікійським торговим колоніям та поселенням, що почали оселятись тут починаючи з VII сторіччя до н. е. Прихід фінікійців започаткував довге об'єднання в Середземномор'я, цей стратегічний регіон сформував частину Римської імперії, відому під назвою Мавританія Тінгітанська. В V сторіччі н. е. з падінням Римської Імперії територію сучасного Марокко захопили вандали та вестготи, а через 100 років — візантійці. Щоправда, протягом цього часу більша частина гористої території сучасного Марокко залишалась непідкореною та перебувала в руках своїх корінних мешканців — берберів. Християнство було запроваджено в II сторіччі та знайшло прихильників в містах, серед рабів і берберських селян Ісламське Марокко Ісламська експансія почалася в VII сторіччі н. е. Перше ісламське завоювання Північноафриканського берега відбулося в 670 році під керівництвом Укба ібн Нафі, генерала династії дамаських Омеядів. Однак перші арабські поселення на території Марокко виникли лише у другій половині VIII ст., коли було закладено мусульманські міста Сіджильмаса (757 р.) і Фес (788 р.). Араби принесли свої звички, культуру та іслам, який прийняли більшість берберів, формуючи держави та королівства, такі як Королівство Некор та Берегвати, іноді після кількарічних громадянських війн. Під керівництвом Ідрісіда ібн Абдаллаха, який започаткував династію Ідрісідів, країна скоро розірвала зв'язки з метрополією та вийшла з-під контролю багдадських Аббасидів. Ідрісіди перенесли столицю у Фес. Марокко стало центром навчання та найбільшою силою в регіоні. Після падіння династії Ідрісідів, арабські завойовники втратили політичний контроль над марокканським регіоном. В подальшому формували уряди та правили країною мусульманські берберські династії. Після реконкісти Піренейського півострова великі групи мусульман та євреїв з Андалусії перебрались через Гибралтарську протоку до Марокко. Слідом за берберськими династіями контроль перейшов до династії Алавітів. Марокко зіштовхнулося з агресією з боку Іспанії та Османської імперії, що розширялася вздовж узбережжя Магрибу на Захід. Алауїтам вдалося стабілізувати ситуацію, та попри те, що королівство було меншим за розмірами, ніж попередні королівства в регіоні, воно було досить заможним. Створення об'єднаного королівства всіх земель розвинулося при Ізмаїлі ібн Шерифі (1672—1727), котрий, переборюючи опір місцевих племен, почав створювати уніфіковану країну. Марокко стало першою країною, що визнала молоді Сполучені Штати Америки як незалежну країну в 1787 році. Європейський вплив Вдалі спроби Португалії захопити та контролювати Атлантичне узбережжя в XV сторіччі не сильно вплинули на Середземноморське серце Марокко. Після Наполеонівських війн Єгипет та Північноафриканський Магриб стали ще більш непідконтрольними Стамбулу, розсадником піратів, та з індустріалізацією Європи — ласим шматочком для потенційної колонізації. Магриб мав більше багатства, перевіреного часом, ніж інша, невідома Африка, а також положення, що охоплювало вихід з Середземного моря. Вперше Марокко викликало певний інтерес для Європейських країн. Так, Франція почала виявляти інтерес до Марокко ще в 1830 році. Визнання в 1904 році Великою Британією Французької сфери впливу в Марокко спровокувало реакцію Німецької імперії; кризу червня 1905 року було врегульовано на Алжирській конференції в Іспанії (1906), що формалізувала особливе становище Франції та доручила управляти Марокко спільно Франції та Іспанії. Друга Марокканська криза (Агадирська криза), спровокована Німеччиною збільшила напруженість в Європі. Феський договір (підписаний 30 березня 1912 року) зробив Марокко протекторатом Франції. За тією ж домовленістю Іспанія стала протектором Північної та Південної Сахари 27 листопада того ж року. Багато марокканських солдатів служило у Французькій армії в Першій та Другій Світових війнах, та в Іспанській Національній Армії під час Іспанської громадянської війни. Приблизно 8000 із них загинули на фронтах. Опір До 1956 Танжер мав досить багатоманітне населення, що включало 40 тис. мусульман, 30 тис. європейців та 15 тис. євреїв Націоналістичні політичні партії, що згодом сформувались під французьким протекторатом, засновували свої вимоги щодо незалежності Марокко на таких документах Другої Світової війни, як Атлантична хартія (спільна американо-британська декларація, що проголошувала серед іншого право всіх людей вирішувати форму уряду, при якому вони живуть). Маніфест «Партії незалежності» (Istiqlal Party) в 1944 році був однією з перших громадських вимог незалежності. Партія згодом забезпечила значною мірою керівництво націоналістичним рухом. Вигнання французами Могамеда V в 1953 році на Мадагаскар, та його заміна непопулярним Могамедом бен Аарафою, чиє правління сприймалось як нелегітимне, викликала бурхливе протистояння французькому та іспанському протекторатам. У серпні 1953 року Ахмед Хаскоурі, халіф Іспанського Марокко оголосив Могамеда V легітимним султаном всього Марокко. Найжорстокіший супротив було виявлено в місті Уджда, де марокканці нападали на французів та інших європейських жителів на вулицях міста. Операції щойно створеної «Jaish al-tahrir» (Армії звільнення) було здійснено 1 жовтня 1955 року. Jaish al-tahrir було створено «Арабським Магрибським комітетом звільнення» (Comité de Libération du Maghreb Arabe) в Каїрі, Єгипет для організації руху опору проти окупації. Його метою було повернення короля Могамеда V, звільнення Алжиру та Тунісу. Франція дозволила Могамеду V повернутися в 1955 році, а переговори, що привели до незалежності Марокко почалися наступного року. Усі ці події допомогли повернути рівень солідарності між людьми та щойно поверненим королем. З цієї причини революція була названа «Taourat al-malik wa shaab» (Революція короля та людей) та відзначається 20 серпня щороку. Недавня історія Незалежність від Франції отримана в 1956 році. 4 січня 1969 року після декількох резолюцій ООН Іспанія передала Марокко провінцію-анклав Іфні. Глобальний перегляд конституції в 1972. Західна Сахара передана Іспанією Марокко і Мавританії в 1975 році; партизанська війна в Західній Сахарі з Фронтом Полізаріо (організацією, що виступає за незалежність регіону); Марокко в 1983 погодилося на запропоновану формулу, але відмовилося мати справу із самим Полізаріо. Перемир'я підписане в 1987, але війна триває. Дипломатичні відносини з Алжиром і Сирією відновлені у 1988 і 1989. Нова конституція прийнята на національному референдумі в 1992. Сучасні кордони Марокко сформувалися в період 1912—1956, коли французька, іспанська і міжнародна адміністрації здійснювали управління окремими частинами країни. У 1956 було скасовано протекторат і визнано національну незалежність і територіальну цілісність Марокко. Політична система Марокко за формою правління є королівством, глава держави — король. Король Марокко наділений деякими повноваженнями виконавчої влади, включаючи право розпуску парламенту. 23 липня 1999 року на престол зійшов король Мохаммед VI ібн Гасан. Державний устрій — унітарна держава. Питання про конституційну реформу було піднято під впливом революцій у сусідніх арабських державах і після акцій протесту в країні у лютому 2011 року, учасники яких вимагали обмежити повноваження короля і вжити заходів для боротьби з корупцією та за соціальну несправедливість. Король Могамед VI виступив з пропозицією внести зміни до конституції країни 9 березня 2011 року. Проект конституційної реформи був винесений на референдум і передбачав розширення повноважень прем'єр-міністра, який отримує право розпускати парламент і призначати осіб на державні посади. Прем'єр-міністра буде обирати партія, що отримала більшість місць в парламенті. При цьому король Марокко залишається главою держави і головнокомандувачем збройних сил країни. Запропонований проект реформи конституції не влаштував марокканську опозицію, що наполягала на передачі всієї виконавчої влади в країні виборним посадовим особам. В Марокко пройшли багатотисячні акції протесту проти конституційної реформи, а молодіжне «Рух 20 лютого» закликало бойкотувати голосування. Проте жителі Марокко підтримали проект реформи конституції, запропонований королем Могамедом VI. На референдумі, проведеному 1 липня 2011, за конституційну реформу проголосували 98 % виборців. Явка на референдумі, за даними МВС, перевищила 72 %, при тому 30 % виборців, які взяли участь у голосуванні, були молодші за 35 років. Парламент Політичні партії На парламентських виборах 14 листопада 1997 року до парламенту Марокко пройшли наступні політичні партії: * Соціалістичний союз народних сил — 57 місць (17,5 %); * Конституційний союз Марокко — 50 місць (15 %); * Національне об'єднання незалежних — 46 місць (14 %); * Народний рух Марокко — 40 місць (12 %); * Істікляль — 32 місць (10 %); * Соціал-демократичний рух Марокко — 32 місця (%). Судова влада Зовнішня політика Демонстрація в Мадриді за незалежність Західної Сахари Марокко є членом Організації Об'єднаних Націй і належить до Ліги арабських держав, Союзу арабського Магрибу (САМ), Організації ісламського співробітництва (ОІВ), Руху неприєднання і Співтовариства держав Сахель у Сахарі (CEN SAD). Відносини Марокко сильно різняться між африканськими, арабськими і західними державами. Марокко має тісні зв'язки із Заходом, щоб отримувати економічні та політичні вигоди. Франція та Іспанія залишаються основними торговими партнерами, а також первинними кредиторами та іноземними інвесторами в Марокко. Із загального обсягу іноземних інвестицій в Марокко Європейський союз інвестує приблизно 73,5 %, у той час як арабський світ інвестує 19,3 %. Багато країн з регіонів Перської затоки і Магриба беруть все активнішу участь у великомасштабних проектах з розвитку в Марокко. Марокко залишається єдиною африканською державою, що не є членом Африканського союзу через одностороннє визнання 12 листопада 1984 р. Сахарської Арабської Демократичної Республіки, проголошеної в 1982 р. (тоді АС називався Організацією африканської єдності), що відбулося без організації референдуму про самовизначення в спірній території Західної Сахари. Суперечка з Іспанією в 2002 р. на крихітному острівці Перехіль відродила питання суверенітету Мелілья і Сеута. Ці невеликі анклави на узбережжі Середземного моря в оточенні Марокко контролювалися Іспанією протягом століть. У 2004 р. Марокко надано статус основного союзника поза НАТО. Марокко входить до програми Європейської політики сусідства Європейського Союзу (ЄПС), що спрямована на те, щоб не припустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами. Марокко — член наступних організацій: Ліга арабських держав, організація Ісламська конференція, Франкофонія, група Середземноморського діалогу, Постійна консультативна рада країн Магрибу, та «Група 77». Єдина Африканська країна, що була виключена з Африканського Союзу, через загарбання території Західної Сахари. Українсько-марокканські відносини Уряд Марокко офіційно визнав незалежність України 30 грудня 1991 року, дипломатичні відносини з Україною встановлено 26 червня 1992 року. У Марокко (Рабат) діє українське посольство і консульство, а в Києві посольство Марокко. Державна символіка Державний прапор Державний герб Державний гімн Адміністративно-територіальній поділ Мапа регіонів Марокко З 4 вересня 2015 року територія Марокко поділяється на 12 регіонів (; ), що є адміністративними одиницями першого рівня. Три з них повністю чи частково займають спірну територію Західної Сахари. Регіони, зі свого боку, поділяються на префектури та провінції (їхня кількість залежить від певного регіону) — вони є адміністративними одиницями другого рівня. Також існують і більш дрібні адміністративні одиниці третього рівня: арондісмани, комуни, міські комуни та сільські комуни. № намапі Регіон Адміністративнийцентр Чисельністьнаселення (2014) Площа Густинанаселення,осіб/км² 1 Танжер — Тетуан — Ель-Хосейма Танжер 2 Східний Уджда 3 Фес — Мекнес Фес 4 Рабат — Сале — Кенітра Рабат 5 Бені-Меллаль — Хеніфра Бені-Меллаль 6 Касабланка — Сеттат Касабланка 7 Марракеш — Сафі Марракеш 8 Драа — Тафілалет Ер-Рашидія 9 Сус — Масса Агадир 10 Гельмім — Уед-Нун¹ Гельмім 11 Ель-Аюн — Сакія-ель-Хамра¹ Ель-Аюн 12 Дахла — Уед-ед-Дагаб² Дахла Всього ¹ — частково в межах спірної території Західної Сахари² — повністю в межах спірної території Західної Сахари Збройні сили Чисельність збройних сил у 2000 році становила 198 тис. військовослужбовців. Загальні витрати на армію становили 160 млн доларів США. Економіка Марокко — аграрно-індустріальна держава, що розвивається. Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 2006 році становив 147 млрд доларів США (52-ге місце в світі); що у перерахунку на одну особу становить 4,4 тис. доларів (110-те місце в світі). Промисловість разом із будівництвом становить 32 % від ВВП держави; аграрне виробництво разом з лісовим господарством і рибальством — 16 %; сфера обслуговування — 52 % (станом на 2006 рік). Зайнятість активного населення у господарстві країни розподіляється таким чином:

15 % — промисловість і будівництво 50 % — аграрне, лісове і рибне господарства 35 % — сфера обслуговування (станом на 2006 рік). Надходження в державний бюджет Марокко за 2006 рік становили 15,9 млрд доларів США, а витрати — 20,4 млрд; дефіцит становив 22 %. За даними Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001 темп зростання ВВП — 6,5 %. Прямі закордонні інвестиції — $ 291 млн. Валюта Національною валютою країни слугує марокканський дирхам. У 2006 році за 1 долар США давали 8,77 дирхама. Промисловість Головні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, фармацевтична, хімічна, нафтохімічна, будівельних матеріалів, гірнича і харчова. Гірнича промисловість Марокко є третьою країною в світі за видобутком фосфатів, зміна цін на світовому ринку на них значно впливає на економіку Марокко в цілому. У 2005 році видобуток нафти становив 109,5 млн барелів (половина з якої використано потужностями власної економіки). Видобуток природного газу становив 18 млрд м³ (увесь для внутрішніх потреб). Енергетика За 2004 рік було вироблено 18,5 млрд кВт·год електроенергії (експортовано 0 млн кВт/год); загальний обсяг спожитої — 18,9 млрд кВт/год (імпортовано 1,7 млрд кВт·год). У 2004 році споживання нафти склало 170 тис. барелів на добу, природного газу — 50 млн м³ на добу. Агровиробництво У сільськогосподарському обробітку знаходиться 18 % площі держави. Головні сільськогосподарські культури: зернові, цитрусові (назва мандаринів, «танжерин» пішла від назви марокканського порту Танжер, звідки їх масово експортували), оливки, цукрова тростина, цукровий буряк, банани, виноград. Велике значення має тваринництво (у тому числі і як сировинна база для шкіряної промисловості). Поголів'я овець складає 16 млн голів, кіз — 5 млн, великої рогатої худоби — 2,5 млн. Розвивається птахівництво. У прибережних водах виловлюють 840 тис. тон риби на рік (1 місце на африканському континенті). Починаючи з 1960-х років, з ініціативи Короля Хасана II була прийнята програма по будівництву водосховищ і розвитку водних ресурсів дозволила забезпечити питною водою населення а також сільське господарство та інші сектори економіки зберігши при цьому водні ресурси країни. Завдяки цій політиці, в 2014—2015 роках королівство має понад 139 великих водосховищ із загальною потужністю понад 17,6 млрд кубічних метрів і більше ста дрібних гребель. У середньому в рік вводитися в дію по 2—3 великих водосховищ. Будівництво здійснюється в основному місцевими підрядниками. Транспорт Транспорт: автомобільний, морський, залізничний, повітряний. У Марокко є 17 морських портів, в тому числі 8 великих: Касабланка, Сафі, Мохаммедія, Надор, Танжер, Агадір, Махдія, Джорф-Ласфар. Найважливіший аеропорт знаходиться в Касабланці; крім нього, Марокко має у своєму розпорядженні ще десять великих аеропортів, з яких п'ять мають міжнародне значення. Основні вантажі перевозяться морським транспортом. Це — фосфати (54 % перевезень) і нафтопродукти (15,6 %). У 2018 році, Маррокко стане першою Африканською країною, що має високошвидкісний залізничний транспорт, а до 2030 планується побудувати близько 1500 км високошвидкісних залізничних ліній (ТЖВ). Туризм «Блакитне місто» Шафшаван є популярним туристичним напрямком У 1996 році Марокко відвідало 2,5 млн іноземних туристів, що дало прибуток у 1,2 млрд доларів США. Зовнішня торгівля Основні торговельні партнери Марокко: Франція, Іспанія, США, Індія. Держава експортує: харчові продукти, аграрну сировину, рибу. Основні покупці: Франція (28 %); Іспанія (10 %); Індія (6 %). У 2006 році вартість експорту склала 6,9 млрд доларів США. Держава імпортує: продукти харчування, паливо, промислові вироби. Основні імпортери: Франція (21 %); Іспанія (8 %); США (7 %). У 2006 році вартість імпорту склала 10 млрд доларів США. Населення Населення держави у 2020 році становило 36 910 560 осіб (40-ве місце в світі). Населення країни у 1926 році становило 4,2 млн осіб; у 1960 році — 11,6 млн осіб; у 1980 році — 20,3 млн осіб. Густота населення — 74,84 осіб/км² (135-те місце в світі). Згідно статистичних даних за 2006 рік народжуваність 22 ‰; смертність 5,6 ‰; природний приріст 16,4 ‰. Вікова піраміда населення виглядає наступним чином (станом на 2006 рік): * діти віком до 14 років — 31,6 % (5,3 млн чоловіків, 5,1 млн жінок); * дорослі (15—64 років) — 63,4 % (10,5 млн чоловіків, 10,6 млн жінок); * особи похилого віку (65 років і старіші) — 5 % (0,72 млн чоловіків, 0,94 млн жінок). Урбанізація Рівень урбанізованості в 2000 році склав 49 %. Головні міста держави: Рабат (625 тис. осіб), Дар-ель-Бейда (Касабланка) (2,9 млн осіб), Фес (775 тис. осіб), Марракеш (755 тис. осіб), Уджда (680 тис. осіб). Етнічний склад Етнічна мапа Марокко Головні етноси, що складають марокканську націю: араби — 65 %, бербери — 33 %. Існує численна марокканська діаспора, переважно у Франції, до якої зараховують близько мільйона осіб включно із третім поколінням мігрантів. Багато марокканських общин і в Іспанії (близько 700 000 осіб), Нідерландах (360 000 осіб) та Бельгії (300 000 осіб). У Ізраїлі марокканські євреї складають другу за кількістю етнічну підгрупу країни. Мови Державна мова: арабська. Арабською мовою у побуті користуються 75 % населення країни, берберською — 25 %, в ужитку також французька і іспанська мови. Релігії Головна релігія держави: іслам сунітського спрямування — 99 % населення. Охорона здоров'я Очікувана середня тривалість життя в 2006 році становила 70,9 року: для чоловіків — 68,6 року, для жінок — 73,4 року. Смертність немовлят до 1 року становила 40,2 ‰ (станом на 2006 рік). Населення забезпечене місцями в стаціонарах лікарень на рівні 1 ліжко-місце на 960 жителів; лікарями — 1 лікар на 5 тис. жителів (станом на 1996 рік). Витрати на охорону здоров'я в 1990 році склали 2,6 % від ВВП країни. Освіта Рівень письменності в 2003 році становив 51,7 %: 64,1 % серед чоловіків, 39,4 % серед жінок. Витрати на освіту в 1996 році становили 3,3 % ВВП. Інтернет У 2001 році всесвітньою мережею Інтернет у Марокко користувались 120 тис. осіб. Культура Марокканський каптан Марокко — країна з багатою культурою та цивілізацією, що лишалися практично в первісному вигляді протягом тривалого часу. Марокканська кухня довго вважалась однією з найрозмаїтіших кухонь світу. Марокко — багатонаціональна країна, що протягом своєї багатовікової історії на додачу до корінних берберів приймала багато етнічних груп, що прибували зі сходу (фінікійців, євреїв, арабів), півдня (маврів), та півночі (римлян та вандалів), кожна з яких мала істотний вплив на соціальну структуру Марокко. Тут розповсюджені багато вірувань — від язичництва до юдаїзму, християнства та ісламу. Серед своїх основних пріоритетів Марокко визначило захист культурного різноманіття та збереження культурного надбання. Архітектура Традиційна архітектура Марокко представлена невеличкими житловими будинками, так званими дарами (Dar), що характеризуються в першу чергу відсутністю вікон та будь-якого орнаменту. Складаються з товстих високих стін, що охороняють її мешканців від грабіжників, звірів та подібних небезпек. Образотворче мистецтво Література Театр Музика й танці Кінематограф У Марокко розвинений кінематограф. Ще в 1944 році було запроваджено Марокканський кінематографічний центр та відкрито кіностудію в Рабаті. Крім того, багато іноземних режисерів знімали кіно в Марокко. У 2001 році вперше проведено Міжнародний кінофестиваль Марракешу. Кухня Загалом марокканці їдять баранину. Свята Наука Засоби масової інформації Спорт Примітки Література * Долгов Б. Партнерство цивилизаций: нет разумной альтернативы: Исламское движение в Тунисе и Марокко. — , 2011. — С. 24-41. * Королевство Марокко: Справочник / АН СССР, Институт Африки, Институт востоковедения. — : Наука, 1991. — 270 с. * Володина М. Международно-политические процессы в Северной Африке // Мировая экономика и международные отношения — 2013. — № 1. — С. 77–84. * Герман И. Касабланка поборется за инвестиции // Эксперт — 2008. — № 6(595). * Герман И. Марокко расширяет производство фосфатов // Эксперт — 2008. — № 26(610). * Деминцева Е. Б. Марокко — Франция. С мечтой о «райской» жизни // Азия и Арфика сегодня. — 2009. — № 2. — С. 35–40. * Ткаченко К. А. Магриб: Уроки глобального кризиса // Азия и Африка сегодня — 2011. — № 6. — С. 64–68. * Черкасова Е. Испания и конфликт вокруг Западной Сахары // Мировая экономика и международные отношения — 2012. — № 7. — С. 33–40. * Возобновляемые источники энергии в Марокко // Коринф. — 2003. — № 15. * Марокко активизирует внешнеэкономические связи // Коринф. — 2004. — № 27. Посилання * Марокко // *

Маршаллові Острови Респу́бліка Марша́ллові Острови́ (, ) — тихоокеанська держава в Мікронезії. Межує на заході та південному заході з територіальними водами Федеративних Штатів Мікронезії, на півдні — з територіальними водами Кірибаті, з інших боків — з нейтральними водами Тихого океану. Довжина прибережної смуги — 370,4 км. Республіка Маршалові Острови розташована на 29 атолах і 5 островах архіпелагу Маршаллові острови, який складається з ланцюгів Ралік і Ратак. Загальна площа суші — 181,3 км²; території, зайнятої лагунами, — км². Населення Маршаллових Островів — особа (2015, оцінка). Столиця — Маджуро. Першим островом, поміченим європейцями, став атол Бокак, відкритий іспанським мореплавцем Алонсо Де Салазаром 1526 року. Згодом Маршаллові Острови по черзі ставали територією різних колоніальних держав: 1886 року — Німецької імперії, 1914 року — Японській імперії, яка продовжила управляти островами після Першої світової війни вже за мандатом Ліги Націй, 1947 року — включені до складу підопічної території ООН під управлінням США. Як державне утворення, Маршаллові Острови виникли 1983 року в результаті розділу підопічної території ООН Тихоокеанські острови. З 1986 року Острови перебувають у «вільній асоціації» зі США. Маршаллові Острови — член ООН, Південнотихоокеанської комісії та Форуму тихоокеанських островів. Назва Маршаллові Острови названі на честь британського капітана Джона Маршалла (також відомого під іменем Вільям Маршалл), який разом з іншим капітаном, Томасом Гільбертом, на честь якого названі сусідні острови Гільберта, досліджував архіпелаг 1788 року під час перевезення ув'язнених у Новий Південний Уельс. Географія Загальна географія Знімок Маршаллових Островів з космічного супутника, березень 1999 р. Мапа островів Мікронезійська держава Маршаллові Острови є скупченням з атолів та островів, розташованих у Тихому океані трохи північніше екватора. Столиця країни, місто Маджуро, розташоване за 3438 км на захід від міста Гонолулу, адміністративного центру американського штату Гаваї, за 3701 км на південний схід від Токіо, столиці Японії, та за 3241 км на південний схід від міста Сайпан, столиці Північних Маріанських островів. Найближчі архіпелаги — Каролінські острови, що належать Федеративним Штатам Мікронезії та Палау й розташовані на південний захід від Маршаллових Островів, та острови Гільберта, що лежать на південному сході й належать Республіці Кірибаті. Площа суші Маршаллових Островів становить усього 181,3 км², у той час, як площа території, зайнятої лагунами, — 11 673 км². Країна розташувалася на 29 атолах і 5 віддалених островах, які розділені на дві групи: 18 островів у ланцюзі Ралик (у перекладі з маршалезької мови «захід») і 16 островів у ланцюзі Ратак (або Радак; у перекладі з маршалезької мови «схід»). Обидва ланцюги перебувають приблизно за 250 км один від одного і простягаються з північного заходу на південний схід приблизно на 1200 км. Найважливішими островами є атоли Кваджалейн і Маджуро. Найбільший острів Республіки Маршаллові Острови — Кваджалейн — є водночас атолом з найбільшою лагуною у світі. Попри те, що площа його суші становить усього лише 16,32 км² (або 6,3 милі²), площа лагуни становить 2174 км² (або 839,3 милі²). Усі острови низинні, а атоли складаються з великої кількості моту, загальна чисельність яких у країні перевищує 1100. Найвища точка країни, що досягає всього 10 м, розташована на атолі Лікієп. Найпівнічнішим островом Республіки є острів Бокак (або Таонгі) у ланцюзі Ратак: він розташований за 280 км на північний захід від атола Вейк, який нині перебуває під владою США й належність якого Маршаллові Острови оскаржують. Найпівденніший острів Маршаллових Островів — атол Ебон, найзахідніший — Уджеланг (вони обоє розташовані в ланцюзі Ралік), найсхідніший — Нокс у ланцюзі Ратак. Геологія Пляж одного з атолів країни Двадцять дев'ять із тридцяти чотирьох островів Республіки Маршаллові Острови — атоли (інші острови є піднятими атолами). Згідно з теорією Чарльза Дарвіна, формування атолів відбувалося в результаті занурення вулканічних островів, на поверхні яких поступово росли корали. Відбувалося формування облямувального рифу, а згодом і бар'єрного, який поступово надбудовувався коралами. У результаті виникала суша атолу. Ріст коралів і водоростей найбільш активно проходив у районах рифу, звернених до океану. У результаті, ці зовнішні краї рифу встигали за осіданням вулканічного острова. Внутрішні ж райони острова, навпаки, поринали під воду. Згодом у цих місцях відбулося формування мілководних лагун. На поверхні рифів поступово накопичувався пісок, який формувався під впливом хвиль і течій, особливо під час сильних припливів і відпливів. У припливній же зоні пляжу утворювалася берегова порода, зовнішній похилий шар з каменів. У результаті в наземних рослин з'являлася опора, на якій вони могли б рости. На острові ж формувалася стійка до високого вмісту солей у ґрунті рослинність, яка своїм корінням скріплювала різні осадові породи й перешкоджала водній та вітряній ерозії. Так формувалися піщані острівці або моту атола. Піднятий атол є піднятим вулканічним островом, який утворювався у результаті підйому коралової платформи, яка оточує вулканічне плато в центрі острова. Корисні копалини, виробництво яких можна було б здійснювати у промислових розмірах, на поверхні та у надрах Маршаллових Островів відсутні. Однак, у ході попередніх досліджень, на деяких островах були знайдені фосфати, а у межах територіальних вод країни — скупчення залізо-марганцевих конкрецій, а також кобальту. Одначе, наразі жодних розробок не ведеться. Клімат Середня річна температура (червоний) і кількість опадів (синій) на острові Маджуро Особливістю регіонального клімату Маршаллових Островів є зміна кліматичних умов з півночі на південь, у тому числі збільшення у даному напрямку кількості опадів. На північних островах країни клімат тропічний, напівпосушливий. Наприклад, на найпівнічнішому атолі Маршаллових Островів — Бокаке — він практично напівпустельний, хоча кількість опадів що випадають на ньому, близька до показників західних прерій США. Це обумовлено кількома факторами: пористістю ґрунтів, сольовими туманами та солоними ґрунтовими водами. Кількість опадів на Маршаллових Островах збільшується в міру руху на південь і досягає свого максимуму на атолі Ебон — найпівденнішому острові країни, розташованому в екваторіальному поясі. Іншою важливою кліматичною особливістю місцевого клімату є розташування Маршаллових Островів у зоні північно-східних пасатів. Протягом більшої частини року на островах переважають вітри, що дмуть із північного сходу. Вони відрізняються високою вологістю. На всіх островах, окрім найпівнічніших, часто трапляються зливи. Для архіпелагу типовими є тропічні шторми та урагани, або тайфуни, у період яких спостерігається випадання великої кількості опадів, сильні вітри, які ламають дерева і руйнують будинки, а також високі хвилі, котрі загрожують змити низинні острівці. Трапляються посухи. Причиною кліматичних катаклізмів найчастіше є Ель-Ніньйо. Щомісячний рівень опадів на Маршаллових Островах становить близько 300—380 мм. На північних островах країни щорічно випадає від 1000 до 1750 мм опадів, на південних — 3000—4300 мм. На північних островах найсильніші дощі трапляються з вересня по листопад, на півдні ж вони випадають цілий рік. Температурний режим на архіпелазі протягом року залишається постійним. Різниця між найхолоднішим і найтеплішим місяцями становить 1—2 °C. Найнижчі нічні температури зазвичай на 2-4 градуси вищі від найнижчої денної температури. Середньорічна температура на Маршаллових Островах становить 27,8 °C. Ґрунти та гідрологія Ґрунти Маршаллових Островів — високолужні, коралового походження (в основному білий або рожевий кораловий пісок), досить бідні. Типово вони пористі, оскільки дуже погано затримують вологу. Також місцеві ґрунти містять дуже мало органічних і мінеральних речовин, за винятком кальцію. Постійні водойми із прісною водою — велика рідкість для Маршаллових Островів. Проточна вода на островах повністю відсутня. Невеликі потоки води утворюються лише після сильних дощів. Ґрунтові води зустрічаються практично на всіх атолах, окрім найпівнічніших, де клімат найбільш посушливий. Дощова вода, що просочується крізь пористий ґрунт, утворює лінзу злегка солонуватої води. Дістатися до неї можна, виривши колодязь. Через незначну кількість води, що поступає у ці лінзи, і тривалих припливних флуктуацій, лінзи відносно тонкі, як і зона змішання прісної та морської води. На деяких атолах країни, де клімат найбільш вологий, зустрічаються невеликі, здебільшого солонуваті, ставки, які утворилися в результаті ізоляції окремої ділянки лагуни й постійного змішання лагунової солоної води із прісної дощової. Один із прісноводних ставків існує на острові Ліб в ланцюгу Ралік. Флора Лише на декількох незаселених островах архіпелагу збереглися ліси, у яких росте типова для атолів рослинність. На інших острівні екосистеми зазнали значних змін під впливом антропогенного фактора: більша частина місцевої флори була знищена, а замість корінних рослин були висаджені плантації кокосової пальми та хлібного дерева. Інші атоли постраждали від воєнних дій: з 1946 по 1960-й рр. на Бікіні та Еніветоці американцями проводилися випробування ядерної зброї. 1954 року на атолі Бікіні США під кодовою назвою «Браво» випробували свою першу водневу бомбу. За своєю силою вибух у 1000 разів перевищив вибух у Хіросімі, а радіоактивні опади від нього випали на сусідні острови. Ядерні випробування завдали величезної шкоди екосистемам островів. В останні роки місцевій флорі та фауні загрожує підвищення рівня Світового океану, викликаного глобальним потеплінням. Воно веде до забруднення ґрунтових вод, відступу суші перед океаном. На Маршаллових Островах росте 80 видів рослин, з яких один — ендемічний для архіпелагу, а два — для Мікронезії. Найпоширенішим видом є кокосова пальма, насадження якої вкривають близько 60 % суші архіпелагу. Ця рослина відіграє ключову роль у житті острів'ян: вона є, з одного боку, джерелом деревини, з іншого, становить основу раціону маршалльців. З маслянистого ендосперму горіхів роблять копру, яка становить основу експорту країни. Серед інших важливих для місцевих жителів рослин зустрічаються пандануси, хлібне дерево, таро і банани. В острівних лісах в основному ростуть пізонії, турнефорції. Зустрічаються мангрові зарості. Фауна Найважливішими представниками місцевої фауни є черепахи та морські птахи. На багатьох північних островах — Бікар, Бокак, Бікіні — відкладають яйця зелені черепахи, однак, раніше широко розповсюджена морська черепаха бісса стала рідко зустрічатися у місцевих водах. Багато з Маршаллових островів є великими пташиними базарами, де гніздяться морські птахи (усього 106 видів птахів). Єдиними наземними птахами країни є тихоокеанський плодоядний голуб і фіолетовошапочний строкатий голуб, нині вимерлий на більшості островів. Повсюдно зустрічаються ссавці й гекони. Усі дев'ять видів ссавців інтродуковані на Маршаллові Острова. Прибережні води островів дуже багаті рибою (близько 250 видів) і коралами (близько 146 видів). У країні немає заповідників або територій, що охороняються. Історія Мапа з позначенням німецьких колоній (1897) Американські солдати на атолі Кваджалейн в роки Другої світової війни Захоплення японської землянки американськими військовими Найбільше ядерне випробовування США. Фортеця Браво на острові Бікіні Бункер США на атолі Бікіні Рання історія Про ранню історію Маршаллових Островів відомо дуже мало. Імовірно, острови були заселені близько 2000 років тому вихідцями з Південно-Східної Азії. Першим островом, поміченим європейцями, став атол Бокак, відкритий іспанським мореплавцем Алонсо Де Салазаром 1526 року. Проте, архіпелаг залишався безіменним аж до 1788 року, коли острови були повторно відкриті британським капітаном Джоном Маршаллом, на честь якого вони й були названі. Згодом повз Маршаллові Острови пропливали судна багатьох держав, однак, жодна з них не висунула територіальні претензії з метою анексії. 1875 року Маршаллові Острови були анексовані Іспанією та включені до складу ОСТ-Індії. У 1860-х роках на островах стали з'являтися перші вихідці з Німеччини. Німецькими торговельними компаніями у ці роки була розгорнута ціла мережа з торгівлі копрою та іншими товарами. 1885 року архіпелаг був анексований Німецькою імперією, незважаючи на претензії з боку Іспанії. Німецька Нова Гвінея (1885—1914) 1885 року завдяки папському посередництву та виплаті компенсації Іспанії в розмірі 4,5 млн. $ Маршаллові острови стали протекторатом Німецької імперії. Адміністративним центром островів став Джалуїт, а з 1887 по 1906 року адміністративні функції виконувала «Джалуїтська компанія». Верховні вожді іроїдж залишилися при своїй владі, але знаходилися під контролем колоніальної німецької адміністрації. 1906 року німецький уряд встановив прямий контроль над Маршалловими островами, а адміністративний центр розташувався в місті Рабаул в Німецької Нової Гвінеї. За часів німецького контролю і навіть до нього Маршаллові острови час від часу відвідували японські торговці та рибалки, проте контакти з остров'янами не були недовготривалими. Наприкінці XIX-початку XX ст. японський уряд проводив планомірну політику по перетворенню Японії в велику економічну і військову державу в Східній Азії: в 1894—1895 роках країна вела вдалу війну проти Китаю з метою встановлення контролю над Кореєю, в 1905 року перемогла Росію, а в 1910 року — анексувала Корею. Імперська японська військова окупація (1914—1919) У роки Першої світової війни, у вересні 1914 року, Японія зайняла частину Мікронезії, яка належала Німеччині, у тому числі Маршаллові Острови. 29 вересня 1914 року японські війська зайняли атол Еніветок, а 30 вересня 1914 року — атол Джалуіт. Відтоді острови залишалися під контролем Японії аж до зайняття архіпелагу американцями в роки Другої світової війни. З 1920 року Маршаллові Острови управлялися Японією за мандатом Ліги Націй. Офіційно Німеччина відмовилася від усіх своїх тихоокеанських володінь, в тому числі Маршаллових островів, 28 червня 1919 року. Південний Тихоокеанський мандат (1919—1944) 17 грудня 1920 року Рада Ліги Націй затвердив мандат Японії над колишніми німецькими колоніями в Тихому океані, розташованими на північ від екватора. Адміністративним центром Маршаллових островів продовжував залишатися атол Джалуіт. На відміну від Німецької імперії, яка мала переважно економічні інтереси в Мікронезії, приєднання цієї території до Японії, навіть не дивлячись на невелику площу і бідність ресурсів, могло б деякою мірою розв'язати проблему зросту населення країни та дефіциту землі. За роки колоніального панування на Маршаллові острови переселилося понад 1000 японців, але на відміну від Маріанських островів і Палау їх частка на архіпелазі ніколи не перевищувала чисельності корінного населення. Управління Маршалловими островами в японський період відрізнявся високою ефективністю: був значно розширений адміністративний апарат, а місцеві лідери стали призначатися японцями, що послабило авторитет традиційних лідерів. Японія також намагалася змінити соціальну організацію на островах з матрилінійної на патрилінійну, але спроби не дали успіху. Третина всієї землі перейшла під контроль уряду, а в 1930-х роках весь приморський берег Маршаллових островів аж до високої води було оголошено власністю японського уряду. На архіпелазі було заборонено перебувати іноземним торговцям, щоправда, діяльність католицьких і протестантських місіонерів була дозволена. Японізація корінного населення через систему освіти, вивчення японської мови та культурні зміни стала урядовою стратегією не тільки на Маршаллових островах, а й на інших мандатних територіях в Мікронезії. 1933 року Японія була виключена з Ліги Націй, але, попри це, вона продовжувала керувати островами в регіоні, а наприкінці 1930-х років навіть почала будівництво військово-повітряних баз на деяких атолах, які надалі обслуговували місцеві жителі. Маршаллові острови займали важливе географічне положення, бувши найзахіднішою точкою в оборонному кільці Японії напередодні Другої світової війни. За кілька місяців до розгрому кораблів на Перл-Харборі атол Кваджалейн став адміністративним центром 6-ї сили з обслуговування флоту, завданням яких була оборона Маршаллових островів. 1943 року після битви на атолі Тарава метою американських збройних сил була мінімізація подальших втрат за допомогою захоплення окремих японських баз і обходу інших. Військова окупація США (1944—1947) Битви на Маршаллових островах завдавали непоправної шкоди, перш за все, по японських базах. В ході американського бомбардування островів населення страждало від браку продовольства і різних поранень. Наприклад, до серпня 1945 року половина японського гарнізону в 5100 осіб на атолі Милі померла від голоду через повітряні та морські атаки збройних сил США, які тривали з середини 1943 року. 1944 року американці без особливих зусиль, всього за один місяць, захопили атоли Кваджалейн, Маджуро й Еніветок (на Кваджалейн і Маджуро були створені американські військові бази), а протягом наступних двох місяців захопили всі острови, крім Вотьє, Милі, Малоелап і Джалуіт. 1946 року США на атолі Кваджалейн побудували стратегічну військову базу США, звідки здійснювалося випробування ядерної зброї на островах Бікіні та Еніветок, які проводилися з 1946 по 1958 роки. Підопічна територія ООН Тихоокеанські острови (1947—1986) 18 липня 1947 року ООН було вирішено про створення нового манданту над територіями, котрі до 1944 року перебували під керуванням Японської імперії. Мандат Ліги Націй був формально відкликаний Організацією Об'єднаних Націй в липні 1947 року, а управління Підопічною територією Тихоокеанські острови взяли на себе США. Причиною до випробувань ядерної зброї стала холодна війна і можливість збройного конфлікту з СРСР та його сателітами. Під час випробувань на цих атолах всі жителі були евакуйовані. 1952 року на Еніветок була підірвана перша в історії людства воднева бомба, а 1954 року на атолі Бікіні — випробувана була найбільша бомба, яка рівноцінна 1000 малим ядерним бомбам. Через потік радіації довелося евакуювати жителів і військовий персонал із сусідніх островів Ронгелап, Ронгерік, Утірік і Аілінгінае. З 1956 року випробовування припинилися, а по серпень 1998 р. маршалльцям було виплачено за завдання збитків від випробувань ядерної зброї бл. 760 млн. $. Незабаром на атолі Кваджалейн з'явилася стратегічна військова база США, звідки здійснювався контроль над випробуваннями ядерної зброї на островах Бікіні та Еніветок, які проводилися з 1946 по 1958 рік. Економічний розвиток в ці роки був вкрай уповільненим, оскільки американці робили акцент на необхідність зміцнення Мікронезії для протистояння можливого проникнення комуністичного впливу на Азійсько-тихоокеанський регіон. З військової точки зору Мікронезія займала дуже вигідне стратегічне розташування: невелика чисельність населення, величезні водні ресурси, географічне розташування, що дозволяло спостерігати за потоком радіації, і віддаленість від найбільших населених пунктів США. Республіка Маршаллові Острови (з 1986) 1979 року архіпелаг одержав обмежену автономію, а 1986 року із США було підписано Договір про вільну асоціацію, згідно з яким США визнавали незалежність Республіки Маршаллові Острови, а Республіка, своєю чергою, надавала військовим Сполучених Штатів право перебувати на території країни; також зберігалися усі військові бази. Оборона країни стала обов'язком США. Формально, період опіки на Маршаллових Островах закінчився 22 грудня 1990 року після рішення ООН. Договір про вільну асоціацію з США закінчився у вересні 2001 року. Після майже трьох років переговорів, 30 червня 2004 року договір про вільну асоціацію було поновлено ще на 20 років. 2005 року Гонолульська інтернаціональна авіакомпанія «Aloha» скасувала свої польоти на Маршаллові острови через перевищення рівня радіації та екологічну катастрофу на атолах. 2008 року повінь досягла столиці Мадрехо, найбільший рівень води у деяких місцях сягав 0,91 м. На Різдво уряд оголосив про надзвичайний стан, 2013 року хвилі пошкодили багато столичних будівель. В той час на північних атолах Маршаллові острови постраждали від посухи, яка залишила у важкому становищі 6000 людей, які виживали менш ніж за 1 літр води на день. Через посуху північні острови потерпали від неврожаю в основному харчових культур. У результаті цих надзвичайних ситуацій президент США Барак Обама заявив про надзвичайну ситуацію на островах. Уряд США підтримав Маршалові острови надавши їм гуманітарну та життєво необхідну допомогу. У вересні 2013 року на Маршаллових островах відбувся саміт 44-го Форуму Тихоокеанських Островів з питань кліматичних змін та сумісної боротьби проти стихійної катастрофи. Підвищення рівня моря створило серйозну загрозу островам. Незалежно від стихійних катастроф більша частина території островів може стати непридатною для життя, якщо рівень води перевищить норму. Значні повені відбулися також і 2014 року. Тисячі остров'ян протягом останніх десятиліть емігрували до США з ціллю отримати якісне медичне лікування, з ціллю здобути освіту та у пошуках роботи. Багато емігрантів оселилися у штаті Арканзас. 2012 року на нараді ООН звітувало, що забруднення ядерних випробовувань на островах майже незворотне. 2014 року геологічна служба США звітувала, що через повені морська вода засолює прісну воду на островах, що може привести до повного знеселення островів. У середині 2017 року Стенфордський університет звітував, що на атолі Бікіні була помічена велика кількість риби та відновлення рослинності на коралових рифах. Однак ця територія островів залишається незаселеною через забруднення радіоактивними речовинами. Адміністративний поділ У роки існування Підопічної території Тихоокеанські острови Маршаллові Острови становили один округ. На даний час Маршаллові Острови розділені на 33 муніципалітети: Аілінгінае, Аілінглаплап, Аїлук, Арно, Аур, Бікар, Бікіні, Бокак, Вото, Джабат, Джалуїт, Джемо, Кілі, Кваджалейн, Лае, Ліб, Лікіеп, Маджуро, Меджіт, Милі, Наморік, Наму, Ронгелап, Ронгерік, Така, Уджае, Уджеланг, Утірік, Ебон, Еніветок, Ерікуб. Чотири окружні центри — Маджуро, Ебеє, Джалуіт та Вотье — мають органи місцевого самоврядування з виборною радою, мером, призначеними чиновниками та місцевою поліцією. Політична система Державний устрій Маршаллові Острови — самоврядне державне утворення у вільній асоціації із США. Конституція, прийнята 1 травня 1979 року, встановлює республіканську форму правління, що поєднує в собі риси британської й американської політичних систем. Після здобуття незалежності 1983 року в країні був проведений референдум, результатом якого став курс на продовження тісних зв'язків зі США. У листопаді 1986 року було підписано асоціації зі США. Договір про вільну асоціацію, який діяв протягом 15 років, 30 червня 2004 р. був продовжений. Згідно з ним, Республіка Маршаллові Острови як суб'єкт міжнародного права, могла проводити самостійну зовнішню політику, у той час, як фінанси країни були підпорядковані США. Штати також зберегли за собою ексклюзивне право на розташування на атолі Кваджалейн власних збройних сил. Також гарантувалося дотримання американської програми ядерних випробувань. В обмін на ці поступки США взяли на себе оборону Островів, гарантувався доступ Маршаллових Островів до федеральних програм США, маршальцям надавалося право жити та працювати на території Штатів. При цьому США виділяли Островам значні кошти: у 1987 року — $48 млн, у 2001—2002 роках — $34,7 млн. Таким чином, з 1987 по 2002 роки державний бюджет Маршаллових Островів на 70 % складався із засобів отриманих від США. Дія договору минула 2002 року. Новий Договір про вільну асоціацію терміном на 20 років було підписано 6 грудня 2003 року. Згідно з ним, США зобов'язалися продовжити фінансування економіки Маршаллових Островів (суми були заздалегідь зазначені у договорі). Законодавча влада Будівля Парламенту Маршаллових Островів Вищий орган законодавчої влади — парламент, який складається з двох палат: Ради вождів (марш. Council of Iroij, верхня палата) і нітіжели (марш. Nitijela, нижня палата). Законодавчою владою наділена нижня палата парламенту, котра складається з 33 депутатів. Строк повноважень палати — чотири роки. Кандидатом у депутати нижньої палати парламенту може стати тільки громадянин Маршаллових Островів, котрий досяг 21 року. Депутати обираються на основі загального виборчого права. Вибраним є кандидат, котрий набрав просту більшість голосів. На першому після виборів засіданні члени нижньої палати зі свого складу обирають спікера і його заступника. Регулярна сесія палати починається у перший понеділок січня і триває протягом 50 днів. Президент має право розпустити нижню палату у випадку дворазового висловлення останньою вотуму недовіри (якщо обидва рази новий президент не був обраний), а також у випадку, якщо протягом 30 днів після виборів президента не вдалося сформувати Кабінет міністрів. Верхня палата, або Рада вождів, наділена консультативними функціями: вона може обговорювати будь-яке питання, що стосується Маршаллових Островів, і висловлювати свою думку Кабінету міністрів, а також вимагати перегляду будь-якого закону, прийнятого нижньою палатою парламенту у третьому читанні, що стосується звичаєвого права, традиційної практики або прав володіння землею. Рада вождів складається з 12 представників (марш. Iroijlaplap) від округів ланцюгів Ралік і Ратак: ланцюг Ралік (без Уджеланга) представляють 4 людини; Уджеланг, Мілі, Арно, Меджіт, Маджуро, Аірок (моту в атолі Малоелап), Ликиеп — по 1 людині від кожного округу; острови Аур, Малоелап (без моту Аірок), Вотьє, Утірік та Аілук мають одного представника. На першому засіданні ради з-поміж представників таємним голосуванням вибирається голова Ради вождів і його заступник. Виконавча влада Згідно з Конституцією Маршаллових Островів, главою держави є президент, який обирається зі складу членів нижньої палати парламенту самими депутатами на першому після загальних виборів засіданні. Вибраним є кандидат, що одержав більшість голосів. З 14 січня 2008 року президентом країни є Літоква Томеінг. Виконавча влада Маршаллових Островів перебуває в руках Кабінету міністрів, члени якого несуть колективну відповідальність перед парламентом країни. До складу Кабінету входить президент Маршаллових Островів, який одночасно повинен бути членом нижньої палати парламенту країни, та інші члени палати, призначені як відповідні міністри. Кандидатури міністрів, яких повинно бути не менше 6 (посади міністра фінансів, іноземних справ, комунікацій і транспорту, ресурсів і розвитку, соціального забезпечення, суспільних робіт) і не більше 10, висуваються президентом країни зі складу нижньої палати, а потім представляються спікерові палати, який вже призначає їх. Якщо президент протягом 7 днів після свого обрання не висунув кандидатури бодай 6 міністрів, то президент усувається з посади та проводяться нові вибори глави держави. Кабінет визначає загальний напрямок розвитку і здійснює контроль над державною владою країни, представляє нижній палаті парламенту законопроєкти, які необхідні або бажані для здійснення політики та рішень Кабінету, а також вносить пропозиції про підвищення мита або інших джерел державного бюджету і витрат грошей з державної казни. Кабінет підзвітний нижній палаті парламенту у всіх державних витратах. Він відповідає за зовнішню політику країни (у тому числі за договори), підписує за схваленням нижньої палати парламенту міжнародні договори та призначає послів та глав дипломатичних місій Маршаллових Островів, відповідає за вжиття заходів, необхідних для забезпечення безпеки країни, за умови не допущення розміщення на території країни збройних сил у мирний час. Кабінет також наділений правом помилування, відповідає за створення й підтримку лікарень та інших установ у системі охорони здоров'я Маршаллових Островів, за створення та підтримку державних шкіл у системі освіти країни, за створення й підтримку інших інститутів, необхідних для підтримки високого рівня життя населення держави, захисту законних прав, забезпечення економічного, соціального і культурного добробуту маршалльців. Судова влада Судова влада Маршаллових Островів є незалежною від законодавчої та виконавчої влади. Система судових органів країни включає Верховний суд, Високий суд, звичаєвий суд (), окружні суди (), суди громад () та інші підлеглі суди згідно із законом. Кожний суд Маршаллових Островів має право виносити постанови, встановлювати правила, видавати накази, процедурні інструкції, що не суперечать чинному законодавству й необхідні для здійснення правосуддя і виконання Конституції. Верховний суд Маршаллових Островів є вищим судом письмового провадження, встановленим конституцією, який володіє апеляційною юрисдикцією з правом винесення кінцевого рішення у всіх справах, розглянутих судами нижчої інстанції. Верховний суд складається з головного судді та інших суддів, кількість яких визначена поточним законодавством. Високий суд Маршаллових Островів є вищим судом письмового провадження, встановленим конституцією і таким, що володіє загальною юрисдикцією з питань розбіжностей закону і факту. Високий суд складається з головного судді та інших суддів, кількість яких визначена поточним законодавством. Суд також розглядає апеляції на рішення судів нижчої інстанції, перевіряє законність рішень урядових установ, якщо інше не визначено законом. Судді Верховного і Високого судів призначаються Кабінетом міністрів за рекомендацією Комісії судової служби () з наступним схваленням нижньою палатою парламенту. Граничний вік судді — 72 роки. Звичаєвий суд є судом письмового провадження, встановленим конституцією і складається з трьох або більше суддів, що представляють усі класи земельного права: верховного вождя (марш. Iroijlaplap), нижчого за позицією вождя (марш. Iroijedrik), голів громад / робітничих кланів (марш. Alap), общинників / робітників (марш. Dri Jerbal). До юрисдикції традиційного правового суду входить розгляд питань, пов'язаних з визначенням титулів або земельних прав маршалльців, а також законних інтересів, які повністю або частково визначаються звичаєвим правом і традиційною практикою, яка існує в Республіці Маршаллові Острови. Окружні суди розглядають цивільні спори, суми яких не перевищують $10 000, за винятком тих питань, які віднесені до ведення Високого суду, морських питань, а також справ про земельні суперечки. Суди спільноти діють у муніципалітетах країни. Вони розглядають позови, суми яких не перевищують $200. Виборчі округи Виборчими правами наділяються громадяни Маршаллових Островів, які досягли 18 річного віку. Не мають права брати участі у виборах особи, визнані душевнохворими, що перебувають у місцях позбавлення волі й особи, звільнені від карного покарання умовно. Виборець може проголосувати лише в одному виборчому окрузі, де він проживає або має земельну ділянку. Країна розділена на 24 виборчих округи. Округ Маджуро представляють у парламенті 5 депутатів, Кваджалейн — 3 депутати, Аілінглаплап, Арно, Джалуіт — 2 депутати, Аілук, Аур, Бікіні-Кілі, Вото, Вотьє, Джабат, Лае, Ліб, Лікіеп, Малоелап, Меджіт, Милі, Наморік, Наму, Ронгелап, Уджае, Утірік, Ебон, Еніветок-Уджеланг — 1 депутат. Інші незаселені острови включені у ті виборчі округи, з якими вони тісніше всього пов'язані (за традиціями, звичаями). Парламент країни може змінювати як кількість депутатів у парламенті країни, так і межі виборчих округів. При цьому, в округах повинно проживати приблизно однакове число жителів, хоча також можуть враховуватися і географічні особливості, інтереси спільноти, межі чинних адміністративних і традиційних районів, засоби повідомлення і мобільність населення. Місцеве самоврядування Згідно з Конституцією, населення будь-якого атолу або острова, що не є частиною атолу (тобто моту), має право на систему місцевого самоврядування, яка діє відповідно до чинного законодавства Маршаллових Островів. При цьому, місцеве самоврядування поширюється не лише на сушу атола/острова, але й на море і морське дно внутрішніх вод острова (тобто лагуну) і на води, що омивають острів океану і його дно на відстані 5 миль від базової лінії, від якої відлічуються територіальні води атолу або острову. Політичні партії Традиційно на Маршаллових Островах відсутні будь-які формально організовані політичні партії. Ті з них, які називаються партіями, більше схожі на фракції або групи, що діють в інтересах певних кіл. У них відсутні штаб-квартири, офіційна ідеологія і навіть партійні структури. Двома загальновизнаними партіями країни є Партія Кабуа, або Aelon Kein Ad, (у перекладі з маршаллезької мови — «наші острови») і Об'єднана демократична партія. У країні також діє ще одна — Об'єднана народна партія — яка в січні 2008 року разом з Партією Кабуа сформувала уряд Маршаллових Островів. Збройні сили та поліція У Республіці Маршаллові Острови відсутні постійні збройні сили. Однак, згідно з Договором про вільну асоціацію, відповідальність за безпеку та оборону країни несуть Сполучені Штати Америки. Вони повинні захищати Республіку Маршаллові Острова та її громадян від атак і загроз ззовні, перешкоджати доступу і використанню Маршаллових Островів військовим персоналом або для військових цілей будь-якою третьою державою, створювати та використовувати райони та спорудження військового призначення згідно з умовами Договору. США також можуть проводити воєнні дії та операції на суші, воді та в повітряному просторі Маршаллових Островів. Якщо інше не дозволено, США не повинні проводити детонацію або розміщати на території країни ядерну або будь-яку іншу зброю масового ураження, а також радіоактивні, хімічні або біологічні матеріали, які можуть завдати шкоди здоров'ю або безпеці населення Маршаллових Островів. Внутрішню безпеку держави забезпечують формування національної поліції. 2004 року у Високому суді було розглянуто 100 кримінальних справ (2000 року — 160); поліцією міст Маджуро та Ебеє було заарештовано 3587 людей. Економіка Загальна характеристика Економіка Маршаллових Островів (Дані ЦРУ США) Сто доларів США Валюта 1 Долар США (USD) = 100 центів Бюджетний рік Календарний рік Торгові Організації SPARTECA, Конференція ООН по торгівлі і розвитку Статистика Стан у світі (судячи з ПКС) 220-а (2001) ВВП (ПКС) $115 млн (2001, оцінка) Ріст ВВП 3,5 % (2005, оцінка) ВВП на душу населення (ПКС) $2900 (2005, оцінка) Інфляція 3 % (2005, оцінка) Робоча сила 14 680 (2000) Безробіття 30,9 % (2000, оцінка) Основні галузі народного господарства сфера послуг, сільське господарство Торгові партнери Експорт $9,1 млн (2000) Головні партнери (експорт) США, Японія, Австралія, Китай Імпорт $54,7 млн (2000) Головні партнери (імпорт) США, Японія, Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур, Фіджі, Китай, Філіппіни Державні Фінанси Доходи бюджету $42 млн (1999) Витрати бюджету $40 млн (1999) Характеристики, що визначають економічну ситуацію на Маршаллових островах, нічим не відрізняються від характеристик інших країн Океанії: величезна виняткова економічна зона, обмежені природні багатства, віддаленість від основних світових ринків збуту, дефіцит висококваліфікованих фахівців. Економіка Маршаллових Островів також переживає такі серйозні труднощі, як дефіцит державного бюджету, платіжного балансу і низький рівень внутрішніх заощаджень. Країна сильно залежить від коштів, котрі їй виділяють Азійський банк розвитку, США та інші країни світу. Тому розмір державного бюджету Маршаллових Островів багато в чому визначається розміром іноземної фінансової допомоги. З усім тим, в останні роки в країні досягнута відносна економічна стабільність, хоча і збереглися слабкі сторони місцевої економіки та негативний вплив зовнішніх та інших факторів, які можуть звести нанівець досягнуті економічні успіхи . Найбільш стабільними компонентами ділової активності на Маршаллових Островах є державний сектор та фінансові й економічні доходи від дослідницького полігону Рейгана (США) на атолі Кваджалейн , який також є великим роботодавцем (на ньому працює від 1200 до 1300 маршалльців). Останніми роками також відбуваються покращення у приватному секторі, однак, він не досяг достатньої потужності, щоб розв'язати проблему збільшення кількості безробітних. Державний і приватні сектори залишаються особливо чутливими до коливань на зовнішньому ринку: наприклад, після терористичного акту 11 вересня 2001 року в США та епідемії пташиного грипу в Азії 2001—2004 років на островах стався різкий спад кількості туристів. Негативно позначається на економіці зростання цін на паливо, яке повністю ввозиться в країну. Згідно з даними уряду Маршаллових Островів, 2007 року ВВП країни становив близько 149 млн доларів США, а ВВП на душу населення — 2 851 долар США. Національний економічний ріст Островів дуже нерівномірний. 2007 року зростання ВВП склало 2 %, 2004 року — 5,6 %, у той час, як з 1996 по 1999 роки він був негативним (1996 року — −10,3 %, 1999 року — −2,9 %). Головними секторами економіки Маршаллових Островів є сфера послуг та сільське господарство. Туризм — одна з галузей економіки країни, які динамічно розвиваються. Згідно з оцінкою 2005 року, рівень інфляції в країні становив 3 %. Завдяки низьким податкам держава є популярною офшорною зоною. Сільське господарство Попри те, що обсяги сільськогосподарського виробництва на Маршаллових Островах невеликі, сільське господарство відіграє важливу роль у житті місцевого населення і є одним із ключових секторів економіки країни. Кількість землі, придатної для обробки, обмежена через невелику площу атолів і низької родючості місцевих ґрунтів. Продовольчі культури вирощуються домашніми господарствами в основному для власного споживання. Найважливішими з них є кокосова пальма, хлібне дерево, панданус, банани, таро. Серед інших широко розповсюджених культур домінують ананаси, огірки, кавуни, стручковий перець, капуста, томати, баклажани, гарбуз і червоний перець. М'ясне виробництво задовольняє лише внутрішній ринок. Одним з найважливіших сільськогосподарських продуктів країни є копра, яку виробляють в основному на віддалених островах архіпелагу. Уряд субсидіює ціни на цей продукт, щоб підтримувати добробут місцевих жителів. Субсидування здійснюється за рахунок закупівлі урядом копри за ціною вище ринкової, кошти надає урядова компанія «Tobolar». У 2004 і 2005 роках сума склала 900 000$. У 2004 році, завдяки гранту від Тайваню на Маршаллових Островах, окрім кокосової олії, почали виробляти мило та іншу продукцію. Рибальство На тлі зростання населення країни Уряд Маршаллових Островів оголосив розвиток рибальського сектора економіки одним із пріоритетних напрямків діяльності. Прибережне рибальство відіграє важливу роль у житті маршалльців. Особливу цінність, крім окремих видів риб, являють різноманітні ракоподібні, насамперед краби, які йдуть на внутрішній ринок. На атолах Наморік і Маджуро діють ферми в яких вирощують перлини, а на Лікіепі — станція з вирощування гігантських тридакн. Основу експорту країни становить тунець, однак його вилов здійснюють переважно іноземні судна, яким надається ліцензія на право вилову риби у Винятковій економічній зоні Маршаллових Островів. При цьому дохід від ліцензування багато в чому залежить від погодних умов — наприклад найбільша кількість тунця у водах країни зазвичай спостерігається під час Ель-Ніньйо. У той самий час, через зміну шляхів міграції тунця в останні роки обсяг вилову риби різко зменшився. Негативно на економіці країни позначилося також закриття 2004 року заводу з виробництва філе тунця. Дане виробництво було вигідне у першу чергу тим, що забезпечувало роботою від 100 до 520 місцевих жителів, а також було великим платником податків. Транспорт Номерний знак автівки, який використовувався у 1985 року на Маршаллових Островах, був звичайнісіньким стікером 2007 року довжина шосейних доріг Маршаллових Островів становила 2028 км (в тому числі 75 км швидкісних доріг). У республіці відсутній залізничний транспорт. Компанія «Air Marshall Islands» є національним авіаперевізником, що здійснює внутрішні перельоти. Компанія була заснована 1980 року під назвою «Airline of the Marshall Islands», з 1990 року отримала сучасну назву. Іншими авіакомпаніями, що здійснюють польоти на Маршаллові Острови, є «Continental Airlines» (польоти з Гонолулу та острова Гуам на острови Маджуро і Кваджалейн) і «Our Airline / Air Nauru» (польоти з Брисбену (Австралія) та Наді (Фіджі)). Всього 2007 року в країні діяло 15 летовищ, однак, лише у чотирьох з них злітно-посадкова смуга мала тверде покриття. На острові Маджуро діє громадський транспорт (чартерні автобуси), але найпопулярнішим видом транспорту є таксі. Вартість проїзду коливається від 50 центів до 2 доларів (між найвіддаленішими точками острова). При цьому водій має право підсаджувати попутників. Морське сполучення, як внутрішнє, так і міжнародне, здійснюється компанією «Central Pacific Maritime Agency». Найбільший порт країни — Маджуро. Зв'язок Преса Маршаллових Островів представлена лише двома виданнями: газета «Marshall Islands Gazette» належить уряду країни та публікується один раз на місяць; журнал «Marshall Islands Journal» є приватним і видається щотижня англійською та маршаллезькою мовою. На островах працює одна AM-станція, і три FM-станції: V7AB (належить уряду Маршаллових Островів), V7AA (релігійна радіостанція), «Micronesia Heatwave» (приватна). У деяких районах країни можна спіймати сигнал радіостанції та телеканалу американських військових, що знаходяться на атолі Кваджалейн. Канал MBC TV є державним. На островах доступні різні види телекомунікаційних послуг: телекс, телефонія, доступ до Інтернету. З іншими островами можна зв'язатися через супутниковий або радіотелефон. 2004 року в країні в користуванні було 4500 домашніх телефонів і 600 мобільних телефонів. 2006 року на Маршаллових Островах Інтернетом користувалося 2200 осіб. Туризм Туристичний сектор економіки Маршаллових Островів залишається у зародковому стані, оскільки кількість туристів залишається досить низькою у порівнянні з іншими країнами Мікронезії. Основний потік туристів направляється на острів Маджуро. 2004 року острів відвідало 9007 осіб, 2001 року — 5444 осіб, 1999 року — 6116 осіб. Архіпелаг переважно відвідують громадяни США та Японії. 2003 року загальна кількість туристів із США зменшилася на 3 %, у той час, як з Японії збільшилася приблизно на 2,5 %. Основними видами відпочинку для іноземців є підводне плавання, спортивна риболовля, культурний туризм, плавання на яхті. На розвиток туризму негативно впливають декілька факторів: надто висока вартість та тривалість польоту до Маршаллових Островів, нерозвинена інфраструктура, а також радіоактивна забрудненість регіону. Громадяни США та їхніх територій, Палау, Федеративних Штатів Мікронезії, країн Форуму тихоокеанських островів, у тому числі Австралії та Нової Зеландії не мають потреби в отриманні візи для в'їзду до країни. Громадянам Японії, Кореї, Тайваню і Філіппін при в'їзді в країну віза видається терміном дії не більше, як на 30 днів. У туристів повинен бути зворотний квиток та паспорт, термін дії якого закінчується не раніше, ніж через рік. Для громадян інших держав потрібен паспорт з в'їзною візою і зворотний квиток. 12 лютого 2020 року була затверджена угода між урядами України та Республіки Маршаллові острови про скасування віз. Громадяни двох держав мають можливість подорожувати цими країнами без віз строком до 90 днів протягом 180 днів. Зовнішні економічні зв'язки Основними статтями експорту Маршаллових Островів є сільськогосподарська продукція (копра, кокосова олія, риба). Країна залежить від імпорту продовольства, промислових товарів, машин та палива. Імпорт у багато разів перевищує експорт. У 2000 року обсяг експорту склав 9,1 млн доларів, а імпорту — 54,7 млн доларів. Основними партнерами по імпорту у 2003 року були материкова частина США (54,1 %), Австралія (13,4 %), Гуам (11,3 %), Японія (4,9 %), Нова Зеландія (3,4 %) , Гонконг (3,3 %), Тайвань (2,9 %). Основні партнери по експорту — США, Японія, Австралія, Китай. Грошова система і фінанси Грошовою одиницею Маршаллових Островів є долар США. У бюджеті 2007 року витрати становили 99,9 млн, а доходи (включно з іноземними надходженнями) — 98,9 млн. Згідно з даними 2004 року, доходи бюджету складалися з наступних статей: грошові кошти за умовами Договору про вільну асоціацію з США — 31 %, федеральні та інші гранти — 26 %, податки — 25 %, цільовий фонд з відшкодування збитку за ядерні випробування — 5 %, інші джерела — 13 %. Основними статтями витрат були освіта (28 %), охорона здоров'я (20 %), спеціальні асигнування (7 %), витрати, пов'язані з вимогами щодо відшкодування шкоди від ядерних випробувань (6 %), амортизаційні витрати (6 %), транспорт і комунікації (4 %), витрати на обслуговування боргів (1 %), інші витрати — 28 % 110. Внутрішня Банкова система представлена двома закордонними (Банк Гуаму в Маджуро і Банк Гаваїв в Ебейе) і одним місцевим банком (Банк Маршаллових Островів). Банк Маршаллових Островів, що нині має широку мережу філій по всій країні, було створено 8 листопада 1982 року. Демографія Чисельність і розміщення Житлові будинки і маленькі діти на атолі Маджуро Демографія Маршаллових Островів Динаміка росту населення Маршаллових Островів Структура населення Чисельність населення 63 174 (2008, оцінка) Густота населення 348,45 (2008) Середній вік загальний: 21чоловіків: 21жінок: 20,9 (2008) Вікова структура 0-14: 38,515-64: 58,6старше 64: 2,8 (2008) Доля міського населення 68 % (1999) Народжуваність Загальний коефіцієнт фертильності 3,68 ‰ (2008) Темпи росту населення 2,142 % (2008) Смертність Дитяча смертність на 1000 народжених загальна: 26,36 ‰ (2008)хлопчиків: 29,58 ‰ (2008)дівчаток: 22,98 ‰ (2008) Загальна смертність на 1000 чоловік загальна: 4,57 ‰ (2008) Перший офіційний перепис населення Маршаллових Островів відбувся 1920 року. Тоді на островах проживало 9 800 людей. Аж до 1958 року темпи росту населення були повільні, але з 1958 по 1967 рік щорічний приріст населення досяг 3,4 %, а згодом і 4 %. Однак, вже у 1988—1989 роках ця цифра впала до 1,5 %, попри те, що рівень народжуваності у цей час залишався дуже високим. Тенденція зниження приросту населення була викликана збільшенням міграції населення в іноземні держави, насамперед у США. Згідно з переписом 1999 року, чисельність населення Маршаллових Островів також зросла на 1,5 %, згідно з оцінкою 2008 року — на 2,1 %. На тлі росту населення міст Маджуро й Ебеє на віддалених островах країни, Джабат, Джалуіт, Меджіт, Наморік та Уджае, навпаки, спостерігається зменшення чисельності населення, а на островах Аілук, Лае, Малоелап і Утірік ріст населення 1999 року склав менше ніж 1 %. Загальною тенденцією останніх років став відтік населення з віддалених островів Республіки в єдині міста країни, Маджуро на атолі Маджуро та Ебеє на атолі Кваджалейн. Наприклад, 1930 року в Маджуро проживало усього лише 753 осіб, а вже 1999 року — 23 676 осіб. (ріст у 31,4 раза); в Ебеє 1930 року — 19 осіб, 1999 року — 9345 осіб (ріст у 491,8 раза). Це створює збільшене навантаження на ресурси й землі обох островів, приводить до берегової ерозії, негативно позначається на місцевій екосистемі, і сприяє знищенню місцевої флори та фауни. У випадку ж значного підвищення рівня Світового океану або зміни глобального клімату концентрація населення в окремих островах може привести до серйозних соціальних і економічних наслідків. Згідно з оцінкою міністерства планування й статистики Маршаллових Островів, до 2010 року чисельність населення країни може досягти 95 000 осіб. Головна вулиця Маджуро — Main Road Згідно з останнім переписом 1999 року чисельність населення Маршаллових Островів становила 50 840 чол., при цьому, у столиці держави, місті Маджуро, проживало понад 25 тисяч осіб. До 2008 року ця цифра збільшилася до 63 174 осіб.. Таким чином, менше, ніж за 100 років чисельність населення Маршаллових Островів зросла у 5 разів. 1999 року на островах ланцюга Ратак проживало 30 925 чол., а на островах ланцюга Ралік — 19 915 осіб. Найвища щільність населення була на атолі Маджуро: 6314 чол. на км². Найнижча — на атолах Бікіні та Ронгелап: 6 чол. на км². Згідно з переписом 1999 року частка чоловіків становила 51,2 %, а жінок — 48,8 %. Частка міського населення станом на 1999 рік — 68 %, сільського — 32 %. Частка дітей до 14 років 1999 року становила 42,9 %, дорослого населення від 15 до 50 років — 49,4 %, старше 50 років — 7,7 %. Середня тривалість життя чоловіків 1999 року — 65,7 року, жінок — 69,4 року. Етнічний склад Абсолютну більшість населення Маршаллових Островів становлять маршальці. Це — мікронезійський народ, який поділяється на дві етнографічні групи: райлік і рахтак (у географії використовується трохи інша вимова — ралік і ратак: так називають два острівні ланцюги країни). Частка іноземців, які проживають у країні, становить усього 2,3 % — це найнижчий після Північних Маріанських островів показник серед тихоокеанських держав. Найбільшою немаршальскою етнічною групою є народ косрае з острова Кусаіе у складі Каролінських островів. На Маршаллових Островах також проживає невелика група американців і філіппінців. Мови Окрім англійської, офіційною мовою Маршаллових Островів є маршалезька мова, котра належить до мікронезійських мов. Загальна чисельність її носіїв 1979 року становила близько 43 900 осіб. У мові використовується латинський алфавіт, доповнений діакритичними знаками. Він складається з 22 приголосних (плюс один задньопіднебінний звук, що не відбивається в написанні) і чотирьох голосних звуків, кожен з яких має по кілька алофонів. Орфографія маршалезької мови вкрай нестабільна. Існує кілька прийнятих варіантів орфографії, однак написання в кожному з них непослідовне. Релігійний склад Панівною релігією на Маршаллових Островах є християнство, розповсюджене на архіпелазі місіонерами в XIX столітті. Першими з них були конгрегаціоналісти з Бостона, які висадилися на атолі Ебон 1857 року. Перші католицькі місіонери з'явилися на Маршаллових островах у 1899 року, згодом побудувавши на атолі Джалуіт церкву. 2008 року частка протестантів становила 54,8 %, послідовників Асамблеї Божої — 25,8 %, католиків — 8,4 %, мормонів — 2,1 %. Суспільство Охорона здоров'я Система медичних установ Маршаллових Островів включає дві лікарні, що розташовані в містах Маджуро та Ебеє, і 49 центрів здоров'я на віддалених островах. Лікарня Маджуро має 97 ліжок, а також обладнання, необхідне в загальній медицині, хірургії, ортопедії, акушерстві, гінекології, педіатрії, офтальмології та стоматології. Лікарня Ебеє обслуговує населення Кваджалейну та прилеглих островів, має 43 ліжка. Останніми роками в країні відзначено покращення в системі охорони здоров'я (наприклад, зниження дитячої смертності, збільшення тривалості життя). Одначе, через високий приріст та щільність населення, зросла кількість людей з такими захворюваннями, як туберкульоз і лепра. В окремих районах Маршаллових Островів послуги в галузі охорони здоров'я відрізняються низькою якістю, що негативно позначається на здоров'ї місцевого населення. Відповідно до проведеного дослідження, що тривало з 1995 по 1999 рік, 27 % дітей віком до п'яти років не отримували достатньої кількості поживних речовин, а 57 % населення у віці від 18 до 50 років страждали від ожиріння. Заходи уряду Маршаллових Островів з профілактики захворюваності здійснюються досить повільно. Більшість грошових ресурсів, що виділяються для охорони здоров'я, йдуть на проведення різних програм з боротьби з захворюваннями, які пов'язані з неправильним способом життя, як то діабет, гіпертонія, серцево-судинні захворювання і рак. Часто хворі змушені лікуватися за межами країни, наприклад, у Гонолулу (Гаваї, США) або Манілі (Філіппіни). Багато громадян Маршаллових Островів страждає від ракових захворювань, захворювань щитоподібної залози і різних пухлин, викликаних радіацією, причиною якої стали ядерні випробування на атолах Бікіні та Еніветок. Освіта Перед системою освіти Маршаллових Островів стоїть безліч проблем, перш за все викликаних необхідністю поліпшення викладання на всіх рівнях навчання. Освітня система країни складається з чотирьох основних ступенів: * Дошкільна освіта для дітей від трьох до п'яти років, здійснюється через центри державної програми «Head Start Program» (всього 49 центрів) та школи з відповідними програмами (3 державні і 13 приватних); * Обов'язкова початкова освіта для дітей у віці від шести до чотирнадцяти років, здійснюється через систему державних і приватних шкіл (всього 100 шкіл); * Середня освіта для дітей від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років, здійснюється через систему державних і приватних шкіл (всього 17 шкіл); * Середня спеціальна освіта, здійснюється через Коледж Маршаллових Островів (англ. College of Marshall Islands) та освітню програму USP-CMI. У місті Маджуро також є кампус Південнотихоокеанського університету, побудований 1993 року. У період з 1988 по 1999 роки на Маршаллових Островах значно зросла кількість учнів: у початкових школах — з 11 581 до 12 421 особи, у середніх школах — з 1910 до 2667 осіб. Однак, в наступні роки кількість учнів початкових шкіл знизилася, що пов'язано переважно з відтоком населення в інші країни (перш за все, США): 2004/2005 навчального року в початкових школах навчалося 10 281 особа. Частка учнів від загального числа дітей, які досягли необхідного для відвідування школи віку залишається досить низькою (цей показник збільшився незначно: з 81,9 до 84,1 % для початкових шкіл і з 46,7 до 69,5 % у середніх школах). Культура Соціальна організація Ще до появи на Маршаллових островах європейців, місцеве населення було поділене на окремі групи, члени яких мали певні права та обов'язки. В основі соціальної організації маршалльського суспільства лежало питання власності на землю. Кожне поселення складалося з декількох матрилінійних кланів (або марш. Jowi). Основною формою соціальної організації був рід (або марш. Bwij), котрий являв собою групу людей, що відносять своє походження до загального предка, і побудований на основі матрилінійної системи, в якій усі земельні права передавалися по материнській лінії. Голова клану (або марш. Alab) — здебільшого найстаріший чоловік головної лінії роду — керував землеволодіннями, які належали клану. Землеволодіння (або марш. Wāto) являло собою невелику смужку землі, яка тягнулась від лагуни до океанічного узбережжя. Одне або більше землеволодінь, знаходилося під контролем матрилінійної лінії. Місцеві вожді (або марш. Irooj) володіли правом на весь атол або його частину (моту). Глави кланів організовували та управляли діяльністю людей, виділяли родам в межах одного клану землю для користування, а також організовували та стежили за роботою общинників, які забезпечували місцевих вождів їжею, підносили їм різні дари (або марш. Ekkan). Члени громади володіли земельними правами, але вони постійно перерозподілялися головою клану. Постійними земельними правами був наділений лише місцевий вождь, але тільки до тих пір, доки його не буде переможено іншим вождем. Спорт Маршаллові Острови не є членом Конфедерації футболу Океанії та ФІФА, тому її національна збірна не може брати участі в регіональних та міжнародних турнірах. 1 травня 2007 року в країні були проведені перші Національні ігри, на яких було представлено дев'ять видів спорту: софтбол, настільний теніс, теніс, баскетбол, волейбол, легка атлетика, веслування на каное та дві традиційні спортивні гри. Ці заходи зібрали близько 1000 учасників. Найпопулярнішим видом спорту серед чоловіків на островах є баскетбол. Щорічно національною баскетбольною федерацією проводяться змагання. Тенісом в основному займаються на атолі Маджуро, а місцеві тенісисти беруть участь в Південнотихоокеанських іграх. У зимових Олімпійських іграх країна жодного разу не брала участь. На літніх Олімпійських іграх Маршаллові Острови були вперше представлені у 2008 року, в Пекіні (Китай). Республіку представляли п'ятеро спортсменів, які брали участь у змаганнях з легкої атлетики, плавання і тхеквондо, але жоден з них не зайняв призового місця. Свята + Дата назва Англомовна назва 1 січня Новий рік "New Year's Day" 1 березня День помилок і пам'яті жертв ядерних досліджень "Memorial & Nuclear Victim's Day" п'ятниця перед Пасхою Велика п'ятниця Good Friday 1 травня День Конституції Constitution Day перша п'ятниця червня День рибалки "Fisherman's Day" перша п'ятниця вересня День праці "Rijerbal (Worker's) Day" остання п'ятниця вересня День традицій Manit (Custom) Day 17 жовтня День президента "President's Day" перша п'ятниця грудня День Євангелія Gospel Day 25 грудня Різдво Christmas Day + Див. також * Маршальська мова * Мікронезія * Міста Маршаллових Островів Джерела Посилання * Маршаллові Острови //

Мексика Ме́ксика ( ; Ме́хіко, ), офіційно Мексика́нські Сполу́чені Шта́ти ( ; ) — країна в південній частині Північної Америки. Межує на півночі зі Сполученими Штатами Америки; на півдні й на заході омивається Тихим океаном; на південному-сході — з Гватемалою, Белізом і Карибським морем; на сході — омивається Мексиканською затокою. Охоплюючи територію площею 1 972 550 км2, є 13-ю за площею країною у світі, яка має близько 128 649 565 жителів, що робить її 10-ю країною за чисельністю населення світу та найнаселенішою іспаномовною країною. Мексика — федеративна конституційна республіка, яка складається з 31-го штату та одного федерального округу навколо столиці м. Мехіко, яке також є найбільшим мегаполісом країни. Інші основні міські райони включають Гвадалахару, Монтеррей, Пуеблу, Толуку, Тіхуану, Сьюдад-Хуарес та Леон. Доколумбова Мексика бере свій початок у приблизно 8000 році до н. е. і вважається однією з шести колисок цивілізації. Її територія була домом для багатьох передових мезоамериканських племен, особливо мая та ацтеків. У 1521 році Іспанська імперія завоювала й колонізувала територію зі своєї бази в Мехіко, яка потім стала називатися Новою Іспанією. Католицька церква відіграла важливу роль у християнізації мільйонів корінних жителів. Місцеве населення активно використовувалось для видобутку багатих родовищ дорогоцінного матеріалу, які стали головним джерелом багатства для іспанців. Мексика стала незалежною державою після успішної мексиканської війни за незалежність проти Іспанії у 1821 році. Неефективна війна за незалежність Техасу 1836 року та мексикансько-американська війна призвели до величезних територіальних втрат на малонаселеній північній Мексиці, розташованій поруч із США. Розпочаті після війни реформи, які надали захист корінному населення та зменшили владу військових та церкви, були закріплені в Конституції 1857 року. Це спричинило війну за реформи та військове втручання Франції. Максиміліан І Габсбург був призначений Францією на посаду імператора Мексики, а Беніто Хуарес протистояв республіканському урядові у вигнанні. Наступні десятиліття ознаменувалися нестабільністю та диктатурою Порфіріо Діаса, який прагнув модернізувати Мексику та навести порядок. Порфіріат завершився Мексиканською революцією 1910 року і перемогою фракції конституціоналістів, яка розробила нову Конституцію 1917 року. Революційні генерали північної гілки фракції переважали у 1920-х роках і виконували функції президентів, однак вбивство Альваро Обрегона у 1928 році призвело до утворення Інституційної революційної партії у 1929 році, при якій Мексика до 2000 року була однопартійною державою. Мексика — країна, що розвивається, і займає 76-те місце за індексом людського розвитку, однак низка аналізів вважають її новою індустріальною країною. Країна має 15-ту економіку у світі за номінальним ВВП та 11-ту за величиною ПКС, найбільшим економічним партнером якої є США. Велика економіка, територія, населення та політика роблять Мексику регіональною потугою. Однак Мексика продовжує боротися із соціальною нерівністю, бідністю та масштабною злочинністю; країна займає низьке місце у глобальному індексі миру. Починаючи з 2006 року конфлікт між урядом і синдикатами з торгівлі наркотиками призвів до смерті понад 120 000 осіб. Мексика займає перше місце в Америці та 7-ме у світі за кількістю об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Мексика — біорізноманітна країна, яка займає 5-те місце у світі за природним біорізноманіттям. Мексика щороку приймає значну кількість туристів; у 2018 році була 6-та за відвідуваністю країною світу з 39 мільйонами відвідувачів. Мексика є членом Організації Об'єднаних Націй, Світової організації торгівлі, G8 + 5, Великої двадцятки, і торгового блоку Тихоокеанського альянсу. Походження назви Mexico-Tenochtitlan from the Codex Mendoza Mēxihco — термін мови Науатль для серця ацтекської імперії, а саме долини Мехіко та прилеглих територій, населення якої називається Mexica. Терміни чітко пов'язані; як правило, вважається, що топонім для долини став первинним етнонімом для ацтекського союзу, однак могло бути і навпаки. У колоніальну епоху, Мексику називали Новою Іспанією. Після того, як колонія здобула незалежність від Іспанської імперії в 1821 році, ця територія стала називатися штатом Мексика, а нова країна отримала назву її столиці: Мехіко, яке було засновано в 1524 році на місці стародавньої столиці Мексики —Теночтітлан. Mexico-Tenochtitlan from the Codex Mendoza Географія Мексики Див. також: Географія Мексики, Геологія Мексики, Гідрогеологія Мексики, Сейсмічність Мексики. Карта Мексики. Країна розташована у південно-західній частині Північної Америки і в деяких місцях простягається до Центральної Америки. Юкатанський півострів і суміжні території становлять 12 % території країни і географічно знаходяться у Центральній Америці, хоча геополітично Мексика ніколи не вважалася центрально-американською країною. На півночі Мексика межує зі США — (кордон — 3141 км) та з Гватемалою (962 км) і Белізом (250 км) — на південному сході. Омивається водами Тихого океану на заході й Мексиканської затоки, Карибського моря на сході. Загальна територія країни — 1 972 550 км², сюди ж входять 6000 км² острівних територій у Тихому океані, Мексиканській затоці, Карибському морі та Каліфорнійській затоці. З півночі на південь територію Мексики перетинають два гірські масиви Сьєрра Мадре Орієнталь (Східний) та Сьєрра Мадре Оксіденталь (Західний), які є продовженням Скелястих гір північноамериканського континенту. Зі сходу на захід країну перетинає Транс-Мексиканський Вулканічний Пояс — Сьєрра Невада. Четвертий, південний гірський масив Сьєрра Мадре дель Сюр простягається на сході від штату Мічоакан до штату Оахака. Таким чином, більшість території центральної та північної Мексики знаходиться високо над рівнем моря — найвищі в Транс-Мексиканському Вулканічному Поясі: Орісаба (5700 м), Попокатепетль (5 462 м), Істаксіватль (5462 м) та Невадо-де-Толука (4577 м). У долині між цими плато знаходяться найбільші міста країни — Мехіко, Толука, Пуебла. Рельєф країни Значну частину території Мексики займає Мексиканське нагір'я з береговими низинами, що обрамляють його, на північному заході — гористий півострів Каліфорнія, на півдні — гірська область Чіапас і Південна Сьєра-Мадре та низинний півострів Юкатан на південному сході. Мексиканське нагір'я має переважну висоту 1000—2000 м, складається з численних широких плоских акумулятивних улоговин (больсонів) і окремих, переважно коротких, хребтів. Краї нагір'я підняті й утворюють високі хребти з крутими зовнішніми і пологими внутрішніми схилами: Східна Сьєра-Мадре (висота 4054 м), Західна Сьєра-Мадре (3150 м) і Поперечна Вулканічна Сьєра на півдні з діючими вулканами Орісаба (5700 м), Попокатепетль (5452 м), Колима (3846 м) та іншими. Півострів Каліфорнію утворюють гірські масиви висотою 800—1000 м (найбільша висота 3078 м). Південна частина країни відділена від Мексиканського нагір'я западиною річки Бальсас, на південь від якої лежить гірський район Південної Сьєри-Мадре, що складається з хребтів висотою 3000 м. На Теуантепекському перешийку гори знижуються до 300 м, берегова низовина Мексиканської затоки розширюється і далі на схід займає майже увесь півострів Юкатан. Продовженням гірських підвищень на півдні є вулканічний масив Чіапас і хребет Південна Сьєра-Мадре (3703 м). Клімат країни Клімат більшої частини Мексики тропічний, на півночі — субтропічний, дуже мінливий залежно від характеру рельєфу. Зі сходу та заходу на територію Мексики проникають вологі тропічні повітряні маси, що рясно зрошують навітряні схили гір. Північно-західна територія країни незахищена від вітрів, що дмуть з центральних частин Північної Америки, і має сухий континентальний клімат. Середня температура січня коливається від 10 °C на північному заході до 25 °C на півдні. У зв'язку з проникненням холодного повітря на півночі Мексиканського нагір'я трапляються морози до −20 °C. Середня температура липня від 15 °C у піднесених рівнинних частинах нагір'я до 30 °C на березі Каліфорнійської затоки. Річна кількість опадів коливається від 100—200 мм на півночі і на навітряних схилах гір півдня до 2000—3000 мм на південних схилах. Ґрунти На північному заході переважають сіроземи і примітивні пустельні ґрунти, у більшій частині гірських районів — гірські сіро-коричневі, коричневі, червоні ґрунти саван й гірсько-лісові бурі, на низинах — сіро-коричневі, червоно-коричневі, червоні ґрунти саван і болотні. Внутрішні води Річкова мережа на південному сході густа, на північному заході дуже рідка. У деяких внутрішніх частинах посушливого Мексиканського нагір'я, а також на складеному вапняками півострові Юкатан поверхневий стік відсутній. На південному сході річки короткі, швидкоплинні, значно насичені водою, особливо влітку, і мають великі запаси енергії. Річки північного заходу більш довгі, але маловодні, більшість з них внаслідок сухості клімату втрачають кількість води у нижній течії і використовується для зрошення. Їхній режим залежить від нерегулярного випадання опадів. Найбільші річки: прикордонна зі США Ріо-Гранде (Ріо-Браво-дель-Норте) з притоками Кончос і Лерма, у нижній течії (після виходу з озера Чапала) називається Ріо-Гранде-де-Сантьяго, Бальсас, річкова система Гріхальва — Усумасінта. Найбільше озеро — Чапала. Флора і фауна країни Рослинність Рослинність різноманітна і досить багата на види (близько 12 тис. видів вищих рослин, з них дві третини — ендемічних). У північній (більшій) частині Мексиканського нагір'я переважають напівпустелі і пустелі зі своєрідною ксерофільною флорою, а також мімозовими чагарниками. Рослинність південної частини нагір'я й берегових низовин, що обрамляють його, головним чином саванна, що складається із злакового покриву і заростей колючих чагарників. У горах, що облямовують нагір'я, переважають листяні і змішані ліси (дуб, граб, липа, сосна, ялиця й інші). У південній і південно-східній частині Мексики ростуть переважно тропічні ліси, на східних схилах — вологі вічнозелені, на західних — сухі, переважно хвойні, біля підніжжя гір — листяні. Тваринний світ Тваринний світ Мексики належить до двох фаун: неарктичної — на північному заході та на Мексиканському нагір'ї і неотропічної — на півдні та у низовинах південніше тропіків. У напівпустелях і пустелях найхарактерніші гризуни — землерийки, койоти; у гірських лісах Мексиканського нагір'я — чорний ведмідь, єнот-полоскун, червона рись, пума; у саванах — олені, мурахоїди, деревинний дикобраз; у тропічних лісах півдня — 2 види мавп, тапір, ягуар. Історія Мексики Історія Мексики триває близько 3000 років. На території сучасної Мексики до прибуття європейців мешкало декілька цивілізацій. Найбільш розвинуті серед них були ольмеки, мая й ацтеки. Імперія ацтеків була останньою високорозвиненою цивілізацією перед прибуттям іспанців у 1518 році. У 1521 році Ернан Кортес підкорив імперію ацтеків і започаткував нову колоніальну добу в історії Мексики. Ернан Фернандо Кортес — завойовник Мексики. Прибуття іспанців призвело до зруйнування ацтекської імперії не останнім чином через епідемії коколізлі, які призвели до загибелі упродовж XVI століття 22—25 млн ацтеків. Зруйнувавши цивілізацію ацтеків, іспанці назвали цю територію Нова Іспанія. Колоніальний період Мексики тривав до 1810 року, коли 16 вересня того ж року Мігель Ідальго проголосив незалежність Мексики від Іспанії. Фактично незалежність була досягнута після тривалої війни в 1821 році, коли була проголошена Перша Мексиканська Імперія. На чолі держави став імператор Агустин де Ітурбіде. У 1824 році Мексика стає республікою, і її першим президентом обрали Гуадалупе Вікторія. Мексиканська республіка мала досить слабку центральну владу, і цим користалися різні диктатори, такі як Санта Анна. Санта Анна став диктатором країни і скасував попередню конституцію республіки у 1835 р. Це призвело до загострення напруженості з американськими поселенцями в Техасі і до пізнішого проголошення незалежності Техасом в 1836 році та його анексії США в 1841 р. Це, в свою чергу, призвело до загострення напруженості зі Сполученими Штатами і до Мексикансько-Американської війни, в результаті якої Мексика зазнала нищівної поразки і втратила третину своєї території. Невдоволення політикою Санта Анни призвело до революції, його усунення і подальшої трирічної війни між лібералами і консерваторами. 5 лютого 1857 р. Беніто Хуарес став першим президентом Мексики індіанського походження. У 1860 році Франція оголосила війну Мексиці і висадила війська на територію країни в намаганні встановити на троні Другої Мексиканської Імперії австрійського герцога Фердинанда Максіміліана. Французи зазнали поразки і республіка на чолі з Беніто Хуаресом була відновлена в 1867 році. Роки президентства Порфіріо Діаса (1876—1910) стали добою нечуваного економічного росту і стабільності. Однак його сваволя, беззаконня, конфіскації та жорстокі методи придушення опозиції призвели до Мексиканської революції 1910 року. На чолі революції став Франсіско Мадеро, а після його вбивства в 1913 році спалахнула громадянська війна, в якій відзначилися такі національні герої, як Франсіско Панчо Вілья та Еміліано Сапата. Тільки прийняття конституції країни в 1917 р. дещо вгамувало революційні настрої. Президентство наступних трьох президентів супроводжувалося насильством і вбивством двох з них. Деякої стабільності вдалося досягти лише під час президентства Плутарко Еліас Кайєс, який в 1929 році заснував Національну Революційну Партію. Ця партія пізніше змінила свою назву на Інституційно-Революційну Партію (ІРП) і протрималася у владі аж до 2000 року. Впродовж наступних сорока років і навіть під час Великої Депресії економіка Мексики продовжувала рости нечуваними темпами. Під час президентства Лазаро Карденаса обраного перший раз на шестирічний термін, були запроваджені певні популярні серед населення реформи: була роздана земля бідним селянам і націоналізована залізниця та нафтова промисловість. Період стрімкого економічного росту продовжувався й після Другої Світової Війни. У середині 60-х років уряд очолюваний ІРП вдався до жорстокого придушення виступів громадськості за розширення громадянських прав і свобод. Під час так званої «різанини в Тлателолко» в 1968 р. правоохоронними органами було вбито 250 протестантів. У той самий час уряд відновив полеміку в країні щодо реприватизації і більшої відкритості мексиканської економіки. Період економічного росту змінився на період невпевненості і політичного невдоволення. В 1970-х та 1980-х роках в країні відбулася девальвація національної грошової одиниці — песо й стрімко зросла інфляція, яка призвели до дефолту зовнішніх боргів країни в 1982 р. Тяжке економічне становище позначилося на позиціях правлячої Інституційно-Революційної Партії, яка спочатку в 1997 р. втратила більшість в Конгресі країни, а потім втратила владу в результаті президентських виборів 2000 року. В перший раз за 71 рік кандидат від опозиційної Партії Національної Дії (ПНД) Вісенте Фокс став президентом. На президентських виборах 2006 р. обидва кандидати від Партії Національної Дії та Партії Демократичної Революції набрали приблизно однакову кількість голосів, проте переможцем було визнано Феліпа Кальдерона від ПНД. Це рішення викликало невдоволення багатьох представників лівих сил й призвело до маніфестацій та акцій протесту. Попри це, рішенням виборчого трибуналу 6-го вересня 2006 р., Феліпе Кальдерон був проголошений президентом країни. Державний устрій Мексики Державний устрій Федеративна демократична республіка Державна мова Іспанська. Членство у міжнародних організаціях ООН, МВФ, Організація Американських Держав (ОАД, 1948 р.), СОТ, МБРР, ЄБРР (єдина країна Латинської Америки — засновник), РЄ (спостерігач), ЮНЕСКО, ЮНІДО, ІКАО, ЕКОСОР, МФЧХ, ОЕСР, АТЕС, Всесвітня туристична організація, PARLATINO (організація Латиноамериканський парламент, 1964 р.), OPANAL (Організація із заборони ядерної зброї у Латинській Америці, Договір Тлателолко, 1967 р.), SELA (Латиноамериканська економічна система, 1975 р.), ALADI (Латиноамериканська асоціація інтеграції, 1981 р.), Американське інтербачення (1992 р.) Президент Голова держави — президент, який обирається загальним прямим голосуванням строком на 6 років. Президент приступає до виконання обов'язків 1 грудня в рік його обрання. Відповідно до конституції президент не може бути знову обраний на цю посаду. Якщо президент тимчасово не може виконувати свої обов'язки, Національний конгрес (а якщо він не засідає — Постійна комісія) призначає тимчасово виконуючого обов'язки президента. Нинішній президент Мексиканських Сполучених Штатів — Андрес Мануель Лопес Обрадор з 1 грудня 2018 року. Національний конгрес (парламент) Законодавча влада здійснюється Національним конгресом, який складається з двох палат: палати депутатів і сенату (Senado). Сенат обирається загальним прямим голосуванням строком на 6 років за системою пропорційного представництва. Склад сенату поновлюється на одну четверту кожні три роки (нинішній поновлено на одну четверту 5 липня 2009 р.). Голова сенату — Карлос Наваретте Руіс (Carlos Navarrete Ruiz). Палата депутатів обирається загальним прямим голосуванням строком на З роки за системою пропорційного представництва. Обрана 5 липня 2009 р. Голова — Франсіско Ксав'єр Рамірес Акунья (Francisco Javier Ramirez Acuna). Члени обох палат не можуть переобиратися безпосередньо на наступний строк. Щодо законодавства палати рівноправні: для затвердження законопроєкту потрібна згода обох. Президент має право накласти вето на законопроєкт, прийнятий Національним конгресом; вето може бути подолане двома третинами голосів Національного конгресу. У перервах між сесіями Національного конгресу діє Постійна комісія у складі 29 членів, з яких 15 є депутатами і 14 — сенаторами, які призначаються відповідними палатами на останньому засіданні сесії перед розпуском. Уряд Виконавча влада здійснюється президентом. Президент формує уряд, який відповідальний перед ним. Нинішній уряд сформовано 1 грудня 2006 р. Останні зміни проведені 8 вересня 2009 р. Самоуправління штатів Штати мають свої конституції, законодавчі збори і губернаторів. Губернатори штатів обираються прямим голосуванням строком на 6 років і не можуть бути переобраними. Голова столичного федерального округу починаючи з 1997 року також обирається прямим голосуванням населення (до того часу призначався президентом). Політичні партії країни Інституційно-революційна партія — ІРП (Partido Revolucionario Institucional — PRI). Заснована в березні 1929 р. До 1938 р. називалася Національно-революційна партія, а потім до 1946 р. — Партія Мексиканської революції. Налічує 14 млн членів. З 1946 р. — Інституційно-революційна партія. Налічує більше 10 млн. Голова Національного виконавчого комітету — Беатріс Паредес Ранхель(Beatriz Paredez Rangel -жін.). Генеральний секретар Національного виконавчого комітету — Хесус Мурильйо Карам (Jesus Murillo Karam). Друкований орган — журнал «Републіка» (La Republica). Карденістський фронт за національне оновлення — КФНО (Partido del Frente Cardenista de Reconstruccion Nacional — PFCRN). Партія. Заснована в 1972 р. політичними діячами, які вийшли з Соціалістичної партії трудящих. Налічує 132 тис. членів. Голова — Рафаель Агілар Таламантес (Rafael Aguilar Talamantes). Генеральний секретар — Грако Рамірес Абреу (Graco Ramirez Abreu). Мексиканська екологічна зелена партія — МЕЗП (Partido Verde Ecologista de Mexico — PVEM). Створена в 1987 р. Голова — Хорхе Еміліо Гонсалес(Jorge Emilio Gonzalez). Партія демократичної революції — ПДР (Partido de la Revolucion Democratica — PRD). Створена у травні 1989 р. в результаті об'єднання з Мексиканською соціалістичною партією, що саморозпустилася, та іншими лівими організаціями. Входить до Соціалістичного інтернаціоналу (з вересня 1996 р.) Голова ПДР — Кота Монтаньо(Cota Montano). Партія національної дії — ПНД (Partido de Accion Nacional — PAN). Заснована в 19З9 р. Налічує 150 тис. членів. Голова Національного виконкому — Сесар Нава Васкес(Cesar Nava Vazguez). Генеральний секретар — Хосе Гонсалес Морфін (Jose Gonzalez Morfin). Друкований орган — журнал «Насьйон» (La Nacion). Зовнішня політика країни Збройні сили країни За даними журналу «Зарубежное военное обозрение» (№ 1, 2002 рік), військовий бюджет Мексиканських Сполучених Штатів у 2000 році становив 3 млрд дол. США. Країна має регулярні збройні сили чисельністю 192,8 тис. осіб і резерв 300 тис. осіб. Воєнізовані формування: територіальна воєнізована міліція — 14 тис. осіб. Збройні сили комплектуються за призовом. Термін служби 12 місяців. Мобілізаційні ресурси країни оцінюються у 25,5 млн осіб, у тому числі придатних до військової служби 18,6 млн осіб. Збройні сили Мексики складаються з трьох видів: сухопутних військ, військово-повітряних та військово-морських сил. Прапор, герб та гімн країни Державне свято: 16 вересня — День проголошення Незалежності (1810 р.) Державний прапор — прямокутне полотнище (2:3), що складається з трьох рівновеликих вертикальних смуг зеленого, білого і червоного кольору. Посередині білої смуги розміщується державний герб країни. Зелений колір на прапорі означає надію, а також багатство хороших ґрунтів Мексики. Білий символізує чистоту, мир і релігію, а червоний — кров, що була пролита за незалежність країни, а також єдність. Державний герб — На ньому зображений орел, який, сидячи на кактусі, шматує змію. Герб обрамлений двома зеленими гілками — дубовою — символ республіки, і лавровою — символ безсмертя героїв. Державний гімн Адміністративний поділ Мексики Повна, офіційна назва країни — Сполучені Штати Мексики. Країна розділена на 32 адміністративних регіони — 31 штат і федеральний округ, у якому розташована столиця, Мехіко. Економіка Мексики Див. Економіка Мексики Центр міжнародної торгівлі у Мехіко Мексика — індустріально-аграрна країна. Основні галузі економіки: харчова, тютюнова, хімічна, сталеплавильна, нафтова, гірнича, текстильна та легка промисловість, моторобудівна, туризм. Паливно-енергетичний баланс М. характеризується переважанням нафти і газу. Транспорт: залізничний, автомобільний. морський. Близько 60 % зовнішнього вантажообігу здійснює морський транспорт. Найважливіші мор. порти: Гуаймас, Коацакоалькос, Саліна-Крус, Тампіко, Веракрус, Акапулько, Прогресо, Масатлан, Мансанільйо, Енсенада, Ла-Пас і Санта-Росалія. Дві головні авіакомпанії — «Аеромехіко» і «Мексикана» мають в своєму розпорядженні велику мережу авіаліній всередині країни і здійснюють польоти в США, країни Латинської Америки і аеропорти Європи. 32 міжнародних і 30 внутрішніх аеропортів обслуговують також інші численні міжнародні і місцеві авіакомпанії. За даними Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001: ВВП — $ 427,4 млрд. Темп зростання ВВП — 4,8 %. ВВП на душу населення — $4459. Прямі закордонні інвестиції — $ 5,8 млрд. Імпорт — $ 136,8 млрд (г.ч. США — 74,8 %, також Японія, Німеччина, Франція). Експорт — $ 125 млрд (г.ч. США — 82 %, також Канада, Японія, Іспанія). Див. також: Корисні копалини Мексики, Історія освоєння мінеральних ресурсів Мексики, Гірнича промисловість Мексики. Нафтовидобувна і газова промисловість Мексика має високо розвинуті нафтовидобувну і газову промисловість. Коли на початку XX століття почався комерційний видобуток нафти, вона почала відігравати важливу роль в економіці Мексики та зовнішньоекономічних зв'язках країни. Перші нафтові родовища розташовувалися, в основному, між Веракрусом і Тампіко, але у 1970-х і 1980-х роках були відкриті нові нафтові родовища в Табаско, у морі поблизу узбережжя Кампечі і в Чіапасі. Енергетика країни Однією з найрозвиненіших галузей мексиканської промисловості є електроенергетика. Виробництво, передача та розподіл електроенергії знаходиться в руках держави. Виробнича потужність оцінюється в 40 тис. МВт. Більшість електростанцій Мексики — теплові, загальною потужністю 20468 МВт. На них виробляється основна частина електроенергії — 65 %, на ГЕС — 15 %, атомних електростанціях — 6,2 %, на геотермальних — 3,3 %. Довжина ліній електропередач — 588 тис. км. Сільське господарство країни До найважливіших сільськогосподарських культур відносяться кукурудза, пшениця, рис, ячмінь, сорго. До інших важливих експортних культур — фрукти і овочі, особливо помідори, апельсини, манго й банани, кава. Розведення великої рогатої худоби у Мексиці зосереджене в північно-центральному регіоні, який експортує велику кількість рогатої худоби у США. Яловичина і молочні продукти для урбанізованих районів здебільшого надходять з приморського району Мексиканської затоки, де розводять велику зебу. Велике значення в тваринництві країни мають також коні, мули, осли, вівці, кози й свині. Обсяги випуску продукції тваринництва відповідають внутрішнім потребам країни в яловичині, свинині, свіжому молоці, м'ясі птахів і яйцях, але сухе молоко імпортується. Сільське господарство, лісове господарство і рибальство становлять до 10 % всієї мексиканської економіки. У Мексиці переважають дрібні фермерські господарства, і зрошування залишається однією з серйозних проблем. Транспорт Відсутність зручного транспортного зв'язку, що обумовлювалося особливостями рельєфу країни, тривалий час гальмувала її економічний розвиток. Нові види транспортних систем і зв'язку зв'язали спочатку Мехіко з кількома найважливішими економічними центрами, такими як кордон США і порт Веракрус. Мехіко й досі є вузлом усіх транспортних мереж і систем зв'язку, які охоплюють найвіддаленіші райони країни. Довжина залізниць Мексики за станом на 1996 рік становила 18 тис. км, автошляхів — 324 тис. км, з яких 96 тис. км із твердим покриттям. Шосе від міста Сьюдад-Хуарес (на кордоні зі США) до міста Сьюдад-Куаутемок (на кордоні з Гватемалою) є головною магістраллю країни. Інші важливі автошляхи йдуть із Мехіко в Тіхуану, Акапулько, Веракрус і Меріду. У Мексиці існує дві головні авіакомпанії — «Аеромехіко» і «Мехсикана», що мають розгалужену мережу авіаліній усередині країни. Вони здійснюють польоти у США, інші країни Латинської Америки, а також в аеропорти Європи. 32 міжнародних і 30 внутрішніх аеропортів також обслуговують інші численні міжнародні й місцеві авіакомпанії. Морські перевезення традиційно зосереджені у портах Веракрус і Акапулько. Крім того, великі порти є в Тампіко, Коацакоалькосі, Прогресо, Саліна-Крус, Масатлані, Мансанільйо, Гуаймасі, Енсенаді, Ла-Пас та Санта-Росалія. Екологія Мексика входить до десятки країн світу, які є найбільшими емітентами метану. У другій половині 2021 року, на кліматичний саміт у Глазго, країна підписала декларацію о скорочені викидів метану. Відповідно до якої до 2030 року, країна зобов'язана зменшити викиди метану на 30 %. Демографія Мексики Кількість населення: * 1990 — 88,335 млн. * Оцінка на липень 2001 — 101,879 млн осіб * 2010 — 112 322 757 осіб, з них 57 464 459 жінок та 54 858 298 чоловіків (за даними INEGI — Instituto Nacional de Estadística y Geografía). * Метиси 60 %, індіанці 30 %, нащадки іспанців 10 %, 50 % молодші 20 років. * Мови: іспанська (державна) 92 %, науатль, мая, міштек * Католицизм (94,7 % населення) Етнічний склад країни Мексика, як і будь-яка країна американського континенту, багатонаціональна держава: 60 % населення складають іспано-індіанські метиси, 29 % — індіанці різних племен, 10 % — нащадки європейців і 1 % — інші нечисленні народності. За приблизними оцінками, протягом трьох століть колоніального правління у Мексику мігрувало 300 тис. іспанців. Вони укладали шлюби з індіанцями, і сьогодні метиси переважають у складі населення Мексики. Більшість чорношкірих (близько 200 тис.), завезених у колоніальний період для роботи на шахтах і плантаціях, була асимільована місцевим населенням. Після досягнення незалежності великомасштабної імміграції у Мексику не спостерігалося. Однак можна виділити два періоди — під час правління Діаса, коли у країну прибуло близько 11 тис. італійських іммігрантів, і безпосередньо після громадянської війни в Іспанії (1936—1939 роки), коли у Мексику в пошуках політичного притулку приїхало близько 25 тис. біженців. Невелика кількість китайців, японців, німців, англійців, французів й інших європейців також іммігрували в Мексику. З середини XX століття найбільші міграції населення відбувалися між Мексикою і США. Мови в країні Офіційною мовою країни є іспанська. Мексика — найбільша іспаномовна країна світу. Іспаномовного населення тут майже у два рази більше, ніж у самій Іспанії. Майже один мільйон індіанців розмовляють більш як 50 мовами і діалектами. До мов індіанців, відносяться науатль (мова ацтеків, різні діалекти якої представляють найбільший лінгвістичний масив), мая та інші. Релігія в країні З часів обертання у християнство іспанськими конкістадорами переважна більшість мексиканців сповідає християнство. 89 % віруючих мексиканців — католики, 6 % — протестанти, 5 % — прихильники інших релігій. У глибині країни серед місцевих індіанських племен досі широко поширене язичництво. Суспільство Мексики Національні свята 1 січня — Новий рік Лютий чи березень — Карнавал Березень чи квітень — Страсний тиждень 16 вересня — День незалежності, проводиться військовий парад, а також влаштовуються карнавальні ходи і феєрверки 23 вересня — щороку святкується «Кінець літа» 1 листопада — День усіх святих 2 листопада — День пам'яті померлих 20 листопада — Річниця революції 12 грудня — День Богоматері Гваделупської 25 грудня — Різдво

На різні свята у Мексиці для дітей підвішують на дереві іграшку з пап'є-маше наповнену солодощами — піньяту, яку потрібно розбити із зав'язаними очима. Освіта країни У Мексиці уведена світська освіта, що не є перешкодою для діяльності приватних релігійних шкіл. Незважаючи на законодавче закріплення безкоштовної обов'язкової початкової освіти, 9 % підлітків від 6 до 17 років не мають можливості відвідувати школу внаслідок матеріальних ускладнень. За даними на 1995 рік у Мексиканському національному автономному університеті (заснований у 1553 р.) навчалося 330 тис. студентів. Крім нього, в країні функціонує ще півсотні університетів. Одним з найкращих вважається Технологічний інститут у Монтерреї. Мексиканський уряд проводить політику залучення індіанців у сферу сучасної цивілізації. З цією метою в індіанських поселеннях створюються культурні місії, де трудяться фахівці різного профілю — наприклад, медсестра, вчитель, тесля, агроном, працівник соціальної сфери. Вони відвідують сусідні райони, вивчають індіанські звичаї, передають свої знання індіанцям, але таким чином, щоб не підірвати основ їхньої самобутньої культури. Ця програма виявилася настільки ефективною, що під егідою ЮНЕСКО на озері Пацкуаро було створено Центр фундаментальної підготовки вчителів для інших країн Латинської Америки з високим відсотком індіанського населення. Медицина країни Побут та традиції країни Культура Мексики Архітектура країни Мехіко. Бульвар Реформи та парк Чапультепек У колоніальний період найбільш високого розвитку досягла мексиканська архітектура. Під керівництвом іспанських зодчих, переважно священнослужителів, індіанці звели безліч культових і світських будівель у ренессансному і барочному стилях, які у ту епоху переважали в Іспанії. Святковий вигляд куполам і фасадам додавав кахельний декор. Стіни храмів прикрашалися масштабними фресками. Протягом 19 ст. у розвитку мексиканського мистецтва не спостерігалося значних зсувів. На Всесвітній паризькій виставці 1889 р. Мексика вибудувала свій павільйон у мавританському стилі, характерному для Іспанії 14 ст. У 1909 р., напередодні падіння диктатури Порфіріо Діаса, у Мексику повернулися художник Дієго Рівера (1886—1957) і теоретик мистецтва Доктор Атль (псевдонім Херардо Мурільо, 1875—1964). До того часу у національному образотворчому мистецтві відзначилися дві великі фігури: автор гравюр Хосе Гуадалупе Посада (1851—1913) і живописець Франсісько Гойтія (1884—1960). На початку 1920-х років міністр освіти Хосе Васьконселос (1881—1958) замовив ряду молодих художників масштабні розписи на стінах деяких громадських будівель. Ці художники, прозвані муралістами (від ісп. mura — настінний розпис) — Дієго Рівера, Хосе Клементе Оросько (1883—1949), Давид Альфаро Сікейрос (1896—1974), Руфіно Тамайо (1899—1991), Хесус Герреро Гальван (1910—1973), Мігель Коваррубіас (1904—1957) — намагалися поєднувати сучасну пластику з тематикою і естетикою доколумбових мексиканських культур. Колосальні за розмірами фрески і мозаїки муралістів являють собою не стільки розпис на стінах, скільки стіни-картини, що створюють справді архітектурний простір. Мексиканський муралізм значно вплинув на мистецтво всієї Латинської Америки, особливо країн Андського регіону. Настінні розписи досі залишаються найпрестижнішим жанром мексиканського живопису. З сучасних художників найбільшої популярності досяг Луїс Гуевас. Характерна риса сучасної мексиканської архітектури — синтез новітніх тенденцій з традиціями індіанської архітектури і гармонійне поєднання сталі, бетону, скла з настінними розписами і мозаїчними панно. Яскравий зразок цієї архітектури являє Університетське містечко, відкрите у 1954 р., де розміщується Мексиканський національний автономний університет. Олімпійські ігри 1968 р., проведені у Мехіко, послужили стимулом для зведення ряду прекрасних сучасних будівель і реставрації шедеврів колоніальної архітектури. Музична культура країни Мексиканські індіанці мали досить розвинену музичну культуру. У своїй книзі Індіанська монархія (Monarquia Indiana) іспанський хроніст і місіонер Хуан де Торкемада дає живий опис пронизливої і ритмічної музики ацтеків. Вокальна й інструментальна музика ацтеків будувалася на пентатонних звукорядах (приблизно відповідають чорним клавішам фортепіано) і не знала півтонів. Музичний інструментарій ацтеків включав різного типу барабани, брязкальця з висушених плодів, скребки, дзвоники, флейти і морські раковини з просвердленими у них отворами, які видавали звуки на зразок тромбона. Струнних інструментів індіанці не знали. Іспанці навчили індіанців діатонічному звукоряд, контрапункту і грі на струнних. Народна креольська музика Мексики відрізняється багатством і різноманітністю. З жанрів мексиканського пісенного фольклору найбільшу популярність придбав корридо, різновид народної балади. Цей пісенний жанр розвинувся на основі іспанського романсу XV—XVI ст., але знайшов глибоко своєрідну тематику і стилістику. Він будується з чотиривіршів з точною римою (на відміну від асонансних рим іспанського романсу), виконується під акомпанемент гітари з повторенням мелодійних фраз кожного куплета. Класикою жанру став значний підрозділ корридо мексиканської революції, що склався у 1910-ті — 1920-ті роки. Кінематограф і драматичний театр Мексика займає лідируюче положення у латиноамериканському кінематографі. На початку 1980-х років у країні щорічно створювалося близько сотні повнометражних фільмів, які потім розповсюджувалися по усьому іспаномовному світу. Міжнародні премії в області кінематографа отримали режисери Еміліо Фернандес на прізвисько «Індіанець» і брати Родрігеси, оператор Габрієль Фігероа, а також іспанський режисер Луїс Бунюель, який у 1947 р. приїхав у Мексику і створив декілька фільмів, що отримали всесвітню популярність. Мексиканець Маріо Морено, один з найпопулярніших латиноамериканських акторів, своєю пантомімою і акторською манерою нагадує Чарлі Чапліна. У мексиканських селищах і провінційних містечках досі існує народний театр під назвою «карп» (букв. «намет». Це — різновид пересувного шапіто, де трупа бродячих комедіантів показує водевілі. У 1956 р. у Національному інституті витончених мистецтв було створено Департамент народного театру, що готував акторів і режисерів для «карпи». З професійних мексиканських театрів найбільші — столичні театри «Хіменес Руеда», «Ідальго», «Хола», «Реформа», «Інсурхентес», Театр для дітей і ляльковий «Гіньоль». Основоположником сучасної мексиканської драматургії став Родольфо Усиглі, який створив наприкінці 1920-х років експериментальний театр. У 1940-ві — 1960-ті роки він написав ряд сатиричних, історичних і психологічних драм, які з великим успіхом йшли на сценах Латинської Америки. Нові принципи театральної естетики розробляли драматурги Хавьєр Вільяуррутія, Селестіно Горостіса, Маурісіо Магдалено, Сальвадор Ново і сучасні драматурги Еміліо Карбальідо, Луїс Басурто, Елена Гарро, Вільберто Округ і Карлос Солорсано. Мексиканська кухня Спорт Мексики Найбільш популярними видами спорту є бейсбол, футбол, кінні перегони, бій биків, хай алай (баскська національна гра у м'яч, що нагадує гандбол), теніс, баскетбол, волейбол, гольф і плавання. У Мехіко побудовано дві арени для боїв биків, одна з них — найбільша у світі. Національний стадіон вміщує 80 тис. глядачів, новий Олімпійський стадіон в Університетському містечку — 100 тис. глядачів. Туризм та відпочинок Мексики Туризм в Мексиці є важливою галуззю економічної діяльності для країни, за масштабами одними з найбільших у світі. Мексика входить у десятку найбільш відвідуваних країн у світі з 21,5 млн відвідувачів у 2009 році і найбільш відвідуваною іноземними туристами країною в Латинській Америці. Доходи від іноземних туристів досягли 11,270 млн доларів США в 2009 році; Мексика охопила 15,25 % міжнародного туристичного ринку Америки, зайнявши друге місце на континенті після США. У 2005 році туризм забезпечив 5,7 % національного доходу від експорту товарів і послуг, на туризм припадає 14,2 % робочих місць в мексиканській економіці. Це четверте найбільше джерело валютних надходжень для країни. Основні визначні пам'ятки Мексики — руїни стародавньої мезоамериканської культури, колоніальних міст і курортів. Помірний клімат країни з культурно-історичною спадщиною — злиттям європейської (зокрема, іспанської) і мезоамериканської культури — також зробили Мексику привабливим світовим туристичним центром. Переважна більшість іноземних туристів, які відвідують Мексику, прибувають зі США та Канади. Наступна за величиною група туристів — з Європи та Азії. Невелика кількість туристів також приїжджають з країн Латинської Америки. Відносини України й Мексики Мексиканські Сполучені Штати визнали незалежність України 25 грудня 1991 року. Дипломатичні відносини між двома країнами встановлені 14 січня 1992 року. Посол Мексиканських Сполучених Штатів у Республіці Польща Франсіско Хосе Крус Гонсалес є послом Мексики в Україні за сумісництвом. З березня 1999 року у м. Мехіко функціонує Посольство України у Мексиканських Сполучених Штатах. 24—26 вересня 1997 року Мексиканські Сполучені Штати з офіційним візитом відвідав Президент України Леонід Кучма. Візит надав необхідного динамізму процесу становлення та розвитку українсько-мексиканських відносин, були закладені підвалини договірно-правової бази двосторонніх відносин. У січні-лютому 2002 р. відбувся обмін особистими посланнями Президента України Л. Д. Кучми та Президента Мексики В. Фокса, а також міністра закордонних справ України А. М. Зленка та міністра закордонних справ Мексики Х. Кастаньєди з нагоди 10-річчя встановлення дипвідносин між Україною та Мексикою. У березні 2002 р. відбулася поїздка робочої делегації експертів України до Мексики, під час якого була парафована двостороння Угода про торговельно-економічне співробітництво. Також у березні 2002 р. Мексику відвідала офіційна делегація України на чолі з Державним секретарем Мінекономіки та за питань європейської інтеграції В. Л. Першиним, яка взяла участь у Конференції ООН з питань фінансування розвитку (м. Монтеррей). За даними Держмитслужби України, обсяг торгівлі у 1999 р. становив 26,612 млн дол. США (експорт з України 24,346 млн дол. США, імпорт — 2,266 млн дол. США), у 2000 р. — 55,936 млн дол. США (експорт — 50,551, імпорт — 2,385), у 2001 р. — 68,587 млн дол. США (експорт — 66,576 млн дол. США, імпорт — 2,011 млн дол. США). У товарній номенклатурі українського експорту домінують металопрокат, труби, вироби з чорних металів, феросплави, авіаційні двигуни, трансформатори, електро- та радіолокаційна апаратура, добрива; імпорту — тютюнова сировина, перець, фарбувальна сировина. Слід зазначити, що введення з вересня 2001 р. урядом Мексики підвищеної ставки мита на імпортовану металопродукцію з ряду країн, у тому числі, походженням з України, може негативно вплинути на розвиток двосторонньої торгівлі. Україна і Мексика співпрацюють у науковій сфері. З 1990 року Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» підтримує зв'язки з Національним політехнічним інститутом м. Мехіко, а з 1993 року Харківський авіаційний інститут ім. Жуковського — з Інженерним інститутом Національного автономного університету м. Мехіко. Українці в Мексиці Інформаційна довідка про українську громаду в Мексиканських Сполучених Штатах: Кількісні показники етнічних українців У Мексиці українська громада складається з науковців, викладачів, музикантів, артистів цирку та художників, які виїхали з України після 1991 року і, переважно, працюють в країні перебування за контрактами. Існує також невелика група українських жінок, які вийшли заміж за громадян Мексики. На консульському обліку зареєстровано 230 осіб. Місця компактного проживання М. Мехіко, м. Пуебла, м. Куернавака, м. Толука Основні громадські організації Громадянське об'єднання українців Мексики «Дніпро» на сьогодні активно працює, хоча й перебуває у процесі юридичної реєстрації. Забезпечення освітніх прав Українські школи в Мексиці відсутні. ЗМІ української громади Українська громада Мексики не має власних ЗМІ. Правові засади у галузі захисту прав нацменшин Мексики Політична Конституція Мексиканських Сполучених Штатів; Закон «Про федеральне державне управління»; Закон «Про громадянство»; Звіт доповідачів ООН з прав мігрантів та Міжамериканської комісії із захисту прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх родин; Консультативні рішення Міжамериканського суду з прав людини; Декларація Спеціальної конференції ОАД з питань безпеки; Міжамериканська програма ОАД з питань захисту прав мігрантів; Картахенська декларація; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Див. також * Міста Мексики * Фотогалерея * Монументальний живопис Мексики 20 століття Примітки Джерела

Федеративні Штати Мікронезії : Ця стаття про суверенну державу в Океанії. Про регіон під назвою Мікронезія, див. Мікронезія. Федерати́вні Шта́ти Мікроне́зії, також ФШМ, Мікронезія () — держава в Мікронезії, яка розташована на частині Каролінських островів на заході Тихого океану, адміністративно поділяються на 4 штати — Косрае, Понпеї, Чуук (раніше Трук) і Яп; площа 700 км²; столиця Палікір, розташована у Понпеї. Географія Мапа Федеративних Штатів Мікронезії Атолл Нукуоро в південній частині країни Федеративні Штати Мікронезії знаходяться в Мікронезії та розташовуються в північно-західній частині Океанії, в архіпелазі Каролінські острови, між 0 і 14 ° пн.ш. і 136 і 166 ° східної довготи, на відстані близько 4000 км на південний схід від Гавайських островів. Являють собою державу, що складається з 607 дрібних островів, лише 40 з яких мають значні розміри. З 607 островів 65 населені. ФШМ складаються з чотирьох штатів: Яп, Чуук (кол. Трук), Понпеї (кол. Понапе) і Косрае (кол. Кусае). Столиця — місто Палікір на о. Понпеї. Хоча загальна площа земель в країні становить лише 702 км², вона займає понад 2 600 000 км² в Тихому океані. Кожен з чотирьох штатів складається з одного або більше «високих островів» зазвичай вулканічного походження, і всі, крім Косрае, мають у собі численні атоли. Штат Чуук — загальна площа становить 127 км² і охоплює сім основних груп островів. Штат Понпеї займає площу в 344 км² з яких 130 припадає на острів Понпеї, найбільший у ФШМ. Штат Яп складається з 4 великих островів, семи малих островів і 134 атолів, із загальною земельною площею 122 км². Штат Косрае — один високий острів, площею 109 км². Всі великі острови вулканічного походження гористі, покриті лісом, оточені кораловими рифами. Інші являють собою атоли — коралові острови кільцеподібної форми, всередині яких є мілководні лагуни. Найвища точка — гора Нана-Лауд (на о. Понпеї, висота 798 м). Острови пов'язані між собою морським і повітряним транспортом. Присутній морський зв'язок із західним узбережжям США, Японією, Філіппінами, Тайванем, Гуамом і повітряний зв'язок з Гуамом, Гаваями, Науру. Історія Церемоніальне вітання на острові Уліті Кам'яні монети на остові Яп. Вага бл. 2 тон, та в діаметрі майже 3 метри. Ці монети знаходяться в «обігу» і сьогодні Мікронезійці почали прибувати на ці острови з Азії в другому тисячолітті до н. е. Пам'ятником доколоніального періоду історії є комплекс Нан-Мадол, що знаходиться на острові Понапе. До моменту початку колонізації островів європейцями місцеве населення перебувало на стадії розкладання первіснообщинного ладу. Суспільство поділялося на ряд нерівноправних за своїм становищем соціальних груп. На деяких острівних групах виникли великі територіальні об'єднання, хоча держави ще створені не були. Каролінські острови були відкриті іспанцями у 1527 році. У 17 столітті Іспанія оголосила Кароліни своїм володінням, проте фактичного контролю над архіпелагом встановлено не було. У 1885 році про свої претензії на Каролінські острови оголосила Німеччина, на острові Яп було встановлено німецький прапор. Іспанія звернулася до міжнародного арбітражу, і обраний арбітром папа Лев XIII присудив острови Іспанії. 12 лютого 1899 року іспанський прем'єр-міністр Франсіско Сільвела і німецький посол Йозеф фон Бадовіц підписали договір, згідно з яким Каролінські острови та низка інших островів Мікронезії були продані Німеччині Іспанією. Острів Яп став головним німецьким військово-морським центром зв'язку до Першої світової війни та важливим міжнародним центром кабельного телеграфування. Під час Першої світової війни більшість тихоокеанських володінь Німеччини були підкорені Японією, яка воювала на боці Альянсу та проявляла активність в азійських та тихоокеанських бойових діях. У 1919 році Японська імперія від Ліги Націй отримала право на адміністрування тихоокеанськими островами, а з 1920 року мандат на Південні тихоокеанські території. Протягом цього періоду майже по всій Мікронезії японське населення зросло більш ніж 100 000 чол., тоді як корінне населення становило близько 40 000. Основними галузями промисловості стали цукрова тростина, гірничодобувна промисловість, рибальство та тропічне сільське господарство. Друга світова війна призвела до раптового закінчення відносного процвітання, яке відбувалося під час японської цивільної адміністрації. У Другій світовій війні острів Яп був одним із територій, яку США використовувала для проведення основної тихоокеанської операції «Leapfrogging». З острова японські війська регулярно бомбардували американські кораблі та літаки, що завдало суттєвих збитків американській армії в Тихому океані. Японський гарнізон складав 4423 особи Імперської армії Японії під командуванням полковника Дайхачі Ито і 1494 імперських японських військовослужбовців. Значна частина японського флоту локалізувалася на острові Трук. У лютому 1944 р. одна з найважчих операцій «Hailstone» відбувалася на острові Трук, де більшість японських кораблів та літаків були розбиті. Врешті-решт у 1944 році ці та інші острови були захоплені США. З 1947 року стали частиною трастової території ООН, якою керували США до 1990. У 1947 році Організація Об'єднаних Націй створила Трапільну територію тихоокеанських островів (TTPI), яка складалася з островів Корсае, Понпеї, Трук (нині Чуук), Яп, Палау, Маршаллові острови та північні Маріанські острови разом утворили цей союз. Сполучені Штати взяли на себе роль адміністратора, а радою Організації Об'єднаних Націй було призначене опікунство США над островами та мандат на право управління тихоокеанськими островами відповідно до прийнятого рішення 21-ї Резолюції Ради безпеки. Згідно з мандатом США мало дбати про економічний прогрес держав та про самодостатність місцевих мешканців. 10 травня 1979 р. чотири острови Чуук, Яп, Понпеї, Корсае проголосили про створення єдиної держави Федеративних Штатів Мікронезії та ратифікували конституцію нової держави. Палау, Північні Маріанські та Маршаллові острови на пропозицію увійти до об'єднання нової держави відхилили запит. Колишній Президент Конгресу Мікронезії Тосіво Накаяма став першим президентом ФШМ та сформував перший кабінет міністрів держави. У 1982 році ФШМ підписали із США угоду про вільну асоціацію, яка набрала чинності 3 листопада 1986 року, що означало визнання Мікронезії незалежною державою. Статус вільної асоціації гарантував відповідальність США за оборону цієї держави та зобов'язувався фінансово дотувати в разі економічної кризи утвореної завдяки стихійному лиху. Ці відносини у сфері безпеки можуть бути змінені або припинені лише за взаємною згодою. Незалежність була офіційно визнана ООН, після того, як 22 грудня 1990 року Організація Об'єднаних Націй офіційно припинила статус опіки згідно з резолюцією #683 Ради Безпеки ООН. Федеративні Штати Мікронезії стали членом ООН у 1991. Клімат Клімат екваторіальний і субекваторіальний, пасатно-мусонного типу. Сезонні коливання температури незначні. Середньомісячні температури — 26 — 33 °C. Тут часто йдуть рясні дощі. Найбільш вологий місяць — квітень. Опадів випадає від 2250 мм до 3000 — 6000 мм (у горах на острові Кусапе (Косрае)) в рік. Частина Тихого океану, де знаходиться Мікронезія, є областю зародження тайфунів, в середньому буває до 25 тайфунів на рік. Сезон тайфунів — з серпня по грудень. Вічнозелені тропічні ліси, савани; на великих коралових островах переважають кокосова пальма і панданус. Політична система Федеративні Штати Мікронезії — федеративна держава, що складається з 4 штатів, що мають власні уряди: Чуук (колиш. Трук), Косрае, Понпеї (колиш. Понапе) і Яп. Штати мають високий ступінь самостійності майже у всіх сферах державного життя. Діє Конституція 1979 р. складена за зразком Конституції США. За формою правління ФШМ — республіка особливого типу. Політичний режим демократичний. Політичні партії відсутні. Законодавча влада належить федеральному однопалатному парламенту — Конгресу ФШМ, що складається з 14 сенаторів (4 сенатори обираються по одному від кожного штату терміном на 4 роки, 10 в одномандатних округах з приблизно рівною кількістю виборців терміном на 2 роки). Голова держави та уряду — Президент, який обирається членами Конгресу ФШМ з-поміж 4 сенаторів від штатів терміном на 4 роки. Одночасно обирається Віцепрезидент. Будучи окремим суб'єктом міжнародного права, ця країна знаходиться в асоціації зі США. Цей договір 1 травня 2004 р. був продовжений. Мікронезія і Україна Дипломатичні стосунки з Україною укладені 17 вересня 1999 року — цього дня Федеративні штати визнали незалежність України. Дипломатичні зв'язки між Мікронезією та Росією також були офіційно встановлені в 1999 році, але Росія не мала на островах посольства, а міждержавні контакти були обмежені. 25 лютого, після вторгнення Росії в Україну, президент Мікронезії Девід Пануело висловив солідарність з Києвом і оголосив про розрив дипломатичних відносин з Росією. Адміністративно-територіальний поділ Федеративні Штати Мікронезії включають 4 штати: Прапор штату Штат Адміністративний центр штату Територія штату,км² Населення штату,ос. (2010) Щільність населення, ос./км². Flag of Chuuk Чуук Вено 127 48 654 383,10 Flag of Kosrae Косрае Тофол 109 6616 60,70 Flag of Pohnpei Понпеї Колонія (Понпеї) 344 36 196 105,22 Flag of Yap Яп Колонія (Яп) 122 11 377 93,25 Всього 702 102 843 146,50 Економіка ВВП на душу населення у 2008 році — 2,2 тис. дол. (183-тє місце у світі). Економічна діяльність — в основному сільське господарство і рибальство. Культивуються кокосова пальма, овочі та фрукти, банани, тапіока, чорний перець. Розводяться свині, кози, собаки (на м'ясо), кури. Промисловість — переробка сільгосппродукції, миловарні, лісопилки, виготовлення човнів. Експортні товари (14 млн. $) — Риба, копра, чорний перець, банани, сувеніри (в основному — в Японію і США). Імпортуються (133 млн. $) — Продовольство, промислові товари (в основному — з США і Японії). На островах немає мінеральних ресурсів, крім фосфатів. Є потенціал для туристичного бізнесу, проте його розвитку перешкоджають віддаленість островів, недостатність відповідних структур і нерозвиненість повітряного сполучення із зовнішнім світом. За умовами договору про вільну асоціацію, США виділили ФШМ в період із 1986 року по 2001 рік 1,3 млрд доларів. Потім розмір щорічної допомоги був зменшений, проте постійні багатомільйонні грошові надходження від США обіцяні до 2023 року. Населення Чисельність населення — 102 843 осіб. (Перепис 2010 року). Попри високий рівень народжуваності у 2015 р. спостерігалось скорочення населення ФШМ на 0.46 %. Це пов'язано з тим, що у цій країні найвищий рівень еміграції у світі — коефіцієнт міграції становить -20.93 мігрантів на 1 000 осіб. Народжуваність — 22,6 ос. на 1000 осіб. (Фертильність — 2,8 народжень на жінку) Смертність — 4,4 ос. на 1000 осіб. Еміграція — 21 ос. на 1000 осіб. Середня тривалість життя — 69 років у чоловіків і 73 роки у жінок. Етнічний склад: чуукці — 48,8 %, понпейці — 24,2 %, косрае — 6,2 %, япці — 5,2 %, япці зовнішніх островів — 4,5 %, азійці — 1,8 %, полінезійці — 1,5 %, інші — близько 8 % (за переписом 2000 року). Мови: англійська (офіційна і міжетнічного спілкування), 8 місцевих мов. Релігії: католики — 54,7 % (56 230 ос.), протестанти — 38,5 % (39 546 ос..), мормони 1,5 % (1586 ос.), баптисти — 1,1 % (1145 ос.), інші — 4,2 %. Грамотність населення — 89 %. Див. також * Список штатів Федеративних Штатів Мікронезії * Полінезія * Мікронезія * Океанія * Каролінські острови Примітки Посилання * * Портал про Мікронезію * Сайт для гостей країни * ФШМ, Гавайський університет * Nature.org — Мікронезія * myMicronesia.com

Кондратюк Юрій Васильович Ю́рій Васи́льович Кондратю́к (справжнє ім'я Шаргей Олександр Гнатович; , Полтава, Україна — місце та дата смерті невідомі, не раніше 1942) — український учений-винахідник, один із піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів. Автор так званої «траси Кондратюка», якою подорожували на Місяць космічні кораблі «Аполлон». Життєпис Юрій Кондратюк Народився в Полтаві. Мати, Людмила Львівна Шаргей (у дівоцтві баронеса Шліпенбах гербу «Шліпенбах»), — викладачка французької мови, батько, Ігнатій Бенедиктович Шаргей, — єврейський конвертит католицького віросповідання, студент Київського університету. Вихованням маленького Олександра займались його бабуся Катерина Кирилівна і нерідний дід, її другий чоловік Яким Микитович Даценко, син священиків з села Мала Павлівка, колишньої Грунської сотні. У місті Яким Даценко людина відома — колишній земський лікар міста Зінькова, та ще статський радник, який служить у казначействі. Нерідко сам Яким Микитович, один або з Панасом Мирним відправлявся в Полтаві на Малу Садову вулицю, де жив Володимир Галактіонович Короленко. Мати Олександра Шаргея хворіла й не виходила з психіатричної лікарні. Батько Олександра ж, з категорії «вічних студентів», навчався у Німецькій імперії. Олександр Шаргей писав в автобіографічній анкеті про своїх батьків таке: «…меня вырастил неродной дедушка». Після повернення до Російської імперії 1906 року батько, Ігнатій Бенедиктович, забрав із собою сина до столиці імперії Санкт-Петербургу. У 1910—1916 навчався в Другій полтавській чоловічій гімназії. Закінчив її зі срібною медаллю. 1916 року вступив до механічного відділення Петроградського політехнічного інституту, але в листопаді того ж року був призваний в армію і зарахований до школи прапорщиків при одному з петербурзьких юнкерських училищ. До демобілізації в березні 1918 року воював на турецькому фронті. Після Жовтневого перевороту як офіцер революційної армії вільної Росії був мобілізований до Білої армії, але дезертирував із неї і оселився в містечку Сміла (тепер Черкаська область). Побоюючись репресій за своє офіцерське минуле, за допомогою своєї мачухи Олени Петрівни Карєєвої роздобув документи на ім'я Юрія Васильовича Кондратюка і під цим іменем прожив до кінця життя. Незалежно від Костянтина Ціолковського вивчав основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів. У праці «Завоювання міжпланетних просторів» (1929) вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув енергетично найвигідніші траєкторії космічних польотів, виклав теорію багатоступеневих ракет. Першим сформулював теорію багатоступеневих ракет, запропонував використовувати для ракетного палива деякі метали й неметали та їхні водневі сполуки. Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз, ідею використання гравітаційного поля небесних тіл для розв'язання цих проблем. Багато ідей Юрія Кондратюка (про створення космічних систем, про розрахунки траєкторій польотів для висадки на місячну поверхню) використано у практичній космонавтиці. Зокрема, результати його наукової праці «Про завоювання міжпланетних просторів» були використані при плануванні висадки американських астронавтів на Місяць (1969), на зворотному боці якого іменем Кондратюка названо кратер. З початком Другої світової війни вступив добровольцем до народного ополчення. Довгий час уважалося, що Юрій Кондратюк загинув 3 жовтня 1941 року (тому на меморіальній дошці у Полтаві, фото якої наведено нижче, роком смерті вченого вказано 1941 рік). Проте, згодом були знайдені докази того, що Ю.Кондратюк був живий і після цієї дати (наприклад його підпис у відомості, датований січнем 1942 року). Тому поширеною стала версія, що вчений загинув 23 лютого 1942 року під містом Кіровим Калузької області. Похований у братській могилі, розташованій у сосновому лісі на околиці міста Кірова Калузької області (у кінці вулиці Красний Бор, за 20 метрів від дороги Кіров — Верхня Пісочня; ). За версією Джона Губолта, помер у 1952 році. Проте найбільш імовірною є версія, що він загинув у концтаборі. Як аргумент прихильники цієї версії наводили факт виявлення після війни в Пенемюнде рукописного зошита Юрія Кондратюка з формулами й розрахунками з ракетної техніки. «Завоювання міжпланетних просторів». Основні дати творчого життя * 1925 року надіслав до Головнауки у Москву рукопис «Про міжпланетні подорожі», продовжував працювати механіком у різних містах та регіонах СРСР (Кубань, Осетія, Сибір). «Найповніше дослідження міжпланетних подорожей з усіх, що були написані досі», — так відгукнувся про дослідження Кондратюка професор Ветчинкін; * У січні 1929 року в Новосибірську побачила світ книга Кондратюка-Шаргея «Завоювання міжпланетних просторів» (видана власним коштом автора); * 1930 року засуджений за неправдивим звинуваченням у шкідництві, працював у конструкторському бюро ОДПУ інженером-конструктором (до 1932 року); * 1932–1933 — у Новосибірську працював над проєктом потужної Кримської вітроелектростанції. Наступного року продовжив цю роботу в Харкові. Проєкт передбачав вітроелектростанцію потужністю в 12 тисяч кіловат, тоді як зарубіжні аналоги обмежувалися сотнею; * 1939 року Кондратюк очолив відділ проектно-експериментальної установи вітроелектростанцій у Москві. Внесок у науку і міжнародне визнання Юрій Кондратюк увійшов до історії науки і техніки як автор багатьох оригінальних ідей (і не лише для космосу), реалізованих його послідовниками в практиці розвитку ракетно-космічної галузі. Зокрема, він уперше обґрунтував економічну доцільність вертикального злету ракет, створення проміжних баз під час польотів, гальмування у верхніх шарах атмосфери, використання сонячної енергії космічними апаратами тощо. Очевидно, найбільшим його досягненням є проєкт розрахунків польоту людини на Місяць, який використали американці, реалізовуючи запуск астронавтів на природний супутник Землі. Наприкінці 1960-х років журнал «Лайф» познайомив читачів з деякими деталями підготовки американської програми «Аполлон». У Головному управлінні пілотованих польотів при Національному управлінні з аеронавтики та дослідження космосу (NASA) під час обговорення варіантів польоту на Місяць виникла суперечка між групою Вернера фон Брауна і групою Джона Хуболта, яка пропонувала вивести корабель на навколомісячну орбіту, потім відокремити й спустити на Місяць спеціальну кабіну. Цю ідею, з якою пізніше погодилися всі керівники американської програми, взяли з книги Юрія Кондратюка «Завоювання міжпланетних просторів». Астронавт Ніл Армстронг у 1969 році здійснив мрію Кондратюка («Лунар-орбіт-рандеву»). Ушанування пам'яті * З 1970 року ім'я Юрія Кондратюка носить вулиця в Мінському масиві в Києві. * З 2016 року ім'я Юрія Кондратюка носить вулиця на житловому масиві Червоний Камінь у місті Дніпрі. * Федераціями космонавтики України та Росії була випущена загальна для обох держав пам'ятна медаль «Ю. В. Кондратюк». * Федерація космонавтики України заснувала медаль і диплом імені Ю. В. Кондратюка. Цієї нагороди удостоєні як українське вчені, конструктори, інженери, ветерани ракетно-космічної галузі, так і громадяни Росії, США, Китаю, що працюють з Україною за спільними програмами освоєння космічного простору. * У «Положенні про нагороди Аерокосмічного товариства України» є медаль ім. Ю. В. Кондратюка. * Його ім'ям названий відкритий 2001 року музей авіації та космонавтики у Полтаві. * У Полтаві йому встановлений пам'ятник біля Полтавського музею авіації та космонавтики ім. Ю. В. Кондратюка. * Ю. В. Кондратюку присвячено ювілейну монету «Юрій Кондратюк», яку викарбував НБУ на його честь 1997 року, а також дві поштові марки (1997 та 2002 років). * Іменем ученого названо Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка (ПолтНТУ) — вищий навчальний заклад в Україні. * Його іменем названо астероїд 3084 Кондратюк. * Його іменем названо кратер на зворотньому боці Місяця. * 21 червня 2012 року Google відзначив 115 років з дня народження Юрія Кондратюка встановленням принагідного дудла на головній сторінці. * 2014 року занесений до Міжнародної космічної Зали Слави . * У 2015 р. Мала академія наук України ініціювала проект медалі Юрія Кондратюка. * 21 червня 2017 року на державному рівні в Україні відзначалась пам'ятна дата — 120 років з дня народження Юрія Кондратюка (справжнє ім'я та прізвище — Олександр Шаргей) (1897—1942), ученого-винахідника, розробника ракетної техніки і теорії космічних польотів. Див. також * Траса Кондратюка * Полтавський музей авіації та космонавтики Джерела Література * В. А. Шендеровський. Кондратюк Юрій Васильович // * Н. К. Кочерга. Кондратюк Юрій Васильович // * Віталій Абліцов. «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с. * Богдан Жолдак про Карпа Соленика, Йосипа Тимченка, Івана Піддубного, Юрія Кондратюка, Миколу Лукаша / Б.Жолдак. — Київ : Грані-Т, 2009. — 125 с. — (Серія «Життя видатних дітей»). — ISBN 978-966-465-256-5 * Бурій В. Син Землі — син Космосу: Олександр Шаргей (Юрій Кондратюк) / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2002. — 12 лип. — С. 4. — (Постаті). Посилання * * Олена Чекан. Зоряний блукач із Полтави // Український тиждень, 10.04.2009 * Шендеровський В. Геній з Полтави — Юрій Кондратюк / Василь Шендеровський. Нехай не гасне світ науки. Книга перша. * =4024&tx_ttnewsbackPid=16&cHash=9d77b40854 Олег Радик. Українська дорога на Місяць // Новий погляд, 23.06.2011 * « Rendezvous around the Moon », сайт «BBC» * Кондратюк Юрий Васильевич , Энциклопедия КОСМОНАВТИКА, издательство «Советская энциклопедия», 1985 г. * Железняков Александр, КОНДРАТЮК Юрий Васильевич (А. И.ШАРГЕЙ) , Энциклопедия «Космонавтика» * Аэрокосмический лицей имени Ю. В. Кондратюка , г. Новосибирск, сайт МБОУ АКЛ имени Ю. В. Кондратюка 2013 г. * Садовский Д., « Имя с обратной стороны Луны », г. Новосибирск, редакции журнала «Наука и жизнь» * Акулова Елена, « МЕСТО ПОД СОЛНЦЕМ», сайт «Алтайские новости» * « Год космонавтики. Прославленные земляки », 2011-04-12, сайт ООО «Вольная Кубань» * Тимошенко Светлана, « ТРАССЫ КОНДРАТЮКА », Знамя (Калуга), № 015, 27.1.2004 * Пам'ятна монета «Юрій Кондратюк» * « Новосибирский ученый Юрий Кондратюк вошел в Галерею международной космической славы », 19.11.2014, сайт «Музей города Новосибирска» * http://statehistory.ru/5011/YUriy-Kondratyuk---razrabotchik-trassy-polyeta-na-Lunu/ * http://www.history.vn.ua/book/person/85.html * http://www.segodnya.ua/ukraine/rodiny-znamenityh-477619.html * http://epizodsspace.airbase.ru/bibl/romanenko/kon-sh/02.html * http://represnews.blogspot.com/2011/03/blog-post_2550.html

Дмитро́ Степа́нович Бортня́нський (, Глухів, Гетьманщина — , Санкт-Петербург, Російська імперія) — композитор, співак і диригент українсько-лемківського походження, жив та творив в С.-Петербурзі (Р.І.), автор 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, 10 двохорних концертів, херувимських та причасних творів. Мав значний вплив на подальший розвиток і російської класичної музики. Походження Рід свій предки Дмитра Бортнянського вели з села Бортне (на Лемківщині у Галичині). Батько майбутнього композитора, Стефан Шкурат, емігрував з Речі Посполитої на Гетьманщину, де він став жителем міста Глухова, тобто «глухівським міщанином», змінив своє прізвище на Бортнянський (за назвою рідного села), 1755 року обраний на посаду козацького сотника, ставши членом полкової старшини Ніжинського полку. Там одружився з удовою-козачкою Мариною Дмитрівною Толстою, (прізвище Толстая — від першого чоловіка з Московії). Життєпис Народився 28 жовтня 1751 року в Глухові — столиці Гетьманщини та головній резиденції Гетьмана Кирила Розумовського. Відомостей про дату народження композитора не збереглося, однак найімовірнішою деякі дослідники вважають 28 жовтня (за старим стилем), ґрунтуючись на тому, що найпопулярнішим святим на ім'я Димитрій (Дмитро) на теренах України був святий Димитрій, день пам'яті якого припадає на цей день. Початкову музичну освіту здобув у Глухівській співацькій школі, яка готувала співаків для придворної хорової капели в Петербурзі. У юному віці його за сильний голос і музикальність вирізнив з-поміж однолітків Марко Полторацький і забрав на Московщину, до Петербурга до хорової капели, де він навчався у її керівника, італійського композитора й аранжувальника Бальдассаре Ґалуппі. Згодом Ґалуппі, за вказівкою цариці Єлизавети Петрівни, взяв свого вихованця до Італії, де він навчався протягом десяти років у Венеції, Болоньї, Римі та Неаполі. В Італії були з успіхом поставлені опери Бортнянського на італійські лібрето — «Креонт» (1776), «Алкід» (1778), «Квінт Фабій» (1779). Бортнянський бере участь у діяльності музичної академії в Болоньї. Його опери йшли у венеційському театрі «Сан Бенедетто». У 28-річному віці Бортнянський повернувся до Петербурга, де отримав посаду придворного капельмейстера, а 1784 року — капельмейстера «малого двору» престолонаслідника Павла Петровича. За Бортнянського петербурзька придворна капела досягла високого рівня. Перебуваючи на службі керівника капелою Бортнянський написав багато інструментальних творів, три опери на французькі лібрето «Сокіл» (1786), «Син-суперник» (1787), пасторальну комедію «Свято сеньйора» (1786), ряд творів для клавесину та ін.. Бортнянський був першим композитором у Російській імперії, музичні твори якого почали виходити друком. 1782 року в Петербурзі вийшла друком його «Херувимська», 1784 року — триголосний хор «Хай відправиться молитва моя». 1793 року в Петербурзі вийшли друком романси Дмитра Бортнянського. У 1796 році, після зведення Павла І на престол, Бортнянський отримав посаду директора придворної капели, на цій посаді композитор перебував до кінця життя. Як і його попередники, Бортнянський поповнював капелу переважно вихідцями з України, зокрема Глухівської співацької школи. 1802 року було засновано Петербурзьке філармонічне товариство, на концертах якого з успіхом виконувалися хори Бортнянського. 1816 року композитора було призначено головним цензором видань духовних творів. Наприкінці життя Бортнянський продовжував писати романси, пісні, кантати. Він написав гімн «Співець у стані російських воїнів» на слова поета Михайла Хераскова, присвячений подіям франко-російської війни 1812 року. В останні роки життя Бортнянський працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати найкращі зі своїх хорових концертів, написаних у молодості, як «Духовні концерти на чотири голоси, створені і знову виправлені Д. Бортнянським». Бортнянський помер 1825 року в Петербурзі, похований на Смоленському цвинтарі на Васильєвському острові, на могилі композитора було встановлено пам'ятник і обеліск. У 1930-х роках в ході підготовки до знищення кладовища значну частину історичних поховань було вандалізовано, зокрема втрачено й могилу Бортнянського. Повне зібрання творів Бортнянського видане у 10 томах 1882 року за редакцією композитора Петра Чайковського. Характеристика творчості фрагменти композицій Д.Бортнянського Музична спадщина Бортнянського досить велика. Як і більшість композиторів свого часу, він писав для придворного середовища: духовну музику — для Придворної співацької капели, світську — для «малого» двору в Павловську та Гатчині. Духовна музика Дмитро Бортнянський Духовна музика Бортнянського охоплює 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших. Найвідомішими серед духовних творів вважаються 35 чотириголосних концертів. Хоча точних відомостей про час написання цих концертів немає, вважають, що переважну більшість концертів було написано в 1780-х — на початку 1790-х років. У більшості концертів композитор використовує тексти псалтиря (як правило, окремі строфи) переважно світлого характеру. Винятком є концерти № 32 і 33, що використовують скорботні благальні рядки. У стилістичному відношенні концерти мають виразні ознаки класичного стилю. В жанровому — пов'язані з міськими музичними жанрами (кант, марш, українська пісня-романс). У структурному відношенні концерти — це три- або чотиричастинні цикли. В більшості випадків частини мають темповий контраст, причому кінцеві частини — швидкі, проте ліричні та лірико-драматичні за характером. Концерти починаються з повільних частин. Як правило, частини циклів не пов'язані між собою тематично (за винятком концерту № 21). Гектор Берліоз так схарактеризував його хорову творчість: Оперна творчість Бортнянському належать 6 опер, з яких перші три він створив в Італії на тексти італійською мовою, а останні три — в Росії на тексти французькою мовою. Із трьох італійських опер лише опера «Алкід» була надрукована, тоді як третя — «Квінт Фабій» — існує лише в рукописі, а перша — загублена. Опери написані в традиціях опери-серіа, із значним впливом тогочасних новаторських течій, що наближали оперу до драми. Зокрема, в опері «Алкід» образ головного героя розкритий у розвитку, показані різні стани його душі. До новаторських рис можна віднести також тенденцію до драматизації речетативів та посилення драматургічної функції хору. Із трьох опер російського періоду найвідоміша його друга опера — «Сокіл», яка була поставлена після майже двох століть забуття на сцені Московського камерного музичного театру в 1970-ті роки і записана на платівки. Всі опери російського періоду відносять до лірико-комічного жанру, відмічають поєднання традицій французької комічної опери та італійської опери-буффа. В Україні з опер Д. Бортнянського виконувалися «Алкід» (концертні виконання 1984 року в Державній філармонії УРСР італійською мовою і 2000 року Товариством камерної опери в Києві українською мовою в перекладі Максима Стріхи) та «Сокіл» (концертні виконання 1995 року Товариством камерної опери в Києві і 1997 року Національною філармонією України, сценічне виконання 1996 року Товариством камерної опери в Києві, всі українською мовою також в перекладі Максима Стріхи). Інструментальна творчість Концерт для клавіра з оркестром, D-dur, запис з конкурсу «Каштановий рояль» Інструментальні твори Бортнянського були написані у другій половині 1780-х років, в той же час коли і опери на франкомовні лібрето. Збереглася лише невелика кількість інструментальних творів Бортнянського — три сонати для клавесину, концерт для чембало з оркестром, квінтет і Концертна симфонія. Ці твори призначалися для салонного музикування при «малому» дворі престолонаслідника Павла, а клавірні твори, імовірно, призначалися для виконання його дружиною — Софією Доротеєю Вюртенберзькою. У стильовому відношенні інструментальні твори Бортнянського належать до класичного стилю. На них позначилися впливи клавірних сонат Й. К. Баха, італійської інструментальної сонати, оперної увертюри, симфонії, а також впливи мангеймської та віденської шкіл. Образній сфері притаманний світлий і життєрадісний характер. Характерні жвавість руху, динамізм, що співіснує з грайливою або кантиленною лірикою і не характерні конфліктність, чи драматичні колізії. Більшість творів одночастинні (дві з трьох клавірних сонат) або є тричастинними циклами (квінтет, симфонія, одна з сонат), в яких крайні частини — швидкі, а середня — повільна. В перших частинах сонат використовується старосонатна форма з характерним переважанням експозиційності і відсутнім або слабко вираженим тематичним розвитком. У фіналах застосовується форма рондо. Хоча інструментальна музика порівняно легка з технічної точки зору, дослідники відмічають у ній «незвичайне багатство художніх образів, найвищий творчий інтелект композитора». Л. Корній відмічає, що в мелодиці ліричних і танцювальних тем відчутні українські національні риси. Великому Новгороді Вплив на подальший розвиток російської та української музики Творчість Бортнянського мала значний вплив на подальший розвиток як української, так і російської музики. Майже півстоліття життя Бортнянського було пов'язане з музичною освітою, з найважливішими процесами становлення музичної культури в Росії, завдяки чому в Росії Бортнянського вважають російським композитором. За оцінкою російського музикознавця Б. Асаф'єва, «Бортнянський виробив стиль з характерними зворотами, який зберіг свою силу на кілька поколінь вперед. Ці типові звороти не лише потрапили до Глінки, а й далі — до Чайковського, Римського-Корсакова і Бородіна». У той же час, починаючи з 1920-х років, творчість Бортнянського стає предметом особливої уваги українських музикантів. Станіслав Людкевич у статті «Д. Бортняський і сучасна українська музика» (1925) закликав українських музикантів розвивати традиції, закладені Бортнянським, «глибше і ґрунтовніше зануритися у велику культурну скарбницю, що зосереджена в творах Бортнянського, знайти в ній джерела й основи нашого відродження». Традиційно українські музикознавці наголошують на використанні інтонацій української народної пісенності у хоровій творчості, що було зумовлено тим, що перші музичні враження композитором були отримані в Україні, українцями були також більшість друзів Бортнянського у хоровій капелі та його вчитель — Марко Полторацький. Зокрема, Лідія Корній відмічає: * типові для українських пісень низхідну ліричну сексту V — VII# — І ступенем (на прикладі хорових концертів: № 13, кінець ІІ ч. та № 28, фінал) * типові звороти зі зменшеною квартою між ІІІ і VII# ступенями у мінорі, * типові для ліричних пісень жалібні інтонації зі збільшеною секундою між III і IV# ступенями у мінорі. Українські інтонації у творчості Д. Бортнянського зазначає і С. Людкевич: Вплив творчості Бортнянського спостерігається у творчості видатних українських композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, М. Вербицького, М. Леонтовича, М. Дремлюги, Л. Ревуцького, К. Домінчена, Б. Лятошинського тощо. Пам'ять Ім'ям Д. С. Бортнянського названі Сумський коледж культури і мистецтв, вулиця у Львові, Академічний камерний хор при Чернігівській філармонії. Також вулиця Дмитра Бортнянського існує в Борисполі, Дрогобичі, Чернігові. У Глухові, на батьківщині композитора встановлено пам'ятник композиторові авторства Інни Коломієць. На початку 1990-х народна артистка України Наталя Свириденко (клавесин) створила Тріо імені Дмитра Бортнянського (клавесин, флейта, сопрано), яке активно популяризувало творчість композитора. До 270 ліття від дня народження композитора Національний банк України ввів в обіг ювілейну монету, присвячену йому. Список творів ;Опери :;на лібрето італійською мовою * «Креонт» (1776, Венеція) * «Алкід» (1778, Венеція) * «Квінт Фабій» (1779, Модена) :;на лібрето французькою мовою * «Свято сеньйора» (1786, Павловськ) * «Сокіл» (1786, Гатчина) * «Син-суперник або Сучасна Стратоніка» (1787, Павловськ) ;для симфонічного оркестру * Концертна симфонія ;камерно-інструментальні твори * Септет * Квінтет * Квартет * 8 сонат для клавесину * п'єси для чембало, скрипки. ;кантати * у тому числі «Певец во стане русских воинов» (сл. В. Жуковського, 1812) ;хорові твори * духовні концерти (35 — для чотириголосого мішаного хору, 10 — для подвійного хору) * гімни, присвячені знатним особам * похвальні пісні (4 — для двоголосого хору, 10 — для восьмиголосого хору, причасники) * 2 літургії * херувимські (7 — для чотириголосого хору, одна — для восьмиголосого) * духовна музика латинською мовою («Ave Maria», «Salve Regina», мотети) Вокальні твори на тексти іноземними мовами, що були перекладені українською ;Перекладач — Борис Тен Романс «Мені Ісмена серцем вірить.» Романс «Гімн місяцю» Романс Поля і Віргінії. Арія Доктора з опери «Син-суперник». Арія Карлоса з опери «Син-суперник». Арієта Жанетти з опери «Сокіл». Романс Жанетти з опери «Сокіл». Арія Перлажуа з опери «Свято сеньйора». Арія Бабетти з опери «Свято сеньйора». Арія Любена з опери «Свято сеньйора». Арієта Жаннотьєра з опери «Свято сеньйора». Арієта Перетти з опери «Свято сеньйора». Дует метра Жака і Жаннотьєра з опери «Свято сеньйора». ;Перекладач — Максим Стріха * Опера «Сокіл», у повному обсязі * Опера «Алкід», у повному обсязі * Арія Саншетти з опери «Син-суперник» Джерела * * * * Історія України в особах: IX—XVIII ст. — К.: Видавництво «Україна». — 1993. — 396 с. Чувашов А. В. Автографы Д. С. Бортнянского в КР РИИИ С. 21-119. СПб. 2020. http://artcenter.ru/wp-content/uploads/2020/11/Kabinet_rukopisej_7.pdf Чувашов А. В. Неизвестная оратория Д. С. Бортнянского на текст П. Метастазио. (Временник зубовского института. No 1 (32) / 2021. С. 60–67). https://artcenter.ru/wp-content/uploads/2021/05/Vremennik_2021_0132.pdf *Чувашов А. В. Д. С. Бортнянский. Духовные концерты с оркестром (кантаты на основе духовных концертов) // Временник Зубовского института. 2022. № 3 (38). С. 48–74. https://artcenter.ru/wp-content/uploads/2022/10/Vremennik_2022_0338_c.pdf Видання музики Бортнянський Д. С. Світські твори (укладач А. В. Чувашов) http://www.m-planet.ru/?id=20&detail=724 Примітки Література * Історія вокального мистецтва / О. Д. Шуляр: монографія: Ч.ІІ. — Івано-Франківськ, «Плай» 2012. — С.144-148 * ;книги * Лебедев М. Березовский и Бортнянский как композитор церковного пения. — СПб, 1882. * Памяти духовных композиторов Бортнянского, Турчанинова и Львова: сборник статей. — СПб., 1908. * Доброхотов Б. Д. С. Бортнянский. — М. — Л., 1950. * Маценко П. Дмитро Степанович Бортнянський і Максим Созонтович Березовський. — Вінніпег, 1951 * Pilat M. The Sacred Music of Dmitri S. Bortniansky as a Monumental Body of Works in Eighteenth Century Russia. — New York University, 1969. * Рыцарева М. Композитор Бортнянский. Жизнь и творчество. — Л., 1979. * Іванов В. Дмитро Бортнянський. — К., 1980. * Ковалёв К. Бортнянский. Серия ЖЗЛ. — М.: Молодая гвардия, 1989. 2-е издание — 1998. — 304 с., ил. * Рыжкова Н. Прижизненные издания сочинений Д. С. Бортнянского: Сводный каталог. — СПб., 2001. * Бортнянский и его время. К 250-летию со дня рождения Д. С. Бортнянского: Материалы международной научной конференции. — М.: Моск . гос. консерватория им. П. И. Чайковского, 2003. — 263 с. ISBN 5-89598-120-8 * Вихорева Т. Духовная музыка Д. С. Бортнянского. — Saarbrücken: LAP Lambert Academic Publishing, 2012. — 252 с. ISBN 978-3-8484-2962-2 * Смирнов А. Д. С. Бортнянский в мировом изобразительном искусстве XVIII—XXI веков: альбом иконографических материалов. — М.: Белый Город, 2014. — 160 с., ил. — ISBN 978-5-7793-0280-7 * Рыцарева М. Дмитрий Бортнянский: Жизнь и творчество композитора. Изд. 2-е, перераб. и доп. — СПб.: Композитор • Санкт-Петербург, 2015. — 392 с., 24 с. ил., нот. — ISBN 978-5-7379-0807-2 ;статті * Волинський І., Дмитро Бортнянський і Західна Україна// в зб.: Українське музикознавство, кн. 6, К., 1971; * Хіврич Л., Фугатні форми в хорових концертах Д. Бортнянського, там само. * Іванов В. Родовід Бортнянського// Друг Читача, 1993, 28 січня * Гордійчук М. Дмитро Бортнянський // Музика, 1983, № 5 * Степаненко М. Невідомий твір Бортнянського // Музика, 1983, № 1 * Некрасова Н. Прем'єра через 200 років // Музика, 1984, № 5 * Юрченко М. Два мотети Дмитра Бортнянського // Культура і життя, 1985, 13 січня * Цвенграш Г. Гектор Берліоз про Дмитра Бортнянського // Культура і життя, 1997, 28 травня * Костюк Н. Дмитро Бортнянський і українська культово-релігійна традиція // Вісник, 2003, № 1 Посилання

Вернадський Володимир Іванович Володи́мир Іва́нович Верна́дський (, Санкт-Петербург, Російська імперія — , Москва, Російська РФСР, СРСР) — український науковець та філософ. Природознавець, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, вчення про біосферу, ноосферу, космізм. Академік Імператорської Академії наук (від 1909 року). Професор Московського університету (від 1898). Один із засновників Української академії наук, її дійсний член (від 1918) та перший голова-президент (від 01.01.1919 до 31.12.1921). Засновник Національної бібліотеки Української держави в Києві (нині — Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). Організатор та директор Радієвого інституту (1922—1939), Біохімічної лабораторії (з 1929 року; зараз Інститут геохімії й аналітичної хімії імені В. І. Вернадського РАН). Дійсний член НТШ. Почесний член багатьох академій (Паризької, Чеської, низки інших) та наукових товариств. Син Івана Вернадського, батько Григорія Вернадського. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямів сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення. Біографія Ранні роки Народився року в Санкт-Петербурзі в сім'ї економіста Івана Васильовича Вернадського. Дитячі роки (1868—1875) провів в Україні — у Полтаві і в Харкові; ще хлопчиною бував у Києві, жив у будинку на Липках, де мешкала й померла його бабуся — В. Константинович. У 1873 році Володимир Вернадський вступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки. У дитинстві величезний вплив на його розвиток мав батько, який дуже ретельно і послідовно займався вихованням і освітою свого сина. Саме він прищепив Володимиру інтерес і любов до українського народу, його історії та культури. Майбутній учений згадував, що перед переїздом із Харкова до Петербурга, вони з батьком були за кордоном і в Мілані в газеті Петра Лаврова «Вперед» прочитали про циркуляр, що забороняв у Росії друкувати українською мовою. У спогадах він писав: У Петербурзі 15-річний юнак занотував у щоденнику 29 березня 1878 року: Закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. Рід Рід Вернадських має глибокі українські корені. Його предок Верна під час визвольної війни українського народу 1648—1654 років виступав на боці козаків, діти служили в козацтві старшинами. Дворянство вислужив дід Василь, який відтоді став писатися Вернадським. Батько Володимира, Іван Васильович, народився в Києві, очолював кафедру в Київському університеті, з переїзду до Москви очолював кафедру в Московському університеті. Через чотири роки після народження Володимира батьки переїхали в Харків. Сім'я відвідувала родичів на Полтавщині. Георгій Вернадський (стоїть), Ніна Вернадська, Наталія Вернадська, Володимир Вернадський, Ніна Вернадська-Толь Вернадський Георгій Володимирович із сестрою Ніною.jpg|Діти В. І. Вернадського Георгій та Ніна У 1886 році Володимир Вернадський одружився з Наталією Єгорівною Старицькою, з якою познайомився ще в 1885 році. 1887 року у Вернадських народився син Георгій (який пізніше став професором російської історії Єльського університету в США). У ті ж роки Володимир Вернадський поїхав на два роки в закордонне відрядження (Італія, Німеччина, Франція, Англія, Швейцарія). Він працював у хімічних і кристалографічних лабораторіях, здійснив геологічні експедиції, знайомився з новітньою науковою і філософською літературою, узяв участь у Лондонському геологічному конгресі, став членом-кореспондентом Британської асоціації наук. Після захисту докторської дисертації в 1897 році Вернадський став професором Московського університету. 1898 року у Вернадських народилась донька Ніна (згодом вона стала лікарем-психіатром). Наукова робота та громадська діяльність У 1917—1921 роках працював в Україні, організатор і перший голова-президент Української Академії наук, почесний академік ряду закордонних академій. Наукові праці присвячено дослідженням хімічного складу земної кори, атмосфери, гідросфери, міграції хімічних елементів у земній корі, ролі і значенню радіоактивних елементів в її еволюції. Творець науки біогеохімії, засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу, історик науки, філософ, натураліст. Член ЦК партії конституційних демократів (кадетів), член Тимчасового уряду Росії в ранзі товариша міністра, голова комісії Міністерства освіти та мистецтв уряду Української держави за часів гетьмана Павла Скоропадського. Займаючись практикою природознавства, Вернадський відвідував Україну, брав участь у одному з петербурзьких гуртків, де вирували дискусії, суперечки. «Упрямый украинец, себе на уме», — так висловилася якось про Вернадського одна з учасниць гуртка. На час першої російської революції Вернадський — вже відомий професор, а також борець за свободу висловлювання думок, демократію. Не до душі була, зрозуміло, громадська активність Вернадського урядовим органам, які збирали агентурні повідомлення про науковців. На знак протесту проти урядової політики Вернадський залишив Московський університет і переїхав до Петербурга, продовжуючи політичну і наукову діяльність. Перебіг революційних подій спонукав його до праці в Тимчасовому уряді. Після жовтневого перевороту Вернадський не здав позицій, підписав звернення, в якому були і такі слова: «…зусиллями народу буде покладено кінець пануванню насильників». За наказом влади почалося переслідування тих, хто підписав звернення. Вернадський переїхав до Полтави. За поглядами він був соціаліст, незважаючи на перебування в партії кадетів. У квітні 1918 року прийшов до влади гетьман Скоропадський, проголосили Українську державу. Вернадського запросили до Києва. Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи. З Москви до Києва переїхали понад 20 відомих науковців. «Декілька днів не писав, — читаємо в щоденнику, — "а між тим у ці дні йшла інтенсивна робота і думки, і діяльності, особливо у зв'язку з вищою школою і академією наук. Я якось відчуваю, як глибше і сильніше я охоплюю всю цю область життя і одержую можливість прояву в ній своєї волі, своєї думки». Цікаве листування з приводу створення Академії між Грушевським і Вернадським. Вернадський був прихильником створення Академії на зразок Петербурзької Академії наук. Грушевський писав з цього приводу: «Ви знаєте, що у нас тепер немає достатньої кількості науковців-українців за межами українознавства. Отже, ми повинні звернутися до росіян. Мине ще чимало часу, доки сили ці у нас з'являться». Позиція Вернадського була такою: «Важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України. Звичайно, треба вести ці дослідження в найширшому загальнолюдському масштабі. Треба якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути, які спочатку, можливо, й будуть зайняті росіянами. Але становище скоро зміниться, бо посади в академії виборні. Дуже скоро заявлять про себе місцеві сили». 13 вересня 1918 року на засіданні комісії за доповіддю Вернадського ухвалили заснувати щорічні асигнування на наукові роботи, експедиції тощо. Комісія подбала про Ботанічний сад Києва, про створення Геодезичного інституту, розробила Статут академії. У жовтні Вернадського обрали першим президентом Української Академії наук (УАН). Фізико-математичне відділення академії прийняло тематику Вернадського — почалося створення біогеохімічної лабораторії. Першим відкриттям було повідомлення про наявність в організмі мишей нікелю. Геохімічне дослідження рослин стало основою гіпотези, що в землі є вже відомі тоді 87 хімічних елементів. З приходом більшовиків становище УАН погіршилося. Вернадський захворів на висипний тиф і всю зиму 1919—1920 років лікувався. Подальший життєвий шлях Вернадського склався так: 1920 рік — його обирали ректором Таврійського університету, 1921 рік — повернувся до Петрограда, його призначили директором Радієвого інституту, 1922—1926 роки — відрядження до Франції на запрошення Сорбонни для читання лекцій з геохімії. З поверненням до Ленінграда видав монографії «Біо-сфера», «Нариси з геохімії», організував відділ живої речовини в АН СРСР, Комісію з вивчення важкої води і головував у ній. У 1935 р. переїхав до Москви, взяв участь в організації ряду наукових комісій, працював над проблемою «життя в космосі». У роки війни його евакуювали у Борове Кокчетавської області. У 1944 році видав останню свою працю «Декілька слів про ноосферу». Творча спадщина Різнопланова творча спадщина Вернадського привертає увагу багатьох науковців світу. Важливе місце в його діяльності займали, зокрема, мінералогія і кристалографія. Серед основних завдань мінералогії Вернадський поставив питання генезису мінералів: Вернадський розглянув історію виникнення в земній корі важливих мінералів, визначив хімічний склад і фізико-хімічні умови утворення багатьох мінеральних видів. Все життя працював Вернадський над проблемами радіогеології. Вернадський також став творцем нового наукового напрямку, який пізніше переріс у самостійну науку — біохімію: Перу Володимира Вернадського, крім наукових, належать і філософські твори. В. І. Вернадський у першій половині XX сторіччя створив учення про ноосферу (від — розум і — куля, тобто сфера розуму), в основу якого поклав ідею про гармонійне входження людини та її господарської діяльності у біогенний колообіг речовин. Вернадський і Україна Ставлення Вернадського до «українського питання» було суперечливим. З одного боку, він визнавав необхідність розвитку української мови, культури, освіти, вимагав визнання наявності окремого українського народу, що йшло всупереч із позицією владної верхівки Російської імперії. З іншого боку, Вернадський не сприймав ідей відокремлення України від Росії, заперечував проти швидкої українізації, запровадженої Центральною Радою, спочатку розглядав Українську академію наук як регіональне відділення Петербурзької АН (хоча потім перейшов на позицію незалежності УАН). Перед смертю науковець передав до Академії наук України свої спогади, в яких зазначав: Він добре знав історію України, свого роду: по батьковій лінії Вернадські — учасники визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Його прадід навчався в Києво-Могилянській академії. Батько — киянин Іван Вернадський (1821—1884) — науковець-економіст, противник кріпацтва, прибічник соціалістичних ідей та громадського землеволодіння, прихильник ідей ринкової економіки. Дружина Володимира Івановича теж з давнього українського роду Старицьких. Свої роздуми про долю України науковець виклав у багатьох працях, зокрема, в статті «Українське питання і російська громадськість»." Провів одне літо Володимир і в садибі українського письменника Квітки-Основ'яненка. Читання творів українських письменників, знайомство з побутом українців, мабуть, і дали привід відгукнутися про циркуляр, який забороняв у Росії друкування українською мовою, такими словами: «Що це значить? Як це і для чого?». Після жовтневого перевороту Вернадський підписує звернення, в якому були і такі слова: «зусиллями народу буде покладено кінець пануванню насильників». З наукових джерел відомо, що молодий Вернадський був небайдужий до історії України. Зокрема, читав і польські книги про історію України, написав статтю «Українське питання та російське суспільство», де чітко та аргументовано подав обґрунтування автономістських прагнень українства. Українській проблематиці присвячені й інші публікації вченого, зокрема статті «Про автономію», «Одне із завдань дня», «Доля Української академії наук», «Про організацію місцевої влади», рукопис «Про Угорську Русь з 1848 р.» тощо. Під впливом батька Володимир віддав перевагу все ж природознавству (що й стало приводом для вступу на фізико-математичний факультет). Вшанування пам'яті 1000 грн|right|360px Ім'я науковця присвоєно багатьом академічним інститутам, бібліотекам, кораблям тощо. Зокрема Національній бібліотеці України. На пошану науковця названо два мінерали «вернадит» і «вернадскит». Академія наук СРСР у 1945 році установила грошову премію та золоту медаль імені В. І. Вернадського. Починаючи з 1973 року, НАН України встановлена також премія імені В. І. Вернадського, а з 2003 р. — Золота медаль імені В. І. Вернадського Національної академії наук України. У 1963 році в СРСР випущено поштову марку до 100-річчя від дня народження науковця. У 1964 році іменем науковця назвали гірський хребет у східній частині Антарктиди. Хребет завдовжки понад 400 км, заввишки 1600 м. У 1996 році заснували українську антарктичну станцію Академік Вернадський. У 1973 році його іменем назвали бульвар у Києві (Академмістечко) де у 1981 відкрили пам'ятник Вернадському. До 1963 року його ім'я носила також нинішня вулиця Петра Запорожця на Воскресенці у Києві. У 1996 на честь науковця було названо українську антарктичну станцію «Академік Вернадський». У 2000 році на всеукраїнському шоу "Людина року" вченому, за його заслуги перед вітчизняною і світовою наукою, та людством було присвоєно звання "Людина століття". 26 березня 2003 року Національний банк України в обіг випустив ювілейну монету номіналом 2 гривні, яка присвячена академіку Вернадському. 25 лютого 2013 року Національний банк України в обіг випустив срібну пам'ятну монету в серії «Видатні особистості України» номіналом 5 гривень, яка присвячена 150-річчю від дня народження академіка Вернадського. На честь науковця назвали астероїд 2809 Вернадський та кратер на зворотній стороні Місяця. 12 березня 2013 року Google відзначив 150 років від дня народження Володимира Вернадського святковим логотипом. На головній сторінці пошукового сервісу розмістили дудл у вигляді малюнків, які символізують сфери наукових інтересів науковця та його портрет. З 26 листопада 2015 року в Дніпрі існує вулиця Володимира Вернадського. З 10 грудня 2015 року в місті Конотоп існує вулиця Володимира Вернадського. У Львові, Запоріжжі та Харкові існує вулиця Володимира Вернадського. З 2015 року в Дніпрі проходить щорічний інженерний конкурс Vernadsky Challenge з призовим фондом у 2 млн гривень у якості гранту на розвиток проєктів молодих винахідників. 25 жовтня 2019 року Національний банк України увів у грошовий обіг купюру номіналом у 1000 гривень із зображенням Володимира Вернадського на аверсі та будівлею Президії НАН України на звороті. 22 грудня 2021 року Національний банк України випустив пам'ятну банкноту номіналом 1000 гривень зразка 2019 року до 30-річчя незалежності України. Основне зображення лицьового боку – портрет Володимира Вернадського.

Вибрані публікації Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського. Т. 1 : Володимир Іванович Вернадський і Україна. Кн. 1 : Науково-організаційна діяльність (1918—1921) / НАН України, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т історії України ; уклад.: О. С. Онищенко, Л. А. Дубровіна, Н. М. Зубкова та ін. ; редкол.: А. Г. Загородній та ін.. — К. : б. в., 2011. — 699 с. — Тит. арк., текст парал. укр., рос. — Вибрані праці академіка В. І. Вернадського. Т. 1 : Володимир Іванович Вернадський і Україна. Кн. 2 : Вибрані праці / НАН України, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т історії України ; уклад.: О. С. Онищенко, В. М. Даниленко, Л. А. Дубровіна та ін. ; редкол.: А. Г. Загородній та ін.. — К. : б. в., 2011. — 584 с. — Текст парал. укр., рос. — На обкл.: Вибрані наукові праці В. І. Вернадського. — Бібліогр. в тексті. — Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського. Т. 2 : Володимир Іванович Вернадський. Листування з українськими вченими. Кн. 1 : Листування: А-Г / НАН України, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т історії України, Рос. акад. наук ; уклад.: О. С. Онищенко, Л. А. Дубровіна, Н. М. Зубкова та ін. ; редкол.: А. Г. Загородній та ін.. — К. : б. в., 2011. — 824 с. — Тит. арк., парал. укр., рос., англ. ; текст: укр., рос. — Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського. Т. 2 : Володимир Іванович Вернадський. Листування з українськими вченими. Кн. 2 : Листування: Д-Я. Ч.1 : Д-Н / НАН України, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т історії України, Рос. акад. наук ; уклад.: О. С. Онищенко, Л. А. Дубровіна, Н. М. Зубкова та ін. ; редкол.: А. Г. Загородній та ін.. — К. : б. в., 2012. — 742 с. — Тит. арк., парал. укр., рос., англ. ; текс.: укр., рос. — Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського. Т. 3 : Хімічна будова біосфери Землі та її оточення / уклад.: Л. С. Лисюк та ін. ; редкол.: С. В. Волков (голова) та ін. / НАН України, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Ін-т заг. та неорган. хімії ім. В. І. Вернадського ; ред. рада: Б. Є. Патон (голова) та ін. — К. : б. в., 2012. — 507 с. — Тит. арк. парал. укр., рос., англ. Текст: укр., рос. — Бібліогр.: с. 476—488. — Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського. Т. 4 : Геохімія живої речовини / уклад.: І. А. Акімов та ін.. Кн. 1 / НАН України, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т зоології ім. І. І. Шмальгаузена, Ін-т геохімії навколиш. середовища ; ред. рада: Б. Є. Патон (голова) та ін. — К. : б. в., 2012. — 504 с. — Тит. арк., парал. укр., рос., англ. Текст: рос. — Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського. Т. 4 : Геохімія живої речовини / уклад.: І. А. Акімов та ін. ; редкол.: Е. В. Соботович (голова) та ін.. Кн. 2 / НАН України, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т зоології ім. І. І. Шмальгаузена, Ін-т геохімії навколиш. середовища ; ред. рада: Б. Є. Патон (голова) та ін. — К. : б. в., 2012. — 576 с. — Тит. арк., парал. укр., рос., англ. Текст: рос. — Бібліогр.: с. 487—489. — Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського. Т. 5 : Мінералогічна спадщина Володимира Івановича Вернадського / НАН України, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Ін-т геохімії, мінералогії та рудоутворення ; уклад.: Г. О. Кульчицька та ін. ; редкол.: Б. Є. Патон (голова) та ін. — К. : б. в., 2012. — 828, 4 с. — Тит. арк., парал. укр., рос., англ. Текст.: укр., рос. — Бібліогр. в кінці розділів. — Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського. Т.6 : Історія природних вод. Кн. 1 : Водневисті мінерали / редкол.: В. М. Шестопалов (голова) та ін. / НАН України, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Ін-т геол. наук НАН України ; ред. рада: Б. Є. Патон (голова) та ін.. — К. : б. в., 2012. — 754 с. : іл. — Тит. арк., парал. укр., рос., англ. Передм.: укр. Текст: рос. — Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського. Т. 6 : Історія природних вод. Кн. 2 : Досвід гідрохімії і геохімії вод Землі. Статті. Коментарі / редкол.: В. М. Шестопалов (голова) та ін. / НАН України, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Ін-т геол. наук НАН України ; ред. рада: Б. Є. Патон (голова) та ін.. — К. : б. в., 2012. — 757—1104 с. : іл. — Тит. арк., парал. укр., рос., англ. Текст: укр., рос. — Бібліогр.: с. 1082—1090. — Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського. Т. 7 : Праці з геохімії та радіогеології. Кн. 1 / НАН України, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т геохімії навколиш. середовища ; уклад.: Е. В. Соботович, В. В. Долін ; редкол.: Е. В. Соботович та ін.. — К. : б. в., 2012. — 824 с. : іл. — Тит. арк., парал. укр., рос., англ. ; текст: укр., рос. — Бібліогр. в тексті. — Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського. Т. 8 : Праці з історії, філософії та організації науки ; / голова ред. ради Б. Є. Патон, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Центр дослідж. наук.-техн. потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України/ голова редкол. Б. А. Маліцький ; уклад. А. С. Литвинко та ін., автори коментарів Г. А. Будзика, О. В. Букалов, В. І. Онопрієнко, та їн.. — К. : Фенікс, 2012. – 658 с. — Парал. тит. арк. укр., рос. та англ. мовами. — Текст: укр. та рос. — — Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського. Т. 9 : Володимир Іванович Вернадський. Щоденники (1917—1921) / НАН України, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Рос. акад. наук, Архів РАН ; уклад.: С. М. Кіржаєв та ін. ; редкол.: А. Г. Загородній та ін.. — К. : б. в., 2011. — 660 с. — Тит. арк., парал. укр., рос., англ. ; текст: укр., рос. — Див. також * Ноосферологія * Ноосфера * Закон біогенної міграції атомів Примітки Джерела * Білецький В. С. В. Вернадський і Україна: сторінки зі щоденника // Творча спадщина В. І. Вернадського і сучасність («Вернадські читання»): доп. і повідомл. 3-ї міжнар. наук. конф., 22–24 травня, м. Донецьк. — Донецьк, 2003. — С. 33–35. * Володимир Вернадський / Л. Тома. — Х. : Фоліо, 2012. — 126 с. : портр. ; 18 см. — (Знамениті українці, ISBN 978-966-03-5098-4). — На паліт. авт. не зазначено. — 500 пр. — ISBN 978-966-03-3230-0 * Даниленко В. М. Вернадський Володимир Іванович // * Попович М. В., Макаренко Д. Є. Вернадський Володимир Іванович // * Вернадський Володимир Іванович // * Біографія академіка Володимира Івановича Вернадського * В. И. Вернадский. Крымское наследие / сост. : Н. В. Багров, В. В. Лавров, Н. А. Съедин и др.. — К. : Либідь, 2012. — 272 с. : ил. — Библиогр.: 264—266. — ISBN 978-966-06-0631-9. * Мочалов И. И. Владимир Иванович Вернадский. 1863—1945 гг.— М.: Наука, 1982.— 488 с. * Вергунов В. А. Розвиток аграрної дослідної справи в Україні у творчій спадщині академіка В. І. Вернадського.— Збірник наукових праць Інституту геохімії навколишнього середовища.— 2013.— Вип. 22. -— С. 124-143.— Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/znpigns_2013_22_11 * Мочалов И. И. Владимир Иванович Вернадский и религия.— Ч. I: XIX век. На пути к неконфессиональной религиозности.— М.: Знание, 1991.— 64 с. (Новое в жизни, науке. Сер. «Культура и религия»; № 12). ISBN 5-07-001658-х *Очкурова О.Ю., Щербак Г.В., Иовлева Т.В. 50 гениев, которые изменили мир / Худож.-оформители Л.Д. Киркач, И.В. Осипов. — Харьков: Фолио, 2003. —510 с. — (100 знаменитых). Посилання *Вернадський Володимир Іванович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М.М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.61-62 * Вернадський Володимир Іванович // * Вернадський Володимир Іванович // — Т. 1 : А — Г. — 672 с.: іл. — * Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. — 1941 р.): матеріали до бібліографічного словника / авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; відп. ред. Л. А. Дубровіна ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. — К.: НБУВ, 2017. — С. 75-77. * * Перший президент Української Академії наук — Володимир Вернадський / Василь Шендеровський. Нехай не гасне світ науки. Книга перша. * ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ | Програма Велич особистості 2018 (ВІДЕО) * Електронна колекція «В. І. Вернадський» на сайті Національної бібліотеки України * Володимир Вернадський про нерівність * Сытник Константин, Багнюк Валентин. «Я никогда не жил одной лишь наукой». К 140-летию со дня рождения Владимира Вернадского // Зеркало недели. — 2003. — 14 марта. * * Володимир Вернадський. Українське питання і російська громадськість. * Мені важливо знайти правду * Володимир Вернадський про Угорську Русь * Сторінка про Володимира Вернадського на сайті проєкту «Видатні Українці» * Вернадський Володимир Іванович — стаття на сайті Союзу обдарованої молоді * Вернадський: реальна особистість і портрет з банкноти

Юрій Котермак на українській поштовій марці пам'ятної медалі, випущеної до 500-ліття «Прогностичної оцінки поточного 1483 року Ю. Дрогобича» пам'ятної медалі, випущеної до 500-ліття «Прогностичної оцінки поточного 1483 року Ю. Дрогобича» Юрій Дрогобич, при народженні Юрій Михайлович Донат-Котермак, до ХХ століття відомий як Джорджо да Леополі (, ; 1450, Дрогобич, нині Львівська область, Україна — 4 лютого 1494, Краків) — руський (український) науковець епохи Відродження, освітній діяч, поет, філософ, астроном та астролог. Доктор медицини та філософії. Ректор Болонського університету медицини й вільних мистецтв, професор і віце-канцлер Істрополітанської академії у Братиславі, професор Ягеллонського університету в Кракові. Перший український академічно освічений вчений. Перший український автор друкованої книжки-інкунабули. До ХХ століття його справжнє ім'я та національність були практично невідомі широкому загалу. Життя Народився у Дрогобичі (тоді — Руське воєводство, Королівство Польща) в сім'ї солевара Михайла-Доната. Першу освіту отримав у священника церкви святого Юра о. Евтимія. Тоді ж отримав перші знання про розрахунок пасхалій і основні знання з латини. Наприкінці 1468 або на початку 1469 вступив до Яґеллонського університету (Краків), де здобув наукові ступені бакалавра (1470) і магістра (1473). Вивчав медицину та вільні мистецтва в Болонському університеті, де став доктором філософії (бл. 1478) і медицини (бл. 1482) У Болоньї в 1478–1479 і 1480–1482 роках читав лекції з астрономії. Про високу оцінку його кваліфікації свідчить те, що Юрієві визначено подвійну платню — двісті лір замість звичайних ста. З 1481 до 1482 року був ректором Болонського університету — найстарішого в Європі, в історію якого він увійшов під іменем «Джорджо да Леополі» — Юрія зі Львова. Ректор — адміністративний керманич університету — обирався з викладачів на два роки. Юрій Дрогобич готував з професорами розклад лекцій, заповнював вакансії, встановлював порядок оплати праці професорів, контролював їхню роботу, організовував диспути, мав право кримінальної юрисдикції над усіма, хто перебував на службі чи навчався в університеті. Підтримував тісні зв'язки з визначними італійськими вченими-гуманістами, серед них , Реґіомонтан. З 1487 року — професор Яґеллонського університету. Помер у м. Кракові, де й був похований. Праця 7 лютого 1483 року в Римі видав книгу «Прогностична оцінка поточного 1483 року» (Iudicium pronosticon Anni MCCCCLXXX III), яка є першою відомою друкованою книгою, написаною українцем. У цій книзі, окрім астрологічних прогнозів, були відомості з географії, астрономії, метеорології, філософії. Вчений подає визначені ним координати міст: Вільнюса (Вільно), Дрогобича, Львова, ряду міст Італії й Німеччини, чим виявляє ґрунтовну обізнаність у географії всієї Європи. «Прогностик» певною мірою знайомив європейського читача з країнами Східної Європи. У розділі «про становище Польщі» він підкреслює, що Львів і Дрогобич належать не до Польщі, а до Русі, під якою розуміє «Руське Королівство» — колишні володіння галицько-волинського короля Данила. Така характеристика тодішньої політичної карти Східної Європи свідчить, що за кордоном Юрій Дрогобич прагнув представляти саме Русь, під якою розумів насамперед Галичину. Юрій Дрогобич зазначав, що населенню християнських країн загрожують "«великі небезпеки… у зв'язку з пригнобленням князями і панами»". Висловив упевненість у здатності людського розуму пізнати закономірності світу. З 1487 року працював професором медицини Ягеллонського університету, мав чин королівського лікаря. Викладацька діяльність Юрія Дрогобича була спрямована на поширення гуманістичних ідей епохи Відродження. Він вважав, що ідеал доброчесності — Бог, до якого людина може наблизитися завдяки самовдосконаленню. У бібліотеках Парижа збереглися копії двох астрологічних трактатів Юрія Дрогобича, а в Баварській державній бібліотеці в Мюнхені — його прогноз на 1478 рік, переписаний німецьким гуманістом Гартманом Шеделем. Ці праці свідчили про ґрунтовну обізнаність вченого з античною і середньовічною літературою. Серед його студентів був майбутній видатний астроном Миколай Коперник, автор трактату «Про обертання небесних сфер», що поклав початок нового геліоцентричного погляду на будову Сонячної системи. Вшанування пам'яті ; Топоніми * Іменем Юрія Дрогобича названі вулиці у Дрогобичі, Львові, Калуші, Краматорську, Смілі; * меморіальна дошка Юрію Дрогобичу на фасаді Болонського університету (2011). ; У місті Дрогобич, на батьківщині вченого: * пам'ятник авторства скульпторки Теодозії Бриж (за її авторства існує пам'ятник Юрію Дрогобичу й у Болоньї); * Львівський обласний академічний музично-драматичний театр імені Юрія Дрогобича; * дрогобицька школа № 16 імені Юрія Дрогобича (рішення президії Дрогобицької міської Ради народних депутатів першого демократичного скликання від 25 червня 1990 року); * місцеве мандрівне радіо «Котермак»; * масонська ложа «Юрій Котермак» № 7 у складі Великої Ложі України; * кав'ярня «Котермак», яка діяла в місті в період 2014–2015 роках. ; Література * історична повість «Юрій Дрогобич» Ярослава Ісаєвича (монографія 1972 року, друком повість вийшла 1994 року); * Юрію Дрогобичу присвячено першу книгу історичного роману «Безмежна доля» Володимира Мельникова (2014). ; Різне * поштова марка із зображенням Юрія Котермака-Дрогобича (випущена за Незалежної Україні); * монета, присвячена Міжнародному року астрономії — із зображенням Юрія Котермака-Дрогобича на реверсі (2009); * Відзнака «500 років з дня виходу в світ першої книги українського автора» із барельєфом Юрія Дрогобича — пам'ятна медаль випущена на честь 500-ліття з дня виходу у світ «Прогностика…» Юрія Дрогобича; * епізодів документально-історичного серіалу «У пошуках істини» — «Нострадамус із Дрогобича» (ефір від 4 квітня 2008); * 17-й курінь УПЮ носить ім'я Юрія Котермака (Дрогобича). Див. також Острозька академія Відзнака «500 років з дня виходу в світ першої книги українського автора» Юрій Дрогобич (повість) Примітки Джерела * Юрій Дрогобич. Iudicium pronosticon Anni MCCCCLXXX III.(аудіозапис) * Кревецький Іван. Прогностик Юрія Дрогобича — наша найстарша печатана книжка. Появилася 1483 р. в Римі і присвячена Папі. Її автор: Галичанин// Нова Зоря. — 1932.– Ч. 32. — 1 трав. * Білецький В. С. 509 років тому: про Ю. Котермака (Дрогобича) — д-ра медицини, філос., астрономії та його кн. «Прогностична оцінка поточного 1483 року» // Східний часопис. — 1992. — 16 січ. (№ 1). — С. 8. — Подано під псевд.: Петро Плай. — Дод. до газ. «Сіл. Донеччина». * Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк : Вежа, 2000. * Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К. : Генеза, 1993. * Ісаєвич Я. Дрогобич Юрій // * Ісаєвич Я. Д. Юрій Дрогобич. Історична повість. — К. : Молодь, 1972. — 121 с. — («Життя славетних»). — Вип. 16. * Прогностичний погляд на 1483 рік. Дрогобич Юрій. Роки і пророцтва / Уклад. і наук. ред. В. М. Вандишев. — X. : Факт, 2002. * Прогностичне судження про 1478 рік. Дрогобич Юрій. Роки і пророцтва / Уклад. і наук. ред. В. М. Вандишев. — X. : Факт, 2002., українською * Імена в медицині у відгомоні часу. 2015 рік. Календар знаменних та пам'ятних дат / Укладачі: С. М. Булах, Л. Є. Корнілова, М. С. Слободенюк. Наук. консультант засл. працівник культури України Р. І. Павленко. Ред. Н. М. Бортнік.— К.: Національна наукова медична бібліотека України, 2015.— 114 с. * Ісаєвич Я. Юрій з Дрогобича// Український історичний журнал. — 1960. — № 4; Його ж. Юрій Котермак з Дрогобича і його книга// Бібліотекознавство і бібліографія, — 1969. — Вип. 7; * Вавричин М., Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич: До 500-річчя виходу першої книги вітчизняного автора. Бібліографічний покажчик. — Львів, 1983; * Ісаєвич Я. Юрій з Дрогобича // Аксіоми для нащадків. Українські імена у світовій науці. — Львів, 1992; * Isajevych Ja. George Drohobych's astronomical treatises and their Arabic Sources// The Introduction of Arabic Philosophy into Europe. — Leiden, 1994; * Исаевич Я. Дрогобыч Юрий. Годы и пророчества. — Харьков, 2002. * Ісаєвич Я. Збереглися два томи// Друг читача (Київ). — 1983. — № 9. — 3 бер. — С 7. * Бічуя Ніна. Дрогобицький звіздар. — Київ: Рад. письменник, 1970. — 108 с. * Оксана Кравченко. Українець, який став доктором медицини в епоху Відродження. Газ. «Цікава газета на вихідні», 4 жовтня 2018 р., с. 7. Посилання * Дрогобич Юрій // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.145-146 * Дрогобицький Юрій // * Шендеровський В. Він був ректором у Болоньї — Юрій Котермак / Василь Шендеровський. Нехай не гасне світ науки. Книга перша. * Юрій Дрогобич в контексті формування української еліти // День. — 2003. — 2 серп. * Ізборник. Дрогобич (Котермак) Юрій * Юрій Дрогобич * Lista ludzi związanych ze Lwowem * Proroctwa Drohobycza (po łacinie) * Краківські сліди Юрія Дрогобича * Nel mondo degli Slavi: incontri e dialoghi tra culture

Миклухо-Маклай Микола Миколайович Підпис (автограф) Миклухи-Маклая під ілюстрацією до статті у виданні «The Proceedings of the Linnean Society of NSW, vol. VIII, for the year 1883» Мико́ла Микола́йович Миклу́хо-Макла́й (Миклу́ха-Макла́й) (, село Язиково, Новгородська губернія — , Санкт-Петербург) — видатний український та російський мандрівник українського походження з козацького роду Миклух; антрополог, етнограф, географ; дослідник народів Південно-Східної Азії, Австралії й Океанії; автор близько 160 наукових праць. Був підданим Російської імперії, але майже все своє свідоме життя провів поза її межами, де й зробив свої знакові дослідження та відкриття. Життєпис Народження Народився Микола Миколайович Миклуха року в селі Язикове Боровицького повіту Новгородської губернії (зараз село без постійного населення в Окуловському муніципальному районі Новгородської області) в родині інженера-залізничника Миколи Ілліча Миклухи. На той час батько Миколи Миколайовича був начальником будівництва ближньої ділянки Петербурзько-Московської залізниці та винаймав для родини кімнати в садибі Рождественське. Хрещення Миколи відбулося року в Шегринській церкві Миколая Чудотворця священником Іоанном Смирновим. За деякими джерелами хрещеним батьком став Микола Іванович Рідігер (1792–1850) — боровицький поміщик, генерал-майор, учасник війни 1812 року, учасник битви при Бородіно, кавалер Ордена Святої Анни 4 ступеня. Походження Батько Микола Ілліч — українець, дворянин, родом із Стародуба Чернігівської губернії, його пращури — славнозвісні запорозькі козаки. Мати, Катерина Семенівна, походила з мішаної родини зрусифікованого німця С. Ф. Беккера — лікаря, учасника війни 1812 року, підполковника у відставці та польської дворянки Лідії Шатковської. Стосовно свого походження Миклухо-Маклай зробив нотатки на берегах рукопису нарису про своє життя і подорожі, який йому надав для ознайомлення Е. С. Томассен: 1882 року мандрівник, перебуваючи в Австралії, прокоментував уживання титулу «барон», яким його нерідко нагороджували в пресі: Родина Родовідне дерево Миклух зі Стародубщини. Інформація про шлюб Миколи Миклухи-Маклая та Маргарет-Емми Кларк, «The Sydney Morning Herald» від 5 березня 1884 року. Микола ІллічМиклуха Файл:Kateryna Semenivna Bekker (Myklukha) 02.png|Мати Катерина Семенівна Беккер (Миклуха) Микола Миколайович мав трьох братів і сестру: * старший брат — Миклуха Сергій Миколайович (1845–1895); * молодші брати — Миклуха Володимир Миколайович (1853–1905) та Миклуха Михайло Миколайович (1856–1927); * молодша сестра — Миклуха Ольга Миколаївна (1849–1880). 27 лютого 1884 року одружився в Сіднеї (штат Новий Південний Уельс, Австралія) за пресвітеріанським обрядом з Маргарет-Еммою Робертсон (вдовою есквайра Роберта Кларка) в резиденції батька нареченої «Кловеллі», сера . Шлюб благословив преподобний В. М. Вайт. З Маргарет мав двох синів — Олександра-Нільса (нар. 14 листопада 1884, резиденція «Вайомінг», Новий Південний Уельс) та Володимира-Аллана (нар. 29 грудня 1885 року, резиденція у Вотсон-Бей, Новий Південний Уельс). Навчання Німецький натураліст Ернст Геккель зі своїм асистентом Миклухою-Маклаєм на Канарських островах, 1866 рік Здобув добру домашню початкову освіту. У чотирирічному віці навчився читати. До 7 років уже непогано знав латину, французьку та німецьку мови. Однак, попри розвиненість та ерудованість, малого Миколу відмовились приймати навіть до першого класу початкової школи — хлопчик був кволим та, до того ж, ще й дуже заїкався. 1858 року Миколу прийняли до 3-го класу при лютеранській кірсі святої Анни в Петербурзі. У 1859–1863 роках навчався у 4–6-му класах Другої Петербурзької гімназії. В жовтні 1861 року разом зі старшим братом Сергієм перебував декілька діб під арештом у Петропавлівській фортеці за участь у студентському зібранні біля Петербурзького університету. Молодих гімназистів врятувало заступництво письменника Олексія Толстого, який свого часу допоміг Миколі Іллічу Миклусі, а потім заприятелював із ним. Деякий час навчався малюнку в художника І. І. Вауліна. Не закінчивши гімназії, вступив 1863 року вільним слухачем до Петербурзького університету, але вже в лютому 1864 року за участь у студентському русі його виключили без права вступу у вищі навчальні заклади Російської імперії. У березні того ж року виїхав за підробленим паспортом за кордон та продовжив навчання в Німеччині. У 1864–1865 роках навчався в Гейдельберзькому університеті на філософському факультеті, відвідував лекції з хімії, медицини та інші. Під час навчання брав участь у діяльності польської спілки емігрантів. У вересні здійснив подорож горами Шварцвальда та Швейцарії. 1865 року навчався на літньому триместрі медичного факультету Лейпцизького університету. У 1865–1868 роках навчався на медичному факультеті Єнського університету. Заняття з порівняльної анатомії проходили під керівництвом Карла Гегенбаура, зоології — під керівництвом Ернста Геккеля. Працював асистентом при гістологічному інституті Геккеля. Під час навчання здійснив декілька подорожей: * з вересня 1866 до лютого 1867 років подорожував із Геккелем Швейцарією, Французькою імперією, Іспанською імперією, Королівством Португалія на острови Тенерифе та Лансароте (Канарські острови), де досліджував губок і мозок хрящових риб. * з березня до травня 1867 року пішки мандрував по Марокко, повернувся в Єну через Іспанію та Францію. * восени 1867 року для роботи з зоологічними колекціями здійснив подорож до Данії, Норвегії, Швеції та Французької імперії. В цей час також зробив спробу взяти участь в експедиції Адольфа Норденшельда — шведського геолога, мінералога та дослідника Арктики. Дослідницька діяльність Лист Миклухи-Маклая під час перебування у Мессіні, січень 1869 року З вересня 1868 до лютого 1869 року в Мессіні проводив порівняльно-анатомічні дослідження разом з німецьким зоологом . З березня до травня 1869 року брав участь в експедиції до Червоного моря для збору зоологічних матеріалів, вивчав умови життя арабів. Морем повернувся до Російської імперії в Одесу. Під час плавання бував у Бейруті, Смірні, Константинополі. Влітку того ж року подорожував південним берегом Криму, басейнами Дону та Волги, де збирав матеріали про мозок осетрових риб. У серпні взяв участь у ІІ з'їзді натуралістів у Москві, на якому доповів про мозок химер і повідомив про необхідність створення біологічних станцій. З'їзд підтримав його ідеї й ухвалив рішення про заснування біостанції у Севастополі. У вересні 1869 року переїхав до Санкт-Петербурга, де працював у Зоологічному музеї Академії наук з визначення і дослідження колекції губок. Зробив доповідь у Російському географічному товаристві (РГТ) про експедицію до Червоного моря. У період з вересня до листопада розробляв план експедиції на Тихий океан для зоологічних і антропологічних досліджень. З листопада 1869 до червня 1870 року працював у Єні над завершенням та виданням монографії «Матеріали з порівняльної неврології хребетних». Подорожував до Лейпцига та Веймара, де зустрівся з Іваном Тургенєвим. Розробляв програму антрополого-етнографічних досліджень в Океанії. Базою для своїх досліджень обрав Нову Гвінею. Отримав грошову субсидію від Російського географічного товариства та дозвіл Олександра II на здійснення експедиції до Нової Гвінеї на корветі «Витязь». Корвет «Витязь» (з 27 червня 1882 року — «Скобелев»), на якому Миклухо-Маклай здійснив свою першу подорож до Нової Гвінеї у 1870—1871 роках З квітня до травня 1870 року для встановлення наукових контактів поїхав до Лондона. По дорозі зупинявся у Берліні, Лейдені, Роттердамі, Брюсселі. З липня до жовтня того ж року з метою підготовки експедиції перебував у Петербурзі. У жовтні виступав з «Програмою досліджень» у Російському географічному товаристві. З до 19 вересня 1871 року здійснив свою першу подорож до Нової Гвінеї на корветі «Витязь». Судно вийшло з Кронштадта за маршрутом Данія — Німеччина — Бельгія — Нідерланди — Велика Британія — острів Мадейра — острів Сан-Вісенті (о-ви Зеленого Мису) — Ріо-де-Жанейро (Бразильська імперія) — Магелланова протока — Пунта-Аренас, Талькауано та Вальпараїсо (Чилі; здійснив додаткові подорожі до Сантьяго та гори Аконкаґуа) — острів Пасхи — острів Піткерн — острів Мангарева — Папеете (острів Таїті) — Апіа (острів Уполу) — острів Ротума — острів Нова Ірландія — острів Нова Гвінея. Досягнувши мети плавання, висадився в затоці Астролябія. Під час переходу проводив гідрографічні й етнографічні спостереження. Мапа затоки Астролябія, 1936 рік З 20 вересня 1871 до 24 грудня 1872 років перебував на острові Нова Гвінея на узбережжі затоки Астролябія (мис Гарагасі поблизу поселень Горенда та Гумба), яке він незабаром назвав Берегом Маклая (). Ця назва узбережжя збереглася дотепер. 27 вересня 1871 року корвет «Витязь» вийшов із Нової Гвінеї. Миклухо-Маклай залишився у супроводі двох своїх слуг — європейця та полінезійця. Невдовзі після відходу судна полінезійський слуга захворів на якусь гарячку і, незважаючи на ретельну медичну допомогу Миклухи-Маклая, помер після тривалої хвороби. На додачу до цієї біди, європейський слуга був дуже заляканий очевидною ворожістю з боку тубільців, що додатково ускладнювало проведення досліджень. Під час перебування на острові провів антропологічні й етнографічні дослідження папуасів, наукові природничі спостереження, відвідав сусідні поселення й острови. Миклухо-Маклай був здивований поверненням на узбережжя в грудні 1872 року російського судна. На прохання великого князя Костянтина Миколайовича, голови Російського географічного товариства, корабель повернувся до Нової Гвінеї у зв'язку з поширенням у Європі чуток, що Миклуху-Маклая нібито вбили тубільці або він помер. Судно повернулося, щоб перевірити ці чутки та, у разі смерті мандрівника, забрати зі схованки, на яку вказав сам дослідник перед відходом «Витязя», щоденники та документи науковця, які мали б стати доступними науковому світу. З грудня 1872 до травня 1873 років Миклухо-Маклай на кліпері «Ізумруд» здійснив перехід за наступним маршрутом: острів Тернате — острів Тідоре — півострів Мінахаса (що на острові Сулавесі) — Маніла (тут додатково зробив екскурсію в гори острова Лусон для вивчення племені аета) — Британський Гонконг — Кантон — Сінгапур — Батавія (що на острові Ява). З травня до грудня 1873 року перебував у Батавії та Бейтензорзі в резиденції генерал-губернатора Голландської Ост-Індії, де обробляв матеріали, зібрані на Новій Гвінеї. З грудня 1873 до липня 1874 року здійснив свою другу подорож на Нову Гвінею через Макасар (що на острові Сулавесі), острови Банда, Амбон та Гесер. Поселився на березі Папуа-Ковіай на мисі Айва. Там здійснив похід углиб острова, де відкрив озера Камака-Валлар і плем'я папуасів вуоусірау. 28 березня, під час відсутності Миклухи-Маклая, стався напад на його хатину. Місцеві «капітани» розграбували майно та вбили мирних мешканців. Через цю подію Миклухо-Маклай перебрався до Айдуми. 23 квітня він заарештував головного винуватця нападу на поселення — «капітана» Мавари. 30 квітня прибув на острів Кільвару. Повернувся до Батавії через острови Банда, Амбон, Буру, Тернате та Сулавесі (Менадо, Горонтало та Макасар), а також Сурабаю, що на острові Ява. півострові Малакка, 1874—1875 рік Із серпня до листопада 1874 року перебував у Батавії, Бейтензорзі та Ті-Панасі, де готував меморандум генерал-губернатору Голландської Ост-Індії про соціально-політичне становище папуасів Берега Папуа-Ковіай, обробляв матеріали першої та другої експедицій до Нової Гвінеї. З листопада 1874 до січня 1875 років відвідав Сінгапур та Джохор-Бару. У Малайзії провів свою першу подорож півднем півострова Малакка, від річки Муар до річки Енду. Там вивчав змішані аборигенні племена оран-утан і оран-раєт. З лютого до травня того ж року після повернення у Джохор-Бар, виїхав до Бангкока, відвідав Сінгапур. Повернувшись до Джохор-Бару, продовжив обробку новогвінейських матеріалів і розробив план заснування тут зоологічної станції. З червня до жовтня здійснив свою другу подорож з півдня півострова Малакка (султанат Джохор) на східне і північно-східне узбережжя (султанати Паханг, Тренгану, Келантан), потім у північну частину півострова (султанат Кедах, райони Сіаму). Назад повернувся через місто Малакку на західному узбережжі. Під час подорожі вивчав малайців і аборигенні групи оран-сакал і оран-семанг. По закінченню подорожі перебував у Сінгапурі, де почав боротьбу проти анексії Нової Гвінеї Великою Британією, у зв'язку з чим звернувся до Російського географічного товариства. На фоні цієї можливої загрози Миклухо-Маклай прийняв рішення відмовитися від публікації низки відомостей, зібраних на півострові Малакка, щоб запобігти вторгненню британських колонізаторів. З листопада 1875 до січня 1876 років перебував у Бейтензорзі, де готував до друку матеріали, зібрані на Новій Гвінеї та на півострові Малакка. З лютого до червня 1876 року подорожував західною Мікронезією й північною Меланезією на британській шхуні «Sea Bird» за маршрутом Чиребон (о. Ява) — Бонтайн (о. Сулавесі) — о. Гебе — о-ви Мапія — атол Еауропік — ат. Уліті — о. Яп — архіпелаг Палау — о. Вуан — о-ви Адміралтейства — о-ви Херміт — о-ви Нініго — Берег Маклая. Під час подорожі проводив етнографічні й антропологічні дослідження; збирав відомості про діяльність торговців рабами і товарами. 26 березня з'являється перша згадка про намір створити Папуаський Союз. З 27 червня 1876 до 10 листопада 1877 років вдруге перебував на Березі Маклая на мисі Бугарлом (поблизу поселення Бонгу). Відвідав поселення узбережжя й прилеглих островів (архіпелаг Задоволених людей, о. Білі-Білі), зробив екскурсії в гірські райони, продовжив вивчення папуасів, намагався впливати на їхнє господарство та побут. Папуаси сприймали вченого як «дуже велику людину» («тамо-боро-боро»). Зробив перші спроби розпочати створення Папуаського Союзу. З листопада 1877 до січня 1878 років перебував у мандрівці до Сінгапура за маршрутом: о-ви Вулкан і Лессон — о-ви Херміт — о-ви Каніет — о-ви Палау — Замбоанга (о. Мінданао). З січня до червня 1878 року перебував у Джохор-Бару та Сінгапурі, де важко хворів — поновилися напади переміжної лихоманки з загальною анемією, що зробило його здоров'я дуже слабким. Мав фінансові труднощі, але отримав деякі кошти з Росії від РГТ та сплатив частину боргів. За рекомендацією лікарів з Сінгапура поїхав до Сіднея. На королівському поштовому пароплаві «Somerset» дістався материка в середині липня «Shipping. Arrivals» // «The Brisbane Courier», Tuesday 16 July 1878, p. 2 . З липня 1878 до березня 1879 років перебував у Сіднеї. Вченого прийняли почесним членом Ліннеївського товариства Нового Південного Уельсу (). Брав активну участь у його роботі. Проводив порівняльно-анатомічні, антропологічні, етнографічні дослідження. Опублікував статті. Запропонував створити морську біологічну станцію в Сіднеї. У вересні 1878 року пропозицію Миклухи-Маклая схвалено. Невдовзі у затоці Вотсон-Бей () за проєктом сіднейського архітектора Джона Кіркпатріка розпочалось будівництво станції, яка отримала назву Морської біологічної станції. Уряд надав для будівництва близько половини акра землі, а також гарантував надання 300 фунтів стерлінгів за умови, що таку ж суму буде зібрано за приватною підпискою. 23 січня 1879 року Миклухо-Маклай надіслав відкритого листа британському Верховному комісару в західній частині Тихого океану Артуру Гордону про необхідність дотримання прав папуасів Берега Маклая. Миклухо-Маклай в Квінсленді (постановча світлина), Австралія, 1880 рік З березня 1879 до січня 1880 років подорожував по островах Меланезії на американській трищогловій торговій шхуні «Sadie F. Caller» N. de Miklouho-Maclay «Scientific excursion to Melanesia» // «The Sydney Morning Herald», Saturday 29 March 1879, p. 5 за маршрутом Сідней — Нумеа (о. Нова Каледонія) — о. Ліфу — Нові Гебриди — риф Ронкадор — о-ви Адміралтейства — о-ви Нініго — о-ви Херміт — о-ви Адміралтейства — о. Нова Ірландія — о-ви Тробріан — о. Сімбо (Соломонові о-ви) — арх. Луїзіада. Вів етнографічні й антропологічні спостереження, збирав відомості про торгівлю рабами в Меланезії. З січня до квітня 1880 року подорожував на місіонерському пароплаві «Ellengowan» за маршрутом о. Тесте — села південного узбережжя Нової Гвінеї (від Самараї до Сило) — о-ви Торресової протоки. З травня до грудня 1880 року перебував у Квінсленді (Австралія). На пароплаві «Corea» по дорозі на південь до Брисбена відвідав порти Сомерсет, Куктаун, Таунсвіль. Жив у Брисбені. Був дуже люб'язно прийнятий урядом Квінсленда, який сприяв анатомічним дослідженням Миклухи-Маклая, дозволяючи йому працювати в старому музеї як у лабораторії, користуватися фотографічною апаратурою (за допомогою якої отримав чудові фотографії головного мозку для експозиції), безкоштовно подорожувати всіма залізницями штату. Виїжджав у внутрішні райони: Гульнарбер (біля Сент-Джорджа), Джимбур (біля Далбі), Пайкдейл (біля Станторпа). Проводив етнографічне й антропологічне вивчення австралійських аборигенів, збирав відомості про становище меланезійців, які працювали на плантаціях. Проводив порівняльно-анатомічні дослідження мозку сумчастих, палеонтологічні розкопки в Клерво, поблизу Глен-Іннес (штат Новий Південний Уельс). З січня 1881 до лютого 1882 років мешкав у Сіднеї (прибув у місто 21 січня на пароплаві «Wotonga» з Брисбена «Shipping. Arrivals» // «The Sydney Morning Herald», Saturday 22 January 1881, p. 4 ). Готував «Записки про викрадення людей і рабство в західній частині Тихого океану» та «Проєкт розвитку Берега Маклая». 8 квітня опублікував відкритого листа комодору Джону Кроуфорду Вілсону () на захист корінного населення Океанії. У квітні 1881 року на запрошення «Magdala Company» виїхав до Стоула (штат Вікторія) для проведення геотермальних спостережень, вивчав температуру порід на різній глибині в місцевій золотодобувній шахті. Виступив на спеціальному засіданні Королівського товариства Вікторії з інформацією про завдання, які можуть бути вирішені на утвореній зоологічній станції та у лабораторії затоки Вотсон-Бей. Повернувся суходолом до Сіднея, 2 травня проїхав через Олбері (штат Новий Південний Уельс). 13 травня на запрошення сера Джона Робертсона разом з іншими персонами зустрічався з його світлістю герцогом Манчестером, який гостював у Хоуксбері. Вихід окремої ескадри (Tourmaline, Cleopatra, Wolverine, Bacchante, Carysfort, Fort Denison, Inconstant) з Порт-Джексона, 10 серпня 1881 року. На «Wolverine» в цей час перебували комодор Дж. Вілсон та М. М. Миклухо-Маклай. Корвет «Wolverine», липень 1881 року У серпні — вересні 1881 року вдруге виїжджав на південний берег Нової Гвінеї; 10 серпня у складі окремої ескадри вийшов з Порт-Джексона на корветі Королівського військово-морського флоту «Wolverine» разом із комодором Дж. Вілсоном, якому запропонував використати в цій подорожі свої знання про аборигенів Нової Гвінеї. Як і очікувалось, вони стали в пригоді для визначення справжніх злочинців, причетних до вбивства в селищі Кало 12 людей. Участь Миклухи-Маклая вберегла селище від помсти та спалення. Каральна операція завершилася невеликою сутичкою, в якій убили головного винуватця та ще декількох причетних. Під час подорожі продовжив наукові праці; відвідав Порт-Морсбі та селища Кало, Маупа. Повертаючись до Сіднея, комодор Дж. Вілсон з Куктауна повідомив про результати походу: Під час зупинки 12 вересня в Рокгемптоні комодор Вілсон, Миклухо-Маклай та інші в супроводі мера Рокгемптона оглянули «Central Queensland Meat Export Company» (м'ясопереробне підприємство — лідер у виготовленні консервів) в передмісті Лейкс Крик (). Всі були вражені величезним масштабом та швидкістю виробництва, чистотою, новим холодильним обладнанням. 13 вересня вранці, перед поверненням на «Wolverine», здійснили неофіційний візит до Ботанічного саду «Rockhampton» // «The Morning Bulletin», Tuesday 13 September 1881, p. 2 «Rockhampton» // «The Morning Bulletin», Wednesday 14 September 1881, p. 2 . В жовтні 1881 року завершене будівництво морської біологічної станції у Вотсон-Бей. Після повернення до Сіднея вчений працював на станції, яку зробив своєю резиденциєю, продовжував порівняльно-анатомічні роботи, опублікував наукові статті. 6 лютого 1882 року брав участь у роботі Сіднейської філії Австралійської біологічної асоціації «Australian Biological Association» // «The Sydney Morning Herald», Tuesday 7 February 1882, p. 7 . Мапа північної частини затоки Астролябія біля Порту Олексій (), складена під час перебування російського корвета «Скобелев», 1883 рік. На півночі мапи видно Річку Миклухи-Маклая. У березні — серпні 1882 року, скориставшись прибуттям російської ескадри (військові судна «Вісник», «Азія», «Петро Великий») до вод Австралії, повертається в Росію. Задовге перебування російської ескадри в Австралії спровокувало в місцевому середовищі шпигунський скандал, в який був опосередковано втягнутий і Миклухо-Маклай; на захист вченого виступили, зокрема, сер Дж. Робертсон та Е. С. Томассен з відкритим листом «Russian designs on Melbourne» // «The Argus», Friday 24 March 1882, p. 6 . 3 березня Миклухо-Маклай на корветі «Вісник» у складі російської ескадри відбув з Сіднея за маршрутом Аделаїда — Батавія — Сінгапур — Александрія (затримався через військові дії в Єгипті) — Лісабон — Шербур — Кронштадт «News of the day» // «The Sydney Morning Herald», Thursday 8 June 1882, p. 5 «Intercolonial news» // «Northern Territory Times and Gazette», Saturday 11 November 1882, p. 3 . Під час зупинки в Сінгапурі відіслав в Сідней частину своєї колекції, яку залишив тут на збереження у 1878 році. Томассен Е. С. закінчив роботу та опублікував у Брисбені біографічний нарис про дослідника Миклуху-Маклая. Рукопис праці надавався безпосередньо вченому, який власноруч вніс до нього зауваження та коментарі. 27 червня на стіл Палати Парламенту Сполученого Королівства лягло повідомлення Державного секретаря у справах колоній лорда Кімберлі, яке містило копію доповіді комодора Дж. Вілсона щодо викрадення людей та примусової праці в західній частині Тихого океану «The coloured labour traffic» // «The Brisbane Courier», Friday 20 October 1882, p. 2 , довгий лист Миклухи-Маклая з цього питання і статистичні дані, на які посилалися дописувачі «The labour trade in the Western Pacific» // «The Argus», Wednesday 5 July 1882, p. 9 . У вересні — листопаді 1882 року вчений перебував у Росії. У РГТ відбулась виставка та читання Миклухи-Маклая. виступав у Товаристві любителів природознавства в Москві й отримав численні схвальні відгуки та коментарі в російській пресі. Відбулись аудієнції в Олександра III, після яких отримав деякі гроші на сплату боргів та підготовку праць «The Russian Government and Baron Maclay» // «The South Australian Advertiser», Tuesday 21 November 1882, p. 5 . виїхав до Західної Європи. З грудня 1882 до січня 1883 років Миклухо-Маклай з метою встановлення наукових і дружніх контактів перебував у Західній Європі (Берлін, Антверпен, Лейден, Париж, Лондон, Грінок, Генуя, Неаполь). У Парижі знову зустрічався з І. С. Тургенєвим, а в січні 1883 року під час перебування в Лондоні декілька разів з сером Артуром Гордоном: У січні — червні 1883 року перебував у плаванні, повертаючись до Австралії. На британському пароплаві «Chyebassa» зробив перехід від Порт-Саїда в напрямку до Брисбена. Однак на шляху, в Батавії, зустріли корвет «Скобелєв» (нова назва корвета «Витязь», на якому Миклухо-Маклай здійснив першу подорож до Нової Гвінеї). Дізнавшись, що судно планує відвідати деякі острови Меланезії і, можливо, зайти на Берег Маклая, перейшов на корвет, а речі відправив далі пароплавом до Брисбена. З 24 лютого до 13 березня здійснив третю поїздку на Берег Маклая за маршрутом Батавія — Макасар — о. Амбон — зат. Астролябія (поселення Бонгу — о. Білі-Білі — ) — о-ви Адміралтейства — о-ви Херміт — о-ви Палау — Філіппіни (Себу, Маніла). З 5 травня до 10 червня мандрівник повертався в Сідней на пасажирському пароплаві «Venice» через Гонконг, Сінгапур, Дарвін, о. Терсді, Куктаун «Shipping telegrams. The steamship Venice» // «The Argus», Monday 18 June 1883, p. 6 . Боротьба за права тубільців З червня 1883 до лютого 1886 років жив у Сіднеї; боровся за захист прав папуасів, проти підготовки колоніального розділу Нової Гвінеї, проти анексії Берега Маклая Німецькою імперією; виступав проти расизму та колоніалізму. З цим питанням звертався до нового Державного секретаря у справах колоній лорда Дербі: та британського Верховного комісара в західній частині Тихого океану Артура Гордона (попередні звернення у 1879, 1881, 1882 роках), прем'єр-міністра Великої Британії Вільяма Гладстона, Олександра III та інших, в російські та іноземні видання із заявами і телеграмами протесту. 13 листопада 1883 року на першій зимовій сесії Королівського колоніального інституту була зачитана телеграма Миклухи-Маклая про необхідність автономії під європейським протекторатом для місцевого населення Нової Гвінеї та навколишніх островів. Важливість цього повідомлення засвідчили герцог Манчестер і адмірал Джон Морсбі. Натомість російська преса атакувала Миклуху-Маклая критичними статтями за визначення Великої Британії як фаворита для анексії Нової Гвінеї. У відповідь на ці звинувачення дослідник порадив Росії своєчасно окупувати територію під військово-морську базу в північній частині Тихого океану, де вона вже має близько 2000 миль берегової лінії, а також значний флот. Перебуваючи в Сіднеї, Миклухо-Маклай зосередився на обробці частини щоденників і підготовці до друку матеріалів про подорожі та наукові дослідження 1870—1882 років. Опублікував антропологічні, зоологічні, геологічні, метеорологічні статті. В британських і австралійських друкованих виданнях з'являється інформація, що Маклай невдовзі планує повернутися до Нової Гвінеї з новою експедицією. Але це через пресу 23 січня 1884 року спростував сам дослідник «Baron Maclay and New Guinea» // «The Sydney Morning Herald», Wednesday 23 January 1884, p. 10 : У листі від 17 квітня 1884 року до Товариства захисту аборигенів (), коментуючи факт недавнього виправдання присяжними Квінсленда осіб, звинувачених в тяжких злочинах в зв'язку з полінезійським трафіком примусової праці, Миклухо-Маклай зауважував: Зусилля з припинення работоргівлі серед корінних рас Тихоокеанського регіону таки увінчалися деяким успіхом: вплив дослідника на голландський уряд виявився настільки ефективним, що в цьому питанні почалося реформування. У вересні з приводу викрадення в Новій Гвінеї місцевих мешканців Миклухо-Маклай контактував з новим комодором Джеймсом Ерскіним (). 22 вересня 1884 року на інформацію професора Арчібальда Ліверсіджа про наміри створити «Австралазійську асоціацію з розвитку науки» () у відкритому листі подав схвальний відгук та запропонував для взаємного обміну досвідом використовувати матеріальну базу Біологічної станції: Поділ острова Нова Гвінея після 1884 року. 3 листопада 1884 року під егідою німецької Новогвінейської компанії () підняли німецький прапор над північно-східною частиною острова Нова Гвінея — Землею Кайзера Вільгельма, що стала відома як Німецька Нова Гвінея. 6 листопада південно-східна частина острова стала британським протекторатом, а згодом була формально анексована й стала колонією Британська Нова Гвінея. 5 січня 1885 року Миклухо-Маклай надіслав лист спеціальному комісару Великої Британії в Новій Гвінеї генералу Пітеру Скретчлі () щодо німецької анексії Нової Гвінеї; 7 січня опублікував відкритого листа з приводу анексії; 9 січня надіслав телеграму з протестом німецькому канцлеру Бісмарку: Висловив ідею автономії або самоврядування Берега Маклая під міжнародним захистом держав (Велика Британія, Росія, Німеччина, Франція). Цей протекторат повинен базуватися на міжнародних угодах і керуватися такими принципами у відносинах з тубільцями острова: Ідеї Миклухи-Маклая спричинили появу в австралійській пресі публікацій з критичною оцінкою діяльності науковця та порадами звернути увагу на становище народів Російської імперії, розпочати боротьбу за втілення висловлюваних ним політичних і гуманістичних принципів в Росії. Продовжив розпочаті порівняльно-анатомічні та зоологічні дослідження на морській біологічній станції, одним з семи піклувальників якої він був. Опублікував природничі й етнографічні статті в австралійській та європейській пресі. Виїжджав в Блакитні гори (Мельбурн). Новогвінейські проєкти Миклухо-Маклай взимку 1886—1887 років, Санкт-Петербург. З лютого до квітня 1886 року повернувся до Російської імперії через Батавію (на борт підняті численні колекції, що зберігалися там), Аден, Александрію на британському пароплаві «Merkara». З квітня 1886 до березня 1887 років перебував у Росії. Прибув до Одеси року. Двічі, та року, домагався аудієнцій з Олександром III в Лівадії, під час яких пропонував заснувати поселення на Березі Маклая. Імператор спрямував «новогвінейську справу» на розгляд до спеціальної комісії. Виїжджав до Миколаєва для відправлення колекцій, потім через Київ до Малина у маєток своєї матері Катерини Семенівни Миклухи. Тут вивчав побут, звичаї, традиції поліщуків; цікавився походженням древлян, їхньою історією. У навколишніх селах вивчав антропологічну будову місцевих мешканців. У Малині вчений закінчив редакційну підготовку своїх «Подорожей». Миклухо-Маклай прибув до Петербурга та висунув проєкт організації російської вільної колонії в Океанії, який широко обговорювався в пресі. У відповідь мандрівник отримав велику кількість відозв від людей різного соціального стану, які мали намір переселитися в Океанію. Кореспонденції надходили з найвіддаленіших частин Росії, здебільшого з Кавказу. Натомість вчений спростував через пресу факт планування організації поселення в Новій Гвінеї до завершення публікації своїх праць в Європі «Our St. Petersburg letter» // «The Sydney Morning Herald», Saturday 18 September 1886, p. 11 . Дістав високу оцінку своєї діяльності від Л. М. Толстого, з яким Миклухо-Маклай започаткував плідне листування. відкрилась виставка етнографічних колекцій, які згодом були подаровані Академії наук. Наприкінці листопада — початку грудня відбулись читання публічних лекцій. мандрівник дістав остаточну відповідь імператорського уряду з відмовою від організації російської вільної колонії в Океанії — комісія відкинула проєкт, і цар виніс вердикт: «Вважати цю справу закритою. Миклусі-Маклаю відмовити». У Санкт-Петербурзі, тяжко хворіючи, продовжив роботу з підготовки до друку першого тому «Подорожей». Проживаючи в «північній столиці», дотримувався власного усталеного розпорядку, починаючи день о шостій ранку, що дуже контрастувало з життям петербурзького «вищого світу». З березня до липня 1887 року перебував у дорозі до Австралії, куди поїхав за дружиною й дітьми «Intercolonial news» // «The Sydney Morning Herald», Friday 13 May 1887, p. 8 . Виїхав потягом з Петербурга до Одеси, далі на російському пароплаві «Чихачев» до Александрії, з якої на спеціальному потязі до Суецу, далі на німецькому поштовому пароплаві «Neckar» до Аделаїди. Порівнюючи умови подорожі на двох пароплавах писав: 12 травня, по дорозі до Сіднея, вчений прибув до Мельбурна, в якому планував залишитися протягом декількох днів, а потім повернутися в Європу. Ціль перебування — спостереження за публікацією декількох томів, що містили розповіді про візит до Нової Гвінеї та на острови Південних морів і Полінезії. Праці планувалось друкувати російською й англійською мовами. 24 травня відплив назад у супроводі дружини та двох синів. Повернувся в Росію через Італію та Відень; доставив зоологічні й анатомічні колекції. Останнє повернення до Російської імперії З липня 1887 до квітня 1888 років Миклухо-Маклай перебував у Петербурзі. За час поїздки до Австралії здоров'я вченого, яке було дуже поганим, поліпшилось, але згодом він знову відчув посилення хвороби «Suez mail extracts» // «The Maitland Mercury & Hunter River General Advertiser», Thursday 29 March 1888, p. 2 . В серпні 1887 року вдруге виїжджав у малинський маєток до матері. В лютому-березні 1888 року вчений перебував на лікуванні в клініці Віліє при Військово-медичній академії під наглядом знаменитого лікаря — професора Боткіна. В останні місяці свого життя Миклухо-Маклай робив спроби продовжити роботу над першим і другим томами «Подорожей», підготував останні статті — «Острівець Андра» та «На декілька днів до Австралії»; склав автобіографію; обмінювався листами з Л. М. Толстим. Смерть Оголошення про смерть Миклухи-Маклая на засіданні Ліннеївського товариства Нового Південного Уельсу, 25 квітня 1888 року Помер Миклухо-Маклай на лікарняному ліжку року о 20-й годині 15 хвилин. Похований на Волковському кладовищі в Петербурзі . Світова преса вийшла з численними заголовками телеграм і некрологами на смерть видатного мандрівника. 25 квітня головуючий на чергових щомісячних зборах, президент Ліннеївського товариства Нового Південного Уельсу, професор Вільям Джон Стівенс () виголосив прощальне слово з приводу смерті Миклухи-Маклая: Член наукових товариств * Імператорське Російське Географічне товариство, з 1871 року () * Географічне товариство Австралазії () * Ліннеївське товариство Нового Південного Уельсу, з 1878 року () * Сіднейська філія Австралійської Біологічної Асоціації () * Квінслендське Філософське товариство, з 1880 року () * Філія проток Королівського Азійського товариства в Сінгапурі () * Королівське Фізичне товариство в Голландській Ост-Індії в Батавії () Адреси * жовтень 1881 — лютий 1882, червень 1883 — лютий 1884, січень 1885 — лютий 1886 років: Морська біологічна станція, Сідней, Австралія (31 Pacific St, Watsons Bay, NSW, Australia) * березень — грудень 1884 року: резиденція «Вайомінг», Сідней, Австралія (25 Wharf Road, Birchgrove, NSW, Australia) * липень 1887 — 2 квітня 1888 років: будинок Брискорн (Галерна вулиця, 53, Санкт-Петербург, Росія). Вшанування пам'яті У науці * В астрономії на честь вченого названо астероїд 3196 Маклай. * Прізвище Миклухи-Маклая є частиною міжнародних наукових назв видів, які він виявив: рослин з їстівними плодами з Нової Гвінеї — поутерія Pouteria maclayana та банан Musa maclayi; слимака Canefriula maclayiana Canefriula maclayiana on web tools «Discover Life» . * На його честь названий паразитичний вид оси Colastomion maclayi, віднайдений у Папуа Новій Гвінеї. Україна загальнозоологічного заказника місцевого значення «Гамарня», в якому діє музей М. М. Миклухо-Маклая. * Пам'ять про вченого і мандрівника зберігають у Малині. Ім'я Миклухо-Маклая носить міський парк відпочинку, а також одна із вулиць міста. В Малинському лісотехнічному коледжі в селі Гамарня, який розміщений в будинку, де жив брат Миколи Миколайовича — Михайло, діє музей, експонати якого розповідають про життя вченого, його родину та малинський період життя. До Малина двічі, у 1980 та 1988 роках, приїздив з Австралії онук вченого Роберт Миклухо-Маклай. * Від 1946 року у Львові є вулиця Миклухо-Маклая. * 1986 року, з нагоди святкування 140-річчя з дня народження вченого, у Малині відкрили пам'ятник М. М. Миклусі-Маклаю. * У Севастополі встановлено погруддя Миклухо-Маклая перед будівлею Інституту біології південних морів. * 2011 рік Українським географічним товариством був оголошений Роком Миклухо-Маклая в Україні у зв'язку зі 165-річчям від дня народження. Росія Теплохід «Миклухо-Маклай», Хабаровськ, 1982 рік * Постановою Ради Міністрів СРСР № 167 від 29 січня 1947 року Інституту етнографії АН СРСР присвоєне ім'я М. М. Миклухо-Маклая. * Рішенням Ради народних депутатів Окуловського району (Новгородська область, Російська Федерація) від 29 жовтня 2001 року вирішено створити Міжнародний Турнір з боксу, який отримав ім'я на честь Миколи Миколайовича Миклухи-Маклая. У першому турнірі брали участь 8 команд Новгородської і Ленінградської областей, Санкт-Петербурга та Естонії. Австралія * 30 жовтня 1981 року тодішній ректор університету Сіднея сер Герман Блек на запрошення Товариства Миклухи-Маклая () виступив на зборах на честь сторіччя з дня заснування у затоці Вотсон-Бей Морської біологічної станції та відкрив меморіальну дошку на будівлі: : 1899 року станцію реквізувало Міністерство оборони для офіцерських казарм. У 1980-х роках Товариство безуспішно лобіювало перетворення будівлі на історичний архітектурний пам'ятник на згадку про наукову роботу Миклухи-Маклая. Сьогодні будівля використовується як приватна резиденція й відкрита для громадськості тільки в особливих випадках. * 1988 року на пожертвування Товариства Миклухи-Маклая та () заснована стипендія ім. Миклухи-Маклая, яка щорічно присуджується Сіднейським університетом. * 1996 року Комітет вшанування 150-річчя від дня народження Миклухи-Маклая встановив у Музеї Маклея в Сіднейському університеті погруддя мандрівника та ініціював надання парку в околиці Сіднея (), недалеко від резиденції «Вайомінг», де мешкав вчений, імені Миклухи-Маклая Location of Miklouho-Maclay Park in Birchgrove . Папуа Нова Гвінея * Берег Маклая () і Річка Маклая (), названі ім'ям вченого, зберегли його й дотепер. * У місті Маданг є вулиця, названа ім'ям вченого (). * 16 грудня 1970 року до затоки Астролябія прибуло радянське науково-дослідне судно «Витязь», яке перебувало в круїзі під егідою Академії наук СРСР. Моряки встановили пам'ятну дошку на місці, де висадився Миклухо-Маклай «To Bogajim and Bongu» // «Ples bilong bilak bokis» . * 2000 року в поселенні Бонгу, в якому не раз перебував науковець-мандрівник під час своїх подорожей, встановлений пам'ятник Миклусі-Маклаю. Індонезія * 2011 року в Джакарті встановлений пам'ятник Миклусі-Маклаю, якого в сучасній Індонезії вважають національним героєм. Образ у мистецтві Кіно, театр * 1947 року на Московській кіностудії науково-популярних фільмів режисер Олександр Разумний зняв художній історико-біографічний фільм «Миклухо-Маклай». Цей фільм в австралійській пресі, зокрема сини Миклухи-Маклая — Олександр і Володимир, назвали пародією та чистою пропагандою Greenop F. S. «Russian film travesty» // «The Sydney Morning Herald», Saturday 16 October 1948, p. 2 . * 1984 року вийшов на екрани трисерійний художній телефільм Юрія Соломіна «Берег його життя». * 2003 року відбулася прем'єра першого українського мюзиклу бродвейського типу «Екватор». Режисер мюзиклу — театральний режисер Віктор Шулаков, композитор — Олександр Злотник, автор лібрето — поет-пісняр Олександр Вратарьов Верховенко О. Танцювальні «меридіани» на «екваторі» українського мюзиклу // «Кіно-Театр», № 1, 2010 . * 2017 року на «Українському радіо» у циклі передач «Світ радіодрами» вийшла радіодрама «Миклухо-Маклай з Чернігова» за драматичною поемою Ігоря Павлюка «Таморус». Режисер-постановник та музичний редактор — Наталя Стрижевська. У літературі * Згадується у вірші Роберта Н. Ганна «Пісня про дипротодона» (Robert N. Gunn «The Lay of the Diprotodon»), червень 1885 року. * Полтава Л. Подорожі і пригоди Миклухи-Маклая: Каарам-Тамо — людина з місяця . — Мюнхен : Українське Видавництво, 1955. — 55 с. * Чуб Дм. З Новоґвінейських вражень: На слідах Миклухи-Маклая . — Мельборн: Ластівка, 1977. — 128 с. Обкладинка «Слідами Миклухи-Маклая» Дмитра Чуба, 1993 рік. * Чуб Дм. Слідами Миклухи-Маклая. — К.: Веселка, 1993. — 112 с. ISBN 5-301-01571-0 * Іванченко О. С. Дорогами Маклая / Пер. з рос. Л. Василенка. — К.: Молодь, 1987. — 363 с. * Ростек Л., Вакуленко П. Микола Миклуха-Маклай: 150 років з дня народження . — Б.м. (Австралія): Музей Українського Мистецтва в Австралії, 1996. — 46 с. * Павлюк І. Маленьке мікровибране / Таморус: Драматизована поема // «Магма: Лірика і драматизовані поеми». — Львів: Світ, 2005. — С. 185—224. — 280 с. * Андрій Кокотюха про Луї Буссенара, Томаса Майна Ріда, Миколу Миклухо-Маклая, Рафаеля Сабатіні, Роберта Луїса Стівенсона / А. Кокотюха; художник М. Німенко. Серія «Життя видатних дітей». — К.: Грані-Т, 2008. — 88 с. : ілюстр. ISBN 978-966-465-126-1 (в оправі). Книга для дітей, в якій автор розповів п'ять історій з життя відомих особистостей про їхнє дитинство та мандри. * Корсак І. Запізніле кохання Миклухо-Маклая. — К.: Ярославів Вал, 2016. — 232 с. Монументи Графіка Бібліографія Перевидання творів Миколи Миколайовича Миклухи-Маклая: * Миклухо-Маклай М. М. Собрание сочинений в 6 томах: Т. 1. Путешествия 1870—1874 гг. Дневники, путевые заметки, отчеты . — М.: Наука, 1990. — 472 с. * Миклухо-Маклай М. М. Собрание сочинений в 6 томах: Т. 2. Путешествия 1874—1887 гг. Дневники, путевые заметки, отчеты . — М.: Наука, 1993. — 528 с. * Миклухо-Маклай М. М. Собрание сочинений в 6 томах: Т. 3. Статьи и материалы по антропологии и этнографии народов Океании . — М.: Наука, 1993. — 416 с. * Миклухо-Маклай Н. Н. Собрание сочинений в 6 томах: Т. 4. Статьи и материалы по антропологии и этнографии Юго-Восточной Азии и Австралии. Статьи по естественным наукам. — М.: Наука, 1994. — 304 с. * Миклухо-Маклай М. М. Собрание сочинений в 6 томах: Т. 5. Письма. Документы и материалы . — М.: Наука, 1996. — 823 с. * Миклухо-Маклай Н. Н. Собрание сочинений в 6 томах: Т. 6. Ч. 1. Этнографические коллекции. Рисунки. — М.: Наука, 1999. — 687 с. * Миклухо-Маклай Н. Н. Собрание сочинений в 6 томах: Т. 6. Ч. 2. Указатели. — М.: Наука, 1999. — 189 с. * Миклухо-Маклай М. М. Серед дикунів Нової Гвінеї . — К: Молодь, 1961 (український переклад Б. Антоненка-Давидовича) * Mikloucho-Maclay, N. N. The New Guinea Diaries 1871—1883. Kristen Press, Madang, Papua New Guinea, 1977, ISBN 0-85804-152-9 (англійський переклад C. L. Sentinella) * Mikloucho-Maclay, N. N. The New Guinea Diaries 1871—1883. Dingo Books, Victoria, Australia, 1997, ISBN 978-0-9775078-1-8 (англійський переклад Бірімбір Вонгар) Примітки Джерела * Лазанська Т. І. Миклухо-Маклай Микола Миколайович // * Колесников М. С. «Миклухо-Маклай». Серия «ЖЗЛ». — М.: Молодая гвардия, 1961, 1965. — 272 с. Посилання * «New Guinea. Food of the Papuans» // «The Brisbane Courier», Wednesday 16 June 1875, p. 5 * «New Guinea. Its People and their Customs» // «The Queenslander», Saturday 7 August 1875, p. 7 * «New Guinea. Its Climate» // «The Queenslander», Saturday 11 September 1875, p. 13 * «The papers were read, by Baron N. de Miklouho-Maclay, at a meeting of the Linnean Society of New South Wales» // «The Sydney Morning Herald», Saturday 30 July 1881, p. 6 * Parkes H. «Lawless annexation in New Guinea» // «The Brisbane Courier», Friday 21 March 1884, p. 3 * «British Blue Book on New Guinea. Details of negotiations between England and Germany» // «The Sydney Morning Herald», Saturday 4 April 1885, p. 11 * «England, Germany, and New Guinea» // «The Queenslander», Saturday 20 June 1885, p. 997 * «A somnambulist's visit to baron Maclay» // «The Brisbane Courier», Monday 6 September 1886, p. 7 * «Assembly of Anthropological and Geographical Societies, in commemoration of Miklouho-Maclay» // «The Sydney Morning Herald», Tuesday 26 July 1898, p. 8 * N. von Miklucho Maclay 1871—72 // Wichmann A. «Nova Guinea», vol. II, partie 1, Buchhandlung und druckerei vormals E. J. Brill, Leiden, Netherlands, 1910, s.s. 151—154 * McKinnon F. «First white to go to N.G.» // «The Courier-Mail», Saturday 3 March 1945, p. 5 * «From the library shelf. New Guinea pioneer» // «The Western Mail», Thursday 15 March 1945, p. 29 * «Baron Maclay's life story» // «The Sydney Morning Herald», Saturday 26 May 1945, p. 8 * Shnukal A. «N. N. Miklouho-Maclay in Torres Strait» // «The free library», 22 September 1998 Сюндюков І. «Родовід великого мандрівника. Козацькі предки Миклухо-Маклая: правда і вигадки» // «День», № 240, четвер, 30 грудня 2004 року * Карпенко-Бесараб О. «Світ, який збудував Маклай» // «Україна молода», № 121-122, 15 липня 2011 року * Сінкевич О. «Історія Великого кохання» // Інформаційно-розважальний портал «Сім'я і Дім» * Косинська Ю., Крук О. «Українське коріння Миколи Миклухи-Маклая» * Біографія М. М. Миклухи-Маклая Говор О. В. «До історіï перебування М. М. Миклухо-Маклая на Украïні» // «Народна творчість та етнографія», 1987, № 5, с. 28-34. * The Marine Biological Station Camp Cove

Остроградський Михайло Васильович Миха́йло Васи́льович Острогра́дський (, , Пашенівка, Малоросійська губернія (нині Полтавської області) — , Полтава, Російська імперія) — український математик, механік і фізик.Належав до козацько-старшинського роду Остроградських, що походив від бунчукового товариша Івана Остроградського, який жив у XVII ст.. Михайло Остроградський вважається одним з провідних математиків середини XIX ст. У 2001 році ЮНЕСКО внесла Михайла Васильовича Остроградського до списку видатних математиків світу. Життєпис Народився в селі Пашенівка (нині в Полтавської області, Україна, тоді Малоросійська губернія, Російська імперія) у аристократичній родині. Дитинство проходило у рідному маєтку села Пашенівка. Уже в ранньому віці у нього проявилося значне зацікавлення до математичних обчислень і він вимірював різні предмети: вози, дерева, глибину ярів та криниць. 1809 його відвезли до Полтави в гімназію, де він навчався до 1816, коли надумав стати військовим. Однак, їдучи до Петербурга, де Михайло мав вступити до гвардії, вони з батьком заїхали до дядька, і той намовив Остроградського вступати до Харківського університету. Восени 1816 став вільним слухачем Харківського університету, а з 1817 — студентом фізико-математичного факультету. Інтерес до математичних наук сформувався під впливом викладача ун-ту Івана Павловського. Навчався на «відмінно» і як найкращому випускникові 1820 року йому присудили ступінь кандидата. Однак реакційна частина харківської професури, користуючись казуїстикою, домоглася позбавлення юнака атестата кандидата. Домагаючись справедливості юнак складає необхідні іспити втретє і 30 квітня 1821 Рада присуджує йому вчений ступінь кандидата наук. Однак міністр духовних справ і народної освіти не затвердив рішення Ради і йому запропонували складати іспити вчетверте. Мотивувалося це його «вільнодумством» і невідвідуванням лекцій із богослов'я. Колеж де Франс у Латинському кварталі Парижа Обурений Михайло відмовився не тільки ще раз складати іспити, а й від диплома університету з вимогою викреслити його ім'я зі списків колишніх студентів. Здавалося б усе втрачено, кар'єра зруйнована. Однак талановитий юнак їде навчатися до Парижа, хоч у Росії закордонні дипломи ніякого значення не мали. У 1822–1828 рр. вдосконалював свої студії у Колеж де Франс у Парижі, де слухав лекції Ампера, Коші, Лапласа, Пуассона, Фур'є та ін. Незабаром він зробив перші серйозні спроби своїх сил у математиці й особливо в інтегральному численні, за що отримав особливу похвалу від Коші. Працював переважно у Франції та Росії. З 1828 р. професор вищих шкіл у Петербурзі. Учень Лапласа, Ампера. Викладач Колегії Анрі IV (Париж), професор Петербурзького університету та Морського кадетського корпусу, Інституту корпусу інженерів шляхів сполучення (з 1830 р.), Головного педагогічного інституту (з 1832 р.), Головного інженерного училища (з 1840 р.), Головного артилерійського училища (з 1841 р.). член Петербурзької АН (з 1830, у віці 29 років), Паризької (з 1856 р.), Римської й Туринської Академій наук). З 1830 року екстраординарний, 1831 року — ординарний академік СПб АН. Автор 40 праць із математичного аналізу (нескінченно-малих, інтегрування раціональних функцій), математичної фізики (диференціальні рівняння поширення тепла у рідких твердих тілах), теоретичної механіки (принцип можливих переміщень, варіаційні принципи механіки, теорія удару, теорія пружності, поширення хвиль на поверхні рідини тощо), написаних переважно французькою мовою, друкованих у «Мемуарах» і «Бюлетенях» Петербурзької АН. Остроградський відкрив метод інтегрування раціональних функцій (метод Остроградського) встановив формулу перетворення інтеграла по об'єму в інтеграл по поверхні, названу його ім'ям (формула Остроградського, 1828, опублікована 1831). Один із засновників петербурзької математичної школи. Його учні — математики І. О. Вишеградський, М. П. Петров, Д. І. Журавський, І. П. Колонг. Світ знає його дослідження з теорії чисел, алгебри, теорії імовірностей та варіаційного числення. Відомий популяризатор наукових знань. Власним коштом видав твори Л. Ейлера, К. Гаусса та ін. Автор низки науково-популярних статей, підручників та навчально-методичних видань. Приятелював з Тарасом Шевченком. Член-кореспондент Паризької Академії наук, Російської, Туринської, Римської, Американської академій, почесний доктор Київського, Московського та багатьох інших університетів. Почесний член Харківського університету (1859). ЮНЕСКО у 2001 році внесла М. Остроградського до переліку видатних математиків світу. Був нагороджений орденами Святої Анни І ступеня і Святого Володимира ІІ ступеня. Наукова діяльність Остроградський — видатний педагог, який викладав у багатьох навчальних закладах Петербурга. Ряд його праць стосується питань методики викладання математики та механіки у вищій та середній школах. З численних і різноманітних його праць з різних галузей математичних наук, що зробили його ім'я відомим у багатьох країнах, слід особливо відзначити його мемуари у галузі чистої математики, в якому виводиться загальна формула варіації кратного інтеграла (1834 p.), a також мемуари про інтегрування раціональних функцій. У галузі механіки він вдало розвинув думку Фур'є про те, що умови можливих переміщень іноді слід виражати нерівностями й вводити зв'язки, що залежать від часу (1834 p.). Оригінальним чином розв'язав питання гідромеханіки про рівновагу сферичного шару рідини. Особливо цінними виявилися його мемуари (1854 p.), що містять повну теорію ударів. У 1848 р. запропонував оригінальний висновок канонічних рівнянь, досліджував інтеграли загальних рівнянь динаміки, а також вирішив ізопериметричну задачу. Прочитані Остроградським курси небесної механіки (1829, 1830 pp.), вважає Ігор Шаров, є не тільки важливими з педагогічного погляду, але й глибоко науковими. В них йому вдалося спростити деякі методи, якими ця галузь механіки невдовзі перед цим збагатилася. Перші п'ять лекцій присвячені викладенню загальних теорій, сім наступних — застосуванню цих теорій до руху планет. Лекції закінчувалися складанням та інтегруванням рівнянь вікових нерівностей і застосуванням способу Пуассона для періодичних нерівностей. Під час свого перебування в Парижі у 1830 р. М. В. Остроградський подав ці лекції Паризькій академії наук і отримав від неї дуже схвальні відгуки Араго і Пуассона. В іншому курсі — лекціях з алгебраїчного і трансцендентного аналізу (1836, 1837 pp.) М. В. Остроградський ознайомив своїх слухачів з новими ідеями й методами у галузі алгебраїчних рівнянь, здійсненими Лагранжем, Коші, Штурмом, Гауссом, Абелем та ін. У галузі аналізу нескінченно малих М. В. Остроградський знайшов умови й спосіб для вираження алгебраїчною функцією як інтеграла раціонального дробу, так і інтеграла від функції, що містить квадратний корінь з цілого многочлена. Починаючи з 1830-х років займався зовнішньою балістикою. Вивів рівняння руху снаряда, вивчав опір повітря, дію пострілу на лафет гармати. В теорії потенціалу розв'язав деякі задачі, що стосуються притягання сфери та сфероїда. Досліджував поширення тепла у твердих тілах, одержав рівняння поширення тепла в рідинах. У галузі математичної фізики він здійснив узагальнення методу, що застосовується при інтегруванні рівнянь з частковими диференціалами. Представляє також інтерес його рішення про поширення тепла у призмі. Ім'я М. В. Остроградського носить розроблений ним засіб виділення раціональної частини невизначеного інтеграла, що дав змогу алгебраїчним шляхом подати його у вигляді суми двох додатків, причому другий додаток раціональної частини не містить. Формула Гріна — Остроградського (1828) виражає перетворення інтеграла, обчисленого за обсягом, обмеженим певною поверхнею, в інтеграл, обчислений по цій поверхні. Цю формулу він узагальнив у 1834 р. на випадок n-кратного інтеграла. Він вивів формулу перетворення подвійних інтегралів у потрійні. В 1836 р. водночас з К. Г. Я. Якобі та Е. Ш. Каталаном він розробив спосіб заміни змінних у кратних інтегралах. Незалежно від УР.Гамільтона відкрив принцип найменшої дії (принцип Гамільтона — Остроградського). Інші праці присвячені проблемам варіаційного числення, інтегруванню алгебраїчних функцій, теорії чисел, алгебрі, геометрії, теорії ймовірностей. Академік * Російської академії наук з 1830 р.; * Туринської академії наук з 1841 р ; * Римської академії наук з 1853 р; * Американської академії наук з 1834 р. Член-кореспондент * Французької академії наук з 1856 р.; Формули Остроградського Монета НБУ присвячена Михайлу Остроградському Пам'ятник-погруддя академіку Остроградському у Полтаві на вул. Остроградського Формула Ліувілля-Остроградського Формула, яка пов'язує визначник Вронського (Вронскіан) для розв'язків диференціального рівняння і коефіцієнти в цьому рівнянні. Нехай є диференціальне рівняння виду: тоді де — визначник Вронського Формула Остроградського-Гаусса Формула Остроградського — формула, яка виражає потік векторного поля через замкнену поверхню інтегралом від дивергенції цього поля за об'ємом, замкнутого поверхнею: У роботі Остроградського формула записана у такому вигляді: де і Твори * Остроградский М. В. Полное собрание трудов: В 3 т. — К., 1959-61. Вшанування пам'яті Могила у с. Пашенівка Іменем Остроградського названі: * Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (1998) * Кременчуцький національний університет (2007) * Хорішківська загальноосвітня школа імені Михайла Остроградського Козельщинського району Полтавської області (1983) * Вулиця Остроградського у центральній частині Полтави (1951) * Вулиця Михайла Остроградського у місті Світловодськ * Вулиця Остроградських у місті Львів. 2001 року Національний банк України на честь 200-річчя від дня народження випустив у серії «Видатні особистості України» ювілейну монету «Михайло Остроградський». Див. також

Пулюй Іван Павлович Іва́н Па́влович Пулю́й (Ivan Puluj, Johann Puluj, 2 лютого 1845, містечко Гримайлів, нині смт, Чортківський район — 31 січня 1918, Прага) — український фізик та електротехнік, винахідник, організатор науки, публіцист, перекладач Біблії українською мовою, громадський діяч. Встановив фундаментальні властивості й природу катодних променів, один із першовідкривачів Х-променів задовго до В. Рентгена. Професор і ректор Німецької вищої технічної школи в Празі, державний радник з електротехніки Королівства Богемія і Маркграфства Моравія. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, почесний член Віденського електротехнічного товариства. Біографія Народився 2 лютого 1845 року в містечку Гримайлів, нині селище міського типу, Чортківський район, Тернопільська область, а тоді Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія) в греко-католицькій родині заможного й освіченого господаря Павла Пулюя і його дружини Катерини (з дому Бурштинська). У 1861—1865 рр. Павло Пулюй був бургомістром Гримайлова. Освіта та праця Початкову школу закінчив у Гримайлові й вступив до Тернопільської класичної гімназії, де разом із братами Олександром та Володимиром Барвінськими став співзасновником та активним діячем таємного товариства української молоді «Громада». Такі Товариства на той час набули значного поширення в Галичині, перейнявши естафету від «Громад», які постали в багатьох містах Наддніпрянської України. Тернопільський клас-«Громада» збирався тричі на тиждень після обіду на тематичні засідання: в середу (історія), суботу (література) й неділю (декламація і читання слова Божого). Великий вплив на гімназійну молодь мала поезія Тараса Шевченка. Після закінчення гімназії 1865 р. Пулюй був уже сформованою особистістю, патріотом, який твердо знав мету свого життя й розумів, що має робити для її досягнення. Промовистий факт: будучи ще студентом першого року навчання, він переклав українською мовою підручник з геометрії для українських гімназій, хоч на той час таких ще не було. Цього ж 1865 р. Іван Пулюй вступив до Греко-католицької духовної семінарії у Відні, де поєднував навчання з перекладами духовної літератури українською мовою, і з цього приводу 1869 р. вперше зустрівся з Пантелеймоном Кулішем у Відні. Разом з П. Кулішем та І. Нечуй-Левицьким здійснив переклад Святого Письма українською мовою (І. Пулюй переклав Псалтир). У 1868 р. разом з іншими українськими студентами-громадівцями заснував у Відні легальне студентське товариство «Січ», діяльність якого згодом високо оцінив Іван Франко. В останній рік навчання в духовній семінарії Пулюй відвідував лекції з математики, фізики та астрономії у Віденському університеті. Ці науки настільки його захопили, що він вирішив не висвячуватися на священика, а стати студентом філософського факультету цього університету. Навчання тривало упродовж 1869—1872 рр., а у 1872—1874 рр. Пулюй уже працює науковцем у фізичній лабораторії професора фон Лянґа. У 1874 р. видрукував перші дві статті, присвячені дослідженню залежності внутрішнього тертя повітря від температури, в журналі «Доповіді Віденської академії наук». У 1874—1875 рр. викладав фізику, механіку та математику у Військово-морській академії в місті Фіуме. Там сконструював прилад для вимірювання механічного еквівалента теплоти, який став широко відомим у науковому світі й у 1878 р. був відзначений срібною медаллю на Всесвітній виставці в Парижі. У 1875—1876 рр. Пулюй як стипендіат австрійського Міністерства освіти навчався і працював у Страсбурзькому університеті, в фізичному інституті професора Августа Кундта. Іван Пулюй У 1876 р. Іван Пулюй захистив дисертацію «Залежність внутрішнього тертя газів від температури» і здобув ступінь доктора фізики Страсбурзького університету. Повертається до Відня і в 1876—1883 рр. працює асистентом і приват-доцентом у Віденському університеті. У 1880—1882 рр. у «Доповідях Віденської академії наук» вийшли у світ чотири важливі статті Пулюя, присвячені катодним променям, які мали значний резонанс у середовищі фізиків. Його монографію, присвячену дослідженням цих променів, у 1889 р. Лондонське фізичне товариство видало в англомовному перекладі як окремий том серії «Physical Memoirs», у якій друкувались результати найважливіших фізичних досліджень, виконаних поза межами Великої Британії. На початок 1880-их рр. припадає активна роботи Пулюя в новій галузі — електротехніці. У 1881 р. на Всесвітній електротехнічній виставці в Парижі сконструйовані Пулюєм електричні апарати відзначено дипломами. Після електротехнічної виставки у Відні 1883 р. винаходи Пулюя також викликали велике зацікавлення, наслідком чого стало його запрошення відомим підприємцем Верндлем, власником знаної у Європі фірми, переїхати до міста Штайра (Австрія). Тож у 1883—1884 рр. Пулюй працював у Штайрі як консультант та директор фабрики освітлювальних ламп власної конструкції, при цьому забезпечив великий успіх електротехнічної виставки, яка відбулася в цьому місті влітку 1884 р. Не забарилося визнання його заслуг і на урядовому рівні — на запрошення міністерства освіти Австро-Угорщини Пулюй з осені цього ж року отримав посаду професора експериментальної і технічної фізики Німецької вищої технічної школи в Празі. Тут він почав читати крім фізики лекції з окремого курсу електротехніки, розробив системний план з організації відповідних досліджень у Празькій політехніці. На 1888—1889 навчальний рік Пулюя обрано ректором політехніки, а 1890 р. — деканом машинобудівного факультету. Особливим для Пулюя був початок 1896 р., коли він провів фундаментальні дослідження природи та властивостей щойно відкритих Х-променів, результати яких опублікував у двох статтях у «Доповідях Віденської академії наук». Досі залишається суперечливим питання про відкриття рентгенівських променів. Якщо Рентгена знає нині весь світ, то ім'я Івана Пулюя тільки набуває поширення. На думку науковців, внесок Рентгена у дослідження Х-променів є явно завищеним. Вильгельм Рентген надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню. Як не дивно, певний час він заперечував вивчення механізму явищ, у тому числі й нововідкритих променів. Іван Пулюй досліджував мікроскопічні процеси (на атомно-молекулярному рівні) як експериментатор-віртуоз і глибокий теоретик. Доктор фізико-математичних наук П. С. Кудрявцев у своїй книзі «История физики» пише:Невдала гіпотеза Рентгена була разом з тим свідченням хибності його теоретичного мислення, схильного до однобічного емпіризму. Тонкий і вмілий експериментатор, Рентген не виявив нахилу до пошуків нового, як не парадоксально це звучить стосовно автора одного з найбільших у житті фізики нових відкриттів.Іван Пулюй в останні роки життя У своїй книжці Ігор Шаров зазначає, що дослідники наукових здобутків Івана Пулюя стверджують, що вже через півтора місяця від першого повідомлення Рентгена і до появи його другої статті Пулюй подає другу ґрунтовну працю, присвячену вивченню Х-променів, яка містить значно глибші порівняно з Рентгеном результати про природу та механізми виникнення цих променів. Пулюєві Х-променеграми мали вищу роздільну якість, ніж Рентгенові, тривалий час лишалися неперевершеними за технікою виконання. 2 лютого 1896 р. Пулюй отримав перше зображення повного людського (дитячого) скелета в Х-променях дуже високої якості, яке згодом опублікував відомий англійський журнал «The Photogram». У 90-х рр. ХІХ ст. Пулюй відіграв вирішальну роль як керівник проектування і будівництва багатьох електростанцій на змінному струмі в Чехії. Якість проектів та їх реалізації були дуже високими, із дотриманням екологічних вимог навіть сучасного рівня (тому, зокрема, мешканці Праги досі використовують електроенергію, яку дає їм «Пулюєва» електростанція). У 1902 р. він заснував та очолив катедру електротехніки. З нагоди 100-літнього ювілею Німецької політехніки в Празі Пулюя відзначили орденом Залізної корони ІІІ ступеня. за його наукову та викладацьку працю (1906). Він отримав також хрест ордена Франца-Йосифа і високий титул Радника двору (1910). У 1913 р. І. Пулюя обирають почесним членом Віденського електротехнічного товариства. У 1916 році Пулюй отримав пропозицію посади міністра освіти Австрійської монархії, однак відмовився за станом здоров'я. Цього ж року вийшов на пенсію. Помер у Празі, нині Чехія (тоді Королівство Богемія, Австро-Угорщина), де й похований на Мальвазінках. Дослідження в галузях фізики Пулюй працював у нових і актуальних на той час напрямках фізики: дослідна перевірка передбачень молекулярно-кінетичної теорії Максвелла, дослідження природи і властивостей катодних та Х-променів. Родина 1884 року Пулюй одружився з Катериною-Йосифою-Марією Стозіцькою (1863—1945) — студенткою Віденського університету. Шлюб узяли в греко-католицькій Церкві святої великомучениці Варвари у Відні. У сім'ї виросло шестеро дітей, три доньки і три сини: Наталка (1886 р. н.) стала піаністкою і дружиною відомого українського композитора Василя Барвінського; Ольга (1891 р. н.) і Марія (1894 р. н.) стали вчительками; Олександр (1901-1984) і Юрій (Ґеорґ, 1906 р. н.) здобули інженерний фах, а Павло (1904 р. н.) став лікарем. Оскільки в Празі не було українських шкіл, то Пулюй на літні місяці наймав для своїх дітей учителів української мови, давав відповідні оголошення до львівської газети «Діло». Павло і Юрій після смерті батька вчились у Львові в українській гімназії. Найстарший син Олександр пішов сімнадцятирічним добровольцем у лави Січового стрілецтва і до 1920 р. брав участь у бойових діях Української галицької армії, під час 2-ї світової брав участь у розбуові мережі ОУН в Україні, а після війни працював в кіноіндустрії Австрії. Кредо : «Нема більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю». : (Іван Пулюй) Праці Прилад Пулюя для визначення механічного еквівалента теплоти. альт=Один з перших (1896 р.) пулюєвих знімків. Рука доньки Наталії. Автор близько 50 наукових праць українською, німецькою, англійською мовами. Публікації про катодні та Х-промені * Strahlende Elektrodenmaterie //Wiener Berichte I. — 1880. — 81. — S.864 −923; II. — 1881. — 83. — S.402-420; III. 1881. — 83. — S.693-708; IV. — 1882. — 85. — S.871-881. * Strahlende Elektrodenmaterie und der sogenannte Aggregatzustand' — Wien; Verlag Carl Gerold Sohn, 1883. * Radiant Elektrode Matter and the so Called Fourth State.— London: Physical Memoirs, 1889. — Vol. l, Pt.2. — P.233-331. * Über die Entstehung der Röntgen‘schen Strahlen und ihre photographische Wirkung //Wiener Berichte. — 1896. — Bd. 105. — S. 228—238. * Die Röntgenische Entdeckung neuer Eigenschajten der sog. Kathodenstrahlen //Bohemia. — 1896. — 11.01 Пам'ятна дошка на стіні будинку № 9 по вулиці Шкодагассе, Відень, Австрія Поштова марка України, присвячена до 150 річчя від дня народження Івана Пулюя, 1995 (Michel 135) монети, номіналом 5 гривень, випущеної Національним банком України до 165-ї річниці від дня народження Івана Пулюя Львова Вшанування пам'яті * Тернопільський національний технічний університет носить ім'я Івана Пулюя та щороку 2 лютого, до дня народження Івана Пулюя, проводить Пулюївські наукові читання. * Музей Івана Пулюя відкрився в Тернопільському національному технічному університеті імені Івана Пулюя з нагоди 165-річчя славетного земляка в лютому 2010 р.. * Ім'ям видатного вченого названо середню школу, вулицю і площу Гримайлова. У 1995 р. встановлено пам'ятник на честь славетного земляка у селищі Гримайлів. У Гримайлівській середній школі діє музей імені Пулюя. Серед експонатів є ксерокопії багатьох праць вченого, сімейні фотографії. Зібрано багато матеріалу про педагогічну, наукову, дослідницьку діяльність І. Пулюя. * Раз у 2 роки присуджується Премія НАН України імені Івана Пулюя — за видатні роботи у галузі прикладної фізики. * Національний банк України, продовжуючи серію «Видатні особистості України», ввів у обіг 25 січня 2010 р. пам'ятну монету номіналом 5 гривень, присвячену Іванові Павловичу Пулюю. * 4 листопада 2014 р. у Тернополі відкрили меморіальну дошку членам Тернопільського таємного молодіжного товариства «Громада», засновником якого був І.Пулюй. Її встановили з нагоди 150-річчя з часу заснування організації, розмістили на стіні будинку по вулиці Листопадовій, де колись збиралися громадівці. * Неприбуткова благодійна організація «Кирило-Мефодіївська фундація» заснувала Всеукраїнську стипендійнк програму імені Івана Пулюя . * Вулиці та провулки Івана Пулюя є у багатьох населених пунктах України (зокрема, у Дніпрі — вулиця та провулок, у Києві — вулиця Пулюя в Турецькому містечку, у Львові, Вінниці, Тернополі, Івано-Франківську, Дрогобичі, Броварах). * Міжнародний астрономічний союз (IAU) назвав малу планету 2004 TY13 ім'ям Івана Пулюя (226858) Ivanpuluj. * У травні 2022 р. в місті Городок Хмельницької області вулицю Ломоносова перейменували на вулицю Івана Пулюя. Див. також * Премія НАН України імені І. Пулюя Зауваги Примітки Джерела * Брега Г. С., Васильєва Н. Ф. Пулюй Іван Павлович // * * Гаврилюк О., Шумська В. Учений-енциклопедист з Гримайлова // Вільне життя плюс. — Тернопіль. — 2015. — 6 лют. — С. 2. * Гайда Р. Іван Пулюй та становлення науки про Х-промені / Р. П. Гайда; Нац. акад. наук України, Ін-т фізики конденс. систем. — Львів, 1997. — 62 с. * Гайда Р. Іван Пулюй. 1845—1918 : життєписно-бібліографічний нарис / Роман Гайда, Роман Пляцко; відп. ред. О. Купчинський. — Львів, 1998. — 284 с. — (Визначні діячі НТШ; Вип. 7). Друге видання, уточнене і доповнене, — Львів, 2019. — 220 с. * Даценко Л. Вже відомий. Але ще недостатньо визнаний / Л. Даценко, В. Шендеровський // Урядовий кур'єр. — 1995. — 28 верес. — С. 15. * Долчук М., Полєк В. Попередник славнозвісного Рентгена // Дзвін. — 1996. — № 10—12 (624—626). — С. 95—101. — ISSN 0868-4790. * Пиндус Б., Щербак Л. Пулюй Іван Павлович // * Підвальна У., Пляцко Р., Лончина В. Іван Пулюй та відкриття Х-променів // Праці Наукового товариства ім. Шевченка. Медичні науки. — 2021, Т. 64, № 1. — C. 180—190. * Пляцко Р. Іван Пулюй: Визнання (до 175-річчя від народження) // Вісник Наукового товариства ім. Шевченка. — 2020, № 64. — С. 42-49. * Світоч української науки: до 170-річчя від дня народження І. Пулюя (1845—1918) // Дати і події, 2015, перше півріччя: календар знамен. дат № 1 (5) / Нац. парлам. б-ка України. — Київ, 2014. — С. 43–48. * Владислав Таранюк про Івана Пулюя, Василя Єрошенка, Василя Каразіна, Агатангела Кримського, Лазаря Заменґофа / В. Таранюк. — Київ: Грані-Т, 2009. — 88 с. — («Життя видатних дітей»). — ISBN 978-966-465-240-4. Посилання * Пулюй Іван Павлович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 6. Біографічна частина: Н–Я / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2016. — с.134—135.

І́гор Іва́нович Сікорський (, Київ, Російська імперія — , Істон, Коннектикут, США) — видатний авіаконструктор українського походження, який працював у Російській імперії та Сполучених Штатах Америки. Творець перших у світі літаків: чотиримоторного «Руський витязь» (1913 рік), важкого чотиримоторного бомбардувальника і пасажирського літака «Ілля Муромець» (1914), трансатлантичного гідроплана (1934), серійного гелікоптера одногвинтової схеми (1942), Sikorsky S-29-A. Конструктор першого в США літака-амфібії. У 1918 році емігрував до США, де в 1923-у році заснував компанію Sikorsky Aircraft. Біографія Лесі Українки Наталії Вишинської-Гроздової (сидить праворуч від нього). Латинський квартал у Києві, 1907 рік) Пам'ятник Ігореві Сікорському в Києві, на кампусі НТУУ «КПІ» Народився в Києві, в сім'ї Івана Сікорського, професора кафедри неврології та психіатрії медичного факультету Київського університету, почесного члена київського клубу російських націоналістів, активного супротивника українського національного відродження, якого звинувачували у співробітництві з російською таємною поліцією. Іван Сікорський провів експертизу в справі Бейліса, в якій доводив, що ритуальне вбивство з метою отримання християнської крові могло статися. Дівоче прізвище матері авіаконструктора Марії (Зінаїди) Стефанівни — Темрюк-Черкасова. Хрещеними батьками Ігоря Сікорського стали Великий князь Петро Миколайович та Велика княгиня Олександра Петрівна Етнічне походження Першим відомим предком Ігоря Сікорського був православний священик Григорій Сікорський, приблизні роки життя 1705–1760. Відомо, що у 1686 році Київська православна митрополія була підпорядкована Російській православній церкві, а сама правобережна Київщина входила до складу Речі Посполитої аж до 1793 року. Ігор Сікорський у листі, англійською мовою, від 30 серпня 1933 року до Василя Галича писав: Наразі це єдиний відомий документ з підписом Ігоря Сікорського, де він вказує на свою етнічну приналежність. Поштовхом до вивчення свого родоводу стало те, що Сікорський був дуже чутливий, щоб його не вважали поляком. Хоча в одній із перших великих публікацій в українській пресі про видатного авіаконструктора, статті 2001 року в газеті «День» «Сікорський — „відомий“ і невідомий» Сергія Гончарова, стверджувалося, що Ігор Сікорський був поляком. Історик Віталій Довгич, перебуваючи у штаті Коннектикуті, зустрівся з подружжям Свириденків, які були особисто знайомі з Ігорем Сікорським. Вони розповіли, що вони добре знали Ігоря Івановича, а нині підтримують досить близькі стосунки з його сином. Вони не можуть сказати, чи вважав себе Ігор Сікорський українцем до Другої світової війни, але у післявоєнний період українська діаспора робила все, щоб Ігор Іванович цілком усвідомлював себе українцем. Освіта Закінчив Морський кадетський корпус (1903–1906 роки) в Петербурзі та Київський політехнічний інститут (1907–1911). Навчався у Паризькій технічній школі (1906 рік). Початок творчості 1908–1912 роки — навчаючись у Київському політехнічному інституті, спроектував і побудував кілька гелікоптерів, літаків-біпланів. Ідею гелікоптера йому навіяли малюнки повітряного ґвинта Леонардо да Вінчі. У 1908–1912 роках побудував у Києві 6 моделей літаків та гелікоптер. Свій гелікоптер Сікорський почав будувати 1908 року, всього через один рік після першого польоту вертоліта французького інженера Поля Корню в 1907 році (щоправда, вертоліт Корню піднявся лише на висоту 30 см і перебував у повітрі 20 секунд). Перший вертоліт Сікорського не зміг злетіти через недостатню потужність двигуна. Невдачею завершилися випробування і другого вертоліта Сікорського, оснащеного двадцятип'ятисильним двигуном «Анзані» (Франція). На думку Сікорського, потужність двигуна все-таки була недостатньою. У 1910 році Ігор Сікорський розпочав створення свого першого аероплану. Свої зусилля він об'єднав із сином київського купця Федором Івановичем Билінкіним, який вже мав певний досвід у цій справі. Біплан був названий БІС № 1 (Билінкін, Йордан, Сікорський). Потім він був перебудований в літак БІС № 2, на якому 3 червня 1910 року в присутності спортивних комісарів Київського товариства повітроплавання Ігор Сікорський виконав вдалий політ по прямій завдовжки в 182 м на висоті 1,2 м тривалістю 12 с. Надалі було здійснено близько 50 польотів на висоті 10 м, але з малою тривалістю. 1911 року на своєму літаку С-5 склав іспит на звання пілота. Встановив 4 всеросійських рекорди, здійснював показові польоти, катав пасажирів. 29 грудня 1911 року на літаку власної конструкції С-6 встановив світовий рекорд швидкості польоту з двома пасажирами — 111 км/год. На Московській повітроплавальній виставці був нагороджений Великою золотою медаллю, а Російське технічне товариство нагородило його медаллю «За корисну працю у повітроплаванні та за самостійну розробку аероплана своєї системи, яка дала чудові результати». Київське товариство повітроплавання нагородило знаменитого земляка золотою медаллю. У 1912–1918 роках — головний конструктор авіаційного відділу Російсько-Балтійського вагонного заводу, конструює цілу серію нових типів літаків. Під його керівництвом були побудовані одні з перших у світі багатомоторні літаки «Руський Витязь» та «Ілля Муромець». Літак «Ілля Муромець» вперше піднявся у повітря 10 грудня 1913 року, а у 1914 році ним було встановлено світовий рекорд вантажопідйомності. На Російсько-балтійському вагонному заводі під час першої світової війни випускались також моделі С.XVI, С.XX. Еміграція і робота в США 18 лютого 1918 емігрував до Французької республіки (Париж), а в березні 1919 переїхав до США. До 1923 року сталого заробітку не мав, періодично давав уроки пілотування та іноді читав лекції у середніх навчальних закладах. Все змінилося 1923 року, коли він заснував авіаційну фірму, згодом став власником конструкторсько-будівельної фірми «Sikorsky Aircraft». До 1939 року збудував близько 15 типів літаків. У 1925–1940 роках розробив серію надзвичайно успішних літаків, які принесли США престиж та рекорди. Побудований в 1934 році на замовлення Pan American World Airways гідроплан Sikorsky S-42 встановив десять світових рекордів, а 10 серійних S-42 стали першими у світі міжконтинентальними пасажирськими лайнерами, які забезпечили регулярні рейси через Атлантичний і Тихий океани. З 1939 року перейшов на конструювання гелікоптерів одногвинтової схеми. Першим почав будувати турбінні гелікоптери, гелікоптери-амфібії. 1939 року здійснив перший політ спроектований ним гелікоптер VS-300. З 1943 року його фірма стала провідним виробником вертолітної техніки за кордоном. Гелікоптери Сікорського марки «S» 1941 року були прийняті на озброєння Збройними силами США. У цілому фірма Сікорського — «Sikorsky Aircraft» створила 17 базових літаків та 18 гелікоптерів. З придбанням ліцензій на виробництво машин цієї марки розпочався розвиток вертольотобудування у Великій Британії та Франції. Про високу гарантію польотів на гелікоптерах І. Сікорського свідчать факти постійного використання їх президентами США як VIP-транспортних засобів. На гелікоптерах Сікорського Sikorsky S-61 вперше здійснено переліт через Атлантику (S-61; 1967 рік) і Тихий океан (S-61; 1970; з дозаправкою у повітрі). Помер 26 жовтня 1972 року в Істоні. Нагороди * Удостоєний понад 80 різних високих нагород, володів рідкісною відзнакою — Меморіальним призом братів Райт. * Почесний доктор багатьох університетів світу. * МАС 1979 року увіковічив ім'я Ігоря Сікорського у назві кратера на Місяці. * З 1980 року Американська гелікоптерна спілка вручає Приз Сікорського. * 1987 року на честь Ігоря Сікорського була названа площа в Приморському районі Санкт-Петербурга. * 1990 — Премія імені Едварда Ворнера (посмертно), найвища нагорода Міжнародної організації цивільної авіації. * У серпні 2008 у львівській галереї «Зелена канапа» експонувалась виставка, присвячена Ігореві Сікорському. * 29 травня 2009 року Національним банком України випущена ювілейна монета «Ігор Сікорський» номіналом 2 гривні. Вшанування * Міжнародного аеропорту «Київ»8 липня 2010 року рішенням Київської міської ради ім'я Ігоря Сікорського присвоєно Авіакосмічному ліцею Національного авіаційного університету. * 27 жовтня 2011 року вулицю Танкову у Києві було перейменовано Київською міською радою на вулицю Авіаконструктора Ігоря Сікорського. * 2011 року на честь Ігоря Сікорського був названий астероїд головного поясу «10090 Сікорський». * 2015 року на честь Ігоря Сікорського була названа одна з вулиць Вінниці. * 2016 року Міжнародному аеропорту «Київ» присвоєно ім'я авіаконструктора Ігоря Сікорського. * 2016 року Національному технічному університету України «Київський політехнічний інститут» присвоєно ім'я Ігоря Сікорського. * 2016 року в Музеї української діаспори було відкрито перший, створений в незалежній Україні, історико-меморіальний виставковий проект «Наш Сікорський», який зараз діє на постійній основі. * 2016 року у Дніпрі вулицю Тельмана перейменували на вулицю Ігоря Сікорського. * 2016 року у Білій Церкві вулицю Олега Кошового перейменували на вулицю Ігоря Сікорського. * У Києві 31 серпня 2019 року в День української авіації поблизу аеропорту «Київ» імені Сікорського відкрито пам'ятник Ігорю Сікорському. * 20 жовтня 2021 року у Хмельницькому провулок Жуковського був перейменований на провулок Ігоря Сікорського. Додаткові факти * Фото Ігоря Сікорського представлене у фотогалереї у Посольстві США в Україні поруч з такими відомими американцями українського походження як Мілла Йовович, Дастін Гоффман, Девід Духовни, Боб Ділан та інші. Див. також * Іван Олексійович Сікорський — батько Ігоря Сікорського Примітки Джерела * Абліцов В. Г. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті. — : КИТ, 2007. — 436 с. * Гаврилюк Л.О. Сікорський Ігор Іванович // * Гончаров С.. Сікорський — «відомий» і невідомий // День. — 2001. — № 132. — 27 липня. * Згуровський М.. Людина, яка втілила мрію Леонардо да Вінчі // Дзеркало тижня. — 2008. — № 13. — 5 квітня. * Майкл. Винахідник «човнів, які літають» // Поступ. — 2005. — 1 вересня. Література * Ігор Сікорський / О. Промахов. — Київ: Агенція «ІРІО», 2018. — 128 с. : іл. — (Видатні українці. Люди, які творили історію). — ISBN 617-7453-59-7. * Сікорський Ігор: Київський зліт / І. В. Шпак. — К. : АДЕФ-Україна, 2016. — 116 с. — ISBN 617-7393-28-2. Посилання * Шендеровський В. Летовище імені Ігоря Сікорського — Ігор Сікорський / Василь Шендеровський. Нехай не гасне світ науки. Книга перша. — 19 листопада 2000 року. * * Igor Sikorsky. Aerial Russia — the Romance of the Giant Aeroplane — early days of Igor Sikorsky online book * Igor Sikorsky article from ctheritage.org (reference) * Biography from Sikorsky company * Official Sikorsky historical archives * Igor Sikorsky // Time magazine. 16 November 1953. (Cover) * New England Air Museum in Windsor Locks, Connecticut, has extensive Sikorsky exhibits * «VOICE OF AMERICA: EXPLORATIONS — March 27, 2002: Igor Sikorsky» * Igor [email protected] * Transatlantic Re-enactment Flight * Фотографії пам'ятника Ігорю Сікорському поблизу аеропорту «Київ»

Telnet Telnet ()— мережевий протокол для реалізації текстового інтерфейсу по мережі (у сучасній формі — за допомогою транспорту TCP). Назву «telnet» мають також деякі утиліти, що реалізують клієнтську частину протоколу. Введення Призначення протоколу TELNET у наданні достатньо спільного, двонаправленого, восьмибітового байт-орієнтованого засобу зв'язку. Його основне завдання полягає в тому, щоб дозволити термінальним пристроям і термінальним процесам взаємодіяти один з одним. Передбачається, що цей протокол може бути використаний для зв'язку виду термінал-термінал («зв'язування») або для зв'язку процес-процес («розподілені обчислення»). Пристрій Хоча у сесії Telnet виділяють клієнтську і серверну сторону, протокол насправді повністю симетричний. Після встановлення транспортного з'єднання (як правило, TCP) обидва його кінця грають роль «мережевих віртуальних терміналів » (Network Virtual Terminal, NVT), які обмінюються двома типами даних: * Прикладними даними (тобто даними, які йдуть від користувача до текстового додатка на стороні сервера і назад); * Командами протоколу Telnet, окремим випадком яких є опції, службовці для з'ясування можливостей і переваг сторін. Хоча Telnet-сесії, що виконується по TCP, властивий повний дуплекс, NVT повинен розглядатися як напівдуплексний пристрій, що працює за замовчуванням у буферизованому рядковому режимі. Прикладні дані проходять через протокол без змін. Дані можуть зазнавати змін (наприклад може бути скинутий старший біт) у разі, якщо на вхід одного терміналу надійшли дані, допустимість приймання яких не була підтверджена другим. , тобто на виході другого віртуального терміналу ми бачимо саме те, що було введено на вхід першого. З точки зору протоколу дані представляють просто послідовність байтів (октетів), за замовчуванням належать набору ASCII, але при включеній опції Binary - будь-яких. Хоча були запропоновані розширення для ідентифікації набору символів Telnet Charset Option, але на практиці ними не користуються. Всі значення октетів прикладних даних крім \ 377 (десяткове 255) передаються з транспорту як є. Октет \ 377 передається послідовністю \ 377 \ 377 із двох октетів. Це пов'язано з тим, що октет \ 377 використовується на транспортному рівні для кодування опцій. Опції Протокол надає за замовчуванням мінімальну функціональність, яка розширюється за рахунок опцій. Принцип обумовлених опцій вимагає проводити переговори при включенні кожної з опцій. Одна сторона ініціює запит, а інша сторона може або прийняти, або відкинути пропозицію. Якщо запит приймається, то опція негайно вступає в силу. Опції описані окремо від протоколу як такого, і їх підтримка програмним забезпеченням довільна. Клієнту протоколу (мережному терміналу) пропонується відкидати запити на включення непідтримуваних і невідомих опцій. Принтер і клавіатура NVT Принтер NVT має невизначену ширину каретки і довжину сторінки і повинен мати уявлення всіх 95 друкованих символів US-ASCII (коди з 32 по 126). Керувальні символи мають таке значення: Назва Код (десятковий / шістнадцятковий) Опис NULL (NUL) * 0/0x00 Операції відсутні Line Feed (LF) * 10/0x0A Переводить принтер на наступний рядок друку, залишаючись на тій же горизонтальній позиції Carriage Return (CR) * 13/0x0D Переміщує принтер до лівої межі поточного рядка. BELL (BEL) 7/0x07 Виникає аудіо або відео сигнал (але НЕ переміщує головку принтера). Back Space (BS) 8/0x08 Переміщує головку принтера на один символ у напрямку до лівої границі. Horizontal Tab (HT) 9/0x09 Переміщує принтер в наступну зупинку горизонтальної табуляції. Залишається невизначеним, як сторона визначає і встановлює ці зупинки табуляції. Vertical Tab (VT) 11/0x0B Переміщує принтер в наступну зупинку вертикальної табуляції. Залишається невизначеним, як сторона визначає і встановлює ці зупинки табуляції. Form Feed (FF) 12/0x0C Переміщує принтер до верхньої частини наступної сторінки, залишаючись на тій же горизонтальній позиції. Підтримка дії символів, помічених як *, обов'язкова. Інші можуть виконувати задану дію або ні; одна сторона не повинна припускати нічого певного про підтримку конкретних необов'язкових керувальних символів іншою стороною. Послідовність «CR LF» повинна оброблятися як єдиний символ переведення рядка і використовуватися щоразу, коли потрібна їх спільна дія; послідовність «CR NUL» повинна використовуватися, де потрібна тільки повернення каретки; і використання символу CR слід уникати в інших контекстах. Структура команд Telnet Кожна команда TELNET є мультибайтна послідовність, що починається з коду \ 377 (десяткове: 255) «Interpret as Command» (IAC) та коду команди. Команди, що відповідають за домовленістю за опцією, є трьохбайтовими послідовностями, де третій байт є кодом опції. Нижченаведені коди і кодові послідовності мають відповідний сенс тільки коли йдуть відразу за IAC. Назва Код (десятковий / шістнадцятковий) Опис SE 240/0xF0 Завершує узгодження, розпочате командою SB NOP 241/0xF1 Операції відсутні. Data Mark 242/0xF2 Синхронізація (Synch) обміну даними. Ця команда завжди супроводжується TCP Urgent notification. Break 243/0xF3 Натиснуто кнопка «Break» або «Attention». Interrupt Process 244/0xF4 Призупиняє, перериває, аварійно припиняє або завершує процес. Abort output 245/0xF5 Відправляє сигнал Synch користувачеві. Are You There 246/0xF6 Відправляє назад відповідь терміналу, що складається з друкованих символів. Erase character 247/0xF7 Одержувач повинен видалити попередній символ, якщо це можливо. Erase Line 248/0xF8 Стерти останній введений рядок, тобто всі дані, отримані після останнього переведення рядка. Go ahead 249/0xF9 Очікується передача даних. SB 250/0xFA Початок узгодження опції, що вимагає передачі параметрів. WILL опція 251/0xFB Вказує на бажання виконувати чи підтверджує, що зараз виконується зазначена опція. WON’T опція 252/0xFC Вказує на відмову почати або продовжити виконувати зазначену опцію. DO опція 253/0xFD Запит на те, щоб інша сторона виконала або підтвердила виконання зазначеної опції. DON’T опція 254/0xFE Вимога на те, щоб інша сторона зупинила виконання або підтвердила те, що вказана опція більше не виконується. IAC 255/0XFF Байт даних 255. Застосування Історично Telnet служив для віддаленого доступу до інтерфейсу командного рядка операційних систем. Згодом його стали використовувати для інших текстових інтерфейсів, аж до ігор MUD і анімованого ASCII-art. Теоретично, навіть обидві сторони протоколу можуть бути програмами, а не людиною. Іноді клієнти telnet використовуються для доступу до інших протоколів на основі транспорту TCP. Протокол telnet використовується в керувальному з'єднанні FTP, тобто заходити на сервер командою telnet ftp.example.net ftp для виконання налагодження і експериментів не тільки можливо, але і правильно (на відміну від застосування клієнтів telnet для доступу до HTTP, IRC і більшості інших протоколів). Безпека У протоколі не передбачено використання ні шифрування, ні перевірки достовірності даних. Тому він вразливий для будь-якого виду атак, до яких вразливий його транспорт, тобто протокол TCP. Для функціональності віддаленого доступу до системи в наш час застосовується мережевий протокол SSH (особливо його версія 2), основною причиною створення якого були питання безпеки. Так що варто мати на увазі, що сесія Telnet дуже беззахисна, якщо тільки не здійснюється в повністю контрольованої мережі або з застосуванням захисту на мережевому рівні (різні реалізації віртуальних приватних мереж). Через ненадійність від Telnet як засобу управління операційними системами давно відмовилися. Telnet та інші протоколи У середовищі фахівців з технологій internet поширена думка, що клієнт Telnet придатний для здійснення ручного доступу (наприклад, з метою налагодження) до таких протоколів прикладного рівня як HTTP, IRC, SMTP, POP3 і іншим текст-орієнтованим протоколами на основі транспорту TCP. Однак, використання клієнта telnet як клієнта TCP викликає такі небажані ефекти: * Клієнт може передати дані, які Ви не вводили (опції Telnet); * Клієнт не буде приймати октет \ 377; * Клієнт буде спотворювати октет \ 377 при передачі; * Клієнт взагалі може відмовитися передавати октети зі старшим бітом 1. Такі програми як netcat дійсно забезпечують чистий доступ до TCP, однак потрібні спеціальні хитрощі для передачі переведення рядка як CR LF (що потрібно багатьма протоколами). Зазвичай клієнт Telnet за замовчуванням передає будь-яке переведення рядка як CR LF, незалежно від його кодування у системі клієнта. Також для доступу до прикладних протоколів (крім FTP і, власне, Telnet) з метою налагодження є використання клієнта PuTTY в режимі «Raw» (чистий доступ до TCP) - PuTTY перетворює переведення рядка окремо від підтримки протоколу Telnet.

Гривня Гривня (символ — ₴, код — UAH) — офіційна валюта України. Відповідно до Указу Президента України Леоніда Кучми та статей 99 і 102 Конституції України, протягом 2—16 вересня 1996 року в Україні була проведена грошова реформа. В обіг введено національну валюту України гривню та її соту частку — копійку. Літерний код валюти — UAH, цифровий код — 980, скорочене позначення — грн (без крапки на кінці). Емісійний інститут — Національний банк України. Сьогодні в обігу перебувають монети номіналом 10, 50 копійок, 1, 2, 5, 10 гривень і банкноти номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500, 1000 гривень. З 1 липня 2018 року Національний банк України припинив випуск монет номіналами 1, 2, 5 і 25 копійок. З 1 жовтня 2019 року монети в 1, 2 та 5 копійок перестали бути законним платіжним засобом в Україні, з 1 жовтня 2020 року монети у 25 копійок також втратили статус платіжного засобу. Протягом 2018—2020 років були введені в обіг монети номіналами 1, 2, 5 і 10 гривень, які поступово замінять банкноти відповідних номіналів. 25 жовтня 2019 року в обіг була введена банкнота номіналом 1000 гривень. Після завершення впорядкування номінального ряду монет і банкнот гривні в обігу перебуватимуть монети номіналом 10, 50 копійок, 1, 2, 5, 10 гривень та банкноти номіналом 20, 50, 100, 200, 500 і 1000 гривень. Історія української валюти сягає часів Київської Русі та походить від слова «гривна» — стародавньої нашийної прикраси, а також вагової, лічильної та монетної одиниці, що мала поширення на теренах сучасної України. Етимологія У різні історичні періоди слово «гривня» означало мідяну монету у дві з половиною копійки, згодом — у три, і, нарешті, назву «гривеник» дістала у народі срібна монета вартістю у десять копійок (зберігалася ця традиція і за радянських часів). Водночас із назвою «гривеник» у народі зберігалася й запозичена з польської мови назва «злотий», яка перейшла на срібну монету у п'ятнадцять копійок. Етимологи виводять походження назви «гривня» від старослов'янського «гривна» — «намисто, браслет». У побуті Київської Русі існувала прикраса «шийна гривна» — золотий, прикрашений коштовним каменем обруч, що носився на шиї. «Гривнями» іноді називали також металеві амулети (медальйони), які також носилися на шиї (наприклад, так звані амулети-змійовики). Слово, мабуть, утворилося від праслов'янського кореня «грива» — «шия», що залишився в сучасній українській мові лише для визначення відповідної частини тіла деяких тварин. На думку етимологів, первісне значення слова «гривня» — «шийна прикраса» — доповнилося значеннями «грошова одиниця» та «міра ваги» внаслідок звичаю робити шийні прикраси з монет. Цей звичай мав поширення в Україні й зберігся фактично до наших днів. Історія Руські князівства Київської Русі (XI—XIII ст.). Ромбоподібна форма зливку сьогодні є логотипом Національного банку України. У часи Київської Русі (протягом ІХ-Х століть) основною грошовою одиницею на теренах сучасної України був арабський диргем (срібна монета, що пізніше рівнялася київській ногаті), що поширився в Європі внаслідок тодішньої інтенсивної торгівлі з мусульманськими країнами. Першою спробою виготовлення системи власної валюти стало карбування під керівництвом князя Володимира Великого (963—1015) київських злотників і срібняків. Нині відомо багато зразків цих князівських монет. Златник Володимира мав вагу в 4,4 г, срібняк — довільна вага від 1,73 до 4,68 г. На особовій стороні (аверсі) цих монет звичайно карбувалося зображення самого князя, на зворотному (реверсі) — князівський родовий знак (тризуб). Крім Володимира Великого, князівську монету карбували також його син Ярослав Мудрий (1019—1054) і двоюрідний брат Ярослава Святослав Туровський, а також невідомий нині руський князь із хресним ім'ям Петро. Так, срібняк Ярослава, мав на аверсі зображення святого заступника князя — Юрія Переможця, а на реверсі — знов-таки, князівський знак тризуб. «Гривна» спочатку була ваговою одиницею Київської Русі, її виникнення відносять до VIII—ІХ столітть. З поширенням на території Русі арабських дирхамів певну їх кількість стали прирівнювати за вагою до вагової гривні. Поступово гривна набула значення не лише вагової, але й лічильної одиниці. В джерелах часів Київської Русі лічильну гривну називають «гривною кун» (див. також Куна). У ваговій гривні зважували також срібло в злитках, прикрасах чи уламках. Згодом злитки срібла стандартної форми і ваги стали монетами. Монетна гривна відома з середини XI століття. Першими виникли київські монетні гривні — ромбоподібні злитки вагою близько 164 г. Майже одночасно з'явилися новгородські гривні;— паличкоподібні злитки вагою близько 204,7 г. В обігу мали місце також чернігівські та польські гривні. Новгородські гривні проіснували до XV століття, обіг інших завершився в XIII столітті. Київські і новгородські гривні використовувалися на всій території Київської Русі, інші — переважно на північному заході Давньоруської держави. XIV—ХІХ століття Гривна лишалась грошовою одиницею на Русі до XIV століття. Під час монголо-татарської навали (з другої половини XIII століття) срібні гривні стали ділити, рубаючи їх навпіл. Так з'явилися рублі (від слова рубати, тобто обрубок гривні), які стали основною грошовою одиницею на українських землях у складі Великого князівства Московського, Московського царства та Російської імперії аж до XX століття. На решті українських землях у складі інших держав, в ті часи в обігу були такі валюти як османські акче, польські талери, гроші і злоті, голландські левендальдери, німецькі марки, угорські та австро-угорські гульдени, флорини і крони та інші. УНР Проголосивши у 1917 році Третім універсалом утворення Української Народної Республіки, Центральна Рада запровадила в Україні нову національну валюту. Первісно такою валютою було визначено український карбованець, вартість якого за золотим стандартом дорівнювала 17,424 долі (0,774 г) чистого золота (1 доля = 0,044435 г золота). Виготовлення державних грошових знаків та цінних паперів у той час здійснювала Експедиція заготовок державних паперів. Ухвалою Центральної Ради від 19 грудня 1917 року було видрукувано перший грошовий знак Української Народної Республіки — купюру вартістю у 100 карбованців. Автором оформлення грошового знака був український художник-графік Георгій Нарбут. Оформлюючи свою купюру, Нарбут застосував вишукані орнаменти в дусі українського бароко XVII—XVIII століть, декоративні шрифти, зображення тризуба (родового знаку князя Володимира Великого) та самостріла (герба Київського магістрату XVI—XVIII століть). Напис «100 карбованців» подавався на купюрі мовами чотирьох найчисленніших націй, що жили на території України, — українською, російською, польською та єврейською (їдишем). З випуском нарбутівської стокарбованцевої купюри пов'язаний вибір тризуба як державного герба України. Георгій Нарбут, проєктуючи ескіз купюри у 100 карбованців, звернув увагу на тризуб як знак, характерний для найдавніших національних грошей України — злотників та срібняків князя Володимира, і вмонтував його до композиції ескізу. Оригінальний знак одразу запам'ятався українським патріотам. Тризуб тут виступав як алегорія українського державотворення ще від часів Володимира Великого, що також мало глибоко патріотичний зміст. Після введення купюри в обіг майже одразу ж було зафіксовано випадки її фальшування. З огляду на те, а також на деякі політичні причини (так, УНР, яка за Третім універсалом визначалася як складова частина федеративної Росії, проголошувалася за Четвертим універсалом 22 січня 1918 року «самостійною, ні від кого не залежною державою») Центральна Рада 1 березня 1918 року прийняла закон про запровадження нової грошової одиниці — гривні, яка поділялася на 100 шагів і дорівнювала 1/2 карбованця. Банкнота номіналом 100 гривень 1918 року друку Протягом 1918 року в Берліні було видрукувано банкноти номіналом у 2, 10, 100, 500, 1000 та 2000 гривень (проєкти двох останніх було виконано вже після проголошення гетьманату на чолі з Павлом Скоропадським). Ескіз першої купюри, оздобленої досить простим геометричним орнаментом, виконав Василь Кричевський, трьох наступних — Георгій Нарбут. Гривневі купюри Нарбута, як і попередня, відзначалися вишуканим оформленням. Так, в ескізі 10-гривневої купюри Нарбут використав орнаменти українських книжкових гравюр XVII століття, 100-гривневої — зображення робітника з молотом та селянки з серпом на тлі розкішного вінка з квітів і плодів, 500-гривневої — свою улюблену алегорію «Молода Україна» у вигляді опроміненої дівочої голівки у вінку (завдяки цій деталі купюра отримала гумористичну народну назву «горпинка»). Гетьман Павло Скоропадський, прийшовши до влади в Україні у квітні 1918 року, відновив як основну грошову одиницю Української Держави карбованець, що поділявся на 200 шагів. Було виготовлено ескізи купюр у 10, 25, 50, 100, 250 та 1000 карбованців. З цих купюр Георгієві Нарбутові, який очолив утворену при гетьмані «Експедицію з заготовлення державних паперів», належав ескіз лише 100-карбованцевого знака, де він використав портрет Богдана Хмельницького, індустріальні мотиви (композицію з ремісничих інструментів) та створений ним самим проєкт герба Української Держави зі сполученням символів «тризуб» та «козак із мушкетом». Ескізи інших купюр, що не визначалися високим художнім рівнем і виглядали досить еклектично, виготовили І. Золотов, Іван Мозалевський, А. Богомазов та інші графіки. Хронологія введення грошових знаків УНР та Української Держави в обіг була такою: 5 січня 1918 року — 100 карбованців (ескіз Г. Нарбута); 6 квітня 1918 року — 25 та 50 карбованців («лопатки», ескізи О. Красовського); 17 жовтня 1918 року — 10, 100 та 500 («горпинки») гривень (ескізи Г. Нарбута); жовтень 1918 року — 1000 та 2000 гривень (ескізи І. Мозолевського); серпень 1919 року — 10 («раки») та 1000 карбованців (ескізи І. Золотова), 100 карбованців (ескіз Г. Нарбута) та 250 карбованців («канарейки», ескіз Б. Романовського); жовтень 1919 року — 25 карбованців (ескіз А. Приходька). Після переходу влади в Україні у грудні 1918 року до рук Директорії на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою основною грошовою одиницею відновленої УНР знову було проголошено гривню. Радянський період З настанням радянського періоду в історії України, гроші у гривневому найменуванні зникають з обігу аж до середини 1990-х років. Перші радянські карбованці (так звані «більшовицькі тисячки»), запроваджені на початку 1920-х років Раднаркомом на землях Радянської України, мали мізерний курс (1 золотий царський рубль = 5 457 000 000 радянських карбованців). Щоб стабілізувати радянську валюту, у 1922-1924 роках відбулася грошова реформа, в ході якої була введена «нова тверда валюта» — червінець (1 червінець = 10 карбованцям й містив 1,6767 г золота), який перебував в паралельному обігу з карбованцем до 1947 року. Ця подія стала моментом остаточного утвердження радянської валюти на теренах сучасної України. Радянський карбованець перебував в обігу до розпаду СРСР в 1991 році. У 1942—1944 роках на окупованих Третім Рейхом українських землях в обігу також перебував карбованець Райхскомісаріату Україна, який за валютний курсом був прив'язаний до райхсмарки у співвідношенні 10:1 (10 карбованців за 1 райхсмарку). До Другої світової війни на анексованих Радянським Союзом західноукраїнських землях перебували злоті Другої Речі Посполитої (Волинь, Східна Галичина), леї Королівства Румунія (Північна Буковина, Буджак) та крони Чехословаччини (Закарпаття). Протягом 1939-1954 років підпільними структурами ОУН випускалися Бофони, грошові документи (квитанції) номіновані у злотих та карбованцях. Незалежність купоно-карбованців 1993 року випуску, які перебували в обігу до 16 вересня 1996 року Ухвалений 24 серпня 1991 року Акт проголошення незалежності України відкрив дорогу для запровадження в молодій державі власної національної валюти. Її, в продовження традицій Київської Русі та періоду Української революції 1917—1921 років, було вирішено назвати гривнею. Щодо назви розмінної монети, то для неї пропонувалися назви «шаг», «сотий», «різана», але врешті було віддано перевагу звичній уже (розмінній монеті радянського карбованця) «копійці». 1992 року перші зразки української національної валюти було виготовлено в Канаді за ескізами В. І. Лопати (портрети князів та малюнки пейзажів) та Бориса Максимова (дизайн купюр, орнаменти, шрифти). Однак в обіг в Україні з 1992 року було введено тимчасову валюту, розраховану на перехідний період, — карбованець, або купоно-карбованець. Саме ця грошова одиниця стала протягом 1992-1994 років жертвою гіперінфляції, зумовленої економічною кризою перехідного періоду. Так, наприклад, якщо в 1992 році найвищою за номіналом банкнотою, що перебували в обігу, були 1000 карбованців, то в 1993-му — вже 100 000 карбованців, у 1994-му — 500 000 а в 1995-му — 1 мільйон. Посилення у 1995 році та першій половині 1996 року стабілізаційних процесів в економіці, зокрема значне зниження темпів інфляції, суттєве призупинення спаду виробництва, стабілізація курсу українського карбованця до іноземних валют, зростання доходів населення, створили належні умови для запровадження гривні, яка згідно з Конституцією України є офіційною грошовою одиницею країни. Банкнота номіналом 100 гривень 1996 року випуску (друга серія сучасної гривні) 25 серпня 1996 року в засобах масової інформації було оголошено Указ Президента України Леоніда Кучми «Про грошову реформу в Україні». Відповідно до Указу Президента України грошова реформа проводилася від 2 до 16 вересня 1996 року. У перший же день реформи за встановленим курсом було перераховано у гривні ціни, тарифи, оклади заробітної плати, стипендії, пенсії, кошти на рахунках підприємств, установ та організацій, а також вклади громадян. Карбованцеві вклади населення було перераховано у гривні за курсом 100 000 карбованців за одну гривню без будь-яких обмежень і конфіскацій. Впродовж 15 днів — від 2 до 16 вересня 1996 року — в готівковому обігу одночасно вільно використовувалися як гривні, так і карбованці з поступовим вилученням останніх. Після 16 вересня 1996 року приймання карбованців в усі види платежів було припинено, і єдиним законним засобом платежу на території України з цього моменту стала гривня. З початку реформи всі видачі готівки з кас банків (у тому числі для виплати заробітної плати, пенсій та інших доходів), безготівкові розрахунки здійснювались тільки у новій національній валюті. Грошова реформа 1996 року стала надзвичайною подією для України, в результаті якої було створено один із невід'ємних атрибутів державності — національну валюту. Зарубіжні аналітики вітали здійснення грошової реформи в країні, розглядаючи введення української валюти як свідчення початку стабілізації української економіки. Після запровадження гривні українська валюта продовжувала час від часу девальвувати хоч і значно меншими темпами ніж у роки гіперінфляції початку 1990-х років. Основні хвилі девальвації припали на фінансові кризи 1998 і 2008 років та політичну і економічну нестабільність 2014—2015 років (Євромайдан, російська агресія, перехід на плаваючий курс). Як наслідок, на додаток до випущених у 1996 банкнот номіналами 1, 2, 5, 10, 20, 50 та 100 гривень, у 2001 почали випускатися банкноти в 200 гривень, а у 2006-му — 500 гривень. З 2018 року Національний банк України проводить заміну банкнот номіналами 1, 2, 5 та 10 гривень на монети, а також припиняє карбування розмінних монет в 1, 2, 5 та 25 копійок. З 25 жовтня 2019 року в обіг було введено банкноту номіналом 1000 гривень, на лицевій стороні якої зображено портрет Володимира Вернадського, а на звороті — будівлю Президії Національної академії наук України. З 2014 року в окупованому Росією Кримському півострові в обігу перебуває російський рубль, а на території самопроголошених Луганської Народної Республіки та Донецької Народної Республіки — одночасно російський рубль, гривня, долар США та євро. Монети В грошовому обігу України знаходяться монети номіналом 10, 50 копійок та 1, 2, 5, 10 гривень; а також з 1996 року випускаються пам'ятні, ювілейні та інвестиційні монети. На сьогодні усі типи монет карбуються на Банкнотно-монетному дворі Нацбанку. Розмінні монети 1992 року були викарбувані перші розмінні монети номіналами в 1, 2, 5, 10, 25 і 50 копійок, але в обіг вони надійшли тільки 1996-го. Перші українські монети були виготовлені на Луганському набойному заводі та на Монетному дворі Італії. З 2013 року, задля економічної рентабельності виготовлення, для карбування монет у 10, 25 та 50 копійок використовується низьковуглецева сталь із гальванопокриттям латунню, замість алюмінієвої бронзи. З 1 липня 2018 року Нацбанк припинив карбування монет номіналами 1, 2, 5 та 25 копійок. З 1 жовтня 2019 року монети номіналами 1, 2, 5 та 25 копійок перестали бути засобом платежу і обмінюються уповноваженими банками України до 30 вересня 2023 року. Розмінні монети зразка 1992 року Зображення Номінал Параметри Опис Дата Реверс Аверс Діаметр Товщина Маса Матеріал Гурт Аверс Реверс Першекарбування Введення 10 копійок 16,3 мм 1,25 мм 1,7 г 1992—2012: алюмінієва бронза;2013: низьковуглецева сталь згальванопокриттям латунню Рифлений Герб України,рослинний орнамент,рік карбування Номінал,рослинний орнамент 1992 2 вересня 1996 50 копійок 23 мм 1,55 мм 4,2 г Секторальнерифлення Гривневі монети регулярного карбування Монети зразка 1992 і 2004 років 1992 року була випущена пробна монета в 1 гривню. Монету карбували для налаштування обладнання. Однак масове виробництво одногривневих монет почалося лише 1995 року. З 2004 року карбувалися монети в 1 гривню з Володимиром Великим. 2015 року карбування монет цього типу було припинене, а з 1 жовтня 2020 року вони поступово вилучаються з обігу. Монети регулярного карбування зразка 1992 і 2004 років Зображення Номінал Параметри Опис Дата Реверс Аверс Діаметр Товщина Маса Матеріал Гурт Аверс Реверс Першекарбування Введення Початоквилучення 1 гривня 26 мм 1,85 мм 7,1або 6,9 г Алюмінієва бронза Напис:«ОДНА ГРИВНЯ» Герб України,рослинний орнаментрік карбування Номінал,рослинний орнамент 1995 12 березня 1997 1 жовтня 2020 6,8 г Герб України,номінал,декоративний орнаментрік карбування Володимир Великий 2004 25 жовтня 2004 Монети зразка 2018 року 14 березня 2018 року Нацбанк оголосив про введення в обіг монет номіналами 1, 2, 5 та 10 гривень, які поступово замінять банкноти відповідних номіналів. 27 квітня 2018 року були введені в обіг монети номіналами 1 та 2 гривні; 20 грудня 2019 року — 5 гривень; а 3 червня 2020 року — 10 гривень. Монети регулярного карбування зразка 2018 року Зображення Номінал Параметри Опис Дата Аверс Реверс Гурт Діаметр Товщина Маса Матеріал Гурт Аверс Реверс Першекарбування Введення 1 гривня 18,9 мм 1,8 мм 3,3 г Сталь згальванічним покриттям Рифлений Герб України,номінал,декоративний орнаментрік карбування Володимир Великий 2018 27 квітня 2018 2 гривні 20,2 мм 1,8 мм 4,0 г Ярослав Мудрий 5 гривень 22,1 мм 2 мм 5,2 г Цинковий сплав з гальванічним покриттям Секторальнерифлення Богдан Хмельницький 20 грудня 2019 10 гривень 23,5 мм 2,3 мм 6,4 г Рифлений Іван Мазепа 3 червня 2020 Ювілейні, пам'ятні та інвестиційні монети Нацбанком карбуються пам'ятні та ювілейні монети, як з недорогоцінних металів (алюмінієва бронза, нейзільбер), так і з дорогоцінних металів (срібло, золото). Номінальний ряд представлений монетами в 1 , 2 , 5 , 10, 20, 50, 100, 125, 200, 250 і 500 гривень.. Також виготовляються інвестиційні монети — срібні номіналом 1 гривня та золоті номіналом 2, 5, 10, 20 гривень. Банкноти В грошовому обігу України знаходяться банкноти номіналом в 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500 і 1000 гривень. З 1992 року було виготовлено чотири покоління українських банкнот. Банкноти першого покоління друкувалися у Канаді та Великій Британії. Надалі єдиним виробником банкнот став Банкнотно-монетний двір Нацбанку, а постачальником паперу для них Фабрика банкнотного паперу НБУ в Малині Житомирської області. З метою поліпшення організації готівкового обігу, Нацбанк провів вилучення з обігу банкнот гривні зразків до 2003 року всіх років випуску, тобто банкнот першого (1992 року) та другого покоління (1994—2001 років). З 1 жовтня 2020 року ці банкноти перестали бути засобом платежу. Також надалі Нацбанком планується поступова повна заміна банкнот третього покоління (2003—2006 років) банкнотами четвертого покоління (2014—2019 років). З 1 жовтня 2020 року Нацбанк розпочав вилучення з обігу банкнот номіналом 1, 2, та з 1 січня 2023 року — номіналом 5, 10, 20 та 100 гривень третього покоління. Ці банкноти перебувають в обігу до прийняття окремого рішення Правлінням Національного банку України щодо їх повного вилучення. Банкноти третього покоління Банкноти третього покоління (2003—2006 років) Зображення Номінал(гривень) Розміри(мм) Основнийколір Опис Дата Аверс Реверс Аверс Реверс Першийдрук Введення Початоквилучення 1 118 × 63 Сіро-зелений Володимир Великий Місто Володимира (Київ) 2004 1 грудня 2004 1 жовтня 2020 Жовто-синій 2006 22 травня 2006 2 Жовто-коричневий Ярослав Мудрий Софійський собор (Київ) 2004 28 вересня 2004 5 Синій Богдан Хмельницький Іллінська церква (с. Суботів) 14 червня 2004 1 січня 2023 10 124 × 66 Червоний Іван Мазепа Панорама Києво-Печерської Лаври 2004 1 листопада 2004 2006 серпень 2006 20 130 × 69 Зелений Іван Франко Львівський оперний театр 2003 1 грудня 2003 50 136 × 72 Фіолетовий Михайло Грушевський Будинок Центральної Ради (Київ) 2004 29 березня 2004 в обігу 100 142 × 75 Жовто-зелений Тарас Шевченко Дніпро та сліпий бандурист із хлопчиком-поводирем 2005 20 лютого 2006 1 січня 2023 200 148 × 75 Рожевий Леся Українка Замок Любарта (Луцьк) та лелека що летить 2007 28 травня 2007 в обігу 500 154 × 75 Персиковий Григорій Сковорода Києво-Могилянська академія 2006 15 вересня 2006 Банкноти четвертого покоління Банкноти четвертого покоління (випуск 2014—2019 років) Зображення Номінал(гривень) Розміри(мм) Основнийколір Опис Дата Аверс Реверс Аверс Реверс Перший друк Введення 20 130 × 69 Зелений Іван Франко Гірський пейзаж; факсиміле уривку вірша «Земле, моя всеплодющая мати» Львівський оперний театр 2018 25 вересня 2018 50 136 × 72 Фіолетовий Михайло Грушевський Будинок Центральної Ради (Київ) 2019 20 грудня 2019 100 142 × 75 Жовто-оливковий Тарас Шевченко Види на Дніпро; уривок із твору Київський національний університет імені Тараса Шевченка 2014 9 березня 2015 200 148 × 75 Рожевий Леся Українка Замок Любарта (Луцьк) та лелеки що летять 2019 25 лютого 2020 500 154 × 75 Бежевий Григорій Сковорода Малюнок фонтану «Нерівна всім рівність» Києво-Могилянська академія 2015 11 квітня 2016 1000 160 × 75 Блакитний Володимир Вернадський Будівля Президії Національної академії наук України 2019 25 жовтня 2019 Валютний курс Національний банк України — центральний банк України. Відповідно до Конституції, є особливим, незалежним від Уряду, органом державного управління України, серед його головних функцій є формування грошово-кредитної політики країни, емісія та забезпечення стабільності національної валюти — гривні. Фіксований (1996—2015) Для стабільного розвитку економіки після введення гривні було прийняте рішення про прив'язку її обмінного курсу до долара США. До фінансової кризи 1998 року гривня була досить сильною валютою, її курс був 1,8 грн за 1 дол. У серпні 1998 року гривня знецінилася майже втричі. Курс біля 5 гривень за долар був незмінним багато років. Як наслідок, для розвитку економіки і збільшення інвестицій в Україну склалися макроекономічні показники, котрі сприяли зміцненню української національної валюти. Незважаючи на баталії з курсом, його нестабільність, що можна було спостерігати час від часу за подій, які відбувалися під час виборів та інших політичних потрясінь, сумніватися в міцності гривні людям не доводилося. Національному банку України постійно доводилось нарощувати свою присутність на міжбанківському валютному ринку для скуповування іноземних валют. Сумніватися в стабільності номінального валютного курсу українців змусило одноденне підвищення офіційного курсу гривні з 5,19 до 5,05 грн/дол., що сталося 20 квітня 2005 року, і наступні заяви керівництва НБУ про намір поступово дедалі більше усуватися від втручання в процес курсоутворення. Головними передумовами для цих кроків, які наробили чимало галасу, стали протиріччя, закладені в принципах національної монетарної політики. За деякими оцінками, реальний курс гривні у 2007 році не повинен був перевищувати 3 грн/дол. Як вважають деякі експерти, якби НБУ штучно не утримував прив'язку, за пів року курс у 4,8-4,5 грн за 1 долар був би реальністю. Внаслідок глобальної фінансової кризи 2008 року, українська гривня девальвувала з приблизно 5 грн/дол до 8 грн/дол. Такий фіксований курс тривав аж до початку 2014 року. Національний банк неодноразово заявляв про наміри відійти від практики щоденного регулювання курсу гривні і зробити гривню вільноконвертованою валютою. Попередньо такі плани були на 2009 рік. 7 лютого 2014 року НБУ несподівано відпустив офіційний курс гривні, який до того півтора року, з 9 липня 2012, був закріплений на рівні 7,9930 гривні за долар. Новий офіційний курс 8,7080 гривень за долар став мінімальним за всю історію існування валюти. Голова НБУ Ігор Соркін заявив, що офіційний курс буде надалі цілком відповідати міжбанківському. У січні 2014 року Нацбанк витратив 1,7 млрд доларів на стабілізацію курсу гривні. Падіння міжбанківського курсу посилилося після загострення подій Євромайдану в січні 2014 року. Втеча Віктора Януковича та російська інтервенція в Криму спричинили здешевлення української грошової одиниці до майже 10 грн/дол. за офіційним курсом. Упродовж березня 2014 курс упав до 11 гривень за долар, залишаючись приблизно на рівні 11-12 грн до липня, коли почалося чергове падіння після загострення ситуації на Донбасі. Максимум був 27 серпня — 13,89 гривень за долар за офіційним курсом. До кінця жовтня НБУ втримував вартість гривні на рівні близько 12,95 грн/дол., що експерти пояснювали прагненням зберегти електоральну підтримку влади перед виборами до парламенту 26 жовтня. Після них, на початку листопада 2014, курс обвалився до показника 15-16 грн/дол. і був на такому рівні до січня наступного року. Плаваючий (2015 — дотепер) З 5 лютого 2015 НБУ відмовився від проведення індикативних валютних аукціонів, перейшовши від фіксованого курсу, який існував із часу введення гривні, до плаваючого (ринкового) з проведенням валютних інтервенцій (кероване плавання). Відтоді курс гривні до долара, євро та інших валют визначається міжбанківським валютним ринком. До цього курс гривні до євро та інших недоларових валют визначався виходячи з курсу цих валют відносно долара. Це спричинило надшвидке здешевлення української валюти, яка за наступні три тижні подешевшала майже вдвічі — до 30,01 грн/дол та 34,04 грн/євро за курсом НБУ 26 лютого 2015 року (торги на міжбанку цього дня доходили до 33 грн/дол та 38 грн/євро). Це історичний мінімум гривні. У березні 2015 року курс вдалося стабілізувати на рівні 21-23 гривень за долар США (23-25 за євро). На кінець 2015 року він становив близько 24 грн/дол (26 грн/євро). У 2016 році середньорічний курс становив 25,55 грн/дол (28,29 грн/євро), у 2017 — 26,59 грн/дол (30 грн/євро). Після переходу на плаваючий курс, серед найважливіших факторів що впливають на вартість української валюти експерти називають такі: ціни на зовнішніх ринках на основні експорті товари України (метали, агропродукція), валютна політика НБУ, інвестиційний клімат та політична ситуація в країні. Також на вартість гривні певною мірою впливає вартість євро оскільки на країни ЄС припадає значна частина зовнішньої торгівлі України. У січні 2018 року гривня оновила мінімум 2015 року відносно євро (за курсом НБУ). 25 січня цього року гривня опустилася до рівня 35,66 грн/євро. Це було викликано не лише ослабленням гривні, але й загальним зміцненням євро у світі, який оновив трирічний максимум відносно долара. Відносно долара гривня також ослабла хоч і меншою мірою, її курс цього дня досягнув 28,74 грн/дол. У 2018 році середньорічний курс гривні становив 27,20 грн/дол та 32,14 грн/євро. У 2019 році, середньорічний валютний курс гривні вперше після кризи 2014 року зміцнився, до 25,84 грн/дол та 28,95 грн/євро. Зміцнення курсу української валюти тривало практично протягом усього року, найбільше у другій половині. 31 липня 2019 року гривня зміцнилася до 25,02 грн/дол та 27,90 грн/євро за курсом НБУ — максимуму за три роки. 26 грудня 2019, до 23,25 грн/дол та 25,76 грн/євро — максимуму за чотири роки. За даними агенції Bloomberg, у 2019 році гривня виявилася найміцнішою валютою у світі, її курс відносно американського долара виріс на 19 %. За словами експертів, причиною цього стало підвищення попиту з боку іноземних інвесторів на українські державні облігації через їх високу прибутковість внаслідок високої облікової ставки НБУ та відносно низької інфляції. Також позитивно вплинуло очікування рекордного урожаю зернових цього року, високі ціни на світових ринках на ключові для України експортні товари — зерно та залізну руду — та найнижчі за три роки ціни на природний газ, який, навпаки, є однією з найбільших статей українського імпорту. Крім того, позитивно на довіру інвесторів вплинуло демократичне проведення президентських та парламентських виборів цього року в Україні та заяви нової влади про продовження співпраці з Міжнародним валютним фондом і проведення реформ. У березні 2020 року, на тлі пандемії коронавірусної хвороби і викликаної нею економічних шоків, українська гривня, як і багато інших валют у світі, ослаблювалася до 28,18 грн/дол (30 березня) та 30,96 грн/євро (31 березня) за курсом НБУ. У 2020 році на курс гривні впливали такі чинники як карантинні заходи, ситуація на світових ринках, переговори з Міжнародним валютним фондом, відставка голови Нацбанку Яківа Смолія (із заявою про політичний тиск), обсяги продажу аграріїв і бажання нерезидентів вкладатися в облігації внутрішньої державної позики. Середньорічний курс у 2020 році склав 26,96 грн/дол та 30,79 грн/євро. Протягом майже усього 2021 року гривня поступово зміцнювалася, від 28,40 грн/дол у січні до 26,05 грн/дол у листопаді. Однак у грудні девальвувала до 27,30 грн/дол. Це відбулось, зокрема, на тлі посилення геополітичної напруженості в російсько-українській війні. Середньорічний курс у 2021 році склав 27,29 грн/дол та 32,31 грн/євро. 24 лютого 2022 року, після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, Національний банк України зафіксував офіційний валютний курс гривні на рівні 29,25 грн/дол та 33,17 грн/євро. 23 березня НБУ відновив плаваючий курс гривні відносно євро, курс відносно долара США залишився фіксованим. За словами голови НБУ, Кирила Шевченка, плаваючий курс гривні буде відновлено після завершення військових дій в Україні. На час дії воєного стану було введено ряд обмежень на обмін та обіг іноземної валюти в Україні. Як наслідок, на ринку склалися різні рівні обмінного курсу гривні які існували на міжбанку для експортерів та імпортерів, для розрахунків платіжними картками фізичними особами та для готівкового обміну. 21 липня 2022, НБУ змінив рівень фіксованого офіційного курсу гривні до 36,5686 грн/дол. Станом на року валютний курс гривні (за даними НБУ, ЄЦБ та МВФ) становить грн/дол та грн/євро. Графіки валютних курсів гривні на міжбанку відносно долара США (з 1996 року) та євро (з 1999 року) Офіційний валютний курс гривні відносно деяких іноземних валют (середній за рік) Жовтим кольором виділені максимум та мінімум відносно кожної валюти. Назва валюти (код) 2021 2020 2019 2018 2017 2016 2015 2014 2013 2012 2011 2010 2009 2008 2007 2006 2005 2004 2003 2002 2001 2000 1999 1998 1997 1996 Світові резервні валюти: 100 британських фунтів (GBP) 3755 3459 3299,78 3634,44 3424,87 3470,08 3340,42 1953,75 1250,64 1266,38 1277,71 1226,89 1219,48 966,88 1010,69 929,45 933,76 973,91 871,28 799,84 773,94 824,99 668,45 406,89 305,08 285,64 100 доларів США (USD) 2729 2696 2584,56 2720,05 2659,66 2555,13 2184,47 1188,67 799,30 799,10 796,76 793,56 779,12 526,72 505,00 505,00 512,47 531,92 533,27 532,66 537,21 544,02 413,04 244,95 186,17 182,95 3231 3079 2895,18 3214,29 3000,42 2829,19 2422,87 1571,59 1061,22 1027,06 1109,18 1053,29 1086,79 770,80 691,79 633,69 638,99 660,94 602,44 503,01 481,36 502,89 439,33 276,76 211,29 232,19 100 швейцарських франків (CHF) 2986 2876 2600,25 2783,05 2699,90 2595,46 2269,73 1295,01 862,33 852,08 901,41 762,61 719,50 486,09 421,16 402,78 412,75 428,18 396,14 342,88 318,71 322,46 274,53 171,01 128,45 148,25 1000 японських єн (JPY) 249 253 237,03 246,34 237,13 235,39 180,46 111,93 82,14 100,19 100,04 90,52 83,45 51,40 42,92 43,40 46,68 49,21 46,13 42,59 44,27 50,52 36,61 19,03 15,41 16,84 Інші валюти (країн-сусідів України та її найбільших торговельних партнерів): 10 білоруських рублів (BYN) * 107,50 110,60 123,50 133,55 137,70 131,31 0,01 0,01 0,01 0,01 0,02 0,03 0,03 0,02 0,02 0,02 0,02 0,02 0,03 0,03 0,04 0,06 0,13 0,39 0,55 1,18 100 китайських юанів (CNY) 423 391 374,63 411,61 393,56 384,95 347,60 192,81 129,98 126,66 123,27 117,23 114,06 75,85 66,40 63,33 62,53 64,11 … … … … … … — — 100 молдовських леїв (MDL) 154 156 147,14 161,87 144,16 128,28 116,02 84,28 63,57 66,03 67,91 64,21 70,26 50,75 41,67 38,47 40,68 43,17 38,27 39,27 41,80 43,77 39,43 45,94 40,26 39,84 100 польських злотих (PLN) 708 693 673,74 755,02 704,90 649,03 579,55 375,53 252,92 245,52 270,21 263,85 252,09 219,19 183,06 162,77 158,76 146,22 137,09 130,60 131,24 125,53 104,42 70,13 57,18 68,02 10 російських рублів (RUB) 3,70 3,74 3,99 4,36 4,56 3,83 3,62 3,11 2,51 2,57 2,72 2,61 2,47 2,11 1,98 1,86 1,81 1,85 1,74 1,70 1,84 1,94 1,67 2,87 3,22 3,58 100 румунських леїв (RON) 655 637 609,60 690,92 657,15 630,20 544,31 355,12 245,12 232,94 262,41 250,65 264,78 206,32 204,28 … … … … … … … … … … … 100 словацьких крон (SKK) — — — — — — — — — — — — — 24,68 20,49 17,04 16,55 16,51 14,53 11,79 11,11 11,86 10,01 6,93 5,54 5,97 100/10000 турецьких лір (TRY) * 318 386 456,34 579,83 729,52 848,88 804,74 543,03 420,98 443,69 477,13 526,90 502,51 404,35 387,74 352,97 380,29 0,04 0,04 0,04 0,05 0,09 0,10 0,09 0,13 0,23 1000 угорських форинтів (HUF) 90,2 87,6 89,14 100,94 97,01 90,86 78,25 50,90 35,74 35,53 39,89 38,31 38,92 30,64 27,53 24,02 25,78 26,26 23,78 20,72 18,75 19,43 17,43 11,42 10,06 12,29 100 чеських крон (CZK) 126 116 112,77 125,39 114,06 104,65 88,83 57,06 40,87 40,85 45,14 41,65 41,21 30,84 24,95 22,37 21,44 20,72 18,92 16,34 14,13 14,16 11,99 7,71 5,92 6,73 Примітки У 2016 році в Білорусі була проведена деномінація національної валюти у співвідношенні 10 тис. до одного. З 2009 року Словаччина перейшла на Євро.

Неда Неждана Надія Леонідівна Мірошниченко (Неда Неждана) (8 червня 1971, Краматорськ Донецької області) — українська поетеса, драматургиня, журналістка, поеса, культурологиня, арткритик, перекладачка. Керівниця відділу драматургічних проєктів Національного Центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Голова Конфедерації драматургів України. Голова українського комітету міжнародної мережі «Євродрама» (Франція). Патрон України на бієнале «Нові європейські п'єси» у Вісбадені (Німеччина). Життєпис Народилася 8 червня 1971 року в Краматорську Донецької області. Закінчила Київську художню школу, Київський лінгвістичний університет (французька філологія, диплом із відзнакою) та Києво-Могилянську академію (культурологія). Навчалася і працювала у Центрі Сучасної експериментальної драматургії А. Дяченка. Працювала журналісткою в агентстві УНІАН, заввіділом театру журналу «Кіно-Театр», друкувалася в періодиці («Дзеркало тижня», «Урядовий кур'єр», «ПІК», «Літературна Україна», «Хрещатик» тощо), завлітом Київського обласного театру ім. П. Саксаганського, сценаристкою радіосеріалу «Життя відстанню в 10 хвилин» (Освітній Центр Реформ), сценарною редакторкою серіалу «Любов — це…» (Західно-Європейський Інститут). Була одним із засновників театрального інтернетсайту «Віртеп», зокрема упорядницею драматургічної бібліотеки. Із 2001 року — наукова співробітниця Центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, кураторка драматургічних проєктів, захистила кандидатську дисертацію «Структуротвірна роль міфу у сучасній українській драмі» (теорія літератури). Брала участь в науково-практичних конференціях та семінарах. Має понад 20 наукових публікацій і понад 70 аналітичних в журналах, газетах і книгах України та за її межами (Польща, Франція, Німеччина, Велика Британія). Одна із співзасновників незалежного театру і Київської театр-студії МІСТ. Викладала теорію і практику драматургії на кафедрі теорії літератури, компаративістики і літературної творчості в КНУ імені Т.Шевченка, КДУ імені Б.Грінченка, НАКККІМ. Із 2013 — голова українського комітету мережі Євродрами Дому Європи і Сходу в Парижі (Франція). Твори перекладалися російською, польською, англійською, французькою, вірменською, грузинською, болгарською, македонською, естонською, сербською, португальською, німецькою, турецькою, курдською мовами. Творчий доробок Поетичні збірки «Дерева і люди» та «Котивишня» (премія видавництва «Смолоскип»), численних публікацій віршів, перекладів та прози в журналах та антологіях («Березіль», «Дніпро», «Україна», «Літературна Україна», «Лель», «Світо-Вид», «Київ», «Молоде вино», «Могила» тощо). Драматургія Авторка 25 оригінальних п'єс: «Дирижабль», «Одинадцята заповідь, або Ніч блазнів», «Колона черепах», «І все-таки я тебе зраджу», «Той, що відчиняє двері», «Зачаклований ховрашок», «Зоряна мандрівка», «Мільйон парашутиків», «Химерна Мессаліна», «Оноре, а де Бальзак?» (у співавторстві з О. Миколайчуком), «Свято мертвого листя», «Самогубство самоти», «Коли повертається дощ», «Заблукані втікачі», «Потойбіч кохання», «Угода з ангелом», «Голос тихої безодні», «Мандрівка у Віртуляндію», «Пригоди у Шоколяндії», «Майдан Інферно», «Кицька на спогад про темінь», «Загублені в тумані», «Otvetka@ua», «Час чорного сонця», «Не така як треба, або Дощ в акваріумах площ» а також 8 за мотивами прози — мюзикли «Маленький принц» за А. де Сент-Екзюпері, «Пригоди Піноккіо» за К. Коллоді, «Аладін і Джин» за народною казкою, «Повернення в ніколи» за «Тарас Бульба» М. Гоголя, «Апостол черні» і «В неділю рано зілля копала» за О. Кобилянською, «Срібний павук» за В. Кожелянко, «Обіцянка на світанку» за Р. Гарі. Авторка кіно- і телесценаріїв «Сентиментальне полювання за тінню», «Майже як люди», серіалів «Заручники землі і неба» (у співавторстві, Україна-Ірак), «Чужі помилки» (у співавторстві), радіосеріалу «Життя відстанню в 10 хвилин» (у співавторстві). За сценаріями здійснені кіно, радіо та естрадні постановки. Переклала українською французьку поезію (Жак Превер, Рене Шар), понад 10 французьких драматичних творів («Загадкові варіації» Е.-Е. Шмітта, М. Вішнєк, Р. де Вос, Ж. Моклер, Жозіан Баласко, Марі-Анн Шазель, Крістьян Клав'є, Жерар Жюньо, Тьєррі Лермітт, Брюно Мойно), а також із російської (Т. Розумовська, В. Глейзер) і білоруської (С. Кавальов) мов. Упорядник і один із авторів драматургічних антологій «У чеканні театру» (1998), «У пошуку театру» (2003), «Наша Драма» (2003), «Страйк ілюзій» (2004), «Потойбіч паузи» (2005), «Сучасна українська драматургія» (2, 3 випуски), «13 сучасних українських п'єс» (2014), «Таїна буття» (2014), «Майдан. До і після» (2015), «Голос тихої безодні та інші голоси» (2016), «Драмовичок» (2017), «Лабіринт із криги та вогню» (2019), «Часо&Простір» (2020), збірників «Авансцена» (2012) і «Авансцена-Євродрама» (2018). Упорядник і один з перекладачів антології «Новітня французька п'єса» (2003), упорядник серії в антології «Новітня сербська п'єса» (2006, проєкт «Світова драматургія. Діалог театральних культур», Центру Леся Курбаса). Співзасновник драматургічного Інтернет-сайту «Драма&Світ». П'єси мають понад 100 сценічних втілень в Україні (Біла Церква, Дніпро, Київ, Кременчук, Луганськ, Луцьк, Одеса, Львів, Маріуполь, Миколаїв, Рівне, Сіверодонецьк, Тернопіль, Ужгород, Херсон, Чернівці) та за її межами. Фахова реалізація творів (публікації, сценічні читання, постановки, участь у фестивалях) відбувалися в Україні, Білорусі, Росії, Польщі, Вірменії, Грузії, Естонії, Литві, Сербії, Македонії, Швеції, Німеччині, Франції, Косово, Іраку, Португалії, США, Австралії, Туреччині, Киргизстані, ПАР. Авторка драматургічної збірки «Провокація іншості» (Український письменник, Київ, 2006). Книги * Неждана, Неда. Котивишня Котивишня Текст: зб. віршів / Н. Неждана ; авт. предисл. Б. Жолдак. — К. : Смолоскип, 1996. — 108 с. — ISBN 0-914834-96-7 * Неждана, Неда. Провокація іншості: п'єси / Неда Неждана. — К.: Український письменник, 2008. — 227 с. * Голос тихої безодні та інші голоси. Антологія сучасної української монодрами: моноп'єси / упоряд. Н. Мірошниченко ; МоноЛІТ. — Київ: Фенікс, 2016. — 319 с. — 500 прим. — ISBN 978-966-136-395-2 Відзнаки Лавреатка: * премії Миколи Кравця (1995), * літературної премії видавництва «Смолоскип» (1995), * премії фестивалю сучасної драматургії (1999), * премії Всеукраїнського конкурсу молодих митців «СтАрт» (2003), * премії в номінації драматургії на Бієнале актуальних мистецтв (2004), * міжнародного фестивалю молодих драматургів «Любимовка» (Москва). Також лавреатка і призерка численних Усеукраїнських та міжнародних театральних фестивалів в Україні (Одеса, Кривий Ріг, Херсон, Харків, Львів, Дніпропетровськ, Чернігів, Краматорськ, Київ) та за її межами (Литва, Білорусь, Росія, Вірменія, Швеція, Косово, Німеччина, Франція). * П'єси «Той, що відчиняє двері», «Мільйон парашутиків», «Коли повертається дощ» і «Самогубство самоти» включені до каталогів найкращих п'єс Європи «Європейський театр сьогодні: п'єси» (2004, 2006, 2008) та «Європейської театральної конвенції» (2012). Із 2012 року — патрон України на найбільшому європейському фестивалі сучасної драми бієнале «Нові європейські п'єси» у Вісбадені (Німеччина). У 2012 році стала одним із переможців конкурсу і учасником Світової Конференції Жінок Драматургів у Стокгольмі (Швеція). У 2014 році отримала грант на письменницьку резиденцію і здійснення проєкту «драматичного діалогу» Регіону Іль де Франс у Парижі (Франція). У 2015 році п'єса «Майдан Інферно» стала першою українською п'єсою, опублікованою французькою мовою у видавництві «Еспас д'ен Інстан» (Париж). Відбулися сценічні читання і виконання на сцені французькими акторами в рамках фестивалю Європа театрів в Домі Європи і Сходу в Парижі, а сценічна версія у Ліоні в рамках фестивалю «Етранж Етранжи» і вистава театральної компанії «Колапс» у копродукції зі Світовим фестивалем маріонеток у Шарлевіль-Мезьєрі (Франція). У 2017 — «Заблукані втікачі» отримало відзнаку журі міжнародного конкурсу «Дні драматургів» у Ліоні (Франція). Книга «Провокація іншості» отримала Грант Президента України (2006). Громадська позиція У червні 2018 року записала відеозвернення на підтримку ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова Примітки Джерела http://nejdana.ucoz.ua/ https://www.dramaworld.pp.ua/neda-nezhdana http://www.kurbas.org.ua/

Електроніка Електронні компоненти поверхневого монтажу на друкованій платі Цифровий вольтметр, що підключений до плати електронного пристрою Електро́ніка (від — електрон) — наука про взаємодію електронів з електромагнітними полями і про методи створення електронних приладів і пристроїв, в яких ця взаємодія використовується для перетворення електромагнітної енергії, в основному для передачі, обробки і зберігання інформації. Також електроніка — це галузь фізики та техніки, в якій досліджуються електронні процеси, що пов'язані з утворенням та керуванням руху вільних електронів та/або інших заряджених частинок в різноманітних середовищах (вакуум, тверде тіло, газ, плазма) та на їх границях, а також проблеми і методи розробки електронних приладів різного призначення. Найхарактерніші види таких перетворень — генерування, підсилення і прийом електромагнітних коливань з частотою до 1012 Гц, а також інфрачервоного, видимого, ультрафіолетового і рентгенівського випромінювань (1012—1020 Гц). Перетворення до настільки високих частот можливо завдяки виключно малій інерційності електрона — найменшою з нині відомих заряджених часток. У електроніці досліджуються взаємодії електронів як з макрополями в робочому просторі електронного приладу, так і з мікрополями усередині атома, молекули або кристалічної решітки. Електроніка спирається на багато розділів фізики — електродинаміку, класичну і квантову механіку, фізику твердого тіла, оптику, термодинаміку, а також на хімію, металургію, кристалографію і інші науки. Використання результатів цих і ряду інших галузей знань, з одного боку, ставить перед іншими науками нові завдання, чим стимулює їх подальший розвиток, з іншого — створює нові електронні прилади і пристрої і тим самим озброює науки якісно новими засобами і методами дослідження. Практичні завдання електроніки: розробка електронних приладів і пристроїв, що виконують різні функції в системах перетворення і передачі інформації, в системах керування, в обчислювальній техніці, а також в енергетичних пристроях; розробка наукових основ технології виробництва електронних приладів і технології, що використовує електронні і іонні процеси і прилади для різних галузей науки і техніки. Електроніка відіграє провідну роль в науково-технічній революції. Впровадження електронних приладів в різні сфери людської діяльності значною мірою (частенько вирішальною) сприяє успішній розробці складних науково-технічних проблем, підвищенню продуктивності фізичної і розумової праці, поліпшенню економічних показників виробництва. На основі досягнень електроніки розвивається промисловість, що випускає електронну апаратуру для різних видів зв'язку, автоматики, телебачення, радіолокації, обчислювальної техніки, систем управління технологічними процесами, приладобудування, а також апаратуру світлотехніки, інфрачервоної техніки, рентгенотехніки і ін. Історія Електроніка зародилася на початку 20 ст. після створення основ електродинаміки (1856—1873), дослідження властивостей термоелектронної емісії (1882—1901), фотоелектронної емісії (1887—1905), рентгенівських променів (1895—1897), відкриття електрона (Дж. Дж. Томсон, 1897), створення електронної теорії (1892—1909). Розвиток Електроніки почався з винаходу лампового діода (Дж. А. Флемінг, 1904), триелектродної лампи — тріод-пентода (Л. де Форест, 1906); використання тріод-пентода для генерування електричних коливань (німецький інженер А. Мейснер, 1913); розробки потужних генераторних ламп з водяним охолоджуванням (М. О. Бонч-Бруєвич, 1919—25) для радіопередавачів, використовуваних в системах далекого радіозв'язку і радіомовлення. Вакуумні фотоелементи (експериментальний зразок створив О. Г. Столєтов, 1888; промислові зразки — німецькі учені Ю. Ельстер і Г. Хейтель 1910); фотоелектронні помножувачі — однокаскадні (П. В. Тимофєєв, 1928) і багатокаскадні (Л. О. Кубецький, 1930) — дозволили створити звукове кіно, послужили основою для розробки передавальних телевізійних трубок : відикона (ідея запропонована в 1925 О. О. Чернишовим, іконоскопа (С. І. Катаєв і незалежно від нього В. К. Зворикін, 1931—32), суперіконоскопа (П. В. Тимофєєв, П. В. Шмаков, 1933), суперортикона (двостороння мішень для такої трубки була запропонована радянським ученим Г. В. Брауде в 1939; вперше суперортикон описаний американськими ученими А. Розі, П. Веймером і Х. Лоу в 1946) і ін. Створення багаторезонаторного магнетрона (Н. Ф. Алексєєв і Д. Є. Маляров, під керівництвом М. О. Бонч-Бруєвича, , 1936—37), відбивного клістрона (М. Д. Дев'ятков та інші і незалежно від них радянський інженер В. Ф. Коваленко, 1940) послужило основою для розвитку радіолокації в сантиметровому діапазоні хвиль; пролітні клістрони (ідея запропонована в 1932 Д. А. Рожанським, розвинена в 1935 радянським фізиком А. Н. Арсеньєвою і німецьким фізиком О. Хайлем, реалізована в 1938 американськими фізиками Р. і 3. Варіанами і ін.) і лампи біжної хвилі (американський учений Р. Компфнер, 1943), забезпечили подальший розвиток систем радіорелейного зв'язку, прискорювачів елементарних часток і сприяли створенню систем космічного зв'язку. Одночасно з розробкою вакуумних електронних приладів створювалися і удосконалювалися газорозрядні прилади (іонні прилади), наприклад ртутні вентилі, використовувані головним чином для перетворення змінного струму в постійний в потужних промислових установках; тиратрони для формування потужних імпульсів електричного струму в пристроях імпульсної техніки; газорозрядні джерела світла. Використання кристалічних напівпровідників як детекторів для радіоприймальних пристроїв (1900—1905), створення купроксних і селенових випрямлячів струму і фотоелементів (1920—1926), винахід крістадіна (О. В. Лосєв, 1922), винахід транзистора (В. Шоклі, В. Браттейн, Дж. Бардін, 1948) визначили становлення і розвиток напівпровідникової електроніки . Розробка планарної технології напівпровідникових структур (кінець 50 — початок 60-х рр.) і методів інтеграції багатьох елементарних приладів (транзисторів, діодів, конденсаторів, резисторів) на одній монокристалічній напівпровідниковій пластині привело до створення нового напряму в електроніці — мікроелектроніки (див. також Інтегральна електроніка) . Основні розробки в області інтегральної електроніки направлені на створення інтегральних схем — мікромініатюрних електронних пристроїв (підсилювачів, перетворювачів, процесорів ЕОМ (електронна обчислювальна машина), електронних пристроїв пам'яті тощо), що складаються з сотень і тисяч електронних приладів, що розміщуються на одному напівпровідниковому кристалі площею в декілька мм² . Мікроелектроніка відкрила нові можливості для вирішення таких проблем, як автоматизація управління технологічними процесами, переробка інформації, вдосконалення обчислювальної техніки і ін., що висуваються розвитком сучасного суспільного виробництва. Створення квантових генераторів (М. Г. Басов, О. М. Прохоров і незалежно від них Ч. Таунс, 1955) — приладів квантової електроніки — визначило якісно нові можливості електроніки, зв'язані з використанням джерел потужного когерентного випромінювання оптичного діапазону (лазерів) і побудовою надточних квантових стандартів частоти . Радянські учені внесли вагомий внесок до розвитку електроніки Фундаментальні дослідження в області фізики і технології електронних приладів виконали М. О. Бонч-Бруєвич, Л. І. Мандельштам, М. Д. Папалексі, С. А. Векшинський, О. О. Чернишов, М. М. Богословський і багато др.; по проблемах збудження і перетворення електричних коливань, випромінювання, поширення і прийому радіохвиль, їх взаємодії з носіями струму у вакуумі, газах і твердих тілах — Б. О. Введенський, В. Д. Калмиков, О. Л. Мінц, О. А. Расплетін, М. В. Шулейкін і др.; в області фізики напівпровідників — А. Ф. Йоффе; люмінесценції і по інших розділах фізичної оптики — С. І. Вавилов; квантової теорії розсіяння світла випромінювання, фотоефекту в металах — І. Є. Тамм і багато ін. Області, основні розділи і напрями електроніки Електроніка включає три області досліджень: вакуумну електроніку, твердотілу електроніку, квантову електроніку. Кожна підрозділяється на ряд розділів і ряд напрямів. Розділ об'єднує комплекси однорідних фізико-хімічних явищ і процесів, які мають фундаментальне значення для розробки багатьох класів електронних приладів даної області. Напрям охоплює методи конструювання і розрахунків електронних приладів, родинних по принципах дії або по виконуваних ними функціям, а також способи виготовлення цих приладів. Вакуумна електроніка Приклад вакуумного пристрою. Тріод RCA 808 Вакуумна електроніка містить такі розділи: Емісійна електроніка, що охоплює питання термо-, фотоемісії, вторинної електронної емісії, тунельної емісії, дослідження катодів і антиемісійних покриттів; формування потоків електронів і потоків іонів управління цими потоками; формування електромагнітних полів за допомогою резонаторів, систем резонаторів, уповільнюючих систем, пристроїв введення і виведення енергії; електронна люмінесценція (катодолюмінесценція); фізика і техніка високого вакууму (його здобуття, збереження і контроль); теплофізичні процеси (випар у вакуумі, формозміна деталей при циклічному нагріві, руйнування поверхні металів при імпульсному нагріві, відведення тепла від елементів приладів); поверхневі явища (утворення плівок на електродах і ізоляторах, неоднорідностей на поверхнях електроду); технологія обробки поверхонь, у тому числі електронна, іонна і лазерна обробка; газові середовища — розділ, що включає питання здобуття і підтримки оптимального складу і тиску газу в газорозрядних приладах. Основні напрями вакуумної електроніки охоплюють питання створення електровакуумних приладів (ЕВП) наступних видів: електронних ламп (тріод-пентодів, тетродів, пентодів і т. д.); ЕВП НВЧ (надвисокі частоти) (магнетронів, клістронів і т. д.), електроннопроменевих приладів (кінескопів, осцилографічних трубок і т. д.); фотоелектронних приладів (фотоелементів, фотоелектронних помножувачів), рентгенівських трубок; газорозрядних приладів (потужних перетворювачів струму, джерел світла, індикаторів). Твердотільна електроніка Розділи і напрями твердотільної електроніки в основному пов'язані з напівпровідниковою електронікою. Фундаментальні розділи останньої охоплюють такі питання: вивчення властивостей напівпровідникових матеріалів, вплив домішок на ці властивості; створення в кристалі областей з різною провідністю методами епітаксіального вирощування (епітаксія), дифузії, іонного впровадження (імплантації), дією радіації на напівпровідникові структури; нанесення діелектричних і металевих плівок на напівпровідникові матеріали, розробка технології створення плівок з необхідними властивостями і конфігурацією; дослідження фізичних і хімічних процесів на поверхні напівпровідників; розробку способів і засобів здобуття і виміру елементів приладів мікронних і субмікронних розмірів. Основні напрями напівпровідникової електроніки пов'язані з розробкою і виготовленням різних видів напівпровідникових приладів; напівпровідникових діодів (випрямних, змішувачах, параметричних, стабілітронів), підсилювальних і генераторних діодів (тунельних, лавинно-пролітних, діодів Ганна), транзисторів (біполярних і уніполярних), тиристорів, оптоелектронних приладів (світлодіодів, фотодіодів, фототранзисторів, оптронів, світлодіодних і фотодіодних матриць), інтегральних схем. До напрямів твердотільної електроніки відносяться також діелектрична електроніка, що вивчає електронні процеси в діелектриках (зокрема, в тонких діелектричних плівках) і їх використання, наприклад для створення діелектричних діодів, конденсаторів; магнітоелектроніка, що використовує магнітні властивості речовини для управління потоками електромагнітної енергії за допомогою феритових вентилів, циркуляторів, фазообертачів тощо і для створення пристроїв пам'яті, у тому числі на магнітних доменах; акустоелектроніка і п'єзоелектроніка, що розглядають питання поширення поверхневих і об'ємних акустичних хвиль і створюваних ними змінних електричних полів в кристалічних матеріалах і взаємодії цих полів з електронами в приладах з напівпровідниково-п'єзоелектричною структурою (кварцових стабілізаторах частоти, п'єзоелектричних фільтрах, ультразвукових лініях затримки, акустоелектронних підсилювачах тощо); кріоелектроніка, що досліджує зміни властивостей твердого тіла при глибокому охолоджуванні для побудови малошумливих підсилювачів і генераторів НВЧ (надвисокі частоти), надшвидкодіючих обчислювальних пристроїв, що запам'ятовують; розробка і виготовлення резисторів. Квантова електроніка Лазер (лабораторія NASA) Найважливіші напрями квантової електроніки — створення лазерів і мазерів. На основі приладів квантової електроніки будуються пристрої для точного виміру відстаней (далекоміри), квантові стандарти частоти, квантові гіроскопи, системи оптичного багатоканального зв'язку, космічної телекомунікації, радіоастрономії. Енергетична дія лазерного концентрованого випромінювання на речовину використовується в промисловій технології. Лазери знаходять різне вживання в біології і медицині. Електроніка знаходиться у стадії інтенсивного розвитку; для неї характерні поява нових галузей і створення нових напрямів у вже наявних галузях. Наприклад наноелектроніку вважають сучаснним четвертим етапоп розвитку електроніки. Технологія електронних приладів Конструювання і виготовлення електронних приладів базуються на використанні поєднання всіляких властивостей матеріалів і физико-хімічних процесів. Тому необхідно глибоко розуміти використовувані процеси і їх вплив на властивості приладів, уміти точно управляти цими процесами. Виняткова важливість физико-хімічних досліджень і розробка наукових основ технології в електроніці обумовлені, по-перше, залежністю властивостей електронних приладів від наявності домішок в матеріалах і речовин, сорбованих на поверхнях робочих елементів приладів, а також від складу газу і міри розрядки середовища, що оточує ці елементи; по-друге, — залежністю надійності і довговічності електронних приладів від міри стабільності вживаних вихідних матеріалів і керованості технології. Досягнення технології незрідка дають поштовх розвитку нових напрямів в електроніці. Загальні для всіх напрямів електроніки особливості технології полягають у виключно високих (в порівнянні з іншими галузями техніки) вимогах, що пред'являються в електронній промисловості до властивостей використовуваних вихідних матеріалів; міри захисту виробів від забруднення в процесі виробництва; геометричній точності виготовлення електронних приладів. З виконанням першої з цих вимог зв'язано створення багатьох матеріалів, що володіють надвисокою чистотою і досконалістю структури, із заздалегідь заданими физико-хімічними властивостями — спеціальних сплавів монокристалів, кераміки, стекол і ін. Створення таких матеріалів і дослідження їх властивостей складають предмет спеціальної науково-технічної дисципліни — електронного матеріалознавства. Однією з найгостріших проблем технології, пов'язаних з виконанням другої вимоги, є боротьба за зменшення запиленості газового середовища, в якому проходять найважливіші технологічні процеси. У ряді випадків допустима запорошеність — не понад три порошинки розміром менше 1 мкм в 1 м-коду 3. Про жорсткість вимог до геометричної точності виготовлення електронних приладів свідчать, наприклад, цифри: у низці випадків відносна похибка розмірів не повинна перевищувати 0,001 %; абсолютна точність розмірів і взаємного розташування елементів інтегральних схем досягає сотих доль мкм. Це вимагає створення нових, досконаліших методів обробки матеріалів, нових засобів і методів контролю. Характерним для технології в електроніці. є необхідність широкого використання новітніх методів і засобів: електроннопроменевої, ультразвукової і лазерної обробки і зварювання, фотолітографії, електронної і рентгенівської літографії, електроіскрової обробки, іонної імплантації, плазмохімії, молекулярної епітаксії, електронної мікроскопії, вакуумних установок, що забезпечують тиск залишкових газів до 10 — 13 мм рт. ст. Складність багатьох технологічних процесів вимагає виключення суб'єктивного впливу людини на процес, що обумовлює актуальність проблеми автоматизації виробництва електронних приладів із застосуванням ЕОМ (електронна обчислювальна машина) поряд із загальними завданнями підвищення продуктивності праці. Ці і інші специфічні особливості технології в електоніці. привели до необхідності створення нового напряму в машинобудуванні — електронного машинобудування. Також новітня електроніка застосовується у системах супутникового зв'язку. Електроніку можна розділити на дві важливі пов'язані між собою області — розробку й вдосконалення елементної бази та конструювання електронних схем. Елементну базу електроніки складають електронні прилади із різноманітними характеристиками, які використовуються в електронних схемах для збору, обробки інформації та використання її для управління різноманітними процесами і відтворення її в зручному для споживача вигляді. Елементна база Елементна база електричних схем включає пристрої для реєстрації, обробки і використання електричних сигналів. Реєстрацію сигналів виконують давачі, сенсори, детектори, які перетворюють енергію будь-якої природи: механічну, теплову, світлову в електричний струм. Існує широкий спектр електронних пристроїв, які виконують роль давачів, принципи дії яких ґрунтуються на різноманітних фізичних явищах. Обробка електричних сигналів виконується елементами електричного кола з нелінійними вольт-амперними характеристиками. Нелінійність характеристик елементів електроніки відрізняє їх від елементів електротехніки, хоча елементи електротехніки, такі як джерела живлення, резистори, конденсатори, котушки індуктивності теж використовуються в електронних схемах. Оброблений сигнал може бути відтворений у зручній для людини формі, наприклад, на екрані монітора або телевізора або у вигляді звукових сигналів — мови, музики. Він може бути також записаний на носій інформації для відтворення у майбутньому, або управляти сервоприводами в автоматичних системах керування тощо. Електровакуумні прилади Електровакуумні прилади історично були першим класом електронних елементів із нелінійними вольт-амперними характеристиками, що здобули широке використання. За дату народження електроніки можна вважати 1903–1904 роки, коли були винайдені перші діоди та тріоди. В вакуумних лампах електрони рухаються тільки від катода до анода, що забезпечує однонаправленість електричного струму. Найпростішу з електровакуумних ламп можна використовувати для випрямлення струму, нелінійність характеристик тріода дозволяє його застосування в підсилювачах і генераторах. Інші вакуумні прилади — електронно-променеві трубки — використовуються для відтворення інформації на дисплеях, екранах телевізорів тощо. За тими ж принципами побудовані електронні мікроскопи. Більшість приладів такого роду працює в умовах високого вакууму, але в деяких, наприклад, газотронах або іонізаційних камерах, робочий об'єм заповнений газом. Електровакуумні прилади, що широко використовувалися в першій половині XX ст., поступово почали поступатися твердотільним і на початку XXI століття зберігають тільки окремі ніші застосування. Електровакуумні лампи замінені транзисторами та мікросхемами, дисплеї дедалі частіше рідкокристалічні, телевізори — плазмові, світлодіодні тощо. Твердотільні електронні прилади Твердотільні електронні прилади в основному використовують властивості напівпровідників, провідність яких дуже чутлива до домішок, температури, освітлення тощо. На контактах легованого напівпровідника з металом або двох по різному легованих областей напівпровідника утворюються області просторового заряду — контакт Шотткі, p-n перехід, які мають нелінійні вольт-амперні характеристики (наприклад, від'ємну диференційну провідність). Ці явища дозволили сконструювати напівпровідникові елементи — діоди, транзистори, які поступово витіснили вакуумні прилади з більшості галузей застосування. Розвиток напівпровідникової технології дозволив об'єднувати різноманітні елементи електричного кола: транзистори, діоди, резистори та ємності на одній підкладці, що призвело до створення інтегральних схем або мікросхем (див. РТЛ, ТТЛ тощо). Напівпровідникова електроніка стала мікроелектронікою. Сучасні інтегральні схеми об'єднують в одному пристрої сотні мільйонів транзисторів. Електронні схеми В електронних схемах електронні компоненти об'єднані в електричні кола таким чином, щоб забезпечити виконання своєї функції в електронних приладах. Електронні схеми поділяються на два класи — аналогові та цифрові. Схеми першого типу призначені для обробки аналогових сигналів, схеми другого типу — для роботи з цифровим сигналом. Цифрові електронні схеми поступово витісняють аналогові навіть із областей традиційного застосування, наприклад, у телебаченні. Цифровий або дискретний сигнал отримують, квантуючи аналоговий. Передача й зберігання сигналу в цифровому вигляді надійніша, незважаючи на часткове спотворення сигналу при дискретизації. Аналогова електроніка Прикладом аналогового приладу є аналоговий тип радіоприймача. Аналогова електроніка потребує різноманітних електронних схем: генераторів, підсилювачів, модуляторів та демодуляторів. Радіоприймач отримує від антени модульований електричний сигнал широкого набору частот. Він фільтрує сигнал, виділяючи певну частоту, підсилює його, демодулює, перетворює в сигнал частоти звукового діапазону й передає на динамік для відтворення звуку. Схеми аналогових приладів зазвичай будуються із стандартних блоків, які виконують певну функцію. Кількість розроблених аналогових схем величезна — від окремих елементів, до схем, що включають тисячі елементів. Цифрова електроніка Цифрова електроніка трактує сигнал як дискретний, найчастіше виділяючи тільки два стани — наявність і відсутність сигналу. Часто вхідний сигнал аналоговий, тому першою стадією його обробки в цифрових схемах є квантування. Цифрова електроніка використовує інший тип електронних схем — тригери, мультивібратори, особливістю яких є перемикання між різними дискретними станами. Вершиною цифрової електроніки є програмована цифрова електроніка, яка дозволяє задавати правила обробки сигналу за допомогою комп'ютерної програми — певного набору інструкцій, що зберігаються на носії інформації і можуть змінюватися програмістом. Розвиток програмованої цифрової електроніки відкрив еру інформаційних технологій. Перспективи розвитку електроніки Одна з основних проблем, що стоять перед Електронікою., пов'язана з вимогою збільшення кількості оброблюваної інформації обчислювальними електронними системами управління, з одночасним зменшенням їх габаритів і споживаної енергії. Ця проблема вирішується шляхом створення напівпровідникових інтегральних схем, що забезпечують час перемикання до 10−11 с; збільшення міри інтеграції на одному кристалі до мільйона транзисторів розміром 1—2 мкм; використання в інтегральних схемах пристроїв оптичного зв'язку і оптоелектронних перетворювачів (див. статтю «Оптоелектроніка»), надпровідників; розробки пристроїв пам'яті, ємністю декілька мегабіт на одному кристалі; вживання лазерної і електроннопроменевої комутації; розширення функціональних можливостей інтегральних схем (наприклад, перехід від мікропроцесора до МІКРОЕОМ на одному кристалі); переходу від двовимірної (планарной) технології інтегральних схем до тривимірної (об'ємною) і використання поєднання різних властивостей твердого тіла в одному пристрої; розробки і реалізації принципів і засобів стереоскопічного телебачення, що володіє більшою інформативністю в порівнянні із звичайним; створення електронних приладів, що працюють в діапазоні міліметрових і субміліметрових хвиль, для широкосмугових (ефективніших) систем передачі інформації, а також приладів для ліній оптичного зв'язку; розробки потужних, з високим ККД (коефіцієнт корисного дії), приладів НВЧ (надвисокі частоти) і лазерів для енергетичної дії на речовину і направленої передачі енергії (наприклад, з космосу). Одна з тенденцій розвитку електроніки — проникнення її методів і засобів в біологію (для вивчення кліток і структури живого організму і дії на нього) і медицину (для діагностики, терапії, хірургії). У міру розвитку електроніки. і вдосконалення технології виробництва електронних приладів розширюються області використання досягнення електроніки. у всіх сферах життя і діяльності людей, зростає роль електроніки. у прискоренні науково-технічного прогресу. Див. також * Мікроелектроніка * Оптоелектроніка * Електронний прилад * Електронна лампа * Електронно-променева трубка (кінескоп) * Діод * Транзистор * Мікросхема * Авіоніка * Автоелектроніка * Інженер-електронік * Скорочення в електроніці * Негатроніка * Оптонегатроніка * Негатрон * Імітанс * Магнітна електроніка Примітки Література * Елементи та компоненти електронних пристроїв: підруч. для студентів ВНЗ, які навчаються за напрямом «Радіоелектрон. апарати» / М. Д. Матвійків, Б. С. Вус, О. М. Матвійків ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Львів: Вид-во Львів. політехніки, 2015. — 496 с. : іл. — Режим доступу: . — Бібліогр.: с. 492—494 (56 назв). — ISBN 978-617-607-794-7 * Магнітна електроніка: підруч. для студентів ВНЗ, які навчаються за спец. «Електроніка» / Ю. М. Поплавко, О. В. Борисов, В. Я. Жуйков ; за ред. Ю. І. Якименка ; М-во освіти і науки України, Нац. техн. ун-т України «Київ. політехн. ін-т». — Київ: НТУУ «КПІ», 2015. — 390 с. : іл. — Бібліогр.: с. 377—378 (21 назва). — ISBN 978-966-622-740-2 * Наноелектроніка: наук.-навч. вид. / З. Готра, І. Григорчак, Б. Лукіянець та ін. ; за ред. З. Ю. Готри ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Л. : Ліга-Прес, 2009. — 344 с. : іл. — Бібліогр.: с. 332—335 (47 назв). — ISBN 978-966-397-096-7 * Органічна електроніка: навч. посіб. / Г. В. Баришніков, Д. І. Волинюк, І. І. Гельжинський та ін. ; за ред. З. Ю. Готри ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Львів: Вид-во Львів. політехніки, 2014. — 292 с. : іл. — Режим доступу: . — Бібліогр. в кінці розділів. — ISBN 978-617-607-673-5 * Основи електроніки та мікропроцесорної техніки: Навч. посіб. для студ. усіх неелектротехнічних спец. / В. Ф. Болюх, В. Г. Данько ; За ред. В. Г. Данька. — К. : Освіта України, 2011. — 260 c. * Рідкокристалічна електроніка: монографія / З. Готра, Р. Зелінський, З. Микитюк та ін. ; за ред. З. Готри ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т «Львів. політехніка», Ін-т фізики напівпровідників ім. В. Є. Лашкарьова НАН України. — Л. : Вид-во «Апріорі», 2010. — 532 с. : іл. — Бібліогр. в кінці розділів. — ISBN 978-966-2154-52-8 * Субмікронні та нанорозмірні структури електроніки: підручник / З. Ю. Готра, І. І. Григорчак, Б. А. Лукіянець та ін. ; за ред. З. Ю. Готри ; М-во освіти і науки України, Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. — Чернівці: Технол. Центр, 2014. — 839 с. : іл. — Бібліогр.: с. 803—838 (250 назв). — ISBN 978-966-97289-8-2 * Стратегия выбора: 50 лет. Киевскому НИИ микроприборов (1962—2012). — К.: Корнійчук, 2012. — 528 с. — ISBN 978-966-7599-76-8 Посилання * Історія розвитку електроніки * Електроніка // Словник іншомовних слів * А. І. Наумовець. Електроніка // УРЕ * В. П. Шестопалов. Дифракційна електроніка // УРЕ * А. О. Попов. Медична електроніка // УРЕ * Р. Г. Офенгенден. Ядерна електроніка // УРЕ * Квантова електроніка // УРЕ * А. І. Шокін. Електроніка // Переклад статті з «Большой советской энциклопедии» * «Електроніка» // Англійсько-українсько-англійський словник наукової мови (фізика та споріднені науки). Частина І: англійсько-українська 2010 р. (О. Кочерга, Є. Мейнарович) * Літій це нове золото — відео Tokar.ua *

Російська мова Росі́йська мо́ва (, , історичний екзонім — москови́тська) — східнослов'янська мова індоєвропейської мовної сім'ї, є однією зі слов'янських мов, що входять до більшої балто-слов'янської гілки. Є національною мовою росіян і державною мовою Російської Федерації, одна з двох державних мов Республіки Білорусь, одна з офіційних мов Республіки Казахстан, Киргизької Республіки і широко використовується як лінґва франка на Кавказі, в Центральній Азії, а також у певній мірі в Балтійських країнах і в Україні. Вона була де-факто мовою СРСР до його розпаду; і використовувалася в офіційній якості чи в суспільному житті в усіх пострадянських державах. Російська мова має понад 258 мільйонів носіїв у всьому світі, і вона є найбільш розмовною слов'янською мовою, найбільш розмовною рідною мовою в Європі, а також найбільш поширеною мовою Євразії. Число людей, які володіють російською мовою в Російській Федерації становить 137,5 млн осіб (2010). Велика кількість російськомовних є жителями інших країн, таких як Ізраїль та Монголія. Це сьома мова в світі за кількістю носіїв мови та восьмою за чисельністю тих, хто володіє нею як рідною після китайської, англійської, гінді, бенгальської, арабської, португальської та іспанської. Російська є другою за частотою використання мовою в Інтернеті після англійської і є однією з двох офіційних мов на борту Міжнародної космічної станції, а також однією з шести офіційних мов Організації Об'єднаних Націй. Російське письмо використовує кирилицю; воно розрізняє приголосні фонеми з піднебінною вторинною артикуляцією та без них — так звані «м'які» і «тверді» звуки. Майже кожен приголосний має твердий або м'який аналог, і ця відмінність є помітною рисою мови. Ще один важливий аспект — скорочення ненаголошених голосних. Фонологічний лад російської мови характеризується історично системою консонантизму, що включає 37 приголосних фонем, і менш складною системою вокалізму, в який входять 5 або 6 голосних фонем. При цьому як в системі голосних, так і в системі приголосних відзначається велика різноманітність позиційних видозмін. Зокрема, голосні в ненаголошеній позиції послаблюються і в ряді випадків не розрізняються. Наголоси зазвичай не вказується ортографічно, хоча необов'язковий акут може бути використаний для позначення наголосу, наприклад для розрізнення гомографічних слів, напр. замо́к (zamók) і за́мок (zámok) або для вказівки правильної вимови незвичних слів чи імен. За морфологічною будовою російська мова переважно флективна, синтетична. Граматичне значення лексем передається, як правило, за допомогою словозміною. Кожна флексія зазвичай виражає кілька значень одночасно. Поряд із синтетичними формами в російській мові також спостерігається розвиток елементів аналітизму. Синтаксис російської мови характеризується відносно вільним порядком слів, протиставленням однокомпонентних і двокомпонентних структур простих речень, наявністю трьох видів складних речень, активною роллю інтонаційних засобів. Засоби поповнення словникового фонду — створення слів за власними моделям і запозичення. До ранніх запозичень відносять слов'янізми, грецизми і тюркізми. З XVIII століття переважають нідерландські, німецькі та французькі запозичення, з XX століття — англіцизми. Діалекти російської мови групуються у два наріччя: північне і південне. Між говірками локалізуються перехідні середньоросійські говірки, що стали основою сучасної літературної мови. В історії російської мови відрізняють три основні періоди: давньоруський, загальний для російської, білоруської та української мов (VI—XIV сторіччя; деякі дослідники вважають термін «давньоруська мова» некоректним, пов'язуючи формування східнослов'янських мов з розпадом безпосередньо праслов'янської мовної єдности), староросійський (XIV—XVII ст.) і період національної російської мови (із середини XVII сторіччя). Хоч і існував спільний давньоруський період, однак за лексичним складом до української мови генетично найближчі польська і словацька мови з — 70 % і 68 % спільної лексики (якщо не враховувати білоруську з якою 84 %), поки з російською — приблизно 62 %. Комплекс наук про російську мову називається лінгвістичною росистикою. Назва Вислів «роусьскыи языкъ» у ранніх середньовічних джерелах стосується лише варягів-скандинавів та їхньої мови. У період Київської Русі (коли саме, невідомо) вислів «роусьскыи языкъ» перестав означати «мову Русі» у вужчому середньовічному значенні (скандинавську мову «варягів») і почав означати «мову Русі» в значенні «слов'янська мова жителів руських земель». У Великому князівстві Московському атрибутівом руский (русский) при означенні літературної мови позначали церковнослов'янську мову, тобто русский і словенский — це термінологічні синоніми. Оригінальна сучасна назва мови — русский язык. У сучасній російській мові термін русский може вживатися у двох значеннях: «російський» і «давньоруський». На початку XX ст. термін русский язык вживався в двох значеннях: 1) «сукупність наріч великоруських (російських), білоруських і малоруських (українських)»; 2) «тодішня літературна мова Росії, що являла в своїй основі одне з великоруських наріч». У XVIII—XIX ст.ст. вживались офіційно назви россійскій языкъ, великорусскій языкъ. Перша з'явилась в XVII ст. і набула в наступному столітті значного поширення, зокрема, його використовував М. В. Ломоносов («Россійская грамматика»); у першій половині XIX ст. цей лінгвонім виходить з активного вжитку. Друга назва, великорусскій (чи великоросскій) виникла внаслідок узвичаєного протиставлення Малої, Білої і Великої Русі і частіше використовувалася для позначення не національної чи літературної мови, а діалектного мовлення, сукупності діалектів російської мови. На початку XX ст. термін також перестає вживатися. В українській мові XIX ст. були поширені назви московська мова, московитська мова, москвинська мова, а також руська мова (у Галичині та на Буковині остання вживалася щодо української мови). Історія В історії російської мови виділяються три основні періоди: * давньоруський, * староросійський, * період національної мови. Давньоруський період, традиційно розглядається в росистиці як початковий етап історичного розвитку російської мови, фактично є історією давньоруської мови — предка всіх сучасних мов східнослов'янської групи. Давньоруський період Початком давньоруського періоду прийнято вважати процес відокремлення східних слов'ян з загальнослов'янської єдности і поява перших східнослов'янських мовних рис (VI—VII століття). Основна частина цього періоду (IX—XIV століття) припадає на епоху формування, розвитку і розпаду давньоруської мови, сформованого на базі східних праслов'янських діалектів. Ще наприкінці XIX ст. в російському мовознавстві дійшли висновку, що первісне розташування східнослов'янських діалектів не відповідало межам діалектів сучасних української, білоруської і російської мов, зокрема, російська об'єднала говірки, що приналежали до різних діалектичних груп. Для давньоруського періоду була характерна культурно-мовна ситуація диглосія, при якій мова писемности (церковнослов'янська), що сприймалась руськими як наддіалектний стандартизований різновид рідної мови, який співіснував з мовою повсякденного спілкування (власне давньоруською). Незважаючи на те, що обидва ідіома в Русі охоплювали різні сфери функціонування, вони активно взаємодіяли один з одним — у живій давньоруську мову проникали особливості книжкового церковнослов'янської мови давньоруської літератури, а церковнослов'янська мова засвоювала східнослов'янські мовні елементи (що поклало початок формуванню його особливої ​​місцевого різновиду — давньоруського ізводу). На відміну від церковнослов'янської, давньоруську мову представляють меншою кількістю пам'яток — в основному це приватні листи на бересті (з Новгорода, Смоленська, Звенигорода-Галицького та інших міст) і частково документів юридичної та ділового характеру. Крім того, проникнення різних елементів наддіалектного давньоруської мови відзначається в створених на Русі церковнослов'янських літературних пам'ятках, включаючи найстаріші Новгородський кодекс (1-я чверть XI століття), Остромирове Євангеліє (1056/1057 роки) та інші. Давньоруські пам'ятники написані кирилицею, текстів глаголицею не збереглося. На всьому протязі давньоруського історичного періоду наступного території, з одного боку, відбувається зближення мовних особливостей древненовгородского та інших діалектів Північно-Східної Русі, з іншого боку — формуються мовні відмінності, віддаляють північ і північний схід Русі від заходу і південного заходу. До XIV століття процес утворення мовних особливостей посилюється в результаті відокремлення північно-східних територій Руси, що знаходилися під владою Московського князівства, і західних і південно-західних територій, що були у складі Великого князівства Литовського та Королівства Польського. До XIV—XV століть давньоруська мова розпалась на три окремі східнослов'янські мови. Староросійський період Староросійський (або великоросійський) період охоплює часовий відрізок з XIV по XVII століття. У цей період починають формуватися фонетична, морфологічна і синтаксична системи, близькі системам сучасної російської мови. Серед діалектів, що склалися на майбутньої великоросійської території в другій половині XII — першій половині XIII століття (новгородський, псковський, смоленський, ростово-суздальський і акаючий діалект верхньої і середньої Оки і межиріччя Оки і Сейму), провідним стає ростово-суздальський, в першу чергу його московські говірки. З другої чверті XIV століття Москва стає політичним і культурним центром великоруських земель, а в XV столітті під владою Москви об'єднуються великі російські землі, включені в Велике князівство Московське. На основі головним чином московських говірок, а також деяких мовних елементів інших російських діалектів (рязанських, новгородських і т. Д.) До XVI століття поступово виробляються норми московської розмовної мови, що поєднують в собі середньоросійські (згодна вибухового освіти г, твердий т в закінченнях дієслів 3-ї особи і т. д.) і південноросійські риси (акання і т. д.). Московське койне стає зразковим, поширюється в інших російських містах і робить сильний вплив на давньоруський письмова мова. Додатково на уніфікацію мови впливає з'явилося в XV—XVI століттях книгодрукування, при якому церковні і цивільні книги стали видаватися з шрифтом полуустав. Мовою з московської розмовної основою були написані багато офіційні документи і твори XV—XVII століть («Хожение за три моря» Афанасія Нікітіна, твори Івана IV Грозного, «Повість про Петра і Февронії Муромських», «Повість про псковському взяття», сатирична література і т. д.). У XIV—XVII століттях поступово формується літературне двомовність, яка прийшла диглоссия: церковнослов'янська мова російського ізводу продовжує співіснувати з власне російською літературною мовою з народної мовної основою. Між даними ідіомами виникають різні перехідні типи. У літературно-мовних процесах відзначаються суперечливі тенденції: з одного боку, з кінця XIV століття з'являється література різних жанрів на народно-мовної основі, доступна для широкого загалу російського суспільства, з іншого — під впливом так званого другого південнослов'янського впливу посилюється архаїзація мови багатьох творів; сформоване при цьому книжкове «плетіння словес» все сильніше розходиться з народною мовою того часу. У староросійський період змінюється діалектний поділ російської мови, до XVII століття формуються дві великі діалектні угруповання — північне і південне наріччя, а також перехідні між ними середні говірки. Період національної мови ХІХ сторіччя Микола Карамзін На початку XIX сторіччя на розвиток російської літературної мови вирішальний вплив справила літературна творчість Миколи Карамзіна. Карамзін цілеспрямовано відмовлявся від використання церковнослов'янської лексики й граматики, вживаючи у своїх творах повсякденну мову своєї епохи і використовуючи як зразок граматику і синтаксис французької мови. Карамзін ввів у російську мову безліч нових слів, як неологізмів («благотворительность», «влюблённость», «вольнодумство», «достопримечательность», «ответственность», «подозрительность», «промышленность», «утончённость», «первоклассный», «человечный», «промышленость»), так і варваризмів («тротуар», «кучер»). Також він одним з перших почав використовувати літеру Ё. Зміни в мові, пропоновані Карамзіним, викликали бурхливу полеміку в 1810-ті-х роках. Письменник Олександр Шишков за сприяння Гавриїла Державіна заснував у 1811 товариство «Бесіда аматорів російського слова», метою якого була пропаганда «старої» мови, а також критика Карамзіна, Жуковського та їх послідовників. У відповідь 1815 року утворилося літературне товариство «Арзамас», яке іронізувало над авторами «Бесіди» і пародіювало їхні твори. Членами товариства стали багато поетів нового покоління, в тому числі Батюшков, Вяземський, Давидов, Жуковський, Пушкін. Літературна перемога «Арзамаса» над «Бесідою» усталила перемогу мовних змін, які ввів Карамзін. Словотворчість Михайло Ломоносов Велика кількість слів російської літературної мови була створена низкою російських письменників. Процес винайдення нових слів особливо інтенсифікувався у XVIII сторіччі, коли через реформи Петра І в російській державі виникла необхідність означення понять і термінів що вже давно існували в західноєвропейських мовах. Багато слів, що позначають наукові та довкола наукові поняття, було вигадано чи впроваджено з інших мов Михайлом Ломоносовим: «маятник», «насос», «притяжение», «созвездие», «рудник», «чертеж», «атмосфера», «вещество», «градусник», «преломление», «равновесие», «диаметр», «квадрат», «минус», «горизонт», «кислота» та інші. Авторству Миколи Карамзіна належить багато російських слів переважно зі сфери чуттєвих стосунків та емоцій. Державний секретар Олександр Шишков вигадав слово «лицедеи», Микола Гоголь — «халатность», Федір Достоєвський — «стушеваться», художник Карл Брюллов — «отсебятина», Велимир Хлєбніков — «лётчик», «изнемождённый», Ігор Северянин — «бездарь», Володимир Набоков — «німфетка», Корній Чуковський — «канцелярит». Багато слів що показують російську дійсність належить письменнику-сатирику XIX ст. Михайлу Салтикову-Щедріну: «головотяпство», «благоглупость», «пенкосниматель», «злопыхательство», «мягкотелый» та інші. Слово «елейный» першим почав уживати Віссаріон Бєлінський, проте в дещо іншому значенні. Процес створення нових слів, перш за все для означення понять винайдених переважно на Заході, безперервно тривав й надалі. Так у 1930-х роках, у зв'язку з малою розповсюдженістю серед росіян, в російській мові не існувало слова «холодильник», замість нього використовувалися «рефрижератор», «холодильный шкаф». Водночас замість слова «спутник» (себто штучний супутник Землі) використовувалося словосполучення «междупланетный снаряд». Статус Російська мова є головною державною мовою Росії. Російська мова також є однією з двох державних мов в Білорусі (разом з білоруською). Російська мова є офіційною мовою (у всіх випадках інша мова або інші мови виступає як державна або друга офіційна) в таких державах і на територіях: * У Казахстані (у державних організаціях і органах місцевого самоврядування нарівні з казахською офіційно вживається російська мова — Конституція Республіки Казахстан, ст. 7, п. 2) * У Киргизстані (у Киргизькій Республіці як офіційна мова вживається російська мова — Конституція Киргизької Республіки) * У частково визнаних Абхазії та Південній Осетії * У частині Молдови (в автономних Гагаузії та Придністров'ї) * У деяких комунах жудеців Констанца і Тулча в Румунії, де офіційно визнаною меншиною є старообрядці-липовани. В Україні в низці регіонів є особлива нормотворчість про російську мову. В Автономній Республіці Крим Конституція АРК указує, що російська мова «як мова більшості населення і прийнятна для міжнаціонального спілкування використовується у всіх сферах суспільного життя», а також гарантує російській, кримськотатарській і «мовам інших національностей» розвиток і підтримку. Проте державною мовою Конституція АРК іменує тільки українську. Статус російської мови як загальнодержавної був закріплений в основних державних законах Російської імперії (ст. 3 в редакції від 23.04.1906.). Ленін виступав проти обов'язкової державної мови. Тому в СРСР російська мова здобула статус офіційної і мови міжнаціонального спілкування лише ближче до розвалу СРСР згідно із законом «Про мови народів СРСР» від 24.04.1990. (ст. 4). У 1991 російська мова була оголошена державною мовою РРФСР, в 1995 — також і Білорусі. До 1991 року російська мова була мовою міжнаціонального спілкування СРСР, де-факто виконуючи функції державної мови. Продовжує використовуватися в країнах, що раніше входили до складу СРСР, як рідною для частини населення і як мова міжнаціонального спілкування. У місцях компактного мешкання емігрантів з країн колишнього СРСР (Ізраїль, Німеччина, Канада, США та інші) — випускаються російськомовні періодичні видання, працюють радіостанції і телевізійні канали, відкриваються російськомовні школи, де активно викладають російську (наприклад Шевах-Мофет). У Ізраїлі російська мова вивчається в старших класах деяких середніх шкіл як друга іноземна мова. У країнах Східної Європи до кінця 80-х років XX століття російська мова була основною іноземною мовою в школах. За даними, опублікованим в журналі «Language Monthly» (№ 3 за 1997), приблизно 300 млн осіб по всьому світу володіють російською мовою (що ставить її на 5-те місце за поширеністю), з них 160 млн вважають її рідною (7-ме місце у світі). Російська мова — одна з шести офіційних мов ООН. Зміна популярности Згідно з дослідженнями Financial Times, після розпаду СРСР російська мова майже скрізь на пострадянському просторі втрачає свої позиції. Виняток становить Білорусь. +Кількість носіїв рос. мови Країна 1994 2016 Україна 33,9 % 24,4 % Казахстан 33,7 % 20,7 % Грузія 6,4 % 1,1 % Білорусь 50 % 71,1 % Графіка Для письма в російській мові використовується абетка, заснована на кирилиці; сучасна російська абетка — це кирилиця в громадській модифікації. Кирилічна абетка була створена на основі візантійського грецького алфавіту з додаванням букв для позначення специфічних слов'янських фонем. На Русі кирилиця з'явилася не пізніше початку X сторіччя і значно поширилася в процесі християнізації. З X по XVIII сторіччя тип шрифту кирилиці зазнавав змін — за різних часів поширювалися устав, півустав, скоропис тощо. З XVIII сторіччя кирилична абетка застосовується тільки для релігійної літератури, в усіх інших сферах використовується гражданський шрифт, введений Петром I 1708 року. Надалі графіка і ортографія пережили ряд перетворень (найзначніші зміни були прийняті під час реформи 1918 року), у результаті яких були виключені букви і, ѣ, ѳ та ѵ, введені буква й і факультативно — літера ё. Нині поширені графіка і ортографія, прийняті 1918 року, лише в невеликій частини видань російського закордоння зберігається ортографія старого стилю. Абетка російської мови, що включає 33 букви: А а Б б В в Г г Д д Е е Ё ё Ж ж З з И и Й й К к Л л М м Н н О о П п Р р С с Т т У у Ф ф Х х Ц ц Ч ч Ш ш Щ щ Ъ ъ Ы ы Ь ь Э э Ю ю Я я Ортографія російської мови належить до морфологічного типу з елементами фонетичного і традиційного типів. Різновиди морфеми з відмінностями в позиціях фонем пишуться однаково: вода́ вʌда́ — во́ды во́ды, дуб дуп — дубы дубы. Фонетичний принцип використовується у невеликому числі випадків: у написанні префіксів з кінцевою фонемою /з/: разбить, безоружный (перед буквою, що передає голосну і дзвінку приголосну), але воспалённый, исписать (перед буквою, що передає глуху приголосну); у написанні ы замість и на початку кореня після префіксів з твердою приголосною на кінці: предыстория, разыграть тощо. Нечисленні випадки і традиційного типу написання: собака, генеалогия, колибри, расти, доброго, ночь (але луч) тощо. Наголос в російській мові на письмі зазвичай не виділяється, одним з можливих випадків проставляння знака наголосу ´ над голосною буквою є необхідність розрізнення омографів: за́мок і замо́к. Фонетика Голосні Голосні російської мови: фонеми (чорні точки) і їх алофони (червоні) Вокалізм російської літературної мови представлено 5 або 6 голосними фонемами. Голосні розрізняються за ступенем підйому язика, за рядом і за наявністю чи відсутністю лабіалізації: Підняття Ряд Передній Середній Задній нелабіалізовані лабіалізовані Високе /i/ (/ɨ/) /u/ Середнє /e/ /o/ Низьке /a/ Фонема /i/ після м'яких приголосних і на початку слова є звуком переднього ряду i (), а після твердих приголосних — звук середнього ряду ɨ (). Також /i/ и /ɨ/ можуть розглядатися як дві різні фонеми. Сильна позиція для голосних — під наголосом, у ненаголошеній позиції деякі голосні фонеми (/ про/ й /а/, в позиції після м'яких приголосних — також /е/) можуть послаблюватися і в ряді випадків не відрізнятися (піддаються редукції): во́ды — вʌда́, л'ес— л'иесá. Крім змін голосних фонем у ненаголошених складах до важливих позиційних реалізацій голосних відноситься також зміна /і/ у звук середнього ряду ɨ після твердих приголосних фонем: игра — подыгрывать, в‿ыгре. Голосні є, зазвичай, складовими (складотворними) звуками (як виняток можлива факультативна складовість сонорних приголосних у випадках типу театр, вопль). Приголосні Система консонантизму російської літературної мови нараховує 37 приголосних фонем. Виділяють дві групи приголосних — сонорні і шумні; і ті, й інші розрізняються за місцем і способом творення (в дужки взяті позиційні варіанти фонем, у парах приголосних зліва наведені глухі приголосні, справа — дзвінкі): за способом творення за місцем творення губні передньоязикові середньо-язиковий задньо-язиковий губно-губні губно-зубні зубні заясенні шумні проривний тв. /п/ /б/ /т/ /д/ /к/ /г/ м. /п’/ /б’/ /т’/ /д’/ /к’/ /г’/ африкати тв. /ц/ (д͡з) м. /ч/ (д͡ж’) фрикативні тв. /ф/ /в/ /с/ /з/ /ш/ /ж/ /х/ (ɣ) м. /ф’/ /в’/ /с’/ /з’/ /щ/ /ж̅’/ /х’/ сонорні носові тв. /м/ /н/ м. /м’/ /н’/ бокові тв. /л/ м. /л’/ ковзні м. /j/ дрижачі тв. /р/ м. /р’/ Приголосні фонеми /ж̅’/ і /щ/ протиставлені всім іншим як довгі приголосні коротким. Щілинний (фрикативний) варіант приголосного /г/ — ɣ — відзначається тільки в одиничних лексемах, зокрема, у вигуках «го́споди», «ей-бо́гу», «ага́». За м'якістю / твердістю і за глухістю / дзвінкістю приголосні можуть бути як парними, так і такі, що не утворюють пар: тільки твердими можуть бути /ж/, /ш/, /ц/ і тільки м'якими /ж̅’/, /щ/, /ч/, /j/; тільки глухими /ц/, /ч/, /х/, /х’/ і тільки дзвінкими всі сонанти. Особливі групи складають шиплячі (/ш/, /ж/, /щ/, /ж̅’/, /ч/) і свистячі приголосні (/с/, /з/, /с’/, /з’/, /ц/). Сильна позиція для приголосних — перед голосною. Парні дзвінкі приголосні оглушуються перед глухими приголосними і в кінці слова (дубы — дуп, в коробе — коропка), парні глухі приголосні одзвінчуються перед дзвінкими (кос’ить — коз’ба). У ряді позицій не розрізняються приголосні, парні за твердістю / м'якістю. Перед м'якими зубними (крім /л’/) пом'якшуються тверді зубні /с/, /з/ и /н/: борозда — бороз'д’ить. Перед усіма приголосними, крім м'яких губних та /j/, тверднуть м'які губні: руб’ить — рублю. Приголосні /с/, /с’/, /з/, /з’/ перед шиплячими /ш/, /щ/, /ж/, /ч/ замінюються на шиплячі: скрепить — шшить (сшить) тощо. Просодія Наголос в російській мові — динамічний, або силовий (один з складів словоформи — ударний — вирізняється з-поміж інших напруженішою артикуляцією), різномісцевий (не прикріплене до якогось певного стилю стосовно початку або кінця словоформи), рухомий — у різних формах одного слова можуть бути ударними різні склади і різні морфеми (голова́ — го́лову — голо́в). Тим же часом у російській мові відзначаються ознаки морфологізованності наголосу: одна з закономірностей його зміни пов'язана з місцем наголосу стосовно морфемного членування слова. Розрізняють словоформи з наголосом на основі і словоформи з наголосом на флексії: доро́г-а (доро́г-и, доро́г-е, доро́г-у тощо) і черт-á (черт-ы́, черт-é, черт-у́ тощо). Наголос грає сонологічну (сенсо-розпізнавальну) роль (се́ло — село́). Найпростіші за структурою службові слова можуть об'єднуватися з сусіднім знаменним словом у єдине фонетичне слово (з одним наголосом): на берегу́, не́ был, по́ два, перед до́мом. Для низки слів, передусім складних, можливо, окрім основного, побічний (послаблений) наголос: "парово'зострое́ние, вы'шеизло́женный. Для російської мови фонематично значущі відмінності довготи і тону не характерні. Подовження голосного може відзначатися в емфатично забарвлених контекстах в усному мовленні: Ну о-о-очень интересная книга!. Морфонологія У російських словах на стику морфемного шву спостерігаються різного роду фузійні явища. Найчастіше це чергування фонем, рідше зустрічаються лінійні перетворення основ — усікання і нарощування (высок-ий — выш-е, рву-т — рв-ать). У словотворі представлено поєднання (накладення) сусідніх морфем: курский (-ск — частина кореня і одночасно суфікс). Основна частина морфонологічних явищ у російській мові, як у мові з розвиненою суфіксацією, відзначається на стику кореня і суфікса. Формули мінімального виду кореневого морфу в знаменних частинах мови: CVC — в іменах, CV і CVC — у дієслові, формули інших морфів (префіксу, суфікса тощо) приймають види C, CV, VC. У немінімальному вигляді морфи розширюються повторенням мінімальних структур. Типовий вид морфу флексії — V, VC або VCV. У російській мові представлені такі морфонологічні чергування фонем, як-от: * вокальні: /о/ ~ ø, /е/ ~ ø, /и/ ~ ø, або побіжність голосних: сон-ø — сн-а, рвать — рыв-ок; /о/ ~ /а/: откопать — от-ка́п-ыва-ть"; * консонантні: парні тверді ~ парні м'які приголосні (крім задньоязикових): горо/д/ — в горо/д’/-е; парно-тверді шумні зубні ~ шиплячі приголосні (/т/ ~ /ч/, /д/ ~ /ж/, /ст/ ~ /щ/ тощо), тверді губні ~ поєднання губної та /л’/ (/б/ ~ /бл’/ тощо): пря/т/ать — пря/ч/-ут, дре/м/ать — дре/мл’-у/т та інші чергування. Ортоепія Російська літературна вимова історично склалося на основі московського койне (мови жителів Москви). Після перенесення столиці Росії до Санкт-Петербурга сформувалися два рівноправних варіанти російської літературної вимовної норми, які співіснують протягом двох сторіч, — так звана московська вимова (зі старшою та молодшою ​​нормами) і петербурзька вимова, що склалася на старомосковській основі. Фактично наразі сформувалася єдина російська вимовна норма, яка включила як московські, так і петербурзькі ортоепічні особливості. Лексика За лексичним складом російська мова близька до інших східнослов'янських — української та білоруської, але відрізняється від них масовим характером церковнослов'янізмів — запозичень з церковнослов'янської мови (до них належать, наприклад, такі звичні слова, як вещь, время, воздух, восторг, глагол, изъять, награда, облако, общий, сочинить, тщетный, чрезмерный і багато інших), частина з яких співіснує із властиво російськими дублетами, що відрізняються від церковнослов'янських за значенням або стилістично, порівн. (церковнослов'янське слово приводиться першим): влачить / волочить, глава / голова, гражданин / горожанин, млечный / молочный, одежда / одёжа, разврат / разворот, рождать / рожать, страж / сторож й ін. Російська літературна мова є відносно спорідненою з церковнослов'янською мовою, слова церковнослов'янського походження складають ледь не половину всього словникового запасу російської мови. З церковнослов'янської до літературної мови запозичені й окремі морфеми (наприклад, дієслівні префікси из-, низ-, пред- и со-) і навіть окремі граматичні форми — наприклад, віддієслівні дієприкметники (пор. церковнослов'янські за походженням дієприкметники текущий або горящий з відповідними їм російськими формами текучий і горячий, що збереглися в сучасній мові як прикметники зі значенням постійної властивості) або форми дієслів типу трепещет (з невластивим російським формам чергуванням т/щ, яке пояснюється не східнослов'янськими, а південнослов'янськими рефлексами йотації, пор. російське хохочет або лепечет). За своїм лексичним складом сучасна російська мова є в багатьох відношеннях близька до південнослов'янської болгарської мови. При формуванні лексичного стандарту української і білоруської літературної мови вплив церковнослов'янської (староболгарської) був меншим. Відповідно до стослівних списків базової лексики Сводеша російська мова є близькою до білоруської, української та польської мови (відповідно 92 %, 86 % та 77 % спільних слів). Загалом церковнослов'янські елементи пронизують всю структуру російської мови — фонетику, морфологію, словник, стилістику — в незрівнянно більшому ступені, ніж, наприклад, латина — сучасну італійську мову. На російські говори Карелії лексичний вплив справили фіно-угорські мови (карельська, вепська, фінська, саамська). Діалекти

Північні говори : : : : : Проміжні (середні) говори : : Південні говори : : : : Інше : : : У межах європейської частини Росії ще в XV столітті склалися два великі угрупування говорів — північний говір і південний говір, що характеризуються низкою чітких ізоглос (наприклад, для півночі характерне окання, проривне g, форма родового відмінка у жены, такі слова, як зыбка («колиска»), озимь («озимина»), лаять («гавкати»), для півдня — акання, фрикативне γ, форма у жене, а в тих же значеннях уживаються слова люлька, зеленя, брехать), а також проміжні середньоросійські говори (наприклад, в Москві прийняте проривне g і закінчення родового відмінка -ы, як на півночі, але акання, як на півдні). Для території пізнього формування (азійська частина РФ, Поволжя, Кавказ) характерна відсутність чіткого ділення діалектних зон, строкатість невеликих ареалів, висхідних до мови переселенців з різних регіонів, а також риси, що відображають змішання різних діалектів. Середньоросійські говори (перш за все московський) лягли в основу російської літературної мови. Художньої літератури і періодичного друку на інших діалектах немає. Стандартизації усної мови сприяло розповсюдження ЗМІ в XX столітті, введення загальної освіти, масштабна міжрегіональна міграція населення. Традиційні говори зберігаються тільки сільським населенням (старше покоління). В усній мові міського населення, середнього покоління, молоді є практично тільки деякі відмінності у вимові, які поступово нівелюються під впливом централізованого теле- і радіомовлення, а також у лексиці. Відмінності між українською та російською мовами, міжмовні впливи Російська мова має виразні відмінні від української риси у фонетиці, морфології та лексиці. У фонетиці такими особливостями є наявність «ро», «ло» і «ре», «ле» (які походять від редукованих) в коренях слів між приголосними на відміну від української мови, де вживаються «ри», «ли» і «ри», «льо» (, ), вимова сполучень м'яких зубних і шиплячих з j при довгих м'яких приголосних в українській мові (, ), проривне g при фарингальному ɦ в українській мові (пор. 'gorat, ɦo'rod). На відміну від української, в російській мові кінцеві приголосні оглушуються, тому, як наслідок, вимова звука f (первісно не властивого слов'янській фонології) є дуже поширеною (, поўтор'увати, сказавши сказаўши, вівторок віўторок). У російській мові набагато менше, ніж в українській, використовується фонетичний закон милозвуччя (для зменшення збігу голосних або приголосних) : , в українській: чергування сполучників і — й, прийменників у — в — уві, дієслівних часток ся — сь, фонетичне модифікування прийменників з — зі — із, під — піді — підо, к — ік, часток би — б, же — ж, сполучників хоч — хоча, префіксів від — віді — од — оді; з — зі — із тощо, також чергуються початкові літери коренів слів: іти — йти, Іван — Йван, ввесь — увесь, ще — іще — йще, там — отам, ця — оця. У морфології такими особливостями є відсутність кличного відмінка (, ), хоча у розмовній мові при звертанні до людей по-імені вживаються форми з нульовим закінченням (), відсутність чергування «к», «г», «х» з «ц», «з», «с» у відмінкових формах іменників (, ), широке розповсюдження форми називного відмінка множини з закінченням -а (-я) під наголосом в іменників не середнього роду (, ). На відміну від російської, в українській мові 4 часи дієслів, а не 3 (поряд з минулим, теперішній та майбутнім — давноминулий, «я був ходив»). Українсько-російські мовні контакти стали регулярними після приєднання Лівобережної України до Росії у 1654 р. У XVII — на поч. XVIII ст. відбувався взаємовплив обох мов по лінії різних стилів, у пізніший період — переважно односпрямований вплив з боку російської мови на українську. У перший період російська мова запозичила такі українські та іншомовні (латинські, німецькі, польські) слова через українську мову : гирло, смак, смачный, шинок, шинкарь, злочинец, шукать, повинности, универсал, комисия, кафедра, метрика, красна панна, зрадлива фортуна. Деякі найпоширеніші слова з літургійної практики почали вимовлятися з фарингальним ɦ : Господь, Бог, благо, глас, ангел. У деяких словах ѣ почав вимовлятися як і : вик, мисто (зараз ці слова не вживаються в літературній мові). Запозичення з української мови в сучасній російській літературній мові обмежуються здебільшого лексикою. Це насамперед слова побутово-етнографічного та історичного характеру, вживання яких співвідноситься саме з Україною (хата, шлях, галушки, свитка, шинок, шинкарь, бандура, гопак, булава, гайдамак, батька — про отаманів, хлопец тощо), невелика кількість слів, що вже не асоціюються з Україною (местечко, детвора, девчата, косовица, хлебороб, землероб і за цим зразком — хлопкороб, доярка; у 20—30-ті pp.: хата-читальня, хата-лаборатория), слова і вислови, що вживаються в російській мові зі стилістично-оцінною заданістю, переважно зниженого характеру — для підкреслення «простоти» мовлення та «демократизму» мовця (аж, с гаком: сто километров с гаком, жинка, батька зам. отец, не лезь поперед батьки в пекло), із жартівливо-іронічним, несхвальним або зневажливим забарвленням (торба, раззява, не рыпайся, куркуль — про скупу людину, школяр, вирши, малевать, делать абы как, моя хата с краю, в огороде бузина, а в Киеве дядька), зокрема ті, що вживаються тільки або здебільшого щодо українців, України (самостийный, щирый украинец, мова); деякі жіночі особові імена (Оксана замість Ксения або Аксинья, пестливі форми Маруся, Наталочка). З українізмів на рівні словотворення виділяється модель неофіційного позначення адміністративно-територіальних одиниць типу Смоленщина, Рязанщина, Тамбовщина (за зразком «Полтавщина» тощо), а також непродуктивна модель з -роб (хлопкороб і деякі інші). Від 1720 р., коли було заборонене українське книгодрукування, російська мова почала набагато більше впливати на українську, ніж українська на російську. Цей вплив виявляється як пряме запозичення слів — переважно з українською фонетичною та словотворчою (морфемною) адаптацією (більшовик, вертоліт, прокатник — рос. прокатчик), зокрема як калькування (піонер, Рада — рос. Совет, радянський, супутник Землі, винищувач — рос. истребитель, розкуркулення — рос. раскулачивание, жовтеня — рос. октябрёнок, колгосп, "п'ятирічка, виконроб — ), рідше без такої адаптації (затвор, тройка коней, льотчик, духовка, гонка, неустойка, взвод, снаряд, болванка, гонщик, натурщик, усушка, утруска, рубильник, політрук, зокрема в технічній термінології: башмак, вилка, залізнична вітка, залізничний состав), як активізація в українській мові словотворчих моделей та граматичних форм, не дуже характерних для неї (наприклад, творення віддієслівних іменників зі значенням дії на -ка: доставка, переробка, посадка; вживання активних дієприкметників теперішнього часу, невластивих мові: бажаючий, керуючий, загниваючий, обслуговуючий; відносних прикметників з суфіксом -очн-, -ечн-: виставочний, гоночний, копієчний), активізація того слова, тієї словотворчої моделі або граматичної форми, які є спільними для обох мов (голубий — блакитний, полтавчани — полтавці, шапка батька — батькова шапка, допомога батьку — батькові). Запозичення іншомовних слів здійснювалося в українській мові на території Російської імперії та СРСР переважно через російську мову як мову-посередник. В українській розмовній мові наявна велика кількість ненормативних росіянізмів (у просторіччі: ладно — «гаразд», стройка, застройщик, уборка, уборщиця, больниця, лікарство, часи, у мові освічених людей словотвірні кальки на кшталт міроприємство замість «захід», співставляти замість «зіставляти», семантичні кальки на зразок я рахую, що… замість «вважаю» під впливом , являється замість «є»), з виходом на акцентологічний, фонетичний і граматичний рівні (дрова́, оди́надцять, хароший; у формах множини — дома́, шохверá; у керуванні — дякую вас, згідно списку, лекція по фізиці та ін.). Поширені російські пестливі форми особових імен: Альоша, Лєна, Свєта, Міша, Діма" та ін. Діяльність уряду Росії з популяризації російської мови Концепція державної підтримки і просування російської мови за кордоном, затверджена Президентом Росії в 2013 році визначає російську мову «основою історії та культури Російської Федерації», «мовою міжнаціонального спілкування і важливим інструментом взаємодії на просторі СНД», а «також засобом етнокультурної та мовної самоідентифікації співвітчизників, що проживають за кордоном». Ця концепція передбачає комплекс заходів з популяризації російської мови насамперед у країнах СНД, зокрема як мета постулюється «збереження статусу російської мови як мови міждержавного і міжнаціонального спілкування на просторі Співдружности Незалежних Держав». Посилання на цю Концепцію міститься у доповіді Міністерства культури 2014 року. В цій доповіді серед пріоритетних цілей визначаються «сприяння зміцненню позицій російської мови за кордоном», а також зміцнення «єдиного культурного, духовного і мовного простору слов'янського світу». Заходи на підтримку російської мови охоплюють міста СНГ (Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Киргизії, Казахстану, Таджикистану, України), а також країн Європи, Близького Сходу та Азії. Приклади Приклад 1 «Заповіт» Т. Шевченка російською мовою (переклав Олександр Твардовський) ЗАВЕЩАНИЕ Как умру, похороните На Украйне милой, Посреди широкой степи Выройте могилу, Чтоб лежать мне на кургане, Над рекой могучей, Чтобы слышать, как бушует Старый Днепр под кручей. И когда с полей Украйны Кровь врагов постылых Понесёт он… вот тогда я Встану из могилы — Подымусь я и достигну Божьего порога, Помолюся… А покуда Я не знаю Бога. Схороните и вставайте, Цепи разорвите, Злою вражескою кровью Волю окропите. И меня в семье великой, В семье вольной, новой, Не забудьте — помяните Добрым тихим словом. Приклад 2 Ты знаешь край, где все обильем дышит, Где реки льются чище серебра, Где ветерок степной ковыль колышет, В вишневых рощах тонут хутора, Среди садов деревья гнутся долу: И до земли висит их плод тяжелый? … Ты помнишь ночь над спящею Украйной, Когда седой вставал с болота пар, Одет был мир и сумраком и тайной, Блистал над степью искрами стожар, И мнилось нам: через туман прозрачный: Несутся вновь Палей и Сагайдачный? Ты знаешь край, где с Русью бились ляхи, Где столько тел лежало средь полей? Ты знаешь край, где некогда у плахи Мазепу клял упрямый Кочубей И много где пролито крови славной В честь древних прав и веры православной? … А. К. Толстой Приклад 3 «Мой дядя самых честных правил, Когда не в шутку занемог, Он уважать себя заставил И лучше выдумать не мог. Его пример другим наука; Но, боже мой, какая скука С больным сидеть и день и ночь, Не отходя ни шагу прочь! Какое низкое коварство Полуживого забавлять, Ему подушки поправлять, Печально подносить лекарство, Вздыхать и думать про себя: Когда же черт возьмет тебя!» О. С. Пушкін, «Євгеній Онєгін» Див. також * Російська абетка * Російська мова в Україні * Московський акцент Примітки Література * Українсько-російський словник // Ред. Кириченко І. М. — К.: Академія Наук Української РСР, 1953—1962. — Т. I—VI. * Русская грамматика. Т. 1: Фонетика. Фонология. Ударение. Интонация. Словообразование. Морфология / Н. Ю. Шведова (гл. ред.) — М.: Наука, 1980. — 25000 экз. * Русская грамматика. Т. 2: Синтаксис / Н. Ю. Шведова (гл. ред.) — М.: Наука, 1980. Ресурси мережі Інтернет Російсько-українські словники Уроки російської мови на Інтернет Поліглоті. Культура письменной речи — сайт присвячено проблемам використання літературної письмової російської мови. Правила російської мови. Грамота. Ру — інформаційний портал російської мови.

Склад Директорії в другій половині 1919 р. Зліва направо: Андрій Макаренко, Федір Швець, Симон Петлюра Директо́рія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Директорія УНР прийшла на зміну Гетьманату (Українській Державі), який було повалено 14 грудня 1918 року. Обрання членів Директорії відбулося 13 листопада в Києві таємно. Місцем проведення таємної наради став будинок Міністерства шляхів на бульварі Шевченка, 34 (тоді - Бібіковський бульвар). Будинок перед тим належав родині Терещенків. В Міністерстві шляхів начальником департаменту працював майбутній член Директорії Андрій Макаренко. Він мав свій кабінет у будинку міністерства і зрозуміло, що мав вільний доступ до приміщення. Директорія проголосила себе тимчасовою верховною владою революційного часу і констатувала, що влада в УНР має належати лише працюючим класам. «Слідуючим етапом нашої революції, — зазначалося в декларації від 26 грудня 1918, — є творення нових, справедливих, здорових і відповідних до реального відношення сил у державі, соціальних і політичних форм». Селянам, робітникам і трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Трудовий конгрес України — тимчасовий законодавчий орган УНР. У зовнішній політиці Директорія проголошувала цілковитий нейтралітет і бажання мирного співжиття з усіма народами та державами. Склад Директорії * Володимир Винниченко — голова Директорії (14 грудня 1918 року — 10 лютого 1919 року) * Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії (11 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року). * Федір Швець — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. 25 травня 1920 року постановою уряду УНР був виведений зі складу Директорії. * Панас Андрієвський — 4 травня 1919 року вийшов зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття від 13 травня 1919 року). * Андрій Макаренко — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. * Євген Петрушевич — як Президент та уповноважений Диктатор ЗО УНР з 22 січня 1919 до кінця червня 1919. Голови Ради міністрів Директорії * Володимир Чехівський (26 грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року) * Сергій Остапенко (11 лютого 1919 року — 9 квітня 1919 року) * Борис Мартос (9 квітня 1919 року — 27 серпня 1919 року) * Ісаак Мазепа (27 серпня 1919 року — 26 травня 1920 року) * В'ячеслав Прокопович (26 травня 1920 року — 10 листопада 1920 року) Політичний курс Директорії Внутрішня політика Савой» у Вінниці, де 1919 року перебувала Директорія УНР У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко. Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Але незважаючи на свої постанови, на практиці Директорія майже не переводила їх у життя, через що трудові маси, зокрема селяни, більше вірили більшовицькій агітації. Саме тому революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію. 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, попри ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації. Зовнішня політика Сучасне фото готелю «Савой» Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР. Економічна ситуація за часів Директорії По причині критичного політичного та військового становища в республіці Директорії не вдалося налагодити управління економікою. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій, були катастрофічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля. У 1918 році було видобуто 34,8 % вугілля порівняно з 1913, а в 1919 — лише 20,5 %. Загострювався паливний голод. Залізорудна і марганцева промисловість у 1919 році майже повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. В поганому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля набула спотворених форм. 4 січня 1919 року законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР. Хоча територія, яку контролювала Директорія була порівняно невеликою, гривня мала більшу купівельну вартість аніж «керенки», більшовицькі рублі чи «денікінки». Щоб підняти функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Борис Мартос випускав на ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів, які були у розпорядженні уряду. Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно з яким земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не перевищували 15 десятин залишались непорушними. Нові земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Але згідно з даним законом під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали більше 15 десятин. Але реалізація земельного закону Директорії могла бути здійснена лише на дуже обмеженій території України, оскільки на більшості території республіки велася війна з більшовиками, Денікіним і Польщею. Більшовики закликали селянство забирати землю у свої руки негайно, бо, мовляв, Директорія передасть землю в руки «куркулів». Падіння Директорії В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «радгоспи» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. У квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу. Див. також * Державні наради Української Народної Республіки 1919—1920 * Радянсько-українська війна Джерела та література * Варгатюк С. Проблеми міжнародних відносин України крізь призму поглядів вітчизняних політиків і дипломатів кінця першої чверті ХХ ст. * Гошуляк І. Декларація Директорії УНР 1918 // * Ковальчук М. Відносини Румунії з урядом Української Народної Республіки в 1919 р. // Український історичний журнал. — 2010. — № 4. — С. 115—127. — ISSN 0130-5247. * Салтан А.Н. ЗУНР и УНР: брак по расчету. Часть первая. Электронный ресурс. – Режим доступу до статті: . — Заголовок з екрану. — 6.03.18. * Солдатенко В. Директорія та відновлення УНР // Дзеркало тижня. — 2008. — № 48. * Щусь О. Директорія Української Народної Республіки // Посилання * Директорія УНР // Історія державності та правові пам'ятки України: довідник / Т. А. Михайлів, Т. В. Михайлів. — Х. : Основа, 2013. — 93 с. — (Бібліотека журналу «Історія та правознавство» ; вип. 12 (120). — С. 21—23. * Директорія УНР // * Склад Директорії УНР . * Українізація за часів Директорії. Частина 1. Газета «День» № 227, 12 грудня 2008 Частина 1. № 232, 19 грудня 2008. * Хто зібрав для Петлюри «петлюрівців»? Отаман і його армія .

Олесь Ульяненко Оле́сь Улья́ненко (справжнє ім'я Олександр Станіславович Ульянов; * 14 серпня (офіційно 8 травня) 1962, Хорол, Полтавська область, Українська РСР, СРСР — 17 серпня 2010, Київ, Україна) — український письменник, наймолодший лауреат Малої Шевченківської премії. Останні роки життя мешкав у Києві. Життя і творчість Закінчив школу № 2 міста Хорола (нині гімназія), навчався в Лубенському медичному училищі, у 1980 закінчив Миколаївське медичне училище. В молодості працював у Якутії, служив десантником у Радянській армії в Східній Німеччині та Афганістані. Вів напівволоцюжний спосіб життя у Центральній Росії, жив у панківському середовищі в Ленінграді. Олесь Ульяненко на Махнофесті, 2007 У 1997 за роман «Сталінка» отримав малу Шевченківську премію. За твердженням самого Ульяненка, написаний ним спільно з Володимиром Тихим на основі «Сталінки» сценарій було пізніше несанкціоновано використано московським режисером Сельяновим як основу для фільму «Жмурки». У 2006 вийшов роман «Знак Саваофа». У романі описувалися кримінальні схильності та збочення служителів Московського патріархату, а сам патріархат називався п'ятою колоною в Україні, яка ніколи не підтримувала української незалежності. За цей роман Московський патріархат оголосив письменнику анафему. У грудні 2009 у видавництві «Треант» вийшла кримінальна мелодрама «Там, де Південь», а навесні 2010, там само — друге видання книги «Жінка його мрії», презентація якого відбулася у вигляді провокаційного літературно-художнього перформансу в київській галереї «Карась». Помер 17 серпня 2010 у власній квартирі на 49-му році життя. Офіційна причина смерті — хронічна серцева недостатність. Похований на Байковому кладовищі, ділянка № 33. За життя був нагороджений преміями журналів «Сучасність», «Благовіст» та «Кур'єр Кривбасу». Критика Про творчість Олеся Ульяненка письменниця Яна Дубинянська сказала так: «Читати прозу Олеся Ульяненка здатен не кожен. Принаймні, людям з вразливою психікою, неповнолітнім та вагітним жінкам я б категорично не радила». На думку критика Костянтина Родика, «наскрізною темою усієї творчості Олеся Ульяненка є вивчення людських ілюзій: зародження, способи реалізації і наслідки здійснення бажань; роль підсвідомості в цьому і конфліктологія ілюзій-бажань … Незважаючи на похмурість своїх текстів, Олесь Ульяненко — письменник-мораліст, в чиїх творах зло завжди самознищується». Доктор Марк Роберт Стех: «Для мене вже перша зустріч з письмом Олеся Ульяненка, а це було читання „Сталінки“, яку вважаю одним з найкращих його творів, — викликала почуття контакту з автентичним і неповторним літературним талантом. Правда, талантом, чиє призначення бентежити й непокоїти, викликати неспокій і біль, радше ніж приносити насолоду. В його письмі дуже багато жорстокості, але це не брутальність заради брутальності, та й не спроба епатувати невимогливого читача. Радше навпаки. Як на мене, у своїй суті, Ульяненко — письменник-мораліст мало не середньовічного, точніше барокового складу душі. У цьому контексті завжди влучним мені здавався вибір видавництва „Кальварія“ — доповнити текст „Сталінки“ фрагментами картин Ієроніма Босха, Петера Бройгеля Старшого. Адже в прозі Ульяненка знайдемо аналогічне, нібито гротескно викривлене зображення людини й суспільства. Як обридливі лиця людей на картинах фламандських майстрів, які замість того, щоб „реалістично“ відображати зовнішній вигляд, заглядають у глибину грішних душ, так і ніби перебільшено жорстокі, дегенеровані персонажі Ульяненкових творів мають служити для читача пересторогою перед наслідками душевного звиродніння. Автор бачить і описує людину й суспільство України із метафізичної, апокаліптичної перспективи, виявляючи те рідко видиме, що ховається за фасадом доброзвичайності. Як Босх і Бройгель, Ульяненко бачить і описує своїх персонажів не лише немічними в реальному житті, а й проклятими у вічності. В цьому сенсі ще влучніше, на мою думку, аніж картини фламандців, „Сталінку“ доповнили б сцени Страшного Суду із українських барокових ікон. Адже, окрім іншого, Ульяненко органічно український прозаїк» («Голос України», 4 листопада 2010). Творчість О. Ульяненка дослідила у своїй дисертації «Естетика смерті у прозі Є. Пашковського та О. Ульяненко» Надія Тендітна. До питання про моральність «Жінки його мрії» Олесь Ульяненко на Махно-фесті, 2006 У 2009 експерт Нацкомморалі Варвара Опанасівна Ковальська, яка не є філологом за освітою, визнала роман «Жінка його мрії» порнографічним: книгу вилучили з обігу. Рішення викликало незадоволення громадськості і, насамперед, наявні граматичні помилки у тексті висновку та абсурдні звинувачення у надмірній майстерності зображення еротичних сцен. Покликана комісія з відомих літературознавців не знайшла в романі ознак порнографії. Голова НСПУ і Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України В. Яворівський закликав Нацкоммораль «не виставляти себе на посміховисько, а знайти цивілізований вихід із ситуації, що склалася», бо таке рішення "завдає шкоди свободі творчості в Україні, яке вимагає хуторянського «пуританства» «совдепівських» часів". У самій Нацкомморалі не всі поділяли висновок В. Ковальської, зокрема А. Курков і П. Мовчан. Керівництво ж Нацкомморалі стало вважати її висновок не рішенням комісії, бо заявило про свою непричетність. Тим не менше, щоб повернути книгу на полиці, письменник оскаржував у суді висновок. Щоправда пізніше з'ясувалося, що у процесі судового розгляду на руках представників НЕКу опинився негативний експертний висновок Інституту літератури за підписом заступника голови інституту, д.філолог.н., члена-кореспондента НАН України, завідувача відділу давньої української літератури Миколи Сулими: «…Коли б редактори „Клубу сімейного дозвілля“ мали добрий смак, коли б володіли високою культурою, коли б добре знали історію світової літератури, вони б не допустили тиражування низькопробного бульварного чтива, яким є „Жінка його мрії“. М.Сулима у висновку вказує винних у порушенні закону про суспільну мораль, це, по-перше, автор передмови Є. Чуприна, зі звинувачення якої починається висновок, по-друге це головний редактор видавництва С. С. Скляр, відповідальна за випуск К. В. Шаповалова, редактор О. І. Красюк. У тексті експертного висновку доктора філологічних наук, члена-кореспондента НАН України вживається слово „лезбіянство“ (через „з“), а також порушуються закони синтаксису. Вважають, що заборона книжки має політичне підґрунтя. Твори Був доволі плідним автором і за роки творчості написав понад 20 романів та безліч повістей. Його твори перекладалися німецькою, вірменською, угорською, англійською та іншими мовами. Романи * Сталінка (1994) * Зимова повість (1995) * Вогненне око (1997) (німецькою) Oles Uljanenko — Ruhelosigkeit. Уривки з роману „Вогненне око“ вміщені в антології „Ein Rosenbrunnen: junge Erzähler aus der Ukraine. eine Anthologie“ 1998 * Богемна рапсодія (1999) * Син тіні (2001) * Дофін сатани (2003) * Квіти Содому (2005), посмертна публікація у видавництві „Фоліо“, 2012 рік * Знак Саваофа (2006) * Жінка його мрії (2006) * Серафима (2007) * Софія (2008), посмертна публікація у видавництві „Фоліо“, 2015 рік * Перли і свині (2009), посмертна публікація у видавництві „Фоліо“, 2015 рік * Ангели помсти: трилогія (Марго», «Альма» та "Танька) (2012), посмертна публікація у видавництві «Фоліо», 2012 рік * Пророк (незакінчений роман, 2009), посмертна публікація у видавництві «Український пріоритет», 2013 рік Повісті * Там, де Південь (2007) (чеською) Oles Uljanenko. Tady na Jihu. Z ukrajinštiny přeložila: Jiřina Dvořáková, Grafická úprava: Kateřina Wewiorová, Fotografie na obálce: David Konečný. 2015. 140 st. ISBN 978-807-443-171-5 * Сєдой (2003) Оповідання * Яйця динозавра (Київ: Люта справа, (2016)) — до збірки увійшли 20 оповідань, написаних Олесем Ульяненком протягом останніх тридцяти років життя (англійською) Oles Ulianenko. «Dinosaur Eggs». Translated from Ukrainianian by Luba Gawur. Ukrainian Literature Vol 4 (2014)) 147—155 pp * Наказ (1990) (англійською) Oles Ulianenko — Orders. Надруковано в альманасі Two Lands New Visions. Stories from Canada and Ukraine. Translated from Ukrainian by Marco Carynnyk and Marta Horban. Edited by Janice Kulyk Keefer & Solomea Pavlychko. 1998. ISBN 1-55050-134-8. pp 9-20 * Антисеміт (1998) (вірменською) Օլես Ուլյանենկո. Անտիսեմիտը. Надруковано в вірменському журналі («Գարուն», «Весна») (1999. — nr.4, 90-92) * Угода (1997) (чеською) Oles Uljanenko — Dohoda. Надруковано в чеській антології «Ukrajina, davaj, Ukrajina! Antologie současných ukrajinských povídek» («Україно, давай, Україно!» Антологія сучасних українських оповідань). 2012 * "Ім'я любові" (2007) Пам'ять 15 серпня 2010 до роковин письменника презентували книгу «Олесь Ульяненко. Без цензури». До книжки увійшло близько 40 інтерв'ю, які автор дав різним виданням та телеканалам протягом 1994—2010 років. Також у книзі є детальний виклад перебігу і документи судової справи Олеся Ульяненка проти Національної комісії з питань моралі. Їх підготував адвокат письменника Олег Веремієнко. У 2012 в Полтавському національному педагогічному університет імені В. Г. Короленка створили Меморіальну бібліотеку Олеся Ульяненка. Ініціатором її створення став друг письменника, відомий український режисер Мирослав Слабошпицький. У 2012 президентом Спілки письменників міжнаціональної згоди ФРН Володимиром Сергієнком на честь Ульяненка засновано Міжнародну літературну премію. У 2015 міська рада Хорола назвала іменем Олеся Ульяненка провулок. Цитати

Національна премія України імені Тараса Шевченка Націона́льна пре́мія Украї́ни і́мені Тара́са Шевче́нка часто згадується просто як Шевченківська премія — державна нагорода України, найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва. Заснована 1961 року. Національна премія встановлена для нагородження за найвидатніші твори літератури й мистецтва, публіцистики й журналістики, які є вершинним духовним надбанням Українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам'ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення й демократизацію українського суспільства. Історія премії Тарас Шевченко 20 травня 1961 року постановою Ради Міністрів УРСР № 646 було засновано Республіканську премію імені Т. Г. Шевченка. Нею нагороджували видатних митців за високоідейні й високохудожні твори й роботи в галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва й кінематографії. Першими Диплом і Почесний знак лавреата 9 березня 1962 року отримали Павло Тичина, Олесь Гончар у галузі літератури й Платон Майборода в галузі музики. 23 квітня 1969 року Постановою № 285 ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР створено Комітет по Державних преміях Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, мистецтва й архітектури при Раді Міністрів УРСР і встановлено 5 щорічних премій. З 1976 кількість Премій збільшили до 8. У період з 1969 по 1988 рік було присуджено 22 Премії в галузі архітектури. З 1988 року премії по архітектурі почали присуджуватись окремо створеним Комітетом. З 1982 року одна Премія з 9 присуджувалася за кращий твір літератури й мистецтва для дітей і юнацтва. Лавреатами в цій номінації стали: * Георгій Якутович — за ілюстрації до книжок «Повість минулих літ», «Слово по Ігорів похід», «Карби. Чічка. Злодія зловили» М. Черемшини, «Козак Голота» М. Пригари (1983). * Микола Вінграновський — за збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч» (1984). * Євген Гуцало — за повість «Саййора», збірку оповідань «Пролетіли коні»; Попенко Д. П., Лось Л. Ф. — архітектори, Пухова І. П. — інженер-конструктор — за комплекс Республіканського науково-методичного центру охорони здоров'я матері й дитини (1985). * Михайло Бєліков — автор сценарію, режисер-постановник, Василь Трушковський — оператор-постановник, Олексій Левченко — художник-постановник — за фільми «Ніч коротка», «Які ж були ми молоді» Київської кіностудіі художніх фільмів ім. О. П. Довженка (1986). * Олексій Дмитренко — за художньо-документальну повість «Аист» (1987). * Володимир Дахно — режисер-постановник, Едуард Кирич — художник-постановник, Анатолій Гаврилов — кінооператор — за цикл мультиплікаційних фільмів про пригоди запорозьких козаків, створений на Київський кіностудії науково-популярних фільмів (1988). * Народна самодіяльна хорова капела хлопчиків і юнаків «Дударик» Львівського обласного Будинку вчителя — за концертні програми останніх літ (1989). * Дмитро Білоус — за збірку поезій «Диво калинове» (1990). * Іван Білик — за історичний роман «Золотий Ра» (1991). * Олександр Костін — за оперу-казку «Золоторогий олень», балет «Русалонька» (1992). * Ярема Гоян — за повість «Таємниця Лесикової скрипки» (1993). * Олена Апанович — за книжку «Гетьмани України й кошові отамани Запорозької Січі»; Олесь Лупій — за роман «Падіння давньої столиці», повість «Гетьманська булава» (1994). * Богдан-Юрій Янівський — за цикл музичних творів великої форми для дітей: оперу «Царівна Жаба»; мюзикли «Лис Микита», «Перстень спокуси», «Том Сойєр» (1996). Посмертно було присуджено Премію прозаїку Григорію Тютюннику (1963), композитору й хоровому диригенту Григорію Верьовці (1968), композитору Борису Лятошинському (1971), архітектору Петру Жилицькому (1971), композитору Борису Шостаковичу (1976), журналісту Абраму Фріману (1977), письменнику й кіносценаристу Василю Земляку (1978), кіноактору Івану Миколайчуку (1988), Григору Тютюннику (1989), поету Василю Стусу (1991), кінорежисеру Володимиру Костенку (1991), кінорежисеру Сергію Параджанову (1991), письменнику Борису Антоненку-Давидовичу (1992), поету, публіцисту й прозаїку Івану Багряному (1992), журналістці Лідії Коваленко й письменнику Володимиру Маняку (1993), літературному критику й дисиденту Івану Світличному (1994), художнику Віктору Зарецькому (1994), композитору Володимиру Івасюку (1994), поету Василю Симоненку (1995), мистецтвознавцю Вірі Свєнціцькій (1995), перекладачу-поліглоту Григорію Кочуру (1995), живописцю Івану Задорожному (1995), співаку Назарію Яремчуку (1996), художнику-монументалісту Івану Литовченку (1998), кінооператору Вілену Калюті (2000), поету Борису Нечерді (2000), митцю Василю Рябенькому (2014). В історії Національної премії України імені Тараса Шевченка трапився випадок, коли цією державною нагородою було двічі відзначено художника Георгія Якутовича. Перший раз у 1983 році за ілюстрації до книжок «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Карби. Чічка. Злодія ловили» М.Черемшини, «Козак Голота» М.Пригари, удруге — у 1991 році разом із режисером-постановником Сергієм Параджановим, оператором Юрієм Ільєнком, виконавицею головної ролі Ларисою Кадочниковою за художній фільм «Тіні забутих предків» Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. П. Довженка. Положенням про Державну премію України імені Тараса Шевченка № 1146/96 від 29 листопада 1996 року була встановлена Мала Державна премія України імені Тараса Шевченка. Проіснувала три роки. Її лавреатами стали: Олесь Ульяненко, письменник (1997); Ольга Нагорна, Михайло Дідик, артисти (1998); Богдан Мазур, скульптор (1999). Відповідно до Указу Президента України від 27.09.1999 р. № 1228/99 та з метою піднесення ролі й престижу Державної премії України імені Тараса Шевченка як найвищої в Україні мистецької нагороди, премія отримала нову назву — «Національна премія України імені Тараса Шевченка». Було встановлено, що статус лавреата Державної премії України імені Тараса Шевченка прирівнюється до статусу лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Упродовж 1962—2020 років Шевченківською премією відзначено понад 660 осіб і 15 великих і малих колективів, зокрема, Державна академічна заслужена капела УРСР «Думка», Черкаський державний заслужений український народний хор, Державна заслужена капела бандуристів УРСР, Народна самодіяльна хорова капела хлопчиків і юнаків «Дударик» Львівського обласного будинку вчителя, Державна заслужена капела України «Трембіта», зарубіжні колективи Державний Кубанський козачий хор, Хор імені О.Кошиця (Канада), Капела бандуристів імені Т. Шевченка (м. Детройт, США) й 6 малих — сестри Байко, тріо бандуристок, квартет «Явір», гурт «Пікардійська терція», струнний квартет ім. Лисенка, гурт «Даха Браха». Премією відзначено видатних зарубіжних діячів культури поета, перекладача поезій Тараса Шевченка Миколу Тихонова (1964); актора Владислава Дворжецького (1975); композитора Дмитра Шостаковича (1976); актора В'ячеслава Тихонова (1980); актора Сергія Бондарчука (1982); літератора Роберта Конквеста (1994); публіциста Романа Рахманного (1994); літературознавця й мистецтвознавця Юрія Шевельова (Шереха) (2000); польського поета Євстахія Лапського (2007); богослова, перекладача Раймонда Турконяка (2007); письменницю й перекладача Віру Вовк (2008); літературознавця, поета й перекладача Ігоря Качуровського (2006). Останніми роками було відзначено творчість режисера й хореографа Марії Курочки (2014), письменниці Еми Андієвської (2017), публіциста Сергія Плохія (2018). Шевченківську премію було присуджено радянському державному діячеві — Микиті Хрущову в 1964 році. Не була вручена. Положення про Премію Національна премія України імені Тараса Шевченка є державною нагородою України за найвидатніші твори літератури й мистецтва, публіцистики й журналістики, які є вершинним духовним надбанням Українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам'ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення й демократизацію українського суспільства. Присудження Національної премії провадиться Указом Президента України. Національна премія присуджується творцям (авторам, виконавцям) нових оригінальних творів, опублікованих (випущених у світ) протягом останніх п'яти років, у таких номінаціях: література; публіцистика, журналістика; музичне мистецтво; театральне мистецтво; кіномистецтво; візуальне мистецтво; літературознавство і мистецтвознавство Щорічно може бути присуджено не більше семи Національних премій. Шевченківський комітет Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка є допоміжним органом, що забезпечує здійснення Президентом України повноважень із нагородження Національною премією України імені Тараса Шевченка У різні роки Шевченківський комітет очолювали: драматург, академік Олександр Корнійчук (1961—1972), літературознавець Микола Шамота (1972—1979), прозаїк Павло Загребельний (1980—1987), державний діяч Марія Орлик (1987—1990), поет, академік, політичний і громадський діяч Борис Олійник (двічі: лютий-грудень 1991 р., 2010—2016), прозаїк, громадський діяч, академік Олесь Гончар (1992—1995), письменник, політичний і громадський діяч Володимир Яворівський (1996—1999), літературознавець, академік Іван Дзюба (1999—2005), поет, дипломат Роман Лубківський (2005—2008), літературознавець, академік, Микола Жулинський (2008—2010), письменник, дипломат, науковець Юрій Щербак (2016—2019), письменник, публіцист, телеведучий Юрій Макаров (2019 і до сьогодні). Склад комітету Юрій Макаров, голова Комітету, письменник, публіцист, телеведучий; Тамара Гундорова, заступниця голови Комітету, літературознавиця, член-кореспондентка Національної академії наук України; Дмитро Богомазов, головний режисер Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Володимир Войтенко, кінознавець; Майя Гарбузюк, театрознавець; Ростислав Держипільський, директор художній керівник Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Римма Зюбіна, актриса театру й кіно; Тетяна Кочубінська, мистецтвознавчиня; Алла Мазур, телеведуча, тележурналістка; Любов Морозова, музикознавчиня, художня керівниця державного підприємства «Державний академічний естрадно-симфонічний оркестр України»; Ігор Панасов, музичний критик, журналіст; Віктор Плоскіна, головний диригент комунального закладу "Театральне-видовищний заклад культури «Київський муніципальний академічний театр опери й балету для дітей та юнацтва»; Влада Ралко, художниця; Михайло Рашковецький, мистецтвознавець, арткритик; Юлія Сінькевич, генеральна продюсерка Одеського міжнародного кінофестивалю; Ірина Славінська, літературознавчиня, перекладачка; Остап Сливинський, поет, літературознавець, перекладач; Євгеній Стасіневич, літературний критик, літературознавець. З 18 осіб двоє були відзначені Національною премією України імені Тараса Шевченка. Грошова частина Шевченківської премії 2006 — 100 тисяч гривень 2007 — 130 тисяч гривень 2008 — 130 тисяч гривень 2009 — 160 тисяч гривень 2010 — 130 тисяч гривень 2011 — 250 тисяч гривень 2012 — 260 тисяч гривень 2013 — 260 тисяч гривень 2014 — 260 тисяч гривень 2015 — 240 тисяч гривень 2016 — 192 тисячі гривень 2017 — 240 тисяч гривень 2018—240 тисяч гривень 2019—200 тисяч гривень 2020—200 тисяч гривень 2021—240 тисяч гривень 2022—397 тисяч гривень Диплом і почесний знак Диплом лауреата Шевченківської премії. Диплом лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка являє собою папку темно-синього кольору, на лицьовому боці якої вміщено зображення малого Державного Герба України й розташовано напис «Диплом лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка». По периметру папка облямована лиштвою з тисненим зображенням лаврового листя. Розмір папки 220×317 мм. Внутрішні сторони Диплома мають вклейки зі сріблястого картону розміром 210×310 мм. По периметру вклейки прикрашені орнаментом із лаврового листя золотавого кольору. На лівій вклейці вміщено зображення автопортрета Тараса Шевченка в молодому віці в обрамленні рослинного орнаменту. На правій вклейці у верхній частині — зображення малого Державного Герба України й надрукований під ним на тлі фонового зображення Почесного знака лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка текст темно-краповою фарбою: «Національна премія України імені Тараса Шевченка» в чотири рядки, під ним чорною фарбою — «Указом Президента України ___» (вказуються дата видання й номер Указу) у два рядки, нижче темно-краповою фарбою — «присуджена» й прізвище, ім'я, по батькові лавреата в родовому відмінку із зазначенням номінації, у якій присуджено премію. У нижньому лівому куті правої вклейки напис чорною фарбою: «Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка». Праворуч — вільне місце для підпису голови Комітету й печатки. Медаль лауреата Шевченківської премії. Почесний знак лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка виготовляється з жовтого металу й має форму круглої медалі з барельєфним зображенням Тараса Шевченка (автопортрет у молодому віці), обрамленим подвійними пружками й просічним вінком рослинного орнаменту. Усі зображення й написи рельєфні. Діаметр медалі — 32 мм. На зворотному боці медалі по колу написи: у верхній частині -«Національна премія України», у нижній — «імені Тараса Шевченка» й вигравіруваний порядковий номер Почесного знака. Медаль за допомогою кільця з вушком з'єднується з фігурною колодкою у формі банта, обтягнутою стрічкою синього й жовтого кольорів. У центрі колодки розміщено зображення Знака Княжої Держави Володимира Великого на тлі зображень гілок калини, пензля й пера. Розмір колодки — 24×18 мм. На зворотному боці колодки — застібка для прикріплення Почесного знака до одягу. Лауреати Шевченківської премії Упродовж 1962—2018 років Шевченківською премією відзначено 648 осіб і 8 колективів. Серед відзначених: 196 письменників, літературознавців, мистецтвознавців, журналістів і публіцистів; 119 діячів образотворчого мистецтва й майстрів народного мистецтва; 136 діячів театру й кіно; 114 музикантів; 82 архітектори, інженери комплексних ландшафтів, поліграфісти й музейні працівники, а також державний і партійний діяч — М. С. Хрущов. «Бібліотека Шевченківського комітету» Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка, починаючи з 2002 року, започаткував серію видань «Бібліотека Шевченківського комітету» (скорочено «БШК»). У цій серії здійснювалися репрезентативні перевидання творів Шевченківських лавреатів різних років у рамках бюджетної програми «Українська книга». За цей час у серії видань «БШК» було випущено понад 110 різних книг із прозовими, поетичними, драматургічними, літературно-критичними, публіцистичними, музичними й мистецькими творами таких талановитих майстрів слова як Михайло Стельмах, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Олесь Гончар, Андрій Малишко, Петро Панч, Василь Симоненко, Василь Стус, Платон Воронько, Василь Земляк, Борис Антоненко-Давидович, Микола Вінграновський; митців: Сергій Якутович, Микола Строженко, Андрій Чебикін, Богдан Ступка; композиторів: Платон Майборода, Євген Станкович, Мирослав Скорик, Леся Дичко й інших. Шевченківська премія в нумізматиці У 2011 році було випущено ювілейну монету . 12 травня 2011 року Національним банком України було введено в обіг пам'ятну монету номіналом 5 гривень: «50-річчя заснування Національної премії України імені Тараса Шевченка». На аверсі монети розміщено вгорі малий Державний Герб України й напис півколом НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ, унизу номінал 5 ГРИВЕНЬ, праворуч від якого логотип Монетного двору Національного банку України й рік карбування монети - 2011; композицію, що символізує номінації (напрями) Національної премії України імені Тараса Шевченка, розгорнута книга, перо, палітра, пензлі й на стилізованому тлі рядки з поезії Тараса Шевченка «І мертвим, і живим…» «…Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь», а також факсиміле Т. Шевченка. На реверсі монети розміщено: портрет Шевченка Т. Г. (праворуч), напис 50 РОКІВ НАЦІОНАЛЬНА ПРЕМІЯ УКРАЇНИ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА (ліворуч), унизу стилізована гілка. Див. також

Гуцули Гуцу́ли — етнографічна група українців, яка проживає у Карпатах та які, за однією з версій, є нащадками найстародавнішого племені літописних уличів. Гуцули проживають в таких адміністративно-територіальних областях України як Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська (Верховинський, південна частина Косівського й Надвірнянського районів Івано-Франківської області, Путильський та південна частина Вижницького району Чернівецької області, більша частина Рахівського району Закарпатської області). Територія Гуцульщини в Україні — 6,5 тис. км², хоча також проживають на півночі Румунії — на Мармарощині та південній Буковині. Гуцули є чи не єдиною групою українського етносу, для якої вівчарство завжди було провідною галуззю господарства. Український лінгвіст Бронислав Кобилянський на основі аналізу гуцульсько-покутського діалекту й історичних даних висунув гіпотезу про те, що предками населення Гуцульщини й Покуття були племена східних слов'ян — уличів (південь Наддніпрянщини від Дністра) і тиверців (край між Дністром і Карпатами), які переселилися в Карпати і асимілювались з місцевим населенням. Походження назви Етимологія етноніма «гуцули» досі не з'ясована. Висунуто кілька версій, які можна поділити на 6 груп: Гуцули. Фото початку ХХ століття Гуцул, 1901 Гуцулка Гіпотеза тюркського походження Одна група істориків (К. Мілевський, Л. Голембйовський, Ю. Коженьовський, І. Вагилевич, Ю. Федькович, А. Моргенбессер, В. Поль), етнографів, лінгвістів доводила тюркське, половецьке, печенізьке походження назви. Фольклорист і етнограф О. Кольберг стверджував, що це залишки різних кочових орд. Федькович пов'язував етнонім з тюркськими словами узи, уци. Походження від антропоніма С. Витвицький пов'язував назву «гуцул» з ім'ям Гецтели — брата князя Великої Моравії Ростислава або виводив її від горулів-гунів. Львівський лінгвіст М. Худаш вказує на заплутаність різних теорій походження слова і пропонує походження гуцулів від людини на ім'я «Гуцул». Він каже: "Гуцули могли свою назву успадкувати від якогось, писемно не засвідченого відгалуження слов'янського населення". Як не дивно, але науковці досі не звертають уваги на те, що Гуцул як прізвище чи прізвисько, чи ім'я згадується у підтверджувальній грамоті молдовського воєводи Штефана за XIV ст. На території Гуцульщини не виявлено жодних даних про поселення з передісторичних часів, Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, тому конкретно твердити про появу в ці періоди самої назви гуцул немає підстав. Як свідчать історичні дані, збільшення населення Гуцульщини припадає на XIV—XVII ст. Уважний перегляд актового матеріалу переконує, що назви гуцул, Гуцульщина ще тоді не існували, або не були у широкому вжитку. Тільки з середини XVIII ст. в історичних документах зустрічаємо прізвища Гуцул, Гуцуляк, і лише на початку XIX ст. в письмових документах вже явно йдеться про гуцулів — жителів Східних Карпат. Гіпотеза романського походження Я.Головацький, М. Казанович, Є. Калужнянський, I. Огоновський, I. Крип'якевич, В. Гнатюк дотримувалися думки, що назва «гуцули» походить від — «розбійник», «опришок». Гіпотеза кавказького походження Український лінгвіст В. К. Чапленко, який у своїй статті «Походження назви гуцул», опублікованій у 1-му томі «Історії Гуцульщини» (Чикаго, 1975), претензійно заявляв, що етнонім схожий на осетинські слова гуцул та гилець, і далі, посилаючись на свою адигейську теорію, він переконує, що назва «гуцул» споріднена із словом ґудзик, куций тощо. Зрештою В. Чапленко робить висновок, що ці назви «дуже давнього походження». Гіпотеза германського походження Макс Фасмер приводить міркування Яна Розвадовського про те, що слово потрапило до української через румунську мову і походить з — «гот». Гіпотеза слов'янського походження Ономаст Олексій Стрижак та вчений-мовознавець Броніслав Кобилянський стверджували, що самоназва гуцулів походить від старовинного племені уличів: уличі > улучі > улуці > уцули (метатеза) > гуцули (протеза). Від праслов'янського топоніма Ǫgъlъ (який тюрки засвоїли один раз за звучанням як «Інгул», а також дослівно переклали як «Єрель») отримала назву східнослов'янська людність, що замешкувала цю землю — ǫgъliči > угличі > уличі. Згодом «уличі», невеликою часткою разом з тиверцями переселилися на Волгу (сучасні російські міста Углич, Твер), в основі своїй мігрували (рятувалися від кочових імперій і від полянського панування) на захід вздовж Чорного моря аж до Дунаю, осівши біля моря між Дунаєм та Дністром (про це пише літописець Нестор). Свою нову землю вони теж назвали Угол, про що можна здогадуватися з турецької назви цієї землі Буджак, що означає «вугол» (куток). Самі ж нащадки уличів, витіснені турками, рушили на північний захід, прийшли аж у Карпати й стали гуцулами. Окрім того, припускають, що «гуцул» могло бути утворене і від слов'янського кочувати (кочул > гочул > *гоцул > гуцул) або гуцати («підстрибувати», «підскакувати»). На думку краєзнавця й дослідника Гуцульщини Миколи Савчука з Коломиї назва гуцул могла означати якийсь рід чи плем'я старих хорватів, які заселяли великі терени у докняжу добу. Коли в X ст. хорвати покинули Галичину під тиском інших руських племен і перебралися на Балкани, то залишилася пам'ять-назва про них, яку нав'язали новим племенам. Існує версія, що гуцули є нащадками білих хорватів. Баскська (доідоєвропейська) гіпотеза У мові басків є слово hucul, яке перекладають як «людина, яка живе у печері». Закріплення назви Гуцули ображалися, якщо їх називали гуцулами, бо вони не були гуцулами, а лише успадкували чиюсь назву. Гуцули казали про себе, що вони «ирщені», себто охрещені, а не язичники та водночас називали себе руськими. Щойно у XXI столітті горяни змирилися з тим, що вони гуцули — і тепер ця назва поширилася на інші, навіть перехідні терени, аж до річки Пруту.Наприклад, з'явився термін Коломийська Гуцульщина. Новоприбулим у село чи місто давали прізвища за місцем походження або за фахом чи ремеслом, яким новоселець чи його предки займалися, отже, і вихідцям з Гуцульщини в суміжних з нею селах давали прізвища Гуцул, Гуцуляк. Антропологічні особливості У 1908 році український антрополог Федір Вовк видав працю «Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини», згідно з якою гуцули є типовими українцями і «зв'язують між собою східноукраїнські групи з південними слов'янами». Гуцульський одяг Традиційний одяг гуцулів характеризується мальовничістю і колоритністю. Чоловічий одяг Чоловічий одяг включає білу сорочку власного виробу, вишиту спереду, пущена по штанях — «портіницях», з чорного або фарбованого на червоно сукна — зимою білих вовняних «ґачах», підперезаних широким ременем «чересом» — із різними прикрасами-витисками й «дармовисами». Поверх сорочки надягали «кептар», який був фактично кожушком без рукавів на якому є нашитий кольоровий сап'ян із мідними та мосяжними капелями й ґудзиками, часто прикрашений кольоровою волічкою. За взуття правили шкіряні ходаки-постоли, прив'язані «волоками», на ноги надягали вовняні панчохи — «капчури», обплетені кольоровою волічкою. Постійно носили шкіряні торби— «тобівки», які перевішували через плече, їх завжди прикрашали витисками й мосяжними ґудзиками. Головним убором могла бути чорна кресаня з «гальоном», трісунками й павами. На кептар вдягали сердак — «байбарак» із чорного або крашеного сукна, теж прикрашений різними нашивками й кутасами. Молоді завжди мали при собі топірець-бартку, чи то «келеф». Літні чоловіки брали з собою палицю — «клєбука». Раніше майже в кожного гуцула за чересами (широкий складаний ремінь) були пістолі з різьбленими руків'ями, носили різьблену порохівницю з оленячого рогу через одне плече, а через друге носили рушницю-пушку. Жіночий одяг Христина Стебельська в гуцульському народному вбранні, ХХ ст. Гуцулка у святковому вбранні. Початок 1900-х рр. Жіночий костюм у гуцулів був ще більш барвистим і складним ніж чоловічий. Не було прийнято покривати голови у дівчат, вони уплітали у коси жовті «поплітки» з мосяжними «бовтицями». Елементом жіночих прикрас було також чільце. На жіночих сорочках були вишиті «плечики», вишивкою вкривали також рукави — пізніше й «брацарі». Кептарики були різно нашивані або гафтовані, поверх них вдягали рясно прикрашені сердаки. Переважали червона й чорна барви з додатками жовтих, зелених, часом синіх і рожевих. Жінки носили сорочку і дві запаски: одну ширшу ззаду і одну спереду. Запаски пов'язували червоним вовняним поясом. На ногах носили постоли. Зверху одягали як і чоловіки кептар. Дівчата на голові не носили нічого, волосся заплітали спочатку в дві коси (коски), які позаду голови переходили в одну, яку пов'язували червоною стрічкою. Жінки заплітали також косу, але стрічку не пов'язували. На голову жінки одягали чепець, зверху пов'язували чорною або червоною в квіти хусткою, кінці хустки звисали на плечі. На шиї носили кілька шнурків перлів або пацьорки, гердан. Через плече носили вовняну торбу — тайстру. Святковий одяг Чоловіки в свята носили поверх кептарика також сіряк — короткий з чорного сукна, розшитий вовняними шнурами з кутасами (дармовиси). Сіряк з гранатового сукна називався — крашенек або байбарак. Святковий капелюх був прикрашений павичевим або кугутячим пір'ям та круглими кутасами. На шиї носили чорну в узори хустку. До цілого строю належав також топірець. Сорочки святкові у жінок, були вишиті на передпліччях, або цілі рукави. Пацьорки для гуцулок робилися в Венеції і звідти їх привозили купці-жиди. Голову покривали наміткою (зробленою дома) або купленим рантухом, кінці яких були вишиті і звисали поза плечі. Зверху по рантуху або намітці пов'язували червону в квіти хустку. У святкові дні дівчата носили запаски, переткані золотою ниткою (дротяні). Такі запаски блищали вже здалека. На свята або весілля дівчата вдягали замість запасок сукню з гранатового сукна обшиту знизу золотими галонами. Підперізувалися зверху крайкою або шкіряним паском. На ноги вдягали червоні панчохи і капчурі з кольорової вовни і по них з задертими носами постоли або чоботи на високих підборах. До святкового вбрання належав ще білий каптур, а також біла хустинка. Торбу носили червоного кольору. Спосіб життя та культура Гуцульське весілля, 1883 Розселення гуцулів Гуцульський п'єц Гуцульська ґражда Традиційна гуцульська культура часто представляється барвистою та вишуканою майстерністю їх одягу, скульптурою, архітектурою, деревообробкою, металообробкою (особливо латуні), килимарством, керамікою, та декоруванням яєць (див. писанки). Поряд з іншими традиціями, відомі також, їх пісні і танці, які відрізняють і підкреслюють їх культуру, серед народів різних країн, які населяють гуцули. Не було жодної домівки, де б не стояла хоч одна ікона, намальована власними руками. Такі образи гуцули малювали на склі, використовуючи олійні фарби. Що цікаво, що кольори вони ніколи не змішували і жоден колір не втратив своєї властивості. Яскраво червоний, синій, білий, жовтий створювали святкову атмосферу. Під час процесу роботи, гуцули вкладали в цю ікону усі цінності, побут, власну естетику, тому в кожного ці ікони були зовсім різними та екстравагантними. Кількість гуцулів у регіонах України за даними перепису 2001 року Українська гуцульська культура має схожість з сусідніми культурами заходу і південного заходу України, особливо лемків і бойків. Ці групи також мають схожість з іншими слов'янськими народами-горянами, наприклад, Польщі, Словаччини, Чехії та Румунії. Більшість гуцулів належать до УГКЦ і Української Православної Церкви, але є дуже забобонними. Гуцульське суспільство традиційно ґрунтується на лісовому господарстві та лісозаготівлях, а також розведенні великої рогатої худоби та вівчарстві; ще, гуцулам приписують створення породи коней, відомої як гуцульські поні. Одним з головних атрибутів гуцульських чоловіків, є їх бартка, маленький топірець на довгій ручці. Вони використовують унікальні музичні інструменти, у тому числі трембіту, а також кілька видів сопілок, дримбу, цимбали, які застосовуються для створення унікальних народних мелодій та ритмів. Гуцули — неперевершені майстри різьблення, випалювання та інкрустації по дереву. Широко відомі їх гончарні вироби (кахлі, посуд), зразки художнього ткацтва, килимарства, мідного і срібного литва. Вироби гуцульського народного мистецтва відзначаються високою художньою майстерністю, багатством оригінальних форм, декоративною різноманітністю. У Східній Галичині, перш за все, у Львові наприкінці XIX — на початку XX століття виник архітектурний стиль Гуцульська сецесія. Особливістю стилю було використання традицій народної архітектури, що зближує його з українським модерном Наддніпрянщини. Колоритна культура гуцулів надихала багатьох письменників (Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Міхаїл Садовяну, Станіслав Вінценз) і митців, таких як Казимир Сіхульський, Теодор Аксентович (відомий своїми портретами і тонкими сценами гуцульського життя), Галина Зубченко. Сергій Параджанов 1965 року зняв фільм «Тіні забутих предків» за мотивами повісті М.Коцюбинського, де зображено сцени традиційного життя гуцулів. Щоліта у селі Шешори проходить триденний міжнародний фестиваль гуцульської народної музики та мистецтва. У місті Рахів, Закарпатської області, щорічно проводиться фестиваль «Гуцульська бриндзя» ― свято в честь повернення овець з гірських пасовищ та виготовлення овечого сиру, бриндзі та вурди. Зазвичай проводиться на початку осені. Два музеї, пов'язані з гуцульською культурою, діють у Коломиї: Музей писанкового розпису та Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття. Традиційні гуцульські мелос і рухи були ефективно використані українською переможницею конкурсу пісні Євробачення 2004 Русланою Лижичко. У Румунії гуцули мають власну організацію UGAEH («Загальний союз гуцульської етнічної приналежності»), який ініціював фестиваль «Guzuls», ферму «Лучина» у селі Молдова-Суліца (Moldova-Suliţa), де розводять відомих гуцульських коней. Фестивалі стали щорічними, та, як правило, проводяться у першу неділю липня. Гуцули у популярній культурі * Гуцули зображені у пригодницькому романі Гната Хоткевича «Камінна душа» (1911) та у створеному за його мотивами фільмі (1988). * Життя гуцулів змальовано в подорожніх нотатках Мені Мюріел Дові «Дівчина в Карпатах» (A Girl in the Karpathians), яка свого часу мала таку популярність у Британії, що лише 1891 року отримала там 4 перевидання. * Гуцули зображені у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою». * Гуцули зображені у фільмі С.Параджанова «Тіні забутих предків» (1964), знятому за однойменною повістю М.Коцюбинського. * Гуцули є головними (хоч і досить пародійними) героями у українському серіалі «Останній москаль». * У пародійній формі стереотипи щодо гуцулів зображені в чеському фільмі «Подяка за кожний новий ранок» (1994). Галерея Фото Гуцульське мистецтво Галицькі гуцули Див. також

Київський метрополітен Ки́ївський метрополіте́н — швидкісна позавулична, переважно підземна, транспортна система Києва. Діють три лінії, експлуатаційна довжина яких становить 69,648 км, 52 станції із трьома підземними вузлами пересадки в центрі міста. Усі лінії електрифіковані постійною напругою 825 В, на них працюють 5-вагонні електропоїзди довжиною приблизно 100 м. Метрополітен відкритий для пасажирів щоденно з 05:30 до 21:30. Після відкриття 6 листопада 1960 року став 14-м метрополітеном в Європі і 3-м у СРСР після московського та ленінградського. Експлуатує систему комунальне підприємство «Київський метрополітен», що підпорядковане КМДА, створене у 1990 році як правонаступник підприємства, що підпорядковувалося МШС. На підприємстві працює майже 8 тисяч працівників, у його складі діють адміністрація, 13 служб, зокрема електродепо (ТЧ-1 «Дарниця», ТЧ-2 «Оболонь» і ТЧ-3 «Харківське»), вагоноремонтний завод (ВРЗ), та інші підрозділи. Основні доходи підприємство отримує від основної діяльності — перевезення пасажирів, у вигляді безпосередньої оплати пасажирами та як компенсацію від міста за пільгові категорії громадян, а також непрофільних доходів — надання в оренду площ, рекламоносіїв і субвенції з міського бюджету. За радянських часів метрополітен мав присвяту Володимиру Леніну. За часів незалежності згадування про Леніна на нових вивісках вказувати перестали, а присутні слова «імені В. І. Леніна» демонтовані в 1990-х роках). У 1981 році нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Чотири станції першої черги будівництва («Вокзальна», «Університет», «Хрещатик», «Арсенальна») визнані пам'ятками архітектури місцевого значення, ще три станції («Дніпро», «Либідська», «Золоті ворота») мають статус «щойно виявлений об'єкт культурної спадщини». Автори станції «Золоті ворота» 1991 року були відзначені Державною премією України з архітектури. На всіх станціях Київського метрополітену, окрім Теремків, присутнє 4G покриття операторів мобільного зв'язку Vodafone, Київстар, lifecell. Історія Передісторія Стаття у газеті «Кіевлянинъ» за 24 вересня 1916 року з пропозицією Російсько-Американської торгової палати щодо залучення коштів для будівництва метрополітену в Києві У Києві ідея створення підземної залізниці вперше виникла 1884 року. Проєкт, що його представив до розгляду міської управи керівник Південно-Західних залізниць Дмитро Андрієвський, передбачав створення залізничних тунелів від пристані на Дніпрі до залізничного вокзалу. Тунель мав заглибитися в дніпровський схил поблизу Поштової площі і вийти на поверхню біля Бессарабки. Тут планувалося будівництво нового пасажирського вокзалу, а той, що був за річкою Либідь, перетворити в товарну станцію. Проте міська управа відхилила цей проєкт. У вересні 1916 року Київське відділення Російсько-Американської торгової палати запропонувало місту розглянути можливість залучення американського капіталу для будівництва в Києві метрополітену, що знову було відхилено міською владою. Уряд гетьмана Української держави Павла Скоропадського мав намір будувати урядовий центр і лінію метро у районі Звіринця: Проте 14 листопада 1918 року до влади прийшла Директорія й плани щодо створення метрополітену в Києві знову втратили актуальність. Розробка проєктів Тільки через майже двадцять років плани з будівництва метрополітену в Києві знову стали актуальними. 9 липня 1936 року Президія Київради розглянула дипломну роботу випускника Московського інституту інженерів транспорту В. Папазова «Проєкт Київського метрополітену». У протоколі засідання було зазначено, що інженер "«вдало підійшов до розв'язання одного з питань щодо реконструкції міста Києва і впорядкування внутрішньоміського транспорту і вдало розробив окремі практичні питання схеми Метрополітену (напрямок трас, розташування станцій)»". За цю роботу Папазова було відзначено грошовою премією у сумі 1000 карбованців. Однак невідомо, чи були ці пропозиції закладені в наступні розробки. За кілька днів до цього, 5 липня 1936 року в київській газеті «Більшовик» було опубліковано статтю, в якій розглядався проєкт метрополітену, розроблений спеціалістами інституту транспортної механіки Академії наук УРСР. Цим проєктом пропонувалося збудувати у місті три лінії загальною довжиною близько 50 км. 1938 року розпочалися підготовчі роботи, які перервала німецько-радянська війна. До проєкту метробудування в Києві повернулися 1944 року. 5 серпня вийшла постанова Ради народних комісарів СРСР про будівництво метрополітену в столиці, за яким відповідним установам було наказано розпочати розвідувальні роботи, скласти технічний проєкт та генеральний кошторис з тим, щоб вже у 4 кварталі того ж року внести на затвердження уряду проєктне завдання на спорудження Київського метрополітену. Для цього Наркомат фінансів СРСР виділив Україні із резервного фонду Уряду СРСР один мільйон карбованців на проєктно-пошукові роботи. У квітні 1949 року наказом Міністерства шляхів сполучення було створено «Київметробуд», який очолив Пилип Кузьмін. Для того, щоб визначити напрямок першої траси, фахівці аналізували інтенсивність руху киян як центральними шляхами міста, так і віддаленими від центру вулицями. Цей аналіз ліг в основу карти пасажиропотоків Києва, яка й вказувала звідки й куди необхідно вести трасу метро, де саме будувати станції. Лише після цього приступили до проєктних робіт. Будівництво Будівництво метрополітену розпочалося 1949 року. Проходження тунелів супроводжувалося постійними ускладненнями — своєрідний рельєф місцевості, пливуни, що розмили підземні пласти, та інші непередбачені проєктом обставини. Через це виникли суттєві відставання у графіках виконання робіт. Влітку 1949 року метробуд заклав перші шахти, а перше з'єднання тунелів — між станціями «» та «» — відбулося у грудні 1951 року. Останні з'єднання на першій пусковій ділянці відбулися у травні 1959 року між станціями «» та «». Важким завданням для метробудівців було спорудження проміжного вестибюля станції «». Крім того, 1954 року фінансування будівництва метрополітену в Києві на деякий час зупинили, оскільки значні зусилля СРСР були спрямовані на освоєння цілинних земель. На початку 1958 року було оголошено конкурс на найкращі проєкти станцій та створено комісію для розгляду конкурсних робіт. В її складі — представники громадських організацій міста, академій будівництва й архітектури СРСР і УРСР, скульптори, художники, письменники, керівники Головтунельбуду, Метродіпротрансу і Київметробуду. У липні того ж року відкрилася виставка колективних проєктів, де були представлені 80 робіт. З них було вибрано п'ять найкращих, які й були втілені при спорудженні станцій «», «», «», «» та «», що увійшли в першу чергу будівництва Київського метрополітену. При будівництві тунелів першої черги було використано 660,4 тис. кубометрів бетону та залізобетону, на облицювання станцій і вестибюлів пішло близько 7300 м² граніту та мармуру. 6 листопада 1960 року було відкрито першу чергу Київського метрополітену — ділянку Святошино-Броварської лінії завдовжки 5,2 км з п'ятьма станціями від «» до «Дніпра». Перші роки діяльності Одночасно з пуском метро виникла проблема створення депо для рухомого складу. Тому на Набережному шосе біля станції «» в колишніх приміщеннях Метробуду розмістили тимчасове депо, що мало приміщення для ремонту вагонів на два вагоно-місця з мостовим краном, ремонтні цехи та управління електродепо. Поряд була котельна на твердому паливі, компресорна, невеликий склад паливно-мастильних матеріалів, також побудовано склад для запчастин та матеріалів. Проте депо не мало під'їзних залізничних колій і тому було неспроможне належно виконувати свої функції. Лінію обслуговували тривагонні потяги з вагонів типу Д виробництва Митищенського машинобудівного заводу. Вагони метрополітену, які прибували з заводу на станцію Дарниця Південно-Західної залізниці, переставляли на спеціальні візки й трамвайним мотовозом доставляли в депо «Дніпро» трамвайною колією. Для доставлення рухомого складу на станцію використовувалася колія, що вела до поворотного кола, яке знаходилося точно під станцією. Вагон завозили на цей пристрій, після чого він повертався так, щоб стати паралельно з рейками на станції, а далі підіймався нагору. Рейки поворотно-підіймального кола точно стикувалися з рейками на станції, і вагон з'їжджав з кола, дозволяючи наступному повторити дану дію. Через незручність у транспортуванні вагонів більша частина рухомого складу ночувала в тунелях, а в депо заїжджала тільки для техогляду і поточного ремонту. Створення такого депо було тимчасовим явищем, бо станції першої черги метро мали глибоке залягання, що унеможливлювало створення постійного надземного депо в цій місцевості. Метрополітен тоді підпорядковувався Міністерству шляхів сполучення СРСР, а не міській раді. Крім того, турнікетів у цей час не було, і пасажири просто пред'являли квитки контролеру. Усі машиністи проходили навчання в Москві. 22 жовтня 1960 року машиніст Московського метрополітену, москвич Олексій Сімагін і киянин Іван Виноградов, колишній машиніст електродепо станції Київ-Пасажирський, повели пробний поїзд. Сімагін був за штурвалом, а Виноградов — помічником, він готувався до головного виїзду. 6 листопада вони помінялися місцями, і в день відкриття киянин Іван Виноградов став першим машиністом, що офіційно відкрив рух поїздів Київського метрополітену. Подальше будівництво Другу пускову ділянку Київського метрополітену відкрито 1963 року. Відкрилися дві нові станції — «» і «Завод Більшовик». З 1964 року Київському метро почали постачати нові вагони типу Е. Наступні станції «», «» та «» відкрили разом з Мостом Метро та Русанівським метромостом на східному кінці лінії в 1965 році. Як і «Дніпро», всі три нові станції були наземні, а «Гідропарк» узагалі побудували в однойменному парку на острові. Щоб обслуговувати й зберігати рухомий склад, замість тимчасового депо «Дніпро» відкрилося депо «Дарниця» (ТЧ1) між станціями «Лівобережна» та «Дарниця», яке мало гейт зі станцією Київ-Дніпровський, щоб перевозити нові вагони метрополітену з мережі залізниці. Крім того, на станції «» почали будувати влітку 1960 року другий ескалаторний нахил з виходом у бік Інститутської вулиці, а відкрили його 4 вересня 1965 року. При цьому центральний зал станції подовжили на 40 метрів. У 1968 році лінію знову подовжено — зведено станцію «Комсомольська» («Чернігівська»), за оборотним тупиком котрої побудовано перший пункт технічного обслуговування, що в ньому проводили техогляд і дрібний ремонт потягів. У 1969 році рухомий склад метро майже зовсім змінився — усі вагони типу Д передано до Ленінграда обслуговувати станції типу «горизонтальний ліфт», а замість того Київ дістав ленінградські вагони типу Е. А вже наступного року змінилося формування потягів: вони стали чотиривагонні; до депо надійшли ще вагони нової модифікації — Еж/Еж1. Наприкінці травня 1970 року відкрито третій вихід зі станції «Хрещатик». Він виходив із проміжного вестибюля другого ескалаторного нахилу на вулицю Карла Маркса. 1971 року запущено в експлуатацію три станції мілкого закладення («Жовтнева» («Берестейська»), «» і «Святошин» з пунктом технічного обслуговування в глухому куті у західній частині лінії, а ще Гаванським шляхопроводом на перегоні між «Жовтневою» й «Нивками» та має вигляд дворівневого моста через залізницю, в першому ярусі якого автомобільне шосе, а під ним метро). З 1972 року всі потяги стали п'ятивагонні; відтоді число вагонів на всіх трьох лініях незмінне. Крім того, 23 серпня 1972 року на станції «» був відмічений мільярдний пасажир — робітник заводу «Арсенал» В. Голіков. Пасажир прийняв привітання від головного інженера метро Р. Заграничного й дістав дармового річного проїзного квитка. У 1973–1974 роках ТЧ-1 почало діставати перші в Київському метро вагони, вироблені на Ленінградському вагонобудівному заводі ім. Єгорова — типи Ема-502/Ем-501. Друга лінія 1971 року в центрі Києва почали будувати другу, Куренівсько-Червоноармійську, лінію (нині — Оболонсько-Теремківська лінія). Початкова назва «Куренівсько-Червоноармійська лінія» відображала не справжнє трасування, а початковий проєкт лінії, адже лінія не проходила через місцевість Куренівку. У середині 1960-х плани будівництва передбачали будівництво лінії в бік Куренівки й Пріорки зі станціями «Заводська» на місці нинішньої станції «», «Петропавлівська» коло перетину вулиць Петропавлівської та Кирилівської біля Куренівського парку та «Площа Шевченка» на однойменній площі. Але через постанову будувати житловий масив Оболонь плани трасування лінії змінились. Нову лінію метрополітену будували відкритим способом: через Поділ зробили «просіку», зруйнувавши історичну забудову. Коли будували станцію, в котловані на Червоній (Контрактовій) площі влітку 1972 року виявили залишки давньоруської садиби площею 600—700 м², через що історики дуже розширили наукове знання щодо життя давніх русів на Подолі. Археологічні розкопки почасти загальмували будівництво метро, через що першу чергу лінії завдовжки 2,32 км відкрито тільки 17 грудня 1976 року. Вона складалась із станцій «Площа Калініна» (що менш ніж за рік, 17 жовтня 1977 року, на честь святкування 60-річчя Жовтневої революції, одночасно з перейменуванням головної площі міста, змінила назву на «Площа Жовтневої революції», а пізніше — на «Майдан Незалежності»), «», «Червона площа» з пунктом технічного обслуговування наприкінці, ескалаторний пересідний вузол між станціями «Площа Калініна» і «Хрещатик» та службова сполучна гілка між тупиками «Хрещатика» і «Площі Калініна», що дозволила обслуговувати синю гілку потягами з ТЧ1, доки відкрили їх депо. Попри те, що 5 грудня 1979 року було відкрито станцію «Піонерська» («Лісова») — найсхіднішу станцію Святошинсько-Броварської лінії, що за неї перенесено пункт технічного обслуговування, будували далі метрополітен переважно на другій лінії: з 19 грудня 1980 року почали експлуатуватися три станції на півночі лінії — «», «Петрівка» («Почайна») та «Проспект Корнійчука» («Оболонь»). Того самого року в Київському метрополітені почали роботу вагони нової моделі 81-717/714. 1981 року почали роботу станції «» і «Республіканський стадіон» на півдні, а з 6 листопада 1982 року працюють «» і «», що досі зостаються найпівнічнішими станціями Київського метрополітену. Крім того, станція «Мінська» стала першою в Київському метро станцією нового типу — односклепінною мілкого закладення. 30 грудня 1984 року Куренівсько-Червоноармійська лінія подовжилася на південь — побудовано станції «Червоноармійська» («Палац Україна») і «Дзержинська» («Либідська»). Після цього будувати синю лінію надовго перестали. Причиною стала аварія, коли проходили складні ґрунти під річкою Либідь. Через це лінію почали будувати далі тільки через 21 рік, улітку 2005 року. Будівництво інфраструктури Починаючи з середини 1980-х років в Київському метрополітені починається розбудова інфраструктури. Так, 1985 року введено в експлуатацію завод з ремонту рухомого складу ОМ-2 (нині — Вагоноремонтний завод), 3 грудня 1986 року, після того, як з'ясувалося, що один перехід між станціями «Хрещатик» та «Площа Жовтневої революції» не справляється з пасажиропотоком, був побудований другий перехід, який знаходиться над платформою першої колії станції «Хрещатик» і через свою довжину отримав неофіційну назву «довгий перехід». В тому ж році було проведено реконструкцію колійного розгалуження станції «», яка має складний шляховий розвиток і три колії, дві з яких є пасажирськими, а одна призначена для приймання рухомого складу з депо «Дарниця» (ТЧ-1) та його відстою. 30 грудня 1987 року був відкритий другий (східний) вихід зі станції «», який був побудований без закриття руху і використовується лише в літній час. 6 листопада 1987 року спеціально для споруджуваної третьої лінії була відкрита пересідна станція Святошинсько-Броварської лінії — «Ленінська» («Театральна»). Станція вбудована в робочу лінію на новому перегоні між «Хрещатиком» і «Університетом». Осторонь тунелів перегону «Університет» — «Хрещатик» почали будівництво станції й під'їзних тунелів. На завершальному етапі будівництва новий вузол приєднали до робочої лінії. При цьому протягом пів року, з 31 березня по 1 жовтня 1987 року, лінія була розірваною навпіл — між «Університетом» і «Хрещатиком» поїзди не ходили. Потяги ходили від «Піонерської» до «Хрещатика» з одного боку, і від «Вокзальної» до «Святошина» з іншого. Між станціями «Вокзальна» і «Університет» ходило два поїзди-човники. Транспортне сполучення замість закритої ділянки лінії метро лягло на наземний транспорт: були відкриті тимчасові маршрути тролейбуса № 32 «Лавра — Залізничний вокзал», автобуса № 73 «Площа Ленінського комсомолу — Залізничний вокзал» і № 74 «Пушкінська вулиця — станція метро „Політехнічний інститут“». Саму станцію відкрили трохи більше ніж через місяць після відновлення руху, пристосувавши відкриття до 70-ї річниці Жовтневої революції. Старі тунелі, довжиною понад 300 м кожен, які в майбутньому були частково перерізані склепінням станції «Золоті Ворота», існують до нашого часу і перебувають у законсервованому стані. До них є доступ через службові проходи для профілактичного огляду. 19 березня 1988 року за станцією «Героїв Дніпра» було відкрито електродепо «Оболонь» (ТЧ-2), що стало обслуговувати Оболонсько-Теремківську лінію. Третя лінія 1981 року було розпочато будівництво третьої лінії Київського метрополітену, проте лише 31 грудня 1989 року почала діяти перша черга Сирецько-Печерської лінії метрополітену довжиною 2,1 км, в яку увійшли станції «» (до речі у радянські часи будівельники, які оздоблювали станцію метро «Золоті ворота», виклали напис «Слава Україні» коричневою смальтою, так, щоб було ледь видно, адже радянська влада не давала добро на пропаганду незалежності України), «» та «Мечнікова» («Кловська»), що знаходяться у центрі міста. Перші дві станції стали пересідними на, відповідно, «Ленінську» та «Площу Льва Толстого», а з тупика станції «Мечникова» була побудована нова сполучна гілка, яка мала виходи на обидві інші лінії. Це дозволило експлуатувати на зеленій лінії потяги з депо «Оболонь», поки не буде побудоване власне. Крім того, до 30 квітня 1990 року включно вхід пасажирів на станцію «» та вихід з неї здійснювався лише через перехід зі станції «Ленінська». Тільки 1 травня 1990 року був відкритий власний вихід на Володимирській вулиці. Ці станції, яких усього на той момент нараховувалося 31, стали останніми, які були відкритими за СРСР (станції «» і «» були збудовані за СРСР, але відкриті через п'ять днів після його розпаду). Зі здобуттям незалежності, попри економічні проблеми в державі, продовжилися швидкі темпи будівництва лінії. Так, 30 грудня 1991 року були відкриті станції «» і «». Станція «», що знаходиться перед цими станціями, будувалась і мала була відкритись одночасно з іншими, не відкрилася через складні геологічні умови. Тому будівництво станції було заморожене. Вже через рік, 30 грудня 1992 року була відкрита наступна ділянка третьої лінії — лівобережні станції «» і «», до яких колія йде через Південний міст. Попередньо, за проєктом весь відрізок залізниці по Південному мосту мав бути накритим, проте в процесі будівництва стало зрозуміло, що алюмінієва конструкція не захистить вагони від дощу і снігу, оскільки вона була відкритою з боків, тому будівництво припинили і третина мостового перегону до нашого часу так і не має даху. Крім того, в оборотному тупику «Осокорків» був споруджений пункт технічного обслуговування, а на перегоні між «Видубичами» і мостом був зроблений заділ під станцію «». Зокрема, були побудовані платформи та вихід через вентиляційну шахту, тому цей об'єкт може бути використаний для евакуації в разі надзвичайних випадків. 1993 рік ознаменувався для Київського метрополітену масовим перейменуванням. Процес повернення географічним об'єктам історичних назв для метрополітену розпочався 19 жовтня 1990 року перейменуванням станції «Червона площа» в «Контрактова площа», а станції «Проспект Корнійчука» в «Оболонь» і продовжився 26 серпня 1991 року перейменуванням станції «Площа Жовтневої революції» в «Майдан Незалежності». 2 лютого 1993 року він набув значного розмаху, коли одночасно було перейменовано вісім станцій метро. Після цього була зміна назви станції «Республіканський стадіон» на «Олімпійська» 11 липня 2011 року. За рішенням Київради 23 лютого 2018 року станція «Петрівка» отримала історичну назву «Почайна». 28 грудня 1994 року були введені у дію станції «» і «». «Позняки» стали першою дворівневою станцією метро в Києві — на першому поверсі знаходяться платформи, а на другому — торговельні кіоски. Крім того, станція стала першою асиметричною станцією Київського метро, адже другий поверх зроблений в вигляді обхідної галереї над колією у бік станції «Харківська». Це дозволить розділити пасажиропотоки, коли станція стане з'єднаною з Лівобережною лінією, напрацювання під перехід на яку станція вже має. 30 грудня 1996 року було відкрито першу з моменту відкриття зеленої лінії станцію в протилежному напрямку. Нею стала станція «». Одночасно мала відкритися й інша станція — «», але через відсутність комплексного рішення реконструкції Львівської площі, куди повинен вести вихід, будівництво станції у 1997 році було заморожено. Крім того, в тому ж році до депо «Оболонь» почали надходити вагони останньої модифікації — 81-717.5М/714.5М. 27 грудня 1997 року таки було розпочато експлуатацію станції-довгобуду «», після чого в будівництві Київського метрополітену настала певна пауза. І лише 30 березня 2000 року після кількох перенесень дати відкриття була пущена в експлуатацію наступна станція — «», перед якою ще планувалася станція «». Станція мала б відкритися разом зі станцією «Дорогожичі», але міська влада вирішила зекономити і у 2000 році відкрили лише «Дорогожичі», а замість «Герцена» звели аварійні платформи та пожежний вихід на поверхню. Також, у 2000 році депо «Оболонь» отримало новий експериментальний потяг 81-553/554/555 «Славутич» спільного виробництва «Вагонмаша», «Шкоди» і «Київського метрополітену». Потяг обладнано новими для пострадянського метро асинхронними двигунами, а також комп'ютерною системою, що контролює стан і роботу потягу. Щоправда, вагони цього типу так і не були пущені в серію, а експериментальний потяг так і залишився єдиним такого типу в Київському метрополітені. На початку XXI століття Починаючи з осені 2000 року розпочалось спорудження 3,3 кілометрової ділянки Святошинсько-Броварської лінії в західному напрямку. Будувались паралельно дві станції — «» і «», але із зупинками через нерегулярне фінансування. Для будівництва з 14 січня 2001 року до 25 грудня 2002 року була перекрита частина проспекту Перемоги під якою пройшла ділянка лінії. 24 травня 2003 року ця ділянка з двома новими станціями була введена в експлуатацію. Це останні наразі побудовані станції на найстарішій лінії Київського метрополітену, після відкриття яких довжина гілки становить 22,7 км, на яких розміщується 18 станцій, з них 12 підземних. В цьому ж році в депо «Дарниця» вперше за 24 роки прибули нові вагони. Ними стали 81-717.5М/714.5М виробництва «Вагонмаш». 14 жовтня 2004 року Сирецько-Печерська лінія продовжена на захід станцією «», а 23 серпня 2005 року на схід станцією «». На відкритті «Бориспільської» Президенту України Віктору Ющенку і пресі було представлено перші українські вагони 81-7021/7022 виробництва Крюківського вагонобудівного заводу (місто Кременчук). 26 січня 2006 потяг з п'яти вагонів прибув на випробування в електродепо «Дарниця». 17 червня 2006 експериментальний потяг після доопрацювань на заводі був знову переданий в електродепо «Оболонь» для подальших випробувань. 12 липня 2008 року державна комісія прийняла вагони типу 81-7021/7022 і видала їм сертифікат відповідності Держстандарту України, що дозволило запустити перший український метровагон у серійне виробництво. 15 жовтня 2005 року станція «» була обладнана другим виходом, де так само як і на станції «», були встановлені ескалатори виробництва Крюківського вагонобудівного заводу. 7 березня 2006 року на робочому перегоні зеленої лінії між станціями «Харківська» і «Бориспільська» відкрита нова станція «» — перша підземна станція в Києві з береговими платформами, які мають дугоподібну форму. Причиною незвичної конструкції станції стало те, що спочатку «Вирлиця» проєктувалася як протипожежна платформа. Але, з політичних мотивів, напередодні чергових виборів міського голови проєкт лінії переробили, й наприкінці 2005 року містобудівна рада затвердила проєкт спорудження повноцінної станції на місці протипожежного висадкового комплексу, поруч із новобудовами. Того ж року була проведена реконструкція станції «Дарниця», з західного боку був побудований надземний вестибюль до вулиці Попудренка, який обладнаний двострічковим ескалатором, який працює на підйом з вулиці, та сходами на платформу. 23 серпня 2007 на Сирецько-Печерській лінії було споруджене депо «Харківське» (ТЧ3), яке розташоване в лісі за «Бориспільською». На нове місце були переведені всі потяги моделі 81-717.5М/714.5М і велика частина 81-717.5/714.5, що були приписані до ТЧ. Також поблизу депо продовжувалось будівництво нової станції «», яке розпочалося ще 2005 року, після відкриття станції «Бориспільська». У квітні 2007 року міський голова Києва Леонід Черновецький заявив, що будівництво станції має бути законсервоване через можливий низький пасажиропотік, бо станція розташована на околиці міста, а «звірі на метро не їздять». Та згодом, коли на 25 травня 2008 року було призначено позачергові вибори міського голови, було вирішено відкрити напередодні дня виборів. Відкриття станції пристосували до Дня Києва 23 травня 2008 року. Наразі, це остання станція на зеленій лінії Київського метрополітену, після відкриття якої довжина гілки становить 23,8 км, де розміщується 18 відкритих станцій, 2 законсервовані станції та один заділ під станцію. Укрпошти до 50-річчя з дня відкриття Київського метрополітену (2010) 6 листопада 2010 року виповнилося 50 років від дня пуску першої черги Київського метрополітену. 15 грудня, в ювілейну річницю запрацювали три станції південно-західного радіуса Оболонсько-Теремківської лінії — «», «», «», будівництво яких через складні гідрогеологічні умови було призупинене у середині 1980-х років. Майже через рік, 27 грудня 2011 року, була відкрита ювілейна 50-та станція Київського метрополітену — «», попри те, що проєктування та будівництво станції розпочалося лише в січні 2011. Історія Київського метрополітену не знає іншого випадку, коли б нову ділянку спорудили протягом року. 25 жовтня 2012 року відбулося відкриття станції «». Спочатку її планували відкрити у складі пускової дільниці «» — «», але через брак фінансування та великий обсяг будівельних робіт, відкриття станції «Теремки» було перенесено на пізніший термін, а наявні кошти були направлені на добудову «Іподрому». Через те, що проєктом, за станцією не передбачено з'їзду, до відкриття станції «Теремки» у 2013 році між «Іподромом» та «Виставковим центром» було організовано човниковий рух поїздів по І колії. Відкриття станції «Іподром» восени 2012 року не в останню чергу було обумовлено політичними мотивами — на 28 жовтня 2012 року були призначені парламентські вибори. Станцію «» було відкрито 6 листопада 2013 року, з нагоди Дня звільнення Києва від нацистів. Надалі планується спорудження ескалаторного нахилу станції «» (планована дата відкриття — 2018 рік, однак станом на березень 2020 року будівництво не розпочиналося), а також розпочати будівництво четвертої гілки метро — Подільсько-Вигурівської. З лютого 2019 р. розпочалось будівництво двох станцій на Виноградарі («Мостицька», та «Проспект Правди», як продовження третьої гілки метро за станцією «Сирець»), відкриття яких планується не раніше 2023 року. Мережа WiFi2015 у Київському метрополітені було розпочато роботи із впровадження мережі Wi-Fi. Станом на 2017 Wi-Fi працював на 12 станціях київського метрополітену, а саме: «Олімпійська», «Площа Льва Толстого», «Майдан Незалежності», «Хрещатик», Театральна, «Університет», «Золоті ворота», «Кловська», «Палац спорту», «Арсенальна», «Лук'янівська», «Дніпро», а також у 7 тунелях і в понад 130 вагонах метрополітену. Призупинення роботи 18–20 лютого 2014 року, під час подій Євромайдану вперше за усі роки роботи, метрополітен призупинив роботу за дорученням голови КМДА Володимира Макеєнка під приводом «загрози терористичних актів у місті». Під час пандемії коронавірусу метрополітен не працював більше двох місяців — з 18 березня 2020 по 25 травня 2020 року.. З 5 квітня по 1 травня 2021 користування метрополітеном дозволялось лише власникам спеціальних перепусток. З початком російського вторгнення метрополітен частково призупиняв роботу, а підземні станції працювали як укриття. Вже 24 лютого на Святошинсько-Броварській лінії поїзди курсували лише до станції Шулявська. 26 лютого о 17:00 в Києві вперше було оголошено комендантську годину тривалістю півтори доби, під час якої громадський транспорт повністю припинив роботу, а з 28 лютого роботу метрополітену було відновлено лише на ділянках Шулявська - Університет, Сирець - Видубичі (за винятком станцій Золоті Ворота, Палац Спорту та Кловська), Славутич - Червоний Хутір та Героїв Дніпра - Теремки (за винятком станцій Майдан Незалежності та Площа Льва Толстого). Інтервал руху становив близько 60 хвилин. Відтак було унеможливлено сполучення між лівим і правим берегом, а також пересадки між лініями. Лише 4 квітня було відновлено сполучення через Південний міст, а 21 квітня - рух Святошинсько-Броварської гілки метро на лівий берег, проте наземні ділянки метро призупиняють роботу на час повітряної тривоги. Хронологія будівництва Анімована схема розвитку Київського метрополітену * 1949–1960 — Будівництво Київського метрополітену. * 1960 — Ділянка «Вокзальна», «Університет», «Хрещатик», «Арсенальна», «Дніпро» (5 станцій) * 1963 — Ділянка «Вокзальна» — «Шулявська» (2 станції); 2-й вихід на станції «Хрещатик» * 1965 — Ділянка «Дніпро» — «Дарниця» (3 станції), міст через Дніпро, депо «Дарниця» * 1968 — Ділянка «Дарниця» — «Чернігівська» (1 станція) * 1971 — Ділянка «Шулявська» — «Святошин» (3 станції) * 1976 — Ділянка «Майдан Незалежності» — «Контрактова площа» (3 станції) * 1979 — Ділянка «Чернігівська» — «Лісова» (1 станція) * 1980 — Ділянка «Контрактова площа» — «Оболонь» (3 станції) * 1981 — Ділянка «Майдан Незалежності» — «Олімпійська» (2 станції) * 1982 — Ділянка «Оболонь» — «Героїв Дніпра» (2 станції) * 1984 — Ділянка «Олімпійська» — «Либідська» (2 станції) * 1985 — Завод з ремонту рухомого складу ОМ-2 * 1986 — 2-й перехід «Хрещатик» — «Майдан Незалежності» * 1986 — Реконструкція колійного розгалуження станції «Дарниця» * 1987 — 2-й вихід на станції «Гідропарк» * 1987 — Ділянка «Університет» — «Театральна» — «Хрещатик» (1 станція) * 1988 — Депо «Оболонь» * 1989 — Ділянка «Золоті ворота» — «Кловська» (3 станції) * 1991 — Ділянка «Кловська» — «Видубичі» (2 станції), міст через Дніпро * 1992 — Ділянка «Видубичі» — «Осокорки»(2 станції) * 1994 — Ділянка «Осокорки» — «Харківська» (2 станції) * 1996 — Ділянка «Золоті ворота» — «Лук'янівська» (1 станція) * 1997 — Станція «Печерська» (1 станція) * 2000 — Ділянка «Лук'янівська» — «Дорогожичі» (1 станція) * 2003 — Ділянка «Святошин» — «Академмістечко» (2 станції) * 2004 — Ділянка «Дорогожичі» — «Сирець» (1 станція) * 2005 — Ділянка «Харківська» — «Бориспільська» (1 станція), другий вихід на станції «Лісова» * 2006 — Станція «Вирлиця» (1 станція), другий вихід на станції «Дарниця» * 2008 — Ділянка «Бориспільська» — «Червоний хутір» (1 станція), депо «Червоний хутір» * 2010 — Ділянка «Либідська» — «Васильківська» (3 станції) * 2011 — Ділянка «Васильківська» — «Виставковий центр» (1 станція) * 2012 — Ділянка «Виставковий центр» — «Іподром» (1 станція) * 2013 — Ділянка «Іподром» — «Теремки» (1 станція) Будуються * 2023 — Ділянка «Сирець» — «Проспект Правди» (2 станції) Мова оголошень Існує версія, начебто в 1960-х роках Ївга Кузнецова, лаборантка Київського університету, домоглася, аби в столиці України робили оголошення в метро тільки українською мовою. Але в першій половині 1980-х станції в Київському метро вже оголошували тільки російською мовою. Причому, до лютого 1984 року при відправленні потягу замість «Осторожно, двери закрываются» лунала фраза «Двери закрываются», а вигляду «Осторожно, двери закрываются» вона набула лише у лютому 1984 року. По прибутті потягу на кінцеву станцію завершальною була фраза: «Поезд дальше не идёт. Освободите, пожалуйста, вагоны». Такий мовний режим залишався незмінним по листопад 1987 року. Відтоді й по липень 1990 року, коли було ухвалено Декларацію про суверенітет України (16 липня), оголошення було двомовним: прибуття потягу на станцію оголошували українською мовою, а відправлення — російською. Від серпня 1990 року станції почали оголошувати тільки українською мовою. З травня 2012 року оголошення станцій у київському метро дублюють англійською мовою. Хронологія вартості проїзду Тариф за одну поїздку Дата введення Примітка 50 копійок 12 листопада 1960 5 копійок 1 січня 1961 15 копійок 2 квітня 1991 30 копійок 1 січня 1992 50 копійок 27 квітня 1992 5 карбованців 26 грудня 1992 15 карбованців 5 червня 1993 30 карбованців 10 вересня 1993 100 карбованців 11 грудня 1993 200 карбованців 11 серпня 1994 1500 карбованців 1 листопада 1994 7000 карбованців 1 лютого 1995 10000 карбованців 7 вересня 1995 20000 карбованців 7 лютого 1996 20 копійок 2 вересня 1996 30 копійок 15 грудня 1996 50 копійок 19 березня 2000 2,00 4 листопада 2008 1,70 31 січня 2009 2,00 6 вересня 2010 4,00 7 лютого 2015 5,00 15 липня 2017 8,00 14 липня 2018 Часи СРСР Послугами Київського метрополітену у перший тиждень після відкриття могли скористатися лише ті громадяни, які отримали спеціальні перепустки. Регулярний рух поїздів розпочався 12 листопада 1960 року. З цього дня всі охочі могли проїхати, купивши квиток вартістю 50 копійок. Після грошової реформи 1961 року та десятикратної деномінації з 1 січня 1961 року вартість проїзду стала 5 копійок і такий тариф протримався понад 30 років, аж до 13 квітня 1991 року. Спочатку для оплати проїзду в метро використовувалися талони. Контролери у касовому залі загашували талони шляхом відривання нижньої частини, а іншу частину віддавали пасажирові. Однак така система була недосконалою, у години-пік подекуди з'являлися черги. Перші автоматичні контрольні пункти, які приймали монети 5 копійок, вперше у Києві були введені в експлуатацію на станції «Університет» 12 вересня 1961 року. Талони також лишилися у використанні. 2 квітня 1991 року вартість проїзду зросла в три рази і частина турнікетів була перероблена на приймання 15-копійкової монети, а частина — трьох п'ятаків. У 1992 році Україна ввела в обіг власну валюту, почалась гіперінфляція, через що ціни на проїзд часто змінювались. Турнікети перестали приймати монети як оплату проїзду і прохід через них тимчасово був закритий. Для одноразових поїздок використовувались паперові квитки. Перші з яких коштували 50 копійок, а останні — 10 000 карбованців. Оплата за допомогою жетонів 1 жовтня 1992 року в обіг були введені металеві жетони. Відтоді вже не було потреби кардинально переробляти турнікети при зміні тарифу, просто жетони продавали за новою ціною. Однак оскільки пасажири завбачливо запасалися жетонами, щоб використовувати їх за нового тарифу, в метрополітені вирішили міняти і жетони. Так 5 червня 1993 року були введені металеві жетони меншого розміру, а 20 квітня 1994 року їх замінили пластмасовими блакитного кольору, що мали нижчу собівартість. На місяць продавався проїзний на пред'явника, для студентів проїзних не було. З листопада 1993 року був введений проїзний з магнітною картонною карткою на один місяць, тому частина турнікетів стали працювати з магнітними картками. З червня 1995 року картонну картку замінили пластиковою. За 1993 рік тариф виріс з 5 до 100 карбованців, за 1994 рік — зі 100 до 1500 карбованців, за 1995 рік — з 1500 до 10 000 карбованців. У 1996 році вартість проїзду піднялася до 20 000 карбованців. Після грошової реформи 1996 року вартість проїзду склала 0,20 . У грудні 1996 року тариф на проїзд підняли до 30 копійок, він протримався до 2000 року. З жовтня 1997 року почали випускатись студентські проїзні квитки на метро, вартістю вдвічі нижчою від звичайного. 19 березня 2000 року ціна на проїзд була збільшена до 0,50 і введені нові пластмасові жетони зеленого кольору. З 1 липня 2000 року випущений учнівський проїзний на метро вартістю 7,00 . Проїзний являв собою пластикову картку без магнітної смужки і пред'являвся на контрольному пункті. 4 листопада 2008 року вартість проїзду збільшена до 2,00 , а зелені жетони замінено блакитними, які діяли до 2000 року. З лютого 2009 року тариф на проїзд було знижено до 1 гривні 70 копійок, а з 6 вересня 2010 року — знову 2,00 , але блакитні жетони, що були куплені до подорожчання, продовжували використовуватись. 7 лютого 2015 року вартість проїзду була збільшена до 4,00 за одну поїздку, в обіг було повернено зелені жетони. 15 липня 2017 року вартість була збільшена до 5,00 14 липня 2018 року вартість проїзду піднято до 8,00 . Це рішення зібрало під стінами КМДА протестний мітинг чисельністю близько 500 осіб. Перехід до електронних засобів оплатиПочинаючи з 2017 року КП "Київський метрополітен" почало готуватися до скасування жетонів. Остаточно ця ідея була втілена 1 липня 2020 року, коли київський метрополітен припинив приймати жетони як засіб оплати. Натомість для сплати проїзду було впроваджено картки Київ Цифровий (раніше відома під назвою Kyiv Smart Card), можливість сплачувати мобілками чи банківськими картками, що підтримують PayPass, мобільний додаток Київ Цифровий та одноразові квитки з QR-кодом. В впровадження електронного квитка містом було інвестовано 440 млн . Відмова від жетонів викликала незадоволення киян: було створено декілька петицій на сайті Київради. Причиною незадоволення стало повільне зчитування валідаторами метро інформації з карти, а також періодичні збої в роботі електронної системи, внаслідок чого біля входу до станцій метро утворюються великі черги пасажирів. Проблеми погіршились після встановлення на деяких станціях нових турнікетів, які зчитують транспортну карту з великою затримкою. Начальники Київського метрополітену * 1959—1975: Микола Орлов (1913–1990) * 1975—1985: Степан Капитанюк (1922–2004) * 1985—2003: Микола Балацький ( 1936) * 2003—2006: Микола Шавловський ( 1949) * 2006—2007: Володимир Федоренко ( 1954, в.о. начальника) * 2007—2010: Петро Мірошников ( 1957) * 2010—2014: Володимир Федоренко ( 1954) * З 2014: Віктор Брагінський ( 1983) Лінії та станції Станції Знак Київського метрополітену біля входу в підземний перехід станції Станом на 2016 рік в Київському метрополітені 52 станції з трьома підземними пересідними вузлами в центрі міста. Більшість станцій Київського метрополітену — підземні, але є й 6 станцій на поверхні. З них 4 станції — наземні, 2 — естакадні. З підземних станцій 20 — глибокого закладення і 26 — мілкого. Станції глибокого закладення в Київському метрополітені в основному пілонні, проте є 3 станції колонного типу, а також єдина в СНД станція «лондонського типу» (без центрального вестибюля) — «». Станції мілкого закладення за конструкцією поділяються на колонні (13 станцій) і односклепінні (8 станцій). Серед колонних станцій мілкого закладення можна виділити три двоперегінні станції: «», «» та «» та три станції з високим склепінням центрального залу — «», «» та «». Три станції мають бічні платформи, дві з них (обидві на третій лінії) — «» та «» — станції мілкого закладення, і наземна станція «». Інші станції мають острівні платформи. Станція «» Святошинсько-Броварської лінії є найглибшою станцією метрополітену у світі й розташовується на глибині 105,5 метрів (відстань від поверхні землі до платформи), а наступна станція «» є надземною, тому цей перегін є ще й світовим рекордсменом з перепаду глибин. На третій лінії є дві невідкриті станції — «» і «», вони не мають виходів на поверхню, проте самі станції побудовані в конструкціях і готові на 30-70 %; а також напрацювання під станцію «» («Загорівська»). Найбільш завантаженими станціями на 2011 рік є «» (68,3 тис. осіб/добу), «» (66,9 тис. осіб/добу), «» (53,3 тис. осіб/добу), «» (52,6 тис. осіб/добу), «» (51,8 тис. осіб/добу) та «» (50,8 тис. осіб/добу). Найменш завантаженими станціями є «» (3,0 тис. осіб/добу), «» (5,0 тис. осіб/добу), «» (6,3 тис. осіб/добу), «» (6,9 тис. осіб/добу) та «» (7,4 тис. осіб/добу). У 2018 році найбільш завантаженою була станція «». За 2019 рік найбільш завантаженою стала станція «», якою скористалося понад 21,3 млн пасажирів, найменший пасажиропотік зафіксовано на станції «», яка прийняла 938,6 тисячі пасажирів. Загалом Святошинсько-Броварська лінія з 18 станцій перевезла 203 млн 176 тис. пасажирів. Другою за завантаженістю стала Оболонсько-Теремківська лінія, якою скористалося 173,2 млн пасажирів. Максимальний пасажиропотік на цій лінії зафіксовано на станції «Мінська» (понад 17 млн осіб/рік), мінімальний — «» (4,9 млн пасажирів). Сирецько-Печерською лінією за 2019 рік скористалися майже 118,8 млн пасажирів. Найбільші пасажиропотоки на зеленій лінії зафіксовано на станціях «» (14 млн осіб/рік) та «» (14,8 млн осіб/рік), найменше на цій лінії користувалися станцією «» (1,8 млн осіб/рік). Всього за 2019 рік «Київський метрополітен» перевіз 495 млн 300 тис. пасажирів, що на 700 тисяч менше, ніж 2018 року. Лінії метрополітену поєднані між собою технологічною гілкою між станціями «», «» та «». Пасажирів метрополітену обслуговують 122 ескалатори, що діють на 25 станціях. Енергетична система метрополітену включає розвинену кабельну мережу, 52 суміщені тягово-понижувальні підстанції, 2 тягові підстанції, 14 трансформаторних підстанцій. Керування ними здійснюється з автоматизованих диспетчерських пунктів. Всі лінії оснащені системою автоматичного регулювання швидкості. Крім того, станції «» та «» Святошинсько-Броварської лінії мають вихід до системи швидкісного трамвая, а станції «», «», «», «», «», «», а в майбутньому і «», мають виходи до платформ міської електрички. Перейменування станцій У зв'язку з російським вторгненням в Україну 24 лютого 2022 року, виникла потреба щодо перейменування станцій київського метрополітену. Відбір пропозицій тривав до 1 травня 2022 року. Після цього, впродовж тижня проходило рейтингування п'яти найпопулярніших варіантів. 9 травня 2022 року в Києві завершилося онлайн опитування мешканців столиці про перейменування п'яти станцій столичного метрополітену. На думку громадськості, свою позицію висловили 170 646 користувачів, станція «Берестейська» має мати назву «Бучанська», станція «Площа Льва Толстого» повинна бути перейменована на честь Василя Стуса, «Героїв Дніпра» має стати «Героїв України». «Мінська» — «Варшавською», а «Дружби народів» — «Ботанічною». Затвердити нові назви заплановано найближчим часом, в ході якого мають підготувати проєкт рішення для розгляду на засіданні Київської міської ради. Кінцеві станції Станція Кінцева з Кінцева по Примітки «» 6 листопада 1960 5 листопада 1963 «» 6 листопада 1960 5 листопада 1965 «» 5 листопада 1963 5 листопада 1971 «» 5 листопада 1965 4 жовтня 1968 «» 4 жовтня 1968 4 грудня 1979 «» 5 листопада 1971 24 травня 2003 «» 17 грудня 1976 19 грудня 1980 «» 17 грудня 1976 19 грудня 1981 «» 4 грудня 1979 Наш час «» 19 грудня 1980 6 листопада 1982 «» 19 грудня 1981 30 грудня 1984 «» 6 листопада 1982 Наш час «» 30 грудня 1984 15 грудня 2010 «» 31 березня 1987 1 жовтня 1987 Під час розриву лінії Станція Кінцева з Кінцева по Примітки «» 31 березня 1987 1 жовтня 1987 Під час розриву лінії «» 31 грудня 1989 29 грудня 1991 «» 31 грудня 1989 30 грудня 1996 «» 29 грудня 1991 30 грудня 1992 «» 30 грудня 1992 28 грудня 1994 «» 28 грудня 1994 23 серпня 2005 «» 30 грудня 1996 30 березня 2000 «» 30 березня 2000 14 жовтня 2004 «» 24 травня 2003 Наш час «» 14 жовтня 2004 Наш час «» 23 серпня 2005 23 травня 2008 «» 23 травня 2008 Наш час «» 15 грудня 2010 27 грудня 2011 «» 27 грудня 2011 25 жовтня 2012 «» 25 жовтня 2012 6 листопада 2013 «» 6 листопада 2013 Наш час Лінії Сьогодні Київський метрополітен має три лінії, експлуатаційна довжина яких становить 67,6 км. Лінії метрополітену перетинають всі 10 районів міста, проте кількість станцій нерівномірна: в Шевченківському та Печерському районах — по 10, в Голосіївському — 8, у Дарницькому — 7, в Оболонському та Дніпровському — по 4, в Подільському та Святошинському — по 3, в Солом'янському — 2, а у Деснянському лише одна.

Назва Кінцеві станції Колір Введена в дію Кількість станцій Довжина, км 1 Святошинсько-Броварська — Червоний 6.11.1960 18 22,75 2 Оболонсько-Теремківська — Синій 17.12.1976 18 20,95 3 Сирецько-Печерська — Зелений 31.12.1989 16 23,9 4 Подільсько-Вигурівська — Жовтогарячий Частково будується. (проєктується) 16-18 ~16 5 Лівобережна — Блакитний Проєктується 12-13 ~11,5 6 Вишгородсько-Дарницька — Жовтий Проєктується 16 Всього: 52 67,6 Перша лінія, Святошинсько-Броварська, історія якої починається з 6 листопада 1960 року, має довжину 22,75 км (із яких 6,7 км — наземна ділянка) і 18 станцій. Наземна ділянка має 2 мостових переходи — через річку Дніпро і Русанівську протоку та 2 шляхопроводи. Друга лінія, Оболонсько-Теремківська, перша ділянка якої була введена в експлуатацію 16 грудня 1976 року, має довжину 20,95 км і 18 станцій. Третя лінія, Сирецько-Печерська, перша ділянка якої була введена в експлуатацію 31 грудня 1989 року, має довжину 23,9 км, містить 16 станцій та один міст метро. Рухомий склад Пасажирський склад Загальний парк метрополітену станом на 2019 рік становить 821 вагон, з них діяльні — 803. Усі станції розраховані на використання 5-вагонних поїздів. Станція «», довжина якої 124 метри, дозволяє їй приймати 6-вагонні потяги. Перша, друга та третя лінії метрополітену оснащені вагонами 81-717/81-714 (та їх модифікаціями), перша майже повністю — Е/Еж/Ем. Станом на 2018 рік проводиться заміна вагонів разом з японськими партнерами. До кінця 2019 на першій лінії мали б курсувати повністю нові або модернізовані вагони. Окрім вказаних поїздів, друга лінія експлуатувала також експериментальний поїзд 81-553.1/554.1/555.1 «Славутич» спільного виробництва — Škoda (Чехія), ЗАТ «Вагонмаш» (Росія) та КП «Київський метрополітен». Станом на 2019 поїзд не працює з технічних причин і законсервований. З 2009 року на третій лінії експлуатуються поїзди з вагонів типу 81-7021/7022 виробництва Крюківського вагонобудівного заводу. На четвертій та п'ятій лінії у перспективі планується експлуатувати 6-вагонні поїзди. У 2019 році місто планувало придбати близько 50 вагонів, але закупівля не відбулася. Керівництво столичного метрополітену 18 червня 2021 року повідомило, що приберуть таблички зі згадуванням РФ як виробника вагонів, через незадоволення киян тим, що в вагонах вказана інформація про країну-агресора. Найчастіше невдоволення висловлюють у вигляді нецензурних слів на табличках. Станом на червень 2021 року в столичній підземці експлуатується 821 вагон, з яких 726 були виготовлені на території РФ. 135 вагонів вже пройшли модернізацію на Крюківському вагонобудівному заводі і вважаються абсолютно новими. Проблема в тому, що наявність табличок передбачена правилами експлуатації метрополітену, які затверджені Міністерством транспорту України. Тому підприємство розглядає варіант про переміщення табличок в більш приховані місця. Оновлення * Впродовж 2014—2017 років на Святошинсько-Броварській лінії модернізацію пройшли 135 вагонів на Крюківському вагонобудівному заводі за рахунок коштів отриманих в рамках Кіотського протоколу від Японії. Вагони отримали назву Е-КМ та оснащені сучасними тяговим електроприводом фірми Mitsubishi Electric з асинхронними двигунами. * З 2018 року на всьому рухомому складі почали замінювати старі фари, на нові світлодіодні, а також було змінено освітлення салону. Також на модернізованих рухомих складах почали демонтувати зайві прожектори і встановлювати замість них логотип київського метрополітену. * У електродепо «Оболонь» у 2019—2020 роках проходив модернізацію вагон 81-717/714, в ході модернізації змінений зовнішній вигляд корпусу та салону, подібний Е-КМ. * КП «Київський метрополітен» планує замінити вагони російського виробництва. Міжнародна асоціація громадського транспорту, членом якої стало підприємство, обіцяє в цьому допомогу. Загалом на лініях київського метрополітену станом на травень 2022 року експлуатується 821 вагон, 726 з них у різні роки були виготовлені на російських заводах. Спеціальний рухомий склад У Київському метрополітені діє спеціальний рухомий склад: * 2 контактно-акумуляторних електротяги на базі вагонів типів Д і Еж * вагон-колієвимірювач на базі вагона типу Д * снігоочисники на базі автомобіля ЗІЛ-157 * звідні крани на базі автомобіля МАЗ * машини для миття тунелів * вантажні вагони на базі вагонів типу Е * вагон-музей (тип «Д»), що знаходився у складі пробного поїзда 22 жовтня 1960 року. Турнікети та оплата проїзду Жетон Київського метрополітену, який використовувався з 1996 року до березня 2000 року, і введений знову в дію з листопада 2008 року. Використовувався до лютого 2015 року, проте був знову запроваджений у липні 2017 року Автомати для продажу жетонів Автомати поповнення та видачі безконтактних карток Турнікети метрополітену, встановлені на вхід, бувають двох видів: загороджувальні та поворотні. Більшість турнікетів в минулому були обладнані валідаторами для жетонів, транспортних карток та місячних магнітних квитків, а також сигналами проходу. Прохід через турнікет дозволяється при зеленому індикаторі. Рама поворотного турнікета повертається вручну. Також є так звані «жовті турнікети» — вони додатково обладнані валідаторами для безконтактної оплати проїзду (за допомогою безконтактних карт MasterCard, VISA та ПРОСТІР. Турнікети на вихід у перспективі планується оснастити валідаторами транспортних карток для розрахунку вартості поїздки в залежності від відстані. Такі турнікети можна побачити на виході станцій «», «», «» та в західному вестибюлі станції «». Оплатити проїзд можна такими методами: * Пластиковою електронною безконтактною карткою (з продовженням терміну дії або на кількість поїздок). Картку можна придбати у касі метрополітену за ціною 12,00 , та поповнити її на певну кількість поїздок, але не більше 100 (при цьому кожне поповнення не більше, ніж на 50 поїздок) або подовжити термін дії проїзного квитка. Також можна поповнити та отримати картку в комп'ютерних терміналах на більшості станцій. Для проходу треба піднести картку до валідатора зверху турнікета при його освітленому синьому дисплеї, та пройти після звукового сигналу або появи зеленого світла. Цей спосіб дуже зручний при необхідності нерегулярних поїздок. З 25 травня 2020 року продаж та поповнення карток припинено, а використати раніше записані поїздки можна до 31.03.2021. * Проїзним квитком на основі картонних електронних безконтактних карток (на певний термін). Проїзний квиток можна придбати в касі метрополітену за повною ціною на календарний місяць або за половину ціни на другу половину місяця. Продаж квитків на наступний місяць проводиться з 22 числа поточного місяця, а з 15 числа — на другу половину поточного місяця. Проїзні квитки бувають як без обмеження кількості поїздок протягом місяця, так і з обмеженням кількості поїздок у метрополітені. Є варіанти проїзних квитків як лише на проїзд у метрополітені, так і комбіновані на проїзд у метрополітені та в одному або декількох видах наземного транспорту (трамвай, тролейбус, автобус, міська електричка). * Банківськими безконтактними картками MasterCard PayPass, Visa PayWave та ПРОСТІР. З 19 червня 2015 року для того, аби сплатити за проїзд, можна просто піднести свою безконтактну банківську картку до турнікета. З картки автоматично буде знята сума, що відповідає вартості проїзду. З середини грудня 2015 року такими турнікетами обладнані усі станції метрополітену. Аналогічно картці, оплату можна зробити за допомогою Google Pay, Apple Pay та Garmin Pay. * Електронним квитком Київ Цифровий або одноразового квитка з QR-кодом. Картку можна придбати у касах метрополітену або у Т-кіосках у місті. Одноразові квитки продаються у касах або терміналах самообслуговування. Дизайн З 2014 року до розробки дизайну системи навігації метрополітену активно долучилися «Агенти змін». Вони створюють для метрополітену дизайни карток, схем метро, анімації для моніторів у вагонах, а також інформаційних банерів. У 2019 році в 500 вагонах метро з 822 наявних з'явилися надземні зображення вулиць, які пасажири проїжджають під землею. Зображення будуть виводити на телевізори, розміщені у вагонах. На екрани будуть виводити не лише вулиці, а й зупинки громадського транспорту, входи та виходи з метро, туристичні пам'ятки поблизу. Пасажири бачитимуть не синхронне знімання, а трансляцію завантажених зображень до системи. Для такої послуги зняли 52 ролики за допомогою безпілотників. Архітектура «Вокзальна» Київський метрополітен є унікальним архітектурним ансамблем. Перша черга метрополітену, що почала будуватись у 1949 році, мала стати одним з символів перемоги та тріумфу Радянського Союзу. Саме тому вона спроєктована у стилі сталінського ампіру, який характерний для архітектури Москви, але, відкрившись у 1960 році, не зберегла більшої частини із запланованого оздоблення. Найбільш збережено цей стиль на станції «Університет», на якій через ідеологічні зміни на початку 1990-х років було демонтовано мармурову статую Леніна. Станції першої лінії досі справляють враження старого метрополітену, тут збереглися бронзові люстри-бра, плетені вентиляційні решітки та візерунки на підлозі. Оздоблення станцій «», «», «» та «» є найстаршими, а їх вестибюлі органічно вписались в архітектурний ансамбль міста. Друга лінія стала пам'ятником економії, тому тут домінують спрощені архітектурні прийоми колонних станцій і використані довговічні оздоблювальні матеріали. Попри це, кожна її станція містить певні архітектурні особливості. Зокрема станція «» побудована у храмовому стилі, а склепіння на станції «» оформлено фресковим поліхромним розписом. Третя лінія основними критеріями має корисність та емоційність впливу. Беручи початок зі станції «», яка являє собою зразок архітектури князівських часів і вкрита мозаїкою, кожна наступна станція має оригінальний дизайн. Зокрема, станція «» має пілонну конструкцію з цегляною кладкою пілонів, характерною для давньоруських храмів. Станції «», «» та «» — зразки хайтек-дизайну, а «» нагадує станції підземки Західної Європи. Вестибюлі Більшість станцій Київського метрополітену мають підземні вестибюлі, сполучені з підземними переходами. З них на 1 станціях («», «», «», «», «» (східний вихід), «», «», «», «», «», «», «», «», «», «») виходи з переходів улаштовані у вигляді критого скляного павільйону («скляшки»). А на станціях «» та «» найближчі до станції виходи з підземного переходу влаштовані в будівлях, причому на «Площі Льва Толстого» — в будівлю інженерного корпусу метрополітену, проте самі вестибюлі знаходяться під землею. Частина станцій має власні надземні вестибюлі, в яких розміщуються каси та службові приміщення. Станція Фото вестибюля Дата відкриття вестибюля Адреса Примітка «» 6 листопада 1960 Вокзальна площа, 1 «» 17 грудня 2007 бул. Тараса Шевченка «» 6 листопада 1960 вул. Хрещатик, 19-А 4 вересня 1965 вул. Інститутська, 6 травень 1970 вул. Архітектора Городецького, 13 Вестибюль вбудований в будинок «» 6 листопада 1960 Арсенальна площа «» 6 листопада 1960 Набережне шосе Вестибюль знаходиться під станцією, що розташована на естакаді. «» 5 листопада 1963 пр. Перемоги, 35 Вестибюль вбудований в будівлю Управління метрополітену. «» 5 листопада 1963 пр. Перемоги, 48 На другому поверсі будівлі розташоване кафе. «» 4 листопада 1968 Броварський проспект Два вестибюлі, облицьовані склом. «» 1976 вул. Євгена Сверстюка Два вестибюлі-портали розташовані на схилі насипу, по якому колії підходять до станції. Збудовані під час реконструкції станції. «» 1987 Броварський проспект Східний вихід. Побудований під час реконструкції станції. «» 30 квітня 1990 вул. Володимирська, 44 Вестибюль вбудований в будівлю. «» 30 грудня 1996 вул. Юрія Іллєнка, 3 «» 30 березня 2000 вул. Олени Теліги Вестибюль являє собою будинок-платформу, вихід з якого влаштований в підземному переході. «» 14 жовтня 2004 вул. Щусєва «» 27 листопада 2006 Броварський проспект Західний вихід. Побудований під час реконструкції станції. Доступність станцій для маломобільних груп населення Починаючи з 2005 року при будівництві та реконструкції станції метрополітену стали приділяти увагу доступності інфраструктури для маломобільних груп населення: встановлюються ліфти, підіймачі. Станом на 2020 рік доступні 13 з 52 станцій, та жодного пересадного вузла: * Святошин, Лівобережна, Дарниця, Лісова; * Теремки, Іподром, Виставковий центр, Васильківська, Голосіївська, Деміївська; * Вирлиця, Бориспільська, Червоний Хутір. Для забезпечення доступу до станцій не пристосованих для людей у візках, метрополітен залучає працівників, що супроводжують людину з інвалідністю від входу в метро до виходу та допомагають долати перешкоди, але при цьому метрополітен утискає права громадян з інвалідністю, не пропускаючи їх самих та вимушуючи довго чекати на супровід, що призводить до конфліктів. Інтернет 5 березня 2020 оператори мобільного зв'язку Київстар, Vodafone, Lifecell почали надавати послуги 4G зв'язку з використанням частот у діапазоні 1800 МГц на станції метро «Академмістечко» у Києві і в тунелі до станції «Житомирська». Із 3 липня 2020 послуги швидкісного інтернету були розширені, з використанням частот у діапазонах 1800 МГц та 2600 МГц, ще на вісім станцій Київського метрополітену і в тунелях між ними. Це станції Житомирська, Святошин, Героїв Дніпра, Мінська, Оболонь, Сирець, Дорогожичі та Лук'янівська. З 14 грудня 2020 4G-зв'язок доступний на усіх станціях метрополітену. Перспективи розвитку За проєктом Генерального плану розвитку Києва до 2025 року, розробленим КО «Інститут Генерального плану м. Києва» в 2011 році, а також проєктом розвитку, розробленим Київським метрополітеном, планується будівництво низки нових об'єктів: Святошинсько-Броварська лінія Проєкт розвитку Київського метрополітену, створений 2012 року На першій лінії в планах є будівництво другого виходу зі станції «», оскільки наразі єдиний вихід не справляється з пасажиропотоком через обмеженість корисного простору вестибюля та передескалаторного залу для проходу пасажирів, що створює суттєві незручності в обслуговуванні пасажирів. Завдяки другому виходу пропускна спроможність станції збільшиться, як мінімум, у 2 рази. Крім того, планується за станцією «» побудувати ще станцію «» поряд з зупинним пунктом «Новобіличі», а також депо «Новобіличі». Оболонсько-Теремківська лінія Перспективним планом розвитку синьої лінії передбачено будівництво станції «» з депо «Деміївське» та відгалуженням лінії за станцією «», на якій будуть споруджені станції «Автовокзал „Теремки“» та «Вулиця Крейсера „Аврора“». Сирецько-Печерська лінія На зеленій лінії в планах є будівництво чотирьох станцій в північній частині міста — «» та «» до кінця 2022 року та надалі, як відгалуження за станцією Мостицька, ще двох станцій — «» та «», а також будівництва депо «Виноградар». Крім того, планується спорудження ескалаторного нахилу та виходу зі станції «», що є необхідним для введення в експлуатацію цієї станції та будівництва додаткового пасажирського переходу між станціями «» та «» з метою поліпшення безпеки та культури обслуговування пасажирів. Подільсько-Вигурівська лінія Спорудження четвертої лінії є важливим з точки зору з'єднання великих житлових масивів Лівого берега: Лісового, Воскресенки, Райдужного та майбутньої житлової забудови Русанівських садів з мережею метрополітену. Найімовірніше, перша черга будівництва лінії матиме шість станцій: починатиметься зі станції «», що матиме перехід на станцію «» Сирецько-Печерської лінії, «», яка матиме пересадку на станцію мілкого залягання «» Оболонсько-Теремківської лінії, три станції на естакаді Подільського мостового переходу через Дніпро — «», «» та «», а також станція мілкого залягання «» на місці нинішніх Русанівських садів Наразі підземні роботи не ведуться, але у конструкціях частково споруджені три станції на мостовому переході. Надалі лінію буде продовжено в одну сторону до Воскресенки з кінцевою станцією «» та депо «Воскресенське», а в іншу — до Жулян з кінцевою станцією «» та депо «Гатне». За деякими даними можливе будівництво відгалуження лінії на Вигурівщину-Троєщину з депо «Троєщина», яке в майбутньому стане частиною Лівобережної лінії. Проєкти Першою чергою Лівобережної лінії стане ділянка від станції «» до станції «» з депо «Троєщина», що стане відгалуженням Подільсько-Вигурівської лінії. В майбутньому п'ята лінія стане самостійною і пройде вздовж залізниці до Броварського проспекту з пересадкою зі станції «Броварський проспект» на станцію «» Святошинсько-Броварської лінії. Третьою чергою будівництва лінії стане її продовження до житлового масиву Осокорки, де п'ята лінія матиме пересадку зі станції «» на станцію «». У майбутньому вона може стати частиною кільцевої лінії Київського метрополітену. Згідно з проєктом Генерального плану розвитку Києва до 2025 року в проєктний період будівництво лінії не передбачено. Замість неї, в найближчі 20 років планується подовження Лівобережного швидкісного трамвая до масиву Осокорки-Центральні. У проєкті Генерального плану розвитку Києва до 2025 року в перспективі також передбачено спорудження Вишгородсько-Дарницької лінії. Вона може пройти від площі Шевченка до Дарницького залізничного вокзалу і зв'яже Мінський масив, Вітряні гори, Пріорку, Куренівку, Караваєві дачі, Чоколівку, Олександрівську слобідку та Позняки. Строк початку проєктування та будівництва лінії наразі невідомий. Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України розглядає можливість облаштування громадських туалетів на станціях метрополітену. Дати реалізації жодного з проєктів наразі не відомі, а самі проєкти можуть змінитись. Пасажиропотік Рік Кількість станцій станом на Пасажиропотік,тис. осіб Динаміка Джерело початок року кінець року динаміка 1995 37 37 ,4 1996 37 38 ,2 1997 38 39 ,3 1998 39 39 ,7 1999 39 39 ,8 2000 39 40 ,6 2001 40 40 ,8 2002 40 40 ,0 2003 40 42 ,0 2004 42 43 ,9 2005 43 44 ,9 2006 44 45 ,2 2007 45 45 ,9 2008 45 46 ,0 2009 46 46 ,0 2010 46 49 ,0 2011 49 50 ,0 2012 50 51 ,0 2013 51 52 ,0 2014 52 52 ,8 2015 52 52 ,8 2016 52 52 ,3 2017 52 52 ,9 2018 52 52 2019 52 52 495 300,0 2020 52 52 279 484,0 2021 52 52 319 300,0 Нагороди * 2 серпня 1977 року — Київському метрополітену було присвоєне ім'я В. І. Леніна. * 3 квітня 1981 року — Київський метрополітен був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Мапа Див. також * Автори проєктів станцій Київського метрополітену * Метрополітени України * Перелік пускових дільниць і нових станцій Київського метрополітену * Список станцій Київського метрополітену * Транспорт Києва * План розвитку Київського метрополітену Коментарі Примітки Джерела * Головко Г. В., Коломиец Н. С. Киевский метрополитен. — Киев: Госстройиздат, 1963. — 42 с. * Заремба Ф. М., Целиковская Т. А. Киевский метрополитен. — : Издательство «Будівельник», 1976. — 96 с. Заремба Ф. М., Целиковская Т. А., Марченко М. В. Киевский метрополитен. 2-е изд. — : Издательство «Будівельник», 1980. — 168 с. Киевский метрополитен 40 лет // публицистические очерки. — : Научно-технологический институт транскрипции, трансляции и репликации. — 2000. — 224 с., ил.

Краків Кра́ків (, , ) — місто в Польщі на березі Вісли, 782 тисячі жителів (2021), з найближчими передмістями 1,5 млн. Адміністративний центр Малопольського воєводства. Друге за величиною та кількістю мешканців місто в Польщі після Варшави; одне з найстаріших міст Польщі, з тисячолітньою історією, багатою культурною та архітектурною спадщиною. У період Австро-Угорщини один з центрів Західної Галичини. Культурна столиця Європи 2000 року. Історичний центр Кракова з 1978 року належить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Історія Назва походить від особового імені Крак (засновник або володар фортеці, за легендою князь, нібито правив у VI—VII століттях). Походження імені спірно: зі слов'янського krak (ворон, суч. пол. kruk) або з кельтських мов. Праісторія Відоме з кількох джерел одне з головних «пра-польських» племен — віслян, асоціюють з своєрідною археологічною специфікою Краківської землі в до-державний період раннього середньовіччя. Характерною рисою Краківської землі є великі кургани, великі городища від 1-5 і до 10 га та так звана біла кераміка. Великі городища в даний період (перед Х ст.) можна знайти також в Великій Моравії. Загалом, в випадку Сілезії чи Малопольщі, зовсім неважко знайти зв'язки з Великоморавською державою чи Чехією. Найбільший курган Крака находиться в міському районі Подгуже (Podgórze) на підвищенні Ренкавка. Окрім цього кургана в місті збергіся курган Ванди, існував також курган Естерки Палац Вавель Краєвид Вавеля з берега річки Вісла Сукенніце Маріацький костел Долинки Краковскі Краківський залізничний вокзал Початковий Краків і його перша згадка Велика Хорватія на середньому та верхньому Дністрі, у Закарпатті, на Сяні та вдовж гір до верхів'їв Одри, Лаби, Заале і Білої Ельстер процвітала певний час, позбувшись варварського впливу. Рух на південь лехітських племен, одне з яких (вісляни) вклинилося в хорватський масив у районі Кракова і розділило його на дві частини, призвів до поділу Великої Хорватії на дві частини. До кінця IX ст. Краків не вирізнявся серед інших хорватських городищ, був меншим за прадавні Носачовиці. Найстарший осередок поселення розташовувався над багнистою заплавою р. Вісла на Вавельському пагорбі. Слово Вавель, як вважають, походить від слова що значило підвищення над розгалуженою заплавою, розливами річки. Давні вапнякові виходи — скалки, щілини яких вкривала наскельна теплолюбна рослинність, не затоплювалися під час розливів річки. Сформовані осадами давніх морів — мезозойські пласти вапняків піддавалися ерозії, внаслідок чого було на Вавелському пагорбі було вирізьблено дві платформи — вища та нижча. На іншому невеликому останці за відгалуженням Вісли в бік сучасного Казимира розташовувалася інше вапнякове піднесення — сучасна Скалка. На ній, згідно з легендою постала колись поганська святиня, на місці якої пізніше побудували римський костел св. Архангела Михаїла і св. єпископа Станіслава. Давні вапнякові виходи — скалки, щілини яких вкривала наскельна теплолюбна рослинність, не затоплювалися під час розливів річки. Зважаючи на це, саме між гирлами річок Прондніка та Рудавки перші поселенці знайшли місце зручне для влаштування граду. Поруч була багата на рибу та сіно заплава Вісли. Внаслідок господарської діяльності тутешній краєвид суттєво змінився. Заплавні ліси поступилися місцем лукам, а навколишні ліси — полям. Лесові ґрунти в околицях Кракова сприятливі для сільського господарства, тут також наявні великі поклади солі у Величці — експлуатація яких розпочалася ще в ранньому неоліті. Окрім того, багаті поклади металів сприяли добуванню заліза, свинцю, та срібла біля Олькуша. Важливим було вигідне географічне положення. Від найдавніших часів через Краків провадив старовинний транс-європейський торговельний шлях, який брав свій початок десь над Чорним морем і у Києві, проходив крізь т.з. Червенські городи. Можливо землі віслян певний час перебували під владою Великоморавської держави. У X ст. Краків входив до складу держави перших Пржемислідів. Близько 990 року розташовувався в межах держави П'ястів. Столицю Віслян — Краків вперше згадав, як вважають, в своєму повідомленні єврейський купець з Кордови в Іспанії Ібрагім ібн Якуб близько 965 р. Оригінал цього повідомлення не зберігся. Проте фрагменти оповідання ібн Якуба використав в творі «Книга доріг та країн» Абу Абдулах аль-Бакрі, що писав її в 1068 р. у Кордові в Іспанії. Щодо Кракова він цитує Ібрагіма ібн Якуба:Що стосується краю Болеслава, то його відстань від міста Фарага Прага до міста trkw (що читають як Краква чи Карако — тобто Краків, але 100 % певності немає) вимагає трьох тижнів подорожі. Місто Фарага є найбагатше в краю слов'ян товарами. Прибувають до нього з міста trkw Краків? Руси та Слов'яни з товарами, а також прибувають з ісламських країн, від євреїв та турків також з товарами, різними монетами, а з собою забирають рабів, олово та різні шкури.Отже, якщо купці з Русі досягали Праги, то певно відвідували вони і Краків. Середні віки Щонайменше від 1000 року в Кракові знаходилась резиденція єпископа, а за панування Казимира Відновителя Краків став головною князівською резиденцією. В 1241 році місто було зруйноване під час татарського набігу. Це могло призвести до втрати Краковом первинного статусу міста, яке правдоподібно він мав на початку XIII ст. Розпочато відбудову Кракова, а князі Болеслав Сором'язливий, його мати Гжемислава і дружина Свята Кінга 5 червня 1257 року надали місту статус магдебурзького права, у Коперні біля Піньчова у Свентокшиському воєводстві. Власне тоді постав характерний регулярний уклад міста, у який скомпоновано попередні збережені елементи (вул. Гродзька. костел Маріїнський). Між Краковом і Вавелем існувало поселення Окул, давнє передмістя, яке було вселене до Кракова через короля Владислава Локетка після бунту війта Альберта. В 1320 році у вавельській катедрі відбулась коронація Владислава Локетка. Відтоді, аж до 1734 року, Краків був місцем коронації королів Польщі. У XIV столітті на передмістях Кракова постали два наступних міста: на півдні Казімеж (1335) і на півночі Клепаж (1366). Будучи в XV і XVI століттях столицею однієї з найбільших європейських держав, Краків розвивався в архітектурному, торговельному, ремісничому, культурному та науковому напрямках. Замковий комплекс на Вавелі перебудовано і розбудовано в ренесансовому стилі. Відновлено повсталий у 1364 році університет. Збудований був також Барбакан. За часів Зигмунта Августа Краків налічував близько 30 000 мешканців. Після Люблінської унії і утворення Речі Посполитої, Краків знаходився на узбіччі великої держави. Сейми та вибори нових монархів відбувались у Варшаві, розташованій більш-менш посередині між столицями Корони й Литви. Від 1596 року, розпочався процес переселення королівського двору Зигмунта III з Кракова до Варшави, закінчився близько 1611 року. Однак не було факту, який би можна було формально назвати законним «перенесенням столиці». Катедра на Вавелі залишилась місцем коронації польських королів. Краків залишився столичним і королівським містом, незалежно від особи короля. Навіть в пізніші часи, великий візир османський Кара Мустафа, писав в кореспонденції до Яна III Собеського: «знищу Твій Краків…». Одночасно з занепадом Речі Посполитої розпочався занепад Кракова. Військові руйнування сильно підірвали позиції міста і загальмували його розвиток. Перший раз Краків був знищений іноземними військами у 1655 році, під час «шведського потопу» (передмістя сильно потерпіли ще у 1587 році, під час спроби здобуття міста Максиміліаном Габсбургом). У XVIII ст. Краків було захоплено пруськими, шведськими, австрійськими й російськими військами. 24 березня 1794 року на краківському ринку склав присягу народові провідник Тадеуш Костюшко, тим самим розпочав повстання. Під Австрією Після Третього поділу Польщі Краків зайняли австрійці. В 1809–1815 роках місто належало до Варшавського герцогства, як столиця департаменту. Республіка У 1815–1846 роках був столицею невеликої, але формально незалежної Краківської Речі Посполитої. Вільне місто Краків разом з околицею (Краків був столицею), було останнім виразом формальної незалежності, стосовно польської державності, до часу відродження і становлення незалежності Польщі у 1918 році. В часах Краківської Речі Посполитої, розпочалась ґрунтовна модернізація і перебудова міста, яке все ще перебувало в середньовічному містобудівельному укладі. Розібрано більшість міських мурів, засипано рів, на місці якого постав парк у вигляді бульварного кільця довкола Старого Міста під назвою Плянти (). Після «краківської революції», тобто збройного повстання, у 1846 році знову був зайнятий Австрією, у межах якої залишався аж до 1918 року. У 1850 році велика пожежа знищила близько 10 % поверхні міста. Міжвоєнний період 1918—1939 роки Наприкінці жовтня 1918 року після проголошення створення Української держави на території колишніх австрійських володінь в Галичині, Володимерії, Буковині український синьо-жовтий штандарт був піднятий над українізованою військовою частиною в місті. Польська влада з допомогою підрозділів польських легіонерів змогла захопити цю частину. В часи міжвоєнного двадцятиліття, після здобуття незалежності, польська центральна влада, затвердила вавельський замок, як репрезентаційний будинок Речі Посполитої для користування керівника Держави, а пізніше Президента РП. Ухвалою Сейму Речі Посполитої Польщі з 1921 року, краківський містобудівний ансамбль на Вавелі, став однією з офіційних Резиденцій Президента Польщі. До сьогодні збереглись апартаменти Президента РП Ігнація Мосціцького. Друга світова війна Депортація євреїв з Краківського гетто, березень 1943 Німецькі окупанти зайняли місто вже через шість днів після початку війни. В часи гітлерівської окупації (1939–1945) столиця Генерал-губернаторства. Краків був єдиним великим містом, у якому не зафіксовано спаду населення, а в 1945 році був містом, у якому проживало найбільше мешканців. Німецькі окупанти вивезли до Німеччини багато творів мистецтв, з яких велика кількість не повернулась до країни. На початку Другої Світової війни із зайняттям Радянським Союзом західноукраїнських земель, саме емігранти зі Східної Галичини перетворили Краків на своєрідний центр українського життя. Зокрема, на грудень 1939 р. у Кракові перебували Роман Бжеський, Лідія Бурачинська, Святослав Гординський, Ірина Винницька, Катря Гриневичева, Микола Денисюк, Федір Дудко, Ростислав Єндик, Василь Кархут, Іван Кедрин (Рудницький), Роман Купчинський, Богдан та Лев Лепкі, Осип Назарук, Петро Постолюк, Олена Теліга, Іван Тиктор, Михайло Хом'як, Микола Чирський, Лев Чубатий, Ігор Федів, а також митці: маляри, графіки та скульптори: Василь Дядинюк, Михайло Черешньовський, Наталя Мілян, Осип Роман Касараб, Нестор Кіселевський, Едвард Козак, Андрій Наконечний та інші. Під час окупації було практично знищене єврейське населення Кракова (перед війною єврейське населення становило 25 % всіх мешканців, а після війни його було лише близько 2 %). Краків зазнав незначних втрат під час бомбардування міста радянською авіацією. Введення до міста радянських військ не було визволенням, а виявилось новою окупацією, цього разу «червоного кольору». Погром у Кракові По закінченні Другої Світової війни у Польщі вціліло близько 210 тисяч з понад 3 мільйонів євреїв, до яких додалось ще близько 180 тисяч, котрі репатріювались із СРСР. Разом з тими, хто прибував з Радянського Союзу, було багато функціонерів режиму переконаного сталініста Болеслава Берута, що сприяло формуванню суспільної думки про причетність євреїв до впровадження нового комуністичного устрою держави. Перший погром у повоєнній Польщі відбувся 11 серпня 1945 року в Кракові, після чого акти антиєврейських насильств були зафіксовані в десятках сіл і міст, де формальним приводом до погромів ставали чутки про нібито спробу євреїв викрасти та здійснити ритуальне вбивство християнських дітей. Повоєнні часи У повоєнних часах прослідковувався інтенсивний розвиток території та населення міста. Однією з найбільших територіальних змін стало будівництво і приєднання до міста Нової Гути. На зламі тисячоліть, у 2000, Краків здобув титул «Культурної столиці Європи» Сьогодні Краків є одним з найпопулярніших місць на світі. У 2006 році, був у «п'ятірці» найпопулярніших міст Європи, у 2007 році, здобув титул «наймоднішого міста світу» — згідно з даними американської інтернетової агенції Orbitz, що визначає тренди у світовому туризмі. В червні 2007 року, Краків відзначав 750 річницю статусу міста. Незважаючи на свою щораз більшу космополітичність, Краків залишається надалі носієм польської символіки. Це єдине місто в Польщі, яке має право вживати в гербі емблему Польської Держави. Така можливість, згідно з геральдичною символікою, надається тільки столичним містам. ;Зростання населення в Кракові ImageSize=width:650 height:240 PlotArea =left:50 right:25 top:17 bottom:20 TimeAxis =orientation:vertical AlignBars=late Colors= id:linegrey2 value:gray(0.9) id:linegrey value:gray(0.7) id:cobar value:rgb(0.2,0.7,0.8) id:cobar2 value:rgb(0.6,0.9,0.6) DateFormat= yyyy Period =from:0 till:800000 ScaleMajor= unit:year increment:100000 start:0 gridcolor:linegrey ScaleMinor= unit:year increment:25000 start:0 gridcolor:linegrey2 PlotData= color:cobar width:19 align:left bar:1791 from:0 till:23591 bar:1835 from:0 till:36000 bar:1870 from:0 till:49800 bar:1900 from:0 till:85300 bar:1910 from:0 till:137592 bar:1921 from:0 till:184300 bar:1931 from:0 till:219300 bar:1939 from:0 till:259000 bar:1945 from:0 till:298500 bar:1955 from:0 till:428231 bar:1965 from:0 till:520145 bar:1975 from:0 till:684600 bar:1985 from:0 till:740120 bar:1995 from:0 till:744987 bar:2005 from:0 till:756629 bar:2015 from:0 till:762508 bar:2017 from:0 till:767348 PlotData= textcolor:black fontsize:S bar:1791 at: 23591 text: 23.591 shift:(-14,5) bar:1835 at: 36000 text: 36.000 shift:(-14,5) bar:1870 at: 49800 text: 49.800 shift:(-14,5) bar:1900 at: 85300 text: 85.300 shift:(-14,5) bar:1910 at: 137592 text: 137.592 shift:(-17,5) bar:1921 at: 184300 text: 184.300 shift:(-17,5) bar:1931 at: 219300 text: 219.300 shift:(-17,5) bar:1939 at: 259000 text: 259.000 shift:(-17,5) bar:1945 at: 298500 text: 298.500 shift:(-17,5) bar:1955 at: 428231 text: 428.231 shift:(-17,5) bar:1965 at: 520145 text: 520.145 shift:(-17,5) bar:1975 at: 684600 text: 684.600 shift:(-17,5) bar:1985 at: 740120 text: 740.120 shift:(-23,5) bar:1995 at: 744987 text: 744.987 shift:(-17,5) bar:2005 at: 756629 text: 756.629 shift:(-12,6) bar:2015 at: 762508 text: 762.508 shift:(-9,8) bar:2017 at: 767348 text: 767.348 shift:(-4,6) Клімат Парк Планти взимку Парк Планти Згідно з доповіддю Всесвітньої організації охорони здоров'я, у 2016 році Краків посів одинадцяте місце в списку найбільш забруднених міст Європейського союзу. Географічне положення ускладнює вентиляцію міста, великою проблемою є смог, особливо під час опалювального сезону. Повітря забруднене насамперед частинками PM10 і PM2, 5, а також токсичним бензопіреном. В дні особливо сильного смогу в краківському громадському транспорті вводиться безкоштовний проїзд для власників автомобілів. Адміністративний поділ Нова Гута З 27 березня 1991 Краків поділений на 18 самоврядних районів, що позначаються римськими цифрами. У 2002 році міською владою було прийнято постанову про офіційне додавання до районів назв після цифр, які до цього використовувалися неофіційно. Адміністративний поділ Кракова Остання на даний час зміна меж районів відбулася 12 березня 2014 року.

Геоморфологія Стратовулкан Геоморфоло́гія (від — «земля», μορφή — «форма» та λόγος — «наука») — досліджує рельєф, його зовнішній вигляд, походження, історію розвитку, сучасну динаміку та закономірності географічного поширення. Зовнішній вигляд рельєфу Земної поверхні (морфологія), його походження (генезис), вік та динаміка розвитку. Геоморфологія вивчає рельєф земної поверхні як системоутворюючого елементу всього довкілля. Метеоролого-кліматичні особливості, характер розміщення поверхневих і підземних вод, ґрунто-рослинний покрив, ландшафти. Розподіл населення Землі та його господарська діяльність значною мірою також залежать від особливостей морфології земної поверхні, походження та віку великих або дрібних форм рельєфу, темпів їх перетворення внаслідок природних чи антропогенних чинників. Пошук корисних копалин, проектування, а також будівництво та експлуатація інженерних споруд, різні види господарської діяльності (промислове і цивільне будівництво, сільськогосподарське використання земель, гідротехніка та меліорація, будівництво нафто- і газопроводів, авто- і залізничних шляхів, ліній електропередач і засобів зв'язку, військові роботи тощо) зумовили появу науково-прикладних напрямків — розвідувальної та інженерної геоморфології. Впродовж останнього десятиліття ХХ ст. сформувалася екологічна геоморфологія, що разом з іншими науками має на меті вирішення екологічних проблем довкілля. Засоби вивчення * Морфоструктурний аналіз рельєфу. Основні завдання * аналіз морфології рельєфу * визначення генезису рельєфу * визначення віку рельєфу * відтворення етапів розвитку рельєфу * встановлення інтенсивності змін під впливом ендо- і екзогенних чинників * оцінювання придатності різних форм рельєфу для промислово-господарської діяльності Основні напрямки Геоморфологія за предметом досліджень поділяється на: * загальну (розглядає найбільш широкі питання будови та розвитку рельєфу), * регіональну (досліджує рельєф окремих ділянок земної поверхні), * галузеву (вивчає рельєф за певними показниками). Галузі геоморфології: * Структурна геоморфологія * Кліматична геоморфологія * Палеогеоморфологія * Динамічна геоморфологія * Біогеоморфологія * Антропогенна геоморфологія * Прикладна геоморфологія (розвідувальна, інженерна, урбогенна, агрогенна) * Екологічна геоморфологія * Морфометрія (орометрія) Основні напрямки досліджень * Теорія та методика, методологія загальної геоморфології, системний геоморфологічний аналіз; геоморфологічні закони та геоморфологічні парадигми. * Теорія та методологія кліматичної геоморфології. * Теорія та методологія структурної геоморфології. * Теорія та методологія антропогенної геоморфології. * Еволюційна геоморфологія: розвиток давнього й експонованого рельєфу; геоморфологічна етапність та хроногеоморфологія; геоморфологічні аспекти еволюції тектоногенезу, седиментогенезу, клімату, гідросфери, біосфери, рельєфоутворюючих процесів. * Регіональна та планетарна геоморфологія: просторово-часові закономірності. Принципи та підходи до районування. Регіональні геоморфологічні проблеми України. * Просторова організація сучасного рельєфу й рельєфоутворюючих процесів, їх взаємопов'язане функціонування та прогноз розвитку. * Просторова організація природно-техногенних геоморфосистем, оцінка стану та прогноз розвитку. * Методи геоморфологічних досліджень: системний аналіз і математичне моделювання; морфоструктурний та неотектонічний аналіз, морфодинамічний аналіз; геоморфологічне картографування; дистанційні, експериментальні, палеогеоморфологічні, морфометричні методи тощо. * Прикладні проблеми сучасної геоморфології. Геоморфологічні дослідження при: пошуках корисних копалин, інженерному освоєнні території, сільськогосподарському природокористуванні; геоморфологічні дослідження для розв'язання екологічних проблем; геоморфологічний прогноз; геоморфологічна експертиза; геоморфологічні основи раціонального природокористування в Україні. Методи геоморфологічних досліджень Тісно контактуючи з фундаментальними природничими науками (фізикою, математикою, хімією), геоморфологія широко користується і методами цих наук. Ще більше значення у геоморфологічних дослідженнях мають окремі методи, що лежать в основі наук геологічного комплексу (динамічної, історичної, інженерної геології, гідрогеології тощо) та наук, які вивчають зовнішні сфери географічної оболонки (метеорології, гідрології, ґрунтознавства та ін.). Методи геоморфологічних досліджень: * Діалектичний метод пізнання навколишнього середовища. Методологічна основа всіх геолого-географічних наук, а серед них і геоморфології. Він ілюструється взаємним зв'язком природних явищ, взаємодією протилежних сил, стрибкоподібним характером розвитку тощо; * Історичний метод (вивчає рельєф у послідовному розвитку). * Генетичний метод (вивчає походження окремих форм і типів рельєфу). * Порівняльно-описовий метод (виявляє різницю у прояві геоморфологічних процесів, вивчає основні фактори формування рельєфу), * Математичні методи (забезпечують дослідників кількісною інформацією про рельєф — геометричні, кінематичні та ін.). У той же час навіть найширший набір методів згаданих наук не може задовольнити спеціальних потреб геоморфології. Виступаючи як самостійна наука, геоморфологія має свій власний об'єкт дослідження (рельєф), а отже, і базується на специфічних методах його аналізу. В залежності від організації геоморфологічних робіт розрізняють: * методи польових геоморфологічних досліджень (експедиційні), які спираються на маршрутні обстеження території і поєднуються з геоморфологічним картографуванням; * методи стаціонарні, що передбачають тривалі спостереження за динамікою рельєфу на спеціально визначених стаціонарах, які організовують у межах характерних для даної території (ключових) ділянок; * методи камеральні, які спрямовані на опрацювання польових матеріалів, їх узагальнення, моделювання рельєфу тощо. За спрямуванням геоморфологічних досліджень виділяються дві великі групи методів: * геолого-геоморфологічні (спрямовані головним чином на аналіз зв'язків будови поверхні з геологічною основою; за допомогою цих методів визначаються, наприклад, вік рельєфу, особливості його розвитку у минулому тощо); * географо-геоморфологічні, пов'язані з вивченням інтенсивності геоморфологічних процесів, їх прогнозуванням на майбутнє тощо. Історія Початок дослідження земної поверхні відноситься до сивої давнини, перші спроби опису та зображення місцевості виникли одночасно з писемністю. Спочатку створювались описи ойкумени та узбережжя морів, пізніше — примітивні карти. З розвитком наукового пізнання світу перейшли до створення точних карт, виявлення глобальних закономірностей, створення глобальних та локальних геоінформаційних систем з використанням потужних обчислювальних електронних приладів. Як самостійна наукова дисципліна геоморфологія склалася наприкінці XIX — на початку ХХ століть. У її становленні та розвитку особливу роль відіграли дві школи — американська та європейська (головним чином німецька). Початок докладного глобального опису планети було покладено координацією зусиль науковців 13 країн під час Міжнародного геофізичного року (1957—1959), відкрито космічну еру запуском першого в світі супутника Землі. Геоморфологічні дослідження в світі Джеймс Гаттон (1726—1797) Джон Плайфер (1748—1819) Олександр Гумбольдт (1769—1859) Відомості про рельєф Землі нагромаджувалися під час усього розвитку людського суспільства, проте як наукова дисципліна геоморфологія почала формуватися лише наприкінці XVIII — на початку XIX століть. До того часу вивчення рельєфу мало описовий характер, здійснювалося під час геологічних, географічних або землеописових досліджень. Проте й у часи середньовіччя висловлювали сміливі думки щодо деяких аспектів розвитку земної поверхні. Так, геніальний художник, інженер і вчений Леонардо да Вінчі був переконаний, що обриси суходолу не є постійними, i стверджував, що річкові долини утворені самими річками. Прогресивними для свого часу були також погляди Михайла Ломоносова щодо нерозривного зв'язку рельєфу земної поверхні з внутрішньою будовою земних надр, безперервної зміни форм рельєфу, викладені в праці «Про шари земні». Поштовхом до формування геоморфологічних уявлень і вивчення рельєфу як компонента довкілля став розвиток гірничої справи і цілеспрямований пошук корисних копалин у XVIII столітті. Перші наукові уявлення щодо походження та зміни форм рельєфу земної поверхні пов'язані з вченням Ломоносова про те, що основні нерівності земної поверхні — гірські хребти — утворені внутрішніми силами Землі, а їх руйнування зумовлюють вода, вітер та інші чинники, що діють на її поверхні. Шотландський геолог Джеймс Хеттон висловив припущення щодо безперервної мінливості земної поверхні, відкладення продуктів руйнування форм рельєфу на дні моря, «внутрішньої спеки» Землі та її впливу на висотне положення земної поверхні. На формування геоморфологічних уявлень вплинули також праці європейських учених — Плейфера, Вернера, Кюв'є та ін. Вагомий внесок у розвиток геології та геоморфології у XIX столітті зробив британський геолог Чарльз Лайєль. У книзі «Основи геології» він довів, що рельєф Землі сформувався у геологічному минулому не внаслідок гіпотетичних катастроф, а під дією поступових геологічних процесів, які тривають й понині. Чарльз Лайєль — основоположник принципу актуалізму. Упродовж XIX століття у багатьох країнах здійснювалися регіональні географічні та геологічні дослідження, внаслідок яких поступово сформувалися уявлення про найрізноманітніші закономірності, властиві навколишньому середовищу, накопичувалися знання щодо особливостей і загальних принципів функціонування земної поверхні, проводилися численні дослідження внутрішніх і зовнішніх чинників формування рельєфу Землі. Відомості про морфологію, походження, вік та динаміку форм рельєфу земної поверхні покладено в основу вчення Вільяма Дейвіса і Вальтера Пенка. Учення В. Дейвіса і В. Пенка є основними напрямами зарубіжної геоморфології. Праці сучасних вітчизняних і закордонних представників геоморфологічної науки або розвивають деякі ідеї цих учених, або містять критичні зауваження, проте завжди певною мірою ґрунтуються на їх ученнях. Так було сформовано наукові засади геоморфології, яка у другій половині XIX століття почала виокремлюватися з комплексних геолого-географічних (землезнавчих) досліджень як самостійна наука, предметом вивчення якої став рельєф. На початку XXI століття перед геоморфологією залишається завдання дослідження й опису океанічного рельєфу, антропогенних ландшафтів, застосування накопичених знань в планетології при дослідженні інших планет Сонячної системи. Американська геоморфологічна школа Вільям Морріс Девіс (1850—1934) Головним у вченні американського геолога Вільяма Девіса є уявлення про розвиток рельєфу та його еволюцію. Певні особливості форм рельєфу, які виникають під час його розвитку, залежать як від характеру процесу, що формує рельєф, так і від геологічної структури. Під впливом відповідного процесу форми рельєфу проходять певні стадії розвитку, які загалом становлять цикл. Учення про ерозійні цикли побачило світ у 1899 році. Дейвіс та його послідовники розглядали еволюцію рельєфу в межах ерозійного, льодовикового, берегового, пустельного і карстового циклів. Крім того, Дейвіс приділяв велику увагу ерозійному циклові, або, як він його називав, циклу нормальної ерозії. Він розглядав розвиток ерозійного рельєфу в умовах тектонічного спокою, тобто за відсутності підняття або опускання земної кори. За вихідний (початковий) рельєф Дейвіс приймав вирівняну ділянку суходолу, підняту на значну висоту над рівнем моря. Під впливом ерозійної діяльності річок рельєф цієї ділянки змінюється, проходячи низку стадій: * Стадію «юності» характеризують різкі і глибокі розчленування, круті схили, значні коливання висот. * У стадії «зрілості» рельєф загалом знижений, коливання висот менші, обриси долин і вододілів пом'якшені, схили — пологіші. * Потім настає стадія «старіння» і «дряхлості», що характеризується ще більшим зниженням і пом'якшенням обрисів рельєфу. Еволюція ерозійного рельєфу в межах нормального циклу завершується утворенням ледь піднятої над рівнем моря і надзвичайно слабкорозчленованої поверхні — «майже рівнини», або пенеплену. Рельєф наприкінці ерозійного циклу відрізняється від початкового досить кардинально, цикл розвитку завершується і в разі підняття пенеплену над рівнем моря може знову повторитися. Всі особливості земної поверхні, за В. Дейвісом, можна пояснити, застосовуючи аналіз «геоморфологічної тріади»: геологічна структура — екзогенний процес, який формує рельєф на її основі, — стадія розвитку цього процесу. Позитивним у вченні Дейвіса є те, що воно орієнтує на вивчення розвитку рельєфу. Проте розвиток рельєфу, представлений низкою ізольованих циклів, є досить схематичним. Важко знайти таку ділянку, поверхня якої б формувалася під впливом лише одного процесу. Зазвичай спостерігається поєднання різних геоморфологічних процесів, почасти діалектичних. Помилковим є також припущення, що земна поверхня впродовж циклу перебуває у стані спокою. Отже, багато стадій розвитку рельєфу, за В. Дейвісом, є суто абстрактними і в природі не існують. Діяльність В. Дейвіса та Г. Джільберта в системі Геологічної служби США (на той час вона займалася численними засекреченими розробками, пов'язаними з пошуком корисних копалин у США) не давала йому можливості повністю оприлюднити результати своїх досліджень. Варто згадати також динамічну модель розвитку рельєфу земної поверхні, розроблену Л. Кінгом (1967). У будові та еволюції схилу вчений виокремлює чотири елементи — вершину, уступ, уламковий схил і педимент, кожний із яких розвивається диференційовано під впливом різних, але взаємопов'язаних між собою процесів. Головним механізмом вирівнювання рельєфу він вважав педиментацію, а суть його концепції можна записати так: епейрогенез — ерозія і педиментація — стадія. Концепція Кінга доволі гнучка й адаптована до аналізу реального рельєфу. Німецька геоморфологічна школа Вагомий внесок у розвиток геоморфології зробив німецький геоморфолог Вальтер Пенк, який поглибив учення В. Дейвіса, намагаючись використати вивчення рельєфу і корелятних відкладів як засіб пізнання тектонічних рухів і деформації земної кори. На його думку, у процесах формування схилів і графічних схемах їх розвитку для різних варіантів динаміки тектонічних рухів містяться елементи теоретичних моделей, що стимулювали розвиток усіх геоморфологічних парадигм, насамперед морфодинамічної. Виходячи з того, що всю різноманітність форм земної поверхні становлять схили різних довжин, ухилів та форми, вчений вбачав головне завдання геоморфології у дослідженні схилів, з'ясуванні ролі внутрішньоземних і зовнішніх процесів у їх формуванні. Пенка насамперед цікавили внутрішньоземні, тектонічні процеси. На його думку, саме для з'ясування їх характеру потрібно вивчати рельєф. Таким чином, у розумінні Пенка геоморфологічний аналіз вивчення рельєфу відіграє роль одного з допоміжних геологічних методів тоді, коли потрібно з'ясувати особливості тектонічних рухів. Незважаючи на таке спрощене розуміння суті геоморфології, праця Пенка «Морфологічний аналіз» (1924) становить значний інтерес завдяки всебічному і докладному опису процесів формування схилів. Вальтер Пенк, зважаючи на деякі помилки свого попередника, висловив зріліші наукові ідеї, що сприяло подальшому розвитку геоморфології. Головну увагу Пенк приділяв зв'язкам денудаційних процесів з вертикальними рухами земної кори. Для вивчення тектонічних рухів він застосував аналіз форми схилових поверхонь. За В. Пенком, у разі швидкого та значного підняття, що супроводжується енергійним ерозійним поглибленням долин, схили мають набувати опуклого профілю. За повільнішого підняття і певної відповідності глибинної ерозії до інтенсивності денудації профіль схилів набуває майже прямого вигляду. У разі тривалого стаціонарного стану земної кори, коли ерозійне врізання досягло певної межі, а денудація схилів долин та відступ їхній спрямовані у бік вододілів, схили набувають увігнутого профілю. Якщо після такого формування схилів знову почнеться швидке підняття, то вони набудуть ступінчастого або опукло-ввігнутого профілю. Уявлення Пенка щодо процесу пенепленізації (руйнування гірських країн та утворення на їх місці майже рівнини — пенеплену) відрізнялися від поглядів В. Дейвіса. На думку вченого, процес знищення межирічних висот розвивається у горизонтальному напрямі внаслідок розростання долин у ширину і руйнування межирічних плато з боків за порівняно малого зменшення їх висоти. Межиріччя починають швидко знижуватися лише після того, як схили сусідніх долин, рухаючись назустріч один одному, зіткнуться між собою. В. Пенк розглядав розвиток рельєфу в умовах одночасного впливу на земну поверхню ендо- та екзогенних чинників. Він запропонував поняття «висхідний» і «низхідний» розвиток рельєфу як наслідки превалюючого впливу ендо- або екзогенних процесів. У Європі дослідженнями рельєфу і загальними теоретичними питаннями його розвитку також займалися Альбрехт Пенк, Едуард Брікнер (Брюкнер), Альфред Вегенер, Едуард Зюсс, Емманюель де Мартонн, Гюстав Еміль Ог, Ф. Ріхтгофен, Ганс Штілле. Геоморфологія в Російській імперії Головкінський Микола Олексійович (1834—1897) Докучаєв Василь Васильович (1846—1903) Дослідження вітчизняних учених другої половини XIX — початку XX століть охопили гігантську за розмірами й унікальну за різноманітністю природних умов територію. Російське географічне товариство, Геологічний комітет, Переселенське управління організували експедиційні дослідження як у Російській імперії, так і поза її межами. Водночас регіональні геолого-географічні дослідження стали основою для розроблення й утвердження геолого-геоморфологічних і палеогеографічних концепцій. Головну увагу вчені приділяли питанням походження рельєфу. Так, Микола Головкінський висловив припущення щодо коливального характеру тектонічних рухів Північної і Середньої Європи, встановив зв'язок між епейрогенічними рухами та формуванням річкових терас. У другій половині XIX — на початку XX ст. Петро Кропоткін розробив основи теорії материкових зледенінь четвертинного періоду та адекватного перетворення рельєфу північноазійських рівнин. Олександр Карпінський майже одночасно з австрійським геологом Зюссом розробив теорію коливальних рухів земної кори, визначив напрями змін земної поверхні у зв'язку з трансгресіями і регресіями. Василь Докучаєв створив учення про формування ерозійного рельєфу, походження ярів і балок, яке згодом назвали теорією формування річкових долин. Олексій Павлов, досліджуючи розвиток рельєфу рівнин, детально вивчав зсувні процеси, ввів терміни «делювій», «пролювій». Володимир Обручев дійшов висновку, що головні форми сучасного рельєфу, які дістали назву неотектонічних, є результатом коливальних рухів палеоген-антропогенового часу. Можна з упевненістю стверджувати, зазначав Обручев, що неотектоніка повністю пояснює всі особливості сучасного рельєфу поверхні суходолу всієї земної кулі. Творцем теорії еволюції ерозійного рельєфу вважають Івана Черського, який у 1878 році, за одинадцять років до Дейвіса, розрізняв плосковерхі масивні гори, гостроверхі альпійські хребти та вирівняний рельєф — «вимерлі альпи». Ці типи рельєфу, на думку вченого, є послідовними стадіями ерозійного розчленування, яке розпочинається у піднятих гірських масивах, перетворює їх рельєф на альпійський і завершується утворенням зруйнованих гір. При цьому не тільки рельєф загалом, а й окремі його форми зазнають еволюції. Так, «альпійські» ущелини перетворюються на широкі вироблені долини з терасами. У той самий період значний внесок у розвиток геоморфології зробили українські вчені. Зокрема, Степан Рудницький і Юрій Полянський досліджували річкові долини та лесовий покрив, що вкривав давні тераси. Павло Тутковський вивчав вплив еолових процесів на перетворення рельєфу. В. Різниченко розробив класифікацію форм рельєфу, утворених гляціодислокаціями. Лев Семенович Берг уперше здійснив геоморфологічне районування, вивчив дію клімату на рельєф, ґрунти, рослинний і тваринний світ, дослідив територію України. Опис і класифікацію рельєфу території Російської імперії та сусідніх регіонів майже одночасно здійснили О. Крубер, Фердинанд Ріхтгофен, Альфред Геттнер. Геоморфологія в СРСР За часів СРСР в XX столітті геологорозвідувальні роботи проводили у Заполяр'ї, гірських масивах Південного Сибіру, на Далекому Сході, у Середній Азії. Освоєння Північного морського шляху відкрило широкі можливості для вивчення рельєфу великих просторів земного суходолу, а також морського та океанічного дна. Водночас досліджували рельєф освоєних територій — України, Молдови, Білорусі, країн Балтії, Європейської частини Росії, Уралу, Кавказу. На основі вивчення значних за розмірами територій суходолу в середині XX століття було розроблено низку геоморфологічних концепцій. Так, Костянтин Марков створив концепцію геоморфологічних рівнів. Її суть полягає у тому, що попри те, що видимі прояви у рельєфі ендогенних сил (гори, височини, западини тощо) виглядають грандіознішими та ефектнішими, ніж форми земної поверхні, утворені екзогенними процесами (річкова долина, моренний пагорб, льодовиковий цирк у горах чи яр), проте загальний прояв їх у масштабі геологічного часу, є кількісно зіставним. Це підтверджується підрахунками швидкостей руйнування (денудації). У високих горах внаслідок процесів руйнування за рік зникає шар порід завтовшки від 0,2-0,5 до 1 мм, і якби гори не «поновлювалися» внаслідок висхідних тектонічних рухів, то через кілька мільйонів років після свого утворення вони б повністю зникли. Якщо вертикальні рухи земної кори припиняться (настане відносний тектонічний спокій), екзогенні процеси вирівнюватимуть рельєф. При цьому виникатимуть майже горизонтальні поверхні, які нагадуватимуть рівну поверхню Світового океану. Вивчення цих деформованих геоморфологічних рівнів — піднятих чи опущених — дає змогу виявити вертикальні рухи, дослідити діяльність ендогенних чинників. Залежно від превалюючого чинника Марков поділив їх на чотири рівні: * абразійно-акумулятивний рівень окраїн материків * денудаційно-акумулятивний рівень поверхні рівнин * рівень снігової лінії * рівень вершинної поверхні гір. Виокремлюючи різні геоморфологічні рівні, Марков розглядав рельєф Землі ніби «збоку», у профіль. Згідно з концепцією Інокентія Герасимова (погляд на рельєф «згори»), є три генетичні категорії форм рельєфу, що охоплюють усе різноманіття рельєфу земної поверхні: * Геотектури — найбільші форми рельєфу планети — материки, океанічні западини, рівнинно-платформні області, головні гірські пояси. Припускають, що вони завдячують своїм походженням взаємодії планетарних (космічних) сил з усіма іншими процесами формування рельєфу. * Морфоструктури — це переважно великі форми рельєфу, які утворюються внаслідок взаємодії ендо- та екзогенних сил за провідної, визначальної ролі ендогенного чинника — рухів земної кори. До них належать деякі гірські системи та їх частини: хребти, нагір'я, плоскогір'я, міжгірні западини, низовини й височини рівнин, окремі тектонічні структури (антикліналі й синкліналі, підняті та опущені блоки земної кори, обмежені розломами), відображені у рельєфі. * Морфоскульптури — це здебільшого невеликі форми рельєфу, утворені екзогенними процесами під час взаємодії з іншими чинниками формування рельєфу: моренне пасмо, балка, трог, піщана дюна тощо. Отже, згідно з цією концепцією, елементи морфоструктури утворюють основу, каркас рельєфу, а морфоскульптури — своєрідний орнамент, який укриває цей каркас. Найбільша одиниця класифікації морфоскульптур — морфоскульптурна зона. Зони розрізняють за основним екзогенним процесом, який вплинув на її рельєф у теперішній або минулий час, наприклад зона давньольодовикової, флювіальної, аридної морфоскульптури. Частини морфоскульптурної зони — країни, провінції, області, райони — відображують індивідуальні особливості різних територій, які найчастіше визначають за морфоструктурними умовами. Розроблені майже одночасно і незалежно одна від одної концепції К. Маркова та І. Герасимова були перевірені на практиці й стали основою для розвитку геоморфологічних уявлень у середині XX століття. Новий підхід щодо вивчення ендогенних процесів дістав назву «морфоструктурний аналіз», а одним з основних його методів був аналіз деформацій різновікових поверхонь вирівнювання, які є конкретним відображенням у рельєфі геоморфологічних рівнів. У той період проводили численні регіональні роботи в різних галузях геоморфології: * дослідження у царині загальної, кліматичної й генетичної геоморфології — І. Щукін (Росія), В. Бондарчук, С. Рудницький, П. Тутковський (Україна); * палеографічні роботи — М. Веклич (Україна); * палеогеоморфологічні роботи — В. Галицький, Ю. Кошик (Україна), Г. Горецький (Білорусь); * геоморфологічне картографування — А. Спиридонов і Н. Башеніна; * вивчення ролі тектонічного чинника у формуванні рельєфу — В. Бондарчук, К. Геренчук, П. Цись, І. Гофштейн, І. Соколовський, М. Волков (Україна); * розробка проблем динамічної геоморфології — С. Воскресенський, Г. Ананьєв; * структурно-геоморфологічні дослідження — Ю. Мещеряков (Росія); * неотектонічні дослідження — В. Палієнко (Україна) і О. Чедія (Киргизстан); * клімато-геоморфологічні дослідження — О. Дєдков (Росія); * дослідження поверхонь вирівнювання — Д. Тимофєєв (Росія); * вивчення рельєфу гірських країн — Н. Костенко, Л. Івановський, Г. Уфімцев, Б. Агафонов (Росія), М. Жандаєв (Казахстан), Б. Будагов (Азербайджан), С. Бальян (Вірменія). Геоморфологія в Україні Андрусов Микола Іванович (1861—1924) Різниченко Володимир Васильович (1870—1932) Кубійович Володимир Михайлович (1900—1985) Геренчук Каленик Іванович (1904—1984) Маринич Олександр Мефодійович Становлення української геоморфологічної школи відбувалося впродовж тривалого часу і пов'язане з іменами відомих учених другої половини XIX — початку XX століть: В. Агафонова, М. Андрусова, П. Армашевського, М. П. Барбота де Марні, А. Гурова, І. Леваковського, В. Докучаєва, В. Ласкарева, С. Рудницького, М. Соколова, П. Тутковського, К. Феофілактова. Формуванню певних знань про рельєф України й виробленню передових наукових концепцій сприяли роботи географів і геологів Київського, Львівського, Одеського та Харківського університетів, ґрунтознавчі експедиції В. Докучаєва, десятиверстова геологічна зйомка та експедиції для проведення осушування боліт. Пріоритетними на той час були дослідження льодовикового, долинно-ерозійного, еолового рельєфу, а також вивчення впливу геологічної будови на формування рельєфу. У 1920—1930-х роках рельєф України досліджували у зв'язку із проведенням широкомасштабного геологічного розвідування та картографування ґрунтового покриву. Праці С. Рудницького, Ю. Полянського, П. Тутковського, В. Бондарчука, Р. Виржиківського, М. Дмитрієва (опубліковано першу працю узагальнювального характеру «Рельєф України» в 1936 році, в якій зроблено спробу дослідити геоморфологічне районування), Б. Личкова, Г. Мирчинка, В. Різниченка, Д. Соболєва, С. Соболева, В. Чирвінського, В. Крокоса, Б. Мефферта, В. Кубійовича та інших дали змогу створити цілісне уявлення про рельєф України та основні етапи його формування впродовж антропогенного періоду. У той час було створено перші схеми природно-географічного районування, опубліковано низку узагальнювальних праць, зокрема Д. Соболева «Ескіз геоморфології України» (1928), «Атлас України та суміжних країв» (1937) і «Ґеоґрафія українських і сумежних земель» (1938) за редакцією В. Кубійовича, в яких наведено характеристику рельєфу України і процесів його формування. Водночас відбувалося формування геоморфологічних шкіл у Києві, Харкові, Львові, напрями і тенденції геоморфологічних досліджень яких збереглися й понині. У зв'язку з вирішенням численних господарських завдань проводилося дослідження природи України загалом та її рельєфу зокрема. Особлива увага приділялася вивченню річкових долин та історії розвитку рельєфу, що було дуже важливим для гідроенергетичного будівництва (Ф. Саваренський, Д. Назаренко, А. Ромоданова). Водночас активно дискутується питання походження канівських дислокацій (В. Різниченко, В. Бондарчук та ін.). У повоєнні роки на розвиток української геоморфології вплинули праці Б. Личкова, В. Бондарчука, К. Геренчука і П. Цися щодо загальної й теоретичної геоморфології, вчення про тектоорогенію, концептуальних засад прикладної геоморфології. Значним внеском у формування української геоморфологічної школи стали праці П. Заморія, присвячені морфолітогенетичному напряму, запровадженому ще П. Тутковським. Петро Заморій у 1949 році очолив першу в Україні кафедру геоморфології у Київському університеті імені Тараса Шевченка. Рельєф західного регіону України досліджували К. Геренчук, П. Цись, а поліського — О. Маринич. Палеогеографічні дослідження проводив М. Веклич. Починаючи з 1950-х років формуються основні напрями геоморфологічних досліджень в Україні. Значного розвитку набули: * морфоструктурні та неотектонічні дослідження (К. Геренчук, І. Соколовський, П. Цись, О. Маринич, М. Веклич, І. Рослий, М. Волков, І. Гофштейн, С. Проходський, В. Палієнко, І. Черваньов та ін.); * теорія і методологія геоморфології (В. Бондарчук, І. Соколовський, К. Геренчук, П. Цись, І. Рослий, В. Палієнко, І. Черваньов); * палеогеоморфологія та палеогеографія (А. Ромоданова, П. Заморій, М. Веклич, В. Галицький, Н. Сіренко, О. Адаменко, М. Куниця, І. Рослий, П. Гожик, М. Волков, Ю. Кошик, І. Мельничук); * дослідження ярусності рельєфу та циклічності геоморфогенезу (О. Маринич, І. Рослий, П. Цись, В. Палієнко, О. Адаменко); * геоморфологічне картографування (І. Соколовський, Я. Кравчук, І. Рослий, І. Черваньов, В. Пономар, Ю. Грубрін, Е. Палієнко); * вивчення сучасних геоморфологічних процесів (Л. Скварчевська, А. Оліферов, Шуйський Ю. Д., О. Клюкін, Б. Вахрушев, Я. Кравчук, Л. Зеленська, І. Ковальчук, В. Стецюк); * регіональної геоморфології (П. Цись, О. Маринич, М. Кожуріна, В. Некос, Ю. Грубрін, Е. Палієнко, В. Чирка та ін.); * закономірностей формування рельєфоутворювальних відкладів (Заморій П., М. Веклич, А. Ромоданова, П. Гожик, А. Богуцький, Ю. Кошик, В. Чирка). Останнім часом геоморфологи України особливу увагу приділяють теоретичним проблемам розвитку рельєфу, зокрема: * проблемам морфологічної структури та саморозвитку рельєфу (школа І. Черваньова), * геоморфодинаміки (В. Дублянський, О. Клюкін, І. Ковальчук, А. Оліферов, Ю. Шуйський, Г. Рудько), * моделювання рельєфоутворювальних процесів (Є. Єлисєєва), * екологічної та антропогенної геоморфології, урбогеоморфології тощо. Упродовж усього періоду становлення української геоморфології особливе місце посідали прикладні геоморфологічні дослідження: * пошуки родовищ нафти й газу (П. Заморій, М. Веклич, М. Волков, В. Палієнко, І. Соколовський, І. Черваньов та ін.) * вирішенням інженерно-геоморфологічних (Я. Кравчук, Р. Купраш, В. Палієнко, Ю. Швидкий, Е. Палієнко, Г. Рудько, І. Ковальчук, В. Стецюк та ін.) * еколого-геоморфологічних завдань (О. Адаменко, І. Ковальчук, Г. Рудько, В. Стецюк та ін.). Перспективними напрямами української геоморфології є: * вдосконалення знань щодо рельєфу як однієї з основних складових ландшафту з властивими йому морфологічними, віковими, генетичними й динамічними особливостями, що визначають розподіл речовини та енергії у географічній оболонці; * вивчення сучасних геоморфологічних процесів; * пошук родовищ корисних копалин; * вирішення інженерних, екологічних, природоохоронних та освітніх завдань. Див. також * Палеогеоморфологія * Геоморфологічний цикл Джерела

Євпаторія Укрпошти «Євпаторії — 2500» (2003) Євпато́рія, Ґьозлеве () — портове і курортне місто на західному узбережжі Кримського півострова на тимчасово окупованій території України. Місто республіканського підпорядкування у складі Автономної Республіки Крим. Євпаторія відома своїми термальними джерелами, ропою, лікувальними грязями озера Мойнаки. Щорічно до захоплення у березні 2014 року місто-курорт приймало у своїх здравницях більше 1 млн осіб. На території міста знаходиться 21 свердловина мінеральних вод. Також місто славиться численними дрібнопіщаними пляжами, сприятливими природними умовами, і має статус найбільшої дитячої оздоровниці. Цей край має багатовікову історію, багату традиціями і унікальними пам'ятками старовини, адже за 25 століть свого існування Євпаторія була і грецьким містом-колонією, і містом-державою, і османським містом-фортецею, морським портом. Південно-західна частина Євпаторії курортна, а східна зайнята старими районами міста, з типовим «східним» переплетенням маленьких звивистих вуличок, деяким будинкам на яких більше 300 років. Збереглися навіть будівлі турецьких лазень XVI століття. Назва У VI—V століттях до н. е. Керкінітида (припускають, у цьому слові той же корінь, що і в топонімі Керч і в етнонімі керкети). Після османського завоювання у XIV столітті перейменований у Гезлеве; після приєднання у 1783 році Криму до Росії ця назва переосмислена в Козлів і, хоча була офіційно відновлена назва Євпаторія, вони вживалися разом ще до XIX столітті (один з «Кримських сонетів» Адама Міцкевича називається «Гірський краєвид зі степів Козлова»). У першій половині XX століття українською місто називалося Евпаторія. Географія Географія Євпаторія розташована у південно-західній частині степового Криму на узбережжі Євпаторійської бухти мілководної Каламітської затоки Чорного моря, на відстані 69 км на північний захід від столиці Автономної Республіки Крим — міста Сімферополя (автошлях ). Площа Євпаторії становить близько 65 км². Зі сходу та заходу місто оточене озерами-лиманами (Отар-Мойнакським, Ялі-Мойнакським, Сасик-Сиваським). Середня висота над рівнем моря становить 10 м. Протяжність Євпаторії з півночі на південь — 4 км, із заходу на схід — 8 км. Відстань від Євпаторії до різних міст (автошляхами) Одеса ~ 458 км Чорноморське ~ 71 км Київ ~ 812 км Красноперекопськ ~ 112 км Джанкой ~ 141 кмДонецьк ~ 591 км | Кілія ~ 665 км Ізмаїл ~ 706 км | Роза ветров Сімферополь ~ 64 км Керч ~ 276 км | Севастополь ~ 109 км Ялта ~ 154 кмБахчисарай ~ 86 км| Клімат У цілому клімат міста є помірно континентальним з м'якою зимою і теплим (досить часто спекотним) літом. Середньорічна температура повітря становить 11,5 °C, найнижча вона у січні (0,5 °C), найвища — в липні (22,8 °C). Найнижча середньомісячна температура повітря у січні (−7,2 °C) зафіксована у 1950 році, найвища (7,9 °C) — у 1895 році. Найнижча середньомісячна температура в липні (20,4 °C) спостерігалась у 1985 році, найвища (27,4 °C) — у 1938 році. Абсолютний мінімум температури повітря (−28,5 °C) зафіксовано в лютому 1911 року, абсолютний максимум (39,1 °C) — у серпні 1929 року. В останні 100—120 років температура повітря в Євпаторії, як і в цілому на Землі, має тенденцію до підвищення. Протягом цього періоду середньорічна температура повітря підвищилася приблизно на 1,0 °C. Більшим у цілому є підвищення температури в першу половину року. У середньому за рік в Євпаторії випадає 404 мм атмосферних опадів, найменше — у жовтні, найбільше — у грудні. Мінімальна річна кількість опадів (196 мм) спостерігалась у 1918 році, максимальна (625 мм) — в 1939 році. Максимальну добову кількість опадів (91 мм) зафіксовано 5 серпня 1940 року. У середньому за рік у місті спостерігається 102 дні з опадами; найменше їх (5) у серпні, найбільше (13) — у грудні. Найменша хмарність спостерігається в серпні, найбільша — у грудні. Найбільшу повторюваність мають вітри зі сходу, найменшу — з південного сходу і південного заходу. Найбільша швидкість вітру — взимку, найменша — у травні та влітку. Природні ресурси Хвойні посадки Заміський пляж З природних лікувальних ресурсів слід відзначити унікальні грязі та ропу, морські та мінеральні води, повітря і сонце, пісок і цілющі рослини. Піщані пляжі У межах міста та в прилеглих місцях берегової лінії розташовані численні дрібнопіщані пляжі. На схід від міста, в районі «Сонечко», пісок пляжів крупніше, трапляються дрібні напівкоштовні камені. На захід від міста тягнеться низка пансіонатів, санаторіїв і піонерських таборів. Внаслідок неконтрольованого видобутку піску з дна моря і в озері Донузлав, ширина пляжів в Євпаторії щорічно дуже сильно скорочується, дно виявилося всипаним безліччю каменів. Лікувальні грязі та ропа Храм святого Іллі В околицях міста — на схід і на захід від нього — розкидані озера-лимани Мойнаки, Отар-Мойнакське, Яли-Мойнакське Сасик-Сиваське. Великою лікувальною силою володіють грязі і вода цих озер, висококонцентрований соляний розчин — ропа. Озеро Мойнакське в кінці 1990-х втратило свою цінність як родовище лікувальної грязі в зв'язку з неконтрольованим скиданням у нього прісної води з Північно-Кримського каналу. Мінеральні води Перше джерело євпаторійської мінеральної води було відкрито комплексною гідрогеологічною експедицією на території Мойнакської грязелікарні в 1959 році. Це вода хлоридно-натрієва з температурою 39 °C. Пізніше джерела термальної мінеральної води було відкрито на території санаторію Міністерства оборони України та Центральної курортної поліклініки. По вулиці Фрунзе знаходиться бювет євпаторійської мінеральної води. Історія Стародавній період і середньовіччя Керкінітиди. У Євпаторії немає точного дня заснування. Однак, давньогрецький історик Геродот, який жив у V столітті до н. е., в своїх працях згадує про те, що в Таврії на солоному озері використовується для лікування грязь. Пліній Старший у фундаментальній праці «Природна історія» теж писав про Таврію, де землею лікують різноманітні захворювання. А у 1964 році в районі Євпаторії було виявлено і вивчено близько 30 стародавніх поховань, найстарішим з яких від 4,5 до 5 тисяч років. Тут проживали кіммерійці, таври і скіфи. Як показують розкопки, на території сучасного міста люди жили ще в III тисячолітті до н. е. Відомо, що в VI—V століттях до н. е. на місці сучасної Євпаторії грецькі колоністи заснували факторію (торгову базу), а потім поліс Каркінітиду. Назва Каркінітида (або Керкінітида) виникла, як припускають історики, від імені Каркіна — засновника міста. Переселенці з Еллади збудували укріплене військове поселення, обнесли його високими фортечними стінами. Від 30-х років IV століття до н. е. місто входило до складу Херсонеської держави, для якої мало велике торгове і стратегічне значення. У II—I століттях до н. е. місто час від часу контролювало царство Малої Скіфії. Втім, Херсонес, спираючись на покровительство Понтійського царства, а згодом Стародавнього Риму, відстояв свої права на Керкінітиду. У III столітті місто постраждало від нападів готів, у IV столітті — від вторгнення у місто гунів, (після чого Керкінітида фактично припинила існування). Після навали гунів через Крим пролягав шлях багатьох інших кочівників. У IV—XV століттях він постійно піддається набігам, печенігів, хозар, половців. У VI столітті відбудовується Візантією. У VII столітті Херсонес в союзі з хозарами фактично виборює у Візантії автономію своїм володінням. У X—XII століттях цей район освоювали й переселенці з Київської Русі. Дуже мало відомостей дійшло до сьогодні про ранньосередньовічний період з історії Керкінітиди. Однак, відомо, що в епоху раннього середньовіччя тут знову виникла фортеця. А у XIII столітті Крим зазнав монгольської навали. У 1475 році регіон був захоплений Османською імперією, а на місці Керкінітиди, де на той час існувало лише невелике поселення, турки дали місту назву Ґьозлеве (Козлов — в адаптації слов'янських сусідів). «Ґьозлеве» у перекладі означає «сто очей», «око-будинок» або походить від османського слова «ґьозле» — наглядай, дивись. Нова і новітня доба Битва за Євпаторію у 1854 році У XVI—XVIII століттях Ґьозлеве — одне із значних міст Кримського ханства. За кількістю будинків воно поступалося тільки Бахчисараю. Знане як невільницький ринок місто не раз ставало об'єктом козацьких морських походів (особливо успішний — 1588 рік). 1675 року, під час походу, місто здобули загони Івана Сірка. Ґьозлеве було оточене кріпосною стіною, загальною довжиною близько трьох км. Висота її становила 6—8 м, ширина 3—5 м. Стіна побудована у вигляді п'ятикутника, мала п'ять воріт: на схід біля берега моря — Портові ворота, на південний схід — ворота Дров'яного базару, на північну сторону виходили ворота Білого мулли, на північний захід — Земляні ворота, на захід — Кінські ворота. Наприкінці XVII — початку XVIII століття Російська імперія почала боротьбу за вихід до Чорного моря і приєднання Криму. 1736 року під час російсько-турецької війни 1735—1739 Ґьозлеве, попередньо спалене татарами, здобув загін полковника М. Бірона. Євпаторійської бухти 1771 року його поновно брали війська під керівництвом князя В. Долгорукова. У 1770-х роках Ґьозлеве стало центром каймаканства Кримського ханства. 1783 року Кримське ханство остаточно увійшло до складу Російської імперії, приєднане до Росії було й Ґьозлеве. Ім'я міста, навіть в слов'янізованій формі Козлов, однак, не влаштовувало Катерину II, що надавала перевагу грецьким назвам. Проте місту не повернули і античне ім'я Керкінітида. Імператриця зупинилася на назві Євпаторія, «запозиченій» в однойменного міста, що існувало в давнину на південному узбережжі Каламітської затоки (теперішнього Інкермана), названого, в свою чергу, на честь понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. Одночасно з перейменуванням Євпаторія була перетворена на повітовий центр Таврійської області (з 1796 року — у складі Новоросійської губернії, з 1802 року — Таврійської губернії). Мусульманське населення міста в 1780-1790-х масово емігрувало до Османської імперії, але занепад тривав недовго: царський уряд заохочував приток сюди нових поселенців. Наприкінці XVIII століття Євпаторія стає центром караїмізму, куди переїздить духовний глава караїмів — гахам (у 1917 році переїхав до Стамбула). 1798 року в місті споруджено порт, а Євпаторія отримала право на безмитне ввезення і вивезення товарів (порто-франко). У 1840-х роках в Євпаторії мешкало близько 11 000 осіб. Під час Кримської війни 1853—1856 у вересні 1854 року Євпаторію захопили британо-французькі війська і перетворили на свою основну військову базу. У лютому 1855 року загін російських вояків під орудою генерал-лейтенанта Степана Хрульова безуспішно штурмував фортецю Євпаторія, зазнавши чималих втрат. Місто значно постраждало в цій війні (населення скоротилося до 4806 осіб). У другій половині XIX століття Євпаторія перетворюється на кліматичний курорт. 1884 року відкрито першу водолікарню (примітивне грязелікування розпочалося ще в 1870-х), 1905 — перший приватний санаторій «Приморський». 1914 року в Євпаторії мешкало 30 000 осіб (1897 — 18 000). 1915 року залізниця з'єднала місто з магістраллю Москва — Севастополь. Купецька синагога (Євпаторія) Наприкінці XIX століття соляні промисли Євпаторії дають 36 % загальної кількості солі, що видобувається в Криму, розвивається борошномельна промисловість, введено в дію цегельно-черепичний завод, розпочато інтенсивний видобуток каменю-черепашника в Мамайських каменоломнях, обладнана перша в місті метеорологічна станція, розпочата забудова дачами території між старою частиною міста і Мойнакським озером. Завершено облаштування Приморського бульвару (нині сад імені Караєва), побудований чавуноливарний завод. У місті діяли 4 православні церкви, 14 мечетей, костел, 4 синагоги, 2 чоловічих і одна жіноча гімназії. Другої світової війни на храмі Святого Іллі Всеросійський з'їзд з покращення вітчизняних лікувальних місцевостей визнав Євпаторію курортом загальнодержавного значення. Євпаторія стала розширюватися і упорядковуватися. Була архітектурно оформлена сучасна Театральна площа. Тут були побудовані театр — найкращий на півдні Росії після Одеського оперного, публічна бібліотека імені Олександра II (нині імені О. Пушкіна). Облаштовується західна частина міста — так званий дачний район і Євпаторія стала «входити в моду» як дачне місце. 1913 року в місті з'явився перший трамвай, а 1915 року в Євпаторії підведена залізнична гілка Сарабуз — Євпаторія, яка з'єднала Євпаторію з магістраллю Севастополь — Москва. 1921 року в місті заснований краєзнавчий музей. У 1924 відбулася перша в РРФСР науково-практична конференція лікарів, присвячена проблемам курортології, а 1926 року на базі санаторію «Таласса» була заснована перша в СРСР біокліматична станція. До 1940 року в місті діють вже 36 санаторіїв і будинків відпочинку, 17 дитячих санаторіїв, в тому числі нова водогрязелікарня «Мойнаки». У перші дні війни добровільно з'явилися в військкомат сотні людей. З напутніми словами першого секретаря Євпаторійського ГК ВЛКСМ М. Зайцева на фронт у повному складі пішов 10-й клас євпаторійської середньої школи імені М. Горького. Здравниці терміново переобладнувалися під евакогоспіталі; був сформований винищувальний батальйон, частина бійців якого увійшла пізніше в Євпаторійський партизанський загін. Вермахт швидко просувалися до Криму. У жовтні 1941 року партизани-євпаторійці залишили місто і попрямували у Кримські гори. Всі дитячі санаторії були евакуйовані. 31 жовтня 1941 до міста увійшли німці. Будівлю міської Ради, вони перетворили в міську управу, неподалік розмістилося поліцейське управління та інші каральні «служби», а чудові євпаторійські пляжі стали мінними полями, обнесені колючим дротом. У грудні 1941 року відбулася подія, яка ще більше піднесла бойовий дух євпаторійців: група севастопольських моряків зробила сміливий рейд у заповнену німцями Євпаторію. Тихо підійшовши вночі на двох катерах до берега, моряки висадилися і, прибравши вартових, попрямували до центру міста. Вони звільнили заарештованих людей і, захопивши в міській управі і поліцейському управлінні цінні документи, та зброю повернулися на катери. У місті почався переполох, але моряки благополучно відійшли від берега. Вигляд міста з моря (листівка, 1916 року) Тим часом радянське командування підготувало план висадки в Євпаторії великого десанту моряків і бійців Приморської армії. Проти ночі на 5 січня 1942 року до міста підійшли тральщик «Підривник», сім катерів і морський буксир, на яких розмістився євпаторійський десант у кілька сотень людей. Передовий загін висадився на берег і успішно виконав поставлене перед ним завдання. Але на морі розігрався восьмибальний шторм, і спроби висадити підкріплення або зняти десант закінчилися невдачею. Німці отримали можливість підтягти резерви. Мужні чорноморці і місцеві жителі, що приєдналися до них, билися до останнього патрону. Придушивши їх опір, німці розділили Євпаторію на сектори, хапали в кожному всіх, хто здавався їм підозрілим. Потім 3000 євпаторійців разом з групою поранених десантників розстріляли на Червоній гірці. Ця акція вояків Вермахту була далеко не останньою — ще довго тривали кровопролитні бої. Всього за час окупації німці вбили понад 12,5 тисячі осіб — старих, жінок, дітей, майже третину населення міста. Але боротьба тривала. Євпаторійці дізнавалися від патріотів-підпільників про становище на фронтах. На мотороремонтному заводі саботувалося виконання військових замовлень, у місті діяли підпільні групи. Вхід радянських солдат до міста Лише 13 квітня 1944 року Євпаторія остаточно перейшла під контроль радянських військ, першим до міста увійшов підрозділ 9-го гвардійського полку 3-ї гвардійської мотострілецької дивізії, командир стрілецького батальйону старший лейтенант Опанас Лошаков. За роки війни було розстріляно більше 12 000 жителів Євпаторії. Після невдалого євпаторійського десанту 1942 року було розстріляно більше 3 000 місцевих жителів. А до війни в Євпаторії проживало 47 000 жителів. Понад 5 тисяч євпаторійців було мобілізовано в регулярну армію і пішли в партизанські загони. Понад 400 земляків було викрадено на роботи до Німеччини. Та ще депортація — татари, греки, болгари, вірмени, німці, — зменшила кількість євпаторійців на 8-9 тисяч осіб. Сумна арифметика показує, що Євпаторія під час війни втратила близько 45-55 % населення міста. Після Другої світової війни Євпаторія продовжувала розвиватися як місто-курорт. 1953 року зведено нову будівлю вокзалу, у 1965 році споруджено морський вокзал, у 1966 році введена в експлуатацію свердловина термальної мінеральної води «Мойнаки», у 1979 році — побудована загальнокурортна водолікарня і створена філія Центрального науково-дослідного інституту курортології і фізіотерапії. 1985 року в місті проводиться Перший дитячий музичний фестиваль. Сучасність На рубежі XXI століття Євпаторія почала знову відроджуватися, як і за 100 років до цього. У минулому залишилися розпад СРСР, труднощі початку 90-х років. Занепали багато санаторіїв і пансіонатів, розвалилися виробництва, порушилися виробничі зв'язки. Але відродилася Євпаторія, місто знову почало набирати популярність серед жителів України. Десятки тисяч дітей кожного літа приїжджають до Євпаторії на відпочинок. Десятками з'являються нові приватні санаторії та пансіонати, нові магазини, ринки, виробництва. Відкриваються і будуються нові супермаркети, «Фуршет», «АТБ», «Фреш», облагороджується ринок біля «Універсаму», розширюється «Універмаг», на перетині вулиці Фрунзе та проспекту Леніна відкрився бювет євпаторійської мінеральної води, налагоджено морське пасажирське й вантажно-пасажирське сполучення з Туреччиною, відкрилися дитячі майданчики в усьому місті, вулиця Караїмська реконструйована «під старовину», змінилась набережна імені Горького, де встановлено оглядові майданчики — ротонди, серію фонтанів, пам'ятник Гераклові. У 1999 році саме з Євпаторії було скомпоновано і передано перше в історії багатосторінкове міжзоряне радіопослання «Cosmic Call». З 29 серпня по 4 вересня 2001 року з Євпаторії до 6 близьких зір було надіслано «Дитяче послання». 27 квітня 2007 року Євпаторійська міська рада прийняла рішення «Про затвердження стратегічного плану економічного і соціального розвитку міста Євпаторія на період до 2015 року». Основні завдання стратегічного плану: формування стратегічного бачення майбутнього міста, визначення його місії, виявлення головних проблем і стратегічних цілей розвитку міста; визначення оперативних цілей та шляхів їх досягнення. Зруйнований вибухом будинок. Трагедія 24 грудня 2008 року Трагедія 24 грудня 2008 року в Євпаторії надовго залишиться в пам'яті містян. Після закінчення німецько-радянської війни це була найбільша трагедія — загибель мирних громадян Євпаторії. У ніч з 24 на 25 грудня 2008 року, близько 21:40 обрушилися 2 під'їзди будинку № 67 по вулиці Некрасова. Напередодні Нового Року у місті лунало безліч вибухів петард та феєрверків. У районах Євпаторії, розташованих трохи далі від місця трагедії, вибух, спочатку, був сприйнятий як чергова вибухнула петарда. Відразу після трагедії інформація миттєво поширилася містом. До місця трагедії почали сходитися люди, які намагалися чимось допомогти. Інформація відразу потрапила в Інтернет. Через форуми євпаторійських провайдерів можна було дізнатися про те, що сталося і що відбувалося далі в ті години. У результаті трагедії загинуло 27 чоловік. Президент України Віктор Ющенко оголосив 26 грудня 2008 року днем жалоби. Відповідний указ було опубліковано на офіційному сайті глави держави. Захоплення Росією у 2014 р. Наприкінці лютого 2014 року у Євпаторії, як і в інших найбільших містах АР Крим, пройшли «антимайданівські» (а по суті — антиукраїнські) мітинги, інспіровані російськими спецслужбами і проросійськими силами. З 02.03.2014 з'явились повідомлення про блокування військової частини Збройних Сил України (зенітно-ракетний полк) у Євпаторії силами спецпідрозділів російської армії, Чорноморського флоту і загонами так званими «самооборони», 10 березня командуванню частини було висунуто ультиматум про здачу військового містечка. 16 березня 2014 року окупаційною російською владою на території АР Крим і Севастополь було проведено так званий «референдум» щодо виходу Криму зі складу України, після чого захоплені території було поспіхом включено до складу Російської Федерації рішеннями Президента Росії і Держдуми. Захоплення Криму і приєднання його до Росії світовою спільнотою не визнано. Населення Національний склад населення Євпаторії. Найбільшу частину населення міста складають росіяни. За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року населення території, підпорядкованій міськраді Євпаторії становило 117 565 осіб. У населенні були присутні такі етнічні групи: * росіяни — 64,9 % * українці — 23,3 % * кримські татари — 6,9 % * білоруси — 1,5 % * вірмени — 0,5 % * євреї — 0,4 % * татари — 0,2 % * поляки — 0,2 % * молдовани — 0,2 % * азербайджанці — 0,2 % * корейці — 0,1 % * цигани — 0,1 % * караїми — 0,1 % * німці — 0,1 % * узбеки — 0,1 %. Населення міста Євпаторії (без населених пунктів, підпорядкованих міськраді), тис. осіб. Colors= id:lightgrey value:gray(0.9) id:darkgrey value:gray(0.7) id:sfondo value:rgb(1,1,1) id:barra value:rgb(0.6,0.7,0.8) ImageSize = width:800 height:250 PlotArea = left:50 bottom:50 top:30 right:30 DateFormat = x.y Period = from:0 till:120 TimeAxis = orientation:vertical AlignBars = justify ScaleMajor = gridcolor:darkgrey increment:500 start:0 ScaleMinor = gridcolor:lightgrey increment:100 start:0 BackgroundColors = canvas:sfondo BarData= bar:1897 text:1897 bar:1923 text:1923 bar:1926 text:1926 bar:1939 text:1939 bar:1959 text:1959 bar:1970 text:1970 bar:1979 text:1979 bar:1989 text:1989 bar:1992 text:1992 bar:1998 text:1998 bar:2001 text:2001 bar:2003 text:2003 bar:2004 text:2004 bar:2005 text:2005 bar:2006 text:2006 bar:2007 text:2007 bar:2008 text:2008 bar:2009 text:2009 bar:2010 text:2010 bar:2011 text:2011 PlotData= color:barra width:20 align:left bar:1897 from:0 till: 17.9 bar:1923 from:0 till: 17.2 bar:1926 from:0 till: 23.3 bar:1939 from:0 till: 47.0 bar:1959 from:0 till: 57.0 bar:1970 from:0 till: 79.4 bar:1979 from:0 till: 93.3 bar:1989 from:0 till: 107.8 bar:1992 from:0 till: 113.3 bar:1998 from:0 till: 113.5 bar:2001 from:0 till: 105.9 bar:2003 from:0 till: 105.7 bar:2004 from:0 till: 106.0 bar:2005 from:0 till: 106.3 bar:2006 from:0 till: 106.5 bar:2007 from:0 till: 106.7 bar:2008 from:0 till: 106.1 bar:2009 from:0 till: 107.2 bar:2010 from:0 till: 106.8 bar:2011 from:0 till: 106.6 PlotData= bar:1897 at: 17.9 fontsize:S text: 17.9 shift:(-8,5) bar:1923 at: 17.2 fontsize:S text: 17.2 shift:(-10,5) bar:1926 at: 23.3 fontsize:S text: 23.3 shift:(-10,5) bar:1939 at: 47.0 fontsize:S text: 47.0 shift:(-10,5) bar:1959 at: 57.0 fontsize:S text: 57.0 shift:(-10,5) bar:1970 at: 79.4 fontsize:S text: 79.4 shift:(-10,5) bar:1979 at: 93.3 fontsize:S text: 93.3 shift:(-10,5) bar:1989 at: 107.8 fontsize:S text: 107.8 shift:(-10,5) bar:1992 at: 113.3 fontsize:S text: 113.3 shift:(-10,5) bar:1998 at: 113.5 fontsize:S text: 113.5 shift:(-10,5) bar:2001 at: 105.9 fontsize:S text: 105.9 shift:(-10,5) bar:2003 at: 105.7 fontsize:S text: 105.7 shift:(-10,5) bar:2004 at: 106.0 fontsize:S text: 106.0 shift:(-10,5) bar:2005 at: 106.3 fontsize:S text: 106.3 shift:(-10,5) bar:2006 at: 106.5 fontsize:S text: 106.5 shift:(-10,5) bar:2007 at: 106.7 fontsize:S text: 106.7 shift:(-10,5) bar:2008 at: 107.1 fontsize:S text: 107.1 shift:(-10,5) bar:2009 at: 108.2 fontsize:S text: 108.2 shift:(-10,5) bar:2010 at: 106.8 fontsize:S text: 106.8 shift:(-10,5) bar:2011 at: 106.6 fontsize:S text: 106.6 shift:(-10,5) TextData= fontsize:S pos:(20,20) text:тис. осіб Соціальна сфера Освіта В межах Євпаторії функціонують 14 шкіл, медичне і педагогічне училища, 3 ПТУ, 3 коледжі. Вища освіта представлена Євпаторійським інститутом соціальних наук РВНЗ «Кримський гуманітарний університет» (очна та заочна форма навчання), Євпаторійське відділення Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (Далевський університет), заочним відділенням університету внутрішніх справ і філіалом заочного відділення Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова (Київ). Загальноосвітні навчальні заклади Євпаторії Найменування навчального закладу Адреса Директор + Євпаторійська загальноосвітня школа I—III ступенів № 1 вул. Інтернаціональна, 55 Леонова Емілія Михайлівна Євпаторійська загальноосвітня школа I—III ступенів № 2 вул. Фрунзе, 21 Головко Світлана Олексіївна Гімназія № 4 ім. І. Сельвінського вул. Бартенєва, № 2,3 Філімонов Микола Опанасович Євпаторійська спеціальна загальноосвітня школа № 5 вул. Гоголя, 16 Шпаченко Ніна Анатоліївна Загальноосвітня фізико-математична школа I—III ступенів № 6-дошкільний навчальний заклад № 31 вул. Некрасова, 98 Костіна Тетяна Володимирівна Євпаторійська загальноосвітня школа I—III ступенів № 7 вул. Дмитра Ульянова, 39 Булигіна Олена Вікторівна Гімназія з поглибленим вивченням англійської мови № 8 вул. Ситнікова, 22 Ликова Людмила Леонідівна Євпаторійська загальноосвітня школа I—III ступенів № 11 просп. Перемоги, 21 Іллічівського Валентина Яківна Євпаторійська загальноосвітня школа I—III ступенів № 12 вул. Хлібна, 51 Котенєва Наталія Георгіївна Євпаторійська загальноосвітня школа I—III ступенів № 13 з українською та російською мовами навчання вул. Ситнікова, 16 Тимошенко Ольга Олексіївна Євпаторійська загальноосвітня школа I—III ступенів № 14 вул. Лугова, 13 Євсєєв Віктор Георгійович Євпаторійська загальноосвітня школа I—III ступенів № 15 вул. Полтавська, 8 Семко Іван Тимофійович Євпаторійська загальноосвітня школа I—III ступенів № 16 вул. 60 років ВЛКСМ, 30 Донцова Ольга Олександрівна Євпаторійська загальноосвітня школа I—III ступенів № 18 з кримськотатарською мовою навчання м-н Ісмаїл-бей, Суворовське шосе, 2 км. Ашуров Назім Ібайдуллаєвіч Охорона здоров'я В Євпаторії не тільки безліч санаторіїв і пансіонатів, місто достатньо забезпечене медичними установами. Станом на 1 листопада 2007 року у місті працює 14 медичних установ, у тому числі 11 комунальних, в яких працюють 419 лікарів, 935 середніх медичних працівників. Потужність стаціонарних медичних закладів управління охорони здоров'я міської ради становить 860 ліжок, або 73,4 одиниці на 10 тис. населення. Лікувально-профілактичні установи міста Найменування установи Адреса + Міська поліклініка вул. Некрасова, 39 Перша міська лікарня проспект Перемоги, 22 Лікарська амбулаторія мікрорайону Ісмаїл-Бей вул. Виноградна, 3 Дитяча міська клінічна лікарня вул. Дмитра Ульянова, 58 Дитяча поліклініка вул. Некрасова, 85; філіал вул. Дмитра Ульянова, 1а Центр охорони зору вул. Некрасова, 55 Шкірно-венерологічний диспансер вул. Дмитра Ульянова, 58 Протитуберкульозний диспансер вул. Революції, 62 Міська стоматологічна поліклініка вул. Некрасова, 94 Госпрозрахунковий лікувально-діагностичний і профілактичний центр «Панацея» вул. Некрасова, 39 Станція швидкої та невідкладної медичної допомоги вул. Некрасова, 39 Міський центр здоров'я вул. Токарєва, 37/43 Лікувальний потенціал озеро Мойнаки Пансіонат «Орбіта», 2008 Лікувальні грязі, ропа Мойнакського озера, термальні джерела, мінеральні води і настояне на цілющих степових травах повітря — все це перетворило Євпаторію у першокласний кліматичний і бальнеологічний курорт. Сьогодні в Євпаторії 67 санаторно-курортних установ, у тому числі 27 санаторіїв (з них 20 дитячих), 10 пансіонатів та будинків відпочинку, водолікарня, дві курортні поліклініки та водогрязелікарня «Мойнаки». Розташовані вони, в основному, в центральній курортній зоні, що простяглася від центру міста до Мойнакського озера. Санаторії та пансіонати міста спеціалізуються на лікуванні хвороб опорно-рухового апарату, верхніх дихальних шляхів, периферичної нервової системи, гінекологічних захворювань, безпліддя. Особлива турбота євпаторійських лікарів — реабілітація постраждалих від наслідків чорнобильської катастрофи. Лікують тут і захворювання травного тракту, печінки, нирок. Крім основного курсу, тут завжди запропонують лікування стоматологічних захворювань, косметологічні процедури. Багато євпаторійських здравниць мають можливість цілий рік відновлювати здоров'я своїх пацієнтів. Лікарі курорту, володіючи потужними практичними знаннями, тісно співпрацюють з науковими інститутами, оновлюючи арсенал можливостей у боротьбі за здоров'я своїх пацієнтів. І яскравий приклад цього — медико-психологічне лікування за допомогою дельфінів у євпаторійському дельфінарії. Тут побувало безліч пацієнтів, яким спілкування з дельфінами сприятливо позначилося на їхньому здоров'ї. Становлення курорту Санаторій «Таласса». Курортний розвиток Євпаторії розпочався ще в 60-х роках XIX століття. Морські купання тут порівнювалися з каннськими. Не менше значення мали цілющі грязі, якими славилися околиці Євпаторії; завдяки цьому розвиток євпаторійського курорту відразу ж пішов у лікувальному напрямку. В 1874 році військове відомство започаткувало тут так звану «очну санаторну станцію», а в 1886 році лікарі Ходжаш і Цеценовський відкрили Мойнакську грязелікарню, побудовану за проєктом архітектора Бернардацці. Використання цілющих ресурсів Євпаторії ширилося з кожним роком. Дуже скоро місто досягло значення другого, після Ялти, всеросійського курорту. У 1905 році був відкритий кліматичний «Приморський санаторій» — один з найбільших лікувальних закладів Криму в той час. Ще через кілька років почали працювати санаторії «Таласса» і «Геліос». Тоді ж закладалися основи розвитку дитячого курортолікування. У місті була значна кількість приватних купалень, кілька готелів, пансіонів і мебльованих кімнат. Найбільші успіхи в розвитку курорту припали на час, коли міським головою був місцевий землевласник С. Дуван. Завдяки його старанням, в західній частині Євпаторії, на великому пустирі, виросло нове місто з приватних будинків і дач, побудованих в модному стилі «модерн». Євпаторія обзавелася одним з найкращих на півдні Росії театром, бібліотекою, розкішним рестораном-кафе «Бориваж». Головні вулиці були замощені і шосовані. В 1914 році в Євпаторії був пущений трамвай, а в 1915 році місто було сполучене залізницею з Сімферополем. 16 травня 1916 року Євпаторію відвідала царська сім'я, яка засвідчила про справжній розквіт курорту. У перші роки радянської влади всі санаторії, дачі, вілли та особняки були націоналізовані і перетворені в лікувальні корпуси. Почалося будівництво нових санаторіїв. На курорті працювали відомі лікарі — А. Шенк, П. Медовіков, С. Трегубов. 20 січня 1936 року Раднарком РРФСР прийняв постанову «Про організацію в Євпаторії зразкового дитячого курорту». Напередодні війни в Євпаторії налічувалося 36 здравниць, половина з них мала дитячий профіль. Післявоєнне відновлення курорту і його подальший розвиток повернуло місту статус Всесоюзної дитячої оздоровниці. За часів незалежної України курорту Євпаторія Указом Президента України було присвоєно статус Всеукраїнської дитячої оздоровниці. Засоби масової інформації Розвиток засобів масової інформації, особливо газет, торкнувся Євпаторію на початку ХХ століття, з розвитком міста саме як курорту. Збільшення кількості відпочиваючих і все більша популяризація Євпаторії як загальнорадянського курорту, дали поштовх до розвитку ЗМІ в самій Євпаторії, і включенню інформації про Євпаторію в такі популярні на початку XX століття збірники як «Путівники». FM радіостанції Євпаторії У місті є велика мережа радіостанцій, які ведуть мовлення на УКХ- та FM-частотах. Актуально на 2014 р. 90,1 — Радіо 5 — Ретро FM 90,6 — Авторадіо-Україна 91,1 — Радіо «Ера» 100,6 — Радіо «Мелодія» 101,2 — ХІТ FM Україна 101,7 — Наше Радіо 102,3 — Транс-М-радіо 103,1 — Радіо «Шарманка»

103,9 — Ретро FM 104,8 — «Асоль» ЧТРК 105,4 — Радіо Шансон 105,9 — Радіо-Рокс 106,1 — «Русское радио» Україна 106,8 — Лідер 107,3 — Русское Радио 107,9 — Gala Radio Економіка Економіка міста представлена широким спектром галузей міського господарства: санаторно-курортний комплекс, промисловість, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля. У загальному обсязі промислового виробництва міста 80 % становить продукція підприємств харчової галузі, яка випускає хлібобулочні, кондитерські вироби, м'ясо-молочну продукцію, вина, безалкогольні напої та інші товари. Підприємства харчової промисловості забезпечують постачання своєї продукції в 64 санаторно-курортних установ міста, на замовлення яких налагоджується випуск нових видів продукції. Підприємства промислової галузі міста впроваджують нові технології виробництва, модернізують обладнання, покращують асортимент продукції, що випускається. Щорічний товарообіг підприємств роздрібної торгівлі та громадського харчування становить більше 250 млн. грн. Жителів міста і гостей курорту обслуговують: 412 підприємств торгівлі; 228 підприємств громадського харчування; 196 підприємств сфери послуг; 9 ринків на 4423 торгових місця. У місті проводяться виставки — продажі з дегустацією продукції місцевих товаровиробників, багатогалузеві ярмарки кримських товаровиробників, тематична розширена торгівля до свят, сільськогосподарські ярмарки і різні фестивалі. В останні роки в місті відзначаються позитивні тенденції розвитку підприємництва, активізація фінансово-кредитних та інвестиційних механізмів, спрямованих на підтримку верств населення, здатних власними силами забезпечити свою економічну самостійність. Збільшення кількості суб'єктів малого підприємництва сприяє структурним змінам в економіці та зростання частки приватної власності. У Євпаторії розроблений інвестиційний паспорт, основна ідея якого полягає в тому, щоб представити весь набір інформації про регіональний інвестиційний клімат в місті-курорті та його перспективи. Обсяги інвестицій зовнішньоекономічної діяльності в економіку міста на 1 лютого 2012 року склали 77 708 300 $. Темп зростання обсягів прямих іноземних інвестицій склав 129,5 % до обсягу на початок року (2-ге місце в Криму). Туризм Сасик Санаторно-рекреаційна галузь є однією з високорентабельних галузей народного господарства. Її ефективний розвиток протягом десятиріч дозволив місту одержати сучасний розвиток (місто одне з найкращих у Криму за рівнем розвитку соціальної сфери). Однак у порівнянні з 1987 роком кількість санаторних закладів зменшилась на 18 одиниць. У 80-ті роки в оздоровницях міста відпочивали понад 300 тис. осіб, крім того, понад 800 тис. самодіяльних рекреантів. Впродовж 5 років ріст цін вартості путівок становить приблизно 23 %, найбільший ріст у 2003 році — 17 %. Позитивною тенденцією є збільшення обсягу додаткових послуг. За 5 років показник зріс у 3 рази, у 2000 році він склав 7 млн грн., 2004 році — 19,7 млн грн. Збільшення наданих послуг в свою чергу привело до зростання робочих місць. Так, в галузі у 2000 році працювало 9600 осіб, а в 2004 році кількість працівників становила 11 297 осіб, ріст становить 17 %. Кількість гостей Відвідуваність 1997 2000 2001 2002 2003 2004 Місто — 191 000 193 000 193 763 194 500 232 000 Область — 371 200 418 500 480 400 568 100 — Україна 1 539 000 1 729 000 1 904 000 1 963 000 2 513 000 — Транспорт Євпаторія — розвинутий транспортний вузол Автономної Республіки Крим та України. У місті є залізничний пасажирський вокзал, товарна станція з контейнерними майданчиками, морський вантажно-пасажирський порт і сучасний автовокзал. Влітку до Євпаторії можна дістатися на поїздах прямого сполучення з Києва, Львова, Харкова, Дніпра, Москви, Санкт-Петербурга, Мінська і ряду інших міст. З Сімферополя до Євпаторії можна доїхати електричкою або автобусом, які відправляються у цьому напрямку кожні 10 хвилин. У будь-яку точку Євпаторії можна дістатися автобусом, маршруткою чи трамваєм. У Криму трамвай є тільки в Євпаторії. На ньому можна дістатися до вокзалів, на набережну і в курортну зону. Аеропорт Євпаторію обслуговує міжнародний аеропорт Сімферополя, розташований за 60 км на південний-схід від міста. Євпаторія також має свій маленький аеродром, який знаходиться у північно-східній частині міста. Аеродром підпорядковується прилеглому поряд державному підприємству — «Євпаторійському авіаційному ремонтному заводу». Загальна довжина злітної смуги становить 2000 м, а ширина 40 м. На базі існуючого аеродрому планується створення повноцінного пасажирського аеропорту, ініціаторами проєкту стали «Євпаторійський авіаційний ремонтний завод» та Євпаторійська міська рада. Залізниця Євпаторія-Курорт. Вокзал. Влітку залізничний вокзал Євпаторії — одне з найбільш багатолюдних місць. Головна станція — Євпаторія-Курорт. Рух тут не припиняється і в нічний час. У приміщенні вокзалу працюють дві зали очікування, одна з яких — платна. На території вокзалу працюють 16 квиткових кас, крім цього, функціонують одна цілодобова і кілька пересувних кас. Оновлено перон, реконструйовані посадкові платформи, фонтан і озеленена привокзальна площа. Стіни зали очікувань облицьовані мармуром, а підлога викладена гранітом. У залі підвищеного комфорту встановлені кондиціонери та м'які меблі; на другому поверсі — комфортабельні кімнати відпочинку. Необхідність проведення в Євпаторію залізниці стала очевидною вже на початку ХХ століття — вантажно-розвантажувальні роботи, що проводилися морським портом, були пов'язані цілим рядом труднощів і затримок. Крім цього — вантажі, доставлені морем, далі могли бути відправлені лише сушею. Потрібна була дорога і для перевезення відпочиваючих. Перша будівля вокзалу була споруджена в 1953 році за проєктом відомого радянського архітектора О. Н. Душкіна, а в 1986 році на самій мініатюрній євпаторійській площі в 1 100 м² було побудовано його сучасне приміщення. Також у місті є ще одна станція — Євпаторія-Товарна і Євпаторійська дитяча залізниця, яка була установою позашкільної освіти для дітей, знайомила їх із залізничними спеціальностями, та слугувала у ролі прогулянкової вузькоколійної залізниці в курортному місті. Проіснувати дорозі довго не судилося — в кінці 1991 року за ініціативою Партії Зелених вона була закрита у зв'язку з порушенням екосистеми озера Мойнаки, рухомий склад вивезений, а колія розібрана. Автотранспорт Автомобільний транспорт Євпаторії має розвинену мережу вантажних і пасажирських маршрутів внутрішнього і міжрегіонального значення. Євпаторія має пряме транспортне сполучення з усіма містами і районами Криму. Автобусах і таксівками можна дістатися не тільки до залізничного вокзалу в Сімферополі, але й до аеропорту, який знаходиться за десять кілометрів від Сімферополя. Автовокзал Євпаторії розташований за сто метрів від залізничного. Звідси можна дістатися до прилеглих передмість: смт Мирний, смт Новоозерне, смт Заозерне та смт Чорноморське. Морський порт Євпаторійський морський торговельний порт. Євпаторійський морський торговельний порт розташований на північному березі Каламітської затоки Євпаторійської бухти Кримського півострова. Навігація в порту триває цілий рік, порт практично не замерзає. Згідно з історичними даними в гавані міста протягом 25 століть існував морський торговий порт. Для залучення людей до міста, російський імператор Павло I видав у 1798 році Маніфест про встановлення режиму вільної гавані, що дало поштовх розвитку міста-порту, який незабаром став одним із найбільших у Криму. На Євпаторійському рейді одночасно тоді стояло до 170 торговельних суден. Через порт здійснювалася активна торгівля. Сюди привозили каву, тютюн, сухі фрукти, оливкову олію, мануфактуру, а в Константинополь, Марсель, Анталію вивозили хліб і місцевий товар — сіль, вивозилися також сира шкіра, сало, масло. Розвантаження судна в Євпаторійському порту. У 70-80-х роках порт спеціалізувався на перевезеннях пасажирів місцевих ліній, обсяг яких сягав 2,8 млн осіб. У зв'язку зі збільшенням пасажирських перевезень у 1965 році був побудований морський вокзал, а в 1970—1980 рр. були побудовані п'ять пасажирських і вантажних причалів. Це дало можливість приймати пасажирські судна Кримсько-Кавказької лінії типу «Білорусь» автопасажирського судна (валовою місткістю 16600 БРТ, довжиною 157 м, 500 спальних місць і 255 легкових автомобілів) безпосередньо в порту, до цього такі судна обслуговувалися тільки на рейді. На початку 80-х порт почав видобуток піску на пересипі Донузлава, з метою створити глибоководний канал і організувати в Донузлаві філію порту. У ході робіт було знайдено кілька античних корабельних аварій. У наш час видобуток піску є головним видом діяльності порту. З отриманням Україною незалежності, у 1992 році Рішенням Кабінету Міністрів Україні, Євпаторійський порт знову став міжнародним з правом заходу іноземних суден. Трамвай Роз'їзд трамваїв Tatra KT4 в Євпаторії (одноколійна система). У Євпаторії з 10 травня 1914 року функціонує трамвай, що став однією з визначних пам'яток міста. Трамвайна система Євпаторії складається з 5 маршрутів (один з них екскурсійний), базується на колії 1000 мм і являє собою одноколійно-роз'їзну схему руху. Настільки незвичайна колія для трамвайних шляхів була обумовлена тим, що вона побудована за німецьким проєктом. Першими вагонами були зчепи з електровагонів Митіщинського заводу і вагонів конки з Одеси, лінія йшла від міського театру і закінчувалася в грязелікарні біля озера Мойнаки (сьогодні це частина першого маршруту). У жовтні 1915 року в місто провели залізницю, і незабаром до залізничного вокзалу теж провели трамвайні рейки. Так само побудували гілку до моря та в передмістя (у бік Сімферополя). Під час громадянської війни місто перебувало в німецькій окупації і трамвай не працював до 1924 року. Так само трамвай зупинився і в роки Другої світової. У повоєнні роки відновлення шляхів йшло повільно, але все ж таки до 50-х років трамвайні лінії повністю запрацювали. Після розпаду Радянського Союзу євпаторійський трамвай відчуває серйозні фінансові труднощі. Державні дотації скоротилися, утворилися заборгованості в зарплаті, заборгованості в електроенергії, дефіцит кондукторів та водіїв. У місті багато пільговиків, і лише в літній сезон приїжджає велика кількість відпочиваючих. Парк вагонів сильно застарів, терміново був потрібний капітальний ремонт як мінімум половині німецьких вагонів. У 2005 році було скорочено маршрут № 3 від залізничного вокзалу до готелю «Україна», а номера вагонів євпаторійських трамваїв стали тризначними. Найзнаменитішим є вагон № 007, колишній 7, до 1994 року 13. Культура Архітектура Санаторій в Євпаторії. Бурхливий період містобудування в Євпаторії в самому кінці XIX — початку XX століття збіглося з широко поширеним і модним у ті роки архітектурним напрямом модерн. Ця архітектурна течія відповідала за часом небувалого розвитку капіталізму, охопило різноманітні галузі зодчества: житла, громадські споруди, адміністративні та культурні будівлі, промислові підприємства і т. д. Оскільки тоді вже чітко окреслилася лікувально-оздоровча та курортна спеціалізація Євпаторії, то і даний стиль проявився, насамперед, у спорудах цього профілю: пансіонатах, санаторіях, лікарнях, дачах, готелях, але також в адміністративних і громадських будівлях. Великої популярності модерну в приморському місті сприяла та якість цього стилю, що він припускав широке застосування сучасних матеріалів, в першу чергу залізобетонних конструкцій, які дозволяли будувати якісно і швидко. У той же час виразні можливості модерну повною мірою відображали смаки столичної публіки, яка становила основний контингент відпочиваючих. З іншого боку, будівлі, збудовані в цьому стилі, забезпечували високий рівень комфортабельності у вельми вимогливих курортників. Створенню першокласних за своєю архітектурою та оснащення об'єктів сприяло і те, що у місцевих жителів, головним чином караїмів, купців і міщан, накопичилися величезні кошти, які вони з великим бажанням вкладали в курортну інфраструктуру. Приміром, тільки устаткування відкритого в 1911 році санаторію «Таласса» обійшлося його власникам С. А. Бобовичу і М. І. Гелеловичу в суму — 500 тис. руб. Цього ж року прийняли перших відпочиваючих два готелі — «Дюльбер» і «Бейлер», обставлені на європейський кшталт. Незважаючи на високі ціни за номери, вони були повністю затребувані у курортників. Вулиці Євпаторії Вулиця Нижня — одна з найвужчих вулиць у Старій частині міста. У євпаторійському краєзнавчому музеї зберігається план Євпаторії за 1916 рік. На ньому добре видно, що Євпаторія в той час ділилася на три частини: Старе місто, Новий та Дачний район. Стара частина — це лабіринт вузьких кривих вулиць і провулків. Назви деяких збереглися до наших днів: Перекопська, Трудова, Господарська, Назарівська та інші. За назвами вулиць можна судити про етнічне склад населення міста: вулиця Караїмська, Татарський провулок, Циганська слобідка, вулиці Купечеська, Міщанська. План старої Євпаторії. Повз поліцейське управління проходила Поліцейська вулиця (зараз Пролетарська), повз казначейства — казначейська (провулок Клубний), повз земської лікарні — Земська (частина вулиць Революції від Піонерської до Приморської). Деякі вулиці неодноразово змінювали свої назви. Так сучасний проспект імені Леніна спочатку називався Мойнакським. У 1911 у зв'язку зі святкуванням 50-річчя скасування кріпацтва проспект став носити ім'я Олександра II. Після Жовтневої революції це був Широкий проспект, вулиця 25 Жовтня, а з 1970 року проспект носить свою нинішню назву. У всі часи люди називали вулиці на честь правителів, видних політичних діячів, відомих письменників, поетів. У 1895 році на прохання жителів міста вулиця Новобазарна була перейменована на честь Олександра III в Олександрівську (нині Піонерська). Сучасна вулиця Революції колись складалася із трьох різних вулиць: Фонтанної, Лазаревської, Земської. У 1889 році на честь 100-річчя з дня народження О. С. Пушкіна вулиця Фонтанна була перейменована в Пушкінську. Сучасна вулиця Фрунзе називалася тоді на честь Таврійського губернатора «Бульвар генерала Княжевича». Територія Нового міста і дачного району розміщувалася на захід від Старого міста, між Карантинним мисом і Мойнакським озером. У короткий термін цей простір було забудовано гарними дачами і особняками. Цей район був розбитий на квартали правильними широкими вулицями — поздовжніми (уздовж моря) і поперечними, які спочатку навіть не мали найменувань, а позначалися для зручності цифрами, на американський зразок: 2-а продольна (зараз вулиця Кірова), 3-тя лінія (вулиця Шевченка) і т. д. На будинках деяких вулиць Євпаторії встановлені нові таблички, на яких вказані дві назви вулиці: сучасну та історичну. Це пам'ять про історію Євпаторії. Визначні пам'ятки Текіє дервішів і руїни мечеті в Євпаторії. Кенаси в Євпаторії. У IV ст. до н. е. на місці сучасної Євпаторії греки-колоністи заснували поліс — Керкинітиду. Фрагменти розкопок можна побачити на території санаторію МО України, на набережній, навпроти входу в Краєзнавчий музей. У самому музеї — будівлі мавританського стилю — можна побачити знахідки археологів — предмети побуту, зброю, скульптури. Тут-же знаходиться Лапідарій — зібрання кам'яних статуй. Від османських часів у спадок залишилися мечеть Джума-Джамі, побудована в 1552 році великим зодчим сходу Мехмедом Хаджі Сінаном, Текіє дервішів — монастир мандрівних мусульманських ченців (послідовників суфізму), побудований в період — XVI-XVIII століття і включає в себе мечеть, текіє і медресе. XIX століття подарувало місту комплекс караїмських кенас. Комплекс складається з будівлі Великої (соборної) і Малої кенаса. До великої і малої кенаса ведуть три дворика, що є продовженням одне одного. У першому дворику -коридорі, повитому виноградом, ліворуч від входу — мармуровий фонтан. Він служить для обмивання рук перед молитвою. Двір прикрашений орнаментованими мармуровими плитами з письменами давньоєврейською мовою. Далі слідує Мармуровий дворик, на мармурових дошках — вірші релігійного змісту, плити з іменами будівельників та донорів, завдяки праці яких були побудовані кенаси. Плити розповідають про найважливіші події з життя караїмів. Найдавніша плита датується 1790 роком. Дворик очікування — просторий і ошатний. Кенаса прямокутна, вівтарем орієнтована на південь — сторону Єрусалима — батьківщини юдаїзма. Внутрішня обробка відрізняється чудовим різьбленням по дереву. Культові будівлі представлені також собором Святого Миколая, Храмом святого Іллі, синагогою Егія-Капай, Вірменською церквою. Крім того, пам'ятниками архітектури є будинок С. Е. Дувана — першого міського голови, будівлі виконкому, міської бібліотеки, пам'ятник морякам-десантникам — героям Євпаторійського десанту 1942 року, розташований на 6 км траси Євпаторія-Сімферополь та інші. Пам'ятники та скульптури меморіального комплексу «Червона гірка». В Євпаторії чимало пам'ятників історичним особистостям і подіям. Більшість з них відносяться саме до Євпаторії, а незначна частина присвячена людям, на честь яких названі вулиці, проспекти, парки. Так вийшло, що основна маса пам'ятників поставлена людям, які брали участь у військових діях, від Кримської до Афганської війн. Місцем поклоніння перед полеглими євпаторійцями є меморіальний комплекс «Червона гірка», де в роки війни були вбиті тисячі євпаторійців і десантники, що залишилися в живих. У 1954 році для увічнення пам'яті євпаторійців, які загинули в роки окупації, до десятої річниці визволення Євпаторії був створений початковий меморіальний комплекс. За проєктом київського скульптора Галочкіна та архітектора Дашевського на місці масового розстрілу встановили пам'ятник у вигляді фігури воїна, який покладає вінок на братську могилу. «Не забудемо! Люди, будьте пильні, натхненною працею боріться за мир і щастя на землі» — такі написи розміщувалися на меморіальних дошках. За рішенням Кримського обласного виконавчого комітету в 1969 році братська могила на Червоній гірці була взята на державний облік як пам'ятка історії. Парки

Ві́день ( , , або Metropolis civitas Viennensium, , ) — федеральна столиця Австрії. Є одночасно однією з 9 земель Австрії, з усіх боків оточеною територією іншої землі — Нижньої Австрії. На 2020 рік населення становить 1 911 191 мешканця; разом із передмістями — близько 2,6 млн (понад 25 % відсотків жителів Австрії); таким чином, Відень є найнаселенішим містом в Австрії, посідає одинадцяте місце серед найбільших міст Європейського Союзу за чисельністю населення і друге місце серед німецькомовних міст за тим же показником, поступаючись Берліну. Культурний, економічний і політичний центр Австрії. Відень є третім містом — резиденцією ООН після Нью-Йорка і Женеви. Міжнародний Віденський Центр (так званий UNO-City) включає МАГАТЕ, УНЗ ООН, Організації ООН з промислового розвитку (ЮНІДО) тощо. У Відні містяться штаб-квартири інших міжнародних організацій: ОПЕК, ОБСЄ тощо. Протягом багатьох століть Відень був містом-резиденцією Габсбургів, а за часів їхнього правління і столицею Священної Римської імперії, завдяки цьому він перетворився в культурний і політичний центр Європи. У 1910 році у Відні проживало два мільйони людей, воно займало четверте місце серед найбільших міст світу, поступаючись лише Лондону, Нью-Йорку і Парижу. Після Першої світової війни, що призвела до остаточного розвалу імперії, населення Відня скоротилося майже на чверть і рости перестало. Старе місто Відня в грудні 2001 р. було внесене до переліку Культурної спадщини ЮНЕСКО. Згідно з результатами міжнародного дослідження агентства Mercer, опублікованого в березні 2019 року, у якому порівнювалася якість життя в 231 місті, Відень посів перше місце у світі за якістю життя. Журнал The Economist у 2019 році також поставив Відень на перше місце у світі за комфортністю проживання. Назва Оригінальна назва Wien походить від назви однойменної річки. Традиційно вважається, що перша згадка цієї назви міститься в Зальцбурзьких анналах від 881 року: ad Uueniam («при Відні»), причому про наявність поселення на її берегах не повідомляється. Давньоверхньонімецька назва Wenia, від якої і походить сучасна, сходить до кельтського Vedunia («Лісовий Струмок»), при цьому можливе слов'янське посередництво при засвоєнні кельтської назви. До Wenia сходять , , , а також , . Прийняті в деяких слов'янських мовах назви (, , , ) сходять до назви римського поселення Vindobona, яке розташовувалося на березі Венії і теж має кельтську етимологію, здогадно означаючи «ясне, біле поселення»: vindo- («яскравий, ясний»; пор. , ) + -bona («поселення»). У словенській мові Відень називається Dunaj — за ім'ям однойменної річки. Прийнята в деяких інших мовах назва «Беч» (, , ) має, здогадно слов'янське походження і первісно вживалася щодо однієї з аварських фортець, розташованої в цій місцевості. Географія Площа Відня становить 414,75 км². Таким чином, Відень є найменшою федеральною землею Австрії. Місто розташоване в північно-східній частині Австрії біля підніжжя Альп, за 60 км від кордону зі Словаччиною. Через місто протікає Дунай з своїм рукавом Донауканалом і річка Відень. Історично місто розвивалося на південь від Дунаю, проте в останні два сторіччя, Відень ріс обабіч річки. Найбільша висота міста над рівнем моря в районі Германскогеля (542 м), а найменша — в Еслінґу (155 м). Місто оточує Віденський ліс. Географічно вигідне розташування робить Відень зручним місцем для розвитку відносин з іншими країнами Центрально-Східної Європи. Це стало особливо відчутно після 1989 р., коли впала т. зв. «залізна завіса». Наприклад, до столиці Словаччини Братислави від Відня лише 60 км — це найкоротша відстань між двома європейськими столицями (за винятком Ватикану та Рима). Структура міста За формою Відень нагадує коло, перетнуте хордою річки Дунай. З часів Римської імперії місто розширювалося концентричними колами. Його центральна частина, т. зв. «внутрішнє місто» (), майже збігається з адміністративними межами 1-го міського округу. Рінґ є кільцеподібним ланцюжком бульварів. Історія Рінґу почалася 1857 року, коли цісар ухвалив зруйнувати вже непотрібні фортифікаційні споруди. Ґюртель, який утворює концентричне коло навколо Рінґу, виник 1890 року. Він поглинув навколишні села. За Ґюртелем розташований т. зв. «червоний Відень» (робітничі квартали, збудовані соціалістичним урядом у 1923–1934 рр.). Адміністративний поділ : Адміністративний поділ Відня Місто Відень розділене на 23 райони: * Внутрішнє місто (Innere Stadt) * Леопольдштадт (Leopoldstadt) * Ландштрасе (Landstraße) * Віден (Wieden) * Марґаретен (Margareten) * Маріагільф (Mariahilf) * Нойбау (Neubau) * Йозефштадт (Josefstadt) * Альзерґрунд (Alsergrund) * Фаворітен (Favoriten) * Зіммерінґ (Simmering) * Майдлінґ (Meidling) * Гітцинґ (Hietzing) * Пенцинґ (Penzing) * Рудольфсгайм-Фюнфгаус (Rudolfsheim-Fünfhaus) * Оттакрінґ (Ottakring) * Гернальс (Hernals) * Верінґ (Währing) * Дьоблінґ (Döbling) * Бріґіттенау (Brigittenau) * Флорідсдорф (Floridsdorf) * Донауштадт (Donaustadt) * Лізінґ (Liesing). Клімат Кліматичний графік Загальна характеристика для Відня — клімат субальпійський, на його формування істотно впливає сусідство з горами, взимку середня температура повітря −1,5 °C, рідко бувають морози від −12 до −18 °C, часті снігопади, влітку середня температура повітря біля +20 °C., кількість атмосферних опадів — 700—2000 мм на рік. За класифікацією Кьоппена (Köppen), Відень розташований в континентальному поясі вологого підтипу. У місті є тепле літо з високою середньою температурою 22 — 26 °C, з максимумами, що, деколи, перевищують 30 °C і їх падіння становить близько 15 °C. Зима порівняно холодна з середньою температурою близькою до точки замерзання, із снігопадами в період з грудня по березень. Весна і осінь помірні — прохолодно-м'які. Історія Віденська ратуша Спочатку Відень був кельтським поселенням під назвою Віндобона, заснованим близько 500 року до н. е. на місці сучасного центрального округу міста. У 15 році до н. е. місто завоював XIII римський легіон «Gemina», воно перетворилося на форпост Римської імперії на шляху германських племен з півночі. Після відходу римлян навколо руїн Віндабони згодом виникли оселі, а близько 800 року збудували церкву Св. Рупрехта — найстарішу зі збережених церков Відня. 881 року місто вперше згадується під назвою Веніа (Wenia). Наступні згадки датують 1030-ми роками. Витримавши декілька нападів слов'ян і угорців, до X століття Відень став важливим торговим містом. До середини XII століття Відень — резиденція австрійських герцогів Бабенберґів. 1155 року герцог Генріх II Бабенберґ побудував будинок на площі Am Hof. У 1137—1147 роках збудували першу церкву на місці собору Святого Стефана. Сучасний собор споруджено в XIII—XV століттях. Чумний стовп З 1278 року Відень став форпостом династії Габсбурґів. 1469 року імператор Фрідріх III домігся від папи Павла II заснування у Відні дієцезії (доти Австрія була духовно підпорядкована єпископові Пассау). У 1529 і 1683 роках Відень безуспішно брали в облогу турки. 1679 року вибухнула епідемія чуми. 100-тисячне населення міста зменшилося на третину. Із XVI століття Відень — столиця багатонаціональної держави австрійських Габсбургів; з XVII століття і особливо у XVIII столітті місто стало осереддям численної придворної бюрократії. З XVIII століття тут розвивається мануфактурна промисловість (текстильне виробництво і виробництво предметів розкоші). У XVIII — початку XIX століття Відень — важливий центр світової культури, особливо музичної. У 1805 і 1809 роках місто перебувало під окупацією військ Наполеона. 1814 року тут пройшов Віденський конгрес, що сформував політичну карту Європи на 100 наступних років. У першій половині XIX століття бурхливо розвивалися культура та мистецтво — виник стиль бідермаєр, засновниками якого стали відомі віденські композитори, художники і театральні діячі. Відень перетворився на всеєвропейський музичний центр. Епоха бідермаєра завершилася революцією 1848 року, у якій віденці брали активну участь. Наприкінці XIX століття у Відні тривало процвітання культури, науки й освіти. Світовою популярністю користувалися Віденський університет і Академія наук. 1897 року представники віденської богеми створили групу «Secession» (Коломан Мозер, Ґустав Клімт і Отто Ваґнер. Монумент загиблим 1945 року солдатам радянської армії На початку XX століття Відень — найбільше місто в Європі (понад 2 млн населення; зараз — 1,67 млн). Проте з поразкою Австро-Угорщини в Першій світовій війні місто втратило свій вплив. Війна призвела до падіння Габсбурґів і спричинила занепад Відня, породжений інфляцією та політичною боротьбою між соціалістами та консерваторами. Муніципалітет, що балансував між інтересами мас і капіталу, реалізував обширну програму будівництва доступного житла і міської інфраструктури, але не міг запобігти зіткненню між партіями. 1928 року у Відні почалися масові заворушення, які забрали 89 життів; 1934 року спалахнуло Лютневе повстання. Режим австрофашизму, що прийшов до влади 1934 року, не зміг зберегти незалежність країни, і в ніч проти 12 березня 1938 року до Відня ввійшли гітлерівські війська. Відень було звільнено в ході Віденської наступальної операції 13 квітня 1945 року спільними діями 3-го Українського фронту (командувач Маршал Радянського Союзу Федір Толбухін та Австрійського руху опору, очолюваного майором Карлом Соколом (). Згідно з угодою про зони окупації в Австрії і про управління Віднем (липень 1945 р.), місто розділили на 4 сектори окупації: радянський, американський, англійський і французький; центр перебував під спільною 4-сторонньою окупацією. Окупаційні війська залишили місто 1955 року. У 2-й половині 1950-х рр. Відень знов розгорнув масове будівництво муніципального житла, в 1970—1980-ті рр. істотно реконструювали центр міста, уникнувши при цьому небезпек «брюсселізації». 2004 року у Відні вперше був скликаний Віденський економічний форум, створений для розвитку економічного співробітництва і просування інвестицій у країнах від Адріатики до Чорного моря. Демографія Населення Демографічний графік зросту населення Відня У зв'язку з індустріалізацією та імміграцією з інших частин Австрійської імперії у 1910 році, у Відні мешкало ніж 2 мільйони жителів, і це було одне з шести найбільших міст у світі. На рубежі століть у Відні було дуже багато чеського та угорського населення, однак, після першої світової війни, багато чехів і угорців повернулися у свої споконвічні країни, що призвело до зниження віденської громади. В самий розпал міграції, близько однієї третини населення столиці імперії було слов'янського або угорського походження. До 2001 року 16 % містян, при перепису населення, що проживали в Австрії були іншої національності, ніж австрійської, майже половина з яких були з колишньої Югославії, перш за все серби, а далі турки (39000 або 2,5 %), поляки (13600, або 0,9 %) і німці (12700, або 0,8 %). Рік 1754 1800 1850 1900 1910 1923 1939 Загальначисельність населення 175,460 271,800 551,300 1,769,137 2,083,630 1,918,720 1,770,938 Рік 1951 1961 1971 1981 1991 2001 2008 Загальначисельність населення 1,616,125 1,627,566 1,619,885 1,531,346 1,539,848 1,550,123 1,678,435 Мови міста Відень є центром австрійської групи (діалекту) німецької мови. Австрійським діалектом говорять всі жителі міста, він є за своєю лексикою близький до баварського діалекту (баварська мова), а іноді із значною кількістю мовних запозичень періоду Монархії Габсбургів, особливо з чеської та угорської мов. Значна частина мешканців сьогоднішнього міста володіє класичною німецькою мовою, а також деякими етнічними мовами меншин, що переселилися до міста. Зокрема, це угорська, чеська, словацька, сербська, турецька, боснійська та хорватські мови, а також окремо слід виділити ромів, що населяють Відень та його околиці. Релігія Відень є центром єпархії Римо-Католицької церкви. За переписом населення 2001 року, населення міста розподіляється за релігіями так: * Католицизм 49,2 % * Небоговірні 25,7 % * Іслам 7,8 % * Православ'я 6,0 % * Протестантизм (в основному лютеранство) 4,7 % * Юдаїзм 0,5 % * Інше або без відповіді 6,3 % Україніка Історія Про значну роль українців в історії Відня свідчить участь козаків у битві 1683 року та заснування у 1784 році центральної греко-католицької парафії при церкві святої великомучениці Варвари на Постґассе, яка дотепер є осередком українського життя в Австрії. 24 березня 1923 р. відбулись загальні збори представників української та білоруської громад (600 осіб; зокрема, М.Левицький, С.Русова, О.Терлецький), на яких було засуджено рішення Ради послів держав Антанти щодо східних кордонів Польщі від 15 березня 1923 р. про анексію Східної Галичини Польщею. Відомі люди Погруддя І.Франка у Відні Народились * Гуґо Противенський (1882 — †?) — командир 11-тої Стрийської бригади УГА. * Август-Йосип Кучера (1887 — †?) — підполковник Армії УНР. * Альфонс Ерле (1888 — †1939) — начальник штабу I-го корпусу Української Галицької Армії, згодом Бригадефюрер СА. * Рудольф Странський (1893 — †1965) — командир 14-тої бригади УГА. * Едвард Бернгубер (1897 — †1920) — військовий льотчик Повітряного флоту УНР. * Франц Рудорфер (1897 — †1919) — військовий льотчик-ас Української Галицької Армії * Оскар Гомолка (1898—1978) — австрійський актор * Ярослава Поповська— (1914 — †1995) — громадська та культурна діячка післявоєнної Перемишльщини * Тетяна Антонович (1915 — †2001) — лікарка, громадська діячка. * Борис Левицький(1915 — †1984) — журналіст, публіцист і політичний діяч. * Віктор Поспішіл — (1915 — †2006) — релігійний діяч, священник УГКЦ, доктор канонічного права. * Олена Весоловська (1917 — †2003) — громадська діячка. * Осип Хома (1917 — †1958) — боксер, стрілець УПА. * Іван Лисяк-Рудницький (1919 — †1984) — історик, політолог, публіцист. * Руслана Антонович (1938) — американська піаністка українського походження. * Роман Купчинський (1944 — †2010) — український і американський журналіст, розвідник. * Ігор Пясковський (1946 — †2012) — музикознавець, доктор мистецтвознавства. * Сергій Сінченко (1946) — політик. * Георгій Казаков (1947 — †2013) — графік і живописець. * Валентин Соколовський (1947) — кінодокументаліст, сценарист, письменник, драматург. * Оксана Славова (2001) — австрійська художня гімнастка українського походження. Померли * Юрій-Франц Кульчицький — шляхтич гербу Сас, перекладач та розвідник польського короля Яна Собеського, герой Віденської битви 1683 року; згодом — віденський підприємець, власник однієї з перших віденських кав'ярень, вважається автором рецепту віденської кави. * Єронім Стрілецький — церковний діяч, письменник, ієромонах-василіянин. * Андрій Розумовський — російський граф, пізніше — князь, дипломат, дійсний таємний радник 1-го класу українського походження, син останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, приятель і меценат Людвіга вана Бетховена. * Микола Нодь — літератор, музикант, громадський діяч. * Володимир Бучацький — суддя, актор, письменник. * Дмитро Катамай — військовик (четар Легіону УСС), публіцист і редактор, громадський діяч. * Галя Мороз — діячка молодіжного і національно-визвольного руху, членкиня Організації українських націоналістів. * Клавдія Радкевич — драматична артистка і співачка (альт). * Василь Черський — командир 3-ї Бережанської та Гірської бригад УГА. * Йоганн Куніш — начальник штабу Першого корпусу УГА. * Фердинанд Льонер — начальник штабу I-го корпусу Української Галицької армії. * Еміль Клюн — командир вишколу Української Галицької армії. * Олександр Греків — генерал-хорунжий Армії УНР, Начальний командант УГА. * Броніслав Абель — начальник штабу 11-тої Стрийської бригади УГА. * Антон Легар — перший командир бойової групи «Наварія» Української Галицької Армії. * Петро Терещук — скульптор. * Андрій Жук — громадсько-політичний діяч, дипломат і публіцист. * Василь Колотило — публіцист, громадсько-культурний діяч. * Підляшецький Орест-Омелян — отаман УГА, судовий референт Державного секретаріату військових справ. Перебували в місті * Українець Ю. Кульчицький започаткував традицію славетної віденської кави. На його честь перейменована колишня вулиця Лінієнгассе (Liniengasse) на Колшіцкіґассе (Kolschitzkygasse). На розі вулиць Kolschitzkygasse і Favoritenstrasse, 46 на фасаді будинку 12 вересня 1885 року у річницю битви на горі Каленберг було встановлено пам'ятник Юрію Кульчицькому. * З осені 1892 року Іван Франко працював у Відні над завершенням своєї докторської дисертації про духовний роман «Варлаам і Йоасаф» (під керівництвом Ватрослава Ягича), яку 1 липня 1893 р. захистив у Віденському університеті. Згодом І.Франко активно співпрацював у віденській пресі (збірка його німецькомовних праць складає книгу обсягом 700 сторінок).. У місті є 2 меморіальні таблиці на його честь, а також погруддя роботи львівського скульптора Любомира Яремчука, встановлене у 1999 році праворуч церкви Святої Великомучениці Варвари. Відкриття пам'ятника відбулося 28 травня 1999 року. Проєкт цього пам'ятника створили архітектори Василь Каменщик та Володимир Турецький. У Відні є пам'ятник І.Мазепі, пам'ятник українським козакам — учасникам «Віденської відсічі» у парку (Türkenschanzpark) 19-го адміністративного району Відня, Лесі Українки, Л.Курбаса, М.Грушевського, І.Пулюя та П.Куліша (саме у Відні вони видали 1903 року свій український переклад Біблії), І.Горбачевського, А.Гнатишина, К.Томащука. В період 1916—1918 років у Відні друкувався часопис Ukrainische Blätter. Освіта В Інституті славістики Віденського університету діє відділення україністики, де навчаються 20-30 студентів. Інфраструктура міста Медицина Освіта Академія образотворчих мистецтв Віденського університету Віденський економічний університет У Відні є: 283 початкові школи (Volksschulen), з яких 217 є державними школами; 120 шкіл (Hauptschulen), з яких 96 є державними; 46 спеціальних шкіл (Sonderschulen), з яких 40 є державними школами; та 95 загальноосвітніх шкіл (Allgemeinbildende höhere Schulen), з яких 67 є державними школами. Також у Відні є 28 професійно-технічних училищ (Berufsschulen), з яких 25 державних, 22 професійно-технічних училищ та коледжів (technische und gewerbliche mittlere und höhere Schulen), з яких 11 державних, 21 вузькоспеціалізована середня школа, з яких 8 державно-громадські і 16 комерційних шкіл і коледжів (kaufmännische mittlere und höhere Schulen), з яких 6 державно-громадські. Віденський університет є також найбільшим і найстарішим університетом в сучасному німецькомовному світі (найперший старий німецький університет був в Празі). Він був заснований у 1365 році як «Alma Mater Rudolphina» і був відомий в основному через свою медичну школу (з 2004 року існує вже як незалежний університет під назвою Медичний Університет Відня). У 1692 році була створена Академія витончених мистецтв у Відні, заснована як приватна академія (Hofkammermalers Peter Strudl); у 1765 році був заснований заклад Марії Терезії, який, згодом, став Університетом Ветеринарної медицини Відня. Загалом, місто славиться своєю вищою школою, у Відні багато історичних та відомих в світі університетів: * Академія образотворчих мистецтв * Дипломатична академія Відня * Віденський медичний університет * Приватний університет управління Відня * Університет прикладних мистецтв у Відні * Віденський університет музики й виконавського мистецтва * Університет ветеринарної медицини Відня * Віденський університет * Віденський економічний університет * Університет природних ресурсів і прикладних природничих наук (Відень) * Віденський технічний університет Vienna University of Technology * Вебстер університет у Відні Відомі ще численні міжнародні школи у Відні: * Американська міжнародна школа (Відень) * Дунайська міжнародна школа * Міжнародний університет у Відні * Французький ліцей Відня * Віденська християнська школа * Віденська міжнародна школа Наукові заклади * Австрійський інститут економічних досліджень * Віденський інститут міжнародних економічних досліджень * Австрійська національна бібліотека * Австрійський літературний архів * Австрійський державний архів Парки Торгівля Транспорт У Відні добре розвинений громадський транспорт. Його основу складають: * мережа швидкісних поїздів S-Bahn, що підпорядковується австрійській федеральній залізниці; * віденський метрополітен U-Bahn, трамваї та автобуси, що входять до складу компанії Wiener Linien; * ); * швидкісні поїзди (CAT), що йдуть із міжнародного аеропорту Швехат до центру Відня; * інші приватні автобусні лінії. Трамвайне сполучення у Відні існує з 1865 року і зараз нараховує близько 179 км залізничної колії. Таким чином, у Відні знаходиться одна з найстаріших та найдовша трамвайна мережа у світі. У 1898 році було відкрите сполучення швидкісних поїздів Stadtbahn, яке зараз відоме як U-Bahn та S-Bahn. Автобусні маршрути почали працювати у Відні з 23 березня 1907 року. Мережа автобанів і залізниць сполучає Відень з іншими містами Австрії і Європи. Єдиний Головний вокзал знаходиться на стадії будівництва, дальні рейси обслуговують три головні вокзали: Південний, Західний і вокзал імені Франца Йосипа. Віденський міжнародний аеропорт Швехат розташований за 18 кілометрів на південний схід від центру міста і є найбільшим і найважливішим аеропортом Австрії. Центр міста — пішохідна зона, у якій єдиний вид транспорту — фіакр. Культура, визначні пам'ятки Гундертвассергаус — будинок із нерівними підлогами, дахом, вкритим землею і травою, деревами, що ростуть із середини квартир Музей Леопольда Штрудльгофські сходи У Відні розташований міжнародний центр ООН — VIC. Віденська опера — одна з найвідоміших у світі. Гундертвассергаус — шедевр архітектора Гундертвассера. Гофбурґ — резиденція імператорів Священної Римської імперії. Палац Бельведер — розкішний бароковий палацовий комплекс. Будинок парламенту Австрії — один з найяскравіших прикладів неогреку в Європі. Театри * Віденський театр «Уранія» Музеї Відня Музейний квартал Музей історії мистецтв Альбертіна — один із найвизначніших музеїв образотворчого мистецтва у світі. Військово-історичний музей — один з найстаріших військово-історичних музеїв у світі. Палац Бельведер Віденський будинок мистецтв Музей декоративно-ужиткового мистецтва Музей сучасного мистецтва Музей Леопольда (заснував Рудольф Леопольд, твори Егона Шиле, Густава Клімта, дизайнерські твори від Йозефа Хофмана до Коломана Мозера) Технічний музей. Віденський хор хлопчиків виступає в залі Віденського музичного товариства Зоопарк Шенбруннський зоологічний парк віденської аристократії був започаткований у 1752 році при резиденції Габсбурґів палацу Шенбрунн, що заступив невеликий, відомий ще від 1540 року, звіринець. Він містився просто в парку палацу Шенбрунн у районі Гітцинґ. Музика Відень славний своїми музичними традиціями. Окрім Віденської опери тут функціонує відомий на весь світ Віденський філармонічний оркестр, який щорічно проводить традиційний Новорічний концерт у Золотому залі Віденської філармонії. Місто також славиться на весь світ Хором хлопчиків. Кіно Щороку у жовтні з 1960 року в місті відбувається міжнародний «Віденський кінофестиваль». Переможці нагороджуються «Кінопремією Відня» (Vienna Film Prize). Традиційно демонстрування фільмів відбувається у кіноцентрах: Gartenbaukino, Urania, Metro-Kino, Filmmuseum, Stadtkino. Спорт Ернст-Гаппель-Штадіон Відень є місцем проведення різних спортивних заходів, включаючи Віденський міський марафон (Vienna City Marathon), який залучає більше 10000 учасників-марафонців щорічно і зазвичай проводиться у травні. У 2005 році в місті проводився Чемпіонат світу з хокею із шайбою, фінал якого також відбувся у Відні. Найбільший футбольний стадіон Австрії — «Ернст-Гаппель-Штадіон» став місцем проведення чотирьох фіналів Ліги Чемпіонів і Кубка європейських чемпіонів (1964, 1987, 1990 і 1995 років), а 29 червня 2008 року у столиці Австрії провели фінал європейського футбольного форуму Євро-2008. У віденців улюбленим видом спорту є плавання, яке поступається за популярністю лише футболу. Для цієї мети споруджено численні басейни є, а також користаються наявністю упорядкованих природних вод, особливо пляжі (Gänsehäufel) і піщані острови в Старому Дунаї. В столиці Австрії зосереджено найбільше спортовців та спортивних команд країни. Найвідоміші місцеві клуби — футбольні: «Рапід» (SK Rapid Wien) — 32 австрійських чемпіонських звань, «Аустрія» (FK Austria Wien) — з 23 титулами чемпіона і 26 разів володар Кубка країни) і найстаріша команда Австрії — «Перший Віденський ФК» (First Vienna FC). Інші відомі спортивні клуби: (Dodge Vikings Vienna) — американський футбол, який вигравав європейський форум (Eurobowl) між 2004 і 2007 роками 4 рази підряд; (Aon hotVolleys Vienna) одна з провідних волейбольних команд Європи, (Superfund Wanderers) — бейсбол, і «Відень Кепіталс» (Vienna Capitals) — хокей з шайбою. Популярна жіноча гандбольна команда (Margareten Fivers) та чоловіча дружина (SG Handball West Wien), адже саме в Відні, була створена і розташована Європейська федерація гандболу. На додаток до командних видів спорту, є у Відні розвивається широкий спектр індивідуальних видів спорту. Численні бігові доріжки у Пратері або на набережні Дунаю чи його островів є дуже популярними серед громади міста та її спортовців. Значні змагання відбуваються на («Ferry-Dusika») критому стадіоні. Для велосипедистів прокладені більше 1000 кілометрів маршрутів, на додаток до численних гірські велосипедних ділянок в горах поблизу міста. На Старий Дунай і Дунай виходять численні веслувальники, у цілому, тут налічується 11 різних клубів веслування. У Відні є чисельні гольф-клуби, які є асоційованими членами австрійської Асоціації гольфу. А Фехтувальний клуб Відня один з найвідоміших в Європі. В місті також розвиваються й зимові види спорту, через близькість альпійських гір та розгалуженої мережі та інфраструктури гірськолижного спорту. Політика До 1918 року політику Відня формувала Християнсько-соціалістична партія (нині не існує), особливо Карл Люґер, багаторічний міський голова. В наші дні Відень є форпостом австрійських соціал-демократів. Вони прийшли до влади ще в період Першої республіки (1918–1934) і провели безліч давно назрілих соціальних реформ, поліпшивши якість життя сотень тисяч робітників. Політику тогочасної мерії поважали соціалісти всієї Європі, які називали місто «Червоним Віднем» (Rotes Wien). Єдиною перервою в правлінні соціал-демократів у місті були 1934–1945 роки, коли в країні запанував австрофашизм, а потім і нацизм (після аншлюсу). Персоналії У Відні жили і працювали композитори Вольфганг Амадей Моцарт, Людвіг Бетховен, Ф.Шуберт, Й.Штраус, Йоганес Рукґабер, психолог Фройд — і багато інших видатних діячів науки і культури. * Марія-Луїза Австрійська (1791—1847) — дочка імператора Священної Римської імперії Франца II (з 1806 — імператора Австрії Франца I), внучата племінниця Марії Антуанетти * Каетан фон Фельдер (1814—1894) — австрійський ентомолог * Фрідріх Оман (1858—1927) — австрійський архітектор * Артур Шніцлер (1862—1931) — австрійський прозаїк та драматург * Марія фон Вечера (1871—1889) — австрійська дворянка, коханка австрійського кронпринца Рудольфа * Фріц Крейслер (1875—1962) — австрійський композитор і скрипаль * Джое Май (1880—1954) — німецький і американський кінорежисер і продюсер австрійського походження * Стефан Цвейг (1881—1942) — австрійський письменник, критик * Еріх фон Штрогейм (1885—1957) — американський кінорежисер, актор, сценарист * Макс Стайнер (1888—1971) — американський кінокомпозитор * Фріц Ланг (1890—1976) — австрійсько-німецько-американський кінорежисер, сценарист, продюсер і актор * Маді Кристіянс (1896—1951) — австрійська акторка * Йозеф Шильдкраут (1896—1964) — австрійський актор * Антон Волбрук (1896—1967) — австрійський актор * Фред Циннеманн (1907—1997) — американський кінорежисер австрійського походження * Ґертруда Прессбурґер — австрійська жертва Голокосту * Міклош Іжо — угорський скульптор, працював у скульптурній майстерні. З 1859 року навчався у Віденській академії образотворчих мистецтв * Паула Весселі (1907—2000) — австрійська акторка театру і кіно, кінопродюсер * Отто Скорцені (1908—1975) — австрійський інженер і підприємець, оберштурмбанфюрер СС * Луїза Райнер (1910—2014) — німецька актриса * Ернест Голд (1921—1999) — американський кінокомпозитор * Оскар Вернер (1922—1984) — австрійський актор * Марія Шелл (1926—2005) — швейцарська актриса австрійського походження * Зента Бергер ( 1941) — австрійська і німецька актриса та продюсер * Марія Ром (1945—2018) — австрійська актриса * Купченко Ірина Петрівна ( 1948) — радянська і російська акторка театру і кіно * Удовиченко Лариса Іванівна (* 1955) — радянська та російська акторка театру і кіно. Зовнішні відносини Відень є однією з неофіційних столиць світу (в питаннях зовнішніх відносин і дипломатії). Віками, за містом закріпилася слава дипломатичних урегульовувань та місця міждержавних відносин. Завдяки цьому в світовому політикумі закріпилися певні дефініції-поняття, притаманні тільки з Віднем: * Віденський конгрес — (Congress of Vienna) * Віденська конференція (Vienna Conference) * Віденські договори (Treaty of Vienna) * Віденська конвенція (Vienna Convention): Віденська конвенція про право міжнародних договорів Віденська конвенція про дипломатичні відносини Віденська конвенція про дорожній рух Віденська конвенція про дорожні знаки та сигнали Віденська конвенція про охорону озонового шару Міжнародні організації в Відні Відень було проголошено в 1979 році, третім містом перебування численних світових координаційних структур, нарівні з ООН-Сіті в Нью-Йорку і ООН-Сіті в Женеві. Тому й постав ООН-Сіті в Відні на північ від річки Дунай (згодом тут «виріс» цілий представницький комплекс з назвою Дунай-Сіті), крім того, місто є домівкою для багатьох інших міжнародних організацій: * Агентство Європейського Союзу з основних прав (раніше ЕЦМРК — Європейський центр моніторингу расизму та ксенофобії) * МПІ (IPI) — Міжнародний інститут преси * МКОРД (IKSD) — Міжнародна комісія з захисту Дунаю * ОПЕК — Організація держав-експортерів нафти :: ФМРО (OFID) — Фонд ОПЕК з міжнародного розвитку * ОБСЄ — Організація з безпеки і співробітництва в Європі * Підрозділи ООН — Організації Об'єднаних Націй :: МАГАТЕ — Міжнародне агентство з атомної енергії (Нобелівська премія миру в 2005 року) :: ЮНІДО (UNIDO) — Комітет з промислового розвитку :: ЮНОДК (UNODC) — Управління з наркотиків та злочинності :: ЮНДКП (UNDCP) — Міжнародна програма з контролю над наркотиками :: УВКБ (UNHCR) ООН — Управління Верховного комісара ООН у справах біженців :: ОДВЗЯВ (CTBTO) — Підготовча комісія Організації з Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань :: ЮНСІТРАЛ (UNCITRAL) — Комісія ООН з прав міжнародної торгівлі :: УВКП (UNOOSA) — Управління ООН з питань космічного простору :: НКДАР (UNSCEAR) ООН — Комітет з дії атомної радіації ООН ::* ЮНПА (UNPA) — Поштова адміністрація ООН Благодійні організації у Відні Поряд з міжнародними та міжурядовими організаціями, існують десятки благодійних організацій, що базуються у Відні, ці організації надають допомогу товарами і фінансову допомоги десяткам тисяч знедоленим дітям і нужденним людям в країнах, що розвиваються. Однією з таких організацій є мережа «SOS Children's Villages», заснована Германом Гмайнером в 1949 році. Сьогодні, села «SOS-Children's» діють у 132 країнах і територіях світу. Серед інших організацій слід відмітити HASCO і дитячий «Міст надії» (Childrens Bridge of Hope). Міста-побратими * , Белград — 2003 * , Братислава — 1993 (2003) * , Будапешт — 1990 * , Варшава — 2001 * , Загреб — 1994 * , Київ — 1991 * , Любляна * , Москва — 1991 * , Тель-Авів — 2005 * , Брно * , Туніс * , Стамбул — 2007 * , Тебриз — 2009 * , Ніш — відносини, схожі з «побратимством»: Дружні-побратимські відносини між районами Окремі райони Відня є побратимами й розвивають дружні культурно-мистецькі відносини з японськими містами чи районами-містами: * Alsergrund з Takarazuka, Hyōgo (з 1994 року) * Döbling з Сетагава, Токіо (з 1985 року) * Donaustadt з Аракава, Токіо (з 1996 року) * Floridsdorf з Кацусіка, Токіо (з 1987 року) * Hernals з Футю, Токіо (з 1992 року) * Hietzing з Габікіно, Осака (з 1995 року) * Innere Stadt з Таїто, Токіо (з 1989 року) * Meidling з Гіфу (з 1992 року) Крім того, віденський район Леопольдштадт (Leopoldstadt) і район Нью-Йорка — Бруклін вступили в партнерські відносини в 2007 році. Примітки Бібліографія * Jean-Paul Bled: Wien. Residenz, Metropole, Hauptstadt. Böhlau, Wien 2002, ISBN 3-205-99077-3. * Christian Brandstätter u. a.: Stadtchronik Wien. 2000 Jahre in Daten, Dokumenten und Bildern. Brandstätter, Wien und München 1986, ISBN 3-85447-229-3. * Felix Czeike: Historisches Lexikon der Stadt Wien. 5 Bände. Wien 1997. * Alexander Glück, Marcello La Speranza, Peter Ryborz: Unter Wien — Auf den Spuren des Dritten Mannes durch Kanäle, Grüfte und Kasematten. Christoph Links Verlag, Berlin 2001, ISBN 3-86153-238-7. * Wilhelm Hebenstreit: Der Fremde in Wien; und Der Wiener in der Heimath. 4. Auflage. Armbruster, Wien 1840, Digitalisat als PDF (Reiseführer von 1840). * Willy Puchner, Wien. Vergnügen und Melancholie, Wien 2008, ISBN 3-85033-159-8. * Johannes Sachslehner: Wien — Eine Geschichte der Stadt. Pichler Verlag, Wien-Graz-Klagenfurt 2006, ISBN 3-85431-399-3. * Die österreichisch-ungarische Monarchie in Wort und Bild. Band 1. Wien und Niederösterreich. 1. Abtheilung: Wien. . K. k. Hof- und Staatsdruckerei, Wien 1886, Digitalisat . * Fundort Wien. Berichte zur Archäologie Bd. 1 / 98 ff., ISBN 3-9500492-2-3. * Витман Борис: Шпион, которому изменила Родина. М., ЭЛКО-С, 1993, ISBN 5-87513-005-9. Див. також * 397 Відень, 231 Віндобона — астероїди, названі на честь міста. * Сміттєспалювальний завод Шпіттелау з дизайном авторства Хундертвассера. Посилання

Пропаганда Української повстанської армії Пропаґа́нда ( дослівно — «яка підлягає поширенню (віра)», від — «поширюю») — форма комунікації, спрямована на поширення в суспільстві — світогляду, теорії, твердження, фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції. У широкому розумінні — поширення соціально-політичних, природничо-наукових та інших знань з метою їх втілення у суспільну свідомість; у вузькому розумінні — ідеологічно спрямована діяльність будь-якої партії для формування у конкретних верств населення певних поглядів і уявлень (світогляду). Пропаґанда зазвичай повторюється та розповсюджується через різні засоби масової інформації, щоб сформувати обраний результат суспільної думки. Значення пропаганди різних партій особливо зростає у період виборчої кампанії. На відміну від об'єктивної подачі інформації, зловмисна пропаґанда подає інформацію вибірково, щоб спонукати до певних узагальнень, або використовує емоційне забарвлення повідомлення, аби спровокувати радше чуттєву, ніж раціональну реакцію на висловлене. Бажаним результатом пропаганди є зміна ставлення до її суб'єкта. Пропаґанда і її зловмисний варіант можуть використовуватись як форма політичної боротьби. Варто зауважити, що термін «пропаґанда» набув яскраво негативного емоційного забарвлення лише завдяки непрофесійній діяльності частини журналістів. Пропаґанда у своєму початковому емоційному значенні мала нейтральне забарвлення. Історія пропаґанди Слово «пропаґанда» походить від назви католицької організації Congregatio de Propaganda Fide (Конгрегація поширення віри), створеної папою Григорієм XV у 1622 році. Однак пропаґанда, як явище, існувало задовго до виникнення самого терміну. Одним з найбільш ранніх зразків пропаганди можна вважати преамбулу до Зведення законів Хаммурапі, в якій сказано, що ці закони створені для встановлення справедливості в країні і для захисту слабких від сильних. Зміст же самих законів переважно спрямовано саме на захист інтересів заможних верств за рахунок незаможного населення. Різновид пропаґанди Польський плакат 1920 р. Дядьком Семом ОУН «22 січня — День Української Державности» ОУН з сатирою на радянську владу. Британський плакат 1914 р. «Ти потрібен Лорду Кітченеру в армії»Давати визначення пропаґанді завжди було проблемою. Основні труднощі полягали у відмежуванні пропаганди від інших типів переконування та униканні подвійного підходу «якщо це роблять вони, то це пропаганда, але якщо це робимо ми, то це інформування та просвіта». Ґарт Йовет та Вікторія О'Доннел запропонували коротке й дієве визначення терміна: «Пропаґанда це умисні, систематичні спроби змінити сприйняття, маніпулювати пізнанням та спрямовувати поведінку для досягнення реакції, яка веде до бажаного наміру пропаґандиста.» Повнішим є визначення Річарда Алана Нельсона: «Пропаґанда нейтрально визначається як систематична форма цілеспрямованого переконування, яке намагається вплинути на емоції, погляди, думки й дії визначеної цільової авдиторії з політичною, ідеологічною чи комерційною метою через контрольовану передачу односторонніх повідомлень (які можуть узгоджуватися з фактами або ні) безпосередньо або через канали мас-медіа. Пропагандистські організації залучають пропаґандистів, які займаються пропаґандизмом — безпосереднім, практичним створенням та розповсюдженням таких форм переконування.» Обидва визначення фокусуються на комунікативному процесі або більш точно — на меті цього процесу та дозволяє розглядати пропаґанду об'єктивно, а потім вже тлумачити як позитивну чи негативну поведінку, залежно від поглядів глядача чи слухача. Пропаґанда використовує ті самі методи (техніки), як і реклама та зв'язки з громадськістю, кожен з яких можна вважати пропаґандою, яка просуває комерційний продукт або впливає на сприйняття організацій, осіб чи брендів. У післявоєнному використанні слово «пропаґанда» більш типово стосується політичного чи націоналістичного використання цих методів або просування сукупності ідей, оскільки термін набув негативного забарвлення. Феномен відкинення спостерігався у політиці через заміни «політичного маркетингу» та інших позначень на «політичну пропаґанду». Воєнний плакат «Ми це зможемо», який заохочує працівників Вестінґхауза виробляти військову продукцію Пропаґанда часто використовувалась для впливу на думки та переконання в релігійній сфері, зокрема під час розколу Римо-католицької церкви та протестантських церков. Пропаґанда стала звичнішою у політичному контексті, зокрема означає певні намагання, фінансовані урядами, політичними групами, але також із прихованими інтересами. На початку XX сторіччя основним прикладом пропаганди був партійний слоган (гасло). Також на початку XX сторіччя термін «пропаґанда» використовувався піонерами новосформованої галузі відносин з громадськістю для опису їхньої діяльності. Таке застосування терміна відмерло в часи Другої світової війни, оскільки ця галузь почала уникати слова, яке набуло негативного забарвлення. Буквально перекладається з латинської мови як «те, що має бути розповсюджене», в деяких культурах термін є нейтральним або навіть і позитивним, водночас в інших цей термін набув яскраво негативного забарвлення. Емоційне забарвлення терміна «пропаґанда» може змінюватися з часом. Наприклад, в португальській мові та деяких іспаномовних країнах, зокрема південному конусі, слово «пропаганда» стосується найзвичнішого маніпулятивного засобу — «реклами». В англійській мові «пропаґанда» від самого початку була нейтральним терміном для опису розповсюдження інформації з певної причини. Протягом XX сторіччя термін набув яскраво негативного емоційного забарвлення в західних країнах, яким позначається умисне розповсюдження часто хибних, але конкретних «потужних» закликів на підтримку чи виправдання політичних дій чи ідеологій. Це перевизначення відбулося тому, що як Радянський союз, так і Німецький уряд на чолі з Гітлером дозволяли собі відверто використовувати пропаґанду відповідно до постулатів комунізму та нацизму в усіх формах публічного вираження. Оскільки ці ідеології були огидні ліберальним західним суспільствам, то й негативні відчуття до них спроектувалися на саме слово «пропаґанда». Родерік Гіндері стверджує, що пропаґанда вживається лівими, правими і основними центристськими партіями. Гіндері далі обґрунтовує, що дебати довкола більшості соціальних питань можуть бути легко переглянуті в контексті питання «це є чи не є пропаґандою?» Не слід ігнорувати зв'язок між пропагандою, ідеологічною обробкою та тероризмом/контртероризмом. Він стверджує, що погрози знищення часто є настільки соціально спустошливими, як і саме фізичне спустошення. Пропаґанда також має багато спільного з урядовими кампаніями інформування громадськості, які спрямовані на заохочення чи відраджування від певних форм поведінки (як, скажімо, пристібатися пасками безпеки, не курити, не смітити тощо). Знову ж таки, пропаганда має більш політичні обертони. Пропаґанда може бути у формі листівок, плакатів, теле- та радіопередач, вона може поширюватись і на інші мас-медіа. У випадку Сполучених Штатів існує також законодавчо встановлена різниця між рекламою (видом «відкритої пропаґанди») та тим, що Рахункова палата США, орган Конгресу США, називає «прихованою пропаґандою».ОУН, яка закликає до боротьби проти колгоспівТеорія журналістики загалом вважає, що повідомлення новин повинні бути об'єктивними, давати читачеві точне підґрунтя та аналіз предмету. З іншого боку, реклама виросла з традиційної комерційної реклами, залучивши в себе нові типи у формі оплачених статей або передач, поданих як новини. Вони переважно висвітлюють питання в дуже суб'єктивному та часто неправильному ракурсі з метою радше переконати, ніж інформувати. Зазвичай вони використовують приховані методи пропаґанди, які не використовуються у традиційній комерційній рекламі. Якщо читач вірить, що оплачена реклама є насправді повідомленням новин, то повідомлення, яке рекламодавець намагається донести, легше «сприймається на віру» чи «сприймається як власна думка». Така реклама вважається очевидним прикладом «прихованої» пропаґанди, оскільки виглядає об'єктивною інформацією, а не оманливою пропаґандою. Законами різних країн часто передбачається, що реклама, яка подається як повідомлення новин, мусить бути позначена, як така що подана на правах оплаченої реклами. Пропаґанда є одним з основних засобів політичної маніпуляції. Пропаґанду можна порівнювати з рекламою. Реклама ближче до самопрезентації або до інформаційного жанру. Серцевину широкого сімейства інформаційних жанрів — ділових, політичних, релігійних — складає оголошення. Коли вихідна сигнальна функція повідомлення концентрує в собі елементи експресії (емоційної виразності) і сугестії (навіювання), реклама здобуває найбільшої ефективності. Реклама, яка закликає до конкретних політичних дій, перетворюється на агітацію . Навіть якщо агітаційна реклама прагне викликати більш колективну, ніж індивідуальну дію, вона залишається агітаційною рекламою. На відміну від реклами, пропаганда не обмежується жорсткими часовими рамками і її складно виявити. Реклама впливає насамперед на емоції людей. Пропаґанда впливає як на емоції, так і на розум людей. Пропаґандист намагається змінити спосіб, у який люди розуміють питання чи ситуацію, щоб змінити їхні дії та очікування у бажаний для зацікавленої групи спосіб. У цьому сенсі пропаганда є логічним продовженням цензури, у якій досягаються ті самі цілі без заповнення людських розумів відредагованою інформацією, а запобіганням стиканню людей з конфліктно-протилежними поглядами. Пропаґанда відрізняється від інших форм переконування, намаганням пропагандиста змінити розуміння людей скоріше завдяки брехливості та спантеличенню, ніж переконуванням та розумінням. Лідери певної організації знають, що інформація однобока чи неправдива, але це може бути невідомо рядовим членам, які допомагають розповсюджувати пропаґанду. Пропаґанда є потужною зброєю у війні; використовується для дегуманізації та створення ненависті до відповідного ворога як зовнішнього, так і внутрішнього, створенням хибного образу у свідомості. Це може відбуватися з використанням принизливою або расистської термінології, униканням деяких слів або з використанням непідтверджених заяв про ворожі звірства. Більшість пропагандистських війн вимагають, щоб власне населення відчувало, що ворог приніс несправедливість, що може бути тільки уявним, а може і базуватись на фактах. Власне населення має вирішити, що їхня нація захищає справедливість. Пропаґанда є також методом, який використовується у психологічній війні, яка може також використовувати операції під чужим прапором. Термін пропаганда може також стосуватися хибної інформації, спрямованої на посилення способу мислення людей, які вже вірять в те, що потрібно пропаґандисту. Припускається, що якщо люди вірять в щось хибне, то їх постійно будуть мучити сумніви. Оскільки сумніви неприємні (див когнітивний дисонанс), то люди намагатимуться позбутись їх і, таким чином, стануть сприйнятливими для впливу пропаганди. З цієї причини пропаганда часто адресована людям, які вже симпатизують ідеї. Цей процес підсилення використовує схильність індивіда до самовибраних «прийнятних» джерел інформації як механізм для підтримання контролю. Типи пропаґанди Пропаґанда може класифікуватися відповідно до джерела та природи повідомлення. Біла пропаґанда загалом походить з відкритого доступного джерела та характеризується м'якшими методами переконання, такими як стандартні техніки відносин з громадськістю та однобічним поданням аргументів. Чорна пропаґанда подається ніби з одного джерела, проте насправді є з іншого. Маскування правдивого джерела пропаганди є найпоширенішим, коли це пропаґанда ворожої країни чи організації з негативним іміджем. Сіра пропаґанда — це пропаґанда без визначеного джерела чи автора. Основне призначення сірої пропаганди полягає в тому, щоб змусити ворога повірити в брехню використовуючи так звані солом'яні аргументи: перша фаза — змусити когось повірити в «А», запускається сіра пропаганда «Б», яка протилежна до «А». У другій фазі «Б» дискредитується використовуючи опудало. Тоді ворог прийде до висновку, що «А» — правда. Позитивна (конструктивна) пропаґанда прагне довести до споживача ті або інші переконання в дохідливій формі. Мета позитивної пропаґанди — сприяти соціальній гармонії, злагоді, вихованню людей згідно із загальноприйнятими цінностями. Позитивна пропаґанда виконує виховну та інформаційну функції в суспільстві. Вона здійснюється в інтересах тих, до кого скерована, а не обмеженого кола зацікавлених осіб. Позитивна пропаґанда, на відміну від негативної, не переслідує маніпулятивної мети. Проте, оскільки «загальноприйняті цінності» вже й без пропаґанди є загальноприйнятими, справжня мета «конструктивної» пропаганди часто розходяться з тими, які декларуються пропаґандистам. Негативна (деструктивна) пропаґанда нав'язує людям ті або інші переконання за принципом «мета виправдовує засоби». Мета негативної пропаґанди — розпалювання соціальної ворожнечі, нагнітання соціальних конфліктів, загострення суперечностей у суспільстві, пробудження низинних інстинктів у людей тощо. Це роз'єднує людей, робить їх слухняними волі пропаґандиста. Технологія створення «образу ворога» дозволяє згуртувати натовп навколо пропагандиста, нав'язати натовпу вигідні йому переконання і стереотипи. Основна функція негативної пропаґанди — створення ілюзорної, паралельної реальності з «перевернутою», або спотвореною системою цінностей, переконань, поглядів. Негативна пропаганда активно використовує низьку критичність та навіюваність мас щоб маніпулювати цими масами в інтересах невеликої групи осіб. Ці різні типи пропаґанди відрізняються кількістю правдивої та правильної інформації, яку можна використати для боротьби з пропаґандою. Наприклад, протидію білій пропаґанді легко знайти, дискредитувавши джерела пропаганди. Протидія сірій пропаґанді, якщо таку пропаганду виявлять (часто з внутрішнього джерела), може спровокувати певного рівня публічні протести. Протидія чорній пропаґанді часто не очевидна та небезпечна при оприлюдненні, оскільки ознайомлення громадськості з джерелами і тактикою чорної пропаганди підірве всю кампанію чорної пропаґанди або викличе протидію з боку чорних пропаґандистів. Пропаґанда може здійснюватись таємно. Наприклад, принизлива дезінформація про історію певних груп або чужих країн може заохочуватися або толеруватися в системі освіти. Оскільки деякі люди двічі перевіряють вивчене у школі, така дезінформація повторюватиметься журналістами і батьками, що врешті-решт посилить ідею, ніби ця порція дезінформація є «загальновідомим фактом», навіть якщо жоден з тих, хто повторює цей міт, не зможе вказати жодного авторитетного джерела. Ця дезінформація здійснює кругообіг в медіа та системі освіти навіть без потреби урядового втручання в ЗМІ. Така проникаюча пропаґанда може використовуватись для політичної мети: даючи громадянам хибне враження про якість та політику їхньої країни, їх можуть спонукати відкидати певні пропозиції або зауваження чи ігнорувати досвід інших. Див. також маркетинг, реклама. Методи пропаґанди Звичайними засобами для передачі повідомлень пропаґанди є: повідомлення новин, урядові повідомлення, історичні огляди, псевдонаука, книги, листівки, пропагандистські фільми, радіо, телебачення, плакати й афіші. Менш поширеними тепер є поштові конверти, зразки яких дійшли до нас з часів Громадянської війни в Америці. По суті, все зображене на плакаті можна відобразити, зменшивши у відповідних пропорціях, на кишенькових конвертах. У випадку радіо та телебачення пропаґанда може існувати в новинах, оглядах подій, сегменті ток-шоу, як реклама, громадські оголошення або довготривалі едверторіали (рекламні оголошення, які мають вигляд звичайної статті). Пропаґандистські кампанії часто дотримуються стратегічних шаблонів передачі інформації, щоб навіяти ідеї цільовій групі. Вони можуть починатися звичайним методом поширення інформації, як, скажімо, скидування листівок з літака або рекламок. Загалом послання будуть містити настанови як отримати більше інформації з вебсайту, гарячої лінії, радіопрограми тощо. Таким чином стратегія закріпленням рефлексу перетворює особу з отримувача інформації на шукача інформації, і відтак з шукача інформації на авторитета інформації шляхом навіювання ідей. Для здійснення пропаґанди використовують чимало методів, які базуються на дослідженнях соціальної психології. Багато з цих методів базуються на логічних помилках, оскільки пропагандисти використовують аргументи, які хоча деколи переконливі, але не завжди достовірні. Багато часу витрачено на аналіз способів, якими передаються повідомлення пропаґанди. Ця праця важлива, але зрозуміло, що стратегії розповсюдження інформації стають стратегіями пропаґанди, коли заряджені пропаґандистськими повідомленнями. Виявлення цих повідомлень є обов'язковою передумовою для вивчення методів, якими ці повідомлення розповсюджуються. Нижче наведено кілька методів для здійснення пропаґанди: ;Перехід на особистості: Ad hominem — Латинська фраза, яка означає атакувати опонента, а не його аргументи, тобто «переходити на особистості». Цей метод ще називають Отруєння джерела. ;Ad nauseam — Багатократне повторення: Цей підхід до аргументації використовує невтомне повторення ідеї. Ідея, особливо простий слоган, який повторюється достатню кількість разів, може сприйнятися як правда. Цей підхід діє, коли кількість медійних джерел обмежена або контролюється пропаґандистом. ;Апелювання до авторитету: Це спосіб використання публічних висловлень відомих або шанованих людей на користь або проти позиції, ідеї аргументу або порядку дій. Інакше називається спосіб підтвердження. ;Апелювання до страху : Особа, що використовує цей аргумент, намагається отримати підтримку своїм ідеям/поглядам, граючи на наявних страхах та упередженнях авдиторії, наприклад, Йозеф Гебельс використовував працю Теодора Кауфмана Німеччина повинна зникнути! щоб заявляти, ніби Союзники прагнуть знищити німецький народ. ;Використання упередження: Використання вагомих або емоційних термінів, щоб надати вагомості або моральної доброчинності, аби тільки повірили висловленому. Використовується для фанатичного чи обманного способу. ;Апеляція до народу: Метод, що полягає у отриманні підтримки певному висновку/твердженню з боку більшості стимулюванням почуттів та ентузіазму мас. ;Неминуча перемога або «Не спізнися»: Спосіб підтримати визначений погляд або продукт, створюючи враження, що «всі інші вже так роблять/думають і настав час приєднатися до більшості». ;Приєднуйся до маси: Ця техніка посилює природне бажання людей бути на боці переможців. Використовується для переконування авдиторії, що певна програма є виразом нестримного руху мас і приєднатися до неї — найкраще для слухачів/глядачів. ;Вродливі люди: Тип пропаґанди, яка пов'язана з відомими людьми або невизначеним колом привабливих, щасливих людей. Це спонукає інших людей думати: якщо вони придбають продукт або триматимуться певної ідеології, то теж будуть щасливі або успішні. ;Брехня: Повторюване озвучення комплексу подій, які виправдовують наступну дію. Опис цих подій має елементи правди, але наявна «Велика брехня» зрештою витискає правильне сприйняття громадськістю подій. Після Першої світової війни серед німців поширювався Міт про кинджал у спину, що пояснював причини їхньої поразки, і він став обґрунтуванням їхнього реозброєння та реваншистської агресії. Брехня та брехливість можуть бути основою багатьох пропагандистських технік включаючи Перехід на особистості, Велику брехню, Дифамацію — розголошення правдивих відомостей, які ганьблять об'єкт, Захлопування дверей, Напівправда, Обкладання ганебними «епітетами» або будь-яка інша техніка, яка базується на нечесності та брехливості. За багатьма політиками помічено прикрашання та спотворення фактів. Роберт Конквест вважає, що заперечення Голодомору було першим вагомим прикладом застосування Радянською владою пропаґандистської техніки Великої брехні. Подібні кампанії здійснювались для відволікання уваги від Московських процесів та системи ГУЛАГ.. ;Фальшива дилема: Презентування тільки двох виборів, кращим з яких є ідея чи продукт, які пропагуються. Наприклад: «Ти з нами чи проти нас….» ;Умовний рефлекс: Всі хребетні, зокрема люди, реагують на умовний рефлекс. Тобто, якщо об'єкт А завжди присутній, коли присутній об'єкт Б, та об'єкт Б породжує потужну фізичну реакцію (як огида чи задоволення), отже, коли бачимо об'єкт А без об'єкта Б, ми переживаємо ті самі відчуття. ;Когнітивний дисонанс: Люди люблять бути послідовними. Припустимо: інтерв'юер з'ясовує, що певна група людей ненавидить кандидата в президенти, але любить актора А. Він використовує схвалення актором їхнього кандидата, щоб змінити думку людей, бо вони не люблять непослідовності. Вони змушені або перестати любити актора або почати любити кандидата. ;Прості люди: Метод «простий чоловік» або «свій чоловік» намагається переконати авдиторію, що позиція пропаґандиста відображає здоровий глузд людей. Він призначений завойовувати довіру авдиторії спілкуванням по-простому та в стилі цільової авдиторії. Пропаґандист використовує просту мову та манери (та обертає послання в аудіовізуальне та особисте спілкування), намагаючись ототожнювати їхній погляд з поглядом середньостатистичної людини. Наприклад, пропаґанда через листівки може висувати аргументи на користь макроекономічних тем, таких як допомога у зв'язку з безробіттям, використовуючи звичайну аргументацію: «Припустимо, що країна має мало грошей під час спаду, ми повинні перестати платити допомогу у зв'язку з безробіттям тим, хто не працює, тому що не варто набирати кредити, коли у тебе тяжкі часи, коли треба затягнути пасок». ;Культ особи: Культ особи постає коли індивід використовує мас-медіа для створення ідеалізованого та героїчного публічного образу, часто завдяки безсумнівним лестощам та вихвалянням. Тоді героїчна особистість відстоює позиції, які бажає просувати пропагандист. Наприклад, сучасні пропагандисти наймають популярних осіб просувати їхні ідеї та/або продукти. ;Демонізація ворога Зображення осіб з ворожої нації, іншої етнічної групи, або тих, хто підтримує протилежний погляд, як нелюдей (як-от, під час Війни у В'єтнамі вживався термін «ґукс» щодо солдатів Національного фронту визволення Південного В'єтнаму), негідників, аморальних через припущення або фальшиві звинувачення. Дегуманізація є також терміном, який використовується як синонім до демонізації, останнє зазвичай є видом першого. ;Диктат: Ця техніка намагається спростити процес прийняття рішення, використовуючи образи та слова щоб донести авдиторії які конкретно дії слід здійснити, обмежуючи будь-який інший можливий вибір. Владні постаті можуть можуть використовуватись для видачі команд. Цей метод переплітається з апелюванням до авторитету, але не обов'язково. Плакат «Ты записался добровольцем?» є прикладом цієї техніки. ;Дезінформування: Створення або видалення інформації з публічних документів з метою створення неправильного документування події або дій особи чи організації, включаючи повну фальсифікацію фотографій, кінокартин, трансляцій та звукозаписів, подібно до друкованих документів. ;Захлопування дверей: Використовується для збільшення діапазону сприйняття особи. Наприклад, якщо продавець хоче продати річ за 100 грн., але публіка готова заплатити тільки 50 грн., тоді продавець спочатку ставить вищу ціну (напр. 200 грн.), а потім її знижує до 100 грн., щоб це виглядало як вигідна покупка. ;Ейфорія: Використовується подія, яка викликає ейфорію чи щастя або використовується відповідна подія для підняття бойового духу. Ейфорію можуть створювати оголошенням вихідного, роблячи доступними предмети розкоші, або проводячи парад з парадними оркестрами та патріотичними посланнями. ;Страх, невпевненість та сумніви: Намагання вплинути на сприйняття громадськості розповсюдженням негативної та сумнівної/хибної інформації, призначеної похитнути довіру громадськості до своїх переконань. Фінська діва — уособлення фінського націоналізму ;Махання прапорами: Намагання виправдати дію на підставі того, що це патріотичніше або певним чином діє на користь країні, групі або ідеї, яку підтримує цільова авдиторія. ;Нога у дверях: Часто використовується вербувальниками та торговими агентами. Наприклад, агент — особа протилежної статі підходить до об'єкта та прищеплює йому квітку або дає йому маленький подарунок. Об'єкт дякує і тепер він має психологічний борг. Наступний крок — агент просить про більшу послугу (купити щось дорожче). Неписаний соціальний договір між об'єктом та агентом спонукає об'єкта відчувати себе зобов'язаним відповісти взаємністю, погоджуючись зробити більшу послугу або купити дорожчий подарунок. Тобто слід добитися один або кілька разів «так» і тоді на цільову пропозицію об'єкт відповість теж «так». ;Блискуча загальність: Блискуча загальність — це емоційно наповнені слова, які додаються до продукту чи ідей, але не передбачають ніяких конкретних аргументів чи аналізу. Ця техніка також співвідноситься з Ефектом Барнума. Для цього можуть використовуватись і модні слова. ;Напівправда Ні за Сталіна, Ні за Суворова, Ні за Гітлера, На розум хворого, За Україну, За безмежную, Ні від Йоськи, ні від Фріца Незалежную! Вірш із листівки :Напівправдою є оманливе твердження, яке може подаватися у різних формах та обов'язково має деякі елементи правди. Твердження може бути частково правдивим, може бути повністю правдивим, будучи тільки частиною повної правди, або може містити кілька оманливих елементів, як-то неправильна пунктуація, подвійні значення, особливо якщо на меті ввести в оману, загнати в глухий кут, засудити або спотворити правду. Намагаючись дискредитувати УПА, радянська пропаганда наголошувала, що багато воїнів УПА та її керівництво воювало у німецькій армії, проте замовчувала, що УПА від створення воювало також проти німецьких загарбників. ;Навішування ярликів: Спосіб, коли пропаґандист надає явищу, проти якого виступає, негативний зміст, даючи йому назву, яка викликає негативні асоціації і навпаки. Евфемізм використовується коли пропаґандист намагається збільшити якість сприйняття, переконливість чи довіру до певних ідеалів. Дисфемізм використовується коли пропаґандист прагне дискредитувати, зменшити якість сприйняття або похитнути сприйняту правдивість об'єкта. Створюючи «ярлик» або «категорію» чи «фракцію» населенню набагато легше навести приклад цих великих структур, оскільки вони можуть піднести або зганьбити об'єкт без фактичного розголошення правдивих відомостей, які ганьблять об'єкт. Приклад: «ліберал» є дисфемізмом, спрямованим на зменшення переконливості конкретного об'єкту. Отримавши неприємну аргументацію від об'єкта, пропагандист може дати оцінку цій особі, а потім атакувати «лібералів» з наміром (1) створити політичний томагавк неконтрольованої агресії та (2) знецінити вартість об'єкта. Якщо пропаґандист вішає ярлик на високоповажаного у суспільстві індивіда, очорнення слова може здійснюватись трансляцією в медіа негативних прикладів «лібералів». Навішування ярликів можна розглядати як підвид іншої логічної хиби — «Винен, бо асоціюється з винним». У радянській пропаганді українських націоналістів (та і взагалі просто патріотів) називали українськими буржуазними націоналістами, додавши ярлик «буржуазний», який тоді в суспільстві мав скоріше негативне забарвлення. ;Розширення діапазону прийнятного: Якщо повідомлення особи є поза межами сприйняття індивіда та групи, більшість технік викликатимуть психологічний реактивний спротив (просто слухання аргументації робить меседж менш сприйнятливим). Існує два методи розширення меж сприйняття. По-перше, можна зайняти значно екстремальнішу позицію, що зробить більш помірну позицію набагато прийнятнішою. Це подібно до техніки Захлопування дверей. І як альтернатива, можна зробити власну позицію помірнішою, знизивши її до межі сприйняття, а потім протягом певного часу повільно перейти до початкової позиції. ;Бомбардування любов'ю: Використовується для залучення членів до культу або ідеології шляхом використання групи індивідів для відрізання особи від існуючої соціальної підтримки та її повної заміни членами групи, які зумисно бомбардують особу любов'ю з наміром ізолювати особу від попередніх вірувань та системи цінностей — див. Контроль Мільє. ;Управління новинами Свободою по-радянськи: За словами Адольфа Гітлера «Найблискучіші пропаґандистські техніки не породжуватимуть успіху, поки в умах не народиться назавжди один фундаментальний принцип — він має зводитись до кількох пунктів та повторюватись без перерви.» Ця ідея узгоджується з принципами умовного рефлексу, подібно до ідеї «Стояти за повідомленням». ;Контроль Мільє: Намагання контролювати соціальне оточення та ідеї використанням соціального тиску. ;Обкладання ганебними «епітетами»: Це лайлива чи образлива мова, адресована особі чи групі. Пропаґандист використовує техніку ганебних епітетів для провокування страхів та спонукання до упереджень в слухача з метою формування у слухача негативної думки про групу чи набір переконань або ідей, які пропаґандист бажає замінити, використовуючи погані прізвиська. Цей метод має на меті спровокувати висновки про щось без об'єктивного аналізу фактів. Давання прізвиськ, обкладання матюками чи вживання інших ганебних епітетів щодо опонента чи ідеї є по суті заміною для раціональних, базованих на фактах аргументів проти ідеї чи переконання і по змісту є «переходом на особистості». У комуністичній пропаґанді здібних та успішних господарів називали «куркулями» та «підкуркульниками», українців, які боролися в лавах УПА, називали «фашистськими прихвостнями». ;Затуманення свідомості, умисна неясність, плутанина: Основні положення зумисно нечіткі, тому авдиторія може обирати і свою інтерпретацію. Метою є збентежити авдиторію, використовуючи невизначені фрази без аналізу їхньої сутності чи намагання визначити їхню раціональність чи прикладність. Метою є спонукати людей швидше шукати свої власні інтерпретації, ніж просто отримати чітко подану ідею. Намагаючись виявити пропаґанду, авдиторія опускає здійснення критичного аналізу поданих ідей. Тому можуть обговорюватись їхня законність, обґрунтованість та застосування. ;Руйнування авторитетності або Reductio ad Hitlerum — порівняння з еталоном негативного : Ця техніка використовується для переконання цільової авдиторії не погоджуватись з дією чи ідеєю наголошенням, що ця ідея популярна в групи, яку цільова група ненавидить, боїться або від неї залежна. Таким чином якщо група, яка підтримує певну політику, підводиться до переконання, що небажані, деструктивні чи ниці люди підтримують ту саму політику, то члени групи можуть вирішити змінити свою початкову позицію. Це форма такої собі неправильної логіки, де А включає Х, та В включає Х, значить А = В. ;Оперантне обумовлення: Оперантне обумовлення застосовує навчання через імітацію (мавпування). Наприклад, спостерігання за привабливою особою, яка купує продукти або підтримує позицію, навчає людину купувати продукти чи підтримувати позицію. Оперантне обумовлення — це принцип, який лежить в основі Ad Nauseam (до огиди), Слогана та інших повторюваних прийомів піар-кампаній. Обумовлення оперантної поведінки — це результат підкріплення (посилення) і покарання (послаблення). ;Переспрощення причини: Бажані узагальнення використовуються, щоб надати прості відповіді на комплексні соціальні, політичні, економічні або військові проблеми. Суть полягає у пропагуванні простої відповіді на складні комплексні питання. ;Pensée unique (єдина думка): Примусове послаблення дискусії, використовуючи загалом простенькі фрази або аргументи (як то «Війні немає альтернативи»). Класичним прикладом цієї техніки є фраза Маргарет Тетчер «Цьому немає альтернативи», яку повторив також і Герхард Шрьодер. ;Відривання від контексту: Вибіркове редагування цитат для зміни значення політичних документальних фільмів, призначене дискредитувати опонента чи опозиційний політичний погляд. ;Раціоналізація (виправдання): Особи чи групи можуть використовувати бажані узагальнення щоб знайти раціональне пояснення певним діям та переконанням. Щоб виправдати такі дії та переконання часто використовуються розмиті та приємні фрази. ;Ignoratio elenchi (ігнорування теми): Це логічна хиба, коли аргумент, котрий сам по собі може бути правильним, доводить або підтримує інше твердження, ніж те, для підтримки якого його наводять. Інакше кажучи, це логічна хиба, в якій розглядається нерелевантне питання з метою відвернути увагу від фактичного предмету обговорення. ;Повторення: Повторення певного символу чи слогану так, щоб він запам'ятався авдиторії. Може бути у формі дзвоника, який звучить майже у кожному епізоді, або картинки, розміщеної майже на кожному предметі у фільмі чи епізоді. ;Цап-відбувайло : Звинувачення особи або групи для полегшення відчуття вини дійсно відповідальних осіб та/або розсіювання уваги від потреби вирішити проблему, для вирішення якої і призначалося звинувачення. Відомим прикладом цієї пропагандистської техніки є звинувачення опонентами Віктора Ющенка у його слабкості на посту президента, проте замовчується факт, що саме опоненти домоглись прийняття конституційної реформи 2004 року, згідно з якою повноваження президента різко скорочувались, а повноваження прем'єр міністра, навпаки, збільшувались, що й призвело до конфліктів між ними. Саме ця конституційна реформа розвалила помаранчеву коаліцію. ;Слогани (гасла): Слоганом є коротка влучна фраза, яка може вміщувати вішання ярликів та стереотипів. Хоча слогани можуть використовуватись для підтримки обґрунтованих ідей, на практиці вони більше звертаються до емоцій. Опоненти американського вторгнення в Ірак та його окупації використовують слоган «кров за нафту», щоб донести, що вторгнення та людські втрати було здійснено для отримання доступу до нафтових запасів Іраку. З іншого боку, прихильники американської боротьби в Іраку використовують слоган «підрізав і втікай», щоб донести, що виведення військ — це боягузтво або слабкість. ;Стереотипи: Техніка призначена спровокувати упередження в авдиторії вішанням на об'єкт пропаганди ярликів, які зображають об'єкт пропаґанди в такому світлі, що цільова авдиторія його боїться, ненавидить або гидиться чи вважає небажаним. Наприклад, репортажі про іноземну країну або соціальну групу можуть фокусуватися на стереотипних особливостях, яких очікує читач, хоча вони зовсім не відображають усієї країни чи групи. Такі репортажі часто ґрунтуються на анекдотах. У візуальній пропаганді, включаючи воєнні плакати, можуть зображати ворогів зі стереотипними рисами. ;Солом'яне Опудало : Опудало є логічною хибою та способом переконання, який базується на викривленні позиції опонента який полягає у створенні ілюзії спростування аргументів опонента шляхом їх заміни на перший погляд подібними, проте не рівносильнми аргументами («солом'яне опудало», «солом'яні аргументи») та їх спростування, при тому ніколи фактично не спростовуючи справжньої позиції опонента. Таким чином атакують не ворога, а лише його солом'яне опудало. ;Рекомендація: Рекомендації по суті є цитуваннями в контексті чи поза ним, особливо на підтримку чи проти здійснюваної політики, дій, програм чи осіб. Тут використовується репутація чи роль індивіда, який рекомендує (експерт, поважна публічна особа тощо). Рекомендація ніби повідомляє про офіційну санкцію поважної особи або авторитета на пропаговане послання. Це робиться щоб цільова авдиторія ідентифікувала себе з авторитетом (владою) або прийняла авторитетну думку та переконання як свої власні. Константина Маковського (1877 рік); зображує зґвалтування жінок башибузуками в Болгарії під час придушення Квітневого повстання (1876), що стало закликом для мобілізації громадської підтримки Російсько-турецької війни (1877–1878) за декларовану ціль — звільнення болгар. ;Техніка третя особа: Працює на принципі, що люди більш схильні сприймати аргументи з джерела, яке видається незалежним, ніж від когось, хто в цьому безпосередньо зацікавлений. Ця маркетингова стратегія, яка використовується Піар-фірмами, полягає у «вкладанні в уста медіа» заздалегідь обдуманого меседжу (повідомлення). Техніка третьої особи може набувати різних форм, починаючи від наймання журналістів для подання організації у привабливому світлі до використання заангажованих науковців для представлення публіці їхніх можливо не абсолютно об'єктивних результатів досліджень. Часто для донесення послання використовуються астротурфінгові групи чи ширмові групи. ;Кліше без суті: Загально використовувана фраза, часто відома як народна мудрість, призначена для пригнічення когнітивного дисонансу. Хоча фраза сама по собі і може бути дійсною в певних контекстах, проте її застосування як засіб для усунення незгоди або виправдання хибної логіки якраз і робить її «без суті». ;Переміщення: Переміщення — спосіб завоювати схвалення, використовуючи асоціації з будь-чим іншим, що викликає загальне схвалення, або навпаки, дискредитує. Часто яскраво візуально, ця техніка використовує символи (наприклад Свастика). Такі символи можуть використовуватись замість слів. У радянській пропаганді ніколи не вживали термін «Воїн Української повстанської армії», а використовували термін «бандерівець», який асоціювався зі словом бандит, Не вживали термін «напад на Польщу», а «приєднання Західної України і Білорусі». ;Вибіркова правда : Річард Кросман, Британський член правління Відділу психологічної боротьби Верховного командування Союзних експедиційних сил (SHAEF) протягом Другої світової війни говорив: «В пропаганді правда винагороджує… Є повною бздурою думати, що блискучий пропагандист є професійним брехуном. Блискучий пропаґандист є людиною, яка говорить правду, або таку вибірку з правди, яка необхідна для його цілей, і говорить її в такий спосіб, що слухач і не думає, що отримує пропаґанду… Мистецтво пропаґанди — це не брехати, а скоріше вибирати правду, яка тобі необхідна, та подавати її в суміші з іншою правдою, яку хоче почути авдиторія.» ;Нечітке припущення: Ця техніка використовується коли ідея, яку пропаґандист хоче вкорінити, буде викликати менше довіри, якщо її задекларувати прямо. Концепція натомість багаторазово припускається або подається так, що вона випливає зі змісту. ;Благі слова Це слова у системі цінностей цільової авдиторії, які створюють позитивний образ, якщо застосовуються до особи чи речі. Мир, щастя, безпека, мудре керівництво, свобода, «Правда» тощо є благими словами. Багатьма релігійність розглядається як благість, асоціація з нею дає великі переваги. Їхнє використання вважають технікою пропаганди Переміщення. ;Ефект первинності: При надходженні суперечливої інформації, перевірити яку неможливо, людина вірить тій, яка надійшла першою. А змінити вже сформований погляд дуже важко. Військова пропаґанда Дуже часто і широко пропаґанду використовують у військових цілях. Саме тому для цієї галузі пропаґанда набула нових визначень таких як психологічна війна, інформаційна війна, психологічна операція. Психологічна війна () — сукупність різних форм, методів і засобів впливу на людину з ціллю зміни в бажаному напрямку її психологічних характеристик (поглядів, думок, цінносних орієнтацій, настроїв, установок, мотивів, стереотипів поведінки), а також групових норм, масових настроїв, суспільної свідомості в цілому. В Міністерстві оборони США цей термін означає «планове використання пропаганди і інших психологічних дії, що мають за основну мету вплив на думки, емоції, стосунки, і поведінку ворожих іноземних груп, таким чином, щоб підтримувати досягнення національних завдань.» Цей термін тісно пов'язаний з терміном психологічна операція. Оскільки психологічна війна ведеться за допомогою інформації, її варто розглядати як вид інформаційної війни. Психологічна операція ( — термін походить з США, в загальному випадку він означає планові дії з передачі відібраної інформації і індикаторів до іноземних авдиторій, щоб вплинути на їхні емоції, мотиви, цілі міркування, і нарешті на іноземні уряди, організації, групи, і індивідууми. Хоча це поняття вперше офіційно закріплено в Польовому статуті ЗС США 33-1 — Психологічні операції (Field Manual 33-1 — Psychological Operations) від 1987 року, психологічні операції почали використовуватися в конфліктах людства набагато раніше. : Психологічна операція використовується для тактичного опису психологічної війни і є складовою частиною інформаційної операції. Загалом, оскільки в ПсО використовується інформація, ПсО є актом інформаційної війни. В Радянському Союзі існувало також подібне визначення терміна — планова пропаґандистська або допоміжна (політична, економічна, культурна, відповідно військова та інша) діяльність, яка проводиться в мирний або воєнний час, розрахована на іноземні ворожі, дружні або нейтральні авдиторії з метою впливу на їх відносини і поведінку в сприятливому напрямку для досягнення політичних і військових цілей.. Термін «Психологічна операція» виник в 1945 році, коли вживався у військовому плані капітана військово-морського флоту США Захарії (Captain E.M. Zacharias) з пришвидшення японської капітуляції. Історія Олександр Македонський (Великий) Щоб утримувати величезні території своєї імперії разом, а її народи проти повстання Олександр Македонський залишав вірних людей в кожному із завойованих міст, щоб представляти грецьку культуру, контролювати їх, гасити дисидентські погляди і проводити міжнаціональне змішування. Олександр платив гроші своїм солдатам за одруження на жінках не грекинях. Він хотів асимілювати людей усіх націй в межах своєї Імперії. Святослав Ігорович У часи військових давньокиївського князя Святослава, перед тим як йти в похід на ворога, князь (як воєвода) посилав йому повідомлення «іду на ви» — що означало «йду на тебе війною». В часи правління Святослава Київська Русь була високорозвинутою державою із сильним військом і це повідомлення мало залякати ворогів Святослава ще до того, як він приходив до них із військом. Монголи Перед атакою поселення монгольські генерали вимагали підкорення хану і погрожували повним знищенням поселення, якщо воно відмовиться здатися. Після перемоги в битві, монголи виконували погрози і чинили розправу над уцілілими. Чингісхан практикував тактику уявного збільшення кількості свого війська для залякування ворога. Під час нічних операцій він наказував кожному вояку засвітити три смолоскипи замість одного, що створювало ілюзію більшої ніж насправді чисельності армії і лякало ворожих спостерігачів. А під час стрільби монгольські лучники використовували стріли, які створювали страхітливий шум для залякування ворога. Засоби військової пропаґанди Серед засобів військової пропаґанди слід виділити таке: Пропаґанда полону — спонукання противника до здачі в полон, пропаґанда полону — один з найперспективніших і ефективних напрямів психологічної війни. Важливо при цьому вибирати правильні форми і засоби впливу: не прикрашати та не ідеалізувати перебування в полоні; повідомляти конкретні факти, покликані розсіювати страх перед невідомістю полону і його труднощами; підводити військовослужбовців до думки про доцільність здавання в полон в ім'я кінцевої мети — повернутися додому живим.

Засоби масової інформації Газети є одним з видів масмедіа Засоби масової інформації (ЗМІ), масмедіа () — різновид медіа, орієнтований на одночасне передавання інформації великим групам людей. Охоплюють засоби передавання, зберігання та відтворення інформації, такі як преса (газети, журнали, книжки), радіо, телебачення, інтернет, кінематограф, звукозаписи та відеозаписи, відеотекст, телетекст, рекламні щити та панелі, мультимедійні центри. Всім цим засобам притаманні спільні якості — звернення до масової аудиторії, доступність багатьом людям, корпоративний зміст виробництва і розповсюдження інформації. Термін медіа застосовується також до організацій, які забезпечують ці технології, наприклад, телевізійних каналів або видавництв. Масмедіа є основним засобом пропаганди. Характеристики масмедіа Вікіпедія слугує прикладом «нових медіа», наповнюваних користувачами Масмедіа виникли як наслідок стандартизації та механізованого масового виробництва, зокрема винаходу й удосконаленню книгодрукування. Масмедіа в сучасному розумінні засобів комунікації, пов'язаних із електрифікацією та електронікою виникли в першій половині XX століття, а саме радіо й телебачення. Масмедіа, забезпечувані електронними пристроями, переважно є мультимедійними, тобто, поєднують різні види представлення інформації: текстову, статичні й рухомі зображення, звук. Прикладами мультимедійних ЗМІ слугують журналістські матеріали на телебаченні, вебсайтах, а також їх носії та виробники. У 1980-і роки виникають «нові медіа», пов'язані з використанням комп'ютерної техніки та мереж, зокрема інтернет. Сучасні масмедіа глибоко інтегровані з комп'ютерними мережами технології Web 2.0, де існує багато рівнозначних центрів з численними зв'язками. Їм притаманна велика фрагментованість, пропонуючи споживачам вибір — яку інформацію та коли споживати. Ця фрагментованість започаткувалася ще регіональними газетами, а в «нових медіа» впроваджується як численні телеканали на вибір, або вебсайти та вебсторінки. Вміст «нових медіа» значною мірою створюють самі користувачі дописами в соцмережах, блогах, публікаціями у відеохостингах, створенням інді-ігор. Такий тип створення вмісту має назву «користувацький контент» і передбачає порівняно високий рівень комп'ютерної грамотності та володіння відповідним програмним забезпеченням. У середовищі «нових медіа» зникає різниця між аматорами й професіоналами. Мережі «нових медіа» стійкіші порівняно з «традиційними медіа», бо блокування навіть значної кількості центрів і зв'язків, не припиняє діяльності мережі загалом, тоді як «традиційні медіа» мають чіткий центр, з якого керуються. В «нових медіа» працює саморегуляція, а регуляція ззовні ускладнена. Разом з тим преса, а саме газети й журнали, зазвичай мають вищий авторитет, оскільки інформація подається на паперових носіях, на відміну від електронних носіїв, де інформація може згодом редагуватися. Масмедіа є одним з найважливіших інститутів громадянського суспільства, що забезпечує інформаційні потреби суспільства та підтримує політичну комунікацію. Дедалі більше вони виступають не лише необхідною ланкою передавання інформації у системі механізмів політики, а й зчаста її творцем. Завдяки здатності впливати на повідомлення на шляху їх створення та трансляції, масмедіа слугують засобом пропаганди. Головні методи пропаганди: встановлення порядку денного наполегливим висвітленням певних проблем або обмеженням висвітлення інших; формування фіксованих установок (праймінг), коли активація за допомогою медіа однієї думки у споживача інформації, може викликати пов'язані з нею думки; обрамлення, за якого певні докладності зумисне залучаються до повідомлення або замовчуються. Види масмедіа Радіотрансляція на портативному програвачі * Масова преса (газети, журнали, книги, бюлетені, листівки з текстом). Це друковані видання, що виходять зазвичай під постійною назвою, визначеним наперед накладом і з певною періодичністю, надаючи здебільшого текстову інформацію; * Масові статичні зображення (рекламні щити й листівки). Зазвичай рекламні зображення з невеликим текстом чи взагалі без нього, що демонструються чи розповсюджуються в людних місцях; * Рухомі зображення (кінематограф і телебачення, відеотекст, телетекст, вебсайти, комп'ютерні програми з візуальним інтерфейсом). Суттєва особливість таких медіа — візуалізація, використання асоціативної логіки та візуальних ефектів, які дають змогу унаочнити повідомлюване, показати його в привабливій та зрозумілій загалу формі, натомість при цьому може постраждати раціональність та аргументація. Насправді більшість масмедіа з рухомими зображеннями є мультимедіа. Переважно такі масмедіа за сучасності, тісно пов'язані з інтернетом у ході створення й розповсюдження. Web 2.0 зумовлює активний вплив користувачів на їх уміст, взаємодію з віртуальними об'єктами; * Аудіозаписи чи трансляції (радіо, подкасти). Медіа, що діють винятково на органи слуху. Радіомовлення головним чином, поділяється на інформаційне (новини), музичне та комерційне (реклама). Подкаст відрізняється тим, що надає не трансляції по радіо, а цифрові медіафайли, розповсюджувані інтернетом для відтворення на портативних медіапрогравачах чи персональних комп'ютерах; * Тиражовані знімні носії інформації (касети, компакт-диски). Носії інформації, що відтворюють її за допомогою певного пристрою, яким, як передбачається, володіє користувач; на відміну від, наприклад, преси, що одразу після придбання готова до використання. За сучасності це здебільшого оптичні диски з фільмами чи відеоіграми. Вирізняються також інші види масмедіа за специфічними критеріями. Наприклад, громадські медіа, часто пов'язано з «громадськими комунікаціями» та можуть брати різні форми, можуть стосуватись різних груп людей та бути пов'язаними з великою кількістю різних напрямків. Разом із тим, громадські медіа являють собою засіб для створення дискусії та залучення звичайних громадян, що об'єднані певними цілями. Головна риса громадських медіа полягає в тому, що вони не залежать від комерційних тенденцій та поширених тем для обговорення. Це дозволяє створювати різні моделі громадських медіа, які можуть пропонувати відкриту редакційну політику, або більш зосереджену на залученні громадян. Загалом засоби масової інформації є дієвою формою впливу громадськості на владу та її рішення. Особливим видом засобів масової інформації є друковані парламентські видання, які діють у вигляді парламентської газети та парламентського журналу. Головною метою їхньої діяльності є: 1) об'єктивне і своєчасне висвітлення діяльності парламенту та його органів; 2) офіційне оприлюднення прийнятих законів, нормативно-правових актів та іншої офіційних даних; 3) роз'яснення з боку авторитетних правників ухвалених законів або законопроєктів, які ще знаходяться на стадії обговорення чи будуть найближчим часом подані на розгляд парламенту; 4) підняття та розгляд актуальних питань державотворення, правотворення та соціально-економічних перетворень, які важливі для країни, тощо. Масова комунікація Докладніше: Психологія масової комунікації Психологія масової комунікації — галузь соціальної психології, яка досліджує вплив об'єктивних і суб'єктивних чинників на ефективність масового спілкування, формування, закріплення і зміну масових установок, виникнення і функціонування суспільного настрою та громадської думки, способи спонукання людей до певних дій, закономірності засвоєння і переробки інформації, її сприйняття або несприйняття. Психологія масових комунікацій зачіпає індивідуальні особливості передавання та отримання інформації. З точки зору реципієнта, важливо розуміти як саме сприймається та засвоюється інформація яка передається — з боку ж інформатора важливим є, яким саме чином цю інформацію потрібно передавати, щоби вона була почута та засвоєна певною людиною. ЗМІ у світі Штаб-квартира компанії Google Inc. Загальне становище Пересічна людина проводить 7 з половиною годин щодня (437 хв.), споживаючи масмедіа. Ринок масмедіа станом на 2020 рік складав $1,7 трлн. При цьому область преси розвивається найповільніше (+1,1 % за 2016—2020 роки), а найшвидше інтернет (+7,8 %). Масмедіа в XXI ст. притаманні перехід у цифрові форми та зростання фрагментарності: медіа дедалі більше зосереджуються на потребах окремих груп суспільства, зростання кількості платформ розповсюдження вмісту. Також збільшується частка користувацького вмісту та контроль над медіа з боку цільової аудиторії. Зростає значення мобільних пристроїв, таких як смартфони. Доступ до інтернету з 2014 року здійснюється переважно саме з них і частка мобільного інтернету більшає з кожним роком. Пересічні користувачі витрачають понад 150 хв. щодня на інтернет і понад 160 хв. на телебачення. Головними власниками масмедіа у світі є такі підприємства як Alphabet (власник Google), The Walt Disney Company, Comcast, 21st Century Fox, Facebook і Bertelsmann, прибутки кожного з яких станом на 2015 рік перевищували $10-20 млрд. Закордонні ЗМІ Тут наведено приклади з держав, становище ЗМІ в яких вирізняється своєю значущістю чи/або винятковістю. США Запис випуску спортивних новин у американській телестудії Індустрія масмедіа США найбільша у світі, на неї припадало $717 млрд, станом на 2018 рік. Інтернет в США є головним джерелом інформації, популярним лишається телебачення. Найбільші газети США: «USA Today», «Wall Street Journal», «New York Times», «Los Angeles Times», «Washington Post». Вони виходять сукупним щоденним тиражем у 9,7 млн примірників. Загалом видається понад 1 тис. газет, але їхня кількість зменшується з кожним роком. До основних англомовних комерційних телемереж Сполучених Штатів належать NBC, CBS, ABC та Fox, кожна з яких має власні ефірні телевізійні станції, а також трансляції на платних телеканалах. Пересічні американці дивляться телебачення 4 години на добу. В середньому кожному глядачеві доступно понад 100 телеканалів. США посідає 3-є місце за кількістю користувачів інтернету після Китаю та Індії, в 2019 році досягнувши 312 млн користувачів. Постійно ним користуються 90 % населення. За кількістю інтернет-провайдерів США посідають перше місце у світі — понад 7000. Агентство США з глобальних медіа (Broadcasting Board of Governors, BBG) призначене слугувати надійним джерелом новин та наочним прикладом вільної фахової преси для країн, які не мають незалежних ЗМІ. Особливим видом засобів масової інформації у США є американські інформаційні служби, підконтрольні BBG, такі як «Голос Америки», «Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода», «Радіо Вільна Азія», «Близькосхідні мережі мовлення», «Радіо та телебачення Марті» та ін., які утворюють складну систему іноземного мовлення США. Такі як «Голос Америки», охоплюють сотні мільйонів користувачів за межами США. Свобода слова в США зумовлюється Першою поправкою до Конституції: «Конгрес не має права видавати закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати її, а також не має права видавати закони, що обмежують свободу слова, друку і права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з проханням усунути якусь кривду». Як і інші свободи Першої поправки, свобода преси не є абсолютною. За свободами, якими користуються газети, наглядає судова система США, тоді як телерадіомовники контролюються як судами, так і урядовою Федеральною комісією зі зв'язку США. Цензура в інтернеті формально відсутня, проте здійснюється видалення неприйнятного/незаконного вмісту; найчастіше цей контроль покладається на приватні організації, підтримувані державними заохоченнями чи зобов'язаннями. На відміну від більшості країн світу, де інтернет-провайдери підпадають під державні мандати, більшість регулювання інтернет-контенту в США відбувається на приватному або добровільному рівні. Канада Атріум CBC Модель засобів масової інформації в Канаді відрізняється від моделі в Сполучених Штатах, а також у більшій частині решти світу. Передусім це зумовлено франкомовністю населення Квебеку, для якого створюються франкомовні медіа, що майже не мають впливу і решті провінцій. Близькість Сполучених Штатів також є фактором впливу на канадські медіа. Дослідник Джон Ірвінґ, аналізуючи близькість до США в 1960-і, пояснював, що «більша частина труднощів, які загрожують засобам масової інформації в Канаді є прямим результатом американського економічного і культурного імперіалізму». Через значний вплив США на канадські ЗМІ, Канада не змогла утворити власну ідентичність в засобах масової інформації. Втім, один з найвидатніших дослідників медіа, Маршалл Маклуен, був канадцем. У Канаді видається 98 щоденних газет загальним тиражем 5,2 млн примірників. Це означає, що кожен п'ятий канадець купує щоденну газету, а за тиждень принаймні одне видання купують 58 % населення — один із найвищих показників у світі. Більшість газет виходить у провінціях, що відбиває федеративний характер країни. Є лише дві загальнонаціональні газети «The Globe and Mail» і «National Post» (обидві англомовні). Найдавнішою канадською газетою, що видається з 1778 р., є «Montreal Gazette». Найбільший тираж у «Toronto Star». Більшість канадських газет належить газетно-видавничим концернам. Канадська телерадіомовна корпорація (CBC) була першою організацією, яка розпочала трансляцію телевізійних програм у Канаді. Але телевізійні станції США, в тому числі філії ABC, NBC і CBS, завоювали значну аудиторію. Багато в чому, особливо з часу консолідації — кінця 1990-х та початку 2000-х років, телевізійна індустрія Канади більше нагадує британську або австралійську, в яких переважна більшість станцій безпосередньо належать їх мережам, на відміну від американської партнерської моделі. В деяких випадках одна станція фактично обслуговує цілу провінцію крізь мережу ретрансляторів. Канада посідає 21-е місце у світі за використанням інтернету, станом на 2016 рік, 31,77 мільйона користувачів (89,8 % населення) мали до нього доступ. Інтернет у Канаді вирізняється порівняно малою швидкістю. Китай Штаб-квартира CCTV Масмедіа в Китаї почали активний розвиток у 1950-і та до 1997 року лишалися під жорстким контролем держави (закінчення правління Дена Сяопіна). Надалі китайські масмедіа стають дедалі різноманітнішими, хоча контроль над ними доволі сильний. Ці масмедіа значною мірою автономні у висвітленні світових подій, порівняно з медіа інших держав, замкнуті в межах інтересів Китаю. Переважно це кабельне та супутникове телебачення. Діє понад 700 телеканалів, 3 тис. кабельних каналів і 1 тис. радіостанцій. КНР отримує мовлення 20 закордонних супутникових телеканалів. Телебачення контролюється єдиною національною мережею Китайського центрального телебачення (CCTV), в якому діє Департамент пропаганди та Міністерство Радіо, кіно й телебачення. Всі місцеві телеканали зобов'язані передавати щоденні новини CCTV. Постійна аудиторія CCTV складає близько 1,2 млрд людей. Головне друковане видання Китаю — газета «Женьмінь жибао» («Народна газета»), що виходить щоденним тиражем 3 млн примірників. Вебсайт газети — найбільший інформаційний вебсайт китайською мовою. Втім, аудиторія китайської преси з кожним роком зменшується з огляду на поширення телебачення й інтернету. Кількість користувачів інтернету в КНР у 2020 році сягнула 904 млн. Більшість користувачів (71,8 %) — міські жителі. В КНР інтернет піддається державній цензурі і вона вважається найпотужнішою в світі. Невідповідні сайти блокуються, а також провадиться стеження за тим, які сайти відвідують користувачі. Для контролю над інтернетом наймаються багатотисячні колективи та розробляються алгоритми штучного інтелекту. Примітно, що в КНР діють власні платформи мережевого спілкування та соціальні мережі, такі як WeChat, Qzone, Weibo. Сукупність засобів для обмеження доступу до інтернету в КНР має умовну назву «Великий китайський фаєрвол» чи «Золотий щит». Низка західних компаній, таких як Google, Yahoo!, Microsoft, виконують вимоги китайської влади з обмеження доступу до інформації, самостійно фільтруючи інформацію для користувачів з Китаю. Гонконг не підпадає під обмеження материкового Китаю завдяки своєму особливому адміністративному статусу. Українські ЗМІ Мікрофони журналістів українських телеканалів Загальне становище. Телебачення в Україні є лідером за поширенням і впливом на громадськість серед масмедіа. За даними 2018 року, абсолютна більшість жителів України — 86 % — отримує інформацію про становище в країні і світі від українських телеканалів. 27 % українців одержують інформацію з українських інтернет-сайтів, 24 % — з соцмереж. 57 % жителів дивляться винятково українські масмедіа. Доступ до інтернету мають 85 % українців і ця частка дедалі зростає, аудиторія звичних медіа при цьому зменшується. В 2019 році в Україні видавалося 3143 друкованих видання сукупним тиражем 607,2 млн примірників на рік. Серед них — 1 371 газет і 1 772 інших періодичних та продовжуваних видань. Переважна більшість друкованих ЗМІ виходила українською мовою — 1 321, українською та російською — 533, російською — 497, англійською — 67. В Україні діяльність ЗМІ регулюється законами «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформацію», «Про рекламу», «Про телебачення та радіомовлення» та низкою інших. Загальні засади діяльності масмедіа визначаються Законом України «Про інформацію». Зокрема, згідно зі статтею 24 цього Закону заборонена цензура. Також Законом заборонені втручання у професійну діяльність журналістів та контроль за змістом поширюваної інформації. В той же час від журналістів друкованих видань вимагається підтвердження їхньої професії та повноважень, і надання редакцією преси вірогідної об'єктивної інформації. Стаття 6 Закону України «Про інформацію» встановлює обов'язок суб'єктів владних повноважень (у тому числі органів державної влади) повідомляти громадськість та масмедіа про свою діяльність і прийняті рішення. Попри закони, масмедіа в Україні мають низку проблем з незалежністю та свободою слова. Станом на 2016-й найбільші медіагрупи (76,25 % аудиторії) контролювали чотири власники — Пінчук, Коломойський, Фірташ і Ахметов. В регіональних онлайн-медіа на 2020 рік до 37 % новин виконані на замовлення місцевої влади. Щомісяця стається від 10 до 30 випадків порушення свободи слова. Довіра до масмедіа невисока: за підсумками 2019 року, 19 % аудиторії довіряє загальнонаціональній пресі, 22 % місцевому радіо. Водночас 49 % довіряє загальнонаціональним телеканалам, а інтернет-медіа довіряє 51 %. Інформаційні агентства України. Інформаційні агентства відіграють дуже важливу роль в повсякденній роботі української медіасистеми. Багато ЗМІ часто покладаються на той контент, який публікують інформаційні агентства. Особливо це стосується регіональних ЗМІ, новинних сайтів і радіостанцій. Характерно, що інформація, надавана інформаційними агентствами, рідко перевіряється редакціями. Якщо в первинних повідомленнях інформаційних агентств з'являються помилки або викривлення, то вони швидко поширюються серед читачів по всій Україні. Навіть коли інформаційні агентства виправляють помилки, багато ЗМІ цього не роблять слідом за ними. Українські інформаційні агентства, як і більшість інших ЗМІ, мають спірний статус дійсно незалежних, оскільки часто є частиною великих медіагруп, що належать олігархам. Наприклад, інформаційне агентство УНІАН входить в медіагрупи «1+1», що належить Ігорю Коломойському. «Українські Новини» входять до складу Inter Media Group, що належить Дмитру Фірташу і Сергію Льовочкіну. Хоча «Інтерфакс-Україна» наголошує на цілковитій незалежності, воно діє за ліцензією російського агентства «Інтерфакс». Укрінформ — це державне агентство, яке перебуває під впливом українського уряду. В Україні також є офіси міжнародних інформаційних агентств, таких як Bloomberg (американське), Reuters (британське) або AFP (французьке). Журналістська освіта. В Україні 39 вишів мають ліцензії щодо набору студентів на спеціальність «журналістика». Серед них 37 університетів пропонують програми бакалаврату і 30 пропонують програми магістратури, 2 — пропонують винятково магістерські програми. На бакалаврат щорічно може вступити близько 3000 студентів, на магістратуру — 1400. З цих університетів (39): 31 — державної форми власності, 8 — приватні; 9 — розташовані в Києві, а решта 26 — в обласних центрах. Загалом існує 26 кафедр журналістики, 2 кафедри соціальних комунікацій, 1 кафедра журналістики і засобів масової комунікації та 1 кафедра стилістики української мови і журналістики. Примітно, що у певних медіакомпаній, є власні школи журналістики. Наприклад, телеканал «Інтер» має власний навчальний заклад «Інтершкола», який готує фахівців для індустрії телебачення, нових медіа та кіно. Також існують пропозиції вивчати журналістику онлайн. Найяскравішим прикладом, є платформа масових відкритих онлайн-курсів Prometheus, яка слугує українською подобою платформи Coursera. Європейський центр журналістики виділяє з-поміж університетів, які пропонують програми в галузі журналістики: Навчально-науковий інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Львівський національний університет імені Івана Франка; Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна; Національний авіаційний університет; Київський університет імені Бориса Грінченка; Київський національний університет культури і мистецтв; Запорізький національний університет; Національний університет «Острозька академія»; Чернівецький національний університет; Маріупольський державний університет; Український католицький університет. Професійний розвиток журналістів. Українське законодавство не вимагає, щоб українські журналісти проходили підвищення кваліфікації. Проте, багато спеціалістів зацікавлені в ньому, тому підвищення журналістської майстерності поширене. Курси підвищення кваліфікації численні і пропонуються різними організаціями. Насамперед, такі курси доступні в університетах та аспірантурах. По-друге, такі програми можуть впроваджуватися чи асоціаціями медіасектору, або іноземними / міжнародними журналістськими організаціями, такими як Ukrainian Media E-School (UMESchool), «Школа Журналістики». Послуги з професійного розвитку пропонуються і організаціями з розвитку засобів масової інформації. Прикладом слугує OPEN Media Hub. Велику роль у навчанні журналістів відіграють такі громадські організації, як «Інтерньюз Україна», «Детектор медіа», «Фонд розвитку ЗМІ», Український кризовий медіацентр (УКМЦ), Інститут розвитку регіональної преси (ІРРП) та інші. Див. також

'''Лук'я́н Кобили́ця''' (; 1812 — 24 жовтня 1851) — громадський і політичний діяч, керівник селянського руху на теренах австрійської частини Буковини у 1840-х років. Родина Народився 1812 року в селянській родині на хуторі Красний Діл, село Сергії Буковинський округ Королівство Галичини і Лодомерії Австрійська імперія. Тривалий час мешкав у своєму обійсті в селі Плоска, розташованому неподалік Путили. Дружина Кобилиці, гуцулка з відомого у ті часи на Буковині роду Єрошок, замолоду вважалася першою красунею. Вже 1843 р. в них було шестеро дітей, проте ані документи, ані усні джерела не згадують про їхню подальшу долю. За деякими свідченнями, Кобилиця був досить заможним господарем. Громадська діяльність Лук'ян Кобилиця у 1830-х роках Вже 1838 року Лук'ян Кобилиця (26-річний молодик) стає лідером буковинських гуцулів. Саме того року він виступив на захист селян від румунських бояр Флондорів, подавши до окружної управи кілька скарг та петицій. 1839 року селяни обирають Кобилицю так званим «громадським депутатом» («пленіпотентом», «уповноваженим»), який повинен був обстоювати соціальні, економічні та національні інтереси селян, представляти сільські громади під час суперечок з панами, подавати скарги тощо. Кожна громада (село) обирала по два таких депутати. Уповноважений представник гуцулів надзвичайно завзято взявся за справу захисту українських селян Буковини. Буковинська крайова управа, галицька крайова адміністрація та вищі органи влади у Відні були завалені петиціями і скаргами Лук'яна Кобилиці та його соратників на дідичів Флондорів та Джурдуванів. Очікуваних результатів все це не дало. Замість вирішення піднятих проблем, вже в серпні 1840 року рішенням окружної управи Кобилицю разом з іншими представниками позбавляють права подавати скарги та звертатись у владні інстанції. Переконавшись у безперспективності звернень до урядових установ, Лук'ян Кобилиця очолює організований селянський спротив, який поступово переріс у справжній бунт. Для його приборкання в березні 1844 року були використані урядові війська — дві роти солдатів, загони гірських стрільців та панської челяді. Фізичного покарання зазнали 238 селян, кожного десятого (в тому числі й Кобилицю) було заарештовано. Діловод слідчої комісії Каетан Пірошка, згадуючи згодом про допит Кобилиці, зазначав: На початку 1844 року Кобилиця був битий киями й засуджений до кількох місяців тюрми. Влітку 1847 року селянський ватажок знову був заарештований, й до травня 1848 року сидів у в'язниці в Чернівцях. Політична діяльність Лук'яна Кобилиці Всі ці страждання за спробу захистити інтереси селян зробило Лук'яна в очах горян народним героєм, непохитним борцем за правду.У 1848 році Лук'ян, всупереч волі румунських бояр та урядовців, був обраний депутатом австрійського парламенту — Рейхстагу від Вижницького сільського округу (приблизно 50 тис. виборців). Відправляючи свого обранця до Відня, народ влаштував йому урочисті проводи. Почесний ескорт вершників з гуцульських леґінів супроводжував його до Вижниці, а із натовпу людей, що спостерігали за цим дійством, лунали заклики боронити народні інтереси та права.Так Лук'ян Кобилиця як народний посол вирушав до імперської столиці представляти своїх виборців — горян. Важко селянинові дається цей крок. Народна пісня так описує розлуку з рідним домом: А як вийшов на ограду, попестив корови:А Бог знає чи си верну з цієї дороги.А завіяв буйний вітер садами-ланами,Виряджав си Кобилиця до права з панами. У Відні Кобилиця зустрівся з певними труднощами. Він був неписьменним, німецької мови не знав, а всі справи в парламенті велися тільки німецькою мовою. З цього приводу Іван Франко пізніше писав: Але пізніші дослідження та історичні документи свідчать, що це не так. Лук'ян Кобилиця за допомогою писарів листувався зі своїми земляками, з деякими селянськими скаргами доходив до міністра внутрішніх справ. Поіменні голосування дають змогу простежити, що він разом із так званою «лівицею», тобто радикально-демократичною частиною депутатів, виступав за скасування панщини без будь-якого відшкодування поміщикам. І чи не єдиний серед селянських депутатів у вересні 1848 року висловився за допущення на засідання і надання слова у рейхстазі делегації революційної Угорщини. Спільно з іншими українськими послами, Кобилиця виступав проти від'єднання Буковинського округу від Галичини, як того добивалась румунська верхівка. Відомо також, що селянський ватажок був близько знайомий з Іваном Капущаком (прославився полум'яними промовами проти кріпацтва, виступав разом із польськими та австрійськими демократами і навіть ходив у формі віденської національної гвардії) та Іваном Федоровичем (польським депутатом-демократом від Галичини). Якийсь час вони разом жили в одному приміщенні, в готелі для депутатів, у Відні. Разом з іншими депутатами Кобилиця пережив облогу й бомбардування революційного Відня цісарськими військами. Іван Федорович згадував про такий епізод: Наприкінці жовтня 1848 року Відень було взято цісарськими військами, а Рейхстаг тимчасово розпущено. Революційна діяльність Віра в те, що парламент допоможе селянам домогтися правди, похитнулася. Народний ватаг усвідомлював, що домогтися чогось можна тільки народним супротивом. Кобилиця, як і всі депутати, отримав велику бронзову медаль на біло-червоній стрічці (яка давала вільний прохід і проїзд усюди), а також сертифікат депутата із сеймовою печаткою. З цими магічними для гуцулів атрибутами Кобилиця повернувся на Буковину. Після повернення, гуцульський ватаг починає збирати власні «сесії» — справжні народні віча в Карпатах. Селянський рух, охопивши велику територію, вийшов за межі Вижницької виборчої округи. Лук'ян з групою озброєних однодумців їздив по селах, закликаючи до боротьби проти панів. За спогадами сучасників, ці поїздки мали урочистий характер. Кобилиця повсюди з'являвся з медаллю і шарфом через плече. При цьому люди, на заклик «короля гуцулів», піднімались не проти цісаря й австрійського уряду, а проти свавілля місцевих землевласників та контрольованої ними місцевої адміністрації. Обурені сільські громади, всупереч прагненням румунської верхівки, також домагалися залишення Буковини в складі Галичини. У своїх промовах Кобилиця таврував саме чиновників та великих землевласників, які перекручують закони на свою користь, таять від простих людей царські накази, видані на захист селянських прав, а цісареві надсилають фальшиві донесення про поведінку сільських громад. При цьому Лук'ян наголошував: Одне з наймасовіших зібрань відбулося у Вижниці на горі «Глєдова». Народна пісня згадує про цю подію 4: Ти думаєш Джурджуване, що твоя Вижни́ця, А там сидит у Вижни́ци Лук'єн Кобилиця. Лук'ян так переконував присутніх у своїй правоті, що навіть пушкарі, яким платила за службу держава, перейшли на сторону Кобилиці, ставши його особистою охороною. Влада в Буковинських Карпатах практично перейшла до (як в народі говорили) «Карпатського короля» Лук'яна Кобилиці. При цьому він зміщував війтів, котрі не виконували його наказів, і організовував вибори нових. У своїх донесеннях перелякані землевласники та поміщики доповідали: В цей час влада займалася, головним чином, придушенням угорської революції. Не було ясно, чи можна заарештувати Лук'яна Кобилицю, оскільки закону, який регламентував би порядок позбавлення депутатської недоторканності, ще не прийняли, й вони діяли дуже обережно. Кобилицю викликали на засідання Рейхстагу, на яке він не з'являвся. 6 лютого 1849 року бунтівного посла позбавили мандата, як такого, що не з'явився на засідання парламенту (в такий спосіб обминули питання про депутатську недоторканність). Втім і сам Рейхстаг було розпущено вже на початку березня 1849 р. Проте, Кобилицю ніяк не могли заарештувати. Краєм ширилися різні чутки. Ходили розмови, що він бунтує села і ходить на чолі озброєного загону із 300 повстанців. З'явилась інформація, що «король гуцулів» домовився про допомогу з керівником угорського повстання Кошутом. Чернівецька румунська газета «Bukowina» повідомила: «Кобилиця вмаршерує на Буковину з угорськими військами». Не на жарт перелякана влада за голову Лук'яна Кобилиці оголосили винагороду — 1000 золотих. Але знайти його і привезти «живим чи мертвим» місцевій адміністрації так і не вдавалось. Тільки в травні 1849 року, завдяки доносу місцевого священика Вешнєвського, Кобилицю вдалося заарештувати у Жаб'єму. Смерть ватажка Три місяці пробув він у тюрмі військового суду, потім п'ять — при чернівецькому кримінальному суді. Водночас, в суді народний ватажок не визнав провини, яку так і не вдалось довести. В результаті Кобилицю засудили тільки на один місяць за порушення громадського порядку. Це не влаштовувало ні місцевих чиновників, ні поміщиків, на яких він нагнав страху. Після відбуття покарання влада застосувала проти Кобилиці політичне рішення. Побоюючись його популярності серед гуцулів, ухвалили поселити його на проживання у селі Солка на околицях містечка Ґурагумора у Південній Буковині серед румунів та циган, заборонивши йому з'являтися в рідних місцях на Путильщині. Там він жив під пильним наглядом жандармів. Тим часом селянський рух на Буковині вщухав, збройні виступи та вияви непокори гуцулів дедалі частіше змінювалися звичайними скаргами. Делегати громад неодноразово зверталися до крайової влади, та особисто цісаря з проханням дозволити Лук'яну Кобилиці повернутися до дому. Влада відмовчувалася. 24 жовтня 1851 року Лук'ян Кобилиця помер за загадкових обставин. За деякими свідченнями місцевим магнатам таки вдалося отруїти молодого ватажка буковинських гуцулів. Народна творчість про цю сумну подію говорить так: А із тої полони́нки дрібний дощик кра́пав, За Лук'єном Кобили́цев ба й кожди́й запла́кав. Поховали Кобилицю невідомо де в безіменній могилі. Такою була помста озлоблених дідичів, що панували на Буковині, полум'яному борцеві за свободу сільського люду. Проте з народною любов'ю до «гуцульського короля» вона так нічого й не змогли зробити. Пам'ять про Лук'яна Кобилицю пройшла крізь віки. Його іменем названо вулиці у багатьох населених пунктах Буковини, зокрема й в столиці краю — Чернівцях. У Чернівецькому музично-драматичному театрі імені О. КобилянськоЇ у 1955 році була поставлена історична драма «Лук'ян Кобилиця», автором якої є Л. О. Балковенко. Ця драма займає значене місце в репертуарі театру. Кобилиці відкриваються пам'ятники і сьогодні. Він продовжує жити в народних легендах, переказах і піснях. Примітки Джерела * Ф. І. Стеблій. Кобилиця Лук'ян // * Селянський рух на Буковині в 40-х роках ХІХ ст. Зб. док-тів. — Київ, 1949 * Шевченко. Ф. П. Лук'ян Кобилиця. — Київ, 1958. * Народ про Кобилицю. — Київ: Наукова думка, 1968 * Франко. І. Лукян Кобилиця. Епізод із історії Гуцульщини в першій половині XIX в. // Записки НТШ. — 1902. — Том 49 * Гусар Ю. Сміливий звитяжець гір Карпатських про Лук'ян Кобилицю / Юхим Гусар // Буковинське віче. - 2012.- 29 червня (№26). - С.4. Література * О. Добржанський. Кобилиця Лук'ян // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю.. — Левенець (голова), Ю.. — Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — С. 336. — ISBN 978-966-611-818-2

Анатомія людини Вітрувіанська людина — робота Леонардо да Вінчі — символ правильної пропорційної будови людини Анатомія людини (з грецької. ανά, aná — верх і τομή, tomé — розтинати) — наука, що вивчає будову та форму людського тіла, розділ анатомії. Анатомія людини вивчає зовнішні форми і співвідношення тіла людини і його частин, окремі органи, їхню мікроскопічну та макроскопічну будову. Нормальна, або систематична анатомія людини вивчає будову «нормальної», тобто здорової людини, причому систематично, тобто з розбиттям на системи органів, а потім на органи, відділи органів та тканини. Анатомія людини має клінічні підрозділи: Патологічна анатомія (патоморфологія) вивчає вражені хворобою органи та тканини. Топографічна (хірургічна) анатомія вивчає будову тіла ділянками, з урахуванням положення органів та їхніх розташувань відносно одне одного та відносно скелету людини. Історичний розвиток анатомії людини як науки Знання про анатомію у Стародавньому світі Перші згадки про будову людського тіла зустрічаються в Стародавньому Єгипті. У XIX столітті до н. е. єгипетський лікар Імхотеп описав деякі органи та їх функції, зокрема головний мозок, діяльність серця, поширення крові судинами. У старокитайській книзі «Нейцзин» (XI—VII ст. до н. е.) згадуються серце, печінка, легені та інші органи тіла людини. В індійській книзі «Аюрведа» («Знання життя», IX ст. до н. е.) міститься великий обсяг анатомічних даних про м'язи, нерви, типи статури і темпераменту, головного та спинного мозку. Великий вплив на розвиток анатомії людини зробили вчені Стародавньої Греції. Першим грецьким анатомом вважають лікаря і філософа Алкмеона Кротонського, що володів чудовою технікою препарування. Видатними представниками грецької медицини та анатомії були Гіппократ, Аристотель, Герофіл. Гіппократ (460—377 до н. е.) вчив, що основу будови організму складають чотири соки: кров (робить людину рухливою й веселою), мокротиння (робить людину спокійною й повільною), жовч (робить людину імпульсивною, «гарячою») і чорна жовч (робить людину сумною й боязкою). Від переважання одного з цих соків залежать і види темпераменту людини: сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік. Виходячи з такого подання про організми, Гіппократ дивився і на хвороби, як на результат неправильного змішання рідин, внаслідок чого ввів в практику лікування, низку цікавих технологій навчання (прослухування, простукування). Так виникла «гуморальна» (humor — рідина) теорія будови організму. Гіппократ велике значення надавав вивченню анатомії, вважаючи її першоосновою медицини. За Платоном (427—347 рр. до н. е.), організм людини управлявся трьома видами «пневми», вміщених в трьох найголовніших органах тіла — мозку, серці і печінці. Учень Платона Аристотель (384—323 рр. до н. е.) зробив першу спробу порівняння тіла тварин і вивчення зародка і став зачинателем порівняльної анатомії і ембріології. Не менший внесок внесли до вивчення анатомії людини давньоримські вчені. Їх заслугою слід вважати створення латинської анатомічної термінології. Найяскравішими представниками римської медицини були Цельс і Гален. Гален вважав, що людське тіло складається зі щільних і рідких частин і досліджував організм шляхом спостереження за хворими і розтину трупів. Він одним з перших застосував вівісекцію (від лат. vivus — живий і sectio — розтин), виконання операцій на живій тварині для вивчення функцій організму, дії ліків, речовин, розробки методів хірургічного лікування і став основоположником експериментальної медицини. Його основні праці з анатомії: «Анатомічні дослідження», «Про призначення частин людського тіла». Цельс у власних працях з медицини зібрав найвірогідніші (на той час) знання з гігієни, дієти, терапії, хірургії і патології. Заклав основу медичної термінології. Ввів у хірургію лігатуру для перев'язки кровоносних судин. Найвідоміший перський лікар Авіценна (980—1037 рр.) написав «Канон лікарської науки» (близько 1000 року), що містить значні анатомо-фізіологічні дані, запозичені у Гіппократа, Аристотеля й Галена, до яких Авіценна додав власні уявлення про те, що організм людини керується не трьома органами, як стверджував Платон, а чотирма: серцем, мозком, печінкою і яєчком. Середньовіччя та доба Відродження Новий час Протягом XVII—XVIII ст. з'являються не тільки нові відкриття в області анатомії, але і починає виділятися ряд нових дисциплін: гістологія, ембріологія, порівняльна і топографічна анатомія. Після відкриття Гарвея ще залишалося незрозумілим, як кров переходить з артерій у вени, але Гарвей передбачив існування між ними непомітних анастомозів, що і було підтверджено пізніше Марчелло Мальпігі (1628—1694), коли був винайдений мікроскоп. Мальпігі зробив багато відкриттів в області мікроскопічної будови шкіри, селезінки, нирок і ряду інших органів. Мальпігі відкрив передбачені Гарвеєм капіляри, але він вважав, що кров з артеріальних капілярів потрапляє спочатку в «проміжні простори» і лише потім в капіляри венозні. Тільки Шумлянський (1748—1795), вивчив будову нирок, довів відсутність проміжних просторів" і наявність прямого зв'язку між артеріальними і венозними капілярами. Таким чином, Шумлянський вперше довів, що кровоносна система замкнута. Член Санкт-Петербурзької Академії наук Каспар Вольф (1734—1794) довів, що в процесі ембріогенезу, органи виникають і розвиваються заново. Тому на противагу теорії преформізму, згідно з якою всі органи існують в зменшеному вигляді в статевий клітці, він висунув теорію епігенезу. Французький природодослідник Жан Батист Ламарк (1744—1829) у власному творі «Філософія зоології» (1809) одним з перших висловив ідею еволюції організму під впливом навколишнього середовища. Продовжувач ембріологічних досліджень Вольфа російський академік Карл Эрнст фон Бер (1792—1876) відкрив яйцеклітину ссавців і людини, встановив головні закони індивідуального розвитку організмів (онтогенезу), які лежать в основі сучасної ембріології, і створив вчення про зародкові листки. Англійський вчений Чарльз Дарвін (1809—1882) у власному творі «Походження видів» (1859) довів єдність тваринного світу. Ембріологічні дослідження Ковалевського, а також Бера, Мюллера, Дарвіна і Геккеля знайшли своє вираження в біогенетичному законі. Останній був поглиблений і виправлений Северцовим, який довів вплив факторів довкілля на будову тіла тварин і, застосувавши еволюційне вчення до анатомії, став творцем еволюційної морфології. Види * Порівняльна анатомія * Вікова анатомія: ембріологія ( — зародок) геронтологія * Пластична анатомія * Мікроскопічна анатомія: гістологія ( — тканина), цитологія * Топографічна (хірургічна) анатомія * Нормальна анатомія людини * Патологічна анатомія людини Нормальна анатомія людини Нормальна (систематична) анатомія людини — розділ анатомії людини, що вивчає будову «нормальної», тобто здорової людини по системах органів, органах і тканинах. Орган — частина тіла певної форми та будови, що має окреме місце розташування в організмі та виконує певну функцію (функції). Кожен орган утворений певними тканинами, що мають характерний клітинний склад. Органи, об'єднані анатомічно і функціонально, що мають спільне походження і спільний план будови, утворюють систему органів. Розділами нормальної (систематичної) анатомії людини є: остеологія — вчення про кістки, синдесмологія — вчення про сполучення частин скелету, міологія — вчення про м'язи, спланхнологія — вчення про внутрішні органи травної, дихальної та сечостатевої систем, ангіологія — вчення про кровоносну й лімфатичну системи, анатомія нервової системи (неврологія) — вчення про центральну й периферичну нервові системи, естезіологія — вчення про органи чуттів. інтерстиціального захворювання легеневої тканини Патологічна анатомія людини Патологічна анатомія — науково-прикладна дисципліна, що вивчає патологічні процеси і хвороби за допомогою наукового, головним чином мікроскопічного дослідження змін, які виникають у клітинах і тканинах організму, органах і системах органів. Засновником сучасної патанатомії вважають Рудольфа Вірхова — німецького дослідника, котрий створив вчення про целюлярну (клітинну) патологію. Крім сутності мікроскопічних змін у тканинах, сучасна патологічна анатомія вивчає: причини (етіологію), механізми розвитку (патогенез), а також ускладнення та наслідки захворювань. Вона також досліджує причини та механізми смерті (танатогенез) при різних хворобах, мінливість захворювань (патоморфоз) і патологію, що виникає внаслідок лікування (ятрогенна патологія, ятрогенія). Опорно-руховий апарат Спланхнологія * Анатомія ротової порожнини, відділи. Зуби, язик. * Піднебіння: тверде та м'яке. Слинні залози. * Глотка, стравохід, анатомічна будова. * Анатомія шлунка. Ділянки передньої черевної стінки. * Анатомія тонкої та товстої кишки. * Анатомія печінки. Жовчний міхур. Підшлункова залоза. * Очеревина та топографія органів травної системи в черевній порожнині. * Очеревина та топографія органів травної системи в черевній порожнині. * Анатомія зовнішнього носа, носової порожнини. * Анатомія гортані, м'язи гортані. * Анатомія трахеї, головних бронхів, легені. Плевра. Середостіння. * Анатомія органів сечової системи (нирки, сечоводи, сечовий міхур, сечівник). * Анатомія чоловічих статевих органів. * Анатомія жіночих статевих органів. * М'язи та фасції промежини. * Анатомія імунної системи. Будова центральних та периферійних органів. * Анатомія органів ендокринної системи. Центральна нервова система і органи чуття * Спинний мозок, його оболони, зовнішня та внутрішня будова. Формування спинномозкових нервів їх гілок. * Відділи головного мозку. Топографія черепних нервів на основі мозку. * Півкулі великого мозку. Борозни і звивини кори великих півкуль. Нюховий мозок. Локалізація функцій в корі півкуль. * Внутрішня будова півкуль. Бічні шлуночки. Мозолисте тіло, склепіння і передня спайка. Базальні ядра і внутрішня капсула. * Проміжний мозок і третій шлуночок. * Середній мозок. Задній мозок. Довгастий мозок. Четвертий шлуночок. * Ромбоподібна ямка. Топографія ядер черепних нервів. * Оболони головного мозку. * Вегетативна нервова система (АНС): загальний план будови, частини, центри. Парасимпатичний та симпатичний відділи вегетативної нервової системи. * Провідні шляхи головного і спинного мозку. * Орган зору. Будова очного яблука. * Допоміжні органи ока. Зоровий нерв. * Присінково-завитковий орган. Зовнішнє та середнє вухо. * Внутрішнє вухо. Присінково-завитковий нерв. Судини і нерви голови та шиї * Окоруховий, боковий та відвідний нерви(ІІІ, IV, VI). * Трійчастий нерв (V пара ЧМН). Проміжно — лицевий нерв (VII пара ЧМН). Блукаючий нерв (Х пара ЧМН). * Язикоглотковий, додатковий та під'язиковий нерви (ЇХ, ХІ, ХІІ пари ЧМН). * Аорта. Гілки дуги аорти. Загальна і зовнішня сонні артерії. * Внутрішня сонна артерія. Гілки внутрішньої сонної артерії, ділянки кровопостачання. * Підключична артерія: частини, їх топографія, гілки, зони кровопостачання. * Вени голови та шиї. Системи внутрішньої, зовнішньої та передньої яремних вен. * Протоки та стовбури. Анатомія лімфатичних вузлів та судин голови та шиї. * Васкуляризація та іннервація органів голови та шиї. Див. також * Анатомія жінки * Про будову людського тіла * Оперативна хірургія та клінічна анатомія * Спортивна морфологія * Вікова морфологія Примітки Джерела * Анатомія людини. Кравчук С. Ю. — Чернівці, 2007. — 600 с. — ISBN 966-697-130-5 * Анатомія людини. В трьох томах. / під ред. В. Г. Ковешнікова. — Луганськ: Вид-во «Шико» ТОВ «Віртуальна реальність», 2005. — ISBN 966-8526-26-0 Література * Анатомія людини: підручник / Г. І. Коляденко. — 7-е вид. — Київ: Либідь, 2018. — 384 с. — ISBN 966-06-0761-3. * Анатомія людини. У 3 т. : підручник. Т. 1 / А. С. Головацький, В. Г. Черкасов, М. Р. Сапін та ін. — Вид. 7-е, доопрац. — Вінниця: Нова Книга, 2018. — 368 с. — ISBN 966-382-708-7 (т. 1). — 456 с. — ISBN 966-382-712-4 (т. 2). — 376 с. — ISBN 966-382-709-4 (т. 3). * Атлас анатомії людини. Френк Неттер. 4-е Українсько-латинське видання.- Наутілус, 2009.- 616 с. ISBN 966-8574-09-5 * Вікова анатомія і фізіологія: навч. посіб. / Л. С. Вовканич. — Львів: ЛДУФК, 2016. — 208 с. — ISBN 617-7336-05-0. * Малий атлас з анатомії: навч. посіб. для студентів мед. коледжів, ін-тів медсестринства та мед. училищ: пер. з 5-го пол. вид. / Ришард Алєксандровіч. — переклад з 5-го польського видання. 2-ге вид., випр. — Київ: Медицина, 2017. — 135 с. : іл. — Предм. покажч. основ. укр. термінів: с. 125—135. — ISBN 978-617-505-538-0, ISBN 978-83-200-3881-1 * Людина / Навч. посібник з анатомії та фізіології. Львів. 2002. 240 с. * Нормальна анатомія: навч.-метод. посіб. / Л. Р. Матешук-Вацеба. — 2-е вид. — Вінниця; Львів: Нова Книга: НТШ, 2019. — 432 с. — ISBN 966-382-771-1 * Нормальна анатомія: навч. посіб. / М. Я. Гриньків, Т. М. Куцериб, Ф. В. Музика. — Львів: ЛДУФК, 2018. — 224 с. — ISBN 617-7336-37-1. * Спортивна морфологія (з основами вікової морфології): навч. посіб. / М. Я. Гриньків, Л. С. Вовканич, Ф. В. Музика; Львів. держ. ун-т фіз. культури. — Львів: ЛДУФК, 2015. — 300 c. — Бібліогр.: с. 209—212. Посилання * Фотографії анатомічних препаратів * Матеріали з анатомії людини у Всеукраїнській електронній бібліотеці * Опорно-руховий апарат — лікування * анатомічні та фізіологічні особливості людини Відео *

Найлаконічніше визначення культури дав філософ В. Оствальд: . В українських джерелах В українських енциклопедичних джерелах культура визначається переважно як сукупність матеріальних і духовних надбань людства: Українська радянська енциклопедія (1974—1985) визначає культуру як Короткий енциклопедичний словник з культури (2003) подає дещо ширше визначення культури, розглядаючи її як Універсальний словник-енциклопедія визначає культуру як . В посібниках з культурології зустрічаються і більш соціально-орієнтовані визначення, наприклад: Історія розвитку культурологічної думки Становлення культурологічної думки почалося у стародавньому світі, її розвиток мав свої особливості у Середньовіччя та Новий час. Стародавній світ У давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від міфологічного світу. Стародавні релігії були політеїстичними. Люди спілкувалися з богами так само, як один з одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості становить величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить уявлення про культуру у стародавніх. У цьому випадку сприйняття культури передбачало поклоніння, шанування, культ. Давньогрецькі філософи Платон, Протагор, Полібій і китайський філософ Сима Цянь вважали культуру частиною божественної природи і її виявом. Подібно будь-якій живій істоті, культура народжується, живе і вмирає, а етапи її розвитку нагадують зміну пори року. Традицію такого розуміння культури пізніше збережуть деякі арабські вчені. Так, історик і філософ Ібн-Халдун стверджував, що повний цикл розвитку культури відбувається протягом 120 років, після чого стара культура буває «переможеною» іншою, сильнішою культурою (частіше за все — культурою кочовиків). Цей напрямок отримав назву «культурного натуралізму». Для нього характерні: перенесення рис природи на культуру, обожнювання культури у всіх її виявах, в тому числі у формі державної влади, ідея циклічності розвитку культури. Відчуваючи світобудову як вищу гармонію, давні греки прагнули створити фрагмент досконалості на землі. Живим втіленням їх уявлень про гармонію, культурним зразком був поліс — місто-держава, яка формує людину культури. Так, Аристотель розробляв ідею культурної людини як зразкового громадянина. Тобто, в цілому розуміння культури мало гуманістичний характер. Середньовіччя та Відродження В середньовічній Європі утверджується християнство — монотеїстична релігія. Воно об'єднало у собі і світогляд, і філософію, і етику, і правові норми, підпорядкувало собі науку, освіту, мистецтво. Відповідно проблеми культури висвітлювалися у працях філософів-богословів. Для Августина Блаженного «без віри немає знання, немає істини». Світова історія за Августином Блаженним є результатом божественного визначення. «Гріховному» світському граду він протиставляє «град божий», утверджуючи, таким чином, пріоритет церкви. Спробу поєднати арістотелізм і християнство здійснить знаменитий католицький богослов Фома Аквінський. Основний принцип його філософії — гармонія віри і розуму, оскільки розум здатний раціонально довести існування Бога і розбити заперечення проти істин віри. В розробленій ним системі сполучилися, не змішуючись, філософія і теологія, держава і церква, громадянська і християнська доброчесність. Епоха Відродження утверджує гуманістичний ідеал. Культура уявляється мислителям Відродження результатом вільної творчої діяльності людини. Свобода і творчість як принципи людського співжиття протиставляються середньовічній ієрархії, підлеглості церкві. Дж. Манетті пише трактат «Про гідність і довершеність людини», спрямований проти Папи Іннокентія III, Джованні Піко делла Мірандола створює «Промову про гідність людини». Вільна творчість і гідна поведінка стають обов'язковим змістом морально-етичних міркувань і концепцій епохи. Просвітництво Принципово по-новому культурний досвід минулого і сучасності, причини виникнення і шляхи розвитку культури переосмислюються у XVIII ст. Просвітництвом. Епоха прагне до цілісного сприйняття культури людства, розуміючи її як продукт діяльності людського розуму. У ряді праць поняття «культура» і «природа» протиставляються. Так, Жан-Жак Руссо вважає природу продуктом довершеного божественного розуму, а культуру — недосконалого людського розуму, негативно ставиться до культурного прогресу. Усуненню опозиції «культура»-«природа», пошуку шляхів їх гармонічного поєднання присвячені роботи Іммануїла Канта (1724—1804). За Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла, жорстокості) і світ свободи (людини, культури, моралі). Перетинаються і примирюються два протилежних начала в уявленнях про прекрасне й у творенні прекрасного, що власне і є метою культурної діяльності. В етиці Кант вводить категоричний імператив, тобто обов'язкове і безумовне моральне правило, всезагальний закон поведінки, який долає і виключає будь-яке зло. До другої половини XVIII ст. належить діяльність німецького філософа й історика Й. Г. Гердера. Для Гердера культура є наслідком здатності людини до творчої і розумової діяльності, яка знаходить вираз у мові, науці, ремеслі, мистецтві, державі, релігії, сім'ї. Гердер вперше визначив культуру як необхідну і невід'ємну реальність людського суспільства, стверджуючи, що некультурних народів взагалі не існує. Є більш культурні і менш культурні народи. Рівень культури філософ пов'язує з прогресом освіти. У роботі «Про походження мови» (1772 р.) Гердер пов'язує появу мови з фізіологічно закладеною в людині здібністю до мислення, у розвитку мови вбачає прогрес культури. Він одним з перших зацікавився вивченням національних культур як форм існування світової. Гердер виділив етапи, через які проходить національне відродження: I — вивчення історії, етнографії, II — формування національної літературної мови, III — виникнення національних політичних організацій, боротьба за незалежність. Остаточно опозиція «природи» і «культури» знімається в філософії Георга Фрідріха Вільгельма Гегеля, (1770—1831), для якого «культура є… звільнення і робота вищого звільнення», що розуміється як поетапний рух від природної безпосередності до вищої духовності. Історія людства за Гегелем — це сходи вгору, по яких людина, звільнюючись, підіймається шляхом пізнання абсолютного духу. Гегель зводить культуру до духовного розвитку людства, розуміючи творчість як діалектичне сходження духу. Російська та українська філософія Микола Данилевський, перший російський дослідник культури Іван Огієнко, один з перших авторів, що обґрунтував самобутність української культури В першій половині XIX ст. з'явилися роботи російського вченого М. Я. Данилевського. У книзі «Росія і Європа» він висунув концепцію «замкненого (локального) розвитку культур». Кожний народ, за Данилевським, створює специфічну систему цінностей. Вироблена ним культура слабко контактує з іншими культурами, протидіючи проникненню в її «тіло» чужорідних елементів. Данилевський створив «систему типів» людства. Він писав, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі, яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх антиподи — хитрі обманщики, безпринципні торгаші. Народи Сходу створили вишукану, але малорухому, споглядальну культуру, яка з покоління в покоління відтворює саму себе. На Заході була створена динамічна, утилітарно-практична культура, спрямована на перетворення природи і суспільства. Ідеї Данилевського згодом сильно вплинули на культурологію XX ст. Виникнення української культурологічної думки пов'язане з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства. У Статуті Братства, у відозвах «До братів українців», «До братів росіян», «До братів поляків», в творах його фундаторів — М. Костомарова («Думки про історію Малоросії», «Дві руські народності»), П. Куліша («Повість про український народ») — відстоюються ідеї культурної самобутності слов'янських народів, їх права на вільний розвиток, гарантований вільним федеративним союзом слов'янських республік. Значний внесок в розвиток культурологічної думки зробив М. Драгоманов (1841—1895 рр.). З позицій порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру, просякнуту загальнолюдськими цінностями. Цілісну концепцію історії української культури висунув М. Грушевський (1866—1934 рр.). Вона базувалася на тезах самобутності і самостійності української культури. Одним з перших він піддав сумніву і критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Русі, доводив існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. Не протиставляючи українську і російську культури, він все ж вважав першу більш близькою до європейської культури. Найґрунтовніше самобутність та самодостатність української культури була подана Іваном Огієнком в книзі «Українська культура» (1918), разом із викриванням міфу про двоєдність української та російської культур. У брошурі «Наука про рідномовні обов'язки» (1935) І. Огієнко приймає за головну ознаку культурної ідентичності мову, підкреслює роль формування єдиної для народу літературної мови, яку Огієнко вважав за «головний двигун розвитку духової культури народу». І. Огієнко заклав закріплений пізніше в українських енциклопедичних виданнях поділ культури на матеріальну і духовну, при цьому важливіша роль відводилася саме духовній, до якої відносив розвиток науки, віри, переконань, звичаїв, етики тощо. Функції культури Культура як суспільно-історичне явище характеризується поліфункціональністю. Серед її функцій виділяються пізнавальна, інформативна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна, світоглядна, а також виховна. Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху, завдяки ній соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем. Інформативна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за «вертикаллю» (від попередніх поколінь до нових), так і за «горизонталлю» — обмін духовними цінностями між народами. Комунікативна функція полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Ця функція виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий зв'язок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації. Регулятивна функція реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі. Аксіологічна функція полягає у формуванні у людини певних ціннісних орієнтирів, моральних установок, культурних смаків людини. Вона виражає якісний стан культури.. Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції є основним методом культурного впливу на людину. Виховна функція виражається в тому, що культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації, але й виступає ще й фактором саморозвитку людства. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб. Емоційно-естетична функція допомагає сприймати й розуміти людині навколишнє середовище, переживати емоції, надихати на перетворювальну діяльність, творчу активність. Діагностична та прогностична функція дозволяють надати оцінку тому, що відбувається в суспільстві, своєчасно відреагувати на зміни й процеси, а також передбачити подальший розвиток подій і перспективи майбутнього. Структура культури Багатоплановість культури обумовлює складність її структури. Розділ культурології, що досліджує внутрішню структуру та організаційно-функціональну будову культури називається морфологією культури. Форми культури В залежності від форм культуротворчої діяльності людини, розрізняють матеріальну та духовну культури, а в сучасних джерелах, через недостатність такого поділу, розглядають також соціальну і фізичну культури. Матеріальна культура Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення. Матеріальна культура містить такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. До матеріальної культури входять також: будівлі і споруди, інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, шляхи сполучення і засоби транспорту, зв'язок і засоби зв'язку, технології. Духовна культура До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура — це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості. Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу. Український вчений О. М. Костенко сформулював так звану натуралістичну концепцію «культури людини»: «Культура людини — це міра узгодженості волі і свідомості людини із законами Матері-Природи» (Костенко О. М. Культура і закон — у протидії злу. — Київ: Атіка.- 2008. — 352 с.). Виходячи з принципу соціального натуралізму (що лежить в основі його «теорії трьох природ»), він вважає, що спеціальним видом культури людини є «соціальна культура людини» як міра узгодженості волі і свідомості людини із природними законами, за якими існує життя людей у суспільстві. Різновидами соціальної культури людини є політична культура людини, економічна культура людини, правова культура людини, моральна культура людини, релігійна культура людини тощо. Соціальна культура Соціальна культура — це ставлення людей один до одного, системи статусів і соціальних інститутів. Соціальна поведінка і артефакти (соціальна і матеріальна культура) трактуються як об'єктивовані продукти ідеальних нормативних систем і систем знань різного роду, що складають духовну культуру. Виділення соціальної культури дозволяє з'єднати матеріальну і духовну культури, ввести артефакти в контекст досліджень у соціальних науках. Фізична культура Фізична культура — перетворення біологічного начала в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла. В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що включає розвиток координації рухів всього тіла дитини (формування макро-дій) і артикуляційного апарату (мікро-рухи щелепно-лицевих м'язів, органів дихання і травлення). Інакше кажучи, це вирішення такого відповідального завдання, як навчання мови, прямоходінню, переміщенню предметів, гігієнічним правилам, культивування відмінностей у поведінці за статевими або віковими ознаками. На цьому фундаменті надбудовуються всі подальші, складніші або спеціалізовані, фізичні навички і координовані рухи, на зразок балетного танцю, рухів рук хірурга або фокусника. Щоб усьому цьому навчитися, необхідні не стільки відповідні фізичні дані, скільки багаті культурні традиції і вихована в людині здібність до вдосконалення відповідно до тих або інших професійних завдань. Види культури Крім основних форм культури виділяють також різні її види. Серед безлічі класифікацій можна зупинитися на тій, яка спирається на поняття суб'єкта-носія культури, як найбільш узагальненої і універсальної. Застосовуючи все, що ми вже знаємо про це поняття, отримуємо такий розподіл видів культури: * культура суспільства, * культура колективу (організації), * культура особистості, * інформаційна культура, * професійна культура, *культура здоров'я. Жоден з видів культури не зводиться до двох інших ані в сумі, ані кожен зокрема. І потрібно зазначити, що будь-яка класифікація форм і видів культури, певною мірою, відносна, і в реальній діяльності вони переплітаються, взаємопов'язані між собою. Складність соціокультурної реальності обумовлюється також історичною мінливістю (варіативністю) всіх її істотних характеристик. Тому теоретичні поняття суб'єкта, видів і форм культури потребують подальшого тлумачення за допомогою конкретного історичного матеріалу. Культура суспільства Так, культура суспільства — це об'єктивна цілісність культурної творчості, структура і закономірності якої не залежать від діяльності окремих колективів або особистостей, первинних по відношенню до них. Культура колективу Складається як результат накопичення досвіду, традицій спільної діяльності групи людей, об'єднаної однією метою. Культура особистості Визначається не тільки мірою засвоєння суспільної і колективної культури, але і суб'єктивністю, унікальним характером кожного конкретного «Я». Інформаційна культура Інформаційна культура характеризує її з точки зору інформації, що кумулюється, обробляється і транслюється в її рамках. Її основою є знання про інформаційне середовище, закони його функціонування, уміння орієнтуватися в інформаційних потоках, ефективної життєдіяльності в інформаційному суспільстві. Професійна культура Різновид загальної культури, особистісне утворення, яке відображає ступень оволодіння фахівцем теоретичних знань і практичних умінь, рівень сформованості професійно важливих якостей що забезпечує високу ефективність діяльності підприємств. Культура здоров'я Різновид загальної культури людини, який визначає формування, збереження та зміцнення її здоров'я. Культура здоров'я є усвідомлений вибір особистості для забезпечення здорового способу життя. Дослідник А. Маджуга встановив компоненти культури здоров'я на рівнях: фізична культура, психологічна культура, сексуальна культура. Рівні культури Культуру, як і будь-яке складне явище поділяють на ядро й периферію. Ядро — це сукупність усіх домінуючих рис, основоположних принципів. Забезпечує стійкість і стабільність структури. Периферія (риси і якості, що не є суттєвими при визначенні культури) дозволяють пристосуватися до змін навколишнього середовища. Культуру можна поділити на три рівні: кумулятивний (накопичування всіх цінностей та досвіду), побутовий рівень (конкретне використання людьми результатів наукових та інших досягнень думки) та трансляційний рівень, що забезпечує взаємне проникнення попередніх двох рівнів. Також можна поділити культуру на субстанційний рівень (ядро — норми культури, релігія, право) та функціональний (динамічніший, що забезпечує функціонування культури — табу, звички людини). Періодизація історії світової культури Найпоширеніший тип періодизації — лінійна періодизація, під якою розуміють розчленування історико-культурного розвитку на відрізки, коли кожний наступний відрізок безпосередньо виростає з попереднього і має рівне з ним історичне значення. Світова культура поділяється на такі усталені хронологічні відрізки: * культуру первісного суспільства (до 4 тис. років до н. е.), * культуру Стародавнього світу (4 тис. до н. е — 5 ст. н. е.), * культуру Середньовіччя (5-14 ст., див. також Європейська культура Середньовіччя); * культуру Відродження, або Ренесансу (14—16 ст.); * культуру Нового часу (кінець 16—19 ст.), що розпадається на три епохи — Реформації (початок 17 ст.), Просвітництва (17—18 ст.) та культуру 19 століття; * культуру Новітнього часу (1914 — досі). Культура як система Культура складається з взаємопов'язаних частин. Зміна одного елемента призводить до трансформації всієї системи. Таким чином, культура є відкритою системою, що розвивається сама по собі. Схема М. С. Кагана На відміну від XIX ст., коли еволюціоністи Тайлор та Фрейзер говорили про лінійний розвиток людства, сьогодні прийнято спіралевидний синусоїдний розвиток культури. Саморозвиток складної структури пояснює сучасна природознавча теорія синергетика (заснована Іллею Пригожиним). За цією теорією система може розвивається від хаосу до порядку, якщо її атрактор відповідає впорядкованому стану. Також механізм саморозвитку культури можна пояснити за допомогою концепції М. С. Кагана, який вирішальним поняттям в цьому процесі вважав діяльність людини. Головною характеристикою людської діяльності, що принципово важлива для усвідомлення специфіки культури, є те, що людина спочатку визначає мету, а потім чинить певні дії. У процесі пізнання навколишнього світу й самого себе людина створює артефакти (будь-які досягнення людства) — це діяльність опредмечування, при якій ідеї втілюються в конкретних речах або явищах. Наступною стадією є предметне буття культури (об'єктивне існування артефактів), за цим — діяльність розпредмечування (нове покоління людей переосмислює досягнення пращурів, частково переймає їхній досвід). Після цього артефакти змінюють людину, що виступає вже як співучасник творення культури. Культура є підсистемою буття («система природа-людина-культура»). Складність цієї системи полягає в тому, що людина поєднує в собі як природні характеристики, так і творчу діяльність. Людина не має своєї біологічної ніші й виживає тільки за рахунок культури. При тому, що людина живе за законами природи, культура не передається генетичним шляхом, кожне нове покоління людей має заново засвоювати цінності минулих. Культура і природа Natura (від лат. nat — породжувати) — матеріальний світ, сукупність органічних та неорганічних матеріалів. У слов'янських мовах із XVIII ст. вживається слово «природа» (корінь — «род»). Широко поширене визначення культури як другої природи (середовище, яке утворене людьми з метою самозбереження). Відповідно природу визначають як все, що не є результатом людської діяльності. Російський філософ, культуролог М. С. Каган писав, що «культура постає перед нами…як особлива подоба природи, невідома їй самій, проте та, що реалізує закладені в ній можливості» Тобто людина перетворює, трансформує природні об'єкти, наприклад, виведення нових видів злаків, приручення тварин. Природа стала першим предметом сакралізації (про це свідчать всі стародавні вірування: анімізм — віра в те, що всі навколишні об'єкти населені душами; фетишизм — наділення предметів надприродними якостями; тотемізм — віра в спорідненість людей із тотемом — твариною або рослиною. У прадавні часи культура не відокремлювалася від природи, людина існувала з навколишнім середовищем у гармонії. У трактаті «Дао де дзін» давньокитайського філософа Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.) утверджується правило, згідно з яким людина має слідувати своєму природному шляху й не порушувати споконвічних законів природи. Проте співвідношення культури й природи сполучено з глибокими конфліктами, які почалися ще за існування стародавніх цивілізацій. Наприклад: існує версія, що найбільша пустеля Землі, Сахара, виникла як результат згубної людської діяльності — вирубки лісів та висушення озер (приблизно 3000 р. до н. е.). В епоху Середньовіччя в Європі природа стає для людини джерелом гріховності, спокуси. Людина не поширює гармонію, а намагається подолати власну недосконалість. Протиставлення природи й культури почало гостро сприйматися у XVIII ст. Жан Жак Руссо у праці «Роздум, що отримав премію Діжонської академії в 1750 р. на тему: Чи сприяв розвиток наук і мистецтв очищенню нравів», писав про негативний вплив цивілізації. Розвиток наук призвів до деградації моралі. Проте загалом в епоху Просвітництва і в Новий час панувала точка зору про підкорення людиною природи. Ставлення митців, художників до природи історично чергувалося приблизно наступним чином. + Середньовіччя V—XV ст. Епоха Відродження XV—XVI ст. Епоха Просвітництва XVII—XVIII ст. Ідейний дух романтизму кінець XVIII — перша половина XIX ст. Друга половина XIX ст. Пейзаж зображується умовно Митці звертають увагу на природу, пейзаж стає реалістичним. Виникає пейзаж як окремий жанр живопису Живописці працюють у майстерні, пейзаж стає умовним або ідеальним. Головними стають не природні бажання людини, а громадянський і державний обов'язок, зразкова мораль Ідея повернення людини до природного стану, оспівування ідилічної природи. Природа — джерело оновлення душевних сил. Нереалістичний пейзаж, що передає почуття людини. Барбізонська школа — вперше пишуть на пленері. Реалістичне зображення природи. Напрям реалізму — правдиве зображення як людської натури, так і об'єктивної дійсності. Імпресіонізм — зображують природу такою, якою її бачить людина центр «Преображення Господнє», Новгород, XV ст. центр «Преображення Господнє», Джованні Белліні, 1480—1485 центр «Пейзаж із Поліфемом», Ніколя Пуссен, 1648 центр «Чотири віки», Каспар Давид Фрідріх, 1833 центр «Весняний пейзаж», Шарль-Франсуа Добіньї, 1862 + Російський біолог, селекціонер Іван Мічурін писав: «Ми не можемо чекати милості від природи; взяти їх у неї — наша головна мета» Питирим Сорокін виявляв зв'язок між природними умовами й соціальним, державним устроєм: демократія утверджується швидше в країнах, де для того існують природні перепони (північні країни — Швейцарія, Нідерланди), ніж там, де таких перепон не існує й панує монархія, вважав культуролог. Микола Бердяєв вважав, що окремі риси природи характерні й для народу, який проживає в цій місцевості (наприклад, широта руської душі у зв'язку з неозорими просторами держави, степами й полями). У 1866 р. німецький біолог Е. Геккель ввів термін «екологія» — наука про відношення живих організмів і навколишнього середовища. Д. С. Ліхачов — автор терміну «екологія культури». На початку XX століття виникає рух «космізму», представники якого (К.Ціолковський, В. Вернадський) розглядають Всесвіт як взаємопов'язану систему, а людство — як її елемент. На початку XX століття Зиґмунд Фрейд приходить до висновку, що культура — механізм репресій, в людині органічно не можуть співіснувати соціальне й природне. У ХХ столітті людина максимально віддаляється від свого природного стану: росте урбанізація населення, з'являються генна інженерія та репродуктивні технології; відбувається НТР, стрімко росте поширення Інтернету, що заміняє людині живе спілкування. Активно продовжується вирубка лісів, забруднення прісної води й вод Світового океану. Актуальність проблеми в Україні зросла після Чорнобильської катастрофи. Ці процеси викликають у суспільстві зворотну реакцію: контркультура бітників і субкультура хіппі були спрямовані антисцієнтистські й антираціоналістично, виступали проти масової споживчої культури. Зростає популярність екопоселень, виникає зелений туризм. Людство може розвиватися тільки в гармонії з природою. Культура та особистість Людина — вищий рівень у розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури, тобто, з одного боку, це — біологічна істота, з іншого — творець специфічного світу, який є результатом творчої діяльності всього людства. У процесі свого соціального розвитку людина проходить три стадії: індивідуальності, індивіда та особистості. Індивідуальність людини проявляється на її біологічному рівні (кожна дитина народжується індивідуальною, неповторною). Індивід — поняття, що вказує й на суспільні особливості людини — його персональний смак, інтереси та таланти. Особистість — це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності. За визначенням С. Рубінштейна, особистість — це «конкретний, історичний, живий індивід, включений в реальні відносини до реального світу. Значущими, визначальними, головними для людини в цілому є не біологічні, а суспільні закономірності його розвитку» Особистість — активний соціальний елемент, що здатен конструктивно змінювати не тільки своє життя, але й життя навколишніх людей. До культурно-історичних якостей особистості належить здатність судження як основа інтелектуальної культури, моральна рефлексія і совість як обов'язкові складові етичної культури особистості, смак як специфічна здатність, що лежить в основі естетичної культури особистості і суспільства, пам'ять і традиції як умова і потреба міжособистісного спілкування, моральність і право як регулятиви поведінки людей і гаранти забезпечення їх безпеки. Моральна рефлексія — якісна характеристика особистості, здатної осмислити і оцінити власні вчинки. Моральна рефлексія є характерною рисою високорозвиненої особистості, оскільки вона є вираженням потреби людини у самооцінці (в тому числі, і у вигляді самопокарання). Другою складовою моральної рефлексії (крім здатності судження) є совість: здатність особистості здійснювати етичний самоконтроль. Совість стає вирішальною особистісною якістю, коли людина потрапляє в ситуацію вибору. Чим більше суспільно-культурного досвіду набуває людина, тим більш вона значуща як особистість. Людина виступає одночасно і творцем, і творінням, і транслятором культури. Людина як продукт культури є свідомим суспільним творінням. Людина проходить процеси інкультурації та соціалізації. Інкультурація — процес, у ході якого індивід засвоює традиційні способи мислення та дій, що характерні для культури, до якої він належить. Соціалізація — прилучення людини до системи цінностей та норм, що прийняті в культурі. Проходить у кілька етапів (доморальний етап, первісний — відбувається в родині, характеризується домінуванням зовнішнього впливу; етап умовної моральної свідомості, другий — вхід людини до несімейного колективу — школа, професійна група; етап автономної моральної свідомості — людина приймає норми й цінності суспільства, в якому мешкає; етап повторної соціалізації, ресоціалізація — відбувається в разі важливої життєвої зміни, людина відступає від прийнятих норм або засвоює нові цінності). Процес формування людини не закінчується з досягненням повноліття, він продовжується протягом всього життя. Синтез культурного ідеалу, соціальної «ролі», суб'єктивного та об'єктивного «я» складає сутність та зміст особистості. Культура та суспільство Людина є соціальною істотою, поза людським середовищем повноцінно розвиватися не здатна. Культура та суспільство — взаємопов'язані елементи, що не можуть існувати окремо один від одного. Пращури homo sapiens змогли вижити завдяки примітивній соціальній організації, поєднанню зусиль й передачі інформації негенетичним чином (останнє й відрізняє людину від інших тварин). При цьому існує точка зору, прихильники якої вважають суспільство ширшим поняттям, ніж культура, оскільки культура виникла як вдоволення соціальних потреб людини. Також історія суспільства охоплює всі події й досягнення людства, тоді як культура не має містити негативних, деструктивних явищ (наприклад: війна). Взаємний зв'язок культури й суспільства підкреслювали етнографи, культурологи, психоаналітики. Так, Едвард Тайлор визначав культуру як комплекс, що включає знання, вірування, мистецтво, закони, мораль, звичаї й інші здібності й звички, які людина здобула як член суспільства. Хосе Ортега-і-Гассет писав, що культура — це біологічні потенції, яким ми надаємо соціальний напрям. К. Г. Юнг визначав культуру як форми поведінки, звичні для групи, спільноти людей, соціуму, що має матеріальні й нематеріальні риси. Значення, норми та артефакти Інший загальноприйнятий спосіб розуміння культури — розглядати її як сукупність трьох елементів: цінностей (ідей), норм (поведінки) та артефактів (предметів, або матеріальної культури). Цінності — уявлення про те, що в житті є важливим. Цінності скеровують інші складові культури. Норми — це очікування того, як людина поводитиметься в різних ситуаціях. Кожна культура має різні методи (санкції) приведення норм у дію. Санкції змінюються в залежності від важливості норм. Норми, які суспільство офіційно проводить в життя, називаються законами. Артефакти — третя складова культури — походять з культурних норм та цінностей. Субкультура, контркультура Див.також: Контркультура, Контркультура 60-тих, Субкультура Культура — абстрактне поняття, включає в себе конкретні об'єднання людей на основі єдиних цінностей — субкультури. Субкультура — конкретна форма буття загальнолюдської культури, сукупність символів, ідей, переконань, цінностей, прикладів поведінки, що розділяються членами соціальної групи. Окремі культурні прошарки народжуються завдяки оновленню інформації в процесі зміни поколінь. Оскільки субкультури відображають позицію частини суспільства по відношенню до суспільства в цілому, вони часто викривають процеси домінування та протидії. Поняття «субкультура» також вживається як пояснення феномену молодіжних угрупувань у XX—XXI столітті (наприклад: хіппі, готична субкультура, субкультура футбольних вболівальників, байкерство і т. д.) Термін «контркультура» належить американському соціологу Т. Роззаку, що в 1960-х позначив ним духовні впливи, направлені проти головної культури (по відношенню до руху бітництва). Контркультура — ідейна течія і соціальний рух, в основному молодіжний, має політичний напрям і спрямований проти масової культури. Яскраво проявляється антисцієнтистський напрям, використання нетрадиційного мистецтва, релігійних культів та містики. Психологи пов'язують контркультури XX ст. зі становленням нової чуттєвості, з вивільненням підсвідомих бажань, що непрямо стало результатом індивідуальної та колективної підсвідомості. Хоч контркультура прагне до деідеологізації та повної перебудови засад суспільства, близька до анархізму, не слід плутати контркультуру й антикультуру (заперечення культури як явища). Національна культура Термін етнос походить від грецького народ. Стародавні етноси будувалися на основі кровно-родинних зв'язків, на єдності території проживання, мови та традицій. Нація — ширше поняття, що ґрунтується на державному устрої. «Енциклопедичний словник з культурології» 1997 року визначає національну культуру як різновид субкультури — сукупність символів, вірувань, переконань, цінностей, що характеризують духовне життя людей певної держави, країни. У державі можуть співіснувати різні етноси. Етнічна культура виступає джерелом народної творчості. Вона консервативна й традиційна. При цьому культура нації знаходиться в постійному русі. Чим більше національна культура відкрита для конструктивних контактів із іншими культурами, тим більш вона розвинена. Проблема визначення національного характеру, розшифрування культурного генофонду народів постала в часи Просвітництва й продовжує бути актуальною, багатоаспектною і нерозв'язаною до сьогодні. Поняття «національний характер» включає в себе і психічні особливості, які відрізняють представників даної нації від іншого людства, і особливий склад мислення, який «прочитується» в культурі даного народу. Так, «Фауст» Гете був відображенням, з одного боку, духу епохи, з іншого боку — німецького духу. Існує поняття етнокультурного стереотипу як узагальненого уявлення про типові риси, що характеризують який-небудь народ. Це або автостереотипи (те, що думають люди про свій народ), або гетеростереотипи (те, що люди думають про інші народи). Іноді вони збігаються, іноді суперечать одні одним. «Англійська манірність», «французька галантність», «німецька мрійність», «німецький педантизм», «російське „авось“», «африканський темперамент», «китайські церемонії», «українська господарність» — всі ці й безліч інших уявлень складають поле етнокультурних стереотипів європейців, американців, китайців, українців, японців, росіян. Діалог культур — термін, введений М. Бахтіним. Для пояснення процесів комунікації між двома культурами, вивів формулу «адресант-адресат-код». Першою стадією гармонійного співіснування різних культур можна вважати толерантність (терпимість), другою — власне діалог культур (взаєморозуміння й обмін досвідом). Діалог культур не призводить до зникнення однієї з них, оскільки кожна культура має свою унікальну специфіку. Діалог культур можливий тільки на основі єдиних цінностей. Для налагодження діалогу культур державами застосовується культурна дипломатія. Культура і цивілізація Цивілізація — система засобів функціонування людини, суспільства, що створюється в ході культурного процесу. У різні історичні епохи значення поняття «цивілізація» відрізнялося. В епоху Просвітництва під ним розуміли покращення моралі, мистецтва, науки й філософії. Поль Анрі Гольбах (1723—1789) писав про «цивілізацію народів», маючи на увазі процес покращення їхнього життя. У XIX столітті під цивілізацією стали розуміти стан суспільства, що вже досягнутий. Російські «західники» («») Т. М. Грановський, П. Я. Чаадаєв ототожнювали цивілізацію із західною цивілізацією, хоча при цьому визнавали єдність історичного процесу. Льюїс Морган, Фрідріх Енгельс розглядали цивілізацію як ступінь соціального процесу, наступну за дикістю та варварством. На цьому ступеню виникають різні форми суспільства, тому в науці утверджується існування різних цивілізацій. Наприкінці XIX століття окремі вчені приходять до критики європейської цивілізації, виникає тенденція протиставляти культуру й цивілізацію. Серед них був Освальд Шпенглер («Занепад Європи»), Герберт Маркузе (1898—1979) (представник Франкфуртської школи, що виступала проти засад європейської держави, проти культури буржуазного суспільства). У цьому разі культура сприймається як сукупність духовних цінностей і норм, внутрішня складова, а цивілізація — як оболонка культури, її зовнішній розвиток, ступінь технологічного розвитку. Георг Зіммель (1858—1918) називав цивілізацію матеріальною, утилітарно-технологічною стороною суспільства, що протистоїть культурі як сфері духовності, творчості й свободи. Арнольд Тойнбі майже зводив поняття «цивілізації» та «культури» (розумів під ними типи суспільств, що виступають в історичному процесі як самостійні соціокультурні світи). Розглядав двадцять одну цивілізацію (західну, руську й візантійську, іранську, арабську, індійську, дві далекосхідні, античну, сирійську, цивілізацію Інда, китайську, мінойську, шумерську, хеттську, вавилонську, андську, мексиканську, юкатанську, майя, єгипетську). Процес розвитку цивілізації пояснюється за допомогою концепції «Виклику-Відповіді». Американський теоретик Самуель Гантінгтон визначив цивілізацію як культурну спільноту найвищого рівня. Типи цивілізацій: 1). За економічним устроєм — Карл Маркс виокремлював рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й соціалістичну суспільно-економічні формації; 2). аграрна (патріархальна, традиційна), індустріальна, постіндустріальна й інформаційна цивілізації; 3). Метакультури: європейська, східна, американські доколумбові цивілізації Панславіст М. Я. Данилевський виділяв 13 культурних типів або «самобутніх цивілізацій» (серед них єгипетсько-китайська, ассиро-вавилонська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська (новосемітична), романо-германська, перуанська). головним критерієм вважав сполучення чотирьох елементів: релігійного, культурного, політичного й суспільно-економічного. Слов'янська цивілізація, яка народиться тільки в майбутньому, як вважав учений, може стати першою цивілізацією, що включить в себе всі чотири елементи. Данилевський писав, що кожна цивілізація проходить чотири етапи: підсвідомий, період державного становлення, розквіту й кінцевий («апатія»). Культура як сукупність текстів, мови культури Ресурсом культури виступає інформація (знання про будь-що). Інформація поступово втрачає свою актуальність, тому має поновлюватися з кожним новим поколінням. Переосмислення інформації забезпечує функціювання культури як системи, що розвивається сама по собі. Носієм інформації виступає текст. Текст — це послідовна взаємопов'язана система знаків, що має цілісність та оформлення. Інформацію несуть всі артефакти, норми і цінності людини, тому текст в культурології — широке поняття. Мова — це система знаків. Мова культури — це її символічний код. Код мови — правило, алгоритм зіставлення кожному конкретному повідомленню комбінації слів або знаків. Для кожної культури мова унікальна, проте використовує однотипні знаки й знакові системи, що утворюють семіотичне поле культури. Виділяють конвенційні й неконвенційні знаки: 1). Неконвенційні (природні) знаки — це явища природи, що розглядаються як носій інформації й вказують людині на інший предмет або явище. Грали особливу роль у житті давньої людини (рахування років за Місяцем та Сонцем, орієнтування в просторі за допомогою зірок). Системи природних знаків використовуються в науці, наприклад, в діагностуванні захворювання. 2). Конвенційні знаки — умовні сигнали, для розуміння яких існує домовленість між людьми. Наприклад: зелене світло на світлофорі. Виокремлюють також сигнали, образи, індекси і символи. Сигнали — знаки попередження; образи — це чуттєво-конкретне повторення людиною явищ. Основою мови культури є символи, які мають кілька рівнів розуміння. Символ не просто вказує на інший предмет, а розкриває його сутність. Символ може викликати безліч асоціацій. Аристотель зводив символ до знаку, Платон вважав, що символ поєднує собою раціональний та ірраціональний світи. Юрій Лотман вважав символ механізмом культурної пам'яті, елементом культурного простору, в якому інформація зберігається в згорнутому вигляді. Вербальні звукові системи — це природні знаки. Поза мовою існування культури неможливе. Частиною культури стає тільки те, що висловлене вербально. Мова — це система знаків, що історично склалася та є фундаментом культурного життя народу. Гіпотеза Сепіра-Ворфа свідчить про те, що мовні структури впливають на процеси мислення людини, на сприйняття зовнішнього світу. Мова є інститутом культури й виконує роль посередника між індивідуальним мисленням людини та життям соціуму, тому мова визначає тип мислення й поведінки в даному суспільстві. В художньому тексті мова виконує також естетичну функцію. Знакові системи запису пройшли еволюцію від предметного письма, піктографії та ідеографічного письма — ієрогліфи- до сучасного типу письмового запису. Семіотика культури Термін «семіотика культури» свідчить про культуру як знакову систему, а про культурні явища як тексти, що несуть певну інформацію і мають сенс. М. С. Каган вважав, що культура «по суті своїй поліглотна». Кожна мова культури має свої унікальні особливості й не може бути переведена в повній мірі ні на жодну іншу мову. Витоки семіотики культури слід шукати в школі структуралізму. Структуралізм — філософська й культурологічна школа початку XX століття, основи якої заклали К. Леві-Строс, Ж. Лакан та М. Фуко. Ці вчені висунули завдання подолати описовість при аналізі культури, поширити на гуманітарне знання методи точних природознавчих наук (математичне моделювання, комп'ютеризацію та інше). Метою структуралізму було виявити структури, сукупності відносин між частинами цілого. Основні структури, що регулюють духовно-творчу діяльність людини, діють підсвідомо. Первинною структурою культури є знакова система. Простою та універсальною знаковою системою є мова. Французький вчений Клод Леві-Строс вивчав культурне життя диких племен і встановив, що соціальні й культурні правила (шлюб, термінологія близькості людей, тотемні відносини, міфологія та ін.) можна сприймати як мови, оскільки в кожній з цих сфер відбувається обмін інформацією, для розуміння якої необхідний код. У 1970-ті роки виникає «постструктуралізм» — школа, представники якої також визнавали існування структур, проте своїх попередників, структуралістів, звинувачували в догматичності. Е. Морен, Ж. Бодрійяр, Ж. Дерріда, Р. Барт вважали, що структури децентралізовані. Ролан Барт в есе «Смерть автора» пише: попри те, що автор досі виступає головним елементом літератури, його роль стрімко зменшується. Першим це зрозумів Малларме, який гадав, що не автор, але сама мова художнього твору розповідає щось читачеві. Особистість автора десакралізується, на перший план виходить сам текст. Тепер текст створюється й читається таким чином, що присутність в цьому процесі особистості автора мінімізована. Текст — не лінійний ланцюг слів, що мають теологічний сенс (передача сакральної інформації від Бога до людей), а багатомірний простір, де одночасно сперечаються безліч людей, поєднуються тисячі інших літературних джерел. Єдиної точки зору на текст не може існувати (це відповідає загальному характерові постмодерну — відмови від авторитетів). Вся інформація й посилання, що вступають один із одним в стосунки діалогу, пародії або суперечки, поєднуються в одній особі — в особі читача. Читач — це людина без психології і без історії, що лише зводить дану їй інформацію в одне ціле. Семіотика — наука, що вивчає характеристика знаків та знакових систем. Поділяється на дві школи: французьку (основи заклали Чарльз Пірс, Фердинанд де Сосюр) і тартусько-московську (голова — Ю. М. Лотман). Див. також

Одеський міжнародний кінофестиваль Kyiv Comic Con Фестивалі в Україні — національні та міжнародні масові заходи, присвячені огляду певного одного чи декількох видів мистецтва в Україні. Музика Назва Опис Місце проведення Роки (дати) Atlas Weekend великий музичний фестиваль Київ з 2015 ART JAZZ міжнародний джазовий фестиваль Рівне, Луцьк серпень з 2007 Be Free (Будь вільним) фестиваль білоруської музики різні міста 2007-2009 Black Sea Metal Festival фестиваль важкого металу Чорноморськ від 2014 Carpathian Alliance Metal Festival блек/фолк/паган-метал фестиваль СлавськеЛьвівська область на вершині однієї з гір у Карпатах Folk Pagan Fest фестиваль важкої музики (паган-метал, блек-метал, фолк-метал) Київ 2008, 2010 Ukrabilly bang! фестиваль рок-н-рольної музики Київ з 2005 UPfest фестиваль важкої та електронної музики Луцьк 2006, 2008, 2009 Тріумф-Fest Всеукраїнський фестиваль-конкурс інструментального, вокального, хореографічного, театрального мистецтв та театрів мод. Різні міста з 2013 Fort.Missia літературно-музичний фестиваль ПоповичіЛьвівська область з 2009 Global East Festival фестиваль важкої музики Київ з 2009 Jazz Koktebel фестиваль джазової музики КоктебельАР Крим з 2003 Joker Fest фестиваль електронної музики ШацькВолинська область на березі озера Світязь з 2015 Lesia Grand Fest фестиваль Лесі Українки на Батьківщина поетеси Новоград-ВолинськийЖитомирська область Respublica фестиваль музики та стрит-арту Кам'янець,Хмельницька область з 2011 Summer Challenge фестиваль тимбілдингу Черкаси з 2016 Stare Misto фестиваль рок-музики Львів з 2007 Terroraiser Metal Fest фестиваль важкої музики Вінниця з 1994 The Best City.UA фестиваль рок музики парк відпочинку НовоселицяДніпропетровська область з 2012 '''Vorskla-Rock'n'Ball фестиваль рок-музики та футболу с. СоснівкаПолтавська область з 2011 Woodstock Україна великий міжнародний музичний фестиваль м. Городок Львівська область з 2013 Альтернатива Не тільки «Червона Рута»: перші фестивалі незалежної України фестиваль незалежної музики Львів 1994-1995, 2003 Арт-Поле музично-мистецький фестиваль різні міста з 2009 Байда фестиваль-конкурс козацької пісні Тернопіль та інші міста області з 2001 Бандерштат фестиваль патріотичної музики різні містаВолинська область з 2007, навесні БарРокКо фестиваль стильної музики м.Бар Вінницька область 2007, з 2017 Березів Бандер Фест Патріотичний етно-рок фестиваль Вижній БерезівІвано-Франківська область з 2015 Великдень у Космачі фольклорно-музичний фестиваль КосмачІвано-Франківська область з 2007 Гамселить фестиваль електронної музики та медіа-арту Тернопіль з 2012 Гаряча кров рок-фестиваль аматорських гуртів БобровицяЧернігівська область 2012 Гогольfest музично-театральний фестиваль Київ з 2007 Голосієве-88 джазовий фестиваль Київ з 1988-початок 1990-х Гребінчині вечорниці''' Міжнародний фестиваль культури с.Мар'янівка-м.Гребінка-м.Київ з 2017 Два дні й дві ночі нової музики фестиваль експериментальної музики Одеса з 1995 День Незалежності з Махном літературно-музичний фестиваль ГуляйполеЗапорізька область 2006-2009 Доля міжнародний пісенний фестиваль Чернівці (1992-1998), Трускавець (1999-2006. 2021), Київ (2007-2020) з 1992 Західфест великий міжнародний музичний фестиваль різні містаЛьвівська область з 2009 Зірковий Час фестиваль-конкурс мистецтв в жанрах: вокал, хореографія, театральне мистецтв Полтава з 2013 Імпреза по-самчиківськи музично-літературне свято Палацово-парковий ансамбль «Самчики», с. Самчики, Хмельницька область з 2014 Каштани Києва конкурс молодих виконавців Київ з 2011 Київ Музик Фест фестиваль академічної музики Київ з 1990 Коловорот фестиваль важкої музики націоналістичного та язичницького напрямку (НСБМ/паган-метал) Харків з 1998 по 2010, 2017 Контрасти фестиваль академічної музики Львів з 1995 Коляда на Майзлях Міжнародний Різдвяний фестиваль колядок та щедрівок Івано-Франківськ з 2010 Країна Мрій фестиваль етнічної музики. Київ з 2004 Крок у майбутнє міжнародний рок-фестиваль Херсон з 2007 Львівська Забава фестиваль української музики Львів з 2013 Мазепа-Фест фестиваль етно-рокової музики Полтава з 2003 Майстер-Джем Фест міжнародний фестиваль-конкурс джазової імпровізаційної майстерності Одеса Майбутнє України-діти! фестиваль мистецтв Київ з 2000 Млиноманія фольк-рок фестиваль ПечераВінницька область з 2007 Молода Галичина фестиваль-конкурс молодих виконавців НовояворівськЛьвівська область 7—12 липня Музична Трибуна Київської Молоді фестиваль академічної музики Київ Музичні імпрези України фестиваль академічної музики Черкаси з 2016 Осіннє рандеву всеукраїнський фестиваль сучасного романсу МиргородПолтавська область з 2001 Перлини Сезону фестиваль-конкурс молодих виконавців Запоріжжя Південь фестиваль рідної музики Одеса з 2015 Підкамінь фестиваль сучасної етномузики ПідкаміньЛьвівська область з 2007 Пікейні жилети міжнародний фестиваль рок-музики Одеса з 1991 Пісенний спас Міжнародний молодіжний фестиваль мистецтв Житомир з 2015 Потяг до Яремче музичний фестиваль із літературною та мистецькою частинами. Напередодні власне фестивалю в Яремчому, частина музичної програми відбувається в потязі Івано-Франківськ — Рахів (під назвою «Карпатський ПрОТЯГ») ЯремчеІвано-Франківська область з 2008 '''Прем'єра пісні міжнародний телерадіофестиваль Київ з 2000 Прем'єри сезону фестиваль академічної музики Київ Республіка Казантип фестиваль танцювальної електронної музики Крим 1998-2013 Рок-Екзистенція фестиваль рок-музики Київ 1995-2005 Рок Січ фестиваль рок-музики Київ з 2006 Руйнація фестиваль важкої музики Львів з 2006 Самоцвіти фестиваль-конкурс мистецтв в жанрах: вокал, хореографія, театральне мистецтв, інструментальна музика, хори, вертепи, читці, театри мод, циркове мистецтво Львів, Івано-Франківськ, Трускавець, Одеса з 2014 Слов'янський рок фестиваль рок-музики Київ Софіївські зорі фестиваль колективів художньої творчості аграрних вищих навчальних закладів УманьЧеркаська область Співоча асамблея фестиваль хорової музики Хмельницький з 2009 СХІД-РОК фестиваль рок-музики ТростянецьСумська область з 2013 Таврійські ігри міжнародний музичний фестиваль Каховка Херсонська область 1992-2007 Тарас Бульба фестиваль-конкурс рок-музики ДубноРівненська область з 1991 Українська пісня фестиваль національного телепроєкту «Українська пісня / Ukrainian Song Project» Львів з 2016, серпень У.РОК фестиваль рок-музики Білгород-ДністровськийОдеська область Форум музики молодих фестиваль академічної музики Київ Франко Фест фестиваль, присвячений Івану Франку; складається з трьох сцен: музичної, літературно-мистецької та фольклорної НагуєвичіЛьвівська область 2012 Харківські зорі Всеукраїнський конкурс-фестиваль сучасного музичного мистецтва Харків 2015 Чайка фестиваль рок-музики Київ Червона рута фестиваль-конкурс різножанрової української музики різні міста з 1989 Черемош-Фест еко-туристичний фестиваль в Карпатах урочище Запідок, с. Верхній Ясенів Івано-Франківської області з 2013 Чорноморські ігри благодійний дитячий фестиваль-конкурс Скадовськ, Херсонська область 1998-20122017-понині Шешори Український міжнародний фестиваль етнічної музики та ленд-арту. Його наступником є фестиваль Арт-Поле Шешори,Івано-Франківська областьВоробіївка,Вінницька область 2003-20062007-2008 Ше.Fest (Шефест) фестиваль Тараса Шевченка на Батьківщина поета, художника та громадянина с. Моринці (Черкащина) з 2014 W LIVE. Тихі дні любові і музика миру''' Марафон пам'яті Василя Сліпака. Жанри: хорова, фортепіанна, оперна музика Львів з 2017 Grove Fest фестиваль рок-музики Великі Мости з 2017 UnderHill music festival фестиваль електронної та поп-музики; авіа та парашутний фестиваль Підгір'я (Богородчанський район) 2019 Гей, соколи! Міжнародний фестиваль, присвячений творчості українсько-польського поета "Тимка Падури" та відомій пісні "Гей, соколи!" Вінницька область, Козятинський район, с. Махнівка 2019 Література Назва Опис Місце проведення Роки(дати) БулгаковFest щорічний літературно-музичний фестиваль Київ з 2019 Book Space міжнародний літературний фестиваль Дніпро з 2018 Мистецький фестиваль «Ї» щорічний літературно-музичний фестиваль Тернопіль з 2013 Антракт міжнародний щорічний поетичний арт-фестиваль Херсон з 2008 ДжураФест всеукраїнський книжковий фестиваль української книжки Тернопіль Дитячий міжнародний фестиваль у Львові ярмарок дитячих книжок, фестиваль дитячого читання «Книгоманія», майстер-класи, спортивні змагання, ігри та розваги Львів з 2007 Книжковий Арсенал міжнародний літературний фестиваль Київ з 2011 Львівський міжнародний літературний фестиваль літературно-музичний фестиваль у рамках Форуму видавців у Львові Львів з 1997 Кінематограф Назва Опис Місце проведення Роки(дати) Docudays UA фестиваль документального кіно про права людини Київ SpaceLiberty онлайн-кінофестиваль Wiz-Art фестиваль короткометражних фільмів Львів Відкрита ніч фестиваль україномовного кіно Київ Екочашка фестиваль екологічного кіно Київ Золотий Дюк кінофестиваль Одеса 1988—1994 Ірпінський кінофестиваль Ірпінь KanivFest Канівський міжнародний фестиваль сучасного кіно Канів Київський кінофестиваль Київ Кінолев фестиваль незалежного кіно Львів Корона Карпат фестиваль телевізійного кіно ТрускавецьЛьвівська область Кришталеві джерела молодіжний фестиваль аудіовізуальних мистецтв Суми та інші міста Молодість Київський міжнародний кінофестиваль Київ Німі ночі фестиваль класичного німого кіно Одеса 2010 Одеський міжнародний кінофестиваль щорічний кінофестиваль Одеса 2010 Стожари фестиваль акторського мистецтва Київ Театр Назва Опис Місце проведення Роки(дати) KAZ.KAR. фестиваль для творців казки в галузі театрального мистецтва, образотворчого та декоративного мистецтва, карнавального костюма (міжнародний благодійний фестиваль казок. Регулярність: раз на 2 роки) Львів з 2006 Арт-Альтернатива фестиваль альтернативних театрів Донецьк Дім Химер Київ Драбина фестиваль недержавного, незалежного і аматорського театру Львів Живи! театрально-дизайнеський фестиваль ОленівкаАР Крим Золотий Лев Львів Рампа фестиваль молодіжних театрів Дніпро Тернопільські театральні вечори. Дебют фестиваль молодої режисури Тернопіль Мельпомена Таврії Міжнародний театральний фестиваль Херсон з 1999 Культура Назва Опис Місце проведення Роки(дати) Вишиванковий фестиваль найбільше патріотичне свято на Півдні України, приурочене до Дня Незалежності і Дня Прапора Одеса з 2009 Гайдамака фестиваль українського бойового звичаю Київ Гребінчині вечорниці фестиваль культури Гребінка та с. Мар'янівка, Полтавська область 2-га субота вересняз 2017 року Дзвони Лемківщини всеукраїнський традиційний фестиваль лемківської культури урочище «Бичова» поблизу м. МонастириськаТернопільська область з 1999 Живий Вогонь Міжнародний фестиваль звичаєвої культури, реконструкція подільського купальського обряду, відродження козацьких звичаїв та бойових мистецтв м. Вінниця (І- VII), м. Хмільник Вінницької області (VIII - X), с. Якушинці (Вінниця) з 2009 року Жнива міжнародний етнографічний фестиваль Київ Етновир фестиваль фольклору Львів Київська казка найбільший щорічний міжнародний салон-фестиваль авторської ляльки в Україні Київ Купальські роси фольклорно-етнографічний фестиваль село Немиринці, Житомирська область з 2007 року Львів Стародавній фестиваль середньовічної культури Львів Мамина весна Всеукраїнський фестиваль-конкурс естрадної пісні "Мамина весна" для захисників України та їхніх матерів Україна з 2015 Міжнародний Гуцульський фестиваль фольклорно-етнографічний фестиваль різні міста Гуцульщини Парк Київська Русь щорічний міжнародний історико-культурний мегафестиваль с. КопачівКиївська область Під Покровом Тризуба історично-музичний фестиваль м. Боярка, Київська область з 2016 року Свіччине весілля мультимистецький етнофестиваль с. Березова Рудка, Полтавська область з 2016 року Срібний Татош фестиваль середньовічної культури Чинадіївський замок «Сент-Міклош», Закарпаття Східницьке літо СхідницяЛьвівська область Терра Героїка фестиваль середньовічної культури Кам'янець-ПодільськийХмельницька область Трипільське коло міжнародний еко-культурний фестиваль, що популяризує трипільську культуру РжищівКиївська область Ту Стань! фестиваль української середньовічної культури (на території Державного історико-культурного заповідника «Тустань» УричСколівський районЛьвівська область Батуринфест Шабля міжнародний фестиваль козацької культури БатуринЧернігівська область з 2018 року, червень Ніна Кірсо... Я вірю! міжнародний пісенний фестиваль дітей та молоді з особливими потребами різні міста в Україніта закордоном з 2013 року Yota-fest міжнародний фестиваль йоги, тантри і масажу КримКазантипська затока FINDWAY #NametFEST Туристичний фестиваль м.Зміїв, Харківська область з 2016 року (другі вихідні серпня, пік зорепаду Персеїди) Спорт Назва Опис Місце проведення Роки(дати) Логотип '''Великий м'яч благодійний міжнародний фестиваль футболу різні міста в Україні та закордоном Булава Фестиваль бойових мистецтв Центральний парк, смт Калинівка, Васильківський район, Київська область 12 травня, 2018 рік 11 травня, 2019 рік Кулінарія Назва Опис Місце проведення Роки(дати) КоропФест КоропецьТернопільська область Галицька дефіляда Тернопіль Борщик у глиняному горщику популяризація борщотворення, активного туризму, здорового способу життя, вживання органічної продукції ОпішняПолтавська область у другу суботу серпнящорічно (з 2014 року) Міжнародний фестиваль дерунів зближення націй, популяризація туристичного та кулінарного потенціалу Полісся Коростень Житомирська область 2 субота вересня щорічно (з 2008 року) Закарпатське божолє дегустація молодих закарпатських вин Ужгород Інші Назва Опис Місце проведення Роки(дати) Art Green Fest фестиваль ландшафту, рослин та квітів Київ з 2015 року Floria Фест фестиваль рослин, квітів, дерев та кущів. Львів-Підбірці, Садовий центр «Клуб Рослин» з 2014 Garden Fest фестиваль рослин та квітів Київ та Київська область з 2015 року karpatyArt фестиваль академічного мистецтва Яремче-ВорохтаІвано-Франківська область 2012 Kyiv Comic Con фестиваль популярної культури Київ з 2015 Kyiv Lights Festival фестиваль світла та медіа-мистецтва Київ від 2017 Гуморина фестиваль гумору та сатири, який проводиться 1 квітня в день сміху Одеса з 1973 Детство и СемьЯ Затока 2000 Дні Львова у містах України масштабна кампанія самопрезентації міста Львова у інших містах України різні міста Еконяка еко-арт фестиваль;— екологія, зоровий спросіб життя та мислення Львів Казкове місто міжнародний фестиваль саморозвитку та творчості Київ, та інші міста України з 2007червень, серпень Натура-фест фестиваль здорового способу життя Київ Пісенне джерело міжнародний дитячий телевізійний фестиваль СторожинецьЧернівецька область Прем'єра пісні міжнародний телерадіофестиваль БучаКиївська область Українська Ельба фестиваль автостопу НовомосковськДніпропетровська область Фестиваль мистецтв України Київ Фестиваль Фарб Холі Міжнародний український фестиваль фарб музики та відпочинку Київ з 2013 Чугункон міжнародний конвент рольових ігор Харківська область Національний мистецький фестиваль «Кропивницький» фестиваль мистецтв Кропивницький EUROFEST-День Європи в Кривому Розі''' Фестиваль міжкультурного обміну між державами та локальними громадами (представлення національних культур України та Європи) Кривий Ріг з 2013 Fan Expo Odessa фестиваль поп-культури Одеса Natsu Nami фестиваль поп-культури Одеса Див. також * :Категорія:Фестивалі в Україні Примітки Посилання Афіша фестивалів в Україні «Країна фестивалів» — сайт, присвячений фестивальному життю України Фестивалі України (анонси, програми, вартість) Сайт, присвячений фестивальному життю Закарпаття Блог о Киевских фестивалях *

Пісенний конкурс «Євробачення» (; ) — щорічний пісенний конкурс, що проводиться з 1956 року між країнами-членами Європейської мовної спілки (ЄМС). Менеджмент конкурсу з української сторони здійснює Національна суспільна телерадіокомпанія України. Загальну координацію цього міжнародного конкурсу здійснює Європейська мовна спілка. Виконавчим директором Євробачення з 2020 року став шведський продюсер Мартін Естердаль. З 2011 до 2020 року цю посаду обіймав норвезький продюсер Юн Ула Санн. Історія Заснування У 1950-х роках, коли зруйнована Другою світовою війною Європа все ще відбудовувалася, у Європейській мовній спілці з'явилася ідея створити міжнародний пісенний конкурс, де б усі країни брали участь у єдиній телевізійній програмі, яка транслювалася б одночасно в усіх країнах, що є членами спілки. Ця ідея народилася в 1955 році, під час зустрічі ЄМС у Монако, в одного з його співробітників — швейцарця Марселя Безансона. За модель змагання було взято Пісенний Фестиваль Санремо, що проводився в Італії. Ця ідея була також сміливим технологічним експериментом: у ті дні це було дуже амбітним проєктом — з'єднати разом багато країн у велику мережу для трансляції на широкій території. Супутникового телебачення ще не існувало й Мережа Євробачення користувалася наземною мікрохвильовою мережею. Перший конкурс пройшов 24 травня 1956 року в місті Лугано, Швейцарія. У ньому взяли участь сім країн, кожна з яких представила по дві пісні. Але вже з 1957 року ввели обмеження — одна пісня від кожної країни-учасниці. Пісенний конкурс Євробачення 1956 року виграла приймальна країна — Швейцарія. Мережа Євробачення використовується для міжнародної трансляції багатьох програм новин та спорту й різноманітних спеціальних подій. Проте, Пісенний Конкурс є найпопулярнішою програмою ЄМС і з часом став синонімом слова «Євробачення» Назва Спочатку програма була відома як «Eurovision Grand Prix». Цю назву прийняли франкомовні країни, а також Данія та Норвегія, але згодом назву змінили на «Concours Eurovision de la chanson». . Формат До 2004 року пісенний конкурс Євробачення складався лише з фіналу. У 2004 році був створений додатковий раунд кваліфікації — півфінал, у зв'язку з постійним збільшенням країн, що бажали взяти участь у конкурсі, і відбувався він у четвер. У 2008 році був доданий другий півфінал, що відбувається у вівторок. Всі країни учасниці мають пройти через один з півфіналів. Але, країни «Великої п'ятірки» (Франція, Німеччина, Італія, Іспанія і Велика Британія) та країна-господарка конкурсу автоматично потрапляють до фіналу. 2004—2008 Конкурс складається з півфіналу та фіналу. Фінал складався зі співаків 24 країн. «Велика четвірка» та 10 країн, які посіли з 10 по 1 місце у фіналі минулого конкурсу, потрапляють до фіналу автоматично. Інші 10 країн потрапляють до фіналу з півфіналу. Якщо країна «Великої Четвірки» посідає з 10 по 1 місце на торішньому конкурсі, то з півфіналу до фіналу потрапляє 11 країн, і так далі (це залежить від кількості країн «Великої четвірки», які посіли з 10 по 1 місце у фіналі торішнього конкурсу). 2008—дотепер Починаючи з 2008 року пісенний конкурс Євробачення складається з двох півфіналів та фіналу. Півфінали відбуваються у вівторок та в четвер відповідно. Фінал відбувається в суботу о 22 годині за київським часом. Фінал складається з 25 або 26 країн (залежить від того, яка країна перемогла минулого року). Шість (п'ять, якщо країна-переможниця входить до «Великої п'ятірки») країн потрапляють до фіналу автоматично, це «Велика п'ятірка» (Франція, Велика Британія, Німеччина, Іспанія та Італія) та країна-переможниця попереднього конкурсу. Якщо торішньою країною-переможницею є країна «Великої п'ятірки», то у фіналі змагатимуться 25 країн (приклад — Пісенний конкурс Євробачення 2011). Якщо ж торішньою країною-переможницею є країна, яка не входить до «Великої п'ятірки», то у фіналі змагатимуться 26 країн (приклад — Пісенний конкурс Євробачення 2012). Всі інші 20 країн потрапляють до фіналу з півфіналів (десять — з першого півфіналу, десять — з другого півфіналу). Велика п'ятірка Починаючи з Пісенного конкурсу Євробачення 2000 діяло правило «Великої четвірки». Воно означало, що до фіналу автоматично, незалежно від зайнятого місця на конкурсі, потрапляють чотири країни — Франція, Німеччина, Велика Британія та Іспанія. Це право було надане цим країнам завдяки тому, що вони є засновниками та спонсорами конкурсу. Саме вони вкладають більшу частку фінансів в організацію конкурсу. З поверненням на конкурс у 2011 році Італії, яка тривалий час бойкотувала конкурс, «Велика четвірка» стала «Великою п'ятіркою». У 2015 році до участі в ювілейному, 60-му, конкурсі було запрошено Австралію, яка кілька років перед тим транслювала у себе Євробачення. Виконавцю від цієї країни було відразу надано місце у фіналі. Таким чином, у фіналі Євробачення-2015 виступало 27 країн. У разі перемоги конкурсанта від Австралії, наступний конкурс все ж планувалося проводити в Європі. Основні принципи конкурсу * Співаки країн-учасниць представляють пісні, що виконуються наживо у телевізійній програмі, яка транслюється ЄМС через Мережу Євробачення одночасно в усіх країнах. «Країна», як учасник, представляється однією телекомпанією з цієї країни. * Програма відбувається в одній з країн-учасників і трансляція йде з концертного залу в приймальному місті. * Під час програми, після того, як всі пісні було виконано, країни починають процес голосування за пісні інших країн: голосувати за пісню власної країни не можна. * Наприкінці програми пісня, яка набирає найбільшу кількість очок, оголошується переможцем. Країна, співак якої став переможцем, запрошується наступного року бути приймальною країною конкурсу. * Програму незмінно відкриває один чи кілька ведучих, що запрошують глядачів до перегляду шоу. Більшість приймальних країн намагаються витягти максимальну користь з того, що вони ведуть програму з такою широкою міжнародною аудиторією, зазвичай це має форму своєрідних відеолистівок, що неначе рекламують туризм. * Між блоком пісень та оголошенням початку голосування виконується проміжний розважальний номер, що може мати будь-яку форму. * До та після трансляції Конкурсу (а також інших подій що транслюються ЄМС) програється музична заставка ЄМС, якою є прелюдія до твору Марка-Антуана Шарпантьє Te Deum. Участь альт= Міста, які приймали пісенний конкурс Євробачення. Право брати участь у конкурсі мають активні члени (на відміну від асоційованих членів) Європейської мовної спілки. Активними членами є держави, що знаходяться в Європейській телерадіомовній зоні, або ті що є членами Ради Європи. Європейська телерадіомовна зона визначається Міжнародною спілкою Телекомунікацій. В цю зону входять країни, що розташовані на території між кордоном 1-го регіону ITU на заході, 40-м меридіаном східної довготи на сході та 30-тою паралеллю північної широти на півдні. Вірменія, Азербайджан і Грузія, а також території України, Іраку, Йорданії та Сирії, що знаходяться поза цими межами, входять до Європейської зони мовлення. Мовники, що є асоційованими членами, можуть мати право брати участь у змаганнях залежно від схвалення референсної групи конкурсу. Якщо організація, що є активним членом ЄМС, бажає взяти участь у конкурсі, то вона має виконати умови встановлені правилами конкурсу (нова копія яких публікується щороку). Станом на 2007 рік, це включає вимогу трансляції програми попереднього року в своїй країні, а також сплату ЄМС внеску учасника до закінчення строку сплати, що його встановлено правилами конкурсу поточного року. Право брати участь у конкурсі не визначається географічним розташуванням на європейському континенті, попри корінь «Євро» в слові «Євробачення», також таке право не має нічого спільного із Європейським Союзом. Наприклад, 1980 року участь у конкурсі брала північноафриканська країна Марокко, а з 2015 року бере участь Австралія. Ідея участі СРСР Едуард Фомін, колишній працівник Міністерства просвіти РРФСР, відкрив журналістам у 2009 році одну із утаємничених раніше сторінок історії радянської культури. У 1987 р. у форматі розгортання перебудови та розрядки, у Міністерстві освіти СРСР розглядалася участь Радянського Союзу на престижному європейському пісенному конкурсі «Євробачення». «Веселов Георгій Петрович (міністр освіти СРСР) запропонував відправити Валерія Леонтьєва, молодого талановитого співака», — розповів чиновник. Однак ідея Георгія Веселова не була підтримана у КПРС і, як не дивно, самим Горбачовим. Навіть у Міністерстві освіти більшість була налаштована на те, що СРСР ще не готовий до настільки радикальних кроків. Процедура відбору Кожна країна надсилає одну пісню, яка буде її представляти в конкурсі. Є правило, яке забороняє надсилати пісні, що були випущені більше ніж за визначений період до початку конкурсу. Мета цього правила — забезпечити участь в конкурсі тільки нових пісень, а не вже добре відомих хітів, що надало б країнам несправедливу перевагу через популярність пісні. Країни можуть вибирати свої пісні наступними способами:

(Саме таким чином з 2009 року здійснюється національний відбір до Євробачення представника України.) Змішаний національний відбір При змішаному відборі виконавець обирається національною телерадіокомпанією країни-учасниці, а пісня шляхом відкритого телеголосування. (Приклад 2008 рік: коли Національна телекомпанія України обрала представником Ані Лорак, а пісня обиралася шляхом відкритого телеголосування). Або навпаки, коли пісню обирає національна телерадіокомпанія країни-учасниці, а виконавець, який заспівав цю пісню найкраще, обирається шляхом відкритого телеголосування. Відкриті відбори деяких країн є настільки ж великими як і сам Пісенний Конкурс Євробачення, або навіть більшими. Шведський відкритий національний відбір Melodifestivalen (буквальний переклад — Фестиваль Мелодій) складається з 32 пісень, що виконуються протягом чотирьох півфіналів, які проходять перед широкою аудиторією у великих концертних залах по всій країні, з фіналом у Стокгольмі. Протягом років Melodifestivalen став найпопулярнішою програмою року, з найвищим глядацьким рейтингом на шведському телебаченні. Проведення конкурсу Більшість витрат на проведення Конкурсу сплачують спонсори події, а також учасники з інших країн. Конкурс вважається унікальною можливістю популяризації приймальної країни як місця для туризму. Влітку 2005 року Україна скасувала звичайні візові вимоги для туристів задля полегшення проїзду іноземної публіки на Пісенний Конкурс Євробачення в Києві; коли уряд оцінив прибуток від збільшення кількості іноземних туристів, цю зміну візового режиму було вирішено зробити постійною. Підготовка до проведення Конкурсу починається за кілька тижнів потому, як країна перемагає і надсилає до ЄМС підтвердження того, що вона має намір і змогу проводити конкурс у себе. Вибирається місто проведення (зазвичай столиця країни, але не завжди) та концертний зал, придатний до події такого масштабу. Найбільшою концертною спорудою в історії Конкурсу на цей час є стадіон Паркен у Копенгагені, який прийняв глядацьку аудиторію з близько 38 000 людей, коли Данія приймала Євробачення у себе у 2001 році. Найменшим містом проведення в історії конкурсу було ірландське містечко Мілстріт з 1 500 населення, яке приймало Конкурс 1993 року. Логотип Логотип між 2004 — 2014 Сучасний логотип До 2004 року кожен у кожному конкурсі використовувався власний логотип, визначену відповідним мовником країни господаря. Щоб створити подібний логотип, напередодні конкурсу 2004 року було введено один загальний логотип. Зазвичай це супроводжується унікальним тематичним оформленням і гаслом, розробленим для кожного окремого конкурсу приймаючою мовною компанією, з прапором країни-господаря, розміщеним у центрі в серці, що замінює букву v у слові «Eurovision» (Євробачення). Оригінальний логотип було розроблено лондонським агентством JM International, а в 2014 році його оновило амстердамське агентство Cityzen для 60-го конкурсу. Тиждень Євробачення Термін «Тиждень Євробачення» вживається для опису тижня, в який відбувається Конкурс. Оскільки шоу транслюється наживо, це вимагає того, щоб учасники добре відрепетирували свої номери, для того, щоб шоу пройшло бездоганно. На додаток до репетицій вдома, кожному учаснику надається можливість репетиції в концертному залі, де буде проходити Євробачення. Ці репетиції проходять протягом кількох днів напередодні суботнього шоу, і через це делегації країн приїздять до приймаючого міста задовго до самої події. Це, своєю чергою, значить, що журналісти і фани також приїздять заздалегідь, і події Євробачення тривають набагато довше ніж кілька годин телепрограми. Декілька офіційно акредитованих готелів вибираються для розміщення делегацій, організуються автобуси-шатли, що перевозять учасників та їх команди до залу, де буде проходити конкурс. Кожна телекомпанія-учасник назначає Голову Делегації, в задачі якого входить координація пересувань членів делегації і який відіграє роль представника країни для офіційних осіб ЄМС у приймальній країні. Членами делегації зазвичай є виконавці, автори слів та музики, офіційні представники преси і якщо використовується живий оркестр, або цього вимагає пісня — диригент. За бажанням, до делегації може долучатися коментатор — кожна країна може надавати свій власний коментар для місцевої трансляції. Коментаторам надаються спеціальні кабіни, розташовані в концертному залі позаду від глядачів. Репетиції та пресконференції Традиційно делегації прибували в суботу перед Конкурсом, щоб мати змогу почати репетиції в понеділок зранку. Однак, після введення півфіналу — і, таким чином, збільшення кількості країн-учасників — з 2004 року репетиції починаються в тиждень, що передує Тижню Євробачення. Зараз країни, що беруть участь у півфіналах (з 2008 року їх два), репетирують шість днів з вівторка по неділю, на кожну країну дозволено по два періоди репетицій. Країни, що вже автоматично потрапили в фінал, репетирують в понеділок та вівторок Тижня Євробачення. Після того, як кожна країна завершує репетиції, делегація країни зустрічається із артистичним директором шоу в кімнаті для відеоперегляду. Там вони проглядають щойно відзняту репетицію, обговорюють кути камери, освітлення та хореографію задля досягнення максимального естетичного ефекту від телетрансляції. На цьому етапі голови делегацій висловлюють власні особливі побажання, необхідні для виконання номера, і можуть наполягати на їх виконанні телекомпанією країни — господаря конкурсу. Після цієї зустрічі делегація проводить пресконференцію, під час якої представники акредитованої преси можуть ставити до учасників питання. Репетиції та пресконференції проводяться паралельно, тобто одна країна проводить пресконференцію, а інша в цей час проводить репетицію у залі, де відбудеться шоу. Друкований підсумок всіх питань та відповідей з пресконференції виробляється пресофісом приймальної країни та розкладається в особисті поштові скриньки журналістів. У середу Тижня Євробачення проходять три генеральні репетиції (двох півфіналів та фіналу). Генеральна репетиція першого півфіналу відбувається у вівторок, другого півфіналу в четвер. Для фіналу проводяться дві генеральні репетиції: в п'ятницю ввечері та в суботу зранку (в день, коли й транслюється фінал в прямому ефірі). Вечірки у Євроклубі У понеділок тижня Євробачення традиційно відбувається Приймання Мера, на якому міська адміністрація святкує той факт, що Євробачення прийшло до міста. Ця зустріч зазвичай відбувається у великому об'єкті муніципальної власності у центрі міста. Запрошуються всі делегації і вечірка зазвичай супроводжується живою музикою, безкоштовним частуванням та випивкою, і в останні роки — феєрверками. Після півфіналів та фіналу відбуваються післявечірки, які проходять або в тому ж приміщенні, де проходять концерти, або в іншому пристосованому до цього приміщенні. Євроклуб проходить кожної ночі протягом тижня у нічному клубі, до якого запрошується увесь акредитований персонал. Також протягом тижня окремі делегації проводили власні вечірки на додаток до тих, що спонсорувалися офіційно. Однак, у новому тисячолітті з'явилася тенденція до більшої централізованості зусиль національних делегацій і проведення вечірок країн у Євроклубі. Голосування Система голосування в конкурсі змінювалася протягом років. Поточна система діє з 2016 року і є адаптацією так званого «ранжованого голосування». Країни присвоюють пісням через голосування журі та глядачів серію очок від 1 до 8, потім 10 і нарешті 12. Дванадцять очок отримує улюблена пісня. Ця система є своє образна адаптація системи 1975 року. Однією з відмінностей цих двох систем заключається в тому, що у новій системі голоси журі та глядачів оголошується окремо. Історично, набір очок вирішувався внутрішнім журі кожної країни, але у 1997 році п'ять країн (Австрія, Швейцарія, Німеччина, Швеція і Велика Британія) зробили експеримент із телеголосуванням, надаючи членам аудиторії цих країн можливість масово голосувати за їх улюблену пісню. Експеримент виявився успішним і з 1998 року всі країни заохочувалися користуватись телеголосуванням, коли це можливо. Запасні журі все ще використовуються на випадок збою телеголосування. В наші дні, глядачі можуть також голосувати з допомогою SMS, на додаток до телеголосування. З 2009 року окрім глядачів голосує також журі — 5 професіоналів від кожної країни; результат обчислюється за допомогою врахування як народного голосування, так і голосування в журі. Який би метод голосування не використовувався, неможливо голосувати за пісню країни, з якої надсилається голос, тобто країни не можуть голосувати за власні пісні. З 2016 року система голосування дещо змінена. Речники країн оголошують тільки кому віддало 12 балів професійне журі. А потім у зростальному порядку оголошуються підсумовані бали від глядачів. Хронологія участей країн у конкурсі Рекорди і досягнення Рекорд за кількістю проведених конкурсів у себе вдома має Велика Британія — 8 разів вона приймала Євробачення: 4 рази внаслідок своїх перемог та ще 4 рази після відмов інших країн-переможниць від проведення конкурсу. Серед місць проведення Євробачення пальму першості має Дублін: саме місто аж 6 разів приймало конкурс, а місцевий Пойнт-театр — 3 рази (більше за будь-який концертний майданчик). Найбільшою ареною за місткістю глядачів є данський стадіон «Паркен» у Копенгагені — у 2001 році він зібрав 38 тисяч глядачів. Найменшим містом-господарем Євробачення є ірландський Мілстріт, що налічує 1500 осіб, але це не завадило йому прийняти у 1993 році набагато більшу кількість людей. Рекордсменом Євробачення за кількістю перемог серед країн є Ірландія — 7 разів її конкурсанти займали перше місце на конкурсі (в тому числі мав місце випадок, коли Ірландія перемагала тричі поспіль — єдиний подібний випадок на цей час, жодна країна поки не змогла перевершити чи хоча б повторити цей рекорд, хоча ще до того, як Ірландія встановила таке досягнення, були випадки, коли одна й та ж країна перемагала двічі поспіль). Також, Ірландії належить і наступний рекорд: єдиний виконавець, котрий перемагав на конкурсі більше, ніж один раз (Джонні Логан). Його землячка Лінда Мартін, котра також двічі брала участь у конкурсі, займала друге (за першої участі) і перше (за другої участі). Ті самі результати, що й Лінда Мартін, мають: швейцарка Ліз Ассія, росіянин Діма Білан та італійка Джільйола Чінкветті. Француженка Ізабель Обре, шведка Карола та ще одна француженка Анн-Марі Давід (окрім Франції представляла Люксембург) посідали на конкурсі третє і перше місця. Також, слід сказати, що грецька співачка Єлена Папарізу також займала на конкурсі третє місце (2001 року, у складі гурту «Antique») та перше місце (2005 року, коли виступала на Євробаченні як самостійна виконавиця). Наймолодшою учасницею в історії конкурсу є француженка Наталі Пак, якій у 1989 році було майже 12 років. Найбільш віковим учасником Євробачення є Еміль Рамзауер, контрабасист швейцарського гурту Takasa, який вийшов на сцену Євробачення-2013 у 95-річному віці. Найстарішим сольним виконавцем на Євробаченні є британець Енгельберт Гампердінк — на Євробаченні-2012, що проходило у Баку, йому було 76 років. Наймолодшою переможницею в історії Євробачення є бельгійка Сандра Кім, яка у 1986 році завоювала золото у віці 13 років. Найстарший переможець конкурсу — карибський виконавець Дейв Бентон (50 років і 4 місяці), який у 2001 році виступав під естонським прапором. Рекордсменами Євробачення за кількістю участей серед виконавців є бельгієць Фуд Леклерк (1956, 1958, 1960, 1962), швейцарський гурт «Peter, Sue and Marc» (1971, 1976, 1979, 1981), представниця Сан-Марино Валентина Монетта (2012, 2013, 2014, 2017) та шведсько-норвезька співачка Елізабет Андреассен (1982, 1985, 1994, 1996) — кожен з цих чотирьох виступав на пісенному конкурсі по 4 рази. Україна — єдина країна на Євробаченні, яка щоразу виступала у фіналі протягом всіх років її участі в конкурсі. Також Україна є країною, чия пісня набрала рекордну кількість балів у підсумковому голосуванні від телеглядачів — 439, що відбулось на «Євробаченні-2022». Критика Деякі оглядачі західних країн вважають, що конкурс є дедалі менше пісенним змаганням і дедалі більше перетворюється на змагання геополітичних симпатій, де в останні роки домінують країни Східної Європи. Після конкурсу 2008 року в британській пресі заявлялося, що «змагання постає під загрозою перетворитися на гарячий казан в результаті блокового голосування Східної Європи». Див. також * Україна на пісенному конкурсі Євробачення * Переможці пісенного конкурсу Євробачення * Список міст, де проходив пісенний конкурс Євробачення * Congratulations (Євробачення) * Пісенний конкурс Євробачення 2017 Примітки Посилання * Офіційний сайт * Офіційна сторінка на сайті * Eurovision History * www.eurovision-info.net * Eurovision Song Contest * Шоу-голос. Кто за кого голосует на «Евровидении»: интерактивная инфографика «Ленты.ру». 10 мая 2014 Євробачення Євробачення

: "Ця стаття про заповідник «Кам'яна Могила» у Запорізькій області, поблизу Мелітополя. Існує також заповідник «Кам'яні Могили» у Донецькій області поблизу села Назарівка. Кам'яна́ Моги́ла''' — світова пам'ятка давньої культури в Україні поблизу Мелітополя (смт Мирне) у Запорізькій області над річкою Молочною, з 2008 р. — Національний історико-археологічний заповідник. Пагорб, що тисячоліттями слугував людям вівтарем для відправлення язичницьких обрядів, містить декілька тисяч унікальних стародавніх наскельних зображень — петрогліфів. Хронологія петрогліфів охоплює величезний період від епохи пізнього палеоліту до середньовіччя (XXIV—XXII тис. до н. е. до X—XIII ст.), що робить пам'ятку унікальною. Кам'яна Могила є природним утворенням, висота якого сягає 12 метрів. Вона займає площу розміром 1,6 га, на території якої розміщені близько 3 тисяч плит. Плити розташувалися не у випадковий спосіб: це правильно розвалений кам'яний панцир, а його печери і гроти стали зручними для культових цілей. На плитах залишали малюнки, які предки наносили не фарбою, а протирали шматком каменю. Ці протертості іноді вкривали мінеральними чорними і червоними фарбами. З 2006 року заповідник є претендентом на включення до списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Геологічний нарис Схема заповідника У геологічному відношенні пам'ятка природи Кам'яна Могила, розташована на 16 км північніше міста Мелітополя, являє собою останець пісковику Сарматського моря (третинного періоду), з тріщинами й розломами, що привели до нагромадження плит і утворення великого числа гротів. Близько 12 млн років тому тут була піщана мілина, механізм намиття якої визначив особливості речовинного складу і неоднорідність (шаруватість) піску. Потім тут виникло Понтійське море й утворилися вапнякові відклади (правий берег річки Молочної, с. Терпіння). З плином часу море змінила пустеля, відклалися червоно-бурі залізо-марганцеві глини. Надалі на цій місцевості утворилася западина річки пра-Молочної, води якої проникали углиб землі. Ймовірно, що саме в цей час інфільтровані підземні води відклали кременистий матеріал у міжзерновому просторі піску. Пісковик утворився монолітним кварцитоподібним, що важко піддається розпилюванню (за відомостями працівників музею). Надалі, за сформованими у пісковику тріщинами, відклалися зростки оксидів заліза і марганцю. Таким чином, сформувався локальний піщаний моноліт. У період танення льодовика, що зупинився на широті міста Дніпра, стікаючі на південь води утворили долини річок і вимивини на правому березі річки пра-Молочної. Внаслідок природного поглиблення її русла великий острів кварцитоподібного пісковика виявився на поверхні долини, підносячись над навколишнім ерозійним ландшафтом. Саме процеси локального окременіння піску зумовили різко відмінні фізико-механічні властивості цього пісковика в порівнянні з прилеглими породами, схильними до процесів ерозії. Внаслідок фізичного вивітрювання монолітний масив пісковика розколовся на плити певної потужності (звичайно близько 0,5 м), пов'язаної з товщиною шарів піску, відкладеного на початковій стадії формування об'єкта. Межі шарів фіксувалися тонкими нальотами глинистого матеріалу, що характеризують різку зміну режиму осадонакопичення. Гравітаційні процеси спричинили сповзання плит крихкого кварцитового пісковику, а неоднорідний розмив порід основи останця викликав додаткову концентрацію напружень в його масиві, що привело до численних розломів, просідань, химерного нагромадження плит і утворення гротів. Потрібно відзначити властивість місцевого пісковика окиснюватися (оксиди заліза) і перетворювати поверхню на тверду кірку, яка в атмосферному середовищі не втрачає своїх міцнісних властивостей, що сприяло збереженню петрогліфів на плитах печер. Історія досліджень Перша письмова згадка про унікальну пам'ятку історії і природи датується 1739 роком і належить учаснику російсько-турецької війни 1735—1739 рр., фельд-медику армії генерал фельдмаршала Петра Лассі, доктору медицини, члену Німецької академії природодослідників Йоганну Якобу Лерхе, який написав у «Історії життя і подорожей Йоганна Якоба Лерхе» наступне: «Похід у Крим. 1739 рік "18 червня підійшли до витоку Молочної Води, у якому вода прісна; тут водяться риба і великі раки, завдовжки в п'ядь. Ловили також диких овець і кіз. 21 червня підійшли до річки Такмак, де вона впадає в Молочну Воду. 22 червня трапилася тривога й повтікали усі один від одного; проте татари не були помічені: повітряний вихор налякав коней. 24 червня просувалися уздовж Молочної Води; 25 червня дійшли до великої скелястої гори, що по той бік річки Молочної, яку здалеку можна було прийняти за велике селище»…" У 1778 році біля Кам'яної Могили встановили поштову станцію. У 1793 році на мапі Мелітопольського повіту Таврійської губернії це місце позначалося «Камінь-Ююн-Таш», у перекладі з тюркського «камінь збору» (місце збору татарських орд для експансії на землі України та Польщі). У 1837 році Петро Кеппен писав про пам'ятку: Наприкінці XIX століття археолог Микола Веселовський, відомий своїми розкопками скіфських курганів, зайнявся дослідженнями кам'яного «кургану». Зазначимо, що аналогічно з горбами-курганами (давніми похованнями, могилами) дістала свою назву і Кам'яна Могила, хоча власне могилою вона не є. У «Звіті археологічної комісії» за 1890 рік М. І. Веселовський описує роботи по проникненню в печери, аналізує відкриті гроти і малюнки, прорізані на плитах стелі. У 1934—1938 рр. дослідження Валентина Даниленка і Отто Бадера дозволили виявити гроти з унікальними печерними зображеннями, що дало можливість краще зрозуміти побут і культуру народів, які у давнину населяли український степ. Сім польових сезонів (1951—1957 рр.) віддав вивченню пам'ятки Михайло Рудинський. За результатами досліджень він підготував монографію «Кам'яна Могила», яка привернула до пам'ятки увагу світової наукової громадськості. У 1961—1963 рр. роботу з вивчення Кам'яної Могили вів В. М. Гладилін, у результаті чого були відкриті нові гроти. Знову був вивчений грот Бика, де на глибині двох метрів на стелі нижньої плити були знайдені малюнки биків, людей, лінійно-геометричні креслення тощо. Впродовж 1983—2006 років дослідження пам'ятки проводив Борис Михайлов. Результатом польових робіт стало відкриття 17 нових гротів та печер. Особливо серед них виділяються печери № 36-б (печера Бізона) та № 60 (печера Кози) з пізньопалеолітичними зображеннями мамонта, птиці, бізона, коней. Вперше на Кам'яній Могилі знайдені мезолітичні мальовничі зображення оленя, оленихи, лучника та жінки, а в одному з гротів знайдена унікальна скульптура епохи бронзи — голова ведичного дракону Врітру. Примітним фактом стала знахідка пісковикових плит з зображенням стародавніх «письмен», які датуються VI — початком V тис. до н. е. Дослідження вчених призвели до відкриття 65 гротів та печер, на стелях яких виявлено декілька тисяч рідкісних наскельних зображень. Глибоко реалістичні малюнки дають уявлення про господарчу діяльність первісних людей Південної України, їх духовній культурі. Гроти Кам'яної Могили Кам'яна Могила займає площу близько 3-х гектарів, висота останця сягає 12 м, кількість плит пісковику перевищує 3 тисячі. Великий кам'яний пагорб в степу приваблював давніх людей як явище надзвичайне, фантастичне; його виникнення залишалося для них таємницею. Очевидно, що саме з цих причин первісні люди обожнювали пагорб і перетворили його на місце поклоніння своїм богам, здійснення культових обрядів, зображення сакральних малюнків. Потрібно зазначити, що у давніх народів існував релігійний культ гори, яка ототожнювалася з житлом богів. Пізніше цей культ перейшов до цивілізованих народів (Олімп у Греції, «священна гора» японців Фудзі тощо). Багаторічні дослідження Кам'яної Могили привели до відкриття 65 гротів і печер, на стелях яких виявлено кілька тисяч найрідкісніших наскельних зображень різних історичних епох (від пізнього палеоліту і мезоліту до середньовіччя). Гроти являють собою в основному невеликі (до 5-8 м), невисокі (1,2-1,5 м) скельні розколини з плоскими (або близькими до них) стельовими плитами. У наш час значна частина гротів заповнена піском (законсервована) для забезпечення збереження давніх петрогліфів. Серед більшості малюнків, розташованих на тлі лінійно-геометричних композицій, добре простежуються зображення людини, диких і домашніх тварин, сцени полювання, танцю, злягання, чаклунства, солярні знаки тощо. Наскельне мистецтво Кам'яної Могили, по суті, є аналогом витворів первісних людей у печерах Західної Європи та інших країв, проте відрізняється переважанням мистецтва малих форм. Більшість малюнків наносилася на пісковик не фарбами (виняток — печера № 36), а протиралися шматком твердого каменю, утворюючи заглиблення у менш твердому пісковику, які лише іноді вкривалися мінеральними червоними і чорними фарбами. Поряд з наскельними малюнками в окремих гротах збереглися барельєфи і кам'яна скульптура (дракон, риби, лев, голова людини тощо). Петрогліфи Особливу увагу і наукові дискусії викликають численні зображення, що на думку А. Г. Кифішина нагадують давні письмена, які датують дошумерським періодом. Зокрема, сучасний російський шумеролог А. Г. Кифішин стверджує, що ним прочитані деякі написи з гротів Кам'яної Могили, він датує їх VII—III тис. до Р. Х. і знаходить паралелі з написами на глиняних табличках міста-держави Ур в Месопотамії (нині — Ірак) та шумерського міста Шуруппак на р. Євфрат. Крім того, науковець вважає що виявив палеолітичну мапу річок України, на якій позначені Дніпро, Південний Буг, Дністер, Молочна. А. Г. Кифішин також вважає — Кам'яна Могила могла бути важливим святилищем протошумерських племен, збирачем важливої інформації для формування і розвитку багатьох етносів та культур. На думку українського науковця І. М. Рассохи більша частина надписів Кам'яної Могили має прямі паралелі зі стародавніми огамічними надписами Британських островів, германськими «гільчастими» рунами, давньослов'янськими «чертами і резами» тощо, тобто може бути пам'яткою найдавнішої сакральної писемності доби індоєвропейської єдності, а саме середньостогівської культури IV тис. до н. е. Точне число гротів невідоме, розмальованих зон може бути більше, але, не зважаючи на те, що дослідження ведуться з тридцятих років XX століття, багато гротів і печери досі можуть залишатися засипаними піском. За нинішнього стану пам'ятки видалення піску може привести до подальших обвалів брил пісковику. Ні у самій Кам'яній Могилі, ні в безпосередній близькості від неї не виявлено людських поселень, які можна пов'язати з пам'яткою. На підставі цього, дослідники роблять висновок, що Кам'яна Могила використовувалася виключно в культових цілях, як святилище. Окрім цього, практично всі зображення Кам'яної Могили нанесені на внутрішні поверхні кам'яних брил, і їх можна спостерігати, лише проникаючи всередину гротів, лазів і печер, що також свідчить про їхню сакральність. На деяких зображеннях збереглися сліди червоної фарби, якою вони були розфарбовані в давнину. Петрогліфи нанесені невеликими каменями твердих порід, які легко залишали сліди на м'якому пісковику. Декілька таких кварцових каменів були виявлені в процесі досліджень. Таким чином, у малюнках і скульптурі печер Кам'яної Могили Річка Часу донесла до нас вірування і досягнення людини далекої старовини, які були «…одним з виявів того світорозуміння, яке склалося в кордонах широкого культурно-історичного поясу, що тягнеться через Старий Світ між Індією і Європейським узбережжям Атлантики» (М. Я. Рудинський). Датування Відсутність будь-якого додаткового археологічного матеріалу і унікальність багатьох зображень Кам'яної Могили змусила дослідників намагатися датувати пам'ятку, виходячи з різних трактувань самих петрогліфів. (У деякій близькості до Кам'яної Могили були виявлені палеолітичні, неолітичні поселення, а також поселення епохи бронзи, проте якого-небудь безпосередньому зв'язку з самою Кам'яною Могилою виявлено не було). У п'ятдесяті — сімдесяті роки XX століття розгорнулася дискусія щодо датування зображень палеолітом, неолітом і навіть енеолітом. Палеолітичне датування відстоював в основному В. Даниленко і О. М. Бадер (принаймні на ранній стадії досліджень), М. Рудинський і інші дослідники дотримувалися неолітичного датування. Дискусія, по суті, звелася до того, чи є один з найбільших петрогліфів зображенням мамута або бика (мамут свідчив би на користь палеоліту, а бик на користь неоліту). Учасники дискусії померли в сімдесяті-восьмидесяті роки, залишившись при своїх думках, продовжуючи, кожен по-своєму, називати грот зі спірним зображенням «Грот бика» і «Грот мамута». Разом з цим деякі дослідники відзначали можливість використання святилища і протягом палеоліту, а потім і за часів неоліту, а деякі відкидали таку можливість. Зокрема М. Я. Рудинський звертав увагу, що в Кам'яній Могилі не виявлено слідів накладення нових зображень на старі, що свідчить радше про нанесення петрогліфів однієї культури протягом однієї історичної епохи. Дискусія про датування пам'ятки спонукала деякі довідники і енциклопедії називати Кам'яну Могилу пам'яткою мезоліту, тобто датувати її петрогліфи періодом між палеолітом і неолітом, що швидше за все помилково. Серед багатьох наскельних малюнків тут чітко простежуються зображення людини, диких і свійських тварин. Як правило, їх видряпували шматками твердого каменю. Подекуди первісні митці покривали ці малюнки червоними і чорними мінеральними барвниками. Печера Кози, гроти Бика і Дракона, двометрова кам'яна фігура людини-риби… І всюди — зображення Дерева життя, символу родючості і вічності. Люди залишали тут свої «автографи» починаючи з епохи кам'яної доби (22—14 тисячоліття до нашої ери). Розмальовували стіни і в добу бронзи, і пізніше. Тут знайдено залишки стародавніх жертовників. За малюнками можна простежити первісні релігії — тотемізм, магію, анімізм, фетишизм, культ предків… Роль храму, що об'єднував три світи (небесний, земний і підземний), ця степова пам'ятка поблизу Мелітополя у Запорізькій області виконувала упродовж багатьох тисячоліть для різних племен і народів, що пройшли теренами сучасної України. У вивченні цієї пам'ятки, яку багато хто вважає визначнішою, ніж «сім чудес світу», археологія дала змогу відповісти на низку питань щодо розвитку духовної культури, її фундаменту та коріння багатьох народів Євразії. Існують версії, що тутешні наскельні написи були першими зразками писемності людства: деякі вчені дотримуються гіпотези, що мелітопольські петрогліфи на півтори-дві тисячі років давніші за всесвітньо відомі месопотамські глиняні таблички. Про цей «природний храм» над річкою Молочною широкий загал знає ще дуже мало, до нього не ходять рейсові автобуси. Попри це, щороку «острівець серед степу» відвідують понад 30 тисяч туристів. Заслужений працівник культури України Борис Михайлов, перший директор Національного історико-археологічного заповідника «Кам'яна Могила», понад 40 років свого життя присвятив дослідженню цієї пам'ятки (див., напр.). Сучасний стан left Хоча багато аналогічних пам'яток з метою збереження захищаються спеціальними спорудами (наприклад, Чатал-Гьоюк у Туреччині), Кам'яна Могила, як і раніше, лежить просто неба, і для її збереження не вживається майже ніяких заходів. Разом з цим багато дослідників протягом XX століття відзначали поступове руйнування петрогліфів (Даниленко, Михайлов, Кифішін). Вивчення пам'яток відбувається як за замальовками та гіпсовими зліпками, які були зроблені ще у 40-50-ті роки, так і безпосередньо у гротах, печерах, лабіринтах, відкритих Борисом Михайловим. У вересні 2008 року Указом Президента України № 815/2008 заповіднику було надано статус Національного. Відтоді його офіційна назва — Національний історико-археологічний заповідник «Кам'яна Могила». Кам'яна Могила потрапила у перелік «7-ми чудес» України 2015. Навесні 1997 року відбувся фестиваль авторської пісні «Біля Кам'яної Могили». Від лютого 2022 року Кам'яна Могила перебуває в російській окупації. У листопаді 2022 року окупаційна влада оголосила про підпорядкування заповідника федеральному музею-заповіднику «Херсонес Таврійський». Останній розташований на території окупованого Кримського півострова. Див. також Заповідник «Кам'яні Могили» Український степовий природний заповідник Примітки Джерела та література * Петрогліфи Кам'яної Могили: Семантика. Хронологія. Інтерпретація: Монографія. Борис Михайлов// К.:МАУП, 2005.- 296 с. ISBN 9666084872 * Михайлов Б. Д. Петрогліфи Кам'яної Могили: Семантика. Хронологія. Інтерпретація: Монографія — Запоріжжя, 1999. * Михайлов Б. Д. Петроглифы Каменной Могилы. — Запорожье: Дикое Поле, 1994. * Б. Д. Михайлов. Кам'яна Могила // * * До Історії Рятівних досліджень на Кам'яній Могилі у 1950-х рр. І. Г. Тарасенко // Електронне джерело 2017 Література * Михайлов Б. Д. «Кам'яна Могила — світова пам'ятка стародавньої культури в Україні: фотоальбом». — К.: Такі Справи, 2003. 152 с.: іл. ISBN 966-7208-12-5 * Даниленко В. М. Кам'яна Могила//Київ: Наукова думка, 1986. — 152 с * Рудинський М. Я. Кам'яна Могила: (Корпус наскельних малюнків). — Київ: Вид-во АН УРСР, 1961. — 140 с. * Довгич В. А. Храм найдавніших письмен. Temple of Oldest Inscrsptions // ІндоЄвропа. — 7509 (2001). — № 1. * Михайлов Б. Д. Каменная Могила и ее окрестности: Сборник научных статей. — Запорожье: Дикое Поле, 2003, 2006 — доп., изм. * Маляренко В. Т. «Суд Води» Кам'яної Могили як перший відомий у світі судовий процес Текст // Вісник Верховного Суду України. — 2005. — № 12 (64). — С.4-8. Архів джерела 2007 * Кам'яна Могила — підземний «ермітаж» Приазов'я / Б. Д. Михайлов. — Вид. 4-е, допов. — Запоріжжя: Дике Поле, 2018. — 160 с. — ISBN 617-7433-76-6. * Михайлов Б. Д. Загадки древнего Герроса: историко-географические этюды. — К.: Такі Справи, 2009. * Гайко Г., Білецький В., Мікось Т., Хмура Я. Гірництво й підземні споруди в Україні та Польщі (нариси з історії). — Донецьк: УКЦентр, Донецьке відділення НТШ, «Редакція гірничої енциклопедії», 2009. — 296 с. * Мультимодальність рунічного знака: монографія / В. М. Чекштуріна; Харків. держ. акад. культури. — Харків: Індустрія, 2015. — 314 c. (С.284-314) * Рассоха И. Н. Прародина Русов. — М.: Эксмо, Алгоритм, 2009. — 384 с. * Авдеенко Сергей Иванович Stein Grab: Неразгаданная тайна // Мелітопольський краєзнавчий журнал, № 17, 2021, с. 24–29. Посилання * Офіційний сайт Національного історико-археологічного заповідника «Кам'яна Могила» *

Багалій Дмитро Іванович Багалі́й Дмитро́ Іва́нович (, Київ, Київська губернія, Російська імперія — , Харків, Українська РСР, СРСР) — український історик, філософ та громадський діяч. Ректор Імператорського Харківського університету (1906—1910). Один із фундаторів, академік Української Академії Наук (з 1919). Лауреат Уваровської премії (1887). Біографія Народився в Києві в сім'ї ремісника-лимаря. Його діди і прадіди ще 1766 року ввійшли до київського рибальського цеху. Рано залишився сиротою й виховувався в багатодітній сім'ї своєї тітки по матері. В «Автобіографії» 1927 року Дмитро Багалій докладно описує своє дитинство. Зокрема, згадує, що в багатодітній сім'ї Старицьких жили бурсаки-квартиранти, які розмовляли українською мовою, співали українські пісні. Це знайомство привернуло увагу майбутнього історика до українського побуту, культури та мови, хоча в Києві, де він жив, панувала переважно російська мова. Після навчання в парафіяльному училищі та прогімназії, прийнятий у 2-гу київську гімназію, закінчив курс у ній із золотою медаллю. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів. У своїх спогадах він із теплотою згадував про роки навчання (1876—1880), особливо про свого наукового керівника Володимира Антоновича. Саме ця людина зіграла ключову роль у залученні здібного студента до архівних розшуків, археологічної роботи тощо. Вже в ці роки Дмитро Іванович проявляв себе як активіст, борець за справедливість. У грудні 1876 року він узяв участь у студентському виступові проти грубощів викладача латини І. В. Цвєтаєва. Внаслідок цього його з 9 першокурсниками виключили на півроку з університету, тому другий семестр він закінчував у Харкові, з яким через деякий час назавжди пов'яже своє життя. Про прогресивні погляди Дмитра Багалія свідчили його участь у молодіжній організації «Кіш»; вступ у 1880 році до Київської громади; від 1881 року брав участь у роботі Історичного товариства Нестора літописця. Як він зазначав у своїх спогадах: Після закінчення Київського університету і проходження трирічної підготовки при кафедрі Багалій у 1883 році став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а незабаром, у 1887 — екстраординарним професором цієї кафедри. Редагував «Сборник Харьковского историко-филологического общества». 4 жовтня 1906 року на засіданні ради університету 41 голосами проти 24 був обраний ректором Харківського університету. Впродовж 1906, 1910—1914 років Російська академія наук обирала Д. І. Багалія членом Державної Ради. У 1914—1917 роках — голова Харківської міської думи, міський голова Харкова. 1 вересня 1917 — очолив Харківську «Просвіту». У 1918 році — член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 року — голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН, голова Комітету охорони пам'ятників історії та мистецтва Української академії наук. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової роботи, створення академічної бібліотеки. 12 вересня 1921 року на відзначення його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», серед інших достойників, Багалію дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку. Певний час Радянська влада цінувала політичну лояльність, науковий доробок, громадські заслуги та авторитет ученого. Протягом 1920–1930-х років викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти. Так, у 1925 році академіка Багалія обирають до складу Президії IX Всеукраїнського з'їзду Рад. Упродовж 1925—1932 років Дмитро Іванович двічі головував у Центральному бюро секції наукових працівників УСРР. А в 1926 році Д. І. Багалій став першим директором новоутвореного Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, відкриття якого стало ще одним кроком, спрямованим на посилення наукового потенціалу столичного українознавства. У 1929 році Дмитро Багалій обраний головою першого історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук. Уже в 1930 році установи, якими він керував, почала заливати брудна хвиля критики і самокритики, нескінченних перевірок, чисток і кадрових перетасовок. Він втратив своє становище голови історико-філологічного відділу після його розформування і переведений на посаду другого заступника голови нового соціально-економічного відділу ВУАН. Чергова реорганізація історичної мережі в Академії наук на початку 1931 р. відбувалася вже без його участі. Життя довело, що в тоталітарному суспільстві жодна наука не може бути не просякнутою пануючою ідеологією, а тим паче історія. Тільки зважена позиція Багалія дала йому можливість розвивати українську історичну науку в ті непрості часи. Він був активним учасником археологічного з'їзду, і з'їзду архівних працівників РСФСР (1925 р.), i Всеукраїнського з'їзду архівних працівників (1926 р.). Вчений, також, брав активну участь у виданні масової літератури з різних галузей знань українською і російською мовами: редагував серію книжок культурно-історичної бібліотеки. Він переслідував виразну просвітянську мету: прагнув показати історичні корені і традиції свого краю — одного з найбільш русифікованих, в силу цілої низки історичних обставин, регіонів України. Особливий напрям наукової діяльності Д. Багалія — це дослідження життя та творчості видатних українських просвітителів — Сковороди і Каразіна. Наукова спадщина вченого включає близько 600 публікацій, це підручники з російської історії, монографії, археологічні видання, статті із історії Слобідської, Лівобережної, Південної України XV—XVIII століття. Помер Дмитро Багалій 9 лютого 1932 року в Харкові від запалення легенів, похований на міському Івано-Усікновенському кладовищі. На початку 70-х років 20-го сторіччя поховання було перенесено на харківське кладовище № 13 . Професор О. П. Оглоблин писав, що за тих справді божевільних умов ця смерть була символічно своєчасною. Родина Під час навчання в Київському університеті Св. Володимира Дмитро познайомився зі студенткою Вищих жіночих курсів Марією Василівною Олександрович (1858—1931). Після закінчення університету, у зв'язку з переїздом Д. Багалія до Харкова до Харківського університету, вони уклали шлюб. За час подружнього життя в них народилося четверо дітей: Наталія (1888—1968), Ольга (1889—1942), Олександр (помер у 5 років) та Марія (1899—1920). Сім'я проживала у власному будинку на Технологічній вулиці (нині — вулиця Багалія), де й нині живуть нащадки Багаліїв. Будинок, у якому жив академік Д.І. Багалій (вул. Багалія, 9) Нагороди *Орден Святого Станіслава 1-го ступеня (1909) Наукова спадщина: проблематика праць Ілля Рєпін. Портрет Дмитра Багалія. 1906 рік Дмитро Багалій не висунув нової концепції історії України і висвітлював головним чином окремі аспекти її минулого. У пам'яті нащадків він залишився як невтомний літописець Слобідської України та Харкова, з яким пов'язано було майже все життя і діяльність вченого. Але за своїм характером і змістом його дослідження представляли собою новий етап у становленні і розвитку історіографії історії України другої половини XIX — початку XX ст. Їх за змістом можна об'єднати у три групи: документи з історії Слобідської України; загальні документи з історії України; матеріали про видатних діячів. Праці з історії Слобожанщини та міста Харкова Історія Слобідської України займає у творчості Д. І. Багалія центральне місце. Всього налічується до ста праць з даної теми. Серед них чотири монографії (у тому числі одна неопублікована), кілька археографічних публікацій (серед них три окремих збірника документів), численні статті, рецензії, замітки, які у своїй сукупності охоплюють весь період історичного існування Слобідської України. Роботу з даного напрямку Дмитро Іванович розпочав вже з написання своєї докторської дисертації, на основі якої було видано «Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави». Це було перше спеціальне видання актів з історії Слобожанщини. У 1893 році вийшла нова збірка з 28 документів «Заметки и материалы по истории Слободской Украины». У 1905 році збірка «Материалы для истории г. Харькова в XVII в.», яка складалася з 58 джерел. Також Багалієм був опублікований «Именной список Харьковского населения 1668 года» у 1927 році. Наступною віхою в дослідженні Дмитром Багалієм історії Слобожанщини стало створення у співавторстві з Д. П. Міллером двотомної праці «Історія міста Харкова за 250 років його існування». Також сюди відноситься і фундаментальна робота Дмитра Багалія «Історія Слобідської України» 1918 року. Роботи до загальної історії України В основному це праці з історії Лівобережної України та Півдня. Історії Лівобережної України Д. І. Багалій присвятив 24 спеціальні роботи, у тому числі вісім статей, дев'ять заміток, сім рецензій. Всі ці роботи написані і опубліковані в дореволюційний період і зачіпають проблеми становлення кріпосного права на Лівобережжі в XVII—XVIII столітті, історію поземельних відносин в краї в другій половині XVII—XVIII століття та магдебурзького права в містах Лівобережної України. Це такі праці: «Магдебургское право в левобережной Малороссии», «Колонизация Новороссийского Края» та ін. Роботи про видатних діячів культури Питання історії української культури займають також важливе місце у творчості Д. I. Багалія. Їм присвятив він загалом близько 65 робіт, серед яких 7 археографічних публікацій, 3 монографії, 55 статей, заміток, рецензій. Всі ці дослідження можна умовно розділити на такі основні групи: Роботи про життя і творчість видатного українського філософа Григорія Сковороди; Дослідження з історії Харківського університету; Статті, замітки і матеріали про видатних діячів науки і культури, чиї імена були пов'язані з Україною: Петра Гулака-Артемовського, Григорія Данилевського, Василя Каразіна. Твори Автор понад 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України XV—XVIII ст. Праці побудовані на багатому джерельному матеріалі, він ввів у науковий обіг велику кількість фактичних матеріалів, взятих безпосередньо з архівних джерел і археологічних розкопок. Серед них: «История Северской земли до половины XIV века» (1882); «Очерки по истории колонизации й быта степной окраины Московского государства» (М., 1887); Краткий исторический очерк торговли в Харьковском крае в XVII и XVIII вв. (1888); «Колонизация Новороссийского Края» (1889); «Новый историк Малороссии» (1891); «К истории учений о быте древних славян» (1892); Магдебургское право в левобережной Малороссии. 1892. (ЖМНП) Просветительная деятельность Василия Назаровича Каразина (1773—1842 г.). (1893) «Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам)» в 2-х томах (т. 1–2. X., 1893—1904); «К истории заселения и хозяйственного быта Курской и Воронежской губерний» (1896); «Украинская старина» (1896); «Краткая история Харьковского университета» (совместно с проф. В. П. Бузескулом и Н. Ф. Сумцовым, 1906) «Археологическая карта Харьковской губернии» (1906); Краткий очерк истории Харьковского университета за первые сто лет его существования (1805—1905) / сост.: Д. И. Багалей, Н. Ф. Сумцов, В. П. Бузескул. — Харьков : Изд. Ун-та, 1906. — VIII, 329, XIV с., 4 л. ил. «История г. Харькова за 250 лет его существования», т. I (1905); «Русская история» (ч. 1, 1909; ч. 2, 1911); «Очерки из русской истории. Т. І. Статьи по истории просвещения» (1911); «Історія Слободської України» (X., 1918); Заселення Південної України (Запорожжя й Новоросійського краю) і перші початки її культурного розвитку (1920). «Нарис української історіографії». т. І, в. 1–2. (К., 1923—1925); «Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті» (1928). Т. Г. Шевченко — поет пригноблених мас (X., 1931). Єфименко О. Я. Історія українського народу. В. 1 / О. Я. Єфименко ; під ред., з передм. і прим. акад. Д. І. Багалія. – 1-ше укр. вид. – Харків : Держ. вид-во України, 1922. – 168 с. Єфименко О. Я. Історія українського народу. Вип. 2 / О. Я. Єфименко ; в пер. Б. П. Щербаненка ; за ред., з передм., прим. й дод. акад. Д. І. Багалія. — 1-ше укр. вид. — Харків : Держ. вид-во України, 1922. – 221 с. Записки історично-філологічного відділу Української Академії наук. Кн. 1 / під. ред. П. Зайцева ; за голов. ред. Д. І. Багалія. – Київ : Печатня Вид. т-ва ”Друкарь”, 1919. – 144, LCV, III с. Багалій Д. І. Нарис історії України : На соц.-екон. грунті. Т. 1 : Історіографічний вступ і доба натурального господарства / акад. Д. І. Багалій. — Харків : Держ. вид-во України, 1928. — 388 с. : іл., карт. – (Українська академія наук. Збірник ; № 72). Юбілей академіка Дмитра Івановича Багалія = Jubile de D. Bahaliy : 1857–1927 / ред., упорядкував М. Левченко. — У Київі : З друк. Всеукр. акад. наук, 1929. — X, 216 с. – (Збірник історико-філологічного відділу / Всеукр. акад. наук ; № 62, б). Багалій Д. Автобіографія : п’ядесят літ на сторожі укр. науки та культури / Дмитро Багалій. — У Київі : Друк. Укр. акад. наук, 1927. — 163, VII с., 1 л. портр. – (Збірник історично-філолологічного відділу ; № 62). Багалій Д. І. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода / Д. І. Багалій. — Харків : Держвидав України, 1926. — 397 с. : іл., портр. Багалій Д. І. Заселення південної України (Запорожжя й Новоросійського краю) і перші початки її культурного розвитку / проф. Д. І. Багалій. — Харків : Союз, 1920. — 110, 2 с. : мал., 2 арк. мап. — (Культурно-історична б-ка / під ред. Д. І. Багалія). Багалій Д. Нарис української історіографії. Т. 1 : Літопис, вип. 1 / акад. Дмитро Багалій. — Київ : Друк. Всеукр. акад. наук, 1923. — II, 138 с. — (Збірник історично-філологічного відділу Української академії наук ; № 1). Матеріали для біографії В. Б. Антоновича : (з приводу двадцятої річниці з дня його смерти) / зібрав і зредагував акад. Дмитро Багалій / Всеукр. акад. наук. – У Києві : З друк. Всеукр. акад. наук, 1929. – 129 с. – (Всеукраїнська АН : збірник історично-філологічного відділу ; № 92). Профессор Дмитрий Иванович Багалей : к двадцатипятилет. годовщине его учено-пед. деятельности : сб. ст. и выступлений / Харьк. ист.-филол. о-во. — Харьков : Тип. ”Печат. дело”, 1906. – 30 с. Багалей Д. И. Издания сочинений Г. С. Сковороды и состоящие в связи с ними исследования о нем : (к 120 годовщине со времени его кончины: 1794-1914 г.) / Д. И. Багалей. – Петроград : Тип. Император. акад. наук, 1915. – 58 с. Багалей Д. И. Г. С. Сковорода и Л. Н. Толстой: историческая параллель / речь проф. Д. И. Багалея. – Харьков : Тип. и литогр. М. Зильберберг и С-вья, 1911. – 8 с. Багалей Д. И. Григорий Саввич Сковорода : (речь, произнесенная в публичном заседании Харьков. Ист.-Филол. Общества, по случаю исполнившегося 29-го окт. 1894 г. столетия со дня смерти этого философа) / Д. И. Багалей. — Харьков : Тип. Губернского правления, 1896. — 4, 16 с. Багалій Д. І. Т. Шевченко і селяни в переказах і історичній дійсності : доп. на зборах в Ін-ті Т. Шевченка 14 берез. 1927 р. / акад. Дмитро Багалій ; Ін-т Тараса Шевченка. – Харків : б. в., 1928. – 28 с. Багалей, Д. И. Общий очерк древностей Харьковской губернии / Д. И. Багалей. — Харьков : Тип. Губерн. Правления, 1890. – 30 с. Багалій Д. І. Т. Г. Шевченко і Кирило-Методіївці : іст.-літ. розвідка / Д. І. Багалій ; за ред. Катедри історії укр. культури. — Харків : Держ. вид-во України, 1925. — 104 с. – (Критична бібліотека). Багалій Д. Т. Г. Шевченко – поет пригноблених мас / Д. Багалій. — Харків : ДВОУ : Л-ра і мистец., 1931. – 102 с. Багаліївський збірник : академік Д. І. Багалій та бібліотечна справа України; наук. ст. та матеріали / М-во культури і туризму України, Харк. держ. наук. б-ка ім. В. Г. Короленка ; уклад. О. П. Куніч; редкол.: В. Д. Ракитянська та ін. — Харків : САГА, 2008. – 307 с. Багалій Д. Історія Слободської України / Д. І. Багалій ; передм. та ком. В. Л. Маслійчук ; упорядн. О. О. Савчук. — Харків : Видавець Олександр Савчук, 2019. — XXXII + 400 с., 74 іл., 2 мапи. — Серія «Слобожанський світ». Випуск 12. Багалей Д. И. История города Харькова за 250 лет его существования (с 1655-го по 1905-й год) : ист. монография. Т. 2 : XIX-й и начало XX-го века / Д. И. Багалей, Д. П. Миллер. — Харьков : Тип. и литография М. Зильберберг и С-вья, 1912. – 973 с. Наукові записки Науково-дослідчої катедри історії української культури. № 6 / У. С. Р. Р., Нар. комісаріат освіти, Упр. наук. установами. — Харків : Держ. вид-во України, 1927. – 487 с. Багалей Д. И. История города Харькова за 250 лет его существования (с 1655-го по 1905-й год) : ист. монография. Т. 2 : XIX-й и начало XX-го века / Д. И. Багалей, Д. П. Миллер. — Харьков : Тип. и литография М. Зильберберг и С-вья, 1912. – 973 с.

Баллін Микола Петрович Баллін Микола Петрович (6 вересня 1829–1904) — фундатор української і російської кооперації. Життєпис Народився в Петербурзі 6 вересня 1829 р. (за даними окремих літературних джерел — в Катеринославі). Освіта Вчився Баллін у Петербурзі в училищі правознавства і готував себе до державної служби. По закінченні курсу навчання почав працювати в сенаті в чині колезького секретаря, але згодом переїхав до Симбірська, а потім до Катеринослава, де за його участю було засновано «Товариство самовдосконалення». У 1860 року Баллін переїздить до Харкова, де поміж учених університету були популярними ліберальні ідеї і приділялась велика увага думкам Шульце-Деліча про розвиток англійської кооперації. В університеті Баллін знайомиться з професором, суспільним діячем Є. С. Гордієнком, під впливом якого звертає увагу на самобутність Слобожанщини, її історію та людей. Він створює на кооперативних засадах «Клуб честних й благородних людей», стає одним із засновників недільних шкіл та комітету грамотності. За політичну агітацію 10 липня 1862 року Балліна переводять на службу до Пензи. Але і там він не залишає політичної діяльності, тому жандармерія ставить питання про звільнення його від служби по Міністерству юстиції. 30 вересня колезький асесор Баллін подає у відставку, обравши місцем проживання Харків, який приваблював його тим, що місцева інтелігенція захоплювалася пошуками перспектив суспільного розвитку через кооперативний рух. Після державної служби Залишивши державну службу, Баллін віддає своє життя громадській діяльності. Він відкриває книжкові магазини у Харкові, Херсоні та Курську, налагоджує зв'язки з книговидавцями та сам організовує видання книжок, зокрема й на кооперативних засадах. До магазинів М. Балліна надходили і заборонені твори, тому в 1866 р. влада змусила його закрити свої книгарні. Микола був одним з ініціаторів заснування першого в Україні споживчого товариства у 1866 році. Думка про створення споживчого товариства в Харкові виникла спочатку у невеликому гурту до складу якого входили професори і громадські діячі Бекетов, Бриліантов, Гордієнко тощо. У близьких стосунках з ними був і Баллін. Він брав участь у розробці статуту Харківського споживчого товариства, хоч і не підписав його. Статут був затверджений 6 жовтня 1866 року, а вже 29 жовтня того ж року відбулися перші збори засновників товариства у кількості 26 осіб. За основу діяльності першого споживчого товариства в Україні були покладені основні принципи рочдельців: низький план, демократичний устрій кооперативу, продаж товарів пайовикам за готівку за помірними цінами, відрахування частки доходів в загальний фонд кооперативу, розподіл залишкової частки доходу за сумою покупок, зроблених кожним пайовиком у споживчому товаристві, — і саме це забезпечило його успіх. Пайовий внесок становив досить значну суму — 50 карбованців. 64 члени кооперативу сплатили всю суму, а 292 — тільки частину. Загальна сума пайового капіталу становила 7 000 карбованців. З метою вивчення кооперативного руху за кордоном М. Баллін у 1869 році здійснив поїздки до Берліна, Нейштадта, Гамбурга, Лондона, Манчестера, Парижа, Женеви та інших міст Європи, де ознайомився з різними формами кооперативного руху — споживчими товариствами, кооперативними друкарнями тощо. Зокрема в Англії М. Баллін відвідав відомий Рочдельський кооператив, вивчив роботу кооперативної фабрики і закупив там деякі товари для Харківського споживчого товариства. Він також відвідав кооперативне товариство оптових закупівель у Манчестері, взяв участь у роботі першого англійського конгресу в Лондоні. Поїздка М. Балліна в країни Західної Європи дала змогу Харківському товариству налагодити торговельні зв'язки з англійськими та швейцарськими товариствами оптових закупівель, а М. Баллін, в свою чергу, вперше познайомив закордонних кооператорів з особливостями розвитку кооперації в Росії та Україні. На зборах Харківського кооперативного товариства 27 вересня 1869 р. М. Баллін вніс пропозицію про його вступ у члени Англійського товариства оптових закупівель. Збори схвалили і наступну, внесену М. Балліним пропозицію про вступ Харківського споживчого товариства в члени Швейцарської спілки споживчих товариств. Книговидання Баллін багато уваги приділяв видавничій справі. У 1869 році він утворив при Харківському споживчому товаристві кооперативне видавництво і видав серію брошур. Баллін написав працю «Первая памятная книжка Русских потребительннх обществ» і видав її в 1870 р. У 1871 р. він завершив підготовку збірника «Кооперація на Заході», та приступив до видання серії «Кооперативна бібліотека». Харківське споживче товариство успішно розвивалося, нарощувало обсяги товарообігу і власного капіталу, на початку 1870-х рр. мало чотири крамниці, завод мінеральних вод, агентство швейних машин, кравецьку майстерню, їдальню. На жаль, Балліну і його соратникам не вдалося уникнути прорахунків в діяльності товариства. Воно незадовільно вело облік товарів, а їх запаси значно перевищували раціональні потреби. Будучи невдоволеними розмірами дивідендів, багато членів-пайовиків вибули з товариства. Почастішали розтрати, крадіжки, зменшилися прибутки, зросла заборгованість. В грудні 1872 р. товариство припинило своє існування. І хоча воно функціонувало недовго, все ж справило великий вплив на зародження і розвиток споживчої кооперації в Україні. Кінець XIX ст. На початку 1890-х років кооперація в Росії та Україні знову набувала поширення. Баллін з ентузіазмом відновив практичну кооперативну діяльність. Наприкінці 90-х років він прочитав курс лекцій про кооперацію для членів харківської студентської комуни. У 1897 році у Харкові відкрився «Магазин кооперативних творів М. П. Балліна». Метою М. Балліна було заснування кооперативного центру, який би давав змогу кооперативам отримувати товари закордонного кооперативного виробництва. У каталозі кооперативних виробів М. Балліна за 1899 р. значилися різноманітні товари: кава, какао, чай, мило Англійського товариства оптових закупівель, фарби, велосипеди, ножові товари кооперативного виробництва тощо. Баллін мріяв перетворити магазин у «постійну виставку всіх кооперативних виробів всього світу і кооперативну контору для споживачів». На підставі спогадів другої дружини Балліна Лариси Павлівни Позен, П.Пожарський писав: «М. Баллін був дуже заможною людиною (свого часу мати йому подарувала 15 тисяч рублів), але все своє майно витратив на різні експерименти по кооперації. Так, він часто закуповував силу всякого краму в Англії, Швейцарії та інших кооперативних союзах за кордоном. Його власна кімната була завалена таким крамом. Цей крам часто залежувався і пропадав. Він старався споживати тільки кооперативний крам, кооперативні вироби». Серед починань М. Балліна був проект міжнародної кооперативної енциклопедії. Саме йому належить ідея заснування Харківського кооперативного університету та Міжнародної вищої кооперативної школи. Баллін був активним діячем Харківського товариства грамотності. За 25 років жодного разу не пропустив зібрання Товариства. Коли у 1896 році він тяжко захворів і вперше не відвідав зібрання, за пропозицією Сергія Раєвського, Балліну було присуджене звання почесного члена товариства. Останні роки Помер Баллін 14 травня 1904 р, його поховали в Харкові на міському цвинтарі, на могилі встановлено хрест з простим і лаконічним написом «Баллін — кооператор». Після смерті іменем Балліна було названо читальню, яку він заснував у Харкові. У 1996 р. на будинку по вул. Чернишевського, 40 у Харкові встановлена меморіальна дошка, яка сповіщає, що в ньому жив і працював громадський діяч, просвітитель і кооператор — Микола Баллін. 20 вересня 2003 р. на будівлі Харківської облспоживспілки (Нетечінская набережна, 14) було відкрито меморіальну дошку — горельєфне зображення засновника українського кооперативного руху Миколи Балліна. Автор меморіальної дошки скульптор Ірина Голець. До 170-ліття від дня народження М. Балліна кооператори Донецької області встановили на території Донецького економіко-правового кооперативного технікуму пам'ятник піонерові української кооперації. Найбільше посприяли втіленню в життя задумів про увіковічення пам'яті М. Балліна голова правління Донецької облспоживспілки Гончаренко В. Д. і директор технікуму Гавриленко Ю. М. Скульптор пам'ятника Посполітак М. К. У 2001 році постановою Кабінету міністрів Донецькому економіко-правовому кооперативному технікуму було присвоєно ім'я М. П. Балліна. Безперечно, постать М. П. Балліна є неординарною і до кінця не вивченою. Микола Баллін розглядав кооперацію як соціально-реформаційний рух, заснований на колективній праці, об'єднанні всіх на ґрунті економічної і духовної взаємодопомоги, інтеграції всіх і всього, незалежно від класових ознак, класової боротьби національних рис. Згідно з вченням Балліна, кооперація має охопити не тільки всі галузі людської праці і людських стосунків, але й все людство. Головним у кооперації Баллін вважав колективне начало і бачив її силу в тому, що вона об'єднує інтереси людей і дає вигоду всім. Примітки Література Баллін Микола Петрович // Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. — 1941 р.): матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; відп. ред. Л. А. Дубровіна ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. — К.: НБУВ, 2017. — С. 33–34. ISBN 978-966-02-8536-1 http://irbis-nbuv.gov.ua/E_LIB/PDF/EIF0000083.pdf Аліман М. В., Гавриленко Ю. М. Видатні діячі кооперативного руху та їх ідеї. — Донецьк: «ПРОЕКТ», 2000. Баллин Н. Первая памятная книжка русских потребительных обществ. 1870. — Санкт-Петербург. 1870. Височанський П. Коротка історія кооперативного руху в Україні. — Харків. 1925. Гавриленко Ю. М., Аліман М. В. Кооператор Микола Баллин. Історичний нарис. — Донецьк: 2002. Гелей С. Д., Пастушенко Р. Я. Теорія та історія кооперації: Підручник. — К.: Знання. 2006. Мазур М., Скробач В. Кооперативний буквар. — Івано-Франківськ, 1995. Марков В. Пионерьі южно-русской кооперации. Н. П. Баллин й его сотрудники. Очерк из истории кооперации на Украине. -Харков, 1919. Пожарський П. Нарис з історії української кооперації. — К, 1919. Творцы кооперации и их думы. — М, 1991. Українські кооператори. Історичні нариси. Кн.1.-Львів: Вид-во «Укоопосвіта», 2006. Хейсин М. История кооперации в России. — Ленинград, 1926. ДЭПКТ им. Н. П. Баллина — https://web.archive.org/web/20120907074752/http://delcc.donetsk.ua/firstru.htm

Барвінський Олександр Григорович Барвінський Олександр Григорович гербу Ястшембець ( 6 червня 1847, с. Шляхтинці, нині Тернопільський район — 25 грудня 1926, Львів) — український громадсько-політичний діяч Галичини, історик, педагог. У 1891–1907 роках — посол до австрійського парламенту (Райхсрату). Заснував Християнсько-суспільну партію. У 1918 році був державним секретарем освіти й віровизнання в першому Державному секретаріаті (уряді) ЗУНР. Син Григорія Барвінського, брат Володимира, Івана, Іполита й Осипа, чоловік Євгенії, батько Богдана, Василя та Олександра Барвінських, Ольги Бачинської. Хрещений батько Ганни Крушельницької, оперної і концертної співачки, сестри Соломії Крушельницької. Життєпис Олександр Барвінський народився в селі Шляхтинцях (Тернопільський округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині Тернопільський район, Тернопільська область, Україна) в родині священика УГКЦ о. Григорія Барвінського. Шляхетський рід Барвінських гербу Ястшембець, до якого належав батько Олександра, Григорій, згадується на Червоній Русі з початку XVI століття. Олександр вирізнявся своєю освіченістю й начитаністю, виховувався у сім’ї, де змалечку прищеплювали любов до усього українського. У 1857–1865 роках навчався у Першій Тернопільській класичній гімназії з німецькою мовою навчання. У 1865 році вступив до Львівського університету на філософський факультет, де навчався до 1869-го. Вивчав історію та українську мову та літературу. Добре знав німецьку та декілька слов'янських мов. У студентські роки очолював львівський осередок «Громади», співпрацював з українськими періодичними виданнями «Правда», «Мета», «Русь», «Русалка». Був знайомий з Миколою Лисенком (саме завдяки Барвінському Лисенко написав свій «Заповіт», що стало початком його грандіозної музичної «шевченкіани»). З 1868 року Барвінський мав педагогічну діяльність: викладав у гімназіях Бережан (суплент, за даними Б. Мельничука, В. Ханаса, з 1869-го), Тернополя. Також від 1871 року — старший учитель Тернопільської чоловічої учительської семінарії. З 1888 року — професор державної учительської семінарії у Львові (відтоді замешкав у Львові). 1878 року склав докторат у Віденському університеті. В 1889—1918 роках — член Крайової шкільної ради, в 1891—1896 роках голова Українського Педагогічного Товариства, заступник голови товариства «Просвіта» (1889—1895). Ще будучи в Бережанах, концентрується на створенні українських підручників і видає «Виїмки з українсько-руської літератури», працює над впровадженням фонетичного правопису, у 1886 році розпочав видавати «Руську історичну бібліотеку» (вийшло 24 томи). Поряд з Олександром Кониським і Володимиром Антоновичем став одним з ініціаторів реорганізації Літературного Товариства ім. Т. Шевченка в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, в 1892—1897 роках — очолював товариство. Барвінський брав активну участь у громадсько-політичному житті Галичини. Намагався досягнути порозуміння з австрійським урядом і польськими політичними колами, впроваджуючи в життя політику так званої «нової ери», яка, однак, зазнала невдачі (див. також Народовці). Зокрема, 24 листопада 1890 р. разом з Омеляном Огоновським, Костем Левицьким, Костем Телішевським, Корнилом Мандичевським, митрополитом Сильвестром Сембратовичем брав участь у прес-конференції Казімєжа Бадені, на якій було підбито підсумки попередніх переговорів. Депутат і маршалок Тернопільської повітової ради (1885-88 роки). У 1891—1907 роках входив до складу австрійського парламенту (з 1917 року — довічний член Ради Панів), в 1894−1904 роках — посол Галицького сейму: * 6-го скликання: обраний від округу Броди (IV курія, входив до «Руського клубу», обраний після смерті попередника — москвофіла о. Івана Сірка) * 7-го скликання: обраний від округу Броди, IV курія, входив до «Клубу руських послів соймових», обраний заступником голови «Клубу руських послів соймових» * 8-го скликання: обраний від округу Броди, IV курія, входив до «Руського соймового клубу». Склав мандат 29 жовтня 1903 року; на перевиборах без підтримки крайової адміністрації, УНДП (на цьому наполіг родич — Евген Олесницький) програв вибори кандидату-москвофілу о. Еффиновичу Теодозію (здобув 43 голоси із 208). 1894 року створив у Львівському університеті кафедру української історії та запросив викладачем Михайла Грушевського. 1896 року став засновником Католицького Руського Народного Союзу, який 1911 року перетворився на Християнсько-Суспільну Партію. 1906 року став урядовим радником, у 1910 році — радником двору. У 1918–1919 роках — делегат Української Національної Ради ЗУНР, очолював Державний Секретаріат освіти і віросповідань Західно-Української Народної Республіки в уряді Костя Левицького (з 9 листопада 1918 до 4 січня 1919 року). Після окупації польськими військами Галичини відійшов від політичної діяльності. Помер 25 грудня 1926 року у Львові. Похований в одному гробівці з дружиною на Личаківському цвинтарі, на полі № 3. У Барвінського в Тернополі й Шляхтинцях гостював письменник Пантелеймон Куліш (1869, 1872, 1879). Праці О. Барвінський — автор і упорядник хрестоматій (читанок) з української літератури для гімназій та вчительських семінарій: * «Вибір з українсько-руської літератури» (1901), * «Вибір з української літератури», * «Історія української літератури» (1920), та інші. Запровадив фонетичний правопис і термін «українсько-руський» у шкільних підручниках та пресі. Написав низку статей з проблем шкільної освіти, української історії, мовознавства, політичного життя. Основні праці: * Ілюстрована історія Руси: У 5 част. — Т., 1880—1884; * Ілюстрована історія Руси від найдавніших до нинішніх часів. — 1890; * Історія України-Руси. — 1904; * Історія України-Руси . — 1920; * Історія української літератури. Том 1; — Том 2. — 1920, 1921; * Коротка історія українського народу . — 1926, перевид. в Тернополі 1991; * Спомини з мого життя. Ч. 1-2. — 1912, 1913 (всі — Л.). * Спомини з мого життя / Упор. А. Шацька, О. Федорук ред. Л. Винар, І. Гирич — К. : Смолоскип, 2004 * Барвінський О. Г. Історичний огляд засновин Народного Дому у Львові: (на основі джерел написав Ол. Барвінський). — У Львові: З печатні В. А. Шийковського, 1908. — 66, 1 с., включ. обкл. * Барвінський О. Спомини з мого життя: в 2 ч. Ч. 1-2 / Олександер Барвінський. — Львів: Накладом Я. Оренштайна в Коломиї, 1912. —766. — (Загальна бібліотека). Вшанування Іменем Олександра Барвінського названо: Шляхтинцях * Чортківське педагогічне училище * вулицю ім. Родини Барвінських в м. Тернополі 1997 в селі Шляхтинці на будинку школи встановлено пам'ятну таблицю на честь Барвінського, у приміщенні школи відкрито кімнату-музей сім'ї Барвінських. 8 червня 2017 року на державному рівні в Україні відзначалась пам'ятна дата — 170 років з дня народження Олександра Барвінського (1847—1926), громадського діяча, педагога, історика. Примітки Джерела * Аркуша О. Барвінський Олександр Григорович // * Аркуша О. Олександр Барвінський (до 150-річчя від дня народження). — Львів, 1997. * Аркуша О. Олександр Барвінський // Західно-Українська Народна Республіка. 1918—1923. Уряди. Постаті // Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича; гол. ред. Ярослав Ісаєвич; упоряд.: Микола Литвин, Іван Патер, Ігор Соляр. — Львів, 2009. — С. 48—66. * Качкан В. Українське народознавство в іменах. — Ч. 2. — К., 1997. — С. 45—54. * Ліберний О. Олександр з сузір'я Барвінських… // Свобода. — 1997. — 24 черв. * Меленчук О. Тарас Шевченко в мемуарній та публіцистичній спадщині О. Барвінського // Науковий вісник Ужгородського університету : збірник наукових праць / відп. за вип. Барчан В. В.. — Ужгород, 2014. — Серія : Філологія. Соціальні комунікації. — Вип. 1 (31). — С. 152—157. * Мельничук Б., Ханас В. Барвінський Олександр Григорович // * * Нахлік Є. за участі Кравець О. Барвінський (Барвіньскій, Барвінський) Олександер (Александер, Олександр) Григорович // * Олександр Барвінський: матеріали конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження Олександра Барвінського, Львів, 14 травня 1997 р. / ред. кол. М. Гнатюк … та ін. ; Наукове товариство ім. Шевченка, Історично-філософська секція. — Львів : б.в., 2001. — 205 с., іл. * Павлишин С. Олександр Барвінський. — Львів : Академічний Експрес, 1997. — 151 с., іл. * Середяк А. Нариси історії «Просвіти». — Львів, 1993. — С. 120–121. * Чорновол І. Політичний реалізм О. Барвінського // Сучасність. — 1998. — № 1. — С. 99—105. * Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму . — Львів : Тріада плюс, 2010. — 228 с., іл. — С. 117—119. — (Львівська сотня). — ISBN 978-966-486-089-2. * Barwiński B. Barwiński Aleksander (1847—1926) // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Nakładem Polskiej Akademji Umiejętności, 1935. — Т. 1, zeszyt 1. — S. 338—339. Посилання * Олександр Барвінський // Свобода: Український дневник. Урядовий орган Запоморової організації УНС в Злучених Державах Америки (Джерзи Ситі, держава Н. Дж.), второк, 18. січня, 1927. Стор.2. * Олександр Барвінський — український політик та громадський діяч // Агентство Стратегічних Досліджень . * Шендеровський В. Він належав до славетного роду — Олександр Барвінський / Василь Шендеровський. Нехай не гасне світ науки. Книга перша. Олександр Григорович

Захід на посадку в Миколаївський міжнародний аеропорт, 1998 рік ліворуч Аеропорт — це аеродром з розширеними можливостями, переважно для комерційного повітряного транспорту. Аеропорти часто мають приміщення для зберігання й обслуговування літаків, а також диспетчерські вежі. Аеропорт складається з зони посадки, яка має відкритий простір, що містить щонайменше одну оперативно активну поверхню, наприклад, злітно-посадкову смугу для зльоту літаків, або вертолітний майданчик, і часто має суміжні споруди, такі як диспетчерські пункти, ангари та термінали. Більші аеропорти можуть мати: перони, мости над рульовими доріжками, центри керування повітряним рухом, пасажирські об'єкти, такі як ресторани і салони, а також служби екстреної допомоги. Аеропорт, що обслуговує винятково вертольоти, називається вертодромом. Аеропорт для використання гідролітаками та літаками-амфібіями, називається базою гідролітаків. Така база зазвичай, містить ділянку відкритої води для зльоту та посадки, а також доки для розташування гідролітаків. Міжнародний аеропорт має додаткові можливості для митного й паспортного контролю, а також містить всі вищезгадані складові. Загальне Міжнародний аеропорт Конгоньяс-Сан-Паулу, Бразилія Невеликі або менш розвинені аеропорти, що складають переважну більшість, часто мають одну злітно-посадкову смугу коротше за 1000 м (3300 футів). Великі аеропорти для польотів авіакомпаній, звичайно, мають асфальтовані злітно-посадкові смуги довжиною 2000 м (6600 футів). Для прикладу, аеропорт Skyline в Інком, штат Айдахо, має злітно-посадкову смугу лише 122 метри завдовжки. Найдовша злітно-посадкова смуга у світі — в аеропорту Qamdo Bamda в Китаї. Вона має довжину 5500 м (18,045 футів). Найширша прокладена у світі злітна смуга знаходиться в Ульяновському аеропорту «Восточний» у Російській Федерації і має ширину 105 метрів. Станом на 2009 рік ЦРУ заявляло, що в усьому світі існує приблизно 44000 «аеропортів або аеродромів, які можна розпізнати з повітря», у тому числі 15 095 у США, причому в США їх найбільше у світі. Належність та експлуатація аеропорту ліворуч Більшість великих аеропортів світу належать місцевим, регіональним або національним органам влади, які потім віддають летовища в оренду приватним корпораціям, що керують їхньою роботою. Наприклад, у Сполученому Королівстві, державна адміністрація британських аеропортів спочатку опікувалася вісьмома найбільшими комерційними аеропортами країни — згодом, наприкінці 1980-х років, їх було приватизовано, а після їхнього поглинання іспанським консорціумом Ferrovial 2006 року, це керування було скорочено до роботи лише Хітроу. Франкфуртським аеропортом Німеччини керує квазі-приватна фірма Fraport. В Індії група GMR контролює через спільні підприємства Міжнародний аеропорт Індіри Ґанді та Міжнародний аеропорт Раджива Ґанді. Міжнародний аеропорт Бенгалуру та Міжнародний аеропорт Чхатрапаті Шиваджі контролюється GVK Group. Рештою аеропортів Індії керує Адміністрація аеропортів Індії. У Пакистані майже всі цивільні аеропорти належать і керуються Пакистанською адміністрацією цивільної авіації, за винятком Міжнародного аеропорту Сіалкот, який є першим приватним аеропортом в Пакистані та Південній Азії. У Сполучених Штатах комерційні аеропорти, зазвичай, керуються безпосередньо урядовими установами або створеними урядом органами влади (також відомими як портові адміністрації), як, наприклад, орган аеропорту Лос-Анджелеса, що контролює кілька летовищ у районі Великого Лос-Анджелеса, разом з Лос-Анджелеським міжнародним аеропортом. У Канаді федеральний орган транспорту Канади, в 1999 — 2000 роках, позбувся всіх аеропортів, крім найвіддаленіших. Зараз більшість аеропортів Канади належать і керуються окремими юридичними органами або є комунальною власністю. Багато аеропортів США все ще надають свої об'єкти або їхню частину в оренду зовнішнім фірмам, що забезпечують такі послуги як роздрібна торгівля та паркування. Історія і розвиток Першими місцями зльоту та посадки літаків були трав'янисті поля. Літак міг наближатися під будь-яким кутом, якому сприяв напрямок вітру. Однак вони добре працювали лише за сухої погоди. Пізніше, бетонні й асфальтні поверхні дозволяли приземлятися незалежно від метеорологічних умов. Аеропорт Турку, ФінляндіяНайдавнішими летовищами України є Міжнародний аеропорт «Харків-Північний» і Міжнародний аеропорт «Київ» (Жуляни) імені Ігоря Сікорського, відкриті 1923—1924 року; хоч уже з 1910 року в Києві існувало Куренівське цивільне летовище, побудоване коштом українського авіаконструктора та благодійника Федора Терещенка. Триває суперечка щодо визначення «найстаріший аеропорт у світі», але летовище Коледж-Парк у штаті Меріленд, США, засноване 1909 року Вілбером Райтом, зазвичай вважається найдавнішим у світі чинним аеропортом, хоч він обслуговує лише авіацію загального призначення. Міжнародний аеропорт Бісбі-Дуглас в Аризоні оголошено «першим міжнародним летовищем Північної і Південної Америки» президентом США Франкліном Д. Рузвельтом 1943 року. Аеропорт Гамбурга відкрито в січні 1911, що робить його найпершим комерційним аеропортом у світі, чинним досі. Амстердамський аеропорт Схіпгол відкрився 16 вересня 1916 року як військовий аеродром, але з 17 грудня 1920 року приймав лише цивільні літаки. Міжнародний аеропорт Міннеаполіс-Сент-Пол у штаті Міннесота відкрито в 1920 році, і з того часу він працює безперервно. Він обслуговує близько 35 000 000 пасажирів щороку і продовжує розширюватися, нещодавно відкривши нову злітно-посадкову смугу довжиною 3 355 метрів (11 000 футів). З аеропортів, побудованих в той ранній період цивільної авіації, це один з найбільших і найзавантаженіших аеропортів, що досі працюють. Його суперником є також Римський аеропорт Чіампіно, відкритий 1916 року, а також Міжнародний аеропорт Дон Міанг поблизу Бангкока, Таїланд, відкритий 1914 року. Збільшення повітряного руху під час Першої світової війни призвело до будівництва посадкових майданчиків. Літаки повинні були наближатися до них з певних напрямків, і це спричинило розробку засобів для скеровування заходу на посадку. Після війни на деяких з цих військових летовищ було додано цивільні об'єкти для обслуговування пасажирських перевезень. Одним з перших таких аеропортів був аеропорт Ле Бурже недалеко від Парижа. Першим аеропортом, що з серпня 1919 року обслуговував регулярні міжнародні комерційні рейси, був аеродром Хаунслоу-Хіт. У 1922 році перший постійний аеропорт і комерційний термінал, призначений винятково для цивільної авіації, було відкрито в Дега-де-Денау недалеко від тодішнього Кенігсберга, Східна Пруссія. 210x210пкс Перше освітлення, що використовувалося в аеропорту, з'явилося наприкінці 20-х років; у 1930-х роках почали діяти вогні підходу. Вони вказували правильний напрямок і кут зниження. Кольори та відстані між цими вогнями були стандартизовані Міжнародною організацією цивільної авіації (ІКАО). У 1940-х роках було введено систему глісадних вогнів. Вони складалися з двох рядів вогнів, які утворювали просторовий конус, що вказував положення літака на глісаді. Додаткові вогні свідчили про неправильну висоту і напрямок. По закінченню Другої світової війни будова аеропортів стала складнішою. Пасажирські споруди розташовувалися окремо, а злітно-посадкові смуги і РД містилися групами навколо терміналу. Поліпшенням місця посадки було введення канавок у бетонну поверхню. Вони проходять перпендикулярно напрямку посадки літаків і слугують для відведення надлишкової води в дощових умовах, яка може накопичуватися під колесами літака. Будівництво аеропортів в 60-х роках почалося зі зростанням кількості перевезень реактивними літаками. Злітно-посадкові смуги були подовжені до 3000 м (9 800 футів). ЗПС було побудовано з залізобетону з використанням машини для укладання, що виробляє безперервну плиту без швів всією довжиною. Обладнання Термінал — це будівля з пасажирськими приміщеннями. Невеликі аеропорти мають один термінал. У найбільших, часто є кілька терміналів, хоча деякі великі аеропорти, такі як Амстердамський аеропорт Схіпгол, обходяться одним терміналом. Термінал має декілька виходів, які забезпечують пасажирам доступ до літака. Такі послуги потрібні для пасажирів, що вилітають: Споруда пасажирського терміналу в міжнародному аеропорту Інчхон, Південна Корея Послуги реєстрації, в тому числі здача поклажі. Охоронна рамка. Паспортний контроль (для деяких міжнародних рейсів). Вихід (летовище). Зони очікування. Наступні послуги потрібні для пасажирів які прибувають:

Крім того, в аеропортах можуть бути машини швидкої допомоги, які завжди готові до нещасних випадків або надзвичайних подій, інколи наявні і поліційні машини. Транспортні засоби аеропорту, рухаються по аеродрому призначеними для них шляхами. Керування повітряним рухом Диспетчерська вежа. Керування повітряним рухом (КПР) є завданням управління рухом повітряних суден з дотриманням його безпеки, впорядкованості та оперативності. У найбільших аеропортах керування повітряним рухом, є низкою дуже складних дій, що вимагають управління частим рухом у всіх трьох вимірах. Зазвичай, у великому аеропорту є диспетчерська вежа, на якій розташовуються авіадиспетчери. Пілоти зобов'язані підтримувати двобічний радіозв'язок з диспетчерами, а також визнавати і виконувати їх вказівки. У невеликих аеропортах відсутня диспетчерська вежа, через це двобічний радіозв'язок не потрібен, хоча пілотам доцільно Диспетчерська вежа передавати свої наміри на загальній консультативній частоті руху аеропорту (CTAF) в інтересах інших. Більшість аеропортів світу являють собою невеликі споруди без вежі. Не у всіх аеропортах з вежами є цілодобове КПР. Такі аеропорти підлягають контролю зони (за маршрутом). Віддалена та віртуальна вежа (RVT) — це система, в якій КПР обслуговується диспетчерами, котрих немає в самому аеропорту. Відповідальність за керування повітряним рухом в аеропортах зазвичай ділиться, щонайменше, на дві основні області: земля і вежа, хоча один диспетчер може працювати на обох станціях. Найбільш завантажені аеропорти можуть додатково розподіляти обов'язки диспетчера, в тому числі, з видачею дозволів, очищенням перону тощо. Виробничі процеси Повітряний рух, дуже стиснутий у відносно невеликій області, яка ще ускладнюється злетами та посадками. З цієї причини точне керування повітряним рухом в аеропортах, є нагальною передумовою для безпечної та безперебійної роботи. На пероні, спостереження за пересуванням повітряних суден і транспортних засобів усіх видів, здійснюється наочно і за допомогою радіолокатора. Вежа контролює злітно-посадкові смуги і рульові Автоматизована система посадки|ліворуч доріжки, тому вона відповідає за злети, посадки і прибуття, вильоти і перельоти в межах зони контролю (CTR). У завантаженому аеропорту, такому як, наприклад, Франкфурт-на-Майні, злети і посадки відбуваються кожні 2 хвилини, особливо в години пік. Ці стислі терміни створюють певну особливість, важливою для всіх літаків в польоті. Літак залишає позаду своєї траєкторії два протилежні повітряні завихрення, які називаються турбулентністю в сліді (англ. Wake Turbulus). Турбулентність при зародженні виникає через те, що завдяки різниці тисків між нижньою та верхньою боками плоскості, на її кінці виникає потік від низу догори. Ці турбулентності небезпечні для наступного літака, тому треба дотримуватися мінімальної відстані. Коли закрилки висунуто, тобто при зльоті або посадці, сила трубчастого вихрового сліду, що залишається за літальним апаратом, збільшується залежно від ваги (MTOW) літака. Тривалість життя турбулентності залежить від вітру і стану атмосфери. Таким чином, виникнення турбулентності в аеропортах, впливає на частоту заходу на посадку і вильоту, а також на послідовність випуску. Узгодження щодо різних типів повітряних суден, є обов'язком авіадиспетчерів під час керування заходом на посадку чи вильотом. Керування безпекою Авіаційна безпека є основним завданням під час експлуатації аеропорту, і майже всі аеродроми мають обладнання та перелік заходів для керування надзвичайними подіями. Аварійні служби аеропортів, споряджені для боротьби з аваріями на аеродромах, вивільненням екіпажу та пасажирів, а також небезпеками, пов'язаними з легкозаймистим авіаційним пальним. Служби також, навчені справлятися з такими пригодами, як загроза вибуху, крадіжки і терористична діяльність. Небезпеками для літаків, є: сміття, гніздування птахів, і зниження рівня тертя через погодні умови, такі як: крига, сніг або дощ. Територія повинна бути очищеною від сміття з використанням обладнання, отже непотріб не стане летючим і не потрапить в двигун. У несприятливих погодних умовах, можна використовувати обладнання для очищення площ від криги та снігу задля поліпшення зчеплення зі злітно-посадковою смугою. Для літаків, які очікують на виліт, може застосовуватися обладнання для розпилення на крила спеціальних Пожежний автомобіль протиожеледних рідин. Багато аеропортів будуються біля відкритих полів або водно-болотних угідь. Вони мають властивість залучати зграї птахів, які можуть потрапляти в авіадвигуни. Службам аеропортів часто доводиться відлякувати птахів від місць заселення. Деякі аеропорти розташовано поруч з парками, полями для гольфу або іншими видами землекористування низької щільності. Інші аеропорти розташовані поблизу густонаселених міських або приміських районів. В аеропорту можуть бути місця, де ймовірні зіткнення літаків на землі. Записи всіх вторгнень, коли повітряне судно або транспортні засоби перебувають у невідповідному місці, зберігаються, і тим самим визначаються ці «гарячі точки». Таким місцям потім приділяється особлива увага з боку адміністрації аеропорту. У 1980-ті роки, мікропориви стали викликати все більшу стурбованість через авіаційні події, викликані різкими потоками повітря. Було розроблено радар Microburst, який за 2 — 5 хвилин до події, дає попередження екіпажам про можливий мікропорив. Деякі аеродроми тепер мають спеціальну поверхню в кінці злітно-посадкової смуги, яка називається м'яким бетоном (стоп-смуга), яка трохи нагадує пінополістирол. Ці поверхні корисні, коли злітно-посадкова смуга знаходиться поруч з водоймою або іншою небезпекою, та котрі заважають літакам викотитися за кінець ЗПС. В аеропортах часто є пожежні команди для подолання надзвичайних подій. Це спеціалізовані транспортні засоби з наявною аварійною бригадою. Економічні та екологічні чинники Аеропорти, часто є основною складовою економічної та туристичної діяльності. До того-ж, їх доповнюють швидкісні дороги (залізниця, автомагістралі) і громадський транспорт. Інверсійні сліди від літаків над Джорджією, 2004 Їх розташування поблизу місць жвавого використання, є предметом суперечок, пов'язаних з перешкодами, створюваними літаками. Аеропорти є центрами зближення і зльоту / посадки, великої кількості повітряних суден, але як зазначалося вище, вони також обслуговуються залізницями і мережами автомагістралей, які викликають забруднення і сприяють екологічній подрібненості ландшафтів. Вони виробляють забруднювальні речовини, які інколи мають високу скупченість, особливо в туман або безвітряної погоди (соплові гази на зльоті, випаровуване пальне, антифризи, тощо) та деякі незручності (особливо щодо шуму, надто, коли численні нічні польоти). Літаки також, є основними джерелами парникових газів. Обговорюється важливість і ступінь впливу цих явищ — місцеві жителі й адміністрації аеропортів з цього приводу, не завжди доходять згоди. Наприклад, у Франції дослідження впливу повітряного руху в трьох великих аеропортах: Шарль де Голль, Орлі і Ле Бурже на здоров'я людей, проводилося 2008 року, відповідно до мети регіонального плану з охорони здоров'я та збереження довкілля (PRSE). Шумові та повітряні обсерваторії Bruitparif і Airparif проводили оцінку впливу шуму та забруднення повітря на мешканців. Напади астми і порушення сну були показниками, обраними для дослідження. Наприкінці літа 2008 року, Airparis виміряла забруднення повітря навколо Руассі-ан-Франс, щоб оновити дані 2002 року (на 120 ділянках 23-х муніципалітетів). Згідно Airparif 18, викиди оксиду азоту (NO2) від усіх видів діяльності на перонах аеропортів Руассі-ан-Франс та Орлі «більш ніж утричі, перевищували викиди на кільцевому автомобільному шляху». З осені 2019 року, в Норвегії авіакомпанії почали додавати в авіаційний гас, невелику частку біопалива задля зменшення забруднення атмосфери реактивними літаками. Згодом, кількість доданого біопалива розраховують збільшувати. Мапа міжміських та міжконтинентальних рейсів. З'являється "вузлова" і деревоподібна природа світової мережі повітряного транспорту, а також її щільність у північній півкулі, особливо в Європі та США. Типи * Міжнародний аеропорт * Вузловий аеропорт Див. також Аеродром Авіаційна промисловість України

Безбородько Олександр Андрійович Олекса́ндр Андрі́йович Безборо́дько (; — ) — державний діяч Російської імперії з українського аристократичного роду Безбородьків. Народився у Глухові. Син генерального писаря Гетьманщини Андрія Безбородька і Євдокії Забіли. Випускник Києво-Могилянської академії (1765). Бунчуковий товариш (1765—1772), член Генерального суду (1767—1768). Полковник ніжинський (1768—1773) і київський (1774—1779). Брав участь у російсько-турецькій війні (1768—1773) під командуванням очільника Малоросії, генерала Петра Рум'янцева. Проявив свої таланти при укладанні Кючук-Кайнарджійського договору (1774), за яким Росія отримала перші володіння в Криму. За наказом імператриці Катерини ІІ став членом Колегії закордонних справ (1780) і академії наук (1784). Нагороджений титулом графа і членством у Раді імператриці (1786). З кінця 1780-х років був щоденним доповідачем Катерини II з усіх найважливіших питань. Уклав з Османською імперією Ясський мирний договір (1791), приєднавши Очаківщину, за що отримав найвищу російську нагороду — орден Андрія Первозванного. Після воцаріння Павла I сподобився титулу світлійшого князя і посади канцлера (1797—1799). Домігся від імператора відновлення в Україні Генерального суду й деяких інших козацьких установ, скасованих попередницею. Помер у Санкт-Петербурзі. == Біографія== Кар'єрний зліт Народився 14 березня 1747 року в Глухові в родині генерального писаря Андрія Безбородька. Щодо походження роду існувала родинна легенда, мовляв, за часів Богдана Хмельницького шляхтичу Дем'яну Ксенжницькому, який воював на боці козаків, в бою відрубали підборіддя і з того часу його нащадки й почали зватися Безбородьками. Андрій Безбородько зробив стрімку кар'єру з військового канцеляриста до генерального писаря. Його син Олександр теж був приречений на успішну кар'єру в Гетьманщині. Після ліквідації гетьманства його бере під своє крило Петро Румянцев — президент Малоросійської колегії, а потім імперський намісник. Олександр закінчує Києво-Могилянську академію і відразу стає бунчуковим товаришем. Перша практична робота Олександра Безбородька — служба в канцелярії Румянцева. Там він проявив надзвичайні здібності — надзвичайну пам'ять, працьовитість, уміння жертвувати особистим заради кар'єри. Російсько-турецька війна 1768—1774 рр. спровокувала кар'єрний прорив Безбородька. Петро Румянцев грав ключову роль в кампанії і пожинав лаври переможця. Безбородько знаходився при похідній канцелярії командувача і виконував безліч рутинної роботи. При цьому він командує кількома полками і особисто бере участь в трьох битвах. У 1768—1773 роках Олександр Безбородько наказний полковник Ніжинського козацького полка, а у 1774 році стає полковником Київського козацького полка Війська Запорозького. В 1774 р. в болгарському селі Кючук-Кайнарджі Румянцев починає мирні переговори з турками. Безбородько завідує делікатною справою — задобрює ворожих послів цінними подарунками. Мир приносить імперії територію від Дніпра до Південного Бугу. Турки визнають незалежним Кримське ханство, яке поступово зближується з Російською імперією. На службі в імператриці Румянцев рекомендує Безбородька імператриці Катерині ІІ. В 1775 році 30-річний Олександр Безбородько переїжджає до Санкт-Петербургу, де стає секретарем імператриці по «чолобитним» справам. За два роки Безбородько досить добре вивчає французьку мову, пізніше опановує італійську та німецьку. Імператриця скоро помічає таланти нового секретаря. Вона все частіше вимагає, щоб справи їй доповідав виключно Безбородько. Справи Сенату, Синоду, Іноземної колегії, усіх намісництв проходять через його руки. З-під його пера виходить більшість законодавчих актів. Його діловий літературний стиль заслужено здобуває репутацію найкращого в імперії. З ростом повноважень Безбородько формує свою особисту канцелярію. У найкращі часи там працює до 9 чоловік. З 1784 р. правою рукою першого секретаря стає його земляк Дмитро Трощинський, який бере на себе всю чорнову роботу. В 1779 р. — Безбородько вже бригадир, пізніше кавалер новоствореного ордену св. Володимира. Отримує тисячу кріпосних в Білорусі, а потім і в Україні. Скоро він організовує поїздку імператриці до Могильова, де вона зустрічається зі своїм союзником австрійським імператором Йосифом II. Імператриця переводить його на дипломатичний фронт. В 1780 р. вона прикріпляє Безбородька в чині генерал-майора до Колегії іноземних справ як уповноваженого для всіх іноземних переговорів. Першу делікатну місію — анексію Криму — Безбородько виконав блискуче. 8 квітня 1783 р. виходить маніфест про приєднання Криму, написаний Безбородьком. Успішна зовнішньополітична оборудка дає привід імператриці нагородити його титулом графа. Тим часом російська дипломатія на чолі з Безбородьком отримала ще одну перемогу над стратегічним ворогом — Османською імперією. В 1782 р. був укладений Георгіївський трактат, за яким Грузинське царство переходило під протекцію імперії. Безбородько рекомендує цариці не гаяти часу і цілком анексувати Грузію. Цариця на це не наважилась, через 5 років трактат фактично розірваний, а задум першого секретаря імперії реалізований лише на початку наступного століття. Коли низка взаємних провокацій між Російською та Османською імперіями скінчилась відкритою війною Безбородько пише головний ідеологічний документ цієї війни — маніфест. Головна його ідея — миролюбність Росії та підступність і нахабність турків. Також він відоповідав за комунікацією між центром та головнокомандувачами — князем Потьомкіним та графом Румянцевим. В 1788 р. Безбородько підтримує ідею надвірного радника Василя Капніста відродити козацтво в Україні, щоб сформувати мобільні з'єднання легкої кінноти, але проект не було реалізоано. В серпні 1790 р. зусиллями Безбородька укладено Верельський мир Росії зі Швецією на умовах непорушності довоєнних кордонів. Імператриця відзначає заслуги Безбородька чином дійсного таємного радника. Після смерті Григорія Потьомкіна Катерина ІІ доручає йому вести мирні перемовини з турками. Досить швидко він добився головної поступки — Чорноморське узбережжя від Південного Бугу до Дністра переходило до імперії. 29 грудня 1791 р. Російська та Османська імперії підписують Ясський мир. Творець цього миру Олександр Безбородько отримує в нагороду оливову гілку та 5 тисяч кріпаків. Після такого дипломатичного тріумфу Олександр Безбородько займається польськими справами. Росія намагається перешкодити реформам в Польщі. В 1791 р. він готує виступ шляхетської опозиції проти реформаторів. Опозиціонери створюють Торговицьку конфедерацію і офіційно просять допомоги у Росії. В січні 1793 р. Росія підписує конвенцію з Пруссією про поділ польських земель. Після визвольного повстання під проводом Тадеуша Костюшко Безбородько вважає, що тепер слід окупувати та анексувати Польщу. Він пише твір «Оголошення про причини війни з Польщею», де стверджує, що поляки з 1788 р. ворожі до Росії та наносять обра́зу гідністі її величністі. В підсумку за свої труди на польському фронті Олександр Безбородько отримує 50 тис. рублів, 10 тис. рублів пожиттєвої пенсії в рік та майже 5 тис. кріпосних в Брацлавській губернії. Внутрішні справи У внутрішніх справах Безбородько рекомендує себе як успішний реформатор. У 80-х рр. XVIII ст. він очолює поштове відомство імперії, перетворивши архаїчну «ямську» систему зв'язку на модерну установу. З його ініціативи складають карти поштових доріг, через кожні 15-25 верст будують станції (кожну версту позначають спеціальним кам'яним стовпом, які подекуди збереглись і сьогодні), встановлюють чітку таксу за пересилку листів та посилок, відкривають два поштамти та 22 поштові контори. Безбородько був членом «Комісії про дороги в державі», а також ключовою фігурою імператорської ради. З 872 протоколів цієї установи лише 253 підписані не ним. В кінці 1795 р. Безбородько розслідує грандіозну крадіжку 600 тис. рублів і Заємного банку. В нагороду отримує у власність нові селища в Україні, а також вищий придворний чин гофмейстера. Останні роки життя 6 листопада 1796 р. помирає імператриця Катерина II. Новий імператор Павло Петрович осипає графа численними почестями та нагородами. В придворних колах поповзли чутки, що Катерина II залишила таємний заповіт, в якому передавала престол своєму онуку Олександру в обхід сина Павла. Безбородько, як найбільш довірена особа, був хранителем цього документу. Коли цариця лежала на смертному одрі, граф буцімто показав Павлу ці папери і за його наказом спалив незручний заповіт. В листопаді 1796 р. Павло І присвоїв Безбородьку перший клас чиновницької «Табелі про ранги» зі званням фельдмаршала. Під час коронації граф отримує 40 тис. душ кріпосних у Воронезькій та Орловській губерніях, титул світлійшого князя і право обрати ще 6 тис. селян у будь-якому куточку держави. Через рік Безбородько стає ліфляндським дворянином та сенатором (хоча на жодному засіданні Сенату він так і не з'явився). На початку квітня 1797 р. цар призначає Олександра Безбородька канцлером імперії. За дорученням Павла І канцлер опікає Мальтійський орден — рудимент рицарської корпорації, якій протегує імператор. В 1797 р. він укладає з ними союзну конвенцію, за що стає кавалером ордену Іоанна Єрусалимського. Цар теж в боргу не залишився — нагородив Безбородька діамантовою зіркою та орденом Андрія Первозванного. Під завісу життя він пише «Записку для складання законів Російських» — чернетку ліберальних реформ для імперії. Він пропонує перетворити Сенат на представницький орган усіх станів, надати йому законодорадчі функції. З селян мали стягувати лише фіксовані повинності, а кріпаків без землі взагалі заборонялось продавати. Частину його пропозицій спробують реалізувати за часів царювання наступного після Павла імператора — Олександра І Олександр Безбородько завжди любив жити на широку ногу. Його будинок на Поштамтській вулиці в Петербурзі (тепер це Центральний музей зв'язку РФ) вражав своєю пишністю. Безбородько зібрав найкращу в країні колекцію картин і буквально полював за новими експонатами. Крім головного палацу, мав дачу на Неві з чудовим садом та фешенебельний будинок в Москві (останній сучасники оцінювали в 700 тис. рублів). Численні прохачі буквально осаджують його приймальню. Граф майже ніколи не відмовляв своїм землякам-українцям. В житті Безбородька були дві пристрасті — карти та жінки. Зовні досить непривабливий Безбородько так ніколи і не одружився, але про його любовні походеньки говорила вся столиця. Він мав особливу слабкість до співачок та актрис. Найтриваліший зв'язок Безбородько мав з актрисою Ольгою Каратигіною. Він познайомився з нею в 1789 р., а в 90-х вона переїхала до графа і жила з ним громадянським шлюбом. Плодом такого союзу стала позашлюбна дочка — Наталія Верецька. Після 1796 р. Безбородько постійно хворіє. Дається взнаки розгульний спосіб життя та переживання після смерті імператриці. В грудні 1798 р. фізичні страждання стають нестерпними. Канцлер проситься у відставку, але імператор затягує з відповіддю. В кінці зими князь хоче їхати в Карлсбад на лікування мінеральними водами. Але не встигає — його розбиває параліч і 6 квітня 1799 р. він помирає на 52-році життя. Основні дати життя та діяльності Народився 14 (25 березня) 1747 року в колишній гетьманській столиці — стародавньому українському місті Глухові у сім'ї генерального писаря козацького війська. 1765 р. закінчив навчання в Києво-Могилянській академії 1765 — 1772 рр. був бунчуковим товаришем 1767–1768 рр. — член Генерального суду Брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1773 рр., де командував різними українськими полками, які входили до складу армії генерал-губернатора України Петра Рум'янцева. У переговорах, що закінчилися підписанням у 1774 році Кючук-Кайнарджійського миру, Олександр Безбородько проявив виняткові дипломатичні здібності й домігся відмови Османської імперії від її прав на Крим та Кубань У листопаді 1780 р. був зарахований до Колегії іноземних справ У жовтні 1784 року Безбородько був обраний членом Російської академії у 1786 році отримав титул графа і був призначений членом Ради Її Імператорської Величності З кінця 1780-х років був щоденним доповідачем Катерини II з усіх найважливіших питань 14 лютого 1787 року приймав у Києві в Маріїнському палаці, коли там перебувала Імператриця венесуельского політичного діяча Франсіско Міранду. У кінці 1791 року Безбородько уклав з Османською імперією так званий Ясський мирний договір. За цим договором Османська імперія відмовилась на користь Російської імперії від земель між річками Буг та Дністер. За укладення Ясського мирного договору отримав найвищу нагороду Росії — орден Андрія Первозванного У квітні 1797 року Павло I надав Безбородькові титул найсвітлішого князя Російської імперії і призначив його на найвищу державну посаду — канцлером. Безбородько мав великий вплив на Павла I i домігся від нього відновлення в Україні Генерального суду й деяких інших установ Гетьманщини, скасованих Катериною II.

Батярські пісні Голосіння Жартівливі пісні Історичні пісні Козацькі пісні і думи Балади Колискові пісні Колядки та щедрівки Кріпацькі пісні Купальські пісні Ліричні пісні та балади Наймитські пісні Обрядові пісні Побутові пісні Сороміцькі пісні Рекрутські пісні Стрілецькі пісні Патріотичні пісні Повстанські пісні Танці і хороводи Чумацькі пісні Українська непісенна народна творчість Важливе місце в українській музичній культурі займає інструментальний фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей. Найдавніші пласти українського інструментального фольклору пов'язані з календарними святами та обрядами, які супроводжувалися маршовою (марші до ходи, вітальні марші) і танцювальною музикою (гопачки, козачки, коломийки, полечки, вальси, голубки, аркани тощо) і пісенно-інструментальною музикою для слухання. Традиційні інструментальні ансамблі частіше за все були трійками з різних інструментів, наприклад, скрипки, сопілки та бубна (т. зв. троїста музика). Виконання музики передбачає також певну частину імпровізації. Широкою сферою побутування самобутнього музичного інструментарію є пастуші (вівчарські) награвання, де, як правило, використовуються інструменти, виготовлені самими музиками: сопілка, флояра, дводенцівка, теленка, цугфлейта, ріг, трембіта, кора, луска, кувиці (свиріль), дуда, свистунці, дримба та ін. Під час молитов в побутових умовах (в хаті, на вулиці, біля церкви) для акомпанементу до кантів, псалмів часто використовували колісну ліру, кобзу та бандуру. В часи Запорозької Січі в оркестрах Війська Запорозького звучали литаври, барабани, козацькі сурми і труби, причому литаври входили до числа клейнодів Запорозької Січі, тобто до числа священних символів державності України. Інструментальна музика стала і невід'ємною частиною міської культури. Крім загальнонаціональних інструментів, таких як скрипки, бандури, міська культура представлена такими інструментами, як столовидні гусла, цитру, торбан. Під їхній акомпанемент співали величальні пісні, міські пісні й романси, релігійні піснеспіви. Український фольклор у творчості професійних та аматорських колективів Павлом Гуменюком, 1909 У XX столітті до українського фольклору звертались численні професійні та аматорські колективи України, створювались ансамблі також і в емігрантських колах зарубіжних країн. Характерною стала особливість представлення фольклорних традицій у формах академічного музикування. Перший оркестр українських народних інструментів, 1928 Так, на початку XX ст. український ансамбль етнічної музики на чолі з Павлом Гуменюком з Філадельфії здобув популярність у США. Українські традиції були збережені у творчості таких українсько-американських музикантів з Нью-Йорка, Клівленда, Детройта, як Зіновій Штокалко, Григорій Китастий, Юліян Китастий, Віктор Мішалов та ін. В радянській Україні протягом століття було створено чимало колективів, що спеціалізувалися на виконаннях обробок українських народних пісень і танців, а також творах українських композиторів у подібній стилістиці — це українські оркестри народних інструментів, ансамблі пісні і танцю, народні хори тощо. Так, 1922 року був організований Перший оркестр українських народних інструментів, 1939 — Гуцульський ансамбль пісні і танцю 1943 — народний хор Верьовки, 1951 — Ансамбль танцю України. Українська народна пісня лягла в основу творів багатьох українських композиторів. Найвідоміші обробки українських пісень належать М.Лисенку та М.Леонтовичу, значний внесок у дослідження та збирання народної творчості внесли вітчизняні фольклористи — Ф. Колесса та К.Квітка. Буття» на «Країні мрій» З 1980-х років спостерігається зростання інтересу до автентичних форм народного музикування. Першопроходцями цього напрямку вважається заснований 1979 року гурт «Древо», очолюваний професором Київської консерваторії Є.Єфремовим. У 2000-ні роки в Україні виникають такі фестивалі етнічної музики Країна мрій та Шешори, де народна музика звучить як в автентичному виконанні, так і у різноманітних обробках в рок- чи поп-напрямків. Серед сучасних гуртів автентичного співу «Божичі», «Володар», «Буття», етнічні мотиви використовують гурти «Тартак», «Воплі Відоплясова», «Мандри», «Гайдамаки», «Очеретяний кіт», оригінальне нашарування етнічних елементів пропонує гурт «ДахаБраха». Див. також * Список українських народних пісень * Українські соціально-побутові пісні * Обрядові та обрядово-календарні пісні * Родинно-побутові пісні Примітки Додаткова література * Сперанский М. Н. Малорусская пѣсня въ старинныхъ русскихъ печатныхъ пѣсенникахъ // Этнографическое обозрѣніе. — 1909. — № 2—3. — Кн. 81—82. — С. 120—144. * Потебня О. О. Малорусская народная песня, по списку XVI века. Текст и примечания А. Потебни. — Отдельный оттиск из «Филологических Записок». — Воронеж: тип. В. И. Исаева. 1877. * Перетц В. Н. Малорусские вирши и песни в записях XVI—XVIII вв. — Ч. 1. — Ч. 2. — СПб.: тип. Имп. акад. наук, 1899. * Литература украинского фольклора. 1777—1900. Опыт библиографического указателя / сост. Б. Д. Гринченко. — Чернигов: Зем. Тип., 1901. — 317 c. * Данилов В. Украинские лубочные песенники / Киевская старина. — 1905. июнь. — С. 213—228. * Данилов В. В. Малорусскія народныя пѣсни въ старыхъ и новыхъ лубочныхъ изданіяхъ // Русскій филологическій вѣстникъ. — № 3—4. — Варшава: тип. Варшавскаго учебн. округа, 1910. — С. 232—242. * Данилів В. Додатки до огляду українських лубяніх співанників та малюнків // Україна. Том 1. — № 3, — Київ, 1907. — С. 390—393. * Пѣсни Малороссійскія // Молодчикъ съ молодкою на гуляньѣ съ пѣсенниками… — СПб.: Тип. Богдановича, 1790. — С. 169—182. * Пѣсни Малороссійскія // Львов Н. А. Собраніе народныхъ рускихъ пѣсенъ с ихъ голосами, на музыку положилъ Иванъ Прачъ. — СПб.: тип. Горнаго училища 1790. — С. 181—189. * Пѣсни Малороссійскія // Собраніе народных руских песен с их голосами / музыку для фортепіано положил Иван Прач; передм. Н. А. Львова. — С.-Петербург, 1806. — С. 68—75. * Пѣсни Малороссійскія // Новѣйшій полный всеобщій пѣсенникъ…: въ четырехъ частяхъ…. Часть первая. — СПб.: в тип. Импер. театра, 1818. — С. 99—133. * Максимович М. А. Малороссійскія пѣсни. — М., 1827. * Срезневский И. И. Запорожские песни, с переводом и историческими примечаниями / И. И. Срезневский // Утренняя звезда. Собрание статей в стихах и прозе. Книжка 2. — Xарьков: в Унив. тип., 1833. — С. 51–70. * Максимович М. А. Украинскія народныя пѣсни. — М.: въ Унив. тип-іи., 1834. * Метлинський А. Л. Думки и пѣсни та ще дещо Амвросія Могилы. — Х., 1839. * Евецкий Ф. Малороссийские исторические песни и думы // Отечественные записки. — 1841, Т. XV, С. 65 — 93. * Максимович М. Сборник украинских песен издаваемый Михаилом Максимовичем. Ч. 1. — Киев: в Тип. Феофила Глюксберга, 1849. — 129 с. * Потебня О. О. Українські пісні, видані коштом О.С. Баліної. — СПб: Типографія Ф. Стелловського, 1863. — 125 с. * Лавренко Д. Пісні українського люду. Пісні про кохання. Видав Д. Лавренко. — Київ. В друкарні Федорова. 1864. * Лисенко М. В. Збірник українських пісень. Зібрав і у ноти завів М. Лисенко. Перший Випуск. Третє видання. — Київ: У Болеслава Корейво, 1868. * Драгоманов М., Антонович В. Историческія пѣсни малорусскаго народа. Съ объясненіями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. Томъ первый. — Кіевъ: Тип. М. П. Фрица, 1874. * Сумцов М. Ф. Слобідсько-українські історичні пісні. — 2-е вид. — Черкаси: Друкарня Видавничого Т-ва «Сіяч», 1918. * Ревуцький Д. Українські думи та пісні історичні. — Видання Товариства «Час» у Київі, 1919. — 300 с. * Квітка К. Українські народні мелодії. Київ: Слово, 1922. 256 стор. ( Е-бібліотека «Культура» ) Квітка К. Українські народні мелодії: Частина 1 «Збірник». Упоряд. та ред. А. І. Іваницького. Київ: Поліграф Консалтинг, 2005. 480 с. ISBN 966-02-3858-4 (загальний) ISBN 966-02-3858-2 (Ч. 1) Квітка К. Українські народні мелодії: Частина 2 «Коментар». Упоряд. та ред. А. І. Іваницького. Київ: Поліграф Консалтинг, 2005. 383 с. ISBN 966-02-3858-4 (загальний) ISBN 966-02-3860-6 (Ч. 2) * Дей О. Колядки і щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року. Київ: Наукова думка, 1965. 804 стор. * Колесса Ф. Мелодії українських народних дум. Київ: Наукова думка, 1969. 595 с. * Іваницький А., Шубравська М. та Наталія Бучель Весільні пісні У 2-х кн. Київ: Наукова думка, 1988. Серія «Українська народна творчість» Весільні пісні: Кн. 1.: Полісся, Наддніпрянщина, Слобожанщина, Степова Україна. Упоряд. М. Шубравська, А. Іваницький. 872 стор. Весільні пісні: Кн. 2.: Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття, Закарпаття. Упоряд. М. Шубравська, Наталія Бучель. 680 стор. * Шубравська М. Весільні пісні. К.: Дніпро, 1988. 476 стор. ISBN 5-308-00045-X * Іваницький А. Українська музична фольклористика. Київ: Заповіт, 1997. 392 стор. ISBN 966-7272-11-7 * Іваницький А. Українська народна музична творчість (перше видання) Українська народна музична творчість. 1-ше вид.. Київ: Музична Україна, 1990. 336 стор. ISBN 5-88510-085-3 (друге видання) Українська народна музична творчість. 2-е вид. допрацьоване. Під редакцією Михайла Поплавського. Київ: КНУКіМ; Київ: Музична Україна, 1999. 222 стор. ISBN 966-95024-11 (третє видання) Український музичний фольклор. 3-е вид. допрацьоване. Вінниця: Нова книга. 2004. 320 стор. ISBN 966-95024-11 * Супрун-Яремко Н. Українці Кубані та їхні пісні. Київ: Музична Україна, 2005. 771 с. ISBN * Іваницький А. Хрестоматія з українського музичного фольклору. Вінниця: Нова книга. 2008. 520 стор. ISBN 978-966-382-139-9 * Мазуренко А. Цифрові акустичні вимірювання виконавської звуковисотності в українському пісенному фольклорі : дис. канд. мист. 17.00.03 Музичне мистецтво / Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського Київ, 2021. 247 с. * ПОСІБНИК.Л.Соколова.pdf?sequence=1&isAllowed=y Українська народна музична творчість: навч. посіб. / упоряд. Л. С. Соколова. — Харків: Друкарня Мадрид, 2019. — 126 с. — ISBN 617-7683-95-6. Посилання * Рибак Ю. П. Музичний фольклор // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 1 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2018. — 608 с. — С. 391—400. * * Проект Поліфонія — найбільший відкритий онлайн-архів українського пісенного фольклору * Українські пісні: Тексти та акорди пісень * НАШЕ (тексти пісень) — українські народні пісні * Фонотека проекту «Українська Автентична Музика» * Українські народні пісні (тексти пісень) * Українські народні пісні(слухати) *

Леоні́д Дани́лович Ку́чма ( , с. Чайкине, Новгород-Сіверський район, Чернігівська область, Українська РСР, СРСР) — український управлінець, політик і державний діяч, другий Президент України (19 липня 1994 — 23 січня 2005), прем'єр-міністр України з 13 жовтня 1992 по 21 вересня 1993, генеральний директор ДП «Виробниче об'єднання Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова» (1986—1992). Почесний громадянин Дніпра. Лауреат Державної премії в галузі науки і техніки та премії Леніна. Молоді роки Народився 9 серпня 1938 року в селі Чайкине, Новгород-Сіверський район, Чернігівська область, нині Україна. Батько — Данило Прокопович Кучма, учасник Другої світової війни, загинув на фронті 1944 року. Мати — Параска Трохимівна Кучма, колгоспниця. Одружений, дружина Людмила Миколаївна — нині почесний президент Національного фонду соціального захисту матерів і дітей «Україна — дітям». Їхня дочка — Олена Пінчук (Франчук), дружина мільярдера Віктора Пінчука. Онуки: Роман і Катерина. Кар'єра У 1960 році здобув освіту інженера-механіка у галузі ракетної техніки на фізико-технічному факультеті Дніпровського університету. У 1961 році познайомився і одружився з Людмилою Тумановою, прийомною дочкою головного технолога «Південного машинобудівного заводу», а в майбутньому головного інженера Головного технічного управління Міністерства загального машинобудування СРСР Геннадія Туманова. Одруження допомогло Кучмі зробити стрімку кар'єру на «Південмаші». У 1960—1982 роках — інженер, старший інженер, провідний конструктор, помічник головного конструктора, технічний керівник випробувань ракетно-космічних комплексів космодрому Байконур (Казахстан). Паралельно з 1975 по 1981 секретар партійного комітету комуністичної партії Конструкторського бюро «Південне», пізніше з 1981 по 1982 — секретар парткому Виробничого об'єднання «Південний машинобудівний завод» — на той час найбільший завод військової та ракетно-космічної техніки, а також цивільної продукції у Радянському Союзі. З 1982 по 1986 роки — перший заступник генерального конструктора КБ «Південне», а з 1986 по 1992 — генеральний директор ВО «Південний». Політична діяльність У 1990—1992 рр. народний депутат УРСР (XII скликання, а пізніше Верховної Ради України першого скликання), член Комісії з питань оборони і державної безпеки. Прем'єр-міністр Жовтень 1992 — вересень 1993 — прем'єр-міністр України, член Ради національної безпеки і оборони. У вересні 1993 р. пішов у відставку з посади прем'єр-міністра. З грудня 1993 р. — президент Ради промисловців та підприємців України. Березень 1994 — серпень 1994 — народний депутат України 2-го скликання, член міжрегіональної депутатської групи. Президент України Перший термін Підтримка за регіонами на виборах 1994 року 10 липня 1994 — обраний на посаду Президента України (Передвиборча програма). У 1-му турі президентських виборів набрав 31,17 %, найбільше в Криму — 82,6 %, найменше в Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях — 2.5-3.5 % голосів. У 2-му турі: 52,15 %, найбільше в Криму і Севастополі — 89,7 та 91,5 %, найменше в Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях — 2,5-3,5 % голосів. З шести суперників головним конкурентом на виборах став на той час чинний президент — Леонід Кравчук, набрав у першому турі 37,92 %, а у другому — 45,1 % голосів. Другий термін Підтримка за регіонами на виборах 1999 року Володимир Путін і Леонід Кучма відвідують ДКБ «Південне» ім. М. К. Янгеля, 11-12 лютого 2001 14 листопада 1999 року вдруге обраний на посаду Президента України. У 1-му турі 9 598 672 голосів (36.49 %), перше місце з 13 претендентів. У 2-му турі 15 870 722 голосів (56.25 %). =Касетний скандал= Восени 2000 був звинувачений у зникненні опозиційного журналіста — Георгія Гонгадзе (так званий «касетний скандал»). Олександр Мороз оприлюднив аудіозапис, на якому нібито були записані розмови президента, глави адміністрації президента Володимира Литвина і міністра внутрішніх справ України Юрія Кравченка, що стосувалися зникнення Гонгадзе. Це послужило початком акції «Україна без Кучми», організованою опозицією. Учасники протесту проводили багатолюдні вуличні демонстрації та створили наметові містечка в центрі Києва. У 2001 році Верховна Рада безрезультатно кілька разів намагалася винести недовіру стосовно Леоніда Кучми. 21 березня 2011 року в постанові одного зі слідчих Генеральної прокуратури фігурувало прізвище Кучми, що пов'язано з потенційним визнанням того, що було перевищення службових повноважень. 23 березня 2011 року Леонід Кучма прибув до Генеральної прокуратури. Але, коли була спроба організувати там очну ставку його та Миколи Мельниченка, покинув прокуратуру. Його звинувачували в незаконному продажі зброї, в організації побиття депутата Олександра Єльяшкевича. Леонід Кучма втратив популярність в країні, і згідно з даними соціологічних досліджень не довіряло йому приблизно 60 % українців, тоді як довіряли 10-20 % опитуваних. У грудні 2002 р. опитування організації Міжнародна фундація виборчих систем показувало, що рейтинг довіри до Кучми знизився до найнижчої точки з часу обрання на посаду президента. Йому довіряло лише 12-14 % українців. Така ж тенденція була і у ставленні громадян до Верховної Ради та інших державних інститутів. =Вибори до ВРУ 2002= На парламентських виборах 2002 р. Кучма підтримав блок «За єдину Україну!», який очолив голова президентської адміністрації Володимир Литвин і прем'єр-міністр Анатолій Кінах. З результатом 11,8 % пропрезидентський блок фактично зазнав поразки. Проте Кучмі вдалося сформувати лояльну до нього більшість у Верховній Раді 4-го скликання за рахунок мажоритарних депутатів обраних, головним чином, на Донбасі. Після виборів у країні розпочалися масштабні протестні акції «Повстань, Україно!», що знизили авторитет чинного Президента як серед громадян, так і за кордоном. =Політика щодо НАТО та ЄС= На початку 2002 року Україна оголосила про наміри добитися асоційованого членства в ЄС. 9 липня 2002 року Леонід Кучма своїм указом ввів у дію рішення Ради національної безпеки та оборони України від 23 травня про інтеграцію України до євроатлантичних структур. У квітні 2002 року Кучма створив Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції для координації дій органів влади по інтеграції України в політичний, економічний та правовий простір Європи. У лютому Україна заявила про бажання отримати статус країни-сусіда ЄС, який мав на увазі отримання перспективи асоційованого й повноправного членства. 24 березня 2003 року Україна і НАТО відкрили громадськості план Україна-НАТО, який було схвалено в листопаді 2002 року на Паризькому саміті. 24 квітня Кучма обговорив питання інтеграції України в Північноатлантичний союз з керівником комітету США з питань НАТО Б. Джексоном. 19 травня 2003 року Кучма заявив, що Україна довела обґрунтованість своєї заявки на членство в ЄС і розраховує на те, що на наступному саміті Україна-ЄС питання про асоційоване членство України може бути переведено у практичну площину. У книзі «Україна — не Росія» Кучма пише, що Україна йде «в Європу разом з Росією» більшою мірою, ніж Болгарія і Румунія". У 2004 році Кучма виключив з Військової доктрини положення про вступ України до НАТО та Європейського Союзу як кінцеву мету політики євроатлантичної та європейської інтеграції країни. 15 червня Кучма заявив, що на даному етапі Україна не готова вступити до НАТО і знаходиться на такій самій відстані від нього, як від Євросоюзу. =Завершення президентської каденції= 11 листопада 2004 року Леонід Кучма презентував Президентський фонд «Україна» та нову книгу «Своїм шляхом. Роздуми про економічні реформи в Україні». Метою діяльності фонду є сприяння розбудові та консолідації громадянського суспільства, а також захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні. Згідно зі Статутом, він є благодійною організацією, створеною відповідно до Конституції України та Закону України «Про благодійництво та благодійні організації». Основними напрямками роботи Фонду є гуманітарна діяльність з підтримки обдарованої молоді в Україні, а також науково-експертна, аналітична робота та міжнародна співпраця (підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян; організація та здійснення заходів з метою захисту культури, мистецтва та духовності, книговидання; підтримка талантів у сфері освіти; сприяння перспективній творчій молоді; підтримка сільських бібліотек. Перелік напрямів не є вичерпним). Президентський фонд «Україна», за відгуками, і дотепер здійснює реальну допомогу десяткам або сотням обдарованим дітям та молоді зробити перші кроки у своєму становленні. Після відставки Кучма отримав довічне утримання у розмірі заробітної плати діючого президента, державну дачу і державну охорону. Леонід Кучма не брав участь в активних політичних проєктах, лише зрідка виступаючи публічно з коментарями стосовно поточної ситуації. Він не відсторонився від участі у житті країни після відставки. Його оцінка ситуації в Україні була заснована на його досвіді та не містила політичних амбіцій. Кучма і авіакатастрофа 4 жовтня 2001 Леонід Кучма 10 жовтня 2001 року таким чином відповів журналістам на питання про причини авіакатастрофи 4 жовтня 2001 Ту-154 російської авіакомпанії «Сибір», що летів з Тель-Авіва в Новосибірськ і був збитий українською ракетою над Чорним морем, в якій загинули 78 осіб: Подивіться, що коїться навколо у світі, в Європі? Ми не перші і не останні, не треба з цього робити трагедію. Помилки бувають всюди, і не тільки такого масштабу, а набагато більшого, планетарного масштабу. Якщо ми самі себе не опустимо нижче цивілізованого рівня, все буде добре. А якщо ми самі на себе відро бруду виллємо, так милості прошу. Заява Л. Д. Кучми викликала гнівну реакцію офіційного Ізраїля. Прессекретар ізраїльського прем'єр-міністра Аріеля Шарона так прокоментував заяву українського президента: Коли убитий не є представником твого народу, тоді, напевно, можливо робити такі академічні висновки. Загинуло 78 осіб, більшість з яких були ізраїльтянами — для нас це найбільша трагедія. Практично відразу Кучма 25 жовтня 2001 року прийняв рішення про ліквідацію Генеральної військової інспекції при Президентові України. Оцінка діяльності Українці згадують Кучму по-різному: і як епоху стабільності, і як нестабільний період, і як добу добробуту, і як час загальної бідності. Протягом перших років його президентства було сформовано умови для появи на українському ринку фінансово-промислових груп, на базі яких згодом сформувалися бізнес-структури вітчизняних олігархів. У 1995 році в Україні запустили сертифікатну приватизацію. Цей захід, завдяки якому кожен громадянин держави мав отримати можливість стати ефективним власником колишніх державних підприємств, за висновками експертів своїх цілей не досяг, але дозволив формально роздержавити вагому частку економіки країни. У 1996 році почалася реформа аграрного сектора, завдяки якій колишні колгоспні землі було розпайовано між селянами, що працювали на них. Завдяки налагодженню співпраці із західними фінансовими установами та стабілізації ситуації в економіці країни показники інфляції з чотиризначних показників зменшилися до двозначних, а у вересні 1996 року було проведено грошову реформу. Багатовекторна політика Зовнішня політика Леоніда Кучми не передбачала однозначного вибору інтеграційних прагнень України. Вже у грудні 1994 року США, Велика Британія, Росія та Китай підписали меморандум про гарантії безпеки України в обмін на відмову Києва від статусу ядерної держави. Саме цей документ дав змогу Україні остаточно встановити конструктивні стосунки із Заходом. Довше тривали пошуки взаєморозуміння з Росією. Державна Дума до кінця 1996 року ухвалювала постанови, що фіксували російські претензії на Севастополь. До травня 1997 року тривала епопея з розподілом радянського Чорноморського Флоту, яка завершилась фактично перемогою Росії. Протягом 1994—1995 років проросійський президент автономії Крим Юрій Мєшков вдався до низки кроків, які ставили під сумнів належність Криму до України. У лютому 1995 року в Криму було проведено операцію за участю бійців українського загону спеціального призначення, в результаті якої Мєшкова було відпроваджено до Москви. Подібною тактикою багатовекторності Леонід Кучма протягом першого терміну президентства керувався і у сфері внутрішньої політики. Кучма прийшов до влади на проросійських лозунгах, зокрема обіцяв запровадити в Україні двомовність, але згодом він почав шукати союзників у націонал-демократичному політичному таборі. У 1995 році Кучмою та Морозом було підписано Конституційний договір про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування. Цей договір втратив свою чинність у червні 1996 року, коли парламент ухвалив Конституцію України. Наприкінці першого терміну загострилося протистояння Кучми із Павлом Лазаренком, яке закінчилося еміграцією та арештом останнього у США. На президентських виборах 1999 року Кучма переміг як прозахідний президент. Помітні наслідки у зовнішньополітичному курсі Леоніда Кучми мав «Касетний скандал», який спалахнув наприкінці 2000 року. В одній із порцій записів, які оприлюднив Микола Мельниченко, йшлося про те, що за участю і з санкцією Кучми здійснювалось постачання українських систем радіотехнічної розвідки до Іраку. Хоча доказів такого продажу не було продемонстровано, Кучма фактично опинився в міжнародній ізоляції. Складні відносини із Заходом підштовхнули Кучму до участі у східному інтеграційному утворенні — Єдиний економічний простір, про наміри створення якого було оголошено у 2003 році. Восени 2003 року протягом кількох тижнів тривала криза, пов'язана із суперечками з Росією про належність острова Коса Тузла та кордону між двома державами у Керченській протоці. Останні роки на посаді Після парламентських виборів 2002 року в Україні продовжились масові антивладні акції. Акцію «Повстань, Україно!» очолили лідери опозиції Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко. У парламенті сформувалася сильна опозиція. 24 серпня 2002 року у телевізійному зверненні до народу Кучма висунув ідею внесення змін до Конституції, які б радикально підвищували роль парламенту та прем'єр-міністра у політичній системі країни. Деякі експерти припускали, що таким чином Кучма планував перейти на посаду голови уряду та зберегти свій вплив на політичні процеси у країні після президентських виборів у 2004 році. 15 жовтня 2002 року суддя Апеляційного суду Києва Юрій Василенко виніс постанову про порушення кримінальної справи стосовно Президента України Леоніда Кучми. Справа була порушена за заявою опозиційних народних депутатів за ознаками злочинів, передбачених ст. 112 («зазіхання на життя державного чи громадського діяча», ст. 161 («порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності чи ставлення до релігії»), ст. 163 («порушення таємниці листування, телефонних переговорів»), ст. 170 («перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій»), ст. 171 («перешкоджання законній професійній діяльності журналістів»), ст. 191 («привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем»), ст. 333 («незаконне вивезення за межі України сировини, матеріалів, устаткування для створення зброї, а також військової та спеціальної техніки»), ст. 346 («погроза або насилля стосовно державного чи громадського діяча»), ст. 364 («зловживання владою або службовим становищем»), ст. 365 («перевищення влади або службових повноважень»), ст. 368 («одержання хабаря») Кримінального кодексу України. Гучний факт порушення кримінальної справи набув неабиякого резонансу. Проте, вітчизняні юристи різних політичних орієнтацій назвали дії судді Василенка незаконними. 27 грудня 2002 року Верховний Суд України скасував постанову Апеляційного суду Києва. Завдяки суперечливому рішенню Конституційного Суду, Леонід Кучма мав право брати участь у президентських виборах 2004 року. Однак ще за кілька місяців до їхнього проведення він однозначно заявив, що не збирається цього робити. У червні 2004 року під час зустрічі з журналістами він заявив: Я хочу подивитися на Україну без Кучми разом з вами Народний депутат 1990—2012 років Володимир Яворівський вважав, що Кучма почав олігархізацію країни і більш комунізованої республіки, ніж Україна, тоді не було. Вкінці 2004 року результати дослідження Центру Разумкова показували, що близько 45 % українців вважали, що Кучма закінчує своє президентство з ганьбою. Тільки 8 % опитаних відповіли, що йому вдалося зберегти свій авторитет та повагу з боку суспільства. Крім того, близько 76 % українців вважали, що дії президента протягом останніх місяців були спрямовані на захист власних інтересів та інтересів свого політичного оточення. У травні 2020 року більшість українців згідно з результатами опитування групи «Рейтинг» — 20%, назвали Кучму кращим президентом України. Президента Зеленського кращим назвали 16 % опитаних, Кравчука і Порошенка 13 та 12 %, Януковича — 9, Ющенка — 6 %. 14 % опитаних висловилися, що жоден з представлених глав держави не був кращим, ще 10 % не змогли відповісти. Після президентства Бронзовий барельєф Леоніду Кучмі на площі 80-річчя Дніпропетровщини 20 січня 2005 привітав Віктора Ющенка з перемогою на президентських виборах. 10 березня 2005 року Г. Омельченко заявив, що існують домовленості між Кучмою та Ющенком про те, щоб перший не притягався до кримінальної відповідальності за вбивство Гонгадзе. 21 березня 2011 року Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу проти Леоніда Кучми у рамках справи про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. 14 грудня 2011 року Печерський районний суд визнав незаконними та скасував постанови генпрокуратури про відкриття кримінальної справи проти Кучми. 23 червня 2014 року ввійшов у ТКГ і представляв Україну на переговорах з терористами з «ДНР» та «ЛНР» за участі представників Росії та ОБСЄ. 29 серпня у спільному зверненні з Віктором Ющенком та Леонідом Кравчуком підтримав курс Україну на інтеграцію в НАТО. Вночі 20 вересня підписав мінський меморандум з представниками Росії, «ДНР», «ЛНР» та ОБСЄ. 2 лютого 2015 року Президент Петро Порошенко призначив Кучму офіційним представником України у ТКГ щодо врегулювання конфлікту на Донбасі. 12 вересня 2015 року під час щорічної конференції «Ялтинська європейська стратегія» заявив, що Росія хоче «заморозити» Війну на Донбасі, що їй дуже вигідно. 2 жовтня 2018 р. у Мінську Кучма повідомив про завершення своєї роботи у ТКГ. Окрему вдячність він висловив білоруській стороні за сприяння в організації переговорного процесу. Володимиром Зеленським під час з членами української делегації ТКГ, 2019 3 червня 2019 року Президент Зеленський повідомив, що Кучма знову буде представляти Україну в ТКГ в Мінську. Того ж місяця Кучма заявив, що РНБО може переглянути торговельні обмеження стосовно ОРДЛО. Пізніше він уточнив, що це може відбутися тільки після повернення українських активів в українське правове поле. 28 липня 2020 року Кучма припинив роботу в ТКГ. У лютому 2022 року стверджував, що Путін не наважиться визнати незалежність «ДНР» та «ЛНР» та не вводитиме війська в Україну. Після того, як Росія все ж таки напала, заявив: «Україна - не Росія. І ніколи не стане Росією. Не дочекаєтесь». Після цього прокляв росіян. Ставлення до релігії Леонід Кучма є християнином. 7 вересня 1999 року напередодні 2000-річчя Різдва Христового президент Леонід Кучма під час традиційної зустрічі з членами церков заявив, що виступає за рівність усіх церков і релігійних організацій. Президент відзначив, що головне — відродження духовності й моральності суспільства. Він підкреслив, що тільки цього року релігійним організаціям було повернуто близько 50 культових споруд, що використовувались не за призначенням. У розмові велику увагу було приділено питанням політизації церковного середовища, випадкам активізації спроб використання церкви в політичній боротьбі, фактам спекуляцій на релігійні питаннях, свідомого провокування міжконфесійних протистоянь напередодні президентських виборів. 13 вересня 2013 року Кучма заявив, що «не знає жодної православної країни, котра б процвітала». Він додав, що сьогодні найбагатші країни Європи — це протестантські країни. 12 серпня 2018 року Л. Кучма отримав від Святійшого патріарха Філарета найвищу нагороду УПЦ КП — Орден святого рівноапостольного Андрія Первозваного ІІ ступеня. Родина та особисте життя Віктор Пінчук * Брат Олександр Кучма (1928—1984), шахтар, помер від раку легенів. Племінник Володимир Кучма — бізнесмен.. * Сестра Віра Тимошенко (Кучма), працювала машиністкою електровоза, померла від інсульту в 48-річному віці. * Дружина Людмила Кучма (1940) (уроджена Талалаєва). Дочка Олена Пінчук (1970), засновниця фонду «АНТИСНІД» і глава наглядової ради групи StarLightMedia, яка включає телеканали СТБ, ICTV, Новий канал, QTV, М1, M2, а також низку медіакомпаній (StarLight Sales, StarLight Brand Content, StarLight Commercial Production, StarLight Films, Vavёrka Production, StarLight Rental, StarLight Scenery, StarLight Digital, «Нові Медіа Проекти»). Дружина олігарха Віктора Пінчука. Герб Герб Леоніда Кучми Герб Л. Д. Кучми був створений у 1999 році. В щиті, перетятому лазуровим і золотим, лев протилежних тинктур, армований червоним, що йде на задніх лапах і тримає в передніх лапах Державний герб України — золотий тризуб у лазуровому п'ятикутному щиті з золотою облямівкою. Щит увінчаний золотою Українською адміністративною короною, над якою лицарський шолом. Клейнод: на двоколірному бурелеті (лазур, золото) золотий, армований червоним, лев, що виходить, і тримає в лапах срібний тризуб. Намет лазуровий, підбитий золотом. Щитотримачі: два діамантових чернігівських орли, армованих золотом, з червоними язиками. Девіз: RE, NON VERBIS — «Ділом, не словами». Нагороди * 1976 Орден Трудового Червоного Прапора. * 1981 Лауреат Ленінської премії. * 1993 Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки — за розроблення конструкції, технології виготовлення та освоєння серійного виробництва пасажирських тролейбусів великої місткості серії ПМЗ-Т (у складі колективу). * 1998 Велика Зірка Пошани Почесного знаку «За заслуги перед Австрійською Республікою» * 1999 Золотий орден Св. князя Володимира I ступеня (УПЦ МП). * 1999 Орден святого рівноапостольного князя Володимира I ступеня (УПЦ КП). * 1999 Орден Золотого Орла — найвища нагорода Казахстану. * 2000 Орден «Золота Вифлеємська зірка» (Палестина). * 2000 Орден Лицарів Гробу Господнього. * 2003 Найвища Державна нагорода Республіки Молдова «Орден Республіки». * 2003 Орден Великої Вересневої Революції 1969 року (Лівія) * 2004 Диплом і медаль почесного доктора Національної академії державного управління при Президентові України. * 2004 Орден Української православної церкви преподобного Іллі Муромця I ступеня. * 2004 Почесний знак Співдружності Незалежних Держав. * 2004 Диплом Почесного доктора, мантія і медаль Національного університету «Узбекистан» імені Мірзо Улугбека (Ташкент). * Орден «За заслуги перед Вітчизною» I ступеня (Російська Федерація, 20 квітня 2004) — за великий особистий внесок у зміцнення дружби і співпраці між народами Росії та України (орден був вручений Леоніду Кучмі Президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим у Кремлі 28 липня 2011 року) * Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (22 серпня 2016) — за значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу Почесні звання Леонід Кучма є Почесним громадянином низки міст України: Білгород-Дністровського (2004), Дніпра, Кривого Рогу, Севастополя, Полтави. Також він є почесним громадянином Єревана (Вірменія). Вшанування У ході дерусифікації у листопаді 2022 року міська рада Новгород-Сіверського ухвалила рішення про перейменування 33 вулиць у місті, зокрема вулицю Губернську мало бути перейменовано на вулицю Леоніда Кучми, на честь другого Президента України, який родом з Новгород-Сіверщини. Історики та громадські діячі висловилися проти цього перейменування і перейменування було скасовано Монографії і публікації * 2000 «Вірю в український народ». Київ: Видавничий дім «Альтернативи», 2000 — Збірка виступів Леоніда Кучми. * 2001 Книга «Про найголовніше». * 2003 Книга «Україна — не Росія». * 2004 Книга «Своїм шляхом. Роздуми про економічні реформи в Україні». Див. також * Дніпропетровський клан * Кучмізм * Справа Георгія Гонгадзе * Помаранчева революція * Україна без Кучми Примітки Посилання * Кучма Леонід Данилович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.238-23+ Довідник «Хто є хто в Україні» . — В-во «К. І.С» Біографія Леоніда Кучми // Сайт журналу «Новинар» Верховна Рада України 1-го скликання Верховна Рада України 2-го скликання Леонід Кучма — почесний професор Університету імені Альфреда Нобеля, Дніпро Джерела * Бондаренко К. Леонід Кучма: портрет на фоні епохи. — Харків: Фоліо, 2007. — 636 с. * Луканов Ю. Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми. — Київ, 1996.

Президент України Президе́нт Украї́ни — глава держави Україна. Статус Президента України визначено в розділі V Конституції України, де сформульовані основні права та обов'язки Президента як глави держави, повноваження, порядок його обрання, а також можливість усунення з поста та припинення його повноважень. У статті 102 Конституції України визначено, що Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Розвиток інституції Президента в Україні 10 липня 1948 року було прийнято «Тимчасовий закон про реорганізацію Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі» який був скоординований поміж різними українськими політичними організаціями. Андрій Лівицький який був головою Директорії був погоджений Українською Національною Радою, як президент Української Народної Республіки в екзилі. З 1948 до 1992 року було чотири президенти УНР у вигнанні. 15 березня 1992 року 10-та позачергова сесія Української Національної Ради прийняла резолюцію «Про передачу повноважень Державного центру УНР в екзилі державній владі в Києві і припинення роботи Державного центру УНР в екзилі». Останній президент Микола Плав'юк офіційно передав його президентські клейноди й повноваження новообраному Президенту України Леоніду Кравчуку, чим фактично засвідчив спадковість інституції та акт примирення та об'єднання УРСР та УНР та припинення їх колишньої ворожнечі у сучасній незалежній Україні. Зі здобуттям Україною незалежності на території України діяла нормативна база Української РСР. Це було передбачено статею третьою Закону «Про правонаступництво України». Проте деякі інституції — такі як інституція Президента, Кабінету міністрів, Верховної Ради України — впроваджувалися негайно змінами до тоді ще Конституції Української РСР. Надалі формування правової системи України проходило дуже повільно. Закон про Службу безпеки України був прийнятий майже через рік після проголошення незалежності, Конституцію затверджено тільки через п'ять. Посаду президента запровадили змінами до Конституції УРСР 1978 року від 5 липня 1991 року. Згідно з конституцією, Президент був головою виконавчої влади, пропонував для затвердження Верховною Радою кандидатуру Прем'єр-міністра, організовував та ліквідовував Міністерства, скасовував акти Кабінету міністрів, Міністерств, надавав на розгляд Верховної Ради проєкт державного бюджету, призначав голову фонду держмайна, призначав Представників президента в області, які були головами обласних державних адміністрацій (хоча представники президента не мали таких повноважень як сучасні голови обласних державних адміністрацій вся влада в області до прийняття законів «Про місцеве самоврядування» та «Місцеві державні адміністрації» концентрувалась в руках Обласних рад). З прийняттям Конституції України 1996 року. Президент формально припинив бути головою виконавчої влади. Проте залишив за собою право призначати за згодою парламенту Прем'єр-міністра, а за його поданням призначати міністрів, за Президентом також збереглось право скасовувати акти Кабінету міністрів. Така процедура призначення Прем'єр-міністра передбачала, що президент повинен враховувати волю більшості у Верховній Раді. Також, згідно з новою Конституцією і законом від 09.04.1999 № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації», Президент втрачав право одноосібно призначати тепер уже голів місцевих державних адміністрацій, призначав їх за поданням Прем'єр-міністра. Це надалі призводило до конфлікту третього президента Ющенка з Прем'єр-міністром Тимошенко. За Конституцією 1996 року президент дістав право призначати шістьох членів у новостворений Конституційний Суд України. Також згідно зі змінами, внесеними 2001 року до закону «Про судоустрій» (прийнятого ще 1981 року), Президент дістав право призначати суддів на перший випробувальний п'ятирічний строк (до цього судді районних, міських судів обирались одразу довічно Верховною Радою АРК, обласними радами, радами Києва та Севастополя, і не існувало випробувального терміну). За конституційною реформою 2004 року українська форма правління зазнала нових змін, що скорочували повноваження Президента. У парламенті формувалась парламентська більшість. Її статус оформлювався змінами до Конституції України 1996 року та постановою «Про регламент Верховної Ради України» від 2006 року і парламентська опозиція (статус опозиції, порядок розподілу комітетів Верховної ради, порядок формування Тіньового кабінету міністрів майже як у Великій Британії передбачалося прийняти законом України «Про Парламентську Опозицію»). Парламентська більшість визначала особу Прем'єр-міністра і подавала його Президентові України, а той своєю чергою ще раз вносив кандидатуру Прем'єр-міністра для затвердження у парламент. Президент не вносив на розгляд до парламенту кандидатури міністрів, замість нього це робив визначений парламентською більшістю Прем'єр-міністр (за винятком міністра оборони, міністра закордонних справ). Президентові залишили право вносити на розгляд Верховної Ради України кандидатури Генерального прокурора і Голови Служби Безпеки, проте через конфлікт тодішнього Президента з Прем'єр-міністром, посаду Голови Служби Безпеки України довго займали виконувачі обов'язків, а щодо генерального прокурора точилися «гарячі» дискусії. Хоча в президента було право вето на прийняті Верховною Радою України закони та провладна більшість в кулуарних домовленостях з фракцією комуністів та регіонів в принципових питаннях двома третіми його долала, наприклад, закон «Про кабінет міністрів» від 2007 року, який був прийнятий на виконання змін до конституції та звужував повноваження Президента України. 2010 рік Зі скасуванням конституційної реформи 2004 року значення і вага Президента України значно посилилась. На виконання змін до конституції був прийнятий новий закон «Про Регламент Верховної Ради України» від 10.02.2010 № 1861-VI, закон «Про Кабінет Міністрів України» від 2011 року. Президент фактично, хоча цього не записано у конституції, став головою виконавчої влади. Маючи свою більшість у Верховній Раді України, законопроєкти, Кабінету міністрів та Президента приймаються відразу у другому читанні, з трьох можливих передбачених регламентом Верховної Ради України. Маючи більшість у Верховній Раді України 6-7 скликання, «регіонали» прийняли новий закон «Про судоустрій і статус суддів» від 2010 року. Попередній закон «Про судоустрій України» втратив чинність. Ним було спрощено процедуру притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, Кваліфікаційна комісія суддів (що розглядає питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів місцевих апеляційних суддів п.8, ч.1, ст.91 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), Вища рада юстиції (що розглядає питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів Верховного Суду України, розглядає справи про звільнення судів місцевих апеляційних Верховного суду за порушення присяги, порушення вимог щодо несумісності, у разі набрання законної сили обвинувальним вироком, тощо статті 104—106 Закону України «Про судоустрій України і статус суддів» та вносить подання за результатами розгляду цих справ до Верховної Ради про звільнення судді з займаної посади), майже на половину складається з осіб, які призначаються посадовцями, які залежать прямо чи опосередковано від президента чи парламентської більшості, яка знаходиться в руках президента у раді 6-7 скликання, та в умовах, коли призначені на посаду члени Кваліфікаційної комісії суддів чи Вищої ради юстиції, повинні бути лояльним та мати певні негласні зобов'язання перед тими, хто їх призначив, призвело до того, що президент фактично отримав вплив на суддів. Об'єктивно попередній механізм притягнення судді до дисциплінарної відповідальності був набагато важчим, його необхідно було оптимізувати. Після скасування конституційної реформи 2004 року значення і вага Парламенту значно впала. 2014 рік 21 лютого 2014 року Верховна Рада України відновила дії положень Конституції 2004 року, таким чином скасувавши нові повноваження Президента. Наступного дня тодішнього Президента України Віктора Януковича було визнано таким, що самоусунувся від виконання своїх обов'язків. Виконувачем обов'язків Президента став Голова Верховної Ради України Турчинов Олександр Валентинович. 7 червня 2014 новим Президентом став Порошенко Петро Олексійович. 2019 рік За результатами виборів 2019 року наступним Президентом України обрано Володимира Зеленського, який ввійшов в повноваження з моменту складення присяги народові України на урочистому засіданні Верховної Ради України 20 травня 2019. Положення Конституції Статус Президента, Гаранта Конституції, закріплений у Конституції України, як державного службовця вищої категорії, покладає на нього обов'язок припиняти антиконституційні дії законодавчої, виконавчої та судової влади, які прямо чи опосередковано порушують основний закон України. Для виконання цього обов'язку Президент наділений відповідними повноваженнями: він може призупинити рішення органів влади, застосувати право вето до законів, за які проголосувала Верховна Рада. Також відповідно до статті 149 Конституції, Президент є одним із суб’єктів звернення до Конституційного суду із поданням щодо неконституційності законів чи інших нормативно-правових актів. Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень. В загальному основні завдання діяльності президента визначені статтею 102, де, наприклад, зазначено, що Президент є Гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності України. Але деталізація основних повноважень визначена статтею 106 Конституції України та покладають на Президента обов'язок приймати рішення та виконувати дії, спрямовані на захист і зміцнення державного суверенітету, збереження цілісності та недоторканності території України у межах наявних кордонів. Відповідно до ст. 106 Президент: призначає вище командування збройних сил та інших військових формувань, подає кандидатуру на призначення Верховною радою Міністра оборони; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України тощо…. Згідно зі статтею 102 та 106 Конституції України, як гарант прав та свобод громадян, Президент наділений повноваженнями виконувати необхідні дії щодо ставлення до гілок та структур влади, до рішень, які вони приймають, з метою захисту прав та свобод громадян. Повноваження Президента щодо проведення внутрішньої політики також визначено статтею 106 Конституції України, згідно з якою Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази та розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Взаємодіючи з усіма гілками влади, Президент призначає членів органів виконавчої влади, може брати участь у засіданнях уряду, а також мати своїх представників у Кабінеті Міністрів, Конституційному Суді, Верховній Раді. У зовнішній політиці повноваження Президента визначено статтею 102 Конституції України. Президент, як Голова держави, виступає від її імені, представляє Україну у міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори від імені держави, а також керує всією зовнішньополітичною діяльністю України. Відповідно до Конституції, Президент не може делегувати свої повноваження іншим органам, службам чи особам, але відповідно до ст. 106 Президент може створювати консультативні та допоміжні органи та служби для допомоги у виконанні свої повноважень. До таких органів, наприклад, належить Офіс Президента України. Також Президент реалізує свої повноваження через вертикально підпорядковані органи: КМУ, профільні міністерства та центральні органи влади, обласні та районні адміністрації. Право стати Президентом України Відповідно до закону України «Про вибори Президента України», Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів: * досяг тридцяти п'яти років * має право голосу * володіє державною мовою * проживає в Україні протягом десяти останніх років перед днем виборів * є громадянином України Присяга Президента України Я, (ім'я та прізвище), волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі. Привілеї Президентський літак Іл-62 Обраний Президент України здобуває низку привілеїв. Він користується правом недоторканності на час виконання повноважень, за винятком права парламенту на імпічмент. Титул Президента України охороняється законом і зберігається за особою довічно, якщо тільки до неї не була застосована процедура імпічменту. Відповідно до статті 105 Конституції, за посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону, хоча такий закон досі не прийнято. Організація безпеки Особиста безпека Президента забезпечується за допомогою Служби безпеки Президента Управління державної охорони України та Окремого президентського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького, які підпорядковані Президенту України. Забезпечення діяльності Забезпечення діяльності Президента в усіх напрямках його діяльності на території України та за її межами здійснює Державне управління справами, підпорядковане Голові держави. Офіційні авіаперельоти Президента забезпечує Державне авіаційне підприємство «Україна», яке діє на базі інфраструктури міжнародного аеропорту «Бориспіль». Має у своєму розпорядженні 3 сучасні авіалайнери та 1 гвинтокрил. Підпорядковане Державному управлінню справами. Заробітна платня За свою службу Президент отримує щомісячну зарплатню, яка у 2018 році становила 28000 грн. У 2014 році вона становила 25 578 гривень, а станом на листопад 2015 — 9296 гривень. Символи Офіційні державні символи Президента — це Штандарт, печатка, колар та президентська булава. Вони зберігаються у Національній бібліотеці Вернадського. Також у розпорядженні Президента є бібліотечний фонд документів та аналітичних матеріалів. Будівлі і державні резиденції Маріїнський палац Офіс Президента України є адміністративним органом, створеним для забезпечення аналітичної, консультаційної та юридичної допомоги Президенту. Він також відома як «Банкова», тому що знаходиться на вулиці Банковій в масивній будівлі через дорогу від будинку з химерами. Близько чотирнадцяти державних резиденцій знаходяться у офіційному використанні президента, багато з них набули статусу за правління Леоніда Кучми. Офіційною церемоніальною резиденцією є Маріїнський палац у Києві. Інші державні резиденції — Будинок із химерами і Будинок вдови, що плаче у Києві, Юсуповський палац у Криму, Межигір'я під Києвом, Синьогора в Івано-Франківській області та державна дача у Конча-Заспі. Вони підпорядковані Державному управлінню справами. Родина Супутницю Президента називають Першою леді, багато в чому аналогічно іншим країнам, хоча така назва не має жодного офіційного і юридичного обґрунтування. Проте під час президентства Віктора Ющенка його шлюб з Катериною Ющенко та приватне життя широко висвітлювалося у медіа. Традиція української «першої сім'ї» була створена Кучмою, під час правління Януковича його син займав пост народного депутата. Така ж ситуація і у Петра Порошенка, який активно використовує цей термін. Його дружина займається активною філантропією та меценатством. Президенти України Кравчук Леонід Макарович5 грудня 1991–19 липня 1994 Файл:Kuchmaukraine.jpg|2.Кучма Леонід Данилович19 липня 1994–23 січня 2005 Файл:Wiktor Juschtschenko, Präsident der Ukraine, in der Universität Zürich.jpg|3.Ющенко Віктор Андрійович23 січня 2005—25 лютого 2010 Файл:Viktor Yanukovych official portrait.jpg|4.Янукович Віктор Федорович25 лютого 2010—22 лютого 2014 Файл:Oleksandr Turchynov March 2014 (cropped).jpg|-(виконувач обов’язків)Турчинов Олександр Валентинович23 лютого 2014-7 червня 2014 Файл:Official portrait of Petro Poroshenko.jpg|5.Порошенко Петро Олексійович7 червня 2014—20 травня 2019 Файл:Візит Зеленського до інституцій ЄС і НАТО у Брюсселі, 2019, 16 (cropped).jpg|6.Зеленський Володимир Олександровичз 20 травня 2019 Часова шкала: Самовисування Партія Регіонів Батьківщина Слуга Народу Консультативно-дорадчі органи при Президенті України : Див. :Категорія:Консультативно-дорадчі органи при Президентові України Див. також * Офіс Президента України * Державне управління справами * Грушевський Михайло Сергійович * Вибори Президента України 2010 * Вибори Президента України 2014 * Список президентів України * Президент Української Народної Республіки в екзилі * Знак гідності Голови Української Держави * Президент Української РСР Зауваження Примітки Джерела * * Скрипнюк О. В. Президент України // * Шемшученко Ю. Президент України // Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 608. — ISBN 978-966-611-818-2. Посилання * Віктор Ющенко. Недержавні таємниці: нотатки на берегах пам'яті / розмова Віктора Ющенка з Олександром Зінченком (аудіозапис) / Харків, Фоліо. — 2014. — 511 с. НБУ Офіційне Інтернет-представництво Президента України

Надземна частина трансаляскинського нафтопроводу Трубопровідний транспорт — найекономічніший вид транспортування нафти, нафтопродуктів і газу з місць видобутку та виробництва до районів їх використання і переробки. Магістральні нафтопроводи і газопроводи транспортують ці продукти на великі відстані найкоротшою лінією з найменшими втратами. Довжина магістральних трубопроводів побудованих і введених у дію на 2014 рік складала майже 2175000 миль (3500000 км) в 120 країнах світу. Загальна характеристика Трубопровідний транспорт здійснює передачу на відстань рідких, газоподібних, а іноді і твердих продуктів по трубопроводах. Трубопровідний транспорт становить 11 % від обсягу світового вантажообігу. Сучасний його розвиток було підготовлено досягненнями в металургії і машинобудуванні, а також потребами господарства в транспортуванні рідких і газоподібних продуктів. Створення широкої мережі трубопроводів дозволило більш ефективно переміщати природний газ, нафту і нафтопродукти на великі відстані без проміжних процесів їх перевантаження, що має місце на інших видах транспорту (крім контейнерного). Важлива особливість трубопровідного транспорту — безперервність його функціонування. Це забезпечується трубопроводами великого діаметра зазвичай до 1420 мм, а в майбутньому до 1620 мм і навіть до 2200 мм і тиском до 75 і більше атмосфер. Історія США. В кінці 20-х — початку 30-х років на газопровідному транспорті впроваджується ряд технічних нововведень, що сприяло організації далекого транспорту газу. У 1931 р. від родовища Панхепдл були побудовані перші магістральні газопроводи протяжністю понад 1000 км, за якими газ подавався в райони Чикаго і Детройта. При будівництві цих газопроводів застосовувалися труби діаметром не більше 600 мм. Робочий тиск зазвичай не перевищував 35-40 кг / см2, хоча стінки труб були товстими; Останнє пояснювалося необхідністю застосовувати великий запас міцності через недостатньо високу якість труб і зварювальних робіт. Завдяки будівництву перших далеких газопроводів і зростання використання газового палива в новому газодобувному районі (Південно-Західному центрі) газ до кінця 30-х років займає досить помітне місце в паливно-енергетичному господарстві США. У 1940 р частка газу в загальному виробництві енергії досягала 11,9 %. Проте багато важливих районів, наприклад, все міста Середньо-Атлантичного узбережжя, включаючи Нью-Йорк, взагалі не отримували природного газу; на території головного промислового району США — Індустріального Сходу масштаби його споживання були вельми обмежені. Більшість міст цього району забезпечувалося штучним газом. В Україні перший магістральний газопровід (і перший в СРСР) збудовано 1924 на відтинку Дашава-Львів (діаметр 150 мм), удруге в 1940 (діаметр 300 мм) на довжину 70 км. 1946 його продовжено до Києва (на той час найдовший газопровід в Європі); у 1951 (через Брянськ) до Москви (довжина Дашава — Москва 1530 км), згодом побудовано з Дашави до Мєнську і через Вільну до Риги. З введенням в експлуатацію Шебелинського родовища газу в 1956 збудовано кілька газопроводів: Шебелинка — Харків, Шебелинка — Дніпро — Кривий Ріг — Одеса — Кишинів; Шебелинка — Білгород — Брянськ (там він з'єднаний з газопроводом Дашава-Москва); Шебелинка — Полтава — Київ; Шебелинка — Острогозьке (на території УРСР — 120 км), з'єднаний з маґістралею Краснодарський край — Москва — Ленінград; Шебелинка — Слов'янське — Луганськ та кілька відгалужень. Ін. газопроводи: Глібовка — Симферопіль — Джанкой (у Криму) — Херсон; на Передкарпатті: Угерське — Івано-Франківське — Чернівці та Рудки — Дроздовичі — Польща; Рудки — Мєнськ — Вільна — Рига; Дашава — Долина — Ужгород з продовженням до Словаччини й Угорщини. Від газопроводів Краснодарський край — Москва і Ставрополь — Москва споруджено відноги до низки міст Донбасу. У кін. 1960 -их pp. побудовано газопровід Єфремівка — Київ — Кам'янка Бузька та Диканька — Кривий Ріг. На 1970 довж. самих лише маґістральних газопроводів в УРСР становила 10900 км (1950—984), числа для СРСР: 67 500 (2 300) км. Розбудова газопроводів триває далі, і їх довж. в УРСР 1977 становила бл. 100000 км (в СРСР 111 700). Пізніше і слабше розвинувся в Україні нафтопровідний транспорт. У 1950-их pp. збудовано кілька коротких нафтопроводів: Долина — Дрогобич (60 км), Гнідинівське родовище — Прилука (40 км) й ін. На Півн. Кавказі з давніше вже спорудженого нафтопроводу Михачкале — Армавір — Трудова проведено нафтопровід до Чаплиного на Донбасі. До Одеси доходив нафтопровід з нафтового басейну в Плоєшті (Румунія). У 1960-63 проведено на території УРСР відтинок трансевр. нафтопроводу «Дружба», що простягається з Уфи на Уралі і з Казані до сер. Європи двома мережами — через Ужгород до Угорщини і Чехословаччини та через Берестя до Польщі, і Сх. Німеччини; довж. на території УРСР — 680 км. Перший потужний нафтопровід на території УРСР побудовано щойно в другій пол. 1960-их pp.: Гнідинці — Кременчук; у 1970-их pp.: Кременчук — Херсон (340 км), Тихоріцьке (на півн. Кавказі) — Лисичанське (510 км) і нафтопродуктоводи: Кременчук — Лубни — Київ; Кременчук — Черкаси. Техніка і технологія трубопровідного транспорту Транзит газу з Росії до Європи На всій довжині газопроводу більш-менш рівномірно (в середньому через 100—150 км) розподілені компресорні станції, функція яких полягає в підтримці необхідного тиску і швидкості руху газу в трубі (оскільки через тертя газу об стінки труби два останні показники мають тенденцію до зниження). Компресори підтримують тиск (а відповідно і пропускну спроможність газопроводу), додаючи необхідний об'єм газу (додавання, наприклад, повітря привело б до виникнення вибухонебезпечної суміші). Компресорні станції оснащуються газоперекачуючими агрегатами і устаткуванням для осушення, очищення, одоризації газу (одорант — речовина, що додається в газ і додає йому характерний різкий запах). Крім цього на компресорних станціях обладналися хімічні лабораторії, що періодично проводять аналізи води, масла і інших робочих речовин, а також перевіряють загазованість об'єктів. Оскільки газопровід не є абсолютно герметичною місткістю через оснащеність його додатковими механізмами (засувками, сальниками тощо), то при транспортуванні неминучі заплановані втрати деякої кількості газу (від 2,5 до 4,0 %). Різке зниження тиску в трубі (особливо в умовах від'ємних температур) здатне привести до утворення газогідратної пробки. Утворення гідратів газу відбувається у разі, коли молекули води утворюють навколо молекул газу свого роду скупчення і таким чином формують структуру, що зовні нагадує лід. Тобто трубу закупорює тверда маса, через що рух газу зупиняється. Найпоширеніші методи боротьби з такими явищами зводяться до використання метанолу або моноетіленгліколя — для розтепління гідратів. В цілому ж довжина магістрального газопроводу може складати від декількох десятків до декількох тисяч кілометрів, а діаметр — від 150 до 1420 мм. Велика частина газопроводів має діаметр від 720 до 1420 мм. Труби і арматура магістральних газопроводів розраховані на робочий тиск до 7,5 Мпа. Найбільш часто використовувані в стандартних лініях транспорту газу, конденсату та нафти труби мають діаметри від 76 до 1400 мм з товщиною стінки до 20 мм. Потужність насосів і компресорних станцій змінюється в межах від 100 до 20000 кВт. Комплекс обладнання, за допомогою якого здійснюється процес транспорту вуглеводневої сировини, являє собою взаємопов'язану систему, що складається з лінійної частини, установок підготовки газу, лінійних і дотискних компресорних станцій, газорозподільних станцій, установок електрохімзахисту труб і багатьох інших необхідних елементів. Забезпечення ефективної взаємодії всіх елементів цієї складної системи є третім завданням транспорту газу. Так, Україна транспортує з Росії до Європи газ магістральним газопроводом Уренгой-Помари-Ужгород, одна з ділянок якого проходить територією України і обслуговується компанією «Укртрансгаз» (дочірня структура НАК «Нафтогаз України»). Протяжність української ділянки становить 1160 км. Пропускна спроможність газотранспортної системи України до Європи становить 141 млрд кубічних метрів газу на рік. Загалом територією України проходить 80 % всього експортного об'єму російського газу — порядку 220 млрд кубічних метрів на рік. Крім того, для нафто- і газопроводів виділяють промисловий, міжпромисловий і магістральний транспорт. Хоча поділ в назвах транспортних систем на промисловий, міжпромисловий і магістральний є умовним і залежить від призначення транспорту вуглеводню, слід врахувати, що система міжпромислових газопроводів є основою подальшого транспорту газу. При цьому відстані міжпромислового транспорту можуть досягати 100 км і більше. Перспективні проекти Великі трубні проекти очікуються в 2009—2012 рр. у багатьох країнах світу. Наприклад, планується будівництво газопроводу Іран-Пакистан-Індія (IPI) (газопровід «Світ»), період будівництва 2009—2012 рр., вартість 7,5 млрд дол. У Індії почато будівництво найпротяжнішого у світі трубопроводу (1250 км), завершення 2011 р., вартість — 12,3 млрд рупій. Росія і ряд інших країн планують і виконують газотранспортні проекти «Північний потік» і «Південний потік». Туреччина почне в 2010 р. будівництво нафтопроводу Самсун-Джейхан 3.2.3, Вірменія та Іран у 2009 р. — нафтопровід Тебріз-Ерасх. ВАТ «Укрнафтогаз» оголосило тендер на будівництво нафтопроводу «Снігурівка-Одеса» — МНТ «Південний». Прокладка російсько-китайського нафтопроводу Сковородіно — Мохе — Дацин розпочата у 2009 році. Введення нафтопроводу в експлуатацію намічене на 2011 рік. Європа має намір приступити до будівництва газопроводу «Набукко», який за планом повинен подавати газ до Європи в обхід Росії з Ірану, Азербайджану і Туреччині. Туркменістан оголошує міжнародний тендер на проектування і будівництво газопроводу «Схід-захід». Росія, Греція і Болгарія розробляють проект будівництва нафтопроводу Бургас-Александруполіс. Див. також Нафтопровід Газопровід Продуктопроводи Аміакопровід Гідравлічний транспорт Магістральний трубопровідний транспорт нафти і газу Список країн за довжиною магістральних трубопроводів

Національна академія наук України (НАН України, НАНУ, Академія) – вища наукова самоврядна організація України, що заснована на державній власності і є найбільшим центром наукових досліджень в Україні. Метою діяльності НАН України є отримання нових та узагальнення наявних знань про природу, людину і суспільство, розроблення наукових основ науково-технічного, соціально-економічного та культурного розвитку країни, всебічне сприяння застосуванню результатів наукових досліджень, підготовка висококваліфікованих наукових кадрів, формування наукового світогляду в суспільстві. НАН України організовує і здійснює фундаментальні та прикладні наукові дослідження з найважливіших проблем природничих, технічних, суспільних і гуманітарних наук. Склад НАН України об’єднує дійсних членів (академіків), членів-кореспондентів та іноземних членів, усіх науковців її установ. Дійсними членами (академіками) НАН України обираються члени-кореспонденти НАН України, які створили визнані вітчизняною та світовою науковою спільнотою наукові школи, запропонували підхід до розв’язання наукових проблем, що мають теоретичне і практичне значення. Членами-кореспондентами НАН України обираються доктори наук, які мають визнаний вітчизняною та світовою спільнотою науковий доробок, розв’язали наукову проблему, що має вагоме теоретичне і практичне значення. Іноземними членами НАН України обираються вчені, які не є громадянами України, наукові праці яких одержали визнання міжнародної наукової спільноти та які вагомо сприяють розвитку наукових досліджень і міжнародних наукових зв’язків НАН України. Академіки, члени-кореспонденти та іноземні члени НАН України обираються довічно. Станом на 01.01.2021 до складу НАН України входило 166 дійсних членів (академіків), 357 членів-кореспондентів та 81 іноземний член. 26 травня 2021 року відбулася сесія Загальних зборів НАН України, на якій було обрано 30 академіків, 73 члени-кореспонденти та 27 іноземних членів НАН України. Станом на 01.01.2021 у складі НАН України діяло 160 наукових установ та 36 організацій дослідно-виробничої бази. Загальна кількість працюючих у НАН України складала 27 807 осіб, у тому числі 14 503 наукові працівники, серед яких – 2 399 докторів наук та 6 620 кандидатів наук. Середній вік наукових працівників на вказану дату становив 54,8 року, докторів наук – 65 років, кандидатів наук – 51,1 року. Назва: хронологія змін НАЗВА АБРЕВІАТУРА ПЕРІОД Українська академія наук УАН 1918, листопад – 1921, червень Всеукраїнська академія наук ВУАН 1921, червень – 1935, квітень Українська академія наук УАН 1935, квітень – 1936, лютий Академія наук Української Соціалістичної Радянської Республіки АН УСРР 1936, лютий – 1937, січень Академія наук Української Радянської Соціалістичної Республіки АН УРСР 1937, січень – 1991, серпень Академія наук України АН України • АНУ 1991, серпень – 1994, березень Національна академія наук України НАН України • НАНУ 1994, березень – по теперішній час Історія Українську академію наук (УАН) засновано відповідно до указу гетьмана Павла Скоропадського 14 листопада 1918 року як самоврядну установу, що початково складалася із 45 наукових закладів та структур: 15 інститутів, 14 постійних комісій, 6 музеїв, 2 кабінетів, 2 лабораторій, ботанічного та акліматизаційного садів, астрономічної обсерваторії, біологічної станції, бібліотеки, друкарні та архіву. Видання академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її дійсними членами могли бути не лише громадяни Української Держави, але й іноземні вчені українського походження, зокрема — з Галичини, Буковини та Закарпаття (власне іноземці теж могли обиратися академіками УАН, але — за рішенням не менш як 2/3 дійсних членів). Президію та перших академіків (по три на кожен з відділів, яких попервах налічувалося теж три: історико-філологічний, фізико-математичний, соціальних наук) призначив гетьманський уряд, а вже у подальшому вони самостійно повинні були формувати персональний склад академії шляхом періодичних виборів нових членів. Володимир Вернадський — перший президент УАН Перше спільне зібрання академії відбулося 27 листопада 1918 року. Відповідно, на ньому було обрано й першого президента УАН — Володимира Вернадського, неодмінним (вченим) секретарем — Агатангела Кримського. На початку 1919 року новою — більшовицькою — владою факт заснування УАН було юридично підтверджено, визначено структуру і фінансування академії. Перше нерухоме майно вона отримала саме від більшовиків: 11 лютого 1919 року у київських газетах було оприлюднено наказ народного комісара освіти УСРР Володимира Затонського, згідно з яким садибу пансіону графині Левашової по вулиці Великій Володимирській (тепер — просто Володимирська), 54, «із усім приналежним рухомим майном» було передано академії без будь-якої грошової винагороди з боку останньої. 25 січня 1921 року спеціальною постановою Раднаркому УСРР «Про Українську академію наук» за підписом Християна Раковського колишній пансіон Левашової остаточно був затверджений у статусі академічної власності. Декретом від 14 червня 1921 року Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила «Положення про Всеукраїнську академію наук», відповідно до якого ВУАН визначалася найвищою науковою державною установою республіки і підпорядковувалася Наркомату освіти УСРР. Академія поділялася на три відділи, кожен з яких мав у своєму складі кафедри, інститути або комісії, які, своєю чергою, об'єднувалися у наукові центри навколо того чи іншого академіка ВУАН і, тим самим, сприяли зосередженню зусиль науковців довкола певного напрямку чи проблеми. Такі центри були автономними та самостійно визначали тематику своїх досліджень. Тобто, академія не мала жорсткої ієрархічної структури. Таке становище зберігалося до кінця 1920-х років, поки радянський уряд, втрутившись у процедуру виборів керівництва академії, не прибрав тим самим залишки її автономії. 1934 року внаслідок реорганізації було фактично ліквідовано відділи ВУАН, а саму академію у лютому 1936 року — перейменовано в АН УСРР (з січня 1937 — АН УРСР). Згідно з новим Статутом вищим органом академії стали Загальні збори, основними осередками науково-дослідної роботи — наукові інститути. Де-факто після перейменування академія стала не національною, а — територіальною науковою установою. Її знову було поділено на три відділи: суспільних наук, математично-природничий (у 1938 році розділений на фізико-математичний і біологічний відділи) і технічний. На початок 1941 року складі АН УРСР налічувалось 26 інститутів. У них працювало 3 092 співробітники, серед яких 60 академіків, 66 членів-кореспондентів, 164 доктори і 325 кандидатів наук. Інститути розміщувалися в Києві, Харкові, Дніпропетровську та Львові. Тематика наукових досліджень була зорієнтована на нові знання і допомогу в розв'язанні найважливіших проблем народногосподарського значення. З початком Німецько-радянської війни 1941—1945 академічні інститути та інституції України було евакуйовано на схід СРСР. Більшість з них та Президія АН УРСР базувалися в Уфі, Інститут електрозварювання — у Нижньому Тагілі, частина установ — у Свердловську, Челябінську, Златоусті. Зусилля працівників академії були спрямовані, насамперед, на надання допомоги фронту і тилу. У роки війни українські вчені зробили вагомий внесок у розроблення та впровадження прогресивних наукоємних технологій у літакобудуванні, двигунобудуванні, у дослідження проблем розвитку енергетичного господарства, паливно-енергетичного комплексу, мінерально-сировинних ресурсів, поліпшення методики лікування поранених тощо. Зокрема, Інститут електрозварювання АН УРСР розробив і впровадив у виробництво новий метод зварювання танкових корпусів — під флюсом, що дало можливість докорінно змінити технологію виробництва танків і поставити їх випуск на потік. Увага вчених при цьому зосереджувалася на максимальному спрощенні виробничих процесів, оскільки основною робочою силою на виробництві були жінки, діти і люди похилого віку. Завдяки такому підходу колектив одного тільки заводу імені Комінтерну (Нижній Тагіл) виготовив 35 000 танків. Метод зварювання під флюсом впровадили у виробництво понад 40 підприємств СРСР. Зварювальними апаратами, виготовленими Інститутом електрозварювання, за роки війни було зварено 6 млн швів танкових корпусів. У галузі охорони здоров'я вивчено дію цитотоксичної сироватки та застосовано її для прискорення загоєння ран, переломів, лікування септичних станів, боротьби організму з інфекціями. У галузі мовознавства, літератури, історії надруковано значну кількість творів на теми оборони та посібників для закладів вищої освіти і початкових шкіл, зокрема, «Нарис з історії України», «Нарис про розвиток української культури», чотиритомний посібник з історії УРСР року. Значну роботу було проведено над словниками. Із середини серпня 1943 року розпочалася поступова реевакуація керівних органів та установ АН УРСР, яка тривала до вересня 1944 року, коли було відновлено роботу Львівської філії АН УРСР. З цього моменту головні зусилля в роботі академії спрямовувались, насамперед, на прискорене розв'язання затриманих війною важливих, вузлових для кожної науки фундаментальних досліджень. Чимало часу і зусиль витрачалося також на відновлення робочих приміщень, лабораторно-експериментальної бази, повернення бібліотечних, музейних фондів та колекцій, поповнення наукового складу. Впродовж 1946—1950 років відбулось збільшення загальної кількості установ академії — на кінець 1950 року їх налічувалось 68 (51 науково-дослідна і 17 допоміжних); відповідно збільшилась і кількість наукових співробітників. Період 1951—1955 років в історії АН УРСР характеризується виокремленням декількох нових наукових напрямів — радіофізики і електроніки, фізики металів і сплавів, кібернетики, фізико-хімічної механіки твердих тіл, хімії високомолекулярних сполук. До 1960 року були створені 20 нових академічних інститутів. У 1954 році засновано Кримський філіал АН УРСР, у 1965 — створено Донецький науковий центр АН УРСР, трохи згодом — Західний, Харківський, Південний та Дніпропетровський центри. Впродовж 1956—1960 років академічними установами закладено фундамент для розвитку нових теоретичних та експериментальних досліджень в галузі фізики напівпровідників і напівпровідникових приладів: у сфері низькотемпературної електроніки, магнетизму, резонансних явищ у твердих тілах, електропровідності та надпровідності, пластичності та міцності твердих тіл, термодинамічних властивостей зріджених газів та фізичних процесів розділення газових сумішей; в галузі теоретичної радіотехніки, створенні радіотехнічних приладів, а також з питань теоретичної та прикладної геофізики. Впродовж 1961—1965 років відбувалося посилення фундаментальних досліджень, впровадження наукових здобутків у практику, розширення використання новітніх методів дослідження у соціогуманітарних науках, суттєві зміни академічної структури, урізноманітнення географії та форм міжнародних зв'язків АН УРСР, масштабне будівництво академічних комплексів. Так, у 1961 році Обчислювальний центр АН УРСР було реорганізовано в Інститут кібернетики, який став авторитетним осередком розроблення теорії цифрових автоматів. У 1960-ті роки лідерські позиції в матеріалознавстві продовжував посідати Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона, на базі якого виконувався комплекс теоретичних і прикладних досліджень процесів зварювання в умовах, подібних до космічних. У 1963 році система науково-дослідних інститутів та інших установ АН УРСР мала таку організаційну структуру: три секції, що об'єднували дев'ять відділів (згодом — відділень). Станом на 1977 рік в АН УРСР налічувалися 121 академік і 175 членів-кореспондентів. Три її секції охоплювали 11 відділів і 82 наукові установи. У 1980-х роках більшість наукових співробітників Академії була зосереджена у Секції фізико-технічних і математичних наук (у 1986 році — 76% співробітників), решта — у Секції хіміко-технологічних і біологічних наук (19%) та Секції суспільних наук (5%). Загальна кількість наукових співробітників зросла до 15 340. Втім, поруч із прогресом у фізичних і технічних науках відбувалося фальшування історії АН УРСР, приховувалися з ідеологічних причин імена видатних науковців. Після досягнення незалежності України академія постала перед значними фінансовими труднощами. Неможливість купувати обладнання і реактиви, низька оплата роботи науковця, відсутність держзамовлення для практично-орієнтованих досліджень спонукала тисячі співробітників НАН залишити Україну чи науку. З іншого боку, перед вченими, особливо в галузі гуманітарних наук, розкрилися великі перспективи творчої праці. Юристи, історики, соціологи, економісти взяли активну участь у процесах державотворення. Якісно поліпшилися умови спілкування і взаємодії вчених із колегами за кордоном. У період незалежної України світового значення набули фундаментальні здобутки за низкою напрямів математики, механіки, кібернетики, фізики високих енергій та астрофізики, теоретичної фізики, фізики твердого тіла, фізики плазми, неорганічної та органічної хімії, молекулярної біології та генетики, космічних досліджень, матеріалознавства тощо. Активно розвиваються й прикладні дослідження. Сьогодні академічна спільнота активно долучилася до дослідження проблем, пов'язаних з епідемією коронавірусу, а також — на здійснення розробок, спрямованих на задоволення потреб національного оборонно-промислового комплексу Емблема (логотип) Офіційний логотип НАН України У НАН України є офіційна емблема (логотип): у овальному лавровому обрамленні картуша внизу написано дату заснування академії – 1918. В середині картуша розміщено графічне зображення Великого конференц-залу НАН України та її назва великими літерами – НАЦІОНАЛЬНА – над зображенням Конференц-залу, АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ – під його зображенням. Органи управління та структура Загальні збори Найвищим органом самоврядування Національної академії наук України є Загальні збори НАН України (далі — Загальні збори), що складаються з дійсних членів (академіків) та членів-кореспондентів НАН України. У сесіях Загальних зборів (крім розгляду питань, пов'язаних з виборами дійсних членів, членів-кореспондентів та іноземних членів НАН України) беруть участь з правом ухвального голосу наукові працівники, делеговані трудовими колективами наукових установ НАН України, з правом дорадчого голосу — іноземні члени, керівники наукових установ НАН України та представники наукової громадськості. На Загальних зборах розглядаються найважливіші питання, що стосуються завдань НАН України, визначаються пріоритетні напрями діяльності академії. Загальні збори обирають Президента та Президію НАН України. Президент Президент Національної академії наук України обирається Загальними зборами з числа дійсних членів НАН України таємним голосуванням простою більшістю голосів. Його правовий статус регулюється Статутом НАН України. Чинним президентом НАН України є доктор фізико-математичних наук (1991), професор (1998), академік НАН України (2006) Анатолій Глібович Загородній, котрий був обраний очільником академії 9 жовтня 2020 року. В цілому ж впродовж часу існування академії на посаді її президента побувало дев'ятеро осіб: 1. Вернадський Володимир Іванович 1918, 27 листопада — 1921, 9 травня 2. Василенко Микола Прокопович 1921, 18 липня — 1922, 27 лютого 3. Левицький Орест Іванович 1922, 27 березня — 1922, 9 травня 4. Липський Володимир Іполитович 1922, 12 червня — 1928, 3 травня 5. Заболотний Данило Кирилович 1928, 3 травня — 1929, 15 грудня 6. Богомолець Олександр Олександрович 1930, 17 липня — 1946, 19 липня 7. Палладін Олександр Володимирович 1946, 21 листопада — 1962, 27 лютого 8. Патон Борис Євгенович 1962, 27 лютого — 2020, 19 серпня 9. Загородній Анатолій Глібович 2020, 9 жовтня — по теперішній час Президія: персональний склад У період між сесіями Загальних зборів керівництво роботою Національної академії наук України здійснює Президія НАН України, яка обирається Загальними зборами терміном на 5 років. До складу чинної Президії НАН України, вибори до якої відбулися у жовтні 2020 року, входить 33 особи: Президент НАН України

Юхновський Ігор Рафаїлович Структура Структура НАН України складається з Президії, апарата Президії НАН України, секцій, відділень, регіональних наукових центрів, які координують діяльність науково-дослідних інститутів та інших наукових установ, закладів вищої освіти, організацій, підприємств, а також об’єктів соціальної сфери, що забезпечують діяльність НАН України і перебувають у її віданні. Станом на 15 лютого 2022 року у структурі НАН України функціонувало три секції, які об’єднували 14 відділень академії: * Секція фізико-технічних наук Відділення математики Відділення інформатики Відділення механіки Відділення фізики і астрономії Відділення наук про Землю Відділення фізико-технічних проблем матеріалознавства Відділення фізико-технічних проблем енергетики Відділення ядерної фізики та енергетики Секція хіміко-технологічних і біологічних наук Відділення хімії Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології Відділення загальної біології Секція суспільних наук Відділення економіки Відділення історії, філософії та права Відділення літератури, мови та мистецтвознавства Основною ланкою структури НАН України є науково-дослідні інститути та інші наукові установи (обсерваторії, ботанічні сади, дендропарки, заповідники, бібліотеки, музеї, науково-технічні, технологічні комплекси тощо). В структурі НАН України діють національні заклади: Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника Національний центр «Мала академія наук України». Національна бібліотека України імені В. Вернадського Національний ботанічний сад імені М. Гришка Національний дендрологічний парк «Софіївка» Національний історико-археологічний заповідник «Ольвія» Національний науково-природничий музей Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут» Також до структури академії входять підприємства дослідно-виробничої бази (дослідні підприємства, конструкторсько-технологічні організації, обчислювальні центри). В основу регіональної структури НАН України покладено п'ять регіональних наукових центрів подвійного (спільно з Міністерством освіти і науки України) підпорядкування: * Донецький (Покровськ) * Західний (Львів) * Південний (Одеса) * Північно-Східний (Харків) * Придніпровський (Дніпро), а також - * Центр оцінювання діяльності наукових установ та наукового забезпечення розвитку регіонів (Київ). Статутну діяльність Кримського наукового центру (Сімферополь) та його фінансування з бюджету НАН України призупинено у 2014 році. Фінансування Фінансово-економічною основою діяльності НАН України є фінансування з Державного бюджету України, у якому щороку окремим рядком визначаються кошти на забезпечення діяльності академії. Бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності НАН України за рахунок коштів загального фонду державного бюджету спрямовується на забезпечення основної діяльності наукових установ НАН України та на виконання окремих наукових і науково-технічних програм, проєктів і надання грантів. Бюджет НАН України на 2022 рік відповідно до профільного законодавства складає 6 163 181 100 гривень, у тому числі на науково-технічну діяльність установ НАН України виділено 5 113 280 400 гривень й на підтримку розвитку пріоритетних напрямів наукових досліджень — 567 308 300 гривень. Наукові школи За час діяльності НАН України в її середовищі сформувалася низка наукових шкіл світового та європейського значення. Зокрема у: * біології та медицині (фундатори – Олександр Богомолець, Данило Заболотний, Володимир Моргун, Володимир Філатов, Микола Холодний, Іван Шмальгаузен) * геології (Павло Тутковський) * економіці (Костянтин Воблий, Михайло Птуха) * електрозварюванні (Євген Патон) * історії (Михайло Грушевський, Дмитро Яворницький) * кібернетиці (Віктор Глушков) * літературознавстві (Олександр Білецький, Сергій Єфремов) * математиці (Микола Боголюбов, Дмитро Граве, Микола Крилов) * механіці (Олександр Динник, Михайло Лаврентьєв) * мовознавстві (Леонід Булаховський) * сходознавстві (Агатангел Кримський) * фізиці (Олександр Ахієзер, Семен Брауде, Олександр Давидов, Вадим Лашкарьов, Антоніна Прихотько, Кирило Синельников, Олександр Усиков, Лев Шубников) * хімії (Олександр Бродський, Антон Думанський, Лев Писаржевський) Видавництва та видання В структурі НАН України працюють два видавництва, на які припадає 10– щорічної книжкової продукції академії: * Наукова думка (повна юридична назва — Державне підприємство "Науково-виробниче підприємство «Видавництво „Наукова думка“ НАН України»") * Академперіодика, Видавничий дім. «Наукова думка» у 2020 році випустила у світ 29 назв наукових видань загальним обсягом понад 660 обліково-видавничих аркушів, підготовлених працівниками НАН України. «Академперіодикою» тоді ж здійснено 301 випуск 54 академічних журналів загальним накладом 42 000 примірників та обсягом понад 3 500 обліково-видавничих аркушів, зокрема — 238 випусків 42 періодичних видань за «Програмою підтримки журналів НАН України», серед яких — єдиний вітчизняний академічний науково-популярний журнал «Світогляд». Окрім того, випущено 25 назв наукових видань сукупним обсягом 650 обліково-видавничих аркушів і накладом 5 700 примірників. «Академперіодика» також видає загальноакадемічні журнали НАН України: * Science and innovations * Вісник НАН України * Доповіді НАН України * Космічна наука і технологія. Іншими установами НАН України впродовж 2020 року сукупно видано 372 назви наукових монографій, 105 назв збірників наукових праць, 272 назви навчальної, довідкової, енциклопедичної, художньої та науково-популярної літератури. Загальна кількість статей науковців академії у періодичних виданнях становить 15 300. За кордоном опубліковано 66 () назв наукових книг та майже 4 900 () статей у періодичних виданнях. Поточні праці науковців у 2020 році було опубліковано у 86 наукових журналах НАН України, а також — у збірниках наукових праць, інших періодичних і серійних книжкових виданнях. 16 наукових журналів НАН України перекладено і видано англійською мовою закордонними видавцями; ще 10 журналів англійською мовою академічні наукові установи видають в Україні власними силами. Нагороди та відзнаки Нагороди та заохочувальні відзнаки Національної академії наук України: золота медаль В. І. Вернадського Національної академії наук України, Премії імені видатних вчених України, відзнаки «За наукові досягнення», «За професійні здобутки», «За сприяння розвитку науки», «За підготовку наукової зміни», «Для молодих вчених», «Талант, натхнення, праця» Національної академії наук України. Золота медаль імені В. І. Вернадського Золота медаль імені В. І. Вернадського є найвищою відзнакою НАН України. Присуджується за видатні досягнення в природничих, технічних та соціогуманітарних науках. Заснована у 2003 році з нагоди 85-річчя створення НАН України. Названа на честь першого президента академії Володимира Вернадського, в день народження якого — 12 березня — щороку визначаються двоє чергових володарів нагороди (один вітчизняний вчений та один представник наукового зарубіжжя). Медаль присуджується лише персонально — окремим особам — як за індивідуальні наукові досягнення, так і за сукупність наукових праць. Одна і та ж особа не може бути удостоєна Золотої медалі імені В. Вернадського більше, ніж один раз. Нагорода не надається посмертно, окрім випадку, коли лауреат помер вже після прийняття рішення про його нагородження. Премії імені видатних вчених України (Іменні премії) Присуджуються Національною академією наук України на підставі проведених у відповідних відділеннях академії конкурсів. Преміями імені видатних вчених України відзначаються науковці, котрі опублікували впродовж певного періоду кращі в своїх галузях (напрямах) наукові праці, здійснили винаходи і відкриття, що мають важливе значення для розвитку науки і економіки України. Перша з цих премій — імені Олександра Богомольця — була заснована у 1946 році (вперше вручена лише у 1954 році за підсумками 1953 року). Присуджуються щорічно, проте — з різною періодичністю (в основному раз на 2–3 роки), але — з однаковим формулюванням: «За видатні наукові роботи (досягнення)…». Різниця — у відповідних наукових галузях та напрямах (див. таблицю). Премії імені видатних вчених України (за науковими галузями та напрямами) № Назва премії Наукова галузь (напрям) Рік заснування 1. Премія імені М. М. Амосова (Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології) Кардіохірургія, судинна хірургія, трансплантологія 2003 2. Премія імені М. М. Амосова (Відділення інформатики) Біокібернетика, штучний інтелект, інформаційні технології 2003 3. Премія імені О. К. Антонова Технічна механіка, літакобудування 1997 4. Премія імені О. І. Ахієзера Теоретична фізика, фізика плазми 2018 5. Премія імені М. П. Барабашова Фізика планет, зірок і галактик 1987 6. Премія імені М. М. Боголюбова Математика, теоретична фізика 1992 7. Премія імені О. О. Богомольця Фізіологія, патофізіологія 1946 8. Премія імені С. Я. Брауде Радіофізика, радіоастрономія 2007 9. Премія імені О. І. Бродського Теорія хімічної будови, кінетика, реакційна здатність 1997 10. Премія імені М. П. Василенка Держава і право України 1991 11. Премія імені В. І. Вернадського Геологія, геофізика, гідрофізика 1972—2007 12. Премія імені Б. І. Вєркіна Фізика низьких температур, техніка низьких температур 1997 13. Премія імені Д. В. Волкова Теорія ядра, фізика високих енергій 2007 14. Премія імені Г. А. Гамова Теорія фундаментальних взаємодій, астрофізика, космологія 2021 15. Премія імені С. М. Гершензона Молекулярна біологія, молекулярна генетика, молекулярна біофізика 2003 16. Премія імені В. М. Глушкова Кібернетика, теорія обчислювальних систем 1982 17. Премія імені М. С. Грушевського Історична україністика, соціологія 1990 18. Премія імені О. С. Давидова Теоретична фізика, біологічна фізика 1997 19. Премія імені О. М. Динника Механіка, машинобудування 1972 20. Премія імені М. М. Доброхотова Металургія, матеріалознавство 1997 21. Премія імені А. О. Дородніцина Комп'ютерна математика, обчислювальна техніка 2007 22. Премія імені Д. К. Заболотного Мікробіологія, вірусологія, епідеміологія 1967 23. Премія імені Р. Є. Кавецького Експериментальна онкологія 2000 24. Премія імені Г. В. Карпенка Фізико-хімічна механіка матеріалів, матеріалознавство 1987 25. Премія імені А. І. Кіпріанова Органічна хімія, хімія високомолекулярних сполук, хімічна технологія 1987 26. Премія імені Ф. М. Колесси Українська фольклористика, етнологія, народознавство, музикологія 1997 27. Премія імені В. П. Комісаренка Патофізіологія, ендокринологія 1996 28. Премія імені М. І. Костомарова Історія, історичне джерелознавство 1992 29. Премія імені П. Г. Костюка Фізіологія, біофізика, нейрофізіологія 2012 30. Премія імені М. Г. Крейна Функціональний аналіз, теорія функцій 2007 31. Премія імені М. М. Крилова Нелінійна механіка, прикладна математика 1964 32. Премія імені А. Ю. Кримського Сходознавство 1990 33. Премія імені Г. В. Курдюмова Фізика металів, фізичне матеріалознавство 1997 34. Премія імені М. О. Лаврентьєва Математика 1997 35. Премія імені Є. К. Лазаренка Мінералогія, кристалографія, петрографія 36. Премія імені В. Є. Лашкарьова Фізика напівпровідників, напівпровідникове приладобудування 1997 37. Премія імені С. О. Лебедєва Обчислювальна техніка, приладобудування 1976 38. Премія імені О. І. Лейпунського Ядерна енергетика 2007 39. Премія імені Д. З. Мануїльського Історія, філософія, держава, право 1972-1992 40. Премія імені І. І. Мечникова Мікробіологія, імунологія, геронтологія 1995 41. Премія імені Ю. О. Митропольського Математика, нелінійна механіка 2009 42. Премія імені В. С. Михалєвича Інформатика, теорія оптимізації, системний аналіз 2007 43. Премія імені Н. Д. Моргуліса Фізика поверхні, фізична електроніка, наноелектроніка 2007 44. Премія імені З. І. Некрасова Металургія 1997 45. Премія імені М. В. Остроградського Математика, математичні проблеми механіки 1997 46. Премія імені О. В. Палладіна Біохімія, молекулярна біологія 1973 47. Премія імені Є. О. Патона Металознавство 1964 48. Премія імені С. І. Пекаря Теорія твердого тіла 1997 49. Премія імені Г. С. Писаренка Міцність матеріалів і конструкцій 2007 50. Премія імені Л. В. Писаржевського Хімія, хімічна технологія 1964 51. Премія імені О. В. Погорєлова Геометрія, топологія 2007 52. Премія імені О. О. Потебні Мовознавство, філософія, мова, народна творчість 1997 53. Премія імені І. К. Походні Прикладне матеріалознавство 2015 54. Премія імені А. Ф. Прихотько Лазерна фізика, оптика, кристалографія 1997 55. Премія імені Г. Ф. Проскури Енергетика 1974 56. Премія імені М. В. Птухи Економіка, демографія, демографічна статистика 1997 57. Премія імені І. П. Пулюя Прикладна фізика 1997 58. Премія імені Л. П. Симиренка Садівництво, дендробіологія, квітникарство 1980 59. Премія імені К. Д. Синельникова Ядерна фізика 1974 60. Премія імені М. Д. Стражеска Внутрішні хвороби, кардіологія 1991 61. Премія імені С. І. Субботіна Геофізика, гідрофізика, наукове приладобудування, метрологія, фізика атмосфери 1997 62. Премія імені С. П. Тимошенка Теоретична механіка, прикладна механіка 1997 63. Премія імені В. І. Толубинського Теплофізика, теплотехніка 1997 64. Премія імені В. І. Трефілова Фізика міцності, пластичність матеріалів 2002 65. Премія імені М. І. Туган-Барановського Економіка 1992 66. Премія імені П. А. Тутковського Геологія, географія, океанологія, геоекологія, кліматологія, метеорологія 2007 67. Премія імені Є. П. Федорова Теоретична астрономія, прикладна астрономія 1999 68. Премія імені І. Я. Франка Філологія, етнологія, мистецтвознавства 1979 69. Премія імені І. М. Францевича Фізичне матеріалознавство 1987 70. Премія імені М. Г. Холодного Ботаніка, фізіологія рослин, екологія рослин 1972 71. Премія імені В. М. Хрущова Електроенергетика, електротехніка 1997 72. Премія імені В. Ю. Чаговця Фундаментальна фізіологія, прикладна фізіологія 2013 73. Премія імені Д. Ф. Чеботарьова Геронтологія, геріатрія 2008 74. Премія імені Д. І. Чижевського Філософія 1997 75. Премія імені О. Г. Шліхтера Економіка 1972-1992 76. Премія імені І. І. Шмальгаузена Зоологія, морфологія, філогенія, екологія тварин, біоніка 1993 77. Премія імені Ф. І. Шміта Мистецтвознавство, культурологія 2007 78. Премія імені Л. В. Шубникова Експериментальна фізика 2001 79. Премія імені В. Я. Юр'єва Генетика 1964 80. Премія імені М. К. Янгеля Прикладна механіка, технічна механіка, ракетно-космічна техніка 1977 81. Премія імені Ф. Г. Яновського Терапія, клінічна бактеріологія, імунологія 1993 Премія для молодих учених і студентів вищих навчальних закладів за кращі наукові роботи Президія НАН України щороку (у лютому) присуджує 14 премій для молодих учених і стільки ж – для студентів закладів вищої освіти. Премії надаються окремим авторам або колективам авторів в галузях природничих, технічних і соціогуманітарних наук за кращі наукові роботи, а також – за серії наукових робіт з єдиної тематики, за відкриття та винаходи. Колектив, висунутий на нагородження, повинен включати лише основних авторів, чий внесок був найвагомішим, і складатися не більш як з трьох осіб. Особам, удостоєним премій, на загальних зборах відповідного відділення НАН України вручаються дипломи встановленого зразка. На конкурс не приймаються збірники наукових робіт різних авторів, а також роботи, які раніше були удостоєні премій НАН України, галузевих академій або спеціальних премій інших відомств, що присуджуються на конкурсній основі. Відзнаки У відомчій нагородній системі НАН України існують також шість персональних заохочувальних відзнак (нагрудних знаків). П'ять із них засновані у 2005 році, Пам'ятна відзнака на честь 100-річчя Національної академії наук України — у 2018.

Література Академік Анатолій Глібович Загородній: Матеріали до біобібліографії (до 70-річчя від дня народження). Київ, 2021. 136 с. Амосов М. М. До 100-річчя від дня народження. Київ, 2013. 264 с. Б. Є. Патон: 50 років на чолі Академії. Київ, 2012. 774 с. Бойко Ю. О., Брязкало Т. В. Архівна спадщина академіка Георгія Степановича Писаренка. Київ, 2017. 382 c. Боряк Г. В. Діяльність Комісії для вироблення законопроекту про заснування УАН та її роль у створенні Академії // Вісник НАН України. Київ, 2019. . С. 55–63. Булгаков Ю. В. Академік А. Д. Коваленко: життя та наукова діяльність (Джерелознавче дослідження). Київ, 2019. 192 с. Видатні вчені Національної Академії наук України: Особові архівні та рукописні фонди академіків і членів-кореспондентів у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського (1918—1998) Путівник. Київ, 1998. 308 с. Відділення механіки НАН України: Історико-біографічний довідник. Київ, 2015. 344 с. Даниленко В. В. І Вернадський. Простір життя і думки. Київ, 2019. 352 с. Дзюба І. М. Академія наук України національна // Енциклопедія сучасної України. Т. 1. Київ, 2001. С. 250—289. За підсумками року: Інтерв'ю з Президентом НАН України академіком А. Г. Загороднім. Вісник НАН України. Київ, 2022. . С. 3–10. Загородній А. Г. та ін. Геній науки: До 110-річчя від дня народження академіка М. М. Боголюбова. Вісник НАН України. Київ, 2018. . С. 73–82. Історія Академії наук України. 1918—1923: Документи і матеріали. Київ, 1993. 572 c. Історія Національної академії наук України в суспільно-політичному контексті, 1918—1998. Київ, 2000. 528 с. Історія Національної академії наук України. 1918—1933: Науково-довідковий апарат. Київ, 2002. 448 c. Історія Національної академії наук України. 1924—1928: Документи і матеріали. Київ, 1998. 762 c. Історія Національної академії наук України. 1929—1933: Документи і матеріали. Київ, 1998. 542 c. Історія Національної академії наук України. 1934—1937: Документи і матеріали. Київ, 2003. 832 c. Історія Національної академії наук України. 1938—1941: Документи і матеріали. Київ, 2003. 920 c. Історія Національної академії наук України. 1941—1945. Частина 1. Документи і матеріали. Київ, 2007. 808 c. Історія Національної академії наук України. 1941—1945. Частина 2. Додатки. Київ, 2008. 576 c. Історія Національної академії наук України. 1946—1950. Частина 1. Документи і матеріали. Київ, 2008. 604 c. Історія Національної академії наук України. 1946—1950. Частина 2. Додатки. Київ, 2008. 716 c. Історія Національної академії наук України, 1951—1955. Частина 1. Документи і матеріали. Київ. 2012. 880 c. Історія Національної академії наук України. 1951—1955. Частина 2. Додатки. Київ, 2012. 914 с. Історія Національної академії наук України. 1956—1960. Частина 1. Документи і матеріали. Київ, 2015. 872 c. Історія Національної академії наук України. 1956—1960. Частина 2. Додатки. Київ, 2015. 1064 c. Історія Національної академії наук України. 1961—1965. Частина 1. Документи і матеріали. Київ, 2020. 944 с. Керманич української науки: Життєвий і творчий шлях Б. Є. Патона (до 100-річчя від дня народження. Київ, 2018. 350 с. Локтєв В. М., Пономаренко Л. П. До історії академічних фізичних досліджень в Україні // Вісник НАН України. Київ, 2018. . С. 3–25. Матвєєва Л. В. Нариси з історії Всеукраїнської академії наук. Київ, 2003. 296 с. Національна академія наук України (1918−2018): До 100-річчя від дня заснування. Київ, 2018. 336 с. Національна академія наук України. 1918−2008: До 90-річчя від дня заснування. Київ, 2008. 624 с. Національна академія наук України. Видатні досягнення. 1918—2018. Київ, 2018. 320 с. Національна Академія наук України. Персональний склад. 1918—2018. Київ, 2018. 560 с. Національна Академія наук України в 1991—2021 роках. До 30-річчя Незалежності України. Київ, 2021. 228 с. Національна академія наук України: правові засади організації та діяльності (до 100-річчя утворення НАН України). Київ, 2018. 574 с. Національна академія наук України: статистичний і наукометричний аналіз ефективності наукового потенціалу. Київ, 2018. 344 с. Національна академія наук України — 100: головні тенденції розвитку і здобутки. Документи і матеріали. Книга 1. 1918—1945. Київ, 2018. 948 c. Національна академія наук України — 100: головні тенденції розвитку і здобутки. Документи і матеріали. Книга 2, частина 1. 1946—1970. Київ, 2018. 1088 с. Національна академія наук України — 100: головні тенденції розвитку і здобутки. Документи і матеріали. Книга 2, частина 2. 1971—1991. Київ, 2018. 1136 с. Національна академія наук України — 100: головні тенденції розвитку і здобутки. Документи і матеріали. Книга 3. 1992—2018. Київ, 2018. 584 с. Бершеда Є. Р. Національна академія наук України та державотворення: кадровий внесок // Вісник НАН України. Київ, 2019. . С. 3–10. Онищенко О. С., Дубровіна Л. А. Великий будівничий української науки // Вісник НАН України. Київ, 2018. . C. 34–78. Особові архівні фонди вчених НАН України в Інституті архівознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: Путівник. Київ, 2017. 772 c. Папакін Г. Гетьман Павло Скоропадський та Українська академія наук: проблема пошуку президента // Український історичний журнал. Київ, 2018. . С. 53–72. Папакін Г. Павло Скоропадський та Українська академія наук (до 100-річчя НАН України). Київ, 2018. 336 с. Пирожков С. І., Дубровіна Л. А. Видатні організатори академічної науки // Вісник НАН України. Київ, 2018. № 11. С. 18–33. Полонська-Василенко Н. Д. Українська академія наук. Нарис історії. Київ, 1993. 576 с. Пошук оптимальних шляхів — це завжди непросте завдання: Інтерв'ю з нагоди 70-річчя академіка НАН України А. Г. Загороднього // Вісник НАН України. Київ, 2021. . С. 94–106. Творець теоретичної і математичної фізики: до 110-річчя від дня народження академіка М. М. Боголюбова. Київ, 2019. 532 с. Томазов В. Патони: родинна хроніка. Київ, 2018. 316 с. Храмов Ю. О. та ін. Національна академія наук України, 1918—2018: Хронологія. Київ, 2018. 720 с. Храмов Ю. та ін. Рання історія Академії наук України (1918—1921) // Вісник Національної академії наук України. Київ, 2018. . С. 3–16. Члени-засновники Національної академії наук України: Збірник нарисів. Київ, 1998. 376 с. Шаповал А. Володимир Миколайович Перетц як вчений-українознавець, дослідник рукописної та книжкової спадщини у світлі епістолярних джерел: монографія, 2020. 596 c. Шемшученко Ю. С., Скрипнюк О. В. Правовий статус дійсних членів (академіків) і членів-кореспондентів НАН України: еволюція, сучасність та перспективи // Вісник НАН України. Київ, 2018. . С. 3–17. Шпак А. П., Юркова О. В. Національна академія наук України // Енциклопедія історії України. Т. 7. Київ, 2010. С. 244. Юркова О. В. «Реквізиція по-більшовицьки», або як пансіон графині Левашової став власністю Української академії наук // Вісник НАН України. 2019. . С. 19–34. Юркова О. Київська історична школа М. С. Грушевського: долі науковців // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. Київ, 1998. . С. 263—280. Ясь О. В. Народження Академії: Коротка хроніка 1918 року, або як це було… Вісник НАН України. Київ, 2018. . С. 5–17. Ясь О. Ідея академії в українській науковій і громадській думці кінця ХІХ — початку ХХ ст.: тексти та контексти // Український історичний журнал. Київ, 2018. . С. 4–32. Джерела Бібліотечний портал Національної академії наук України LibNAS UA Довідка про Національну академію наук України (станом на 01.01.2021). До складу Національної академії наук України обрано нових членів. Загородній Анатолій Глібович. Закон України «Про державний бюджет України на 2022 рік». Історія НАН України. Підсумкова інформація про відзначення 100-річчя НАН України. Положення про Відзнаку Національної академії наук України «За наукові досягнення» Положення про Відзнаку Національної академії наук України «За підготовку наукової зміни» Положення про Відзнаку Національної академії наук України «За професійні здобутки». Положення про Відзнаку Національної академії наук України «За сприяння розвитку науки». Положення про Відзнаку Національної академії наук України для молодих учених «Талант, натхнення, праця». Положення про проведення конкурсу проєктів науково-дослідних робіт молодих учених НАН України, їх виконання та цільове фінансове забезпечення", затверджене розпорядженням Президії НАН України від 22.02.2013. Положення про стипендії НАН України для молодих учених затверджено постановою Президії НАН України від 09.12.2020. Постанова Президії НАН України від 03.04.1998 «Про встановлення звання Почесний доктор Національної академії наук України». Постанова Президії НАН України від 09.12.2020 «Про затвердження нової редакції Положення про стипендії Національної академії наук України для молодих вчених». Постанова Президії НАН України від 14.09.2016 «Про затвердження Основних принципів організації та діяльності наукової установи Національної академії наук України». Постанова Президії НАН України «Про Пам'ятну відзнаку на честь 100-річчя Національної академії наук України». Постанова Президії НАН України від від 27.03.2013 «Про порядок відбору молодих учених НАН України для заслуховування на засіданнях Президії НАН України». Постанова Президії НАН України від 23.01.2008 «Про символіку НАН України». Статут Національної академії наук України. Примітки Див. також * Наука в Україні * Список академіків НАН України * Список іноземних членів Національної академії наук України Україна

Близнець Віктор Семенович Віктор Семенович Близнець (10 квітня 1933, Володимирівка, Одеська область — 2 квітня 1981, Київ) — український письменник-прозаїк. Видав низку популярних дитячих творів — від казок, оповідей до повістей, серед яких «Звук павутинки» (1969), «Женя і Синько» (1974) і «Земля світлячків» (1979). 1988 року Віктору Близнецю посмертно було присвоєно звання лауреата літературної премії імені Лесі Українки, а 2003 року Міжнародним освітнім фондом імені Ярослава Мудрого започатковано Літературну премію «Звук павутинки» імені Віктора Близнеця. Життєпис Дитинство та юність Народився Віктор Близнець у селі Володимирівка Компаніївського району Одеської області в селянській родині. Оскільки під час Другої світової війни свідоцтво про народження хлопця загубилося, то дату появи на світ його мати визначила приблизно: «в голодовку перед Пасхою» — 10 квітня 1933 року. Віктор Близнець дуже яскраво пам'ятав геть усе з власного дитинства. Численні життєві ситуації та спомини ставали йому в пригоді при написанні книжок. За словами його дружини, «в літературу його привела не лише робота у дитячих видавництвах, а й враження дитинства, покликання душі — чистої і наївної». Пізніше письменник згадував: «побачив світ, далекі імлисті обрії, сиві полинові рівнини. … Небо й степ — оце й заповнило душу, все моє життя». Близнеці були багатодітною родиною селян-колгоспників, а Віктор був четвертою дитиною. Їх батьки спізналися ще в часи громадянської війни, батько росіянин, а мати — українка. Замість весільної подорожі молоде подружжя вирушило на Південний фронт — супроти Врангеля. І уже після війни батьки оселилися на Кіровоградщині й зажили мирним життям, плекаючи свою родину. Батько (найдорожча Вітькові людина) працював столяром, умів дуже гарно про все розповідати. І був для своїх шістьох дітей «… першою книгою, першою школою, відкривав землю батьків, … це було як причастя до святині, до таїни нашого земного бога». Мати пильно оберігала своє родинне вогнище, зналася на звичаях, побуті і повчала: «не свисти в хаті, не гойдай ногами, не тарахкоти ложками…» Змалку, малий Вітько тягнувся до книжки, до знань. Та лиш хлопець пішов до школи, як почалася війна, довелось пережити голод, страх, знущання. У селі виникла підпільна організація (про неї, і про захмарене війною небо письменник розповість уже з часом — у своїй першій повісті «Паруси над степом»). І тільки-но закінчилося воєнне лихоліття, хлопець знову поновив навчання. Школа тоді була без книжок, зошитів, олівців. Пам'ятає, як його мама, сільська вчителька, фарбувала крохмалем газету і з пам'яті відтворювала сторінку букваря, бо в цілому селі не збереглося жодного. А ввечері ця газета знову фарбувалась, і писалися на ній літери, склади. Навчався Віктор Близнець спочатку у Володимирівці, потім уже була школа в сусідній Першотравенці, старшокласником — у Компаніївській середній школі. Вчився Віктор старанно, багато читав і потай пописував вірші. Був дуже здібним та допитливим учнем, школу закінчив із золотою медаллю. Молоді роки По закінченню десятирічки, в 1952 році, Віктор Близнець подався до столиці і успішно склав іспити на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Його однокурсниками і товаришами були Симоненко Василь, М.Сом, Тамара Коломієць, Ю.Ячейкін та інші обдаровані і талановиті люди, у майбутньому також письменники. Після закінчення університету, в 1957 році, Віктор Семенович працював за фахом у різних газетах та журналах. Був кореспондентом «Комсомольскої правди», завідувачем відділу газети «Комсомольске знамя», завідувачем відділу шкільного життя журналу «Піонерія» (теперішній «Однокласник»), заступником головного редактора видавництва «Молодь». Перебування у творчому та інтелектуальному середовищі та робота редактором видавництв спонукала Віктора Близнеця до творчих спроб. Ще з дитинства його манила література і він таки наважився спробувати щось самотужки написати. Це стало визначальним в його подальшому житті. Згодом він поклав на папір свої переживання, спомини та мрії — і вийшла у нього підбірка оповідань, яка більше годилася для дитячої аудиторії. Невдовзі Віктор наважився показати свою працю комусь із знаних авторів, ним виявився його старший наставник та друг Всеволод Нестайко. Отже після перших публікацій у 1959 році з'явилася на світ і перша книжка Віктора Близнеця — збірка оповідань «Ойойкове гніздо», що вийшла в 1963 році. Так українська громадськість дізналася про ім'я Віктора Близнеця — непересічного таланту у у сузір'ї українських прозаїків, які писали для дітей. Покликання — література Вихід першої збірки надихнув автора-початківся на більші творчі звершення. Віктор Семенович замахнувся на значущий, об'ємний твір. Це була повість споминів «Паруси над степом», в якій він відобразив картини зі свого минулого: тут були змішані яскравими фарбами події 2-ї світової війни, повоєнні лихоліття разом з людськими долями. Та наскрізним елементом, майже головною дійовою особою цієї повісті став український степ, який автору вдалося дуже чітко і яскраво змалювати. Компаніївський степ, табунчанське роздолля, Козацька могила і все степ та степ, його велична чарівність постає перед читачем очима спостережливого підлітка. Саме такий митецький засіб, зумовлений акцентом на дитяче світосприйняття довкілля, закарбовуєиться читачеві. Водночас письменник не вдається до розлогих описів, а невеличкими пейзажними та поетичними штрихами ще більше акцентує увагу читача на красі і величі степу. В. Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й закономірна цікавість до історії народу в таких творах, як «Паруси над степом» (1965), «Древляни» (1968), «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980). 1968-й рік, коли вийшли друком «Древляни», — це час перелому в бік догматизму й стагнації у всіх сферах життя, розгортання масштабної боротьби проти національної інтелігенції, проти всіх виявів національної свідомості народу. Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти цій політиці. Персонажі твору, у якому чимало автобіографічного, — предки оповідача кілька поколінь поліщуки. Вимушений перехід у дитячу літературу А вже наступна книжка В. Близнеця — повість «Звук павутинки» (1970) змусила критику говорити про автора, як про одного з найяскравіших дитячих письменників України. Герой повісті — Льонька, навколишній світ якого населений незвичайними звуками, явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, він чує звук павутинки, він дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа. Розкриваючи язичницьке світобачення дитини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій існує Льонька! Не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ і Льоньчин дорослий приятель Адаменко, або Адам. Смерть Адама (його вбиває променева хвороба) — як наслідок (чи кара) за досліди й створення «атомного сонця» — для Льоньки не лише страшна трагедія, а й урок спокути, прозріння, самозречення. У написаній невдовзі повісті «Мовчун» (1972) автор пішов зовсім іншим шляхом, хоч і в ній відчувався полемічний потенціал, світоглядне протистояння системі. Це твір суто реалістичний. Дія відбувається в роки війни. Головний герой — підліток Сашко, батько якого на фронті, а сам він із матір'ю — на окупованій території. Сашкова мати зраджує батька з гультіпакою Гринею, і син відчуває докори сумління, щось на зразок співучасті, власної вини. Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через воєнне лихоліття. Втрачаючи дитинство, вони зберігають найдорожчу якість душі — гідність. Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості свої позиції втрачало. А що це був свідомий підхід — свідчить повість «Женя і Синько» (1974). Звичайна київська п'ятикласниця Женя знаходить у підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька і забирає його, хворого, додому. Дружба ця ніяких переваг Жені не дає — Синько нічого такого казкового не вміє, навпаки, про нього самого треба дбати. Натомість дівчинка одержує те, що не піддається ніякому обліку, але є, мабуть, найціннішим: зерна народної моралі й мудрості. Відірваність читача від землі, від етноморалі, джерел народної духовності була постійним болем письменника. Звідси те фантасмагоричне місто, що його зводять у мріях Женя й Синько. Основний архітектурний принцип — суміщення Києва з рідним селом, звідки походять Женині батьки і де в них «через кожну хату» — родичі. Жені хочеться, щоб у тому місті було більше сосон, дубів і беріз, щоб замість вулиць були просіки, щоб до школи ходити повз ставок. Земля і народ, природа і мораль — ці категорії у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду — і у «Звукові павутинки», і в «Жені й Синькові», і особливо яскраво — в казковій повісті «Земля Світлячків» (1979). Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання. Реалізм, що вбив душу письменника Віктор Близнець практично не мав проблем з виданням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати компромісні варіанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за такої кількості видань страждав від невизнання. Можливо, цим пояснюється його звернення до творів для дорослих — поява суто соцреалістичних повістей «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980). Незадовго до своєї смерті Віктор Семенович переклав сучасною українською мовою літопис «Повість минулих літ». У видавництві «Веселка» вона вийшла з гравюрами знаного художника Георгія Якутовича. Роботі над перекладом літопису письменник надавав надзвичайно великого значення, дивуючись, що у школах для такої літератури знаходиться менше місця, ніж для греків, і єгиптян чи китайців. Можливо, сумлінним виконанням соціальних замовлень Близнець прагнув заробити право на правду в наступній книжці для дітей? А це також роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Країна все глибше вгрузала в сонну трясовину. Навесні 1981 року ситуація, очевидно, здалася Віктору Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до того — Григору Тютюннику. І він власноруч обірвав своє життя… Творчість Публікуватися Віктор Близнець почав у 1959 році, а перша книжка оповідань «Ойойкове гніздо» вийшла в 1963 році. Більшість написаних ним книжок — для дітей. Віктор Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й закономірний інтерес до історії народу в таких творах, як «Паруси над степом» (1965), «Древляни», «Підземні барикади», «Вибух». Та найталановитішими і найпопулярнішими вважаються книжки Віктора Близнеця для дітей. Усе написане Віктор Семенович пропускав через свою душу і серце. Герої його творів усвідомлюють себе особистостями, знають, що таке справжня дружба, готові захистити слабшого, живуть у злагоді з довкіллям. Дитячі твори У перших творах письменника («Ойойкове гніздечечко», 1963, «Паруси над степом», 1965, «Землянка», 1966) відбилися враження пори, коли Володимирівка була окупована німецькими військами в часі Другої світової війни. Оті, ще дитячі переживання, світосприйняття («клятих фашистів») та чутливість дитячої натури до складної епохи військових лихоліть були яскраво змальовані в оповідках Віктора У доробку Віктора Семеновича є й твори для дітей, написані за сучасними (для тогочасся) матеріалами. Особливу популярність здобула повість «Звук павутинки» (1969), перекладена кількома мовами. Олесь Гончар порівнював її з «Маленьким принцом» Сент-Екзюпері. Туга прощання з дитинством переплітається тут з інтонацією казки, поезією природи, зачарованістю всім живим, що оточує нас. Та на цьому творі Близнець не зупинився — він продовжував творити свій фантастично-казковий елемент, який уже присутній і в інших його книжках — повістях «Женя і Синько» (1974) та «Земля світлячків» (1979). Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання. Доросла проза Цікавила Близнеця й історична тематика, в яку він поринув опісля успішних перших кроків у літературі. Повість «Древляни» (1968), а також і повісті «Партизанська гармата» (1978), «Вибух» (1979) хоч і відображали зовсім різні історичні епохи та своїм словом та тематикою (героїзмом) відчувалися близькими за духом. І довершенням його дорослої прозової тематики став роман «Підземні барикади» (1977). У своєму єдиному романі автор зумів поєднати чимало власних літературних засобів — в діалогах, у художній довершеності і, навіть, його цілеспрямованість й певна повчальність переповідання стали знаковими у творчості. Окремою, але не менш знаковою для Близнеця стала творча й натхненна робота над давнім історичним слов'янським літературним раритетом. Кілька років Віктор Семенович працював над перекладом з давньоруської на сучасну українську мову епосу «Повість временних літ», що є для нас головним джерелом знань про життя наших далеких предків — слов'ян. Видано було цей переклад 1980 року з передмовою Павла Загребельного, у художньому оформленні майстра гравюри Якутовича. Бібліографія Прижиттєві видання: * Близнець В. Паруси над степом: Повість / Худож. Г. Марченко. — К.: Веселка, 1965. — 182 с.: ілюстр. * Близнець В. Звук павутинки: Повість / Мал. Л.Семенової. — К.: Веселка, 1970. — 116 с.: ілюстр. мл 84.4 УКР Б 69 * Близнець В. Як гуси з'їли свитку: Оповідання / Мал. В.Губенка — К.: Веселка, 1972. — 16 с.: ілюстр. * Близнець В. Женя і Синько: Повість / Ілюстр. М. М. Левчишин — К: Молодь, 1976. — 191 с.: ілюстр. * Близнець В. Як народжується стежка: Оповідання / Худож. Н.Денисова. — К.: Веселка, 1977. — 52 с.: ілюстр. * Близнець В. Древляни: Повісті / Худож. Б. О. Плюта — К.: Дніпро, 1979—301 с.: ілюстр. * Близнець В. Золота гора до неба: Оповідання / Мал. О.Кожекова. — К.: Веселка, 1980. — 17 с.: ілюсть. — (ДЛя першокласника) * Близнець В. Людина в снігах: Повісті, оповідання / Худож. оформ. І. М. Гаврилюка. — К.: Молодь, 310 с.: ілюстр. Посмертні видання творів: * Близнець В. Вибрані твори: В 2 т. / Редкол.: М. Г. Жулинський, В. А. Костюченко, Ю. М. Мушкетик, В. В. Яременко, — К.: Веселка, 1983 Т.1. Землянка; Старий дзвоник; Женя і Синько / Передм. Ю.Мушкетика / Худож. В.Яворський. — 1983. — 366 с.: 6 арк ілюстр. Т.2. Паруси над степом; Птиця помсти Сімург; Земля світлячків; Звук павутинки; Оповідання / Худож. В.Мітченко. — 1983—432 с.: 3 арк. ілюстр. * Близнец В. Три повести / Пер. с укр.; Рис. В. Шешкова. — М.: Дет. лит., 1985. — 367 с. * Близнец В. Звук паутинки: Повести / Пер. с укр. В.Беловой, е. Мовчан, Ю.Каминского; Предисл. А.Давідова; Худож. В.Гончаренко — К.: Молодь, 1986. — 368 с.: ил. * Близнець В. Хлопчик і тінь / Передм. В. О. Базилевського; Худож. оформ. Є. В. Матвєєва — К.: Молодь, 1989—301 с.: 4 арк. фото. * Близнець В. Свято мого дитинства: Оповідання / Худож. Л.Постних. — К.: Веселка, 1990. — 15 с.: ілюстр. * Близнець В. Землянка: Повість / Худож. оформл. Є. М. Євтушенко. — К.: Дніпро, 1995—166 с. * Близнець В. Земля світлячків: Повість-казка / Худож. І.Вишинський — 2-ге вид. — К.: Веселка, 1999.- 119 с.: ілюстр. Джерела та література * Базилевський В. Вольфрамова нить душі // Літ. Україна. — 2003 — 10 квіт. — С. 3 * Базилевський В. Рицар совісті // Близнець В. Хлопчик і тінь. — К., 1989. — С. 5-18. * Базилевський В. 138 листів Віктора Близнеця // Літ. Україна. — 1998. — 30 квіт. — С. 5 * Бичко В. Письменник і його книга // Близнець В. Партизанська гармата. — К., 1978. — С. 3-6. * Віктор Близнець // Веселка. Антологія української літератури: Т.3. Твори радянського періоду. — К., 1985. — С. 520—521. * Буценко О. Чисті плеса творчості // Література. Діти. Час. 1981 — К., 1981. — С. 37-45. * Васюченко И. В поисках понимания: Мир взрослых в дет. прозе народов СРСР // Дет. лит. — 1987. — № 11 — С. 35-36 * Васюченко И. От наброска к портрету // Дет. лит. — 1992. — № 4. — С. 12-13 * Васюченко И. Такая работа: Образы школ. учителей в дет. прозе народов СССР // Дет. лит. — 1989. — № 4. — С. 11 * Гурбанська А. Віктор Близнець -повістяр // Слово і час. — 1999. — № 2. — С. 52-56 * Гурбанська А. Звук павутинки // Дивослово. — 2003. — № 4. — С. 69-73 * Гуцало Є. Письменник і громадянин // Дванадцять місяців. 1983. — К., 1982. — С. 56. * Давыдов А. Он весь — из жизни // Близнец В. Звук паутинки. — К.: 1986. — С. 3-14. * Иванюк С. Еще раз о героях: Пробл. укр. дет. лит. // Дет. лит. — 1989. — № 5.- С. 9-10 * Кава В. Мир талантливый и сердечный // Близнец В. Три повести. — М., 1985. — С. 3-6. * Костецький А. Теплий вогник на добру дорогу // Почат. шк. — 2001. — № 5. — С. 58-60 * Маковецький В. З чарівної країни дитинства: (Пам'яті В. С. Близнеця) // Київ. — 1998. — № 1-2.- С. 129—132 * Мушкетик Ю. До широких обріїв // Близнець В. Вибрані твори: В 2 т . Т. 1. — К,. 1983. — С. 5-11. * Нестайко В. Щемливо бринітиме «Звук павутинки»: Про поет. прозу В.Близнеця // Літ. Україна. — 1993. — 8 квіт. — С. 2 * Панченко В. Сила пам'яті: (Штрихи до портр. В. Близнеця) // Укр. мова і л-ра в шк. — 1982. — № 3. — С. 12-18 * Слабошпицький М. Душа і пам'яті // Дивослово. — № 4. — С. 67-69 * Стаєцька Л. Свіжий подих вітру: Вибр. твори В.Близнеця у 2-х т. // Література. Діти. Час. 1984. — К., 1984. — С. 97-102. Примітки Посилання * Вибрані твори Віктора Близнеця онлайн * Книги Віктора Близнеця на Читанці * Віктор Близнець: Звук павутинки Земля світлячків

Боберський Іван Миколайович Іва́н Микола́йович Бобе́рський ( — ) — український педагог, організатор, фундатор, теоретик і практик української національної фізичної культури. Народився в селі Доброгостів, Галичина, Австро-Угорщина, в родині греко-католицького священника. Випускник Львівського університету. Навчався у Відні і Граці. Викладач Львівської академічної гімназії (з 1901). Сприяв становленню «Пласту», автор назви цієї організації. Голова товариства «Сокіл-Батько» (1908—1918). В роки Першої світової війни був скарбником Українських січових стрільців (1914—1918). Працював головою відділу військової преси Державного секретаріату ЗУНР (1918—1920). Повноважний представник уряду ЗУНР в США і Канаді (1920). Від 1932 року проживав у Югославії, в місті Тржич, де й помер. Редагував часописи «Вісти з Запорожа», «Січові вісти». Уклав низку підручників: «Забави й гри рухові» (1904—1905), «Копаний м'яч» (1906), «Значення руханкових товариств» (1909) та інші. Першим увів українську термінологію в спорті, яку широко використовували в Західній Україні до 1939 року. Зокрема, запропонував такі терміни, як «ситкі́вка», «відби́ванка», «ко́паний м'яч», «гакі́вка», «стусан», «кошикі́вка», «була́вка», «лещета́рство» тощо. Життєпис Молоді роки Іван Боберський народився 14 серпня 1873 року в селі Доброгостів Дрогобицького повіту Галичини (Австро-Угорщина). Він був первістком у родині греко-католицького священника Миколи Боберського (1844—1918) та Анни Домініки Козакевич. Родина мала давнє війтівсько-князівське походження. Батько Івана - відомий громадський діяч на Бойківщині кінця XIX - початку XX століття, засновник "братств тверезості" і «Руської читальні», дописувач галицьких часописів, підприємець, противник москвофільства. Виховуючи дітей в національно орієнтованому дусі, любив повторювати: "думай по-українськи!". Мати - вчителька за фахом, вела курси для неписьменних. З дітьми була дуже строгою. Під її опікою Іван почав навчатись грамоти. У родині Миколи та Анни було восьмеро дітей. Лише перший рік життя Іван прожив у Доброгостові, а далі родина постійно переїздила з місця на місце через священницькі обов'язки батька. Початкову освіту в 1879—1883 роках здобував у Народній школі міста Самбора. У 1883—1891 роках навчався в цісарсько-королівській Самбірській гімназії. Там особливо захоплювався німецькою мовою. У 1891—1895 роках навчався на філософському факультеті Львівського університету. Подальше навчання продовжив за кордоном. У 1895—1897 роках поглиблював знання з німецької філології в університеті міста Ґраца. Там був членом українського товариства «Русь» і захопився фізичною культурою. Там само 1897—1898 роках пройшов однорічний курс і склав іспит з фаху «вчителя ру́ханки» у середніх школах. У 1898—1899 роках за кошти батька подорожував країнами Західної Європи: Францією, Швецією, Чехією, Німеччиною, де познайомився з роботою осередків фізкультури та вивчив нові форми й методи фізичного виховання. 1899 року Іван Боберський повернувся в Галичину і склав іспит на посаду заступника учителя. Невдовзі влаштувався вчителем німецької мови в польськомовну IV цісарсько-королівську гімназію у Львові. 1900 року влаштувався працювати в цісарсько-королівській гімназії імені Франца Йосифа в Дрогобичі. Від 2 липня працював заступником учителя, а 14 липня його призначено дійсним учителем. У гімназії викладав німецьку мову в 4-8 класах, завідував німецькомовною бібліотекою. Також позаурочно вів руханку в 1—6-х класах, де вперше запровадив досі невідомі або малознані в українському середовищі ігри, зокрема, ко́паний м'яч. Був вимогливим та принциповим вчителем. Зі слів Степана Гайдучка, мусів звільнитися внаслідок конфлікту, що виник через двійку з німецької мови синові старости повіту. Викладацька діяльність у Львові 1900 року Боберський повернувся до Львова. Відтоді й до 1918 року мешкав за адресою — вул. Мохнацького (нині Драгоманова), 23. Від 25 червня 1901 року Іван Боберський працював у Першій академічній гімназії у Львові на посаді учителя, а від 1905 року професора, німецької мови й класичної філології. Його зусиллями зібрано найбільшу німецькомовну бібліотеку серед тогочасних українських гімназій у Галичині. У 1903/1904 роках там запровадили заняття з руханки, які, подібно до Дрогобича, теж були надобов'язковими, тож Боберський взяв на себе ще й ці обов'язки. Впроваджуючи в навчальний предмет руханку, Боберському доводилося долати нерозуміння з боку української інтелігенції потреби розвитку тіла. У червні 1901 року разом з Альфредом та Леонардом Будзиновськими створив Учительський гурток для підготовки вчителів руханки, учасниками якого стала академічна та гімназійна молодь. У червні 1902 року створив у Вчительському гуртку жіночий відділ. 1903 року став членом товариства "Руслан", метою якого була фінансова допомога талановитим талановитим учням, які не могли самостійно заплатити за навчання і утримувати себе. 16 квітня 1902 року Боберського прийнято звичайним членом до складу Наукового товариства імені Шевченка. 1903 року входив до о «статутової комісії» НТШ. Пізніше відійшов від діяльності в організації, щоб зосередитися на сокільському русі, а 10 жовтня 1904 року його відраховано зі складу НТШ, хоч він і надалі співпрацював з товариством з питань видавництва своїх праць. Паралельно до викладання в Академічній гімназії, Боберський працював вчителем у жіночих навчальних закладах. У 1904-1905 роках вів руханку в «Приватній женьскій семінариї учительскій з руским язиком викладовим «Руского товариства педаґоґічного»». У 1906-1914 роках, на прохання Андрея Шептицького, Боберський викладав німецьку мову та руханку в гімназії сестер Василіянок. 1910 року при ній засновано «Дівочий спортовий кружок». У 1908-1909 роках руханка стала обов'язковим предметом. Це спричинило зміни в розкладі Академічної гімназії, тож Боберський залишив собі викладання німецької мови та завідування бібліотекою, а руханку передав Юрієві Самотюку. Безпосередніми вихованцями Боберського були: Євген Коновалець, Роман Сушко, Олена Степанів, Степан Шах тощо. Серед найвідоміших учнів з гімназії та учительського гуртка, що продовжили розвивати руханкову справу: Степан Гайдучок, Петро та Тарас Франки, Олександр Тисовський, Оксана Суховерська, Дарія Навроцька, Савина Сидорович. Євген Коновалець відносив Боберського до трьох найважливіших моментів своєї молодості, поряд з актом Мирослава Січинського та знайомством з наддніпрянською еміграцією. 12 листопада 1907 року Боберський одружився зі словенкою Йосифиною Полак, з якою познайомився ще навчаючись у Граці. Поширення тіловиховання Іван Боберський був автором перших українських науково-методичних праць з теорії фізичного виховання і спорту: «Забави й гри рухові. Частина I» (1904), «Забави і гри рухові. Частина ІІ. Вісімнайцять гор мячевих» (1905), «Забави і гри рухові. Частина ІІІ. Копаний мяч» (1906), "Свобідні вправи для пожарних «Соколів» (1908), «Свобідні вправи. Частина 1. Вправи вільноруч Сандова», «Забави і гри рухові. Частина IV. Ситківка» (1909), «Прилюдні вправи. Частина 3. Вправи списою» (1909), «Впоряд» (1909), «Прилюдні вправи. Частина 4. Вправи топірцем» (1909), «Лавчина і щеблівка» (1910), «Правила до гаківки» (1910), «Прилюдні вправи. Частина 2. Вправи вільноруч» (1910), «Прилюдні вправи. Частина 6. Вправи хоруговцями» (1910), «Примітки до прилюдних вправ. Частина 2» (1911), «Прилюдні вправи. Частина 7. Вправи палицями» (1911), «Прилюдні вправи. Частина 8. Вправи ручником» (1911), «Нові шляхи до тілесного виховання» (1911), «Прорух» (1912). Пізніше, 1913 року, завдяки його підтримці видано перший посібник для українського «Пласту» Олександра Тисовського. Видавав та редагував перші українські спортивні часописи: «Сокільські Вісти» (1908 — з перервами до 1938), «Вісти з Запорожа» (1910—1914) та «Січові вісти» (1912—1914). Загалом був автором понад сотні публікацій у пресі. З рефератами про значення фізичної культури для українського народу, особливо для молоді і жіноцтва, об'їздив усю Галичину. Організація руханкових груп вимагала упорядкування відповідної спортивної термінології. Іван Боберський після пошуків власне українського словесного окреслення нових і невідомих понять намагався зберегти у спортивній термінології рідні вислови й український дух. Він, зокрема, впровадив такі новотвори, як «ситківка», «відбиванка», «копаний м'яч», «наколесництво», «кошиківка», «гаківка», «лещетарство», «булавка», «стусан» та ін., що були в широкому вжитку на західноукраїнських землях до 1939 року, а потім у діаспорі. Утім, Боберський був не лише теоретиком спорту, а й практиком. На аматорському рівні займався різними видами спорту. Разом зі своїми учнями він грав на уроках у копаний м'яч, гаківку і ситківку, бігав, проводив у позаурочний час піші мандрівки околицями Львова. 1909 року вперше в історії об'їхав на лещатах навколо Львова. Крім того, запроваджував й брав участь у різних іграх: Чорний лицар, Чорноморець-Біломорець, Хапко, Ходи за мною, Жгут, Яструб, Третяк, Кіт і миш, Хрещик тощо. На 1903 рік припадають перші організаційні кроки в розвитку копаного м'яча. З ним Боберський познайомився, коли навчався в університеті Ґраца. Під час викладання руханки в Першій академічній гімназії поступово почав вводити копаний м'яч у навчальний процес. 1906 року заснував «Український спортовий кружок», членами якого були учні п'ятих класів гімназії. Займалися різними видами спорту. Члени гуртка носили жовто-синю відзнаку із золотистими буквами «У. С. К.» На зборах 21 березня 1909 року гурток поділили на сім відділень, зокрема й копаний м'яч, так було утворено команду УСК. На запрошення Боберського від 5 до 27 вересня 1909 року команду УСК І тренував колишній гравець чеського футбольного клубу «Славія» Вацлав Льомоз. Сокільський рух Праги на VI-ий Всесокільський злет. У 3-му вікні: Степан Гайдучок, до якого стоячи на пероні звертається Іван Боберський. 1892 року, іще навчаючись у Львівському університеті, Іван Боберський відвідував збори тоді ще офіційно не створеного руханкового товариства «Сокіл». До організації вступив уже після повернення до Львова. Відбулося це 3 жовтня 1901 року на засіданні старшини. 17 листопада 1901 року на загальних зборах товариства його обрано другим заступником голови. В серпні 1908 року його обрано головою Старшини руханкового товариства «Сокіл» та центрального осередку «Сокіл-Батько» у Львові. На цій посаді залишався до 1918 року. У навчальній групі при Соколі підготував перших українських учителів і вчительок тіловиховання. За час очолення Боберським сокільського руху (у 1908—1918 роках) з його ініціативи створюються нові спортивні структури, набувають поширення та розвитку окремі види спорту, товариства, клуби не лише у Львові, а й у провінції. Так, у 1906 році його учні з Академічної гімназії засновують перший український спортовий гурток, де набувають розвитку легка атлетика, футбол, бокс, гаківка, лещетарство, мандрівництво та санний спорт. Професор допомагає організувати аналогічні гуртки не тільки у селах (руханково-пожежні гуртки), а й у містах, наприклад, в державних українських гімназіях Тернополя і Перемишля, котрі переростають у спортивні товариства «Поділля» і «Сянова Чайка». Завдяки активній праці Боберського в Західній Україні щодо організації цих товариств до Першої світової війни було засновано 974 сокільські гнізда й 794 січові гнізда. Майже кожне третє село Галичини мало свої руханкові товариства. Боберський першим приділив увагу залученню до спортивно-гімнастичних товариств жінок. Був співголовою 1-го «Сокільського здвигу», що відбувся 10 вересня 1911 року. Щоб провести показові виступи кількох тисяч своїх членів, «Сокіл-батько» орендувало «Тор циклістув» (велотрек), що належав Галицькому товариству велосипедистів та мотоциклістів (був у районі станції «Сонячна» сучасної дитячої залізниці у Стрийському парку на перехресті перекритої тепер вул. Козельницької та вул. Стрийської). 11 вересня громадськість Львова вручила Івану Боберському срібну булаву, як символ проводу, а також присвоїла йому почесний титул «Батько української фізичної культури». Іван Боберський бачив, що українським дітям не вистачає місць для занять спортом, оскільки вони не могли вступати в польські та єврейські клуби, у чиїй власності були спортивні майданчики. Тому за його особистої ініціативи одразу після здвигу «Сокіл-Батько» купив земельну площу «Тору циклістув» для спорудження спортивного майдану «Український город». Деяку частину грошей дали меценати, але більшу частину довелося брати під позику в заможних українців. Для повернення позики територію стадіону розбили на 22621 ділянку, кожна площею по одному квадратному метрові. Через пресу пропонували українцям викуповувати ці ділянки по 5 корон. Гроші від їх продажу надходили в фонд «Комісії закупної українського городу у Львові», яку очолював Іван Боберський. Попри його сподівання, за три роки продали лише третину стадіону. Потім розпочалась Перша світова війна, що перервала викуп майдану. Цю справу Боберський продовжив уже на еміграції. Загалом займався цим упродовж двадцяти років. До 1938 року було викуплено 7 моргів (із загальних 11 1/2), із яких два уділи (із 20-ти) від Івана Боберського та його дружини Йосифіни. 1911 року у Львові за ініціативи Івана Боберського на базі Українського спортового кружка створено Спортове товариство «Україна». Тренування відбувалися на «Українському городі» та в гімнастичному залі («рухівні») на вул. Руській, 20, що належали «Соколу-батьку». Іван Боберський не брав безпосередньої участі в засіданнях «України», а лише «давав ради, коли вони були потрібні». 1913 року «Україна» стала членом «Сокола-батька». Брав участь у конгресі працівників фізичної культури у Відні 1910 року, а 1912 року вивозив своїх вихованців на змагання до Праги. Підсумком наполегливих організаційних зусиль Івана Боберського став ювілейний Шевченківський здвиг 28 червня 1914 року у Львові. У цій маніфестації українців у Львові взяло участь 12 тисяч руховиків, зокрема й гості з-над Дніпра, безліч глядачів. Поряд зі своїми гімназійними вихованцями Олександром Тисовським та Петром Франком долучився Іван Боберський і до створення «Пласту». Підтримував організаторів порадами та фінансовою підтримкою. Запропонував організації клич "Бач!" ("бистро а чесно"), а також пластовий знак - "стрілку з чотирма перами, повернуту вістрям праворуч". Публікував у газеті "Вісти з Запорожа" замітки про діяльність "Пласту". За однією з двох версій став автором слова "пласт" (за іншою - це слово придумав Іван Франко). Стрілецький рух Іван Боберський, Михайло Волошин і Лонгин Цегельський, 1918 рік. Володимир Бемко, Орест Підляшецький, Петро Бубела, Дмитро Вітовський, Ростислав-Едмунд Білас, Никифор Гірняк, Роман Шипайло. Стоять зліва направо Нестор Гаморак, Юліан Буцманюк, Теодор Сивак, Гриць Герасимович, Остап Бородієвич, Семен Магаляс, Володимир Тимцюрак, Василь Панчак, Іван Боберський На час Першої світової війни Іван Боберський припинив викладати у Львівських гімназіях і вступив до лав Українських січових стрільців (УСС), як і тисячі «соколів», «січовиків», «пластунів», духовним батьком яких він був. 2 серпня 1914 року як голова "Сокола-Батька" став співорганізатором Головної української ради і був її скарбником. При ГУР створено Українську Бойову управу, що поділилася на дві секції. Боберський увійшов до "секції організації". Вона займалася мобілізацією добровольців, адміністративною роботою та матеріальним забезпеченням легіону УСС. Боберський був опікуном та очільником пресової квартири при УБУ УСС, яка оприлюднювала і поширювала серед населення малюнки, світлини, листівки з картинами стрілецького життя на фронті. У Відні створено архів Бойової Управи. Боберський опрацьовував зібрані там матеріали і на їх основі готував публікації до часописів "Діло", "Свобода", "Світ", "Вісник Союзу Визволення України" тощо. Накладом Боєвої Управи видано збірку "Наші стрільці в рік по Шевченківськім здвизі", частину матеріалів до якої написав сам Боберських, а також "Співаник УСС", укладачем якого він був. Зусиллями Боберського зібрано фотоархів, що містив приблизно 3000 світлин з життя українських вояків. 5 травня 1915 року ГУР перетворено в Загальну Українську Раду, до якої представником від Галичини увійшов і Боберський. Під час Першої світової війни Боберський активно листувався з Дмитром Вітовський, Сеньом Ґоруком, Іваном Коссаком, Левом Лепким тощо. Під час Польсько-української війни 1918—1919 років Боберський обіймав посаду референта пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР (зокрема, в місті Тернополі). Завдяки йому розроблено українську військову термінологію, однострій для УГА, топографічні карти. А ще Боберський був редактором часопису "Вісник Державного Секретаріату Військових справ. Серед української діаспори 1919 року за дорученням Державного секретаріату ЗУНР-ЗОУНР Іван Боберський виїхав повноважним представником до США, а в листопаді 1920-го - до Канади для організації допомоги стрілецькому війську. Під час служби за кордоном він постійно підтримував зв'язки з рідним краєм. У 1922—1932 роках проживав у канадському місті Вінніпезі. У 1922—1924 роках був заступником голови й секретарем представництва ЗУНР, а 6 серпня 1923-го до червня 1924 року, через від'їзд Осипа Назарука до США, сам виконував обов'язки очільника представництва ЗУНР у Канаді. Зібрав 50 тисяч канадських доларів для Українського Червоного Хреста. Викладав історію та географію України, редагував українські часописи в Канаді, збирав матеріали для Музею українських переселенців. Коли 1924 року представництво ЗУНР згорнуло діяльність Боберський деякий час працював у власному бюро "Трансатлантик", а 3 грудня влаштувався в корабельну компанію "Кунард". Там він сім років керував українським відділом. Від січня 1925 року Іван Боберський представляв у Канаді львівське Товариство опіки над українськими емігрантами. Був редактором його канадської філії Товариство опіки ім. св. Рафаїла, основна діяльність якої припала на 1925—1931 роки. Перебуваючи в Америці, Боберський брав активну участь у житті української діаспори. Його діяльність була різноманітною — від популяризації у пресі діяльності керівника школи українського танцю Василя Авраменка в Нью-Йорку до збору матеріалів про українські часописи, книгарні, друкарні, українські школи на американській землі та проведення статистики української еміграції. Підсумком цієї праці став "Літопис канадських українців. Не полишав Боберський і видавничої діяльности. За його редакцією вийшли альманахи «Нове поле» (1927), «Прерія» (1928), «Кленовий лист» (1929). Статті професора виходили як в українських періодичних виданнях США і Канади, так і у львівських часописах («Діло», «Нова зоря»). Боберський зібрав велику колекцію фотографій, що нині зберігається в Українській бібліотеці його імені у Вінніпезі. 1928 року Іван Боберський вперше за 10 років і востаннє в житті побував у Львові. Поїздка тривала з 15 лютого по 3 березня. За цей час зустрівся з багатьма діячами українських громадських організацій "Сокіл-Батько", "Пласт", "Українська бесіда". 19 лютого відбулась урочиста зустріч з членами "Сокола-Батька" в стінах сокільської домівки. 1932 року перебрався з Канади до тодішньої Югославії, де мешкав у маленькому містечку Тржичі (нині — Словенія; звідти була родом його дружина Йосифина) аж до самої смерти. Там він відновив тісні зв'язки з рідною Галичиною, але й не поривав з канадськими українцями. У грудні 1933 року Боберського обрали почесним головою Союзу українських сокільських організацій за кордоном. Іван Боберський, 1936 рік. 1936 року відвідав зимові та літні Олімпійські ігри в Німеччині. Надіслав звідти низку репортажів до часописів «Сокільські Вісти» та «Діло». 1946 року померла дружина Йосифина. Останні роки Іван Боберський хворів на туберкульоз. Помер 17 серпня 1947 року у Словенії. Похований на кладовищі у місті Тржичі в родинному гробівці Поллаків, родичкою яких була його дружина. Вшанування * На відзначення 70-річчя з часу заснування Львівського державного університету фізичної культури рішенням Міністерства освіти і науки України вишу було надане почесне ім'я видатного діяча українського гімнастичного і спортивного руху, «Батька українського тіловиховання», професора Івана Боберського. * 27 вересня 2013 року, на засіданні XXXIV сесії Дрогобицької міської ради, було ухвалено рішення про надання Дрогобицькій дитячо-юнацькій спортивній школі імені Івана Боберського. 20 жовтня 2022 року вулицю Механізаторів у місті Дрогобич було перейменовано на вулицю Івана Боберського. * 26 вересня 2016 року в головному корпусі Львівського державного університету фізичної культури урочисто відкрито пам'ятну дошку з нагоди присвоєння університетові почесного імені Івана Боберського. * У рідному селі Івана Боберського, в Доброгостові, відкрито меморіальну кімнату-музей у приміщенні місцевої школи. * 23 вересня 2020 року на його честь відкрито пам'ятну дошку в словенському місті Тржич, де він проживав з 1932 року до смерті. Вибрана бібліографія Боберського * Боберський І. Забави і гри рухові. Львів, 1904. 31 с. * Боберський І. Забави і гри рухові. Часть ІІ. Вісїмнайцять гор мячевих. Львів: Накладом товариства «Сокіл», 1905. 29 с. * Боберський І. Забави і гри рухові. Часть ІІІ. Копаний мяч. Львів, в друкарні Наукового товариства імені Шевченка: Накладом товариства «Сокіл», 1906. 36 с. * Боберський І. Впоряд. Львів, 1909. 58 с. * Боберський І. Забави і гри рухові. Ч. IV. Ситківка. Львів, 1909. 47 с. * Боберський І. Лавчина і щеблівка. Львів, 1910. 16 с. * Боберський І. Нові шляхи до тїлесного вихованя. Львів: Накладом «Сокола-Батька», 1911. 8 с. * Боберський І. Прилюдні вправи. Ч. 2. Вправи вільноруч. Четверте видання. Львів: Накладом «Сокола-Батька», 1911. 20 с. * Боберський І. Прорух. Львів, 1912. 15 с. * Боберський І. Рядові вправи. Звіт дирекції ц. к. академічної ґімназиї у Львові за шкільний рік 1908/1909. Львів: Накладом наукового фонду, 1909. С. 3–58. * Наші Стрільцї в рік по Шевченківськім здвизї 28 червня 1914. / Зладив Іван Боберський. Відень: Накладом Української Боєвої Управи, 28 червня 1915 р. 112 с. (Бібліотека УБУ, ч. 1). * Сьпіваник Українських Сїчових Стрільцїв / Уклав Іван Боберський. Відень: Заходом «Артистичної Горстки», Накладом «Центральної Управи Українських Сїчових Стрільцїв», 1918. 128 с. * Боберський І. Вправи палицями і списами. ІІ наклад. Львів, 1927. 16 с. * Боберський І. Вправи хоруговцями. ІІ наклад. Львів, 1927. 15 с * Боберський І. Два вечері Авраменка. Вінніпеґ, 1927. 11 с. * Боберський І. Українське сокільство (1894–1939). Львів: Видавець «Сокіл-Батько», 1939. 16 с. (Сокільська бібліотека, ч. 7). * Боберський І. Помічення про англійський Пласт. Львів: Видавець Сокіл-Батько, 1939. 18 с. («Сокільська бібліотека», ч. 18). * Боберський І., М. Т. Гайдучок С., Д. Н. Навроцька Д..Вільноручні вправи. Краків: Українське видавництво, 1940. 86 с. (Бібліотека «Дорога», ч. 5). * Боберський І. Рухові забави та ігри / Упоряд. Євген Приступа. Львів, 1994. 65 с. * Щоденник 1918—1919 рр. / І. Боберський; упоряд.: Ю. А. Мицик; НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Київ: Києво-Могилянська акад., 2003. 259 с. Див. також * Спортове товариство «Україна» * УСК (футбольний клуб) * Володимир Лаврівський * Йозеф Кленка Примітки Бібліографія про Боберського Монографії * * Марунчак М. Студії до історії українців Канади / М. Марунчак; Укр. Вільна Акад. Наук. — Вінніпег: Printed by Trident Press Ltd., 1973. — Т. 5: Розвідки та документи міжвоєнної доби. — 299 с. : іл. (Збірник заходознавства / Укр. Вільна Акад. Наук ; т. 12). * Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту / Зб. наук. пр. за ред. Єрмакова С. С. — Харків-Львів: ХДАДМ (ХХПІ), 2003. — № 15. — 168 с.

Богомолець Олександр Олександрович Олекса́ндр Олекса́ндрович Богомо́лець — український учений-патофізіолог. Основоположник української школи патологічної фізіології, ендокринології і геронтології, організатор української науки. Засновник перших в Росії і Україні науково-дослідних закладів медичного профілю. Дійсний член (з 1929) і президент (з 1930) УАН (з 1936 — АН УРСР), академік (з 1932) і віце-президент (з 1942) Академії наук СРСР, академік Академії наук Білоруської РСР (з 1939), почесний академік Академії наук Грузинської РСР (з 1944), дійсний член Академії медичних наук СРСР (з 1944). Депутат Верховної Ради СРСР 1-го та 2-го скликань. Депутат і заступник голови Верховної Ради УРСР 1-го скликання. Очолював створені ним Інститут експериментальної біології та патології та Інститут клінічної фізіології АН УРСР. Опрацював ефективну методику впливу на сполучну тканину за допомогою винайденої ним антиретикулярної цитотоксичної сироватки, відомої у цілому світі як стимулятор функцій сполучної тканини. Автор численних праць з ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету та алергії, раку, старіння організму тощо. Ранні роки Олександр Олександрович Богомолець був другою дитиною в сім'ї лікарів і революціонерів — земського лікаря Олександра Михайловича Богомольця (1850—1935) і його дружини Софії Миколаївни Богомолець (1856—1892) з дому Присецьких гербу «Новина». Старший брат — Микола — помер у дитинстві. Сашко Богомолець із батьком перед подорожжю до Сибіру на побачення з матір'ю. Київ, 1890—1891 рр. Олександр Богомолець-молодший народився в Лук'янівській в'язниці Києва, де під слідством перебувала його мати в справі радикальної народницької організації лівого спрямування «Південно-російський робітничий союз». Невдовзі після пологів сина забрали від матері і віддали на виховання до маєтку Климове свого дідуся — Миколи Максимовича Присецького. Софія отримала вирок — десять років каторги в Забайкаллі. Малий Сашко зміг побачити матір тільки через десять років, коли Олександру Михайловичу Богомольцю нарешті дозволили побачення з Софією. На той момент вона була вже безнадійно хвора на сухоти. Після повернення із Забайкалля деякий час живе з батьком у Ніжині. Протягом року навчався у чоловічій гімназії при Історико-філологічному інституті князя Безбородька (раніше — Гімназія вищих наук, зараз — Ніжинський державний університет ім. Гоголя). До цього початкову освіту отримував удома. За успіхи в навчанні Саша Богомолець був нагороджений похвальним листом і книгою І. Тургенєва «Записки мисливця». З дитинства Сашко захоплювався читанням. У 1895 році батько і син Богомольці переїхали до Кишинева, де жили у рідного брата Олександра Михайловича — Михайла Михайловича Богомольця. Олександр продовжив навчання в Кишинівській гімназії, але на передостанньому році його відрахували з офіційним формулюванням «за небезпечний напрямок думок». З великими зусиллями його влаштували до 1-ї Київської чоловічої гімназії, яку юнак закінчив із золотою медаллю. Репутацію «неблагонадійного» він підтвердив і в Київському університеті Святого Володимира, куди поступив 1900 року. Навчався спочатку на юридичному, збираючись стати адвокатом-криміналістом, а потім на медичному факультеті. Там Олександр брав участь у русі за права студентів. Не вбачаючи можливості продовжувати навчання в Києві і, очевидно, не бажаючи підставляти під удар батька, за яким зберігався поліційний нагляд, Олександр Богомолець перевівся на медичний факультет Новоросійського університету в Одесу. Першу наукову роботу опублікував на другому курсі університету — «До питання про будову і мікрофізіологію бруннерових залоз» (1902 рік). На кінець навчання Олександра Богомольця в Одеському університеті в його послужному списку нараховувалося п'ять наукових робіт. О. Богомолець після закінчення Одеського Новоросійського університету. 1907 рік Під час навчання, а також після закінчення університету (1907 рік) працював на кафедрі загальної патології під керівництвом передових вчених того часу В. В. Підвисоцького, О. Ф. Маньківського, Л. О. Тарасевича, М. Г. Ушинського і В. В. Вороніна. У 1909 році під керівництвом професора Володимира Вороніна захистив у Імператорській військово-медичній академії (Петербург) докторську дисертацію «До питання про мікроскопічну будову і фізіологічне значення надниркових залоз у здоровому і хворому організмі». Одним з опонентів на захисті був відомий російський фізіолог академік І. П. Павлов, який дав високу оцінку роботі молодого ученого. Олександр Олександрович Богомолець став наймолодшим у Російській імперії доктором медицини — на момент захисту йому було 28 років. Того ж року Олександр Богомолець був обраний приват-доцентом кафедри загальної патології медичного факультету Новоросійського університету (нині – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова)(Одеса). Невдовзі після захисту він одружився з Ольгою Георгіївною Тихоцькою (1891—1956 роки) гербу «Наленч». У подружжя народився син Олег (1911—1991 роки). 1911 року був відряджений на стажування в Париж на кафедру фізіології в Сорбонні для отримання професорського звання. Після повернення (того ж року) призначений екстраординарним професором кафедри загальної патології і бактеріології медичного факультету Саратовського університету. «Саратовський» період У Саратові Олександр Богомолець та його учні та послідовники заклали основи нової галузі в медичній науці — патологічній фізіології, створивши відповідну кафедру. Олександр Богомолець сам набрав штат і закупив за власні кошти наукові прилади (частину обладнання привіз із Франції). На момент відкриття нового навчального року кафедра, очолювана доктором Богомольцем, була вже повноцінною дослідницькою структурою. Олександр Богомолець також розпочав викладацьку діяльність. Його лекції завоювали популярність серед студентства. Олександр Богомолець організував також кафедри мікробіології і загальної патології в агрономічному та ветеринарному інститутах Саратова. У 1917 році доктор Богомолець очолив саратовські Вищі жіночі медичні курси. Жовтневий переворот 1917 року Олександр Богомолець сприйняв позитивно — як і багато з представників ліберальної інтелігенції, серед яких самодержавство було непопулярним. У доктора Богомольця, крім того, був і свій рахунок до царизму — смерть матері. Під час громадянської війни Олександр Богомолець сам запропонував представникам нової влади комплекс протиепідемічних заходів (Саратову і всій губернії тоді загрожували холера і епідемічний висипний тиф). Був старшим епідеміологом Саратовського губернського відділу охорони здоров'я, членом комісії з боротьби з тифом та консультантом-епідеміологом санітарного відділу Південно-Східного фронту Червоної Армії. У жовтні 1918 року, продовжуючи завідувати кафедрою в Саратовському університеті, професор Богомолець створив свою першу науково-дослідну установу — Державний інститут мікробіології та епідеміології Південного Сходу Росії («Мікроб»). Це був також перший у Росії медичний науково-дослідний заклад. Інститут «Мікроб» успадкував розробки проти чуми, холери, сибірки, які проводили в Петербурзі, в так званому Чумному форті — все обладнання і препарати звідти були перевезені в Саратов. 1923 року організував у Саратові першу в СРСР протималярійну лабораторію. У Саратові розпочав роботу над першим у світі підручником з патофізіології. В основу підручника ліг курс лекцій для студентів університету. Робота над цим підручником тривала до кінця життя доктора Богомольця. З «Короткого курсу патологічної фізіології», опублікованого 1921 року, підручник у підсумку розрісся до п'ятитомника. За цю роботу Олександру Богомольцю була присуджена Сталінська премія (1941 рік). У 1934 році одна з редакцій посібника вийшла українською мовою. У Саратові Олександр Богомолець зробив також свій найважливіший винахід, створив імунну цитотоксичну антиретикулярну сироватку, яка прискорювала загоєння ран і активізувала імунну систему людини. «Сироватку Богомольця» успішно застосовували для лікування інфекційних ускладнень ран і переломів. Під час радянсько-німецької війни 1941—1945 років її особливо потребували радянські польові та евакуаційні госпіталі. «Московський» період 1925 року доктор Олександр Богомолець був призначений завідувачем кафедри патологічної фізіології 2-го Московського університету. У Москві він створив відділення експериментальної патології в Інституті з вивчення вищої нервової діяльності при Комуністичній академії. Олександр Богомолець узяв участь у створенні першого в світі Інституту гематології та переливання крові (нині — Гематологічний науковий центр Росздраву), який очолив після смерті його першого директора — Олександра Олександровича Богданова (1873—1928 роки). Там під його керівництвом була розроблена унікальна методика консервації донорської крові, яку й досі застосовують практично без змін. Тоді ж Олександр Богомолець та його учні встановили універсальний донорський характер першої групи крові. Цим інститутом Богомолець продовжував керувати до 1931 року, вже будучи президентом Академії наук УРСР. У Москві Олександр Богомолець створив також онкологічну лабораторію при Московському міськздороввідділі і взяв активну участь у створенні Інституту функціональної діагностики й експериментальної терапії. У цей період написав праці «Вступ до вчення про конституції та діатези» (два видання, 1928 рік), «Криза ендокринології» (1927 рік), «Загадка смерті» (1927 рік), «Про вегетативні центри обміну» (1928 рік), «Набряк. Нарис патогенезу» (1928 рік), «Артеріальна гіпертонія. Нарис патогенезу» (1929 рік). У Москві Олександр Богомолець значно переробив і розширив підручник «Патологічна фізіологія» (3-є видання, 1929 рік). Президент Академії Наук УРСР Українська редакція підручнику Олександра Богомольця з патофізіології. Національний музей історії медицини, Київ У 1930 році Олександра Богомольця обрали президентом Академії Наук УРСР. Переїхавши з групою учнів до Києва, створив Інститут експериментальної біології та патології Наркомату охорони здоров'я УРСР та Інститут клінічної фізіології АН УРСР. Під будівництво останнього виділили 2,661 га землі в центрі Києва. Після смерті вченого обидва інститути об'єднали в Інститут фізіології АН УРСР (1953). Новообраний президент АН УРСР провів повну перебудову її структури: на базі розрізнених кафедр і лабораторій створили цілі науково-дослідні установи (інститути). До роботи в них були залучені молоді перспективні вчені. Структура АН України, яку заклав Олександр Богомолець, у загальних рисах зберігається й досі. У Києві Олександр Богомолець заснував «Медичний журнал АН УРСР». Організовував щорічні широкі наукові конференції з найактуальніших проблем медицини, брав участь у редагуванні багатьох наукових збірників. У 1941 році, за кілька місяців до початку Німецько-радянська війна, Олександр Богомолець створив Київський диспансер боротьби з передчасною старістю. На його базі пізніше був утворений Інститут геронтології. За два роки до створення диспансеру академік випустив брошуру «Подовження життя», в якій науково обґрунтував можливість і реальність тривання людського життя протягом 100 і більше років. Деякі ідеї, викладені в ній, Олександр Богомолець почав розробляти ще в Саратові. У підсумку Олександр Богомолець перетворив Київ на один із найпрестижніших наукових центрів СРСР. Олександр Богомолець очолював Академію наук УРСР в нелегкі роки сталінських репресій. Порятунком від НКВС йому були зобов'язані відомий український демограф Михайло Птуха, основоположник української економічної географії Костянтин Воблий, математик Микола Крилов, фізик-ядерник Олександр Лейпунський, який створив перший в СРСР ядерний реактор на швидких нейтронах. Олександр Богомолець також зміг, хоча й не надовго, відстрочити арешт видатного українського історика і сходознавця Агатангела Кримського. Після війни академіку вдалося добитися звільнення з тюрми чоловіка своєї двоюрідної сестри, актриси Наталії Михайлівни Богомолець-Лазурської (1880—1958 роки), — відомого літературознавця Володимира Лазурського, який дружив з послом Італії під час німецько-румунської окупації Одеси. Громадянський подвиг академіка Олександра Богомольця стає зрозумілим ще й тому, що він і сам був на волосок від загибелі. Причиною тому була його «неблагополучна» щодо походження рідня. Двоюрідний брат президента АН УРСР, Вадим Михайлович Богомолець (1878—1936 роки), був генерал-хорунжим Української Держави при гетьмані Павлі Скоропадському. З початком радянсько-німецької війни Академію наук УРСР евакуювали до Уфи. Там О. Богомолець провів широку реорганізацію української науки для потреб воєнного часу. Разом з академіком Миколою Бурденком створив Академію медичних наук СРСР. Навесні 1944 року Олександр Богомолець повернувся до Києва, де очолив роботи з відновлення Академії наук УРСР. Олександр Богомолець захоплювався музикою та полюванням. «Батько казав, що після науки він найбільше любить музику і живу природу. — згадував син Олександра Богомольця Олег. — Особливо він цінував Петра Чайковського. Шоста фортепіанна симфонія була пов'язана у нього зі спогадами про матір. Коли будинок занурювався у сон, батько сідав за роботу і трудився до ночі. І весь цей час у нього в кабінеті тихо-тихо звучала музика. Такий режим він підтримував довго». Могила Олександра Богомольця Останні роки життя. «Посмертні» репресії У середині жовтня 1943 року в Олександра Богомольця стався розрив плеври і спонтанний пневмоторакс на тлі давнього туберкульозу, яким він заразився ще в дитинстві від матері на каторзі. Ситуація ускладнювалася тим, що Олександр Олександрович, незважаючи на туберкульоз, багато курив. Повторний пневмоторакс трапився в липні 1946 року на дачі. Спроби друзів і колег зупинити хворобу виявилися безуспішними. 17 липня 1946 академік Олександр Богомолець продиктував останні розпорядження синові, Олегу Олександровичу, а 19 липня о 22 годині 15 хвилин його не стало. Похований академік в парку, посадженому ним і його учнями, біля будинку, де він жив. До місця поховання академіка везли вулицями ще не відновленого після бомбардувань Києва з військовими почестями — на артилерійському лафеті. Меморіальні дошки на будинку, де жив і працював академік О. О. Богомолець в Києві Смерть академіка Богомольця розлютила Сталіна. Радянський диктатор, який цікавився ідеями президента української Академії Наук, сподівався, що той запропонує йому рецепт якщо не безсмертя, то тривалого довголіття. Тому колеги і родичі академіка зазнали гонінь. Влітку 1950 року в Києві відбулося виїзне засідання Академії Наук СРСР і Академії Медичних Наук СРСР в Києві. На ньому вчення Олександра Богомольця про роль сполучної тканини у формуванні імунної системи людини було назване «антинауковим». Жодні аргументи наукового характеру не наводилися. Вченому посмертно ставили в провину насадження ідеалістичного світогляду і намагання сплюндрувати вчення Івана Петровича Павлова — того самого, хто дав молодому дисертанту Богомольцю путівку в наукове життя і високо цінував його як дослідника. Засновані Олександром Богомольцем Інститут експериментальної біології і патології та Інститут клінічної фізіології опинилися під загрозою знищення. Ситуацію врятував парторг Інституту експериментальної біології і патології, який виявився порядною людиною і зміг переконати українське партійне начальство в абсурдності звинувачень. Однак засновані академіком Богомольцем інститути всі ці роки не працювали. Відновили вони свою роботу лише після смерті Сталіна. Родина У Олександра Олександровича і Ольги Георгіївни Богомольців був єдиний син — Олег Олександрович Богомолець (1911–1991) — український патофізіолог, член-кореспондент Академії Наук УРСР, заслужений діяч науки і техніки УРСР. Двоюрідний брат — Богомолець Вадим Михайлович (1878–1936 роки) — військовий діяч УНР, військово-морський дипломат, представник УНР у Румунії. Донька Олега Олександровича, Катерина Олегівна (1939–2013 роки) — професор кафедри патологічної анатомії Національного медичного університету ім. Богомольця. Працювала анестезіологом в Інституті туберкульозу і грудної хірургії під керівництвом академіка Миколи Амосова. Її сестра, Олександра Олегівна (нар. 1958) — дитячий лікар-реаніматолог, нині на пенсії. Завідує квартирою-музеєм Олександра Олександровича Богомольця. Донька Катерини Олегівни — Ольга Вадимівна Богомолець (нар. 1966) — українська співачка, лікар, громадський діяч, заслужений лікар України, доктор медицини, професор Київського національного медичного університету ім. Богомольця; засновниця історико-культурного комплексу «Замок Радомисль» з єдиним у Європі Музеєм української домашньої ікони. Науковий внесок Меморіальна дошка О. О. Богомольцю на фасаді будівлі інституту фізіології НАНУ в Києві Праці академіка Богомольця сприяли розвиткові практично всіх галузей патологічної фізіології. Вони стосувалися питань ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету й алергії, раку, патології кровообігу (зокрема гіпертонії), патогенезу шоку, механізму дії переливання крові, старіння організму тощо. Основною ідеєю багатьох праць Олександра Богомольця є висунуте ним положення про те, що виникнення, перебіг і кінець захворювання залежать не тільки від причини, яка викликала хворобу, а й від здатності організму до опору, тобто від його реактивності. Остання, на думку академіка, зумовлюється станом нервової системи і сполучної тканини. Олександр Олександрович Богомолець створив учення про фізіологічну систему сполучної тканини, до якої включав різноманітні сполучнотканинні клітини та міжклітинні утворення. Він вважав, що така система виконує в організмі кілька функцій: захисну (фагоцитоз і утворення антитіл), пластичну (загоювання ран, виразок, зростання переломів кісток тощо) і трофічну (участь в обміні речовин). Велике значення мали праці академіка Богомольця, присвячені переливанню крові. У них доведено, що переливати кров доцільно не лише за її нестачі, а й з метою підвищення реактивності організму. Найважливішим напрямком творчих пошуків вченого стало вчення про сполучну тканину, її морфогенез, клітинні компоненти та безклітинні структури, їх участь і роль у фізіологічних і патологічних процесах в організмі як цілому. Він встановив, що сполучна тканина утворює в організмі своєрідну систему зі складними функціональними проявами, а її гістологічні елементи надзвичайно різноманітні. Ця так звана неоформлена тканина населена різними активними клітинними елементами. Богомолець запропонував нову оригінальну концепцію сполучної тканини як фізіологічної системи, що відіграє важливу роль у життєдіяльності організму. Як зазначає Ігор Шаров у своїй книжці «100 видатних імен України», створивши свою концепцію і показавши значення її реактивних можливостей при деяких патологічних процесах, учений писав: «Фізіологічна система сполучної тканини, яка в своєму стані відбиває стан інших фізіологічних систем, є тією ареною, на якій розігруються патологічні процеси. Зі сказаного зрозуміло, що немає і не може бути захворювання організму, в розвитку і перебігу якого фізіологічна система сполучної тканини не брала б особливо діяльної участі. Ось чому можливість тримати реактивність фізіологічної системи сполучної тканини, її пластичні, трофічні і захисні функції на належній висоті є одним із найістотніших завдань патогенетичної терапії». Запропонована Богомольцем антиретикулярна сироватка вплинула не лише на збудників інфекції та їх токсини, а й на реактивність фізіологічної системи сполучної тканини, від стану якої значною мірою залежить знищення мікробів та їх токсинів при будь-якій інфекції. Показання до застосування антиретикулярної цитотоксичної сироватки визначалися не причиною захворювання, а станом реактивності фізіологічної системи сполучної тканини організму. Вчення Богомольця про фізіологічну систему сполучної тканини сприяло виникненню ряду нових наук, наприклад, алергології, а також різноманітних модифікацій вчення про імунітет, яким зараз надається важливого значення. Це вчення надало цілісності і багатьом іншим науковим досягненням О.О. Богомольця, як-от його розробкам проблем довголіття організму. В останні роки життя Олександр Богомолець багато уваги приділяв питанням старіння організму. Як і Ілля Мечников, вважав, що людина за своєю природою може жити 125—150 років; старіння, що наступає у 60—70 років, — передчасне і зумовлене несприятливими умовами життя та захворюваннями. Нагороди * Заслужений діяч науки УРСР (1943 рік) * Лауреат Сталінської премії (1941 рік) * Герой Соціалістичної Праці (1944 рік) * Нагороджений двома орденами Леніна, іншими орденами та медалями. Вшанування пам'яті О. О. Богомолець на поштовій марці Пошти СРСР 1953 року Академія наук УРСР заснувала Премію імені О.О. Богомольця, яку вручає Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України за видатні досягнення в галузі технічної фізіології та патофізіології. Вулиця Академіка Богомольця у різних містах України. Вулиця Академіка Богомольця у Києві. Вулиця Богомольця у Львові. У 2015 році у Броварах вулицю Боженка перейменували на вулицю Академіка Богомольця. На честь вченого названий дендрологічний парк, розташований на вулиці Академіка Богомольця, 2, що у Печерському районі міста Києва. Парк був закладений у 1930-х роках за ініціативою і безпосереднього керівництва академіка Олександра Богомольця. Праці * Основи патологічної фізіології, т. 1—5. За ред. О. О. Богомольця. К., 1941 * Продовження життя. К., 1940 * Избранные труды, т. 1—3. К., 1956—58. Див. також * Премія НАН України імені О.О. Богомольця * Богомольці * Богомолець Олег Олександрович * Микола Федорович Богомолець * Пйотр-Тадеуш Богомолець * Анджей Богомолець Примітки Джерела * Богомолец А. А. Основные направления моих работ. — АП, 1947, № 3. * Богомолец А. А. Продление жизни. — Киев, АН УССР, 1940 * Виленский Ю. «Неизвестный Богомолец». — «Зеркало недели», № 14\1999 г. * Кавецкий Р. Е. Послесловие // Богомолец А. А. Избранные труды, т. 3. — К., 1958 * Кот С. Кучерук О. «Національний пантеон». «Зовнішні справи», № 9, 2007 р. — С. 50-52 * Мартич Ю. Олександр Богомолець. — К., 1951 * Нічик В. М. Філософські основи наукових праць О. О. Богомольця. — К., 1958 * Сиротинин И. Н. Академик Александр Александрович Богомолец. — К., 1957 * Хурса В. Славетні у гоголівському краї. — Полтава, 2009 * Ігор Шаров. 100 видатних імен України. – К.: АртЕк, 2004. ISBN 966-505-218-7 Посилання * Богомолец Александр Александрович Сайт РАН * Українська-інтернет енциклопедія * Юрій Рудницький. Небезпечні родичі академіка Олександра Богомольця // Історична правда, 5.08.2011 * Продовження життя / акад. О. О. Богомолець; Академія наук УРСР. – Київ: Вид-во Академії наук УРСР, 1940. – 120 с.

Миха́йло Льво́вич Бойчу́к (30 жовтня 1882, Романівка, Теребовлянський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина — 13 липня 1937, Київ, Українська РСР, СРСР) — український художник, маляр-монументаліст, засновник самобутньої школи українського мистецтва «бойчукізм», лідер групи «бойчукістів». Член Наукового товариства імені Шевченка (1912), Українського наукового товариства (1917). Один із засновників монументального мистецтва України XX століття. Представник Розстріляного відродження. Брат художника Тимофія Бойчука, батько журналістки Ганни Бойчук-Щепко. Життєпис Ранні роки Соціолог В. Старосольський за метричним записом у церковній книзі встановив точну дату народження митця — 30 жовтня 1881 року. Його рідне село Романівка — глухий закуток за 18 кілометрів від Теребовлі. Батько — рільник, підписував свої листи Лев або Левонтій. Мати — Ганна, дочка Андрія. Після її смерті (9 квітня 1907 р.) батько одружився вдруге. Від першого шлюбу він мав дітей Михайла, Івана, Дмитра, Марію, Тимка, Катерину та Юлію, від другого — Олену й Розалію. Родина посідала 14 моргів поля. Хата згоріла після війни, і згодом її розібрали, — разом із нею пропали ранні малюнки Михайла. 1898 року майбутній митець прибув до Львова для навчання в малярській школі. Навчався в студії Юліана Панькевича у Львові. Підтриманий Науковим товариством ім. Т. Шевченка на чолі з М. Грушевським (з 1912 року сам стає членом товариства), на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького він навчався у Віденській академії мистецтв, потім — у Леона Вичулковського в Краківській. Закінчивши академію із срібною медаллю, поїхав вчитися до Мюнхенської академії, потім на кілька років — до Парижа, де він стає одним із засновників української громади. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився у народне примітивне мистецтво. Відвідини Парижа Опинившись 1908 року в Парижі — столиці тодішнього мистецького життя Європи — М. Бойчук в оригіналах вивчає творчість Сезанна, Ренуара, ознайомлюється з Пікассо. Ці майстри остаточно ствердили його сумніви щодо академічної рутини офіційної школи. Вони приваблюють його аналізом художньої культури сучасного й минулого, а також простого й виразного мистецтва примітиву. Разом з тим Бойчука не захоплюють індивідуалістські, роз'єднані формальні пошуки. Саме в Парижі у нього «виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас». М. Бойчук замислюється над вагою колективності в мистецтві (йшлося не лише про колективність сприймання, щоб твори стали колективною власністю, а й про колективну творчість). Так він прийшов до ідеї монументалізму. Своїх послідовників, а потім і учнів Бойчук переконував: Група митців, так званих «бойчукістів», що утворилася під його началом (Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно. Студіюючи в Парижі історію мистецтв, художники невдовзі прийшли до орієнтації на Візантійське мистецтво й мистецтво Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості (М. Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва). Разом, у паризькому «Салоні незалежних», вони почали й виставлятись під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва». 1909 року він засновує тут майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи. Про чергову таку виставку, в якій взяли участь понад дві тисячі авторів, петербурзький елітарний журнал «Аполлон» 1910 року писав: У Парижі Михайло Бойчук одружився із Софією Налепинською. У 1910—1911 роках він бував також в Італії, де вивчав твори монументального мистецтва, передусім періоду проторенесансу, опановував різні технічні прийоми в темпері та фресці. Повернення У 1911—1912 роках Михайло Бойчук проживав у Львові. Працював над монументальними розписами у м. Ярослав (нині Польща), реставрував ікони в Національному музеї у Львові, розписав церкву монастиря монахинь Василіянок у с. Словіта (нині Золочівського району Львівської області), намалював ікону «Покрова Богородиці», автопортрет та ін. На запрошення Російського археологічного товариства провів реставраційні роботи в храмі в с. Лемешах Чернігівської губернії (1912—1914). Під час Першої світової війни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати напівголодного існування. А коли в Києві заходились організовувати Українську академію мистецтв (1917), з-поміж найчільніших митців тодішньої України на її професора обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 року він працює у Києві. Реставрував кілька творів у збірці Богдана Ханенка, запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софійського собору (1919), 1924 року відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові. З того ж 1924 року він — професор Київського художнього інституту. Михайло Бойчук узяв участь у монументальній пропаганді, очолив перші державні майстерні. Його група розписала агітпароплав «Більшовик», Луцькі казарми в Києві (1919), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр під час першого Всеукраїнського з'їзду представників волосних виконкомів (1919), навесні 1921 року на запрошення уряду УРСР оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923 року, виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935). У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близький із мексиканським митцем Дієго Ріверою. Крім того, з 1909 року М. Бойчук працював у галузі графіки. Відомі обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки (Львів, початок XX ст.), плакати «Шевченківське свято» та «Несіть подарунки Червоній Армії» (обидва з 1920). Разом з учнями він виконав серію обкладинок для черкаського видавництва «Сіяч» (1918, друкувалися за підписом «Робітня Бойчука» та анонімно), а також є автором ряду станкових творів «Збори жіночого активу» (1929), портретів Б. Лепкого та С. Жеромського (початок XX ст.), театральних декорацій для постановок «Молодого театру» в Києві («Йоля» Ю. Жулавського, «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Винниченка — обидва 1918 року), ескізів багатофігурного гобелена «Обжинки» (1935). Асоціація революційного мистецтва України Наприкінці 1925 року в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об'єднувала бойчукістів. АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралістичний реалізм. Бойчукісти прагнули до національної своєрідності українського мистецтва. Ці ідейно-художні принципи не вкладалися в канонізовані рамки «радянського мистецтва», викликали з боку «войовничих соціалістів» звинувачення у спотворенні образів радянських людей, соціалістичної дійсності. До того ж ще дошкуляла недоброзичливість інших митців, продиктована групівщиною. Останнє змусило Михайла Бойчука 1931 року залишити Київ. Спочатку Бойчук викладав у Ленінградській академії мистецтв, був керівником кафедри композиції АМ, а вже 1932 року повертається в Україну — в Харків. Трагічний фінал У листопаді 1926 — травні 1927 Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Німецької держави, Французької республіки, Королівства Італія. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації». 25 листопада 1936 року органи НКВС заарештували Михайла Львовича Бойчука, а 13 липня 1937 року в Києві разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли. Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року також як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука. Посмертна доля Сучасників М. Бойчука дивувала його свідома відмова від участі у виставках. Він же не бачив у цьому потреби, вважаючи, що призначення фресок монументалістів — громадські будівлі й широкі майдани, де вони «експонуються» постійно. Всі фрески Бойчука були терміново заштукатурені після арешту художника. Вже 1952 року згідно з наказом № 2115 Комітету в справах мистецтв фрески були вилучені з Національного музею Львова і знищені. У підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР серед «ідейно шкідливих» експонатів загинуло і 14 творів М. Бойчука: «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитям», «Біля криниці», «Письменниця» та інші. Проте вдалося зберегти деякі твори Михайла Бойчука завдяки львівській художниці Ярославі Музиці, яка з 1914 року (коли М. Бойчук вимушено залишив Львів, покинувши картини у своїй майстерні) зберігала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартості архів. З погляду монументаліста те, що ми можемо бачити зараз у натурі, — лише ескізи, підготовчі начерки до іншого — більшого й барвистішого. Але працю Михайла Бойчука не можна міряти лише кількістю творів (чи створених, чи лише збережених). Крім творів живопису, графіки він виступив як новатор-монументаліст, що створив свою школу в монументальному малярстві, колектив однодумців і послідовників (над розписом приміщень 4 поверхів Луцьких казарм у Києві 1919 р. працювали близько 200 художників). «Навіть на інші, дужчі індивідуальності Бойчук потрафив вплинути так, що головні напрямки сучасного українського мистецтва пішли майже без винятку шляхом монументалізму», — так оцінював роль і значення творчого пошуку цього митця відомий графік і художній критик Павло Ковжун. М. Бойчук підготував плеяду учнів, з яких Тимофій Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антоніна Іванова, Сергій Колос, Оксана Павленко, Іван Падалка, Олександр Мизін, Василь Седляр, Микола Рокицький, Онуфрій Бізюков, Віра Бура-Мацапура (так звані бойчукісти) втілили його творчі ідеї також у кераміці, тканині, книжковій графіці тощо. Зображення Увічнення пам'яті 1991 року у Львові, Києві, Тернополі та інших містах проходила виставка «Бойчук і бойчукісти, бойчукізм». 1990 року засновано Тернопільську обласну мистецьку премію імені Михайла Бойчука. 1992 року в рідному селі Романівка братам Бойчукам встановлено пам'ятник (скульптор Б. Рудий). Іменем братів Бойчуків названо вулиці в Києві, Тернополі, Львові й Теребовлі. 2000 року ім'я Михайла Бойчука надано Київському інституту декоративно-прикладного мистецтва й дизайну. У 2020 році у рідному селі Романівка Теребовлянського району Тернопільської області, дім братів Бойчуків почали реставрувати волонтери за власні кошти. Див. також * Бойчукісти Примітки Посилання * Марко Роберт Стех «Очима культури» № 37. Про Михайла Бойчука та стиль бойчукізму * 100 видатних імен України. Бойчук Михайло Львович * Сергій Білокінь. Михайло Бойчук і його школа * Роботи Михайла Бойчука * Єдина збережена фреска Михайла Бойчука * Михайло Бойчук на сайті НоваМова * Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва. Альбом. 2010. * Boichuk, Mykhailo * Бойчук Михайло Електронна бібліотека «Культура України» * БОЙЧУК Михайло. Монументальний геній Розстріляного Відродження Джерела * Білокінь С., Дуда І. Бойчук Михайло Львович // * Дуда І. Майстер фрески // Вільне життя. — 1982. — 30 жовтня. * Білокінь С. Михайло Бойчук: Джерела й література. — К., 1986. * Білокінь С. З-під неправди // Україна. — 1988. — № 9 (1621). * Білокінь С. Колективізм — пафос творчості Михайла Бойчука // Образотворче мистецтво. — 1988. — № 1. * Білокінь С. Михайло Бойчук у листуванні // Соціалістична культура. — 1989. — № 7 (799). * Юрчишин О. Життя, віддане мистецтву: Листування М. Бойчука. — К., 1990. * Ріпко О. Бойчук і бойчукіста, бойчукізм: Каталог виставки. — Львів, 1991. * Білокінь С. І. Останні тижні Михайла Бойчукв // Розбудова держави. — 1992. — Число 7. * Вони прославили наш край: Бібліографічний посібник. — Тернопіль, 2002. * Білокінь С. І. Бойчук Михайло Львович // * Ковпаненко Н. Бойчук Михайло Васильович // Видатні діячі науки і культури Києва в історико-краєзнавчому русі України: Біографічний довідник. — К. : Інститут історії України НАН України, 2005. — Ч. 1. — С. 84–90. * * Кашуба-Вольвач О., Сторчай О. Майстерня монументального живопису М. Бойчука у першоджерелах. Спогади Оксани Павленко і Василя Седляра // Образотворче мистецтво. — 2008. — № 4. — С. 40–42; 2009. — № 2. — С. 24–29; 2009. — № 3. — С. 132—135. * Кашуба-Вольвач О., Сторчай О. Реставраційна діяльність Михайла Бойчука // Мистецтвознавство України. — 2003. — Вип. 3. — С. 282—287. * Ковальчук О. Митець, педагог-новатор (До 120-річчя від дня народження М. Л. Бойчука) // Українська академія мистецтва: Дослідницькі та науково-методичні праці: Зб. наук. пр. Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. — К. — 2002. — Вип. 9. — С. 250—263. * Ковальчук О. Михаил Бойчук и его школа // «Великие художники» Eaglemoss International Ltd. — 20 * Соколюк Л. Д. Михайло Бойчук та його концепція розвитку українського мистецтва (перша третина ХХ ст.) * Соколюк Л. Д. Графіка Бойчукістів. — Х. : Видання часопису «Березіль»; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 2002. — 224 с. * Соколюк Людмила Михайло Бойчук та його школа. — Харків: Видавець Савчук О. О., 2014. — 386 с. ; 488 іл. * Міщенко Г. Іще раз — бойчукісти і наш час // Образотворче мистецтво. — 1997. — № 1. — С. 43–45. * Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва: альбом / Нац. худож. музей України, Нац. академія мистецтв України, Фонд сприяння розв. Нац. худож. музею України ; кер. проекту: А. Мельник ; авт. тексту і каталогу: Л. Ковальська, Н. Присталенко. — Київ: НХМУ, 2010. — 279 с. * Кашуба-Вольвач О. Профессор М. Л. Бойчук и «бойчукизм»: записки о мастер. монумент. живописи Киев. укр. ака. художеств, руководимой проф. Бойчуком М. / О. Кашуба-Вольвач, О. Сторчай // Образовторче мистецтво. — 2009. — № 3. — С. 132—135. * Кашуба-Вольвач О. Майстерня монументального живопису М. Бойчука у першоджерелах: спогади Оксани Павленко і Василя Седляра / О. Кашуба-Вольвач, О. Сторчай // Образотворче мистецтво. — 2008. — № 4. — С. 40-42. * Білокінь С. Михайло Бойчук у листуванні / С. Білокінь // Соціалістична культура. — 1989. — № 7. — С. 4-5. * Міщенко Г. Іще раз — Бойчукісти і наш час / Г. Міщенко // Образотворче мистецтво. — 1997. — № 1. — С. 42-45. * Білокінь C. Колективізм — пафос творчості Михайла Бойчука / C. Білокінь // Образотворче мистецтво. — 1988. — № 1. — С. 22-24. * Ковальчук, Остап. Геній українського образотворення / Остап Ковальчук // Образотворче мистецтво. — 2002. — № 4. — С. 7–9. * Стеблевський, Богдан. Українське авангардне мистецтво: монументалізм Михайла Бойчука і школи «бойчукістів» / Богдан Стеблевський // Образотворче мистецтво. — 2003. — № 4. — С. 3–7. * Красильникова, Ольга. Михайло Бойчук — театральний художник / Ольга Красильникова // Образотворче мистецтво. — 1995. — Число 1. — С. 10–13. * Білокінь, Сергій. Михайло Бойчук і проблеми монументалізму / Сергій Білокінь // Пам’ятки України. — 1988. — № 2. — С. 10–13. * Ковальчук, Остап. ”Яблуневе древо” / Остап Ковальчук // Образотворче мистецтво. — 2003. — № 2. — С. 2–6. * Кравченко, Ярослав. Символи Григорія Сковороди та Михайла Бойчука у творчій долі Ярослави Музики / Ярослав Кравченко // Образотворче мистецтво. — 2008. — № 4. — С. 43–45. * Кравченко, Ярослав. Школа Михайла Бойчука. Кароль Хіллер: від бойчукізму до авангардових експериментів / Ярослав Кравченко // Артанія. — 2008. — Кн. 10, ч. 1. — С. 51–56. Література * Бойчук та його школа : альбом / С.І. Білокінь. - Київ : Мистецтво, 2016. - 255 с. : іл., портр.

ZX Spectrum Sinclair ZX Spectrum — домашній комп'ютер, розроблений фірмою «Sinclair Research» (Велика Британія), з'явився на ринку в 1982 році. ZX Spectrum було побудовано на базі восьмибітного мікропроцесора Zilog Z80, що мав розвинену систему команд та шістнадцятибітну систему адресації пам'яті. Ранні моделі мали назву ZX81 Colour та ZX82, проте пізніше комп'ютер був перейменований у ZX Spectrum для того, щоб підкреслити кольоровий інтерфейс, на противагу чорно-білій попередній моделі Sinclair ZX81. Серед фанатів розповсюджена назва комп'ютера Speccy ZX Spectrum став першим популярним домашнім комп'ютером у Великій Британії, аналогічний за популярністю Commodore 64 у США. Завдяки низькій вартості — (125 фунтів за модель оснащену 16 КБ пам'яті, та 175 фунтів за модель із 48 КБ) — уже через 17 місяців з початку продаж було продано мільйон комп'ютерів. Низькій вартості сприяли використання побутового касетного магнітофона як зовнішнього накопичувача, та телевізійного приймача як монітора. Популярність Спектрума сприяла розвитку компаній, що займались випуском програмного забезпечення (в першу чергу комп'ютерних ігор), а завдяки великій кількості програмного забезпечення зростала популярність ZX Spectrum. Існувало декілька модифікацій ZX Spectrum, які зокрема різнилися кількістю оперативної пам'яті, наявністю чи відсутністю музичного співпроцесору тощо. На території Радянського Союзу розповсюдження набули численні клони ZX Spectrum, для виготовлення яких використовувались мікросхеми радянського виробництва. Технічні параметри МікропроцесоpNEC µPD780C (клон Z80) на платі оригінального Sinclair ZX Spectrum Материнська плата ZX Spectrum 48K (Серія 3B — 1983) Електронна частина Spectrum'a була розроблена Річардом Альтвассером з Sinclair Research. Дизайнер Рік Діксон був відповідальним за зовнішній вигляд машини. Базований на процесорі Z80 (розробка компанії Zilog), Spectrum початково мав 16 або 48 Кб оперативної та 16 Кб постійної пам'яті. Графічне виведення мало роздільну здатність 256x192 (що, за розміру символів 8x8, відповідало текстовому режиму 32x24) та здійснювалося на звичайний телевізор. При цьому варто зауважити, що користувач мав можливіть призначати кольори лише 64-піксельних блоків (символів), вказуючи кожному колір «чорнила» та «тла» з 15-ьох можливих. У межах блоку зображення складалося з цих двох кольорів. Початково звук лунав лише з вбудованого гучномовця, у наступних моделях з'явилася можливість використовувати аудіосистему під'єднаного телевізора. Програмне забезпечення було написано Стівом Вікером з компанії Nine Tiles, авторів Sinclair BASIC. Задля збереження пам'яті інструкціям Бейсіка відповідали однобайтові коди. Це могло дещо ускладнити введення, тож на клавішах комп'ютера вирішили поставити у відповідність команди мови програмування BASIC. Таким чином користувач мав, наприклад, натиснути клавішу G щоб отримати команду GOTO. Уся подальша інформація в рядку вводилася посимвольно. Моделі Моделі Sinclair Research ZX Spectrum Оригінальний ZX-Spectrum (1982 рік.) Першою моделлю випущеною Sinclair Research (на заводі компанії Timex) став оригінальний ZX Spectrum із гумовою клавіатурою випущений у варіантах із 16 Кб та із 48 Кб пам'яті. У ориґінальних комп'ютерах ZX Spectrum використовувався не процесор ZiLOG Z80, а його клон µPD780C виробництва японської компанії NEC. Існують відомості, що Sinclair Research випустив комп'ютер із недоробленим програмним забезпеченням у ПЗП з надією на його заміну у майбутньому, тому у перших серіях комп'ютерів мікросхема ПЗП була встановлена на «панельку», а у першій партії використовувалась не одноразово програмована мікросхема, а електрично перепрограмована EPROM. Декілька разів за час випуску ZX Spectruma змінювалась плата, і між різними модифікаціями плати є апаратна різниця. Так у ранніх комп'ютерах (Issue 1) була помилка у схемі, яку виправляли уже на етапі збирання комп'ютера шляхом встановлення додаткової мікросхеми на гнучких провідниках, з перерізанням декількох доріжок між процесором Z80 та мікросхемою ULA. Часто у статтях цю мікросхему називають «дохлий тарган» (). У наступній модифікації плати (Issue 2), яка була випущена у вересні 1982 року, помилка була виправлена шляхом невеликої зміни плати та зміни мікросхеми ULA. Проте й у цій версії плати була апаратна помилка, яка вимагала встановлення додаткового транзистора у схемі (який знову встановлювався навісним монтажем). Крім виправлення помилок, плата Issue 2 відрізнялась від попередньої тим, що у комп'ютерів з 16 Кб пам'яті були розпаяні панельки, для розширення пам'яті до 48 Кб. У середині 1983 року випущена нова ревізія плати (Issue 3) та ULA, на цій ревізії виправлено проблеми, що виникали з комп'ютерами при роботі із японськими та німецькими телевізорами. Проте виявилось, що не усі програми, які стабільно працювали на попередніх версіях комп'ютера, стабільно працюють на ZX Spectrum Issue 3, оскільки змінено логіку роботу біта магнітофонного порту. За час виробництва ZX Spectrum було також випущені модифікації Issue 4, Issue 5 та Issue 6, але вони мало чим відрізнялись від Issue 3. До системної шини комп'ютера можна було під'єднати блок ZX Interface 1, а до нього, в свою чергу — накопичувачі ZX Microdrive. ZX Spectrum + ZX Spectrum + В кінці 1984 року було анонсовано нову модель ZX Spectrum +, але різниця між новою моделлю та попередником була невелика. Був змінений корпус, клавіатура, додана клавіша Reset, змінено упаковку та блок живлення. У 1985 році фірма Sinclair Research розпочала приймати заявки на модернізацію ZX Spectrum до ZX Spectrum + (ціна модернізації становила 30 фунтів) та продавати комплекти для самостійної модернізації (ціною 20 фунтів). Крім Великої Британії ZX Spectrum + випускався на заводі Investronica у Іспанії. Ця версія відрізнялась від англійської локалізацією, яку фірма Investronica виконала сама. ZX Spectrum 128 ZX Spectrum 128 (1986 рік.) На виставці Sonimag85, що проходила з 23 по 29 вересня 1985 року у Барселоні фірма Investronica продемонструвала нову модель комп'ютера, ZX Spectrum 128 (кодова назва Derby), яка відрізнялась від попередників обсягом пам'яті, яка тепер становила 128 Кб, наявністю музичного синтезатора AY8912, наявністю вбудованого порта RS232, покращеною якістю зображення, та окрім того, з'явилась можливість підключення телевізора через роз'єм RGB. Для комп'ютера випустили і додаткову клавіатуру Keypad, яка продавалась окремо. В Іспанії нова модель ZX Spectrum 128 надійшла у продаж в кінці 1985 року. Презентація, та початок продаж моделі ZX Spectrum 128 у Великій Британії відбулись лише у лютому 1986 року. Ця модель стала останнім Спектрумом, що випускався компанією Sinclair Research. Моделі Amstrad ZX Spectrum +2 ZX Spectrum +2 ZX Spectrum +2 став першим комп'ютером сімейства Spectrum, випущеним фірмою Amstrad, після купівлі останньою прав на комп'ютери Spectrum та торгову марку Sinclair у 1986 році. Комп'ютер відрізнявся від ZX Spectrum 128 корпусом, клавіатурою, наявністю двох портів джойстика, та вбудованим касетним магнітофоном «Datacorder» (як на моделі Amstrad CPC 464). ZX Spectrum +3 ZX Spectrum +3 ZX Spectrum +3 став наступною моделлю комп'ютера, але містив уже вбудований дисковод для дисків розміром 3 дюйми (не плутати із 3,5 дюйма). Аналогічний вбудований дисковод був присутній і на іншому комп'ютері компанії Amstrad CPC 6128). Касетного магнітофону, який був на попередній моделі, не було. Комп'ютер випускався починаючи із 1987 року, початкова ціна склала 249 фунтів, потім була знижена до 199 фунтів. Ця модель Спектурма єдина, на якій могла запускатися операційна система CP/M. ZX Spectrum +2A та ZX Spectrum +2B ZX Spectrum +2A та ZX Spectrum +2B фактично є модифікаціями ZX Spectrum +2 з невеликими змінами, і були випущені для ринків Тайваню та інших країн. Клони Оригінальний ZiLOG Z80 у керамічному корпусі DIP-40 Т34ВМ1, радянський аналог ZiLOG Z80 використовувався у клонах мікрокомп'ютера ZX Spectrum Популярність ZX Spectrum у Європі призвела до появи численних клонів, що створювались як любителями, так і невеликими фірмами. У Радянському Союзі ZX Spectrum з'явився у кінці 1980-х рр., і майже відразу з'явились клони, випущені спочатку на оригінальному процесорі, а потім і на радянських аналогах Т34ВМ1 та КР1582ВМ1. Одним із клонів комп'ютера ZX Spectrum є Didaktik Gama, що продавались у Чехословаччині з 1987 до 1990 року. Усього було продано більше 60 000 Didaktik Gama, причому схемотехніка та корпус цього комп'ютера повністю повторює оригінальний ZX Spectrum, включаючи оригінальну мікросхему ULA виробництва Ferranti, тому ці машини вважають перемаркованими англійськими комп'ютерами. Велика частина схеми комп'ютера була виготовлена на спеціалізованій мікросхемі ULA (Uncommited Logic Array), що виготовлялась на замовлення та під контролем Sinclair Research фірмою Ferranti. Перші клони виготовлялись на базі ориґінальної мікросхеми, нелегальні поставки яких здійснювались через деякі ремонтні майстерні, оскільки ремонтні майстерні одержували оригінальні мікросхеми для ремонту комп'ютерів. У перших радянських клонах, випущених у середині 1980-тих років, ця мікросхема емулювалась набором із декількох мікросхем середньої та великої інтеграції, проте з часом радянська промисловість випустила спеціалізовану мікросхеми Т34ВГ1 та КА1515ХМ1, що спростило елементну базу клонів комп'ютера ZX Spectrum. Емулятори Більшість сучасних пристроїв, включаючи кишенькові комп'ютери та комунікатори, мають достатню потужність для емуляції Z80. Завдяки великій базі готового програмного забезпечення (переважно ігор) «Sinclair ZX Spectrum» є, можливо, найпопулярнішою платформою, що емулюється у світі. Існує понад півтори сотні емуляторів для всіх поширених операційних систем для ПК, зокрема під архітектуру Windows 32bit, ігрових приставок і мобільних телефонів. 31 серпня 1999 року Amstrad дозволила поширювати вміст постійної пам'яті для комп'ютерів ZX Spectrum, тому емуляція цього сімейства є легальною. Остання офіційна реінкарнація «ZX Spectrum» відбулася в комунікаторі «Amstrad e-m@iler plus», що випускався з лютого 2002 по вересень 2004 року. Компанія «Amstrad» (власник прав на використання торговельної марки «Sinclair ZX Spectrum») позиціонувала емуляцію спектрумівськіх ігор як одну з основних особливостей свого пристрою. Цікаві факти * За внесок у розвиток британської промисловості засновник фірми Sinclair Research Ltd Клайв Сінклер за клопотанням Маргарет Тетчер був нагороджений королевою Великої Британії званням «Лицар королівського Ордена» з присвоєнням звання «сер». * В 1983 році прем'єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер презентувала «ZX Spectrum» японському прем'єр-міністру, як символ британського технологічного прогресу. * Існує кілька «неофіційних» версій ROM для Spectrum 48K, зокрема, ZX Spectrum +4, розроблена Ендрю Оуеном в 2000 році. Див. також * Micro Men Примітки Посилання * Світ ZX Spectrum * Російський форум присвячений спектруму * zx.interface1.net * Planet Sinclair: Computers: ZX Spectrum * Pentagon 1024SL — сучасний варіант комп'ютера на платформі ZX Spectrum * Site dedicated to the design and engineering of a ZX Spectrum clone * Неизвестный Синклер . Константин Свиридов. Переглянуто 5 грудня 2007 року.

: Це стаття про партії в Україні з 1990 року. Для списку партій, створених до 1922 року див. окрему статтю Політичні партії України — політичні партії, які зареєстровані згідно з Законом України «Про політичні партії в Україні». Політична партія — це особливе добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Огляд Україна має багатопартійну систему, і на 1 січня 2022 року в Україні офіційно зареєстровані 370 політичних партій. На виборах до Верховної Ради у 2019 році брали участь 22 політичних партій, 5 з яких стали парламентськими. За результатами виборів, до Верховної Ради IX скликання за партійними списками пройшли шість політичних партій: «Слуга народу» — 43,16 %, «Опозиційна платформа — За життя» — 13,05 %, ВО «Батьківщина» — 8,18 %, «Європейська солідарність» — 8,10 %, «Голос» — 5,82 %. У Верховній Раді представлені 5 партій, кандидати від яких пройшли в загальнодержавному багатомандатному та одномандатних виборчих округах, а також 22 самовисуванців. Через високу чисельність політичні партії нечасто мають шанс отримати владу поодинці, тому раніше вони утворювали блоки для участі на виборах. 17 листопада 2011 року український парламент схвалив закон про вибори, що заборонив участь блоків політичних партій на парламентських виборах. Довіра українського суспільства до політичних партій стабільно низька. Для сучасних українських партій цивілізаційні та геостратегічні орієнтації грають важливішу роль, ніж економічні та соціально-політичні програми, що зумовило появу чіткого поділу партій на проросійської та прозахідної (проєвропейської) спрямованості. Правова база Реєстрацію партій здійснює Міністерство юстиції України, для реєстрації необхідно забезпечити збір підписів не менше 10 тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України. За державну реєстрацію політичної партії необхідно сплатити адміністративний збір у розмірі 140 прожиткових мінімумів для працездатних осіб — станом на січень 2020 року це 317 800 грн. Партія створюється групою громадян України у складі не менш як 100 осіб. Протягом шести місяців з дня реєстрації партія забезпечує утворення та реєстрацію своїх обласних організацій у не менш як у чотирнадцяти адміністративно-територіальних одиницях України. Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на: ліквідацію незалежності України; зміну конституційного ладу насильницьким шляхом; порушення суверенітету і територіальної цілісності України; підрив безпеки держави; незаконне захоплення державної влади; пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; посягання на права і свободи людини; посягання на здоров'я населення; пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їх символіки. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. Основні партії та політичні табори З моменту проголошення незалежності в українському парламенті було існують два основні рухи: * Прозахідні та проєвропейські, здебільшого, ліберальні націонал-демократи Ukraine on its Meandering Path Between East and West автори: Андрій Лужницький та Рябчук Микола Юрійович, Peter Lang, 2009, (стор. 122) які час від часу представляли окремі політики із націоналістичним минулим (наприклад Андрій Шкіль, Андрій Парубій та Левко Лук'яненко). * Проросійська, латентно євроскептична, часто антиамериканська та частково антиліберальна група партій, в якій у 1990-х роках домінувала Комуністична партія України, а згодом Партія регіонів (з кінця 2000-х років до розпаду партії незабаром після Революція гідності 2014 року). Партія регіонів: повернення Змія Горинича , Український тиждень (2 жовтня 2015) Перший рух (згаданий вище) має підтримку переважно від виборців з заходу та центру; другий — з сходу та півдня України. UKRAINE: Yushchenko needs Tymoshenko as ally again by Кузьо Тарас, Oxford Analytica (5 жовтня 2007) Політичні табори Прозахідний, пронатівський, проєвропейський та антиросійський Панування російської та збереження радянської культури, латентні євроскептики, часто антиамериканські та частково антиліберальні погляди Регіональні та місцеві інтереси, політика міського та обласного рівня Парламентські групи, сформовані після виборів, часто за підтримки олігархів і лише з кількома спільними позиціями серед членів Слуга народуЄвропейська СолідарністьВО «Батьківщина»ГолосРадикальна партія Олега ЛяшкаСила і честьУкраїнська стратегія ГройсманаГромадянська позиціяУДАР Віталія КличкаСамопоміч Опозиційна платформа — За життяНаш крайОпозиційний блокПартія ШаріяНаші ПропозиціяБлок Кернеса — Успішний ХарківДовіряй діламВО «Черкащани»Блок Світличної «Разом!»Рідне містоРідне ЗакарпаттяРідний дімБіла Церква разом За майбутнєДовіра Ідеологія Українські партії, як правило, не мають чіткої ідеології, а містять різні політичні групи з різними ідеологічними поглядами. На відміну від західних політиків, цивілізаційні та геостратегічні орієнтації відіграють більш важливу роль, ніж економічні та соціально-політичні програми партій. Це призвело до коаліційних урядів, що було б незвично з точки зору Заходу; наприклад: уряд Азарова, до складу якого входила «Партія регіонів» з фінансовою підтримкою деяких українських олігархів та Комуністична партія України. Також соціал-демократична «Батьківщина» та економічно ліберальна «Європейська партія України» у складі Другого уряду Тимошенко. Зареєстровані партії За реєстром політичних партій Міністерства юстиції України станом на 1 січня 2022 року зареєстровані та досі діють наступні партії. Жирним шрифтом виділено парламентські партії у Верховній Раді IX скликання. Сірим кольором виділені партії, які не брали участі в останніх парламентських, місцевих, президентських виборах. № Дата реєстрації Логотип Повне найменування Попередні назви Керівник Юридична адреса Код ЄДРПОУ 1 5 листопада 1990 Республіканська платформа Українська республіканська партія «Собор», Українська республіканська партія Олег Павлишин Київ, вул. Кирилівська, 63-Д 00049153 2 24 травня 1991 Партія Зелених України Віталій Кононов Київ, вул. Малопідвальна, 12/10, кв. 15 00047728 3 28 червня 1991 Демократична партія України Світлана Костюк Київ, вул. Саксаганського, 133-А 00049963 4 10 жовтня 1991 Ліберальна партія України Петро Циганко Київ, вул. Велика Васильківська, 81, кв. 20 00044351 5 25 листопада 1991 Соціалістична партія України Віктор Заїка Київ, вул. Бажова, 12 00011305 6 3 березня 1992 Селянська партія України Зеновій Холоднюк Київ, вул. Чигоріна, 59 00062294 7 17 липня 1992 Ліберально-демократична партія України Ліберально-демократична партія України «Захищена особистість. Приватне — понад усе!» Яків Гольденберг Київ, вул. Братиславська, 40, кв. 110 00061119 8 30 жовтня 1992 Справжні дії Українська національна консервативна партія Сергій Данилов Запоріжжя, вул. Мінська, 5 00041430 9 23 листопада 1992 Всеукраїнське об'єднання «Черкащани» Християнсько-демократична партія України Анатолій Семинога Київ, вул. Січових Стрільців, 81, оф. 1 00041789 10 26 січня 1993 Конгрес Українських Націоналістів Степан Брацюнь Київ, вул. Хрещатик, 21, прим. 111 00042458 11 1 лютого 1993 Народний рух України Андрій Корнат Київ, вул. О. Гончара, 33 00013209 12 9 лютого 1993 Партія ветеранів Афганістану Українська партія справедливості - союз ветеранів, інвалідів, чорнобильців, авганців Сергій Червонописький Київ, Львівська пл., 8 38202008 13 4 березня 1993 Соціал-демократична партія України Об'єднана соціал-демократична партія України Юрій Буздуган Київ, вул. Панаса Мирного, 27, кв. 50 00013563 14 14 травня 1993 Акцент Віче Ірина Мельник Київ, вул. Щербаківського, 61-Б, кв. 19 00044345 15 21 травня 1993 Країна Партія відродження села Віталій Скоцик Київ, вул. Микільсько-Слобідська, 2-Б, кв. 61 00045155 16 10 червня 1993 Слов'янська партія Громадянський конгрес України Олександр Лузан Донецьк, вул. Постишева, 70 00061510 17 17 листопада 1993 Невідомо Київ, вул. Гоголівська, 39-А Невідомо 18 22 березня 1994 Всеукраїнське об'єднання «Громада» Павло Лазаренко Київ, пров. Лабораторний, 1 00062923 19 22 грудня 1994 Народно-Демократична партія патріотів України Ліберально-демократична партія патріотів України; Партія Реабілітації Народу України; Партія реабілітації тяжкохворих України Леонід Тімошков Київ, вул. Інститутська, 22/7, кв. 34 20062026 20 16 жовтня 1995 '''Всеукраїнське об'єднання «Свобода»''' Соціал-національна партія України Олег Тягнибок Київ, вул. Вишняківська, 6-А, кв. 70 00013215 21 25 січня 1996 Всеукраїнське об'єднання «Демократи (Демократична партія)» Партія національно-економічного розвитку України Дмитро Вершинін Київ, вул. Новодарницька, 6, кв. 53 00013285 22 30 травня 1996 Народно-демократична партія (НДП) Людмила Супрун Київ, вул. Антоновича, 107-А 00013267 23 1 липня 1996 Соціал-демократична партія України (об'єднана) Юрій Говоруха Київ, вул. І. Франка, 18 00042636 24 9 липня 1996 Прогресивна соціалістична партія України Наталія Вітренко Київ, вул. Панаса Мирного, 27, кв. 51 00013497 25 30 грудня 1996 Народна Партія Народна аграрна партія України, Аграрна партія України Володимир Литвин Київ, вул. Рейтарська, 6-А 00013557 26 21 березня 1997 Жінки України Любов Богаченко Київ, вул. М. Бойчука, 3, кв. 3 20076886 27 27 березня 1997 Християнсько-Демократичний Союз Петро-Андрій Власійчук Київ, вул. Б. Хмельницького, 3-А 21656874 28 11 червня 1997 Союз Лев Миримський (помер 2017) Київ, вул. Почайнинська, 28-А 20077521 29 11 червня 1997 Справжня Україна Мирослав Якібчук Київ, бул. Дружби Народів, 5 21657394 30 7 липня 1997 Партія захисників Вітчизни Юрій Кармазін Київ, вул. Московська, 7 20073283 31 24 липня 1997 Республіканська Християнська партія Микола Поровський Київ, вул. Шовковична, 29, кв. 16 21666654 32 29 грудня 1997 Правий сектор Українська Національна Асамблея Андрій Тарасенко Київ, вул. В. Касіяна, 2а, кв. 21 00013066 33 24 жовтня 1997 Реформи і порядок Олександр Малюк Київ, вул. Інститутська, 28 21668357 34 6 листопада 1997 Партія регіонів Партія регіонального відродження України Ігор Чичасов Київ, вул. Кудрявська, 3/5 20073933 35 19 січня 1998 Партія «Народний блок» Сергій Кравчук Київ, вул.Ділова, 5 20078978 36 20 січня 1998 За Права Людини Володимир Тарасов Київ, вул. Вишняківська, 9, кв. 159 20078837 37 30 вересня 1998 Русь Денис Шевчук Чернігівська обл., смт. Любеч, вул. Преображенська, 22 21710065 38 20 жовтня 1998 Всеукраїнська Чорнобильська Народна партія «За добробут та соціальний захист народу» Олексій Шевченко Київ, вул. Чигоріна, 18 20078843 39 12 грудня 1998 Україна — Вперед! Партія Наталії Королевської «Україна — Вперед!», Українська соціал-демократична партія Валерія Солод Київ, вул. Антоновича, 154 21707844 40 31 грудня 1998 Патріотична партія України (ППУ) Микола Габер Київ, вул. Шолом-Алейхема, 6, кв.148 21676167 41 4 січня 1999 Політична партія малого і середнього бізнесу України Валерія Курілайтене Київ, вул. Д. Маккейна, 20-А, кв.4 21707318 42 11 січня 1999 Держава Дмитро Василець Київ, вул. Г. Сковороди, 17-в 21703036 43 26 січня 1999 Довіряй ділам Селянська Україна, Комуністична партія трудящих Олег Бриндак Одеса, вул. Транспортна, 10, кв. 12 21676138 44 30 березня 1999 Соціал-демократичний союз Олексій Пермяков Дніпро, вул. Барикадна, 15-А, поверх 5 21707382 45 30 квітня 1999 Всеукраїнське політичне об'єднання «Єдина родина» ВПО «Україна – Єдина Країна», ВПО «Єдина родина» Олександр Ржавський Київ, просп. Павла Тичини, 10, кв.96 21710562 46 20 травня 1999 Порядок. Відповідальність. Справедливість Новий час, Ліберальна Україна Андрій Свищ Київ, вул. Богомольця, 7/14, прим. 182 21708542 47 9 липня 1999 Молода Україна Анатолій Коноваленко Київ, вул. Хрещатик, 10-а 21709168 48 3 вересня 1999 Організація політичного розвитку – Молодіжна партія України Ганна Тенетко Київ, вул. Шулявська, 15/23, кв. 124 21709748 49 16 вересня 1999 '''Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» Юлія Тимошенко Київ, вул. Турівська, 15 20069956 50 24 вересня 1999 Команда Андрія Балоги Єдиний Центр, Партія Приватної Власності Андрій Балога Київ, вул. Ярославська, 56-А 21708140 51 2 листопада 1999 Партія Вільних демократів Яблуко Олександр Згіблов Черкаси, вул. Юрія Іллєнка, 27 21708217 52 11 листопада 1999 Партія Пенсіонерів України Микола Кукуріка Одеса, вул. Балківська, 14 21710421 53 3 грудня 1999 Опозиційна платформа — За життя За життя, Всеукраїнське обʼєднання «Центр» Юрій Бойко Київ, вул. Москворецька, 13 21709375 54 13 грудня 1999 Партія Сергія Суханова Родина, Прогресивно-демократична партія України Сергій Суханов Дніпро, вул. 20 років Перемоги, 8, кв. 19 21707761 55 23 грудня 1999 Солідарність жінок України Марина Петросянц Дніпро, просп. Олександра Поля, 72, кв.1 21710007 56 16 грудня 1999 Всеукраїнська партія «Нова Сила» Юрій Збітнєв Київ, вул. Павлівська, 18, кв.100 21709406 57 31 грудня 1999 Українська Народна Партія Олександр Клименко Київ, вул. Пушкінська, 28-а 21710533 58 1 лютого 2000 Народна партія вкладників та соціального захисту Владислав Кривобоков Луганськ, квартал Волкова, 2-а 25061675 59 4 лютого 2000 Єдність Олександра Омельченка Українська партія «Єдність» Олександр Омельченко Київ, вул. Пушкінська, 32-А 21714672 60 20 квітня 2000 Партія промисловців і підприємців України Анатолій Кінах Київ, вул. Ш. Руставелі, 11 21715677 61 4 травня 2000 За Україну! Партія Соціального Захисту Юрій Палієв Київ, вул. Івана Пулюя, 5 21715973 62 5 травня 2000 Європейська Солідарність Блок Петра Порошенка «Солідарність», Солідарність, Всеукраїнська партія Миру і Єдності, Національний альянс свободи та українського патріотизму «НАСТУП» Петро Порошенко Київ, вул. Електриків, 29-А 21715714 63 18 травня 2000 Справедливість Станіслав Ніколаєнко Київ, вул. Вербицького, 4а, оф. 184 21716145 64 23 серпня 2000 Всеукраїнська партія Народної Довіри Андрій Азаров Київ, вул. В. Липинського, 2/16 25256143 65 1 вересня 2000 Григорій Кузьмич Київ, вул. Архітектора Ніколаєва, 15, кв. 62 25883130 66 21 червня 2000 Трудова Україна Володимир Сопельник Київ, вул. Січових Стрільців, 77 21679835 67 22 грудня 2000 Народний рух України за єдність (не перебуває в процесі припинення, свідоцтво про державну реєстрацію недійсне) Керівник відсутній Київська обл., Березань, вул. Шевченків Шлях, 148 26078904 68 29 грудня 2000 Українська політична партія «Християнський рух» Тамара Звягінцева Київ, вул. Васильківська, 47, к. 1, кв. 2 Невідомо" 69 14 лютого 2001 Нова політика Володимир Семиноженко Київ, пров. Музейний, 10, 9 поверх 21693906 70 20 березня 2001 Зелена екологічна партія України «Райдуга» Екологічна партія України «Захист» Михайло Гуцол Київ, пр. Перемоги, 15 25959235 71 27 березня 2001 Українська морська партія Сергія Ківалова Сергій Ківалов Одеса, Фонтанська дорога, 33 25997431 72 30 березня 2001 «Жінки за майбутнє» Всеукраїнське політичне об'єднання Жіноча Демократична партія Валентина Довженко Київ, вул. Інститутська, 22/7, оф. 93 21721653 73 30 березня 2001 Всеукраїнська партія духовності і патріотизму Валерій Приходько Київ, вул. Мала Житомирська, 11, оф. 5а 21721873 74 1 серпня 2001 25 Вітчизна Костянтин Івахнюк Київ, вул. Старонаводницька, 4-а, пом. 24 26059509 75 11 грудня 2002 Соціально-екологічна партія «Союз. Чорнобиль. Україна.» Григорій Демченко Київ, вул. В. Винниченка, 3 26296630 76 28 грудня 2002 Союз анархістів України Вячеслав Азаров Одеса, пров. Шухевича, 5, кв. 5 26343565 77 5 червня 2003 Русь Єдина Партія політики Путіна, Слов'янський народно-патріотичний союз Олексій Ременюк Київ, вул. Маршала Якубовського, 8 26385090 78 7 листопада 2003 Всеукраїнська політична партія — Екологія та Соціальний захист Сергій Балюк Київ, Харківське шосе, 160 26438857 79 15 червня 2004 Відродження Людмила Кошара Київ, пров. Музейний, 10, поверх 4 26560280 80 7 липня 2004 Український дім Соціально-християнська партія Юрій Стельмащук Київ, просп. Р. Шухевича, 87Б 32985480 81 5 серпня 2004 Всеукраїнська політична партія «Братство» Дмитро Корчинський Київ, вул. Черняхівського, 36 33105589 82 13 жовтня 2004 Основа Громадянин, Партія державного нейтралітету України Дмитро Толстошеєв Київ, вул. Борисоглібська, 6-Б 33146358 83 23 грудня 2004 Соціалістична Україна Народний вибір Володимир Гошовський Київ, вул. Бажова, 9 33291360 84 29 грудня 2004 Сила і честь Партія свободи Ігор Смешко Київ, вул. Курганівська, 3А, оф.115 33308363 85 30 січня 2005 Українці Разом Третя сила Руслан Руденко Київ, вул. Німецька, 5 33295936 86 16 лютого 2005 Енергія Наш Дім Україна Ярослава Монахова Київ, вул. Московська, 32/2 33451725 87 17 лютого 2005 «КМКС» Партія угорців України Василь Брензович Ужгород, Православна набережна, 5 33438054 88 25 лютого 2005 Еко партія Берези Народна екологічна партія Борислав Береза Київ, вул. Прорізна, 12-А 33406897 89 11 березня 2005 Республіканська Партія України Олег Рафальський Київ, вул. Велика Васильківська, 64 33397893 90 14 березня 2005 УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка Нова країна, Європейська столиця Віталій Кличко Київ, вул. Ярославів Вал, 8Б 33547558 91 14 березня 2005 Нова демократія Лідія Шевченко Київ, бульвар Лесі Українки, 13, кв. 16 33400811 92 18 березня 2005 Сила Права Партія народної дії «Надія», Партія здоров'я Анатолій Полях Київ, вул. Ревуцького, 15 33443242 93 22 березня 2005 Наша Україна Ірина Ванникова Київ, вул. Спаська, 37 33405060 94 23 березня 2005 Громадянська партія «ПОРА» Владислав Каськів Київ, вул. Десятинна, 1/3 33695729 95 24 березня 2005 Громадянська позиція Могутня Україна Володимир Гірняк Київ, вул. Дмитрівська, 45, кв. 20 33492420 96 24 березня 2005 Демократична партія угорців України Іштван Гайдош Закарпатська обл., Берегове, вул. Ілона Зріні, 13 33476152 97 24 березня 2005 Зелена планета Сергій Орєхов Київ, вул. Хрещатик, 7/11, оф. 21 33447027 98 24 березня 2005 Україна Соборна Тетяна Яхеєва Київ, вул. Саксаганського, 107/47 Б 33401197 99 25 березня 2005 Партія Труда Андрій Комарович Київ, Оболонський пр-т., 23-А 33400434 100 25 березня 2005 Громадянська солідарність Партія патріотичних сил України Віктор Палій Київ, вул. Братиславська, 52 33401155 101 25 березня 2005 Європейська платформа, Наша партія Микола Філонов Київ, вул. Михайла Бойчука, 7/11 кв. 2 33298125 102 25 березня 2005 Сильна Україна Партія Сергія Тігіпка «Сильна Україна», Економічна платформа, Інформаційна Україна Дмитро Сіденко Київ, вул. Симона Петлюри, 30 33306612 103 25 березня 2005 Совість України Хачатур Хачатурян Донецька обл., Єнакієве, вул. Комуністична, 55, кв.202 35231172 104 25 березня 2005 ПАТРІОТ Михайло Чурило Київ, вул. Антоновича, 157 33443939 105 20 липня 2005 Селянський блок «Аграрна Україна», Народна партія нова Україна Вадим Чорний Київ, вул. Хрещатик, 10-Б, кв.8 33668763 106 14 лютого 2006 Соціал-Патріотична Асамблея Слов'ян Едуард Коваленко Київ, вул. Ревуцького, 44-б, кв.65 34182769 107 11 квітня 2006 Народно-трудовий союз України Валентин Зубов Київ, Трьохсвятительська вул., 13, оф.6 34349353 108 10 липня 2006 Спільна Дія Богдан Пукало Київ, вул. Антоновича, 20-Б, оф. 22 34568500 109 3 серпня 2006 Європейська партія України Віктор Василюк Київ, Оболонська вул., 13-15, кв.9 34494649 110 15 вересня 2006 Велика Україна Дмитро Кравчук Київ, Кирилівська вул., 82, оф.256 34728168 111 15 вересня 2006 Товариш В'ячеслав Щабельський Київ, Коломиївський пров., 3/1 34601811 112 14 листопада 2006 Аграрна партія України Михайло Поплавський Київ, Солом'янська пл., 2 34763401 113 29 листопада 2006 Козацька Слава Станіслав Селіванов Київ, вул. Михайла Грушевського, 28/2, оф.43 34807202 114 13 грудня 2006 Старт Політичне об'єднання «Пряма дія» Вадим Голіков Київ, вул. Лейпцизька, 15 34796442 115 21 грудня 2006 Українська республіканська партія Українська республіканська партія Лук'яненка Сергій Джердж Київ, вул. Олеся Гончара, 25, кв.12 34819925 116 27 грудня 2006 Українська партія Анатолій Леонтьєв Київ, Лютеранська вул., 7/10, оф.23 34817844 117 20 січня 2007 Динамо Українські соціал-демократи Євгеній Шевчук Київ, вул. Хрещатик, 19, корпус А 34624528 118 26 червня 2007 Фронт Змін(в стані припинення) Демократичний фронт, Народна трудова партія Світлана Войцеховська Київ, вул. Верхній Вал, 4-А, кім. 17 35250766 119 14 січня 2008 Біла Церква разом Права воля України Володимир Герасимчук Київ, вул. Івана Мазепи, 3, оф.174 35658453 120 28 січня 2008 За новий соціалізм Союз лівих сил Максим Гольдарб Київ, вул. Січових Стрільців, 11-А 35678071 121 1 лютого 2008 Блок лівих сил України Партія нового покоління України Станіслав Габелев Київ, вул. Ентузіастів, 15, кв. 157 35727118 122 5 травня 2008 Всеукраїнська козацька партія Богдан Вуйко Київ, Мала Житомирська вул., 11, оф. 5А 36124651 123 7 травня 2008 Браво Русичи Віта Крутецька Київська обл., м. Бровари, вул. Гагаріна, 16 36087987 124 10 червня 2008 Партія Козаків України Сергій Кожин Донецьк, Офіцерський просп., 69-Г 36252151 125 10 червня 2008 Козацька Українська Партія Михайло Ямненко Київ, вул. Тимошенка, 1д, кв.3 35962952 126 18 липня 2008 За Майбутнє Україна Майбутнього Ігор Палиця Київ, вул. Володимирська, 12/302 36088708 127 4 вересня 2008 Побратими України Авто-Майдан, Пробудження Микола Миньо Київ, Ярославська вул., 32/33 36126512 128 2 жовтня 2008 Воля народу Народна воля Ольга Миколенко Київ, Зоологічна вул., 4-а, оф.139 36215434 129 2 жовтня 2008 Самоврядна Українська Держава Віктор Бичихін Київ, вул. Щербаківського, 34, кв.51 36215722 130 6 жовтня 2008 Партія захисту прав людини Вікторія Головіна Одеса, вул. С. Ріхтера, 103 36156112 131 16 жовтня 2008 Зелені Володимир Калашніков Київ, Рибальська вул., 13, н.п. 46 36036508 132 23 жовтня 2008 Кияни передусім! Михайло Матухно Київ, вул. Шолуденка, 2 36192344 133 24 жовтня 2008 Єдина Країна Ігор Михайлищук Київ, вул. Є. Мірошниченко, 10 Б 36208269 134 28 жовтня 2008 Громадянський рух «Хвиля» Громадянський рух України Володимир Козленко Київ, вул. Харківське Шосе, 62, кв.145 36221998 135 18 листопада 2008 Блок опозиційних сил Олег Коробов Київ, Волоська вул., 6/14 36240921 136 17 грудня 2008 Влада Народу! Оновлення, Правда Ольга Вдовенко Київ, вул. Ялтинська, 5Б 36263963 137 12 січня 2009 Справа Право і справедливість Наталія Костюченко Дніпро, Старокозацька вул., 58 36367458 138 14 січня 2009 Партія економічного відродження України Аграрно-промисловий союз Олександр Іваницький Київ, вул. Івана Мазепи, 3, оф.197 36304817 139 16 березня 2009 Партія Народний порядок Андрій Древицький Донецьк, вул. Постишева, 11, кв.8 36443465 140 25 березня 2009 Соціальна Справедливість Совість, Український республіканський альянс Ірина Юрченко Київ, бул. Дружби Народів, 28 В, оф.311 36464349 141 13 квітня 2009 Всеукраїнська партія «Дітей війни» Анатолій Пачевський Київ, вул. Бажова, 12, оф.3 36515377 142 14 квітня 2009 Діти війни «Народна Партія України» Василь Патлачук Донецька обл., Слов'янськ, вул. Генерала Батюка, 8 36368781 143 22 квітня 2009 Рідне місто Олександр Удовіченко Київ, Вишгородська вул., 14 36681860 144 20 квітня 2009 Наш Дім Тетяна Науменко Дніпро, Катеринославський бул., 2, оф. 610 36764590 145 9 липня 2009 Партія сильної влади Оксана Новікова Київ, Алматинська вул., 39-А, кв. 282 36688007 146 9 липня 2009 Справедлива країна Руслан Токар Дніпропетровськ, Молодогвардійська вул., 2-Д 36574940 147 13 липня 2009 Партія місцевого самоврядування Віта Гайдук Київ, Микільсько-Ботанічна вул., 6/8, оф. 41 36473573 148 22 січня 2010 Праведність Володимир Єрьоменко Київ, Сосницька вул., 19, кв. 130 36972165 149 2 квітня 2010 Солідарність правих сил Вся Україна, Партія народний захист Андрій Артеменко Київ, Каховська вул., 60, оф. 202 37133583 150 2 квітня 2010 Захист Сергій Поліщук Київ, вул. Степана Сагайдака, 101 37035311 151 23 квітня 2010 Опозиційний блок Закон і порядок Наталія Пєшехонова Київ, Волоська вул., 6/14 37120464 152 23 квітня 2010 Патріоти Волині Твоя Україна Наталія Якимчук Луцьк, вулиця Ковельська, 2, кабінет 2 37379815 153 30 квітня 2010 Народна сила Ростислав Кондрик Київ, Озерна вул., 10, кв. 73 37195974 154 27 травня 2010 Іван Матієшин Київ, вул. Верхній Вал, 4А. 37147994 155 10 червня 2010 Молодь до Влади Валентин Скрипець Київ, Введенська вул., 6А/1 37201155 156 8 вересня 2010 Воля ВО «Воля», Партія української молоді Антон Земськов Київ, вул. Саксаганського, 99, кв. 6 37413211 157 28 вересня 2010 Радикальна партія Олега Ляшка Українська Радикально-Демократична Партія Олег Ляшко Київ, Кловський узвіз, 7-А, оф. 37-38 37279703 158 28 вересня 2010 Команда Сергія Мінька Козацька Народна Партія Сергій Мінько Запорізька обл., м. Мелітополь, вул. Героїв України, 38 37387024 159 16 березня 2011 Нове життя Ігор Федоренко Київ, пр-т. Героїв Сталінграду, 11, кв. 18 37639322 160 12 квітня 2011 Мерітократична партія України Сергій Худолій Київ, Костянтинівська вул., 2а 37726859 161 19 квітня 2011 Міст Тетяна Блистів Київ, вул. Драгоманова, 1-г, кв. 222 37689064 162 4 травня 2011 Всеукраїнське аграрне об'єднання «Заступ» Народна ініціатива Людмила Гончарова Київ, вул. Черняховського, 29 37615448 163 26 липня 2011 Щаслива Україна Успішна країна Олександр Соколовський Донецька обл., м. Дружківка, вул. Гребенюка, 67 37882413 164 1 серпня 2011 Інтернет партія України Юлія Рижих Київ, вул. Білоруська, 15-Б, кв. 12 39965035 165 23 серпня 2011 Наш край Блокова партія Олександр Мазурчак Київ, вул. Велика Житомирська, 30 37724082 166 7 вересня 2011 ДемАльянс (Демократичний альянс) Василь Гацько Київ, вул. Голосіївська, 13, кв. 117 37641876 167 10 жовтня 2011 Партія українського народу Дмитро Подлужний Київ, вул. О. Гончара, 35 37932584 168 17 жовтня 2011 Бджола Народний парламент Любов П'ятенко Київ, просп. Петра Григоренка 22/20, оф. 608 38010759 169 21 жовтня 2011 Духовна Україна Юрій Путас Львів, вул. Грушевського, 7, кв. 2 37965300 170 7 листопада 2011 ПП «Партія простих людей Сергія Капліна» Робітнича партія України (до 2020) Каплін Сергій Миколайович Київ, вул. В. Тютюнника, 13, кв. 13 38238579 171 11 листопада 2011 Власна сила Сергій Соколов Київ, вул. Вершигори, 5, кв. 37 38013105 172 12 березня 2012 Нові обличчя Володимир Карплюк Київська обл., м. Буча, вул. Польова, 28, кв. 36 38256309 173 11 травня 2012 Нова держава Євген Герасименко Київ, вул. Ванди Василевської 7, оф. 331 38271380 174 17 травня 2012 Блок Едуарда Гурвіца Блок Едуарда Гурвіца «Наша Одеса», Єдність та Розвиток, За краще життя Едуард Гурвіц Одеса, вул. Єврейська, 4 38217847 175 19 червня 2012 Розвиток і Добробут Республіканців Руслан Зозуля Київ, вулиця Набережно-Лугова, 8 38230098 176 21 грудня 2012 Україна Понад Усе Самопоміч Анатолій Ільєнко Київ, вул. Ломоносова 60-А, кв.63 38683351 177 29 грудня 2012 '''Об'єднання «Самопоміч»''' ПАРТІЯ «САМОПОМІЧ» Оксана Сироїд Львів, вул. Сахарова, 42 38558365 178 10 квітня 2013 Партія Прогресу Інтернаціональна Дмитро Зорін Київ, вул. Будіндустрії, 6, оф.19 38684329 179 11 квітня 2013 Народна партія регіонів Партія народна платформа Іван Міглазов Київ, вул. Коновальця Євгена, 36, корпус Б 38706614 180 28 травня 2013 Голос Народу Роман Івченко Київ, вул. Волоська, 6/14 38436617 181 15 липня 2013 Київська Русь — Україна Олександр Кравченко Київська обл., м. Українка, вул. Юності, 1, кв. 62 38892197 182 12 серпня 2013 Миколаївці Блок Геннадія Чекіти «За справедливість», ВО «За справедливість» Геннадій Чекіта Одеса, вул. Балківська, 120/2 38909954 183 21 лютого 2014 Національна демократична партія України Олександр Паньков Київ, вул. Кондратюка, 7, група приміщень № 718А 39152110 184 19 березня 2014 Лібертаріанська партія «5.10» 5.10 Юрій Коновальчук Київ, вул. Інститутська, 17/5, оф. 10 39169428 185 27 березня 2014 Республіканська партія «Славутич» Вадим Джума Київ, вул. Промислова, 4/7, оф. 44 39198993 186 28 березня 2014 Зелений Тризуб Андрій Гайдай Київ, вул. Саперно-Слобідська, 8, кв. 36 39174642 187 31 березня 2014 Народний фронт Партія народна дія Арсеній Яценюк Київ, вул. Вербицького Архітектора, 30-А 39181335 188 2 квітня 2014 Республіка Олександр Щерба Чернігівська обл., с. Киїнка, вулиця Космонавтів, 92 39207782 189 6 травня 2014 Народовладдя Команда Левченка «Народовладдя», Сіріус Юрій Левченко Київ, вул. Татарська, 3/2 39232185 190 20 травня 2014 Сам за себе Віктор Карпович Житомирська обл., с. Літки, вул. Шеметицька, 81 39223343 191 22 травня 2014 Розумна політика Ми Українці Василь Бублик Київ, пр.Перемоги, 12, кв. 28 39244688 192 13 червня 2014 Сила нації Андрій Пелюховський Київ, вул. Архітектора Городецького 10/1, оф. 8 39334006 193 13 червня 2014 Партія миру та розвитку Опозиційний блок — Партія миру і розвитку, Індустріальна партія, Об'єднана Україна Віталій Кисіль Київ, вул. Мечникова, 2 39279087 194 27 червня 2014 Нова Україна Наталія Савченко Київ, вул. Івана Мазепи, 3, оф.197 39513503 195 2 липня 2014 Народні ініціативи Олександра Фельдмана Віктор Ларченко Київ, вул. Івана Мазепи, 3, оф.197 39287957 196 10 липня 2014 Команда Ігоря Сапожка — «Єдність» Сильна держава Ігор Сапожко Бровари, вул. Гагаріна, 26, оф. 401 39341474 197 11 липня 2014 Відродження і розвиток Вячеслав Бардовський Київ, вул. Лєскова, 3, оф. 10 39348930 198 17 липня 2014 Рух за реформи Козацька рада Анна Данкевич Київ, вул. Гончара Олеся, 35 39347586 199 25 липня 2014 Могутня Україна Сергій Віняр Київ, вул. Шовковична, 5, кв. 6 39322886 200 6 серпня 2014 Піратська партія України Максим Ястремський Київ, вул. Кіквідзе, 12А, н.п. 31 39366174 201 12 серпня 2014 Блок Вілкула «Українська Перспектива» Преспектива, Всеукраїнський опозиційний блок, Українська перспектива Оксана Живага Дніпро, вул. Святослава Хороброго 11, кім. 207 39358268 202 18 серпня 2014 Українська Галицька партія Ірина Моряк Львів, вул. Нечуя-Левицького, 17, кв. 4. 39481037 203 19 серпня 2014 ПП «Простих людей Сергія Капліна» Команда Андрія Матковського (2020); Контроль. Порядок. Справедливість (до 2020) Каплін Сергій Германович Полтава, майдан Незалежності, 24 39389563 204 20 серпня 2014 Сила людей Володимир Тищенко Київ, вул. Хрещатик, 7/11, офіс 525 39378656 205 27 серпня 2014 Влада Народу Спілка вільних Людей «Сонце» Олег Зайченко Київ, вул. Краківська, 4, кв. 47 39387173 206 27 серпня 2014 ВО «Українська команда» Нова солідарна Україна Оксана Мальована Київ, вул. Миколи Амосова, 2, оф. 8 39392686 207 27 серпня 2014 Соціалісти Леонід Кожара Київ, вул. Банкова, 3, оф. 51А 39376837 208 12 вересня 2014 Команда Сергія Рудика. Час змін! Час змін Сергій Рудик Київ, вул. Саксаганського, 44Е 39440362 209 25 вересня 2014 Українське об'єднання патріотів — УКРОП Патріотичний альянс Тарас Кривенко Київ, вул. Володимирська, 12, офіс 307 39479782 210 25 вересня 2014 Партія європейських демократів Євген Козлов Донецьк, Вулиця Артема, 171, квартира 14. 39511789 211 6 жовтня 2014 Станіслав Костецький Київ, вул. Дмитрівська, 18/24, поверх 8 39519133 212 14 жовтня 2014 Блок Вадима Бойченка Соборність Михайло Орліченко Київ, вул. Сєрова, 28, кв. 18 39464116 213 17 жовтня 2014 Пропозиція Нова Європейська Україна Андрій Пильченко Київ, вул. Гната Юри, 10, кв. 77 39550414 214 4 грудня 2014 ВО «Мир» Олександр Геращенко Київ, вул. Конєва Маршала, 8, каб. 71 39515818 215 4 грудня 2014 Опозиційна сила Катерина Копил Київ, вул. Авіаконструктора Антонова, 15 А 39587072 216 12 грудня 2014 Партія Ігоря Колихаєва «Нам тут жити» ВО «Відродження України» Геннадій Лагута Київ, проспект Перемоги, 121-а, кв. 166 39550770 217 15 грудня 2014 Всеукраїнське об'єднання «Громадський контроль» Ігор Маршавін Рівне, вул. Петра Могили, 8 39594378 218 15 грудня 2014 Соціальна Реконструкція Аграрна партія України об'єднана, Рідна країна Валерій Зінченко Дніпро, вул. Святослава Хороброго, 11 39554686 219 14 січня 2015 Українська Стратегія Гройсмана Українська Стратегія, Вінницька Європейська Стратегія, Народна трибуна Володимир Гройсман Київ, Майдан Незалежності, 2 39610682 220 27 січня 2015 Соціал-демократична партія Партія простих людей Сергія Капліна (2015—2016) Олександр Сугоняко Київ, вул. Сімферопольська, 11/1, кім. 420 39651865 221 17 січня 2015 Рух нових сил Михайла Саакашвілі Рух нових сил, Партія Гармонійного Розвитку Сергій Гаркуша Київ, провулок Музейний, 4, офіс 3 39634331 222 28 січня 2015 Гідність Анатолій Башловка Київ, вул. Старокиївська, 9, кв. 101 39626949 223 30 січня 2015 Поруч Антон Гоцький Київ, просп. Героїв Сталінграда, 43 В, кв. 14 39624344 224 3 лютого 2015 Партія Шарія Об'єднана Україна Ольга Бондаренко Київ, Шевченківський район, вул. Глибочицька, 17, корпус Д 39644910 225 6 лютого 2015 Альтернатива Олександр Хацкевич Київ, вул. Пушкінська, 11, нежиле приміщення 23 А 39843046 226 9 лютого 2015 Офіцерський корпус Вадим Бартєнєв Київ, вул. Б. Хмельницького, 51-А 39712194 227 9 лютого 2015 Партія Антона Яценка Об'єднання «Сила Громад» Володимир Яценко Київ, вул. Михайла Грушевського 28/2, оф. 43 39658698 228 10 лютого 2015 Голос Платформа ініціатив Кіра Рудик Київ, вул. Михайла Грушевського, 9Б 39651598 229 14 лютого 2015 Порядок Розумна сила України, Дружба Світлана Ільїна смт. Лугини, вул. К.Маркса 48, корп. Д, Житомирська обл. 40123769 230 19 лютого 2015 Наші Український формат, Сила народу, Перемога Євгеній Мураєв Харків, вул. Садовий проїзд, 9 39660969 231 20 лютого 2015 Право народу Юрій Потомський Київ, вул. Святошинська, 4. 39690768 232 23 лютого 2015 Альянс за соціальну справедливість Андрій Кисельов Київська обл., м. Ірпінь, вул. Котляревського 31, кв. 57 39742171 233 25 лютого 2015 Добрий самарянин Володимир Кравець Тернопіль, вул. Руська, 5 39690155 234 3 березня 2015 Громадсько-політичний рух Валентина Наливайченка «Справедливість» Прогрес, Народна ініціатива Руслан Колєсніков Київ, вул. Саксаганського, 143–А 39688832 235 4 березня 2015 Наша земля Олександр Ключніков Київ, вул. Макіївська, 4, нежиле приміщення № 1А 39690148 236 10 березня 2015 Блок Дарта Вейдера Студентська партія України Дарт Вейдер Київ, вул. Героїв Дніпра, 29, кв. 151 39707430 237 10 березня 2015 Партія розвитку громад Партія національного відродження Гаіна Третьяк Київ, вул. Джона Маккейна, 30 39725292 238 11 березня 2015 Вимагаємо змін Відродження України Анастасія Лєтушова Київ, вул. Гончара Олеся, 35 39796473 239 13 березня 2015 Громадський рух «Народний контроль» Наше майбутнє Дмитро Добродомов Київ, вул. Дмитрівська, 56-а, кв. 24 39695017 240 16 березня 2015 Незалежна політична платформа Сергій Шаповалов Київ, вул. Смілянська, 15, кв. 222 39737014 241 19 березня 2015 Громадянський рух «Спільна справа» Слава Україні Олександр Данилюк Київ, вул. Авіаконструктора Антонова, 7, кв. 21 39742784 242 23 березня 2015 Громада і закон Михайло Ільницький Київ, вул. Володимирська, 42, кім. 17 39969328 243 24 березня 2015 Всеукраїнське об'єднання городян «Перспектива» Артур Снігир Київ, вул. Дубініна, 12, кв. 10 39763406 244 26 березня 2015 Розвитку і Української мрії Об'єднані демократичні сили України Володимир Деркач Київ, вул. Івана Мазепи, 11-Б 40508224 245 26 березня 2015 Український вибір Олександр Березін Запоріжжя, вул. Перша Ливарна 27А, кв. 27 39856799 246 26 березня 2015 Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна» Національний рух Микола Томенко Київ, вул. Вишгородська, 63 39778276 247 26 березня 2015 За конкретні справи Володимир Поворозник Хмельницький, вул. Зарічанська, 11/4 39933113 248 26 березня 2015 Живіть в достатку Український народний блок, Команда Святослава Сенюти Микола Гонта Київ, вул. Васильківська, 37, оф. 524 39765309 249 26 березня 2015 Рідний дім Капіталістична партія України Ірина Должикова Чернігів, Новозаводський р., вул. Реміснича, 18 39765623 250 26 березня 2015 Херсонці ВО «Сила єдності» Вікторія Мищенко Київ, Харківське шосе, 144 А 39862928 251 11 червня 2015 Єдина Громада Патріотичний Рух Юрій Денисенко Київ, просп. Героїв Сталінграда, 10А, корп. 2, пр. 37 39928255 252 11 червня 2015 Олімп Невідомо Київська обл., с. Софіївська Борщагівка, вул. Шевченка 87 Невідомо 253 17 червня 2015 Партія рішучих громадян Ярослав Пелих Київ, вул. Сержа Лифаря, 8 39870881 254 25 червня 2015 Блок Ігоря Семенчева Блок Володимира Миколаєнко Дмитро Іржанський Херсон, вул.Ярослава Мудрого, 32 39921129 255 25 червня 2015 Партія Місцевих Громад Блок за зміни Олександр Білий Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 67 39956209 256 25 червня 2015 Лейбористська партія України Матвій Холошин Київ, вулиця Воздвиженська, 18 40123140 257 2 липня 2015 Перемога Пальчевського Україна завтра Андрій Пальчевський Київ, вул. Волинська, 60 39877693 258 6 липня 2015 Українська православна асамблея Дмитро Гадомський Київ, вул. Ярославська, 47/29 39927225 259 6 липня 2015 Конкретних справ Народне віче Сергій Матусевич Київ, вул. Васильківська, 3 39927728 260 6 липня 2015 Собор Суверенна Україна Неллі Никончук Київ, вул. Золотоустівська, 3, каб. 529 40011290 261 20 липня 2015 Наш Дім — Одеса Волонтерська партія України Анатолій Іванкевич Одеса, Приморський р-н., пров. Топольського, 4-А, прим. 101 39931823 262 20 липня 2015 Громадянське суспільство Ліна Конопольська Київ, вул. Волоська, 55/57 39925474 263 22 липня 2015 Блок Світличної «Разом!» Єдина сила Вікторія Шаповал Київ, вул. Академіка Вільямса, 4, корпус 2, кв. 91 39938258 264 22 липня 2015 Європейська ліберальна партія Юлія Шипитькова Київська обл., м. Буча, вул. Пушкінська, 2к, кв. 77 40089079 265 22 липня 2015 Громадський рух «Свідомі» Українська патріотична партія Тарас Шкітер Київ, вул. Ушинського, 27, кв. 78 40069890 266 5 серпня 2015 Злагода Кирило Климкін Київ, пров. Іпсилантіївський, 3, кв. 134 40026815 267 13 серпня 2015 Авангард Народу Михайло Мазалевський Київ, Майдан Незалежності, 2, оф. 414А 39954421 268 20 серпня 2015 УНА-УНСО Валерій Бобрович Київ, вул. Липська, 19/7, кв. 30а 39974700 269 28 серпня 2015 Адвокат Юлія Стародуб Київ, вул. Лятошинського, 14 А 40124783 270 7 вересня 2015 Майбутнє країни Максим Котушенко Київ, вул. Академіка Філатова, 10-а, кв. 3/38 40000865 271 17 вересня 2015 Воїни АТО Андрій Малахов Київ, вул. Червонопільська, 2-А, кв. 51 40021817 272 17 вересня 2015 Республіканська партія Ігор Паризький Київ, вул. Предславинська, 31/11 40034957 273 17 вересня 2015 Команда Симчишина Миру і розквіту Юрій Решетнік Хмельницький, вул. Панаса Мирного, 21/4, кв. 59 40115365 274 17 вересня 2015 Політична партія Всеукраїнське Об'єднання «Платформа Громад» Народна Правда Олег Гончарук Київська обл., с. Софіївська Борщагівка, вул. Ак. Шалімова 65А, кв. 27 40194253 275 17 вересня 2015 Партія Твого Міста Патріоти Волині, За європейську Україну Олексій Раздобаров Житомир, вул. Крошенська, 30, кв. 165 40142729 276 17 вересня 2015 Рух Справедливості Європейська перспектива Ольга Безпалько Київ, вул. Зоологічна, 4А, оф. 139 40193789 277 17 вересня 2015 Патріоти України Сергій Клочко Суми, вул. Заливна, 1/1, кв. 8 40209835 278 21 жовтня 2015 Всеукраїнське об'єднання «Нова Україна» Сергій Кондрашов Київ, вул. Михайла Грушевського, 16, оф. 7 40431859 279 21 жовтня 2015 Ми — кияни Артем Цівінський Київ, просп. Перемоги, 148/1, оф. 257 40103826 280 2 листопада 2015 Соціально-політичний союз «Інтелектуальна ініціатива» Добробут Олексій Міхальов Київ, просп. Леся Курбаса, 10-А, кв. 114 40134812 281 2 листопада 2015 Нова Країна ВО «Вільність і справедливість» Андрій Новак Кам'янець-Подільський, просп. Грушевського, 21/2 40190924 282 2 листопада 2015 Свої Закон і справедливість, Сила Єднання Сергій Бабич Житомир, вул. Івана Сльоти, 50-А, кв. 2 40140578 283 2 листопада 2015 Партія Володимира Буряка «Єднання» Єднання Олександр Коваленко Київ, просп. Відрадний, 18, кв. 28 40152983 284 20 листопада 2015 Успішне майбутнє ВО «Ініціатива» Сергій Суліма Київ, вул. Симиренка, 31, кв. 97 40144726 285 25 листопада 2015 За Одещину Рух за Україну Наталя Закордонська Одеса, вул. Канатна, 10 40212900 286 21 грудня 2015 Життя Дмитро Огурцов Харків, вул. Полтавський шлях, 37 40211383 287 21 грудня 2015 Нові рубежі Ольга Чуб Харків, вул. В, Тютюнника, 7, кв. 84 40201270 288 21 грудня 2015 Вінницька Європейська Стратегія Незалежна Україна Андрій Дручинський Вінниця, вул. 600-річчя, 80 40249019 289 21 грудня 2015 Сім'я Спільна перемога, Мир та добробут Катерина Маршак Київ, вул. Кирилівська, 60П, офіс 5 40222149 290 21 грудня 2015 Оновлена Україна Олександр Ковальовський Київ, вул. Ломоносова, 67, кв. 124 40223341 291 21 грудня 2015 Молодий Харків Соціальна альтернатива Богдан Гладких Харків, вул. Шевченка, 343, кв. 51 40464821 292 21 грудня 2015 Партія Захисників України Колос миру Ігор Баган Київ, бульвар Академіка Вернадського, 87, кв. 64 40306726 293 21 грудня 2015 Національний корпус Патріот України Андрій Білецький Київ, вул. Зої Гайдай, 9/8 40214321 294 18 січня 2016 Північний Шлях Право-консервативна партія України Північний Шлях, Право вибору Володимир Петров Київ, вул. Антоновича, 48б, кв. 26 40323961 295 22 січня 2016 Справжні Свідома країна Іван Рудяк Київ, вул. Анни Ахматової, 22, офіс 3004 40254338 296 22 січня 2016 Соціалістична партія Олександра Мороза ПП Олександра Мороза «За правду і справедливість», Правда і Справедливість, Українська соціал-демократична партія «Свої» Олександр Мороз Київ, вул. Генерала Тупикова, 11А 40314784 297 22 січня 2016 Україна славетна Маріанна Мацола Київ, просп. Героїв Сталінграду, 6, корп. 7, секція 1 40251358 298 22 січня 2016 Стабільність та справедливість Владислав Ковальов Київ, вул. Харківське Шосе 19 А, приміщення 761 40289004 299 22 січня 2016 Народ Олександр Самородін Ірпінь, вул. Тургенівська, 50, кв. 10 40255567 300 22 січня 2016 Важливий кожен Сергій Двірко Київ, вул. Метрологічна, 113, приміщення 1/1 40244927 301 22 січня 2016 Антикорупційний рух Інна Бєлова Київська обл., с. Софіївська Борщагівка, вул. Боголюбова 7, кв. 9 40276311 302 22 січня 2016 Воля та добробут Микола Бойко Київ, проспект Відрадний, 103, офіс 608 40345938 303 22 січня 2016 Розумна сила Слово Справедливості Олександр Соловйов Київ, пров. Киянівський, 3-7 40353273 304 22 січня 2016 Платформа справедливості Єдиний Кривий Ріг, Європейський Кривий Ріг, Альтернативний Рух Ксенія Пятигіна Київ, вул.Кирилівська, 86 40269763 305 22 січня 2016 Нові Юрій Мироненко Київська обл., Києво-Святошинський р-н, с. Крюківщина, вул. Археологічна, 27 40268445 306 22 січня 2016 Незалежність Політичне об'єднання «Партія громадян України» Олександр Савченко Київ, вул. Банкова, 1/10, кв.15 40286244 307 22 січня 2016 Україна без олігархів Команда Дніпра, Громадська позиція, За рідне місто, Союз українських демократів Максим Голосний Дніпро, проспект Дмитра Яворницького, 25, кв. 3 40269229 308 22 січня 2016 Рівне Разом Партія громади об'єднаних власників багатоквартирних будинків, будівельників та будівельних організацій; Влада народу Віктор Шакирзян Рівне, вул. Кавказька, 9, оф. 217 40356468 309 22 січня 2016 Преспектива міста Народна єдність Ігор Саєнко Кропивницький, вул. Євгена Маланюка, 1а, офіс 211 40255609 310 22 січня 2016 Циганська партія України Сергій Кириченко Одеса, вул. Заболотного, 18, кв. 170 40272184 311 22 січня 2016 Блок Міхеіла Саакашвілі Грузинська партія України Андрій Андрушков Київ, вул. Туполєва, 17К, нежиле приміщення 1 40272226 312 22 січня 2016 Студентська партія України Григорій Тарасюк Київ, вул. Героїв Севастополя, 10-Б, кв. 36 40280750 313 22 січня 2016 Партія єдності Марина Лятавська Дніпропетровська обл., м. Кам'янське, вул. Ковалевича, 2, оф. 17-18 40255525 314 22 січня 2016 Нова Порядок і справедливість, Словом і ділом Роман Насіров Київ, вулиця Малокитаївська, 29 40272907 315 22 січня 2016 Партія заробітчан України Партія однодумців Аліна Ревунова Київ, вул. Льва Толстого, 15-Б, оф. 8 40334348 316 1 лютого 2016 Трибунал Олександр-Микола Семенко Київ, вул. Польова, 37 40372480 317 1 лютого 2016 Всеукраїнське об'єднання «Факел» Демократична Україна Владислав Храпак Біла Церква, вул. Шолом-Алейхема, 37, кв. 71 40347432 318 1 лютого 2016 Блок Кернеса — Успішний Харків Унітарна європейська Україна Вячеслав Орлов Харків, вул. Короленка, 12 40419357 319 3 лютого 2016 Ошукані українці Українська громадська рада, ВО «Воля народу» Олександр Литвин Черкаси, вул. Остафія Дашковича, 20, оф. 307 40274773 320 16 лютого 2016 Партія національного егоїзму Україна без корупції Олексій Сачко Київ, вул. Німанська, 7, кв. 15 40529155 321 23 лютого 2016 Всеукраїнське об'єднання «Демократична альтернатива» Наталя Андрєєва Київська обл., с. Щасливе, вул. Л. Українки, 14 40315383 322 23 лютого 2016 Надія є Громадсько-політична платформа Надії Савченко Надія Савченко Київ, вул. Теодора Драйзера, 6-А, квартира 97 40350361 323 23 лютого 2016 Блок Дмитра Голубова Одеська партія Дмитра Голубова, Одеська партія Олена Одношивкіна Одеса, вул. Стовпова 28/3, літ. А, каб. 324 40338700 324 23 лютого 2016 Громадянський союз Партія середнього класу України Едуард Єрьоменко Київ, вул. Павлівська, 4-8, кв.56 40395580 325 14 березня 2016 Всеукраїнський народний союз Моя Україна Тарас Романюк Київ, вул. Звіринецька, б. 63 40371879 326 14 березня 2016 Християнські соціалісти Блок місцевих громад Михайло Добкін Київ, вулиця Богдана Хмельницького, 23 Б 40425625 327 14 березня 2016 Розвиток Сила права Олександр Савкін Київ, вул. Богдана Хмельницького, 44 40392899 328 14 березня 2016 Свідома нація Володимир Тесля Київ, вул. Воздвиженська, 56 40390493 329 24 березня 2016 Запорука (За порядок в Україні) Микола Завалій Полтавська обл., м. Горішні Плавні, вул. Соборна 31 40457217 330 24 березня 2016 Разом Сила Партія порядних громадян Олег Ярошевич Київ, просп. Перемоги, 52/2 40469495 331 31 березня 2016 Слуга народу Партія рішучих змін Олена Шуляк Київ, вул. Січових Стрільців, 77, оф. 728 40422142 332 25 травня 2016 Стабільність Василь Журавльов Донецька обл., Маріуполь, пр-т. Нахімова, 190, оф. 25 40551070 333 10 червня 2016 Громадянська платформа ВО «Народні герої» Сергій Пугасей Київ, вул.Мечнікова, 4/1, оф. 18-Б 40558956 334 11 липня 2016 Майбутнє України Василь Андреєв Київ, вул. Євгена Сверстюка, 21, оф. 805 40651643 335 28 грудня 2016 Дух Нації Марина Денисенко Дніпро, просп. Дмитра Яворницького, 99 41056615 336 13 березня 2017 Єдина Альтернатива Союз міста і села Володимир Мороз Київ, бульвар Лесі Українки, 28, корп. А, оф. 153 41208188 337 13 березня 2017 Велика країна Олександр Марченко Київ, вул. Дніпровська набережна, 19В, 264 41209333 338 17 березня 2017 Успішна Україна Національний прагматизм Павло Шевченко Київ, Віскозна вул., 9 41219912 339 24 жовтня 2018 Рідне Закарпаття Київська громада Андрій Новицький Ужгород, вул. Собранецька, 138 42622242 340 3 квітня 2019 ПП «Блок Володимира Сальдо» Ірина Хруник Херсон, вул. Ярослава Мудрого 32, каб.11 42928370 341 9 квітня 2019 Партія чернівчан Ольга Мартинюк Чернівці, вул. Олександра Доброго, 13, оф. 15 42939597 342 21 травня 2019 Демократична Сокира Ігор Щедрин Київ, провулок Василя Жуковського, 15, корпус 3 43012606 343 4 червня 2020 ВАРТА (Всеукраїнський альянс регіональних і територіальних активістів) Разом Сергій Рянкель Львів, вул. Чайковського, 17 43648015 344 12 червня 2020 Довіра Олена Київець Київ, вул. Інститутська, 18А, оф. 7 43660598 345 30 червня 2020 Команда Максима Єфімова «Наш Краматорськ» Рідна Київщина Сергій Смірнов Краматорськ, вул. Марата, 8 43684802 346 22 липня 2020 Ідея Нації За своїх Орислава Савка Львів, вул. Зубрицького Д., 6 43724237 347 27 липня 2020 Екологічна Альтернатива Досвід Кристина Загоруйчик Київ, вул. Предславинська, 51 43729366 348 31 липня 2020 Національна платформа Катерина Одарченко Київ, вул. Євнена Коновальця, 36-Д, оф. 19 43740767 349 4 серпня 2020 Добрі сусіди Віталій Жеребчук Житомирська обл., с. Новий Любар, вул. Гагаріна, 1 43746973 350 14 серпня 2020 Лівобережна громада Березанська громада Олександр Окладний Київська обл., м. Березань, вул. Шевченків шлях, 50 43755380 351 27 серпня 2020 Команда Михайлишина Добробут Наталія Оліфаренко Чернівці, вул. Кобилянської Ольги, 53, кв. 29 43775098 352 31 серпня 2020 Місто щасливих людей Микола Полажинець Ужгород, вул. Франтішека Тіхого, 15/96 43781583 353 11 вересня 2020 Ми зможемо Тамара Островська Біла Церква, вул. Січневого прориву, 33А, кв. 32 43812862 354 25 вересня 2020 Україна - наш дім Рідний край Борис Колесніков Київ, вул.Мечнікова, 2 43839329 355 30 листопада 2020 Місто життя Віктор Середа Київ, вул. Академіка Туполєва, 16-ж, кв. 52 43983228 356 2 грудня 2020 Українська альтернатива Право вибору Олена Мордуєва Київ, вул. Соловцова Миколи, 2, офіс 38 44042783 357 17 грудня 2020 Порядок для України Олександр Мих Харківська обл., Шевченківський р., сщ/рада. Шевченківська, Майдан Свободи, 8, оф. 301 43958579 358 28 грудня 2020 Рух до Європи Любомир Удод Київ, вул. Володимира Покотила, 7/2 44141650 359 11 січня 2021 Українці Андрій Палкін Київ, вул. Менделєєва, 37 43917087 360 13 січня 2021 Центр Добробут, Добробут для України Олександр Ваховський Київ, вул. Героїв Космосу, 13, кв. 23 44133409 361 15 січня 2021 Досвід Лілія Авраменко Київська обл., м. Вишгород, пр. Шевченка Т., 6, кв. 180 44057040 362 2 лютого 2021 Сила єдності Разом у майбутнє Анатолій Гайворонський Дніпро, вул. Старокозацька, 52, офіс 359 43947242 363 22 лютого 2021 Народна ініціатива Ольга Таран Київ, вул. Жилянська, 101, кімната 10 44081555 364 27 квітня 2021 Мова Олександр Горган Київ, пров. Керамічний, 9/5, кв. 12 44241034 365 27 травня 2021 Гарант Валерій Токар Київ, пров. Феодосійський, 14-А, офіс 1 44182152 366 27 травня 2021 Наше Місто Тарас Мошовський Київ, вул. Калнишевського Петра, 6, кв. 95 44194147 367 17 вересня 2021 Рідна партія України Іван Решта Житомирська обл., Житомирський р-н, с. Яструбна, вул. Шевченка, 33-Д 44512517 368 19 жовтня 2021 Соборність Володимир Чайковський Київ, вул. Запорожця Петра (Дніпровський р-н), 26-А, кв. 153 44532308 369 15 грудня 2021 Рішучих дій Сергій Железняк Київ, вул. Запорожця Петра (Дніпровський р-н), 26-А, кв. 153 44493746 370 21 грудня 2021 Дія Олена Басок Полтавська обл., Кременчуцький р-н, місто Горішні Плавні, вул.Конституції, 42, кв. 5 44550044 Парламентські політичні партії Участь партій у виборах Вибори Кількість учасників Прохідний бар'єр Кількість переможців 1994 39 4 % 15 1998 30 4 % 8 2002 33 4 % 6 2006 45 3 % 5 2007 20 3 % 5 2012 22 5 % 5 2014 29 5 % 6 2019 22 5 % 5 Депутатів у Верховній Раді України (з 1990) Партія 1990 1994 1998 2002 2006 2007 2012 2014 2019 Група 239 (Компартія України у складі КПРС) Народний рух України 20 46 Партія демократичного відродження України 4 Демократиний союз| (ДС-ДПУ) Демократична партія України (ДПУ-ПЕВ, ДС-ДПУ) 2 Партія економічного відродження (ДПУ-ПЕВ) 1 Комуністична партія України (1993 року) 86 122 65 21 27 32 Соціалістична партія України (Соц-Сел) 14 22 33 Селянська партія України (Соц-Сел) 19 1 Виборчий блок партій «Національний фронт» (НФ) Конгрес українських націоналістів 5 Українська консервативна республіканська партія 2 Українська республіканська партія (1990 року) 8 УНА-УНСО 1 1 Партія праці (ПП-ЛПУ) 4 Ліберальна партія України (ПП-ЛПУ) Соціал-демократична партія України 2 75 Християнсько-демократична партія України 1 2 Громадянський конгрес України (ГКУ-УПС) 2 Українська партія справедливості (ГКУ-УПС) Народно-демократична партія 27 Партія зелених України 19 ВО «Громада» 23 Прогресивна соціалістична партія України 17 Соціал-демократична партія України (об'єднана) 17 27 Народна партія (Аграрна партія України, Литвин) 7 20 2 Сильна Україна 1 Реформи і порядок 4 Християнсько-демократичний союз (ХДС-УХДП) (ХДС-УХДП) Віче 1 Партія регіонів (Партія регіонального відродження України) 2 186 175 185 Всеукраїнська партія трудящих 1 Союз 1 1 ВО «Свобода» (СНПУ-ДНУ) 1 37 6 1 ВО «Державна самостійність України» (СНПУ-ДНУ) Блок «Наша Україна» (НУ) 112 81 72 Європейська Солідарність (Солідарність) 132 25 Партія «Вперед, Україно!» Республіканська християнська партія Українська народна партія За єдину Україну! (ЗаЄд) 121 Трудова Україна Партія промисловців і підприємців України Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) 22 129 156 ВО «Батьківщина» 101 19 26 Українська республіканська партія «Собор» Україна — Вперед! Партія національно-економічного розвитку України 1 Українська морська партія Сергія Ківалова 1 Блок «Єдність» (БЄ) 4 Українська партія «Єдність» Політична партія «Молода Україна» Наша Україна Європейська партія України Пора! Партія захисників Вітчизни УДАР 40 Єдиний центр (Партія Приватної Власності) 3 1 Радикальна партія Олега Ляшка (УРДП) 1 22 Народний фронт 82 Самопоміч 33 1 Опозиційний блок 29 6 Заступ 1 Воля 1 Правий сектор 1 Слуга народу 254 Опозиційна платформа — За життя 43 Голос 20 Безпартійні 168 105 66 43 96 46 Див. також * Українські політичні партії (до 1922 року) * Список заборонених політичних партій України * Вибори народних депутатів України * Єдиний реєстр громадських формувань Примітки Посилання

Ющенко Віктор Андрійович Ві́ктор Андрі́йович Ю́щенко (; 23 лютого 1954, с. Хоружівка, Недригайлівський район, Сумська область) — український політик і державний діяч, банкір, економіст, народний депутат України V скликання (2002—2005), голова партії «Наша Україна» (2005—2013), засновник та Голова Ради Інституту Президента Віктора Ющенка «Стратегічні ініціативи». Третій Президент України (2005—2010), третій голова Національного банку України (1993—2000), виконавець обов'язків Голови Національного Банку України (27 січня 1997—5 лютого 1997), сьомий прем'єр-міністр України (1999—2001), лідер Помаранчевої революції. Заслужений економіст України (1997), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1999), кандидат економічних наук (1998). Біографічні відомості Народився в родині сільських вчителів. Батько — Андрій Андрійович Ющенко (1919—1992), учасник Другої світової війни, фронтовик, в'язень Освенцима та інших німецьких концентраційних таборів; після закінчення війни викладав англійську мову у Хоружівській середній школі. Перебуваючи в 1946—1947 рр. на Західній Україні, співпрацював з підпіллям ОУН, у 1948—1956 рр. був у «розробці» органів МДБ. Мати — Варвара Тимофіївна Ющенко (1918—2005), вчитель фізики та математики Хоружівської середньої школи; померла через тиждень після інавгурації Віктора Ющенка (31 січня 2005). Вдруге одружений, має двох дітей від першого шлюбу (зі Світланою Колесник): доньку Віталіну і сина Андрія, — та трьох від другого шлюбу (з Катериною Чумаченко): сина Тараса, дочок Софію та Христину. Має онуків від доньки Віталіни і Олексія Хахльова — Ярину та Віктора. 1975 року закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут. Після інституту рік відслужив у лавах Радянської армії, строкову службу проходив у прикордонних військах на радянсько-турецькому кордоні недалеко від Ленінакана (Гюмрі, Вірменія). З 1975 року — помічник головного бухгалтера колгоспу «40-річчя Жовтня» в селі Яворів Косівського району Івано-Франківської області. З грудня 1976 влаштувався у районному відділенні Держбанку СРСР в смт. Улянівка Білопольського району Сумської області. 1977 року, у віці 23 років, вступає до КПРС. Цього ж року одружився зі Світланою Колесник. З липня 1985 року працював у відділі кредитування і фінансування сільського господарства Держбанку СРСР. У грудні 1987 року на запрошення Вадима Гетьмана перейшов у київське відділення Агропромбанку СРСР. Банківська кар'єра Від 1992 року — перший заступник голови правління Акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна». У січні 1993 року за рекомендацією Вадима Гетьмана і за підтримки тодішнього Голови Верховної Ради Івана Плюща обійняв посаду голови Національного банку України. Перебував на цій посаді до грудня 1999 року — голова правління Національного банку України (у 1997 вдруге переобраний на цю посаду). Під керівництвом Прем'єр-міністра Павла Лазаренка (заступив на посаду 28 травня 1996 року) та Голови Нацбанку Віктора Ющенка — з 2 по 16 вересня 1996 року в Україні була успішно проведена грошова реформа (введено в обіг гривню), створено Державну скарбницю, розпочато будівництво Банкнотно-монетного двору. У 1997 році за рейтингом впливового фінансового журналу «Global Finance», Віктор Ющенко увійшов до шістки найкращих банкірів світу. За участю Ющенка — Кабмін та Нацбанк у 1998 році успішно запобігли «фінансовій кризі» (яка охопила сусідню Росію — так званий «дефолт 1998 року». Політична кар'єра 1993—2003 роки Кандидат економічних наук, захистив дисертацію на тему «Розвиток попиту та пропозиції на гроші в Україні» в 1998 в Українській академії банківської справи (Суми). Від 22 грудня 1999 до травня 2001 року — Прем'єр-міністр України. Реалізація урядової програми «Реформи заради добробуту» дозволила Кабінету Міністрів Ющенка домогтися позитивної динаміки в економіці. Вперше за роки незалежності Україна отримала приріст ВВП. Вдалося радикально змінити механізм розрахунків і платежів у центральний та місцеві бюджети, відмовитися від бартеру і запозичень, оздоровити ситуацію на енергоринку, суттєво збільшити надходження у бюджет, витрати на соціальні цілі. За рік у країні ліквідовано бюджетну заборгованість по зарплаті, пенсіях та стипендіях. Прагнучи примирення з Президентом Леонідом Кучмою та Головою Верховної Ради Іваном Плющем, Ющенко підписав «Звернення до народу України» з приводу руху «Україна без Кучми», в якому учасників цього руху названо «фашистами». Звільнено з посади прем'єр-міністра 26 квітня 2001 року у зв'язку з резолюцією Верховної Ради України про недовіру Кабінетові міністрів України. Продовжував виконувати обов'язки прем'єр-міністра до затвердження на цю посаду Анатолія Кінаха. За час роботи в уряді Віктор Ющенко, за даними соціологічних опитувань, стає найпопулярнішим політиком України, не в останню чергу завдяки образу морального та проукраїнського державного діяча, який закріпився за ним . Разом з тим, лідерські якості Віктора Ющенка, його неоднозначна або недостатньо артикульована позиція з деяких питань, схильність до м'якої політичної гри неодноразово піддавалися критиці як з боку опонентів, так і з боку прихильників. Низка політичних інтриг, яка розгорнулась навколо Кабінету Міністрів, Національного банку та персони Президента Леоніда Кучми призвела до відставки уряду Ющенка в травні 2001 року — вперше за резолюцією недовіри Верховної Ради України. Вже тоді Ющенко не приховував своїх намірів піти в опозицію, де біля нього швидко згуртувались національні та правоцентристські політичні сили, які, сформувавши блок партій «Наша Україна», здобули переконливу перемогу на виборах у Верховну Раду за партійними списками, хоча представництво «Нашої України» в органах Верховної Ради було обмежено політичними опонентами Ющенка. У січні 2002 року сформовано опозиційний до влади виборчий блок «Наша Україна», який очолив Віктор Ющенко. До складу блоку увійшли 10 партій правоцентристської орієнтації. На парламентських виборах у березні 2002 року в багатомандатному окрузі блок отримав 24,7 % голосів виборців (1-е місце серед партій і блоків) і сформував найбільшу фракцію у Верховній Раді. Керівником виборчого штабу був Петро Порошенко. Під час масових протестних акцій «Повстань, Україно!» 2002—2003 років у суспільстві та політикумі визріла думка, що Ющенко повинен балотуватися на наступних президентських виборах від опозиції. У той період рішуче його підтримала з політичних лідерів лише Юлія Тимошенко. Був найпомітнішим кандидатом від опозиційних сил на посаду Президента України на чергових виборах Президента України 2004 року, хоча формально йшов на вибори як самовисуванець. Визнаний Центральною виборчою комісією переможцем повторного туру голосування 26 грудня 2004 року. Після рішення Верховного Суду України від 20 січня 2005 року, офіційно оголошений третім Президентом України. Віктор Ющенко у Сеймі Польщі, 26 жовтня 2000 2004, президентська кампанія У 2004 бере участь у Президентських виборах і йде на них самовисуванцем. Команда виборчого штабу Віктора Ющенка на чолі з Анатолієм Гриценком за 2 дні розробила передвиборчу програму майбутнього Президента. Весь період президентської кампанії характеризується надзвичайно жорстким пресингом на Ющенка з боку змобілізованого владою адміністративного ресурсу. Це підкріплено брутальними політтехнологічними розробками переважно іноземних спеціалістів, які ставили на меті формування негативної суспільної думки про Ющенка та загравали з російськомовним електоратом, спекулюючи на проблемах російської мови та деяких історичних обставинах, перекручували біографічні відомості про Ющенка та його родину, компрометували очолювану ним політичну силу. Це стало можливим не в останню чергу завдяки підконтрольності владним структурам ключових засобів масової інформації, журналістські колективи яких мусили виконувати політичні замовлення. Тому основна стратегія передвиборчої кампанії Ющенка в першому турі передбачала безпосереднє спілкування з виборцями, для чого здійснено масштабний передвиборчий тур областями України. У розпал передвиборчої кампанії, напочатку жовтня 2004 року, сталося отруєння Ющенка під час вечері із головою СБУ Ігорем Смешком на дачі заступника голови СБУ Володимира Сацюка. Через те він не зміг бути присутнім на агітаційному концерті «Вибір вільних», що відбувався 7 жовтня у Херсоні, де той мав взяти особисто участь. Замість кандидата у президенти виступав його колега по парламенту Володимир Яворівський, який і повідомив перед багатотисячною аудиторією новину про отруєння Ющенка. Як стверджувалося потім, у отруєнні застосовано один з різновидів діоксинів, TCDD, який входить до складу деяких бойових отрут. Довготривалим наслідком отруєння стало спотворене обличчя. Деякі токсикологи називають такі зміни типовими для отруєння діоксинами, зокрема шкірні аномалії на обличчі Ющенка схожі на хлоракне, яке виникає саме при отруєнні цими токсинами. Деякі політичні експерти, в свою чергу, вважають, що саме спотворення обличчя Віктора Ющенка, а не його смерть, було метою зловмисників. Британці зняли документальний фільм про отруєння українського президента Віктора Ющенка «Ющенко: недосконале вбивство» Проте розслідування отруєння правоохоронними органами не дало жодного результату, навіть після обрання Віктора Ющенка президентом. За результатами першого туру голосування Ющенко набрав 39,90 % проти 39,26 % у свого головного опонента, кандидата від провладних сил Віктора Януковича. Цей тур голосування, за твердженнями низки вітчизняних та міжнародних організацій, зокрема Комітету виборців України, ОБСЄ, відбувався зі значними порушеннями виборчих прав громадян. Після першого туру, що відбувся 31 жовтня 2004 року, Віктор Ющенко уклав низку політичних угод про підтримку його кандидатури важливими політичними силами, зокрема Соціалістичною партією Олександра Мороза та Анатолієм Кінахом, які також балотувались у першому турі. До початку кампанії аналогічну угоду укладено з Юлією Тимошенко. Другий тур голосування 21 листопада 2004, за твердженням переважної більшості міжнародних організацій, пройшов з брутальними порушеннями виборчого законодавства та прав людини, з застосуванням технологій загальнодержавного фальшування результатів голосування, в тому числі і з втручанням в електронну систему підрахунку голосів у Центральній виборчий комісії. Ці факти були доведені у Верховному Суді України у історичному судовому процесі «Віктор Ющенко проти Центральної виборчої комісії», в результаті якого було призначене повторне голосування 26 грудня 2004 року. Ющенко зі своїми прихильниками під час мітингу на Європейській площі у Києві (2007) Зазначені події розгорталися на фоні безпрецедентних протестних акцій українського народу проти фальсифікації виборів, які отримали назву Помаранчевої революції та мали ключовий вплив на політичну ситуацію між другим туром та повторним другим туром голосування. На чолі цього руху став Віктор Ющенко, який зумів здійснити унікальну безкровну трансформацію політичної та національної атмосфери в Україні. Ключову роль у цих подіях відіграла його політична соратниця по коаліції «Сила народу» Юлія Тимошенко. Водночас, у ряді східних та південних регіонів України, як наслідок передвиборчих інформаційних війн та політичних інтриг, а також зрозумілого небажання виборців Віктора Януковича миритися з призначенням переголосування, набули поширення сепаратистські настрої. У ці дні країна опинилася на межі повномасштабної політичної та економічної кризи, і лише завдяки обережним та конструктивним діям основних політичних гравців, зокрема голови Верховної Ради Володимира Литвина, а також міжнародних посередників Хав'єра Солани, Валдаса Адамкуса, голови ОБСЄ Яна Кубіша та Олександра Кваснєвського, змогла швидко вийти з критичного стану. У результаті повторного другого туру голосування, визнаного експертами набагато демократичнішим, ніж два попередніх, Віктор Ющенко отримав 51,99 % голосів, тоді як Віктор Янукович 44,20 %. Передвиборчий штаб Віктора Януковича, перебравши тактику команди Ющенка з другого туру, розпочав юридичну війну, направлену на затягування процедури вступу на посаду нового Президента України. 20 січня 2005 року, Верховний Суд України відхилив скаргу кандидата в Президенти Віктора Януковича за відсутністю доказів, та розблокував процес офіційного вступу Віктора Ющенка на посаду Президента. Президент України (2005—2010) Інавгурація 23 січня 2005 р. відбулася інавгурація Віктора Ющенка як Президента України. У заході взяли участь іноземні високопосадовці, серед них: * Арнольд Рюйтель, Президент Естонії * Адрієн Кларксон, генерал-губернатор Канади * Вайра Віке-Фрейберга, Президент Латвії * Володимир Воронін, Президент Молдови * Олександр Квасневський, Президент Польщі * Траян Бесеску, Президент Румунії * Іван Гашпарович, Президент Словаччини * Ференц Мадл, Президент Угорщини * Артур Расізаде, Прем'єр-міністр Азербайджану * Ян Петер Балкененде, Прем'єр-міністр Нідерландів * Яап де Хооп Схеффер, генеральний секретар НАТО * Ніно Бурджанадзе, спікер Парламенту Грузії * Артурас Паулаускас, спікер сейму Литви * Колін Пауелл, державний секретар США * Вук Драшкович, Міністр закордонних справ Сербії та Чорногорії * Спеціальний гість Вацлав Гавел, колишній президент Чехословаччини та Чехії Лехом Качинським, 2007 Внутрішня політика На посаді президента Віктор Ющенко та Президент США Джордж Вокер Буш, 2008 Перші 100 днів президентства Ющенка, з 23 січня по 1 травня 2005 р., запам'яталися численними звільненнями та призначеннями на всіх рівнях виконавчої влади. Зокрема, він призначив Юлію Тимошенко прем'єр-міністром, що ратифікував парламент. Олександр Зінченко був призначений главою Секретаріату президента з номінальною назвою державного секретаря. Петро Порошенко, конкурент Тимошенко на пост прем'єр-міністра, — секретарем Ради національної безпеки та оборони України. У серпні 2005-го Ющенко разом з грузинським президентом Михайлом Саакашвілі підписали декларацію в Боржомі та закликали до створення інституту міжнародного співробітництва, Спільноти демократичного вибору (СДВ), щоб об'єднати демократичні режими та країни, де зароджується демократія, в регіоні Балтійського, Чорного та Каспійського морів. Перша зустріч президентів і лідерів, щоб обговорити СДВ, відбулася 1–2 грудня 2005 р. в Києві. Віктор Ющенко першим із президентів України пішов на спілкування з журналістами, виведено з Іраку українських військових, тривалість служби в армії скорочено до одного року замість двох, Україну внесено до списку країн зі статусом вільна країна. Багато уваги під час свого президентства Віктор Ющенко приділяв відновленню історичної пам'яті українців та відродженню пам'яток, пов'язаних з історією козацтва. 23 січня 2009 року з нагоди Дня Соборності України В. Ющенко відкрив Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська слава». З ініціативи Президента Ющенка реставровано палац Кирила Розумовського. Влітку 2006 року Ющенко відкрив монумент «Пам'яті Героїв Крут». 14 квітня 2008 року Ющенко взяв участь в урочистостях з нагоди відкриття Музею Героїв Крут у Чернігівській області. Проєкт меморіально-музейного комплексу був розроблений за ініціативою Президента Ющенка та за підтримки Нашої України. Під час президентства Ющенка Голодомор 1932—1933 років визнано геноцидом українського народу. 17 жовтня 2009 року Президент Ющенко у Чигирині відкрив відбудовану резиденцію Богдана Хмельницького. Того ж дня, під час урочистостей, присвячених 360 річчю створення Української козацької держави Ющенко заявив: 10 січня 2010 року Президент Ющенко присвоїв провіднику ОУН Степану Бандері звання Героя України. Руйнація помаранчевої команди 8 вересня 2005 р. Ющенко звільнив свій уряд на чолі з Юлією Тимошенко після відставки та звинувачень у корупції, що лунали від останньої в його адресу. 9 вересня, виконувач обов'язків прем'єр-міністра України, Юрій Єхануров, спробував сформувати новий уряд. Його перша спроба, 20 вересня, не виправдала надій (не вистачило 3 голосів від необхідних 226), але 22 вересня парламент ратифікував її з 289 голосами. У вересні 2005 р. колишній президент Леонід Кравчук звинуватив російського магната Бориса Березовського у фінансуванні президентської кампанії Ющенка. Березовський підтвердив, що він зустрічався з представниками Ющенка в Лондоні перед виборами, і що гроші передано від його компанії, але відмовився підтвердити або спростувати, що гроші використано в кампанії Ющенка. Фінансування виборчих кампаній іноземними громадянами є незаконним в Україні. На виборах у Верховну Раду 26 березня 2006 року найбільшу кількість голосів отримала Партія Регіонів. Після 4-місячних переговорів Ющенко підписав 4 серпня 2006 року подання у Верховну Раду на призначення Віктора Януковича прем'єр-міністром. Перший розпуск парламенту У 2007 р. Ющенко став першим президентом, який розпустив парламент та призначив дострокові парламентські вибори. 2 квітня 2007 року президент України Віктор Ющенко підписав указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України 5-го скликання. Підставою для цього Віктор Ющенко назвав неконституційний спосіб формування конституційної більшості у ВР, а саме входження до коаліції окремих депутатів а не цілих фракцій. Варфоломія І Депутати коаліції заявили, що не будуть виконувати указу, і зібрали позачергове засідання Ради. Коаліції вдалося заблокувати впровадження цього рішення поданням до Конституційного суду. Як наслідок 26 квітня 2007 року Віктор Ющенко видає другий указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України 5-го скликання. Підставою стало формальна відсутність коаліції (як незаконно створеної) у ВР протягом одного місяця. Ряд причин, а саме: * призначення президентом на посаду Генерального прокурора Святослава Піскуна, * заяви СБУ щодо фактів хабарництва деяких суддів Конституційного суду, * порушення Генеральною прокуратурою кримінальних справ проти кількох суддів Конституційного суду за порушення присяги, * посилення позицій президента у РНБО змусили партії коаліції вдатись до перемовин з президентом. Результатом переговорів стало визнання коаліцією розпуску ВР і згода на перевибори. 5 червня 2007 року підписано Третій указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України 5-го скликання. Підставою для нього за взаємною згодою всіх сторін стало добровільне складення повноважень депутатами опозиційних фракцій. Повторні вибори призначено на 30 вересня 2007 року. Жорстко проти перевиборів виступили потенційні аутсайдери перегонів — КПУ та СПУ. У результаті «Партія регіонів» набрала 34,37 %, «Блок Юлії Тимшенко» — 30,71 % та «Наша Україна» — 14,20 %. Конфлікт з Юлією Тимошенко Юлія Тимошенко, 2009 Конфлікт між Ющенко та Тимошенко — міжособистісний конфлікт, що впродовж 2005–10 років набув гіпертрофованого стану й переріс в інституційний конфлікт між президентом і прем'єром. Конфлікт розпочався в перші ж місяці призначення Тимошенко на посаду прем'єр-міністра: * Першою причиною були «повноваження РНБО». В березні 2005 секретар РНБО Петро Порошенко заявив, що «в сферу повноважень РНБО входять усі питання Кабміну». Ющенко заявив, що «Рада національної безпеки і оборони України» повинна стати «єдиним місцем, де будуть прийматися всі стратегічні рішення». Фактично Ющенко і Порошенко — почали створювати з РНБО систему дублювання Кабінету Міністрів. Це стало головною складовою конфлікту у владній команді; який призвів до відставки кабміну Тимошенко та відставки Порошенка з посади секретаря РНБО. * «Перший публічний скандал між Ющенком та Тимошенко» виник 19.5.2005, коли на засіданні РНБО — Ющенко різко розкритикував Прем'єр-міністра Тимошенко — за тиск на оптових торговців бензином: «Ющенко сказав їй, що в такому випадку вона може написати заяву про відставку та йти разом з СДПУ(о) та „Регіонами“ (політ. сила В. Януковича) дудіти в дудки та стукати в барабани». * Апогеєм конфлікту між Ющенком і Тимошенко можна вважати політичну кризу 2008. * Подібні конфлікти тривали весь період 2005—2010 рр. На президентських виборах-2010 — Президент Ющенко неодноразово повторював, що «Тимошенко та Янукович однакове зло для України»; а 16.2.2010 (на прощальній пресконференції як Президента) Ющенко заявив, що «його найбільшою політичною помилкою» було «співробітництво з Тимошенко». Виконання передвиборчої програми Президента України Віктора Ющенка 8 листопада 2007 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ Щодо заходів з будови доступного житла в Україні та покращення забезпечення громадян України житлом. «Я впевнений, що забезпечення кожної родини доступним житлом — це універсальна відповідь на цілий ряд проблем соціального характеру. 17 мільйонів людей потребують покращення умов проживання. 1,3 млн родин стоять у черзі за житлом. Щорічно його надають 20 тисячам родин. Соціально це нестерпно. Головне завдання наради — мобілізувати всі органи влади для вирішення цієї проблеми», — сказав Президент. Згідно з указом, Кабмін має передбачити на 2009 та наступні роки кошти на будівництво доступного житла в об'ємі не менш як 0,5 % від ВВП. 11 грудня 2007 року на зустрічі Президента України Віктора Ющенка з представниками бізнесу та влади започатковано проєкт «Зігрій любов'ю дитину» — благодійництво на підтримку багатодітних родин. Проєкт спрямовано на вирішення найболючіших проблем багатодітних сімей, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Ініціативу Президента щодо благодійної допомоги багатодітним родинам підтримав великий бізнес: бізнесмени Віктор Пінчук та Рінат Ахметов зголосилися взяти безпосередню участь в ініціативі Президента України Віктора Ющенка щодо благодійної допомоги багатодітним родинам. В Україні понад 100 тисяч дітей-сиріт. 2008-й рік Віктор Ющенко оголосив Роком усиновлення. * Ю. Тимошенко — представляють свої партії («Наша Україна» та «Батьківщина») на саміті «Європейської народної партії», Португалія (Лісабон), 18.10.2007 Результат діяльності на посаді Президента Діяльність Ющенка як Президента України є досить суперечливою. У 2005 він зробив чимало кроків, таких як розпуск ДАІ, відміна візового режиму для громадян ЄС та США, введення значної матеріальної допомоги при народженні дитини. 16 листопада 2009 р. в інтерв'ю бельгійським газетам «La Libre Belgique» та «De Standaard» кажучи про свою успіхи на посаді Президента зазначив, що за чотири роки подвоєно ВВП та державний бюджет, закріплено свободу слова та свободи вибору, а також збільшено фінансування ключових соціальних програм. У час його правління почала діяти нова версія Конституції України зі значно послабленими повноваженнями президента та посилення ролі парламенту. Під час президентства Ющенка розпочалися перемовини щодо надання Україні безвізового режиму. Також Ющенко намагався домовитися з Вселенським патріархом Варфоломієм щодо надання Томосу про автокефалію для Української православної церкви, але тоді цьому завадив патріарх РПЦ Алексій ІІ, який терміново прилетів до Києва, незважаючи на те, що не мав запрошення. Це було у липні 2008 року. Однак, Ющенко не зміг припинити розбрат у стані своїх партнерів по Помаранчевій революції. У зовнішній політиці України також залишалося чимало проблем. За час президентства Ющенка і за чималих його зусиль Україна вступила в Світову організацію торгівлі (СОТ). Хоча стосунки з Росією, формально, залишалися добрими, фактично Росія стала проводити надзвичайно агресивну політику економічного та інформаційного пригнічення України («газова війна», антиукраїнська пропаганда на телебаченні тощо). 21 січня 2010 р. Віктор Ющенко запросив створити Раду українського козацтва як консультативно — дорадчий орган при президенті. Ющенко запропонував запровадити в країні некомерційну козацьку службу, щороку проводити Велику всеукраїнську козацьку раду і раз у 5 років обирати гетьмана України, який здійснюватиме свою діяльність на громадських засадах. 19 травня 2018 року в Києві відбулась Перша Всевелика Рада козацтв України, де делегати представляли козацькі організації всієї України. В ході цієї Ради гетьманом всієї України обрано народного депутата кількох скликань, правозахисника Юрія Карамзіна. Ющенко гетьманом України був з 2005 року. У березні 2010 року за результатами дослідження соціологічної служби Центру Розумкова українці оцінили діяльність Ющенка на посаді Президента на 2,17 балів. Повна підтримка Ющенка у лютому 2010 р., порівняно з лютим 2005 р. зменшилася в 17 разів. Порівнюючи виконання обов'язків Президента України, 32,6 % українців назвали кращим Президентом Кучму, 12,6 % Леоніда Кравчука і лише 10,6 % громадян — Ющенка. Зовнішня політика Україна — ЄС 2007 року Ющенко розпочав переговори про зміни Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС на новий посилений формат співпраці — Угоду про асоціацію з ЄС. Україна — НАТО 2008 року Україна подала заявку на отримання Плану дій щодо членства в НАТО. На тому саміті НАТО запросили Албанію та Хорватію до переговорів щодо вступу та привітали прагнення України та Грузії щодо вступу до Альянсу. Через відверто прозахідну політику виникло два газові конфлікти з Росією, коли РФ на новорічні свята перекривала газ. Україна — Росія Перший візит В. Ющенко на посаді президента України був в Росію. Це сталося 24 січня 2005 року. Там він провів кількагодинні консультації зі своїм російським колегою В. Путіним. Відразу після Москви Ющенко відлетів на Захід і виступав перед європарламентарями. 10 червня 2007 року під час зустрічі з Путіним Ющенко заявив, що Україна готова розвивати подальші відносини з Росією. 1 жовтня 2008 р. Ющенко заявив про продовження дії Договору про Дружбу та партнерство між Україною та Росії на наступний 10-тирічний період. У серпні того ж року під час російсько-грузинської війни Ющенко та президенти Литви, Польщі та Естонії, а також голова уряду Латвії виступили в Грузії перед багатотисячним мітингом. Віктор Андрієвич заявив: «Сьогодні кожен з нас грузин». Україна — Китай 19 квітня 2007 року президент України Віктор Ющенко провів зустріч з віце-прем'єр-міністром Державної Ради Народно Китайської Республіки Хузем Ляньюєм, який приїхав в Україну з офіційним візитом. Під час зустрічі сторони позитивно оцінили розвиток українсько-китайських відносин. Була підтверджена двостороння зацікавленість поглибити двостороннє партнерство у всіх сферах, зокрема, в торгово-економічній, науково-технійній, в авіабудуванні, сільському господарстві, освіті. Вибори Президента України 2010 На виборах Президента України 2010 року— Віктор Андрійович Ющенко отримав 5,45 % (1 341 539 голосів). У першому турі став лідером на дільницях Львівської області: 124, 125, 120, 117, 118, 119. Громадська (післяпрезидентська) діяльність * Від 28 квітня 2011 — співголова Ради з питань розвитку Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал». Інститут Президента Віктора Ющенка «Стратегічні ініціативи» Інститут Президента Віктора Ющенка «Стратегічні ініціативи» — українська громадська організація, офіційно зареєстрована Міністерством юстиції України у 2010 р. Одним із завдань інституту є створення майданчика, на якому інтелектуали проводили б дискусії із різних проблем. Серед завдань — розвиток громадянського суспільства, оцінка тенденцій в українській політиці, збереження культурних цінностей, контроль влади, промоція європейського вектора тощо. Віктор Ющенко про завдання організації і її діяльність: Згідно зі статутом, метою інституту є: Перша реалізована ініціатива — засновано Громадський інститут історичної пам'яті, який утворено спільно з Міжнародним фондом «Україна 3000» та іншими громадськими організаціями. До ради Інституту входять відомі історики, зокрема В. Сергійчук, В. Шендеровський, В. В'ятрович, І. Патриляк. У Євромайдані участі не брав, але у процесах, що передували йому — промоції на підтримку євроасоціації між ЄС та Україною, виступав до останнього (моменту підписання) палким адептом, здійснюючи візити, перемовини у дипломатичних колах, і, врешті-решт, увазуючи, у найімовірніші моменти відмови, що «Україну треба брати такою, якою вона є»… Нагороди * Почесна відзнака Президента України (3 липня 1996) — за значний особистий внесок у становлення і розвиток банківської системи України, активне сприяння залученню іноземних інвестицій у вітчизняну економіку * Заслужений економіст України (18 січня 1997) — за значний особистий внесок у становлення і розвиток банківської системи України, розробку концепції та організоване проведення грошової реформи * Державна премія України в галузі науки і техніки 1999 року — за серію монографій «Українська фалеристика та боністика» (у складі колективу) * Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (22 серпня 2016) — за значні особисті заслуги у становленні незалежної України, утвердженні її суверенітету та зміцненні міжнародного авторитету, вагомий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток, активну громадсько-політичну діяльність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу * Орден короля Томислава зі стрічкою і Великою Даницею (2007, Хорватія) * Орден Білої Троянди (2006, Фінляндія) * Премія «Квадрига» 2006 року. * Орден Білого Орла (2005, Польща) * Орден Вітаутаса Великого (2006, Литва) * Орден Трьох Зірок (2006, Латвія) * Орден Української Православної Церкви преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерських I ступеня (2007)

Леоні́д Миха́йлович Чернове́цький ( 25 листопада 1951, Харків, Українська РСР) — український державний та політичний діяч єврейського походження, підприємець, банкір, співак. Київський міський голова і голова Київської міської ради від 14 квітня 2006 року по 12 липня 2012 року, голова Київської міської державної адміністрації (20 квітня 2006 — 16 листопада 2010). Президент концерну «Правекс» (1992—1996). Заслужений юрист України, кандидат юридичних наук, почесний працівник прокуратури України. Батько бізнесмена Степана Червонецького. Один зі співзасновників Партії регіонів. Походження Народився в Харкові. Випускник Харківського юридичного інституту. За словами самого Л.Черновецького, його дід Гаврило Гончаров був незаконнонародженим сином рідного брата російського письменника Івана Гончарова — Миколи. 1926 року нібито Гаврила Гончарова «більшовики живим закопали за мішок зерна» в с. Волчно-Бурлінському (нині Крутіхінского р-ну Алтайського краю). Бабусю Л. Черновецького репресували й вислали в Сибір, де вона жила й померла в землянці. Також, за словами Л. Черновецького, його матір у 13 років зґвалтував керівний працівник КДБ. Біографія Незабаром після народження Леоніда його батьки розлучилися, і хлопчика виховувала мати, Парасковія Гаврилівна, юрист за освітою. Вона віддала малого Леоніда в інтернат. Пізніше його мати вийшла заміж за театрального режисера Азімова, і Л. Черновецький жив із нею та вітчимом. Навчався в середній школі № 36 Харкова, закінчив середню школу № 4 Харкова. Строкову службу в радянській армії проходив у внутрішніх військах, охороняв «зону» в Дніпропетровській області. Командування частини дало йому направлення на навчання в Харківський юридичний інститут, який він закінчив 1977 року з дипломом з відзнакою. 1977—1981 — старший слідчий прокуратури Київської області. 1981—1984 — аспірант Харківського юридичного інституту. 1984 — отримав ступінь кандидата юридичних наук (тема дисертації — «Методика розслідування розкрадань, скоєних посадовими особами»). 1984—1985 — викладач Харківського юридичного інституту. 1985—1989 — докторант Київського університету ім. Т.Шевченка, доцент кафедри криміналістики, заступник проректора з наукової роботи. 1989 — організував і очолив (генеральний директор) комерційний консультативний і науково-дослідний центр «Правекс» (згодом — концерн «Група Правекс», з якого пізніше виділився банк «Правекс)». 1992—1996 — президент концерну «Правекс». Квітень 1997 — січень 2000 р. — позаштатний радник Президента України. Липень 1997 — листопад 2001 р. — член Вищої економічної ради Президента. 16 липня 1997 р. — заснував Всеукраїнський благодійний фонд «Соціальне партнерство». 23 грудня 1997 року по вулиці Регенераторній, 4 в Києві відкрив благодійну їдальню «Стефанія» для підтримки соціально незахищених та соціально неблагополучних людей. У жовтні 2000 року при їдальні «Стефанія» відкрили медичний центр для надання першої медичної допомоги таким людям. Жовтень 1998 — червень 1999 р. — співголова партії «За красиву Україну». Червень 1999 — листопад 2000 р. — голова партії «За красиву Україну». З листопада 2000 р. — член президії Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України». З 2001 р. — президент Асоціації «Київський банківський союз» (2005 року перетворений на Український кредитно-банківський союз). Народний депутат України 2-го, 3-го, 4-го скликань. У парламенті зберігав лояльність до Президента Леоніда Кучми, з 2002 року переорієнтувався на Віктора Ющенка. У червні 2002 року відкрив у Києві Реабілітаційний центр «Восток» — другий структурний підрозділ Фонду «Соціальне партнерство». На президентських виборах 2004 року був кандидатом у Президенти України, набравши 1 % голосів. Під час «Помаранчевої революції» підтримав Віктора Ющенка. Двічі перемагав на виборах київського міського голови в березні 2006 року й травні 2008 року як лідер блоку Черновецького. 2006 року був обраний міським головою Києва, отримавши 32 % голосів і випередивши Віталія Кличка, який набрав 24 %, і екс-голову Києва О.Омельченка з 21 %. Був також обраний до Верховної Ради за списком блоку «Наша Україна», але відмовився від мандату. У Київраді, крім його власного блоку, до нового міського голови виявилися лояльними також фракції «Нашої України», Соціалістичної партії, Партії регіонів, Блоку Литвина; в опозиції опинилася найбільша фракція — Блоку Юлії Тимошенко. Лютий 2008 р. — продав італійській групі Intesa Sanpaolo 100 % акцій «Правекс-Банку» за 750 мільйонів доларів. Відтак сума активів київського міського голови за підсумками 2007 року склала 990 млн доларів і, за рейтингом журналу «Фокус», Черновецький посів 22-е місце серед найбагатших людей України. 18 березня 2008 р. — Верховна Рада призначила позачергові вибори міського голови Києва й Київської міської ради (офіційна постанова вийшла 21 березня). 25 травня 2008 р. — офіційно визнаний переможцем на позачергових виборах міського голови Києва з результатом у 38 % голосів виборців. У січні 2009 року придбав у Вадима Рабиновича футбольний клуб «Арсенал (Київ)». 13 березня 2009 р. — слідча комісія Верховної Ради України звернулася до Міністерства охорони здоров'я з проханням організувати психіатричну експертизу міського голови. 26 березня 2009 р. — заявив про намір балотуватися на пост Президента України на виборах 2010 року, але слова свого не дотримав і балотуватися не став. 16 листопада 2010 р. — знятий з посади голови Київської міської державної адміністрації указом Президента України, який призначив Олександра Попова на цю посаду Після цього Черновецький залишився лише міським головою Києва. 1 грудня 2010 р. — Київрада підтримала ліквідацію «Кращого дому», створеного Черновецьким наприкінці 2008 року для утримання самотніх пенсіонерів, бо за словами секретаря фракції Олексія Давиденка, умови проживання в КП «Кращий дім» нічим не відрізнялися від звичайних інтернатів і різниця полягала лише у вартості — один місяць перебування в «Кращому домі» коштував близько 5 тис. ₴, тоді як у звичайних інтернатах — 2,5-3 тис. ₴. До цього посадовців Черновецького звинувачували у тому, що вони всупереч своїм обіцянкам відбирали квартири у пенсіонерів які потрапляли до «Кращого дому». Рішення про ліквідацію «Кращого дому» набуло чинності 28 грудня 2010 року коли постанова Київської міськради № 509/5321 була публічно оприлюднена. 6 грудня 2010 року лідер фракції БЮТ у Київраді Т. Мелехова вимагала звільнити Черновецького з посади міського голови та призначити вибори міського голови Києва, а 5 лютого 2011 р. Леонід Черновецький написав заяву про відставку. Влітку 2011 року ізраїльське видання IzRus повідомило, що Леонід Черновецький і його дружина Аліна Айвазова від 1994 року є громадянами Ізраїлю. Відповідно до інформації, що міститься в базі даних МВС, Леонід Черновецький і його дружина репатріювалися в Ізраїль 5 жовтня 1994 року. За даними на липень 2011 року, Черновецький прописаний на одній з вулиць Північного Тель-Авіва. Черновецький репатріювався в Ізраїль із повним дотриманням «Закону про повернення», бо його батько, Михайло Ілліч Черновецький, мав єврейське коріння. Черновецький балотувався на посаду Президента України (2004), був обраний міським головою (2006) і обіймав посаду депутата ВРУ вже бувши ізраїльським громадянином. 6 грудня 2015 року Леонід Черновецький повідомив на своїй сторінці у «Фейсбук»: що він побудував дім у Грузії, проживає в Грузії вже 5 років та що він вирішив створити партію «За щасливу Грузію». Голова Києва У березні 2006 р. обраний міським головою Києва. Черновецький отримав 32 % голосів виборців. Віталій Кличко, із 24 % посів друге місце, попередник Черновецького Олександр Омельченко, із 21 % голосів отримав третє місце. На позачергових виборах Київського міського голови 25 травня 2008 року знову обраний Київським міським головою. За нього проголосували 37,72 % виборців, друге місце посів Олександр Турчинов з 19,13 % голосів, а на третьому місці — Віталій Кличко (17,97 % голосів). 1 червня 2012 року написав заяву про відставку. Згідно зі статтею 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», повноваження міського голови припиняються достроково з дня прийняття міською радою рішення, яким береться до відома факт відставки. 12 липня 2012 року депутати Київської міської ради 110 голосами «ЗА» зі 112 зареєстрованих підтримала відставку Київського міського голови Л. М. Черновецького, таким чином в. о. міського голови стає секретар Київської міської ради Галина Федорівна Герега. Публічна діяльність Публічна діяльність Черновецького не обмежується політикою і бізнесом. Леонід Черновецький вважає, що християнська та ліберальна ідеї, захист кожної людини це найважливіше в роботі усіх гілок влади. Його законотворчих проєктів, висунуті в українському парламенті, були спрямовані не тільки на вдосконалення економічної системи, але і стосувалися, перш за все, християнської моралі. Наприклад, він є автором ухваленого 2003 року закону « Про захист суспільної моралі від продукції, що пропагує порнографію» . Серед напрямків діяльності Леоніда Черновецького — благодійність, захист християнської моралі, допомогу в поширенні Біблії. За власний кошт утримує безплатну, щоденно робочу їдальню в київському районі Дарниця, в якій нужденний може отримати їжу та одяг. Планував створити в Києві комунальний пенсійний фонд. Програма передбачала забезпечення старості для працівників усіх комунальних підприємств міста — двірників, сантехніків, прибиральників, водіїв. Великий політичний скандал стався через бійку київського градоначальника з міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком. На засіданні Ради національної безпеки і оборони 18 січня 2008 р. Леонід Черновецький заявив, що Луценко вимагав від нього землю в Києві, погрожуючи заарештувати його сина. Наслідком було те, що Луценко публічно вдарив київського міського голову ногою в пах, хоча сам Черновецький заявив, що його вдарили по обличчю. Леонід Черновецький схильний до екстравагантних вчинків і висловлювань. Після вступу на посаду міського голови Києва, Леонід Черновецький заявив, що перевірить своїх підлеглих на детекторі брехні, звільнить усіх глав райадміністрацій і створить в місті 500 тисяч робочих місць (при тому, що в Києві найнижчий рівень безробіття на Україну) Выборы мэра Киева и горсовета (Вибори мера Києва і міськради)

Миха́йло Фе́дорович Бри́нський (11 жовтня 1883, с. Долина, нині Тлумацького району — 10 січня 1957, Прага, Чехословаччина) — український скульптор, академік скульптури Празької академії образотворчих мистецтв, четар УГА. Біографія Народився в селі Долина у селянській родині. Початкову освіту здобув у Тлумацькій нормальній школі. 1905 р. із відзнакою закінчив студії у Закопанській художньо-промисловій школі, Михайло на короткий час повернувся у Східну Галичину, де у Станиславові три роки працював на фірмі, що займалася оздобленням фасадів міських кам'яниць. Першою його роботою стали фігури химер-атлантів, які на своїх плечах тримають балкон будинку при нинішній вулиці Шевченка, де на той час діяла Перша українська гімназія. 1906 р. стався випадок, який міг змінити долю скульптора. Завітавши до одного з місцевих шинків, Михайло почав співати з приятелями. У той самий час там вечеряла трупа театру Миколи Садовського, що тоді гастролювала у Станиславові. Очільник трупи, вражений рідкісним тенором Бринськогою, запропонував Михайлові стати актором трупи. Він прийняв пропозицію і декілька років гастролював Галичиною. Але акторська кар'єра обірвалася швидко, як і почалася. Одного разу Бринський відмовився виходити на репетицію і у грубій формі відповів Садовському. Після того випадку іншого шляху, як повернутися до скульптури, у нього не було. 1908 р. Михайло виїхав зі Станиславова до Відня, аби продовжити навчання у Вищій художньо-промисловій школі «Кунстгевербешулє» при Віденській Академії образотворчих мистецтв, яку закінчив 1913 р. Під час віденських студій талант Бринського-скульптора був визнаний у мистецькому світі, а саме його керівник Артур Штрассер, запропонував своєму студентові створити надгробний пам'ятник на могилі розстріляних під час голодових заворушень на Оттакрінгу віденських робітників. Скульптурна композиція була створена 1911 р. та встановлена 17 вересня 1912 р. на віденському цвинтарі в Оттакрінгу і з часом саме вона принесла молодому Михайлові Бринському перше визнання. Професор А. Штрассер сприяв співпраці М. Бринського та чеського скульптора В. Мислбека. Останній перебував у Відні в пошуках помічника для завершення пам'ятника святому Вацлаву для Праги. Творча співпраця Мислбека та Бринського тривала до відкриття пам'ятника у 1918 р.. Блискучий початок кар'єри молодого скульптора перервала Перша світова війна. 1914 р. був мобілізований до австрійського війська, де брав участь у боях на Східному фронті. Під час листопадових подій 1918 р. він став четарем УГА, де служив телеграфістом при штабі очільника Державного секретаріату військових справ ЗУНР Дмитра Вітовського. Та вже невдовзі митець був відкликаний Державним секретаріатом військових справ ЗУНР для виготовлення проектів військових відзнак. Майстер розробив вісім таких відзнак, але через воєнні невдачі УГА нагороди так і не були запроваджені у війську. Проекти цих відзнак у 1929 р. скульптор, перебуваючи в еміграції у Празі, передав до Національного музею у Львові, а 1952 р. їх разом з іншими експонатами (прапорами, одностроями, військовими відзнаками) знищено як ідеологічно шкідливі. 1919 р. Бринський створив погруддя Д. Вітовського як надгробний пам’ятник, котре за радянський часів простояло у сховках Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею як бюст невідомого австрійського військового. Пізніше сталася ще одна випадкова зустріч Михайла Бринського, яка також вплинула на його майбутню митецьку долю, а саме у віденському клубі «Родина» 1916 р. він познайомився з Володимиром Ульяновим. Під час цієї випадкової зустрічі Михайло зробив ескіз до портрету Леніна, за яким 1924 р., першим у Західній Європі, виліпив погруддя Леніна і дав цьому творінню назву «Ленін-учитель». По війні залишився у Празі, де у 1920—1926 рр. навчався у Празькій академії образотворчих мистецтв в майстерні Я. Штурси і О. Шпанієля. 1926 р. отримав звання академіка скульптури. У міжвоєнний період працював в Австрії та Чехословаччині. УГК в Чехословаччині. Ще під час навчання у празькій академії М. Бринський виконав проект пам'ятника загиблим воякам УСС та УГА для невеличкого міста Німецьке Яблонне, що на півночі Чехії. 1921 р. на місцевому цвинтарі міста Німецьке Яблонне поблизу українських військових поховань був відкритий величний гранітний пам'ятник. У своїй творчості митець неодноразово звертався до шевченківської тематики. Так головною деталлю монумента є скульптура кобзаря із бандурою, що із зажуреним обличчям та у схиленій позі виконує свою сумну пісню, над головою якого вирізьблено тризуб та цитата із поеми Т. Шевченка «До Основ'яненка»: «Слава не поляже! Не поляже, а розкаже, що діялось в світі, чия правда, чия кривда, чиї ми діти...». Обабіч кобзаря на півколонах вирізьблені бойові хрести УГА. На бічній частині пам’ятника розміщено написи чеською та німецькою мовами «Українці своїм полеглим братам», а на задній стороні викарбувані імена загиблих героїв. Намагався повернутися в Радянську Україну і саме погруддя Леніна, виліплене 1924 р., було головним арґументом лояльності Бринського до тогочасної влади, але остання не змирилася з тим, що скульптурний образ Леніна належить саме йому — колишньому воякові УГА та ще й авторові багатьох творів, як вони вважали, «націоналістичної» тематики. Була й друга спроба повернення до України, але вже 1930 р., коли Михайло Бринський став учасником відкритого Всеєвропейського конкурсу на проект пам'ятника Тарасу Шевченку у Харкові — тодішній столиці Радянської України. На конкурс було прислано більше сотні робіт, які оцінювали і відсіювали впродовж трьох років. 1931 р., на першому конкурсі робота Бринського другу премію, оскільки, перша премія не була присуджена нікому. Це не вплинуло нам подальший хід конкурсу і згодом робота Бринського була «відсіяна». У 1933 р. конкурс завершився і переможцем виявився російський радянський скульптор Матвій Манізер. Під час Другої світової війни був ув’язнений гітлерівцями в концтаборі, з якого йому вдалося звільнитися. Останні роки Бринський присвятив роботі над образом Леніна. Помер митець 10 січня 1957 р. та похований у Празі. Обставини його смерті невідомі й досі. За офіційною версією, скульптор побився, падаючи зі сходів. За версією його чеських колег, то його було збито невідомим автомобілем, який зник з місця пригоди. Є й третя версія, за якою раптову смерть Михайла Бринського пов'язували з діями органів радянської держбезпеки, оскільки найближчим часом планувалося повернення відомого митця на Батьківщину. Творчість Творчу спадщину Бринського, яка увійшла в скарбницю українського і чеського мистецтва та згідно із заповітом митця, перевезено на його Батьківщину у с. Долину та до Івано-Франківська. Роботи: 1908 - серія скульптур «Химери» для Першої української гімназії (Станиславів); 1911 — пам'ятник на могилі віденських робітників, розстріляним під час голодових заворушень на Оттакрінгу, встановлений 17 вересня 1912 р. на віденському цвинтарі в Оттакрінгу; скульптура «Хлопчик з гускою»; 1913-1918 - пам'ятник святому Вацлаву (у співавторстві з В. Мислбеком, встановлений у Празі 1918 р.); 1916 — скульптура «Еней рятує свого батька»; 1919 — надмогильний пам'ятник Д. Вітовського; 1921 — скульптурний портрет Т. Г. Шевченка (гіпс); скульптура «Кобзар з бандурою» для пам’ятника воякам УСС і УГА у м. Німецьке Яблонне; 1924 — скульптура «В. І. Ленін — учитель»; 1931 — скульптурний портрет Т. Г. Шевченка (мармур); 1935 — скульптурний портрет Т. Г. Шевченка (теракота); скульптури «Кобзар з бандурою» (дерево), «Жінка, яка сидить»; 1938 — скульптура «Шевченко — художник-графік» (глина); 1946 — скульптура «Шевченко — поет-революціонер» (гіпс); 1947 — надгробний пам’ятник Я. Ганеку; 1949 — скульптура «Ленін-оратор»; 1950 — скульптура «Ленін-мислитель». Нереалізовані проекти: * 1918 — проекти перших українських військових відзнак: орден УГА «Золотий тризуб»; відзнака «На вшанування ветеранів українсько-польської війни та вояків санітарної служби при УГА»; старшинська відзнака корпусу Коновальця «Стрілецька Рада»; відзнака випускників Школи старшини у Кам’янець-Подільському; відзнаки одностроїв старшин УГА. * 1931 — проект пам’ятника Т. Шевченкові (Харків, друга премія); * 1931 — проект надмогильного пам’ятника І. Франкові (Львів). Вшанування пам'яті 1961 р. в Долині відкрито Музей скульптора М. Бринського, а у Львові на його честь названо вулицю. На вшанування Бринського Михайла Федоровича на Меморіальному пам’ятному знаку, встановленому працівниками Української Господарської Академії на цвинтарі Подєбрад, встановлено окрему меморіальну дошку. Відео * Бринський Михайло Федорович Джерела * Бринський Михайло Федорович //Шевченківський словник: у 2 т. / редколегія: Є. П. Кирилюк (відп. ред.) та ін.; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, АН УРСР, Головна редакція УРЕ. — Київ: Головна редакція УРЕ, 1978. — Т. 1: А-Мол. — С. 86. * * Мельник В. Бринський Михайло Федорович // * * Примітки Посилання * Музей скульптора М. Бринського * Химерне життя скульптора Бринського * Михайло Бринський

У категорній логіці Граф складається з класу стрілок (орієнтованих ребер), класу об'єктів (вершин) та двох відображень Вираз означає, що є стрілкою із початком й кінцем таке відношення можна назвати типом . Замість того, щоб писати пишуть або Дедуктивна система є графом, який може мати наступні операції на стрілках: для кожного об'єкта існує стрілка тотожності (ідемпотентна): та бінарна часткова операція на стрілках (композиція), яка, застосована до стрілок та породжує стрілку Спеціальні стрілки відповідають аксіоматичним секвенціям й -арним операціям на стрілках із які відповідають правилам виводу. Композиція представляє собою одиничну форму правила перетину Відношення слідування є узагальненням відношення передпорядку на сукупності і об'єкти (або на дві сукупності об'єктів, коли відношення слідування множинно по обом сторонам, як у випадку генценівських систем класичної логіки). Відношення передпорядку є спеціальним видом дедуктивної системи, оли за кожною парою об'єктів є принамні одна стрілка із початком й кінцем Передвпорядковані графи виконують еквівалентність, яка має місце для кожної дедуктивної системи: Зправа наліво це дає а зліва направо дає транзитивність: Звідси по рефлексивності й транзитивності отримується стрілка тотожності й композиція стрілок. Дедуктивна категорія є дедуктивною системою, у якій наступні рівняння між доказами мають місце: для усіх Перше рівняння стверджує, що композиції, тобто перетини, з одиничними стрілками є усувними, у той час як друге говорить про те, що композиції можуть змінюватися місцями одна з одною. У вільній дедуктивній категорії, яка породжена довільним графом без стрілок, композиція усувна: у цій категорії є лише стрілки тотожності. Існування таких вільних дедуктивних категорій гарантується екваціональною формою категорних аксіом. З більш абстрактної точки зору можна розглядати категорію просто як декотру структуру, коли вона представляє собою сукупність двох різновидів сутностей: об'єктів (а не формул) й стрілок або морфізмів (а не виведень з формул). Самі об'єкти також можуть мати структуру, а морфізми представляють собою відображення, які зберігають цю структуру. Найпопулярніший приклад — категорія , об'єктами якої є довільні множини, а морфізми є довільними відображеннями. Зв'язок між множинами та дедуктивними категоріями описується наступним чином: вільна абстрактна категорія, породжена довільним графом без стрілок (так звана дискретна категорія або дискрет), може розглядатися як категорне поняття множини. У подібній категорії є лише стрілки тотожності. Сагайдак Сагайдак — це орієнтований граф , де — скінченновимірні множини ( — множина ребер графа — множина його вершин), — відображення та Значення й на ребрі — початок та кінець ребра відповідно. Можна також записати тоді або тобто якщо — ребро з вершини у вершину Часто пишуть просто вважаючи, що задані декотрі позначені відображення для початку та кінця кожного ребра. Можна замість записати Розгляньмо поле комплексних чисел Тоді є комутативною простою алгеброю із одиницею: Будь-який -модуль розкладається у пряму суму де На векторах алгебра діє як та навпаки, набір векторних просторів задає представлення алгебри на просторі із цією дією. Зокрема, представлення сагайдака дає представлення Якщо є скінченновимірним, то усі скінченновимірні. У цьому випадку вектор із компонентами називається розмірністю -модуля. Множина усіх представлень на модулі де узгоджених із структурою -модуля, позначається Щоб задати таке представлення, потрібно узяти довільний набір лінійних операторів з у для кожного ребра таким чином, отримується (добуток по усім ), де — простір лінійних операторів з у (комплексних матриць ). Нехай — скінченновимірний векторний простір, вільно породжений множиною На ньому існує натуральна структура -бімодуля Алгебра шляхів сагайдака визначається як де є тензорною алгеброю бімодуля над алгеброю Лінійний простір вільно породжений елементами виду де є ребрами, які послідово йдуть між вершинами Алгебра шляхів сагайдака є алгеброю із одиницею де — шлях довжини нуль із початком та кінцем у вершині Нехай — довільне алгебрично замкнене поле, тоді — алгебра шляхів сагайдака, яка може бути розглянута як градуйована алгебра, -та компонента якої породжується шляхами довжини Якщо — однорідний ідеал алгебри , то на алгебрі успадковується структура градуйованої алгебри Нехай — алгебра шляхів сагайдака та фроберіусовою формою , Фробеніусова форма називається -формою, якщо існує -бімодуль такий, що Якщо — самоін'єктивна алгебра шляхів сагайдака, — -форма на — відповідний автоморфізм Накаями, — фробеніусовий кодобуток, тоді причому де — ін'єктивна оболонка бімодулю Якщо — -модуль, то через позначається -тий член радіального ряду та через -тий член цокольного ряду Для будемо вважати, що та Нехай — однорідний припустимий ідеал алгебри шляхів та Тоді Якщо алгебра є самоін'єктивною і довжина Леві модулю дорівнює то Історія виникнення теорії графів Родоначальником теорії графів вважається Леонард Ейлер. У 1736 році в одному зі своїх листів він формулює і пропонує розв'язок задачі про сім Кенігсберзьких мостів, що стала згодом однією з класичних задач теорії графів. Поштовх до розвитку теорія графів отримала на рубежі XIX і ХХ століть, коли різко зросла кількість робіт в сфері топології та комбінаторики, з якими її пов'язують тісні узи спорідненості. Графи стали використовуватися при побудові схем електричних кіл і молекулярних схем. Як окрема математична дисципліна теорія графів була вперше представлена в роботі угорського математика Кеніга в 30-ті роки XX століття. Останнім часом графи і пов'язані з ними методи досліджень органічно пронизують на різних рівнях чи не всю сучасну математику. Теорія графів розглядається як одна з гілок топології; безпосереднє відношення вона має також до алгебри і до теорії чисел. Графи ефективно використовуються в теорії планування та управління, теорії розкладів, соціології, математичній лінгвістиці, економіці, біології, медицині, географії. Широке застосування знаходять графи в таких областях, як програмування, теорія кінцевих автоматів, електроніка, в рішенні імовірнісних і комбінаторних задач, знаходженні максимального потоку в мережі, найкоротшої відстані, максимального паросполучення, перевірки планарності графа та ін. Як особливий клас можна виділити задачі оптимізації на графах. Математичні розваги і головоломки теж є частиною теорії графів, наприклад, знаменита проблема чотирьох фарб, інтригуюча математиків і по сей день. Теорія графів швидко розвивається, знаходить все нові додатки і чекає молодих дослідників. Алгоритми на графах Пошук в глибину. Пошук в ширину. Топологічне сортування. Фундаментальна множина циклів. Ейлерів цикл. Теорема Ейлера. Гамільтонів цикл. Задача про гамільтонів шлях Алгоритм Беллмана-Форда. Алгоритм Дейкстри. Алгоритм Флойда-Воршелла. Транзитивне замикання графа. Системи неперетинаючих множин. Зв'язність. Алгоритми Прима та Крускала. Кістякове дерево Коди Прюфера. Матрична формула Кірхгофа. Знаходження точок сполучення та мостів у графі. Алгоритм Едмондса-Карпа. Пошук максимального паросполучення Знаходження найменшого спільного предку в дереві. Термінологія теорії графів Термінологія теорії графів не визначена суворо. Зокрема в монографії Гудман, Хідетніемі, 1981 сказано: "У програмістському світі немає єдиної думки про вибір з двох термінів «граф» або «мережа». Зв'язний граф називається ейлеровим графом, якщо існує замкнений ланцюг, який проходить через кожне ребро. Такий ланцюг називатимемо ейлеровим ланцюгом, або ейлеровим циклом. Граф називається напівейлеровим, якщо існує ланцюг, який проходить через кожне його ребро рівно один раз. Лісом називається граф, який не містить циклів. Зв'язний ліс називається деревом. Плоским графом називається граф, у діаграмі якого лінії, що відповідають ребрам, перетинаються лише в точках, які відповідають вершинам графа. Планарним графом називається граф G, ізоморфний деякому плоскому графу. Останній називається плоскою картою графа G. Внутрішньою гранню плоского зв'язного графа називається скінченна область площини, що обмежена замкненим маршрутом графа і не містить усередині ні вершин, ні ребер графа. Частина площини, яка складається з точок, що не належать жодній внутрішній грані, називається зовнішньою гранню. Множина всіх граней плоского зв'язного графа позначається P. Замкнений маршрут, що обмежує грань, називається межею грані, а довжина цього маршруту — степенем грані. Степінь грані позначається Pr. Максимальним планарним графом називається планарний граф, який при додаванні до нього будь-якого ребра перестає бути планарним. Плоский зв'язний граф, кожна грань якого (включаючи й зовнішню) обмежена трикутником, називається триангуляцією. Зображення графів на площині При зображенні графів найчастіше використовується така система позначень: кожна вершина зображується у вигляді точки на площині, і якщо між вершинами існує ребро, то відповідні точки з'єднуються відрізком. У разі орієнтованого графа відрізки замінюють стрілками або явно показують напрямок ребра. Розрізняють планарні і непланарні графи. Планарний граф — це граф, який можна зобразити на малюнку без пересікання ребер (найпростіші — трикутник або пара пов'язаних вершин), інакше — непланарний. У випадку коли граф не містить циклів (шляхів однократного обходу ребер і вершин з поверненням у вихідну точку), його прийнято називати «деревом». Важливі види дерев в теорії графів — бінарні дерева, де кожна вершина має одне вхідне ребро і рівно два вихідних, або є кінцевою — не має вихідних ребер. Не слід плутати зображення графа із власне графом (абстрактною структурою), оскільки одному графу можна зіставити не одне графічне представлення. Зображення покликане лише показати, які пари вершин з'єднані ребрами, а які — ні. Часто на практиці буває важко відповісти на питання, чи є два зображення моделями одного і того ж графа, чи ні. Залежно від завдання, одні зображення можуть давати більш наочну картину, ніж другі. Деякі задачі теорії графів * Проблема семи мостів Кенігсберга — один з перших результатів у теорії графів, опублікований Ейлером в 1736. * Проблема чотирьох фарб — була сформульована в 1852, але некласичне доведення отримано лише в 1976 (достатньо 4-х фарб для карти на сфері (площині). * Завдання комівояжера — одна з найбільш відомих NP-повних задач. * Задача про кліку — ще одна NP-повна задача. * Знаходження мінімального стягуючого (кістякового) дерева. * Знаходження мінімального дерева Штейнера — найкоротшої мережі, що з'єднує заданий кінцевий набір точок площини, при умові, що дозволяється додавати до мережі нові точки. NP-повна задача. * Ізоморфізм графів — чи можна шляхом зміни нумерації вершин одного графа отримати інший. * Пошук ізоморфного підграфа — чи містить граф підграф, ізоморфний графу . * Планарність графа — чи можна зобразити граф на площині без перетинань ребер (або з мінімальним числом шарів, що знаходить застосування при трасуванні з'єднань елементів друкованих плат або мікросхем). До теорії графів також відноситься цілий ряд математичних проблем, не вирішених на сьогоднішній день. Застосування теорії графів * В хімії (для опису структур, шляхів складних реакцій, правило фаз також може бути інтерпретоване як задача теорії графів); комп'ютерна хімія — порівняно молода галузь хімії, заснована на застосуванні теорії графів. Теорія графів являє собою математичну основу хемоінформатика. Теорія графів дозволяє точно визначити число теоретично можливих ізомерів у вуглеводнів та інших органічних сполук. * В інформатиці та програмуванні (граф-схема алгоритму) * У комунікаційних і транспортних системах. Зокрема, для маршрутизації даних в Інтернеті. * В економіці * В логістиці * У схемотехніці (топологія з'єднання елементів на друкованій платі або мікросхемі являє собою граф або гіперграф) . Див. також Словник термінів теорії графів Дерево Теорема Турана Бондграф Алгебрична теорія графів Спектральна теорія графів Хімічна теорія графів

Народний рух України Наро́дний Рух Украї́ни — сучасна політична партія в Україні. Скорочена назва партії (відповідно до статуту) — Рух, НРУ. НРУ (як громадсько-політична організація) заснований 1989 року та зареєстрований Радою Міністрів УРСР 1990 року. НРУ (як політична партія) зареєстрований Міністерством юстиції України 1993 року. Ідеологія Націонал-демократія Керівні органи Теперішні керівні органи партії: Політична рада — (13 осіб) і Центральний провід — (47 осіб). Історія Результати виборів до ВР України. 1998 рік. Найбільше досягнення політичної партії «Народний рух України» в Історії України. Заснування та становлення Будинок у Києві, де на початку 90-х років містився офіс НРУ 500-ліття Запорозького козацтва. Хід у Запоріжжі. 5 серпня 1990 р. Мітинг Народного Руху України на честь підняття Національного Прапора над Київською міською радою, 24 липня 1990 р. Під час відкриття 1 з'їзду НРУ Установчі збори Народний Рух України за перебудову — громадсько-політичний рух, який об'єднав численні демократичні угруповання, на основі запропонованих Спілкою письменників України Програми і Статуту (надруковано в «Літературній Україні» 16 лютого 1989 року). У березні — вересні 1989 року в більшості областей пройшли установчі конференції. І-й (установчий) з'їзд Руху відбувся 8-10 вересня 1989 року в Києві у конференц-залі Київського політехнічного інституту, під назвою «Народний Рух України за перебудову». У Народному Русі об'єдналися люди різних політичних переконань — від ліберальних комуністів до осіб, що сповідували ідеї інтегрального націоналізму. Але домінували в організації настрої національної демократії. Опівдні 8 вересня 1989 року в будинку культури Київського політехнічного інституту відкрилися Установчі збори Народного Руху України за перебудову. В оргкомітеті працювали 111 осіб. Головою оргкомітету був обраний народний депутат СРСР Володимир Яворівський. З урахуванням напруженої політичної ситуації і можливої заборони проведення установчих зборів, про всяк випадок розглядалися варіанти проведення зборів у Молдові чи Литві, адже установчий з'їзд Білоруського народного фронту прийшов раніше у Вільнюсі. Зрештою, українські письменники-комуністи переконали ЦК КПУ в особі завідувача ідеологічного відділу ЦК КПУ Леоніда Кравчука надати можливість проведення установчих зборів Руху саме в Києві. У народженні Руху важливу організаційну роль відіграла Українська Гельсінська спілка — перша структурована антикомуністична сила в Україні. У підсумку комуніст Іван Драч став головою Руху, а трохи менш відомий діяч УГС, антикомуніст Михайло Горинь — головою Секретаріату Руху. Перший був більше символічною фігурою, поетом, зате другий — невтомним генератором ідей. Рух бачив у ньому прем'єра, якби Україна скинула КПУ і відновила Незалежність. Тоді мало що знали про закони піару, тому пресконференцію влаштували у переддень увечері, сидячи на бильцях крісел просто у залі. На світлині (зліва направо): Віталій Дончик, Сергій Конєв, Леонтій Сандуляк, В'ячеслав Брюховецький, Володимир Яворівський, Леонід Карнаухов та Іван Драч. Саме Леонід Карнаухов, політичний коментатор УТ, був керівником пресцентру Установчих зборів. Дмитро Понамарчук працював старшим редактором Іномовлення пресцентру. Акредитовані були всі. Журналісти були такі ж яскраві особистості, як і делегати. З'їзд Руху відкрився 8 вересня, а народився 9 вересня, коли з'їзд ухвалив статут Руху. На установчих зборах обрано керівні органи Руху: Велику раду Руху (Раду представників (Координаційну Раду), Раду Колегій, Раду Національностей), Головою Руху обрано письменника і громадського діяча Івана Драча. У перший же рік свого існування Рух організував ряд великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу і державності. Рух зареєстрований Радою Міністрів 9 лютого 1990 року. Організаційна й агітаційно-пропагандистська робота рухівців. 1990 року Рух досяг значних успіхів у виборчій кампанії, що дало змогу створити у Верховній Раді України впливову фракцію Народна рада та забезпечити більшість у ряді місцевих рад: Києва, Центральної і Західної України, м. Сєверодонецька (Луганщина). Під час проведення єдиного в історії СРСР референдуму (Всесоюзний референдум про збереження СРСР), що відбувся 17 березня 1991 року і підтримувався Урядом Української РСР, в Україні за наполяганням Народного Руху України за перебудову було проведене республіканське консультативне опитування: «чи згодні ви, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про суверенітет України». Позитивно на нього відповіло більше 80 % опитаних. За змістом питання не тільки не збігалося з питанням союзного референдуму, а й навіть заперечувало його. По-перше, з тексту українського питання «випало» критично важливе для КПРС слово «соціалізм». По-друге, в питанні звучала зовсім інша союзна держава — не Союз Радянських Соціалістичних, а Союз Суверенних Республік. По-третє, Декларація про суверенітет України визначалась як акт, що мав перевагу перед законодавством нової союзної держави. Донеччани у «Живому ланцюзі». Таким чином, наслідком ідеологічної боротьби Народного Руху України за перебудову стало те, референдумом і опитуванням в Україні були легітимізовані мінімум дві (а з бажанням М. Горбачова — то три) зовсім різні форми союзної держави і зроблений крок до незалежності — зобов'язання республіканській владі розробити і прийняти Декларацію про суверенітет України. Робота рухівських депутатів в областях і Верховній Раді, масові заходи Руху, активна позиція Руху під час референдумів та інших політичних акцій мали вирішальний вплив на становлення незалежної української держави і забезпечили перемогу незалежної ідеї на референдумі 1 грудня 1991 року. Особливу увагу в пропагандистській роботі Рух приділяв «вихованню історією». У цьому плані найбільшими заходами Руху були: «Живий ланцюг» до дня Злуки ЗУНР та УНР (22 січня 1990 року), у березні-квітні 1990 проведені акції підтримки незалежності Литви (створений Комітет підтримки Литви), організований масовий виїзд на Нікопольщину та Запоріжжя до 500-ліття Запорозького козацтва (1-5 серпня 1990), масові заходи під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині — місцях відомих битв українського козацтва в обороні Вітчизни. Запоріжжі. 5 серпня 1990 р. Комітетом підтримки Литви організовувались: мітинги в підтримку Литви, передача гуманітарної допомоги литовцям, які потерпали від блокади, організованої кремлівською владою. Таку допомогу Саюдісу від Житомирщини передавав Олександр Козицький, який в підтримку незалежності Литви виступав в Литовському Парламенті і у Вільнюсі на мітингу, від Донеччини, за дорученням Комітету, допомогу передавав Федір Олехнович. Під керівництвом члена Комітету підтримки Литви Миколи Поровського взагалі вдалося прорвати паливну блокаду і доставити в Литву 18 цистерн палива. Він виступив з вітальним словом в Литовському парламенті і подарував коровай. Цим подіям він присвятив книгу, яку подарував Президенту Литовської Республіки. Керівники Донецького комітету підтримки Литви Ілля Шутов і Микола Тищенко 31.03.1990 в Донецьку на площі В.Лєніна організували несанкціонований мітинг допомоги Литовській Республіці, який був заборонений владою УРСР, тому переріс у масові заворушення і походи центральними вулицями Донецька. Мітинг проводили поперемінно то на центральні площі міста, то біля пам'ятника Тарасу Шевченку. Відбувалось це впродовж дня. З гаслами: «Волю Литві!», «За нашу і вашу свободу!» колоною переходили з місця на місце, зупиняючи транспорт. За фактом організації масових заворушень з прапорами Литви і України на організаторів : Іллю Шутова і Миколу Тищенка міліцією були складені адмінпротоколи і вони були через суд притягнуті до адміністративної відповідальності. 1990 року учасникам другої світової війни Рухом була випущена Пам'ятна відзнака Учаснику Другої Світової Війни 1939—1945 за боротьбу з фашизмом (видавалась в обмін на радянські нагороди). 1995 року вручались зменшені копії знака і видавалось посвідчення. Мета Руху — незалежність України і будівництво демократичної держави ІІ З'їзд Народного Руху України ІІ з'їзд Руху відбувся у жовтні 1990 року. До Програми Руху введене прийняте на юрмальській конференції в лютому 1990 року положення про головну мету Руху — досягнення незалежності України; з назви виключені слова «за перебудову». Були обрані: голова Руху — Іван Драч, заступники — Михайло Горинь, Олександр Лавринович, Олесь Доній; Центральний провід Руху (19 чоловік); Секретаріат (голова — В. Бурлаков), Політрада (голова — Михайло Горинь), Координаційна рада (голова — Микола Поровський); Рада колегій (голова — Володимир Черняк, Іван Заєць), Рада національностей (голова — О. Бураковський).Після створення в січні 1990 року УРП, а пізніше ДемПУ, Рух існував як неформальна коаліція УРП, ДемПУ, інших невеликих організацій, що керувалися своїми статутами, та власне Руху, що об'єднував людей тільки на засадах програми та Статуту Руху. Відбулася перша спроба об'єднати навколо Руху новостворені партії — УРП та ДемПУ; для цього був запроваджений інститут асоційованого членства у Русі. Однак ці партії відмовилися від асоційованого членства у Русі. Хитка коаліція партій навколо Руху проіснувала до вересня 1991 року і фактично розпалася в період президентської виборчої кампанії, коли УРП і ДемПУ, проігнорувавши рішення Великої ради розгорнули виборчу боротьбу проти кандидата від Руху В'ячеслава Чорновола, а їхні кандидати, підігруючи Л. Кравчуку, не зняли свої кандидатури на користь В. Чорновола. В'ячеслав Чорновіл тоді виграв вибори у трьох областях Галичини. Було зафіксовано ряд фактів масової фальсифікації на користь Л. Кравчука, так, у Донецьку на горищі Київського райвиконкому, а в Сєвєродонецьку (Луганщина) за фальшивою стіною в міськраді — знайшли десятки тисяч бюлетенів на користь В. Чорновола. В'ячеслав Чорновіл не погодився оскаржувати результати. За його думкою: «Якщо ми поставимо під сумнів перемогу Л. Кравчука, ми надамо підстави для сумніву щодо результатів референдуму про незалежність України» (вибори Президента України проводились одночасно з референдумом про незалежність). Комуністи й агенти КДБ на той час глибоко вкорінилися в суспільство і не тільки оточували Л. Кравчука, а були і серед рухівців та працювали проти Руху і В'ячеслава Чорновола. Вони були об'єднаними КДБ і підступністю відпихали від керівництва справжніх патріотів звинувачуючи їх у радикалізмі, створенні конфліктів (які творили агенти КДБ), популізмі та бажанні захопити й узурпувати владу! Безкровність революції 1991 р. — неточна оцінка подій. Противники незалежності України, що так і не були покарані, застосовували всі доступні методи, у тому числі грубу силу: так в Житомирській області під Базаром, в листопаді 1990 року секретарі райкомів КПУ разом з головами колгоспів, жорстоко побили політв'язня Василя Овсієнка та рухівців з Малина. Після «розмови» в обласному управлінні МВС, вдома помер рухівець Меленківський, який брав участь в піднятті українського прапора в Житомирі восени 1989 року. Народного депутата України 1-го скликання Олександра Гудиму вбивали четверо голів колгоспу, вижив випадково, бо машина скинута в урвище з «бездиханним» тілом не загорілась, а він на ранок оклигав і зміг добратися до людей. Міліцією в 1991 році був вбитий голова Волинської Обласної організації Руху. Протистояння Руху з ДКНС і здобуття незалежності України Під час спроби військового перевороту у Москві у серпні 1991 року ДКНС (ГКЧП — рос.), КПУ зганьбила себе співпрацею з путчистами, а Рух став єдиною політичною силою, яка вчинила організований спротив ДКНС. Рухівці стали організаторами протистояння діям КПУ і ДКНС на узурпацію влади, як у Києві, так і в регіонах України. У Києві й інших обласних центрах Рух організував масові акції проти дій КПУ і ДКНС, так в Донецьку активісти Руху вже 19 серпня 1991 року організували пікетування Донецької міськради, з вимогою визнання діяльності ДКНС злочинною й антиконституційною. Донецька організація Руху створила Штаб спротиву ДКНС в Донецькій міськраді та зібрала позачергову сесію депутатів міської ради і наполягла на прийнятті рішення яким дії ДКНС були засуджені. Рішення прийняте, дії ДКНС визнані неконституційними й окрім того, оприлюднене звернення до народу, Уряду і парламенту України з вимогою дотримуватись Декларації про незалежність України. Під тиском Руху — Б. Тернопільського, парламентарів Д. Павличка, І. Зайця, М. Поровського та інших, голова ВР УРСР Л. Кравчук не поїхав на підписання нового союзного договору, Уряд УРСР і ВР УРСР не підтримали ДКНС а КПУ була заборонена Президією Верховної Ради УРСР. Робота рухівських депутатів в областях і Верховній Раді, масові заходи Руху, активна позиція Руху під час референдумів та інших політичних акцій мали вирішальний вплив на становлення незалежної української держави і забезпечили перемогу ідеї Незалежності на референдумі 1 грудня 1991 року. Народний Рух України у 1989—2000 роках відіграв ключову роль провідника трансформаційних національно-демократичних процесів в Україні, дав початок і основу для виникнення багатопартійності, сприяв демократизації суспільства. Народний Рух України виконав свою основну програмну мету — проголошення України незалежною державою. Це було досягнуто як зусиллями цілої плеяди яскравих особистостей, так (більшою мірою) широких українських мас — інтелігенції, робітників, селян безвідносно до їх колишньої партійної приналежності (позапартійності). Саме в цьому об'єднанні зусиль українського народу заради досягнення стратегічної мети полягає роль і суть Народного Руху України як видатного історичного явища. Розбудова України і криза самовизначення. Перетворення на партію Рух був перереєстрований у січні 1992 року Мін'юстом України в зв'язку з принциповими змінами Програми та Статуту. ІІІ з'їзд відбувся 28 лютого — 1 березня 1992 р. Розколу організації вдалося запобігти завдяки компромісу між прихильниками В'ячеслава Чорновола, з одного боку та Івана Драча і Михайла Гориня, з іншого; були обрані співголови — Іван Драч (згодом фактично вийшов із Руху), Михайло Горинь (у червні 1992 році склав повноваження співголови у зв'язку з обранням його головою УРП), В'ячеслав Чорновіл; заступники співголів — Михайло Бойчишин, Олександр Бураковський, Віктор Бурлаков (1 серпня 1992 року склав повноваження та залишив Рух), Олександр Лавринович; Центральний провід: Генріх Алтунян, Лев Бірюк, Іван Бойчук, Олена Бондаренко, Віталій Дончик, Іван Заєць, Юрій Ключковський, Юрій Костенко, Сергій Одарич, Микола Поровський, Лесь Танюк, Віктор Цимбалюк, Василь Червоній, Володимир Черняк, Богдан Чорномаз, Іван Шовковий. Формально було проголошено про розпад коаліції навколо Руху. УРП і ДемПУ разом з декількома незначними за кількістю людей організаціями проголосили себе послідовними прихильниками президента України Леоніда Кравчука зі створенням альтернативи Руху — КНДС. Цей період в історії Руху був позначений кризою самовизначення. Деякі його лідери (зокрема, Іван Драч, Дмитро Павличко та Михайло Горинь) виступали за збереження Руху як об'єднання демократичних організацій та партій, першочерговим завданням якого було б створення тривкої політичної бази для розбудови нової Української держави. На їх думку, Рух повинен був перейти від політики опозиції діям уряду та президента до співробітництва з ними. Більше того, ними висувалася пропозиція про обрання на голову Руху Л. М. Кравчука — тодішнього Президента України. Інша група членів організації, очолена В'ячеславом Чорноволом, доводила, що оскільки нова держава, як і раніше, повністю контролюється старою комуністичною номенклатурою, справжні реформи будуть неможливі, поки номенклатура не буде усунена від влади. Тому Чорновіл та прихильники демократичних змін у державі закликали до перетворення Руху на опозиційну політичну партію. На III Всеукраїнських зборах Народного Руху України (лютий-березень 1992 року), щоб уникнути розколу, обрано трьох співголів організації — Івана Драча, Михайла Гориня та В'ячеслава Чорновола. Вищим керівним органом Руху став обраний зборами Центральний провід. На IV Всеукраїнських зборах (грудень 1992 року) Рух фактично перетворився на політичну партію. Збори абсолютною більшістю голосів проголосували за Рух як «незалежну громадсько-політичну організацію». Єдиним головою Руху було обрано Чорновола. Принциповість Руху проти розкрадання державної власності комуністичною номенклатурою спричинила антирухівську кампанію, найвідомішим з якої є вислів тодішнього Президента Л. М. Кравчука: «Що таке Рух? Немає Руху!» За широко рекламованим у ЗМІ розколом з Руху вийшла тільки невелика група членів, які заснували окрему організацію під назвою Всенародний Рух України (ВНРУ; голова — Лариса Скорик, в побуті використовувалось інше скорочення — ВсРух). У 1993 році відбулися V Збори Руху під тиском обставин, адже комуністична більшість в виборчому законі передбачила, що у виборах беруть участь лише партії. Збори проголосили Рух партією, проте принципова відмова рухівців від перетворення політичної партії на бізнес-проект виправдала себе на виборах до Верховної Ради України не тільки в 1994 році, коли Рух єдиним з національно-демократичних партій отримав значне представництво і сформував власну фракцію, а й у 1998 році, коли внаслідок голосування за партійними списками Рух підтвердив монополію на правому фланзі та отримав другий результат на виборах (услід за Компартією). Чергова спроба зміни курсу Руху інспірувалась у 1996 році. Так на нараді керівництва Руху (В. Чорновіл, В. Черняк, член Великої Ради Руху В. Білецький від Донеччини) розглянута ініціатива від Донецька, що полягала у радикальному коригуванні програми і кадрової політики Руху щодо керівного складу організації у бік бізнесових програм, залучення рекомендованих фахівців з різних галузей економіки, промисловості. Ця ініціатива, не була підтримана рухівським загалом, що засвідчило подальший розрив націонал-демократів Руху і промислового Сходу — і саме це стало, як показали майбутні події, вузловою точкою історії країни. Рух на чолі другої революції в Україні Заграючи з Рухом на III з'їзді Руху Президент України Леонід Кравчук проголосив, що у своїй діяльності буде спиратися на кадровий потенціал Руху, одначе з поданих Рухом кандидатур на посади в апараті представників Президента в областях, була призначена лише одна особа — Богдан Бойко (Тернопільська область), заступниками (з гуманітарних питань) представника Президента по одній особі в чотири (Тернопільська, Івано-Франківська, Чернігівська і Дніпропетровська) області, а на понад півтисячі представників Президента в районах Л.Кравчук призначив лише одну особу, решту ж вакансій заповнив своїми колишніми однопартійцями по КПРС. Така розстановка кадрів призвела до того, що в державі почався хаос: галопуюча інфляція спричинена випуском ненумерованих, слабо захищених купонів, яких не друкували тільки ті, що не мали друкарень, зупинка виробництва і розкрадання державного майна директорами, спричинене прийняттям законів про приватизацію шляхом корпоратизації (привласнення майна підприємства їхніми керівниками шляхом зупинки виробництва і звільнення працівників). Народний Рух України заявив про свою опозицію такому курсу і розпочав кампанію з дострокового припинення повноважень Уряду, парламенту і Президента України. В цій кампанії Рух опинився самотнім у боротьбі з фальсифікаціями адміністративним апаратом результатів збору підписів і з необхідних 3 млн підписів ЦВК було визнано лише 1,5 млн. Така ситуація призвела до збурення і активного протистояння. Сотні тисяч людей з гаслами про відставку уряду і Президента України колонами ходили вулицями Києва. У зв'язку з необхідністю брати участь у засіданнях парламенту лідерам Руху — депутатам, керували процесами і брали участь у переговорах з Президентом України Леонідом Кравчуком і Верховною Радою України Василем Дурдинцем від імені мітингарів лідери Руху, які на попередніх виборах не пройшли до парламенту: Ілля Шутов, Лев Бірюк, Віктор Цимбалюк. Вимагали: дострокового припинення повноважень Президента України Леоніда Кравчука, відставки Уряду і створення тимчасового Уряду, сформованого опозицією (Рухом) для організації чесних виборів Президента України. Парламентська більшість, яка складалась з комуністичних лідерів і призначених ними на посади директорів державних підприємств, категорично відмовлялось припинити повноваження Уряду Леоніда Кучми і Президента України Леоніда Кравчука і лише після досягнення згоди Руху зі страйкомами шахтарів, залізничників, працівників метрополітену і комунального транспорту про оголошення страйку і зупинення всього транспорту та оголошення про початок штурму всіх адміністративних будівель і переходу на сторону мітингуючих Національної Гвардії України, парламент оголосив про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України і Президента України Леоніда Кравчука. В'ячеслав Чорновіл на мітингу повідомив, що Рух лише частково досягнув мети: замість відставки Уряду, реакційна компартійна більшість розпустила парламент і відправила у відставку Леоніда Кравчука, який загравав з демократами і тому комуністів не влаштовував. Тотальна управлінська криза держави восени 1993 року завершилась призначенням дострокових виборів Верховної Ради України на весну 1994 року і Президента України на літо того ж року. Нарівні з цими історичними кроками в центрі (Києві) доленосні події за участі Руху відбувалися і в окремих областях. Так, у Донецькій області, у м. Макіївка 06.03.1993 комуністи під проводом Петра Симоненка влаштували відновлювальний з'їзд забороненої в Україні компартії. Лідери Донецької Крайової організації Руху Ілля Шутов і Володимир Білецький організували блокування цього з'їзду з метою недопущення відновлення КПУ. Охороняв проведення незаконного з'їзду ОМОН. Внаслідок протистояння постраждали як рухівці, так і міліціонери та комуністи. Один з організаторів блокування з'їзду Ілля Шутов був побитий і заарештований, але звільнений внаслідок дій організованих Володимиром Білецьким. Порушена проти організаторів блокування відновлювального з'їзду КПУ кримінальна справа в суді була перекваліфікована в адміністративну і організатори були притягнуті до адміністративної відповідальності. Викрадення Голови Секретаріату Руху Михайла Бойчишина і підготовка виборчої кампанії Руху В ніч з 15 на 16 січня 1994 року на секретаріат Руху в Києві було здійснено збройний напад — двоє невідомих, пославшись на те, що їм необхідно терміново передати пакет документів для пана Бойчишина, зайшли до приймальні. Вдаривши пістолетом вахтера, вони проникли до приміщення і викрали документи пов'язані з фінансуванням виборчої кампанії Руху. В цей самий час був викрадений Голова Секретаріату НРУ Михайло Бойчишин який на той час був організатором виборчої кампанії Руху. За 3 години до нападу на Секретаріат він вийшов із Секретаріату Руху і не повернувся, таким чином зник безвісти в ніч з 15 на 16 січня 1994 року, а виборча кампанія опинилась під загрозою зриву. Правоохоронні органи спочатку відмовились приймати заяву про зникнення Михайла Бойчишина, а потім проявили нечувану заангажованість в інтересах прокомуністичної влади: розслідування було зведене до переслідування підприємців, причетних до фінансування виборчої кампанії Руху (інформація про них була тільки у викрадених в Секретаріаті документах), у той же час під час розслідування цієї справи міліція навіть не опитала В'ячеслава Коваля, в якого Михайло Бойчишин ночував напередодні. Фінансування невеликої частини потреб виборчої кампанії Руху забезпечили підприємці Донеччини. Газета «Рада» (виконувала функції органу партії) без фінансів припинила існування. Засоби масової інформації в Україні (телебачення. радіо. преса) перебували під повним контролем номенклатури. У надзвичайно скрутних умовах інформаціиної блокади виборів навесні 1994 року Рух єдиним з національно-демократичних партій отримав достатнє представництво і сформував власну фракцію у Верховній Раді (Федорин Ярослав Володимирович, Горбатюк Мирослав Пилипович, Заєць Іван Олександрович, Головатий Сергій Петрович, Костенко Юрій Іванович, Пилипчук Володимир Мефодійович, Кожин Борис Борисович, Григорович Лілія Степанівна, Шевченко Віталій Федорович, Жовтяк Євген Дмитрович, Кулінич Володимир Вікторович, Альошин Валерій Борисович, Танюк Леонід Степанович, Чобіт Дмитро Васильович, Лавринович Олександр Володимирович, Косів Михайло Васильович, Кендзьор Ярослав Михайлович, Ковтунець Володимир Віталійович, Омельчук Роман Юстинович, Червоній Василь Михайлович, Шевченко Володимир Іванович, Чорновіл В'ячеслав Максимович, Бойко Богдан Федорович, Зарудний Андрій Антонович, Манчуленко Георгій Манолійович, Філіпчук Георгій Георгійович). Реально оцінивши ситуацію перед червневими виборами Президента, Рух вирішив не висувати власного кандидата. В'ячеслав Чорновіл лаконічно прокоментував: «Це не наше весілля»,— і закликав виборців підтримати Володимира Ланового. Задля створення національно-демократичної трибуни В'ячеслав Чорновіл наприкінці 1994 року заснував і став шеф-редактором тижневика «Час-Time» (українською та англійською мовами), який публікував і матеріали Руху. Рух у 1998—2001 Результати Народного Руху України за регіонами України Парламентські вибори в Україні 1998 року ознаменувалися частковим впровадженням пропонованої Рухом пропорційної системи. Половина складу Верховної Ради обиралась по новому — на пропорційній основі за партійними списками, половина ж — по старому (за мажоритарними округами). Попри половинчастість, зміна принципу виборів була визначальною для подальшої історії України, оскільки закладала принцип партійної політичної відповідальності. На виборах 29 березня 1998 року Рух отримав другий результат серед партій (9,4 %) і 32 мандати та ще 14 мандатів за мажоритарними округами. Але зразу ж стали даватись взнаки висунення кандидатами свіжоприйнятих членів партії: після обрання Віктор Чайка і Михайло Бродський скинули маски і покинули партію. Зрештою, за перший же рік каденції більшість членів фракції зайнялись бізнесовою діяльністю. Через принципову позицію Вячеслава Чорновола проти суміщення парламентської і бізнесової діяльності більшість фракції всупереч Статуту обрала собі лідером Юрія Костенка і спробувала приватизувати партійний бренд. Спроба не вдалася через незначний недогляд — на першому етапі IX з'їзд не був закритим і делегати зберігали повноваження і на другий етап, через що засідання групи Костенка не могло претендувати на статус X з'їзду. А на другому етапі IX з'їзду Руху був ліквідований пробіл у Статуті, який дозволяв випадковій групі приватизувати партійний бренд. * IX з'їзд Руху проходив у Києві у два етапи — 12-13 грудня 1998 і 7 березня 1999. З'їзд провів кадрові зміни, підтвердив повноваження Вячеслава Чорновола як Голови Руху, обрав заступниками Голови: В. Коваля, О. Бондаренко та Л. Танюка, вніс зміни до Статуту, оновив склад Політичної ради Руху (15 осіб) та Центрального Проводу (49 осіб). З'їзд схвалив підписання угоди про політичний блок Руху з партією «Реформи і порядок» (голова — Віктор Пинзеник), затвердив Вячеслава Чорновола і Геннадія Удовенка кандидатами на пост Президента України. 25 березня 1999 року по дорозі в Київ за нез'ясованих обставин В'ячеслав Чорновіл загинув в автомобільній катастрофі. Похорон В'ячеслава Чорновола 29 березня 1999 року у Києві зібрав понад 200 тис. людей з усіх областей України. 31 березня 1999 року Центральний Провід Руху обрав виконувачем обов'язків Голови НРУ (до наступного з'їзду) Геннадія Удовенка. У зв'язку з претензіями Юрія Костенка та його прихильників на партійний бренд Руху ситуація у Русі стала предметом вивчення у Міністерстві юстиції України. 29 березня 1999 року Мін'юст погодив зміни до Статуту Руху, внесені другим етапом ІХ з'їзду Руху, чим визнав безпідставними домагання прихильників Юрія Костенка на партійний бренд. Ця позиція була підтверджена рішеннями Київського обласного суду та Верховного Суду України у зв'язку зі скаргами Юрія Костенка. Була проведена перереєстрація членства в Русі (перереєструвалося 18 тисяч членів Руху з 25 тисяч). Х з'їзд Руху відбувся 14 травня 1999 року у Києві і засвідчив завершення організаційної кризи. Головою Руху обраний Геннадій Удовенко, заступниками Голови — О. Бондаренко, Ю. Ключковський, В. Коваль, М. Косів, Л. Танюк; до складу Політради замість М. Кульчинського обрано голову Союзу українок Атену Пашко. На з'їзді Г. Удовенко та В. Пинзеник підписали Угоду між НРУ та ПРП про політичний блок та спільного кандидата на президентських виборах. З'їзд офіційно висунув Г. Удовенка кандидатом у Президенти України, Рух мав парламентську фракцію в Верховній Раді України. 5-6 травня 2001 року у Києві відбувся ХІ з'їзд НРУ, на якому Головою партії переобрано Геннадія Удовенка. Заступниками Голови Руху стали Лесь Танюк, В'ячеслав Коваль, Юрій Ключковський. У новому складі обрано Політичну Раду та Центральний Провід партії. НРУ в 2001—2012 XII з'їзд Народного Руху України (Київ, 8 грудня 2001 року) прийняв Ухвали «Про утворення виборчого блоку Віктора Ющенка „Наша Україна“», «Про затвердження виборчого списку Народного Руху України у складі виборчого списку блоку Віктора Ющенка „Наша Україна“», «Про рекомендації Народного Руху України щодо кандидатів у народні депутати України від виборчого блоку Віктора Ющенка „Наша Україна“ в одномандатних виборчих округах». 3 травня 2003 року на XIII з'їзді НРУ Головою партії було обрано Бориса Тарасюка. Заступниками Голови Руху стали Роман Зварич, Юрій Ключковський, В'ячеслав Коваль, Василь Куйбіда, Лесь Танюк. У новому складі обрано Політичну Раду та Центральний Провід НРУ. XIV з'їзд Народного Руху України, що відбувся у столиці 20 березня 2004 року, ознаменувався ухваленням рішення щодо утворення виборчого блоку для участі у виборах Президента країни та прийняттям змін та доповнень до Статуту НРУ. 19 лютого 2005 року — XV Всеукраїнські Збори Народного Руху. Присутні 484 делегатів з 490 обраних. З'їзд прийняв Ухвалу про участь Народного Руху України у виборчій кампанії 2006 року. З'їзд вирішив ініціювати створення виборчого блоку політичних партій, що підтримують Президента України Віктора Ющенка, і стати співзасновником цього блоку разом з партіями — учасниками Коаліції «Сила Народу», іншими політичними силами. У 2006 році НРУ бере участь у парламентських виборах у складі виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». До складу блоку також увійшли Народний Союз «Наша Україна», Українська республіканська партія «Собор», Християнсько-Демократичний Союз, Конгрес українських націоналістів, Партія промисловців та підприємців У 2007 році на позачергових парламентських виборах бере участь у складі виборчого блоку Наша Україна — Народна Самооборона. До складу блоку також увійшли Народний Союз «Наша Україна», Європейська партія України, Християнсько-Демократичний Союз, Партія захисників Вітчизни, Політична партія «Народна Самооборона», Українська Народна Партія, Українська республіканська партія «Собор». Палаці «Україна», Київ, 2009. Виступає Іван Драч У 2009 20-річчя створення НРУ було відзначено на державному рівні. Для організації низки заходів у Києві та в областях були утворені організаційні комітети, в які входили колишні члени Народного Руху 90-х років та представники державних адміністрацій. Очолив загальнодержавний організаційний комітет І. Ф. Драч. Ряд засновників Народного Руху України та його колишніх активістів були нагороджені державними нагородами, грамотами обласних держадміністрацій. Через тиждень після ювілейного XIX з'їзду Народного Руху України в актовому залі Київського політехнічного інституту зорганізовано Ющенком альтернативне урочисте засідання в Палаці «Україна», м. Київ з колишніх членів Руху. Крім засідання, проведені конференції, видано ряд нових видань з історії НРУ, зокрема, перевидано стенограму І з'їзду НРУ, випущено фрачний варіант відзнаки до 20-ї річниці, Укрпоштою — конверт і марка та проведене спецпогашення конверта спеціальним штемпелем. 14 травня 2011 року — на XX Всеукраїнських Зборах (З'їзду) Народного Руху України головою Народного Руху України знову обрано Тарасюка Бориса Івановича. В підсумку обговорення пропозиції Голови НРУ, узгодженої з головами обласних (крайових) організацій НРУ, XX Всеукраїнські Збори (З'їзд) Народного Руху України заступниками Голови Народного Руху України обрано Куйбіду Василя, Коваля В'ячеслава, Крулька Івана та Сушка Романа. Також було ухвалено низку заяв та звернень: Заяву про політичну ситуацію в Україні після президентських виборів; Звернення до Президента України Віктора Ющенка, Звернення до політичних партій і громадських організацій У січні 2012 року голова Руху Борис Тарасюк спростував чутки, що Рух планує зливатися з «Батьківщиною». Згодом, 2 березня 2012 року Народний Рух України та ВО «Батьківщина» підписали угоду про співпрацю на наступних парламентських виборах, згідно з якою вони складуть спільний список по мажоритарних та партійних округах на базі Батьківщини. Спроба об'єднання НРУ й УНП 30 липня 2012 року на першому етапі ХХІ Всеукраїнських зборів Народного Руху України запропоновано список з 5 кандидатів для включення у виборчий список «Батьківщини» і того ж дня Центральний Провід НРУ за їхніми заявами призупинив їхнє членство в Русі. 15 грудня 2012 року на другому етапі ХХІ Всеукраїнських зборів НРУ новим головою партії було обрано Василя Куйбіду з обіцяною ним програмою модернізації партії. Згодом, 19 травня 2013 року на позачергових ХХІІ Всеукраїнських зборах Народного Руху України, було прийнято рішення про відновлення єдності Руху шляхом об'єднання Народного Руху України та Української Народної Партії в єдину партію під назвою «РУХ» на основі Статуту Народного Руху України. Збори обрали головою НРУ Василя Куйбіду. Заступниками Голови Народного Руху України стали: Іван Заєць, В'ячеслав Коваль, Віктор Лабазов, Світлана Ніколіна та Володимир Шовкошитний. Делегати затвердили новий склад політради, Центрального проводу, Центральної контрольно-ревізійної комісії НРУ, яку очолив Богдан Костинюк. Збори також ухвалили заяви про відновлення національної держави, про об'єднання національно-патріотичних сил. 22 травня 2013 Року свої застереження щодо об'єднання НРУ та УНП висловив колишній голова НРУ Борис Тарасюк. 15 червня 2013 стало відомо що троє обраних за списком «Батьківщини» депутатів-членів Народного Руху України (Б. Тарасюк, В, Королюк і О. Чорноволенко) перейшли до ВО «Батьківщина», включно з колишнім головою Руху Борисом Тарасюком, якого було обрано одним із заступників лідера «Батьківщини». Тарасюк та 2 інші колишні члени Руху, які перейшли до ВО Батьківщина, у 2014 році пройшли до ВРУ VIII скликання за списками цієї партії. Незважаючи на масовий перехід рядових членів УНП і низових організацій у повному складі до Руху, вже у жовтні 2013 року новий лідер УНП Олександр Клименко повідомив, що об'єднання УНП та НРУ в партію «РУХ» не відбулося, оскільки Міністерство юстиції України відмовилося реєструвати відповідні документи, прийняті на об'єднавчому з'їзді цих партії 19 травня 2013 року. У зв'язку з цим на з'їзді УНП 5 жовтня 2013 року було прийнято рішення про припинення процесу утворення нової партії «РУХ» і було призупинено ліквідацію партії УНП, яка відновила свою самостійну діяльність, що, однак, не позначилось на самовизначенні рядових членів. Участь в Євромайдані та наступна діяльність 30 листопада 2013 року Народний Рух України у своїй заяві розцінив зрив підписання Угоди про асоціацію з ЄС у Вільнюсі та кривавий розгін Євромайдану як антиконституційні дії окупаційної влади і закликав український народ згуртуватися на захист європейського вибору, державного суверенітету, демократії і відповісти загальноукраїнським політичним страйком. Рухівці брали активну участь у протестах, які з кінця 2013 року відбувалися у формі мітингів, демонстрацій, студентських страйків та силова протидія протестам з боку влади призвели до відкритого силового протистояння, яке в подальшому переросло у Революцію Гідності. Активісти Руху серед перших почали виставляти намети на Майдані на початку Революції Гідності. У так званій «рухівській юрті» (намет у формі юрти) проходили наради і засідання Політради НРУ. Там було відновлено «Варту Руху». Щодня в осідку Руху на вулиці Гончара, 33 проживало до 1500 людей. З перших днів війни рухівці беруть активну участь у ній. При батальйоні «Київська Русь» створено підрозділ «Варти Руху». 29 березня 2014 року відбувся перший етап позачергових XIII Всеукраїнських зборів Народного Руху України, який висунув кандидатом на пост Президента України на позачергових виборах Президента України голову НРУ Куйбіду Василя Степановича. 25 травня 2014 року відбулися позачергові вибори Президента України, у яких вперше після 1999 року взяв участь Народний Рух України. 6 вересня 2014 року відбувся другий етап позачергових XIII Всеукраїнських зборів Народного Руху України, які ухвалили взяти участь у позачергових виборах народних депутатів України 26 жовтня 2014 року. Делегати висунули кандидатів у народні депутати України від Народного Руху України в одномандатних виборчих округах, затвердили оновлений склад Політичної ради НРУ та Центрального проводу, внесли зміни до Статуту Народного Руху України, схвалили Програму і Цінності Руху. 8 вересня 2014 виповнилася 25-та річниця утворення Народного Руху України. 16 травня 2015 року в Українському домі в Києві відбулися XXIV Всеукраїнські Збори (З'їзд) Народного Руху України, у яких взяли участь близько 700 делегатів партії з усіх областей України. На з'їзді було обговорено Концепцію національних інтересів України, ухвалено рішення про підготовку до участі у виборах до представницьких органів влади. Також під час з'їзду розглянуто низку заяв, які стосуються політичної ситуації в Україні, процесу реформування держави та люстрації. Окрім того, було прийнято звернення до низки українських державних структур та міжнародних організацій щодо агресії Росії на сході України та анексії Криму. Головою Народного Руху України переобрано на другий термін Василя Куйбіду. У грудні 2015 року до Народного Руху України приєдналася Всеукраїнська координаційна рада майдану для досягнення єдиної мети — формування впливової політичної сили, яка здатна проводити реформи та розбудовувати Україну. «Сьогодні в політиці домінують політичні сили приватно-олігархічного характеру, які не вирішують публічні проблеми системно і в інтересах української нації, не проводять конче необхідні Україні реформи, а, якщо і проводять, то так, щоб нічого кардинально не змінилося. Тому українці, як засвідчують соціологічні дослідження, у пошуках державницької сили народного характеру, яка мала б прийти до влади. Такою силою є Народний Рух України, об'єднавшись довкола якого українці 25 років тому відновили свою державність», — заявив під час брифінгу з народними депутатами В. Куйбіда. 28 травня 2017 року в Українському домі відбулися XXVI Всеукраїнські Збори (З’їзд) Народного Руху України, на яких головою партії був обраний Кривенко Віктор Миколайович., а В. Куйбіда обраний почесним ноловою. В. Кривенка Рух висував кандидатом на Вибори Президента України 2019, на яких він став наймолодшим серед кандидатів у свої 37 років. 10 липня 2021 року в Тернополі під час звітно-виборчого VI етапу XXVII позачергових Всеукраїнських Зборів (З'їзду) партії головою партії обраний Андрій Володимирович Корнат (отримав 78 % голосів). Заступниками голови стали: Юрій Литвиненко (Київська ОО), Ігор Шумега (Івано-Франківська КО), Михайло Савчук (Тернопільська КО), Сергій Дзядик (Львівська КО), Дмитро Климук (Волинська КО), Андрій Брегін (Рівненська КО). Також було обрано членів Центрального Проводу, Політичної ради та Центральну контрольно-ревізійну комісію. На І засіданні нового складу Центрального проводу керівником Центрального апарату партії обраний Ігор Мартинюк. 30 років Руху Галерея: Пам'ятні знаки, які було заплановано випустити до 30-річчя Народного Руху України Лідери Народного руху України

морський піхотинець з автоматом Калашникова АК-74 Вогнепа́льна збро́я — зброя, в якій для викидання снаряду (міни, кулі) з каналу ствола використовується сила тиску газів, що утворюються при згорянні метальної вибухової речовини (пороху) або спеціальних горючих сумішей. Поєднує в собі засоби безпосереднього ураження (снаряд, міна, куля) і засоби метання їх до цілі (гармата, міномет, кулемет, гвинтівка, пістолет тощо). Сучасна вогнепальна зброя підрозділяється на артилерійську та стрілецьку зброю і гранатомети. Артилерійська вогнепальна зброя призначається для ураження різноманітних цілей, що знаходяться на значній відстані, і перебуває на озброєнні сухопутних військ, авіації і флоту. До неї відносяться: наземні нарізні, у тому числі самохідні і саморушні артилерійські системи різних типів (гармати, гаубиці, гармати-гаубиці, гаубиці-гармати, мортири); нарізні та гладкоствольні безвідкатні гармати; нарізні та гладкоствольні міномети; зенітні гармати, у тому числі автоматичні; авіаційні автоматичні гармати; нарізні та гладкоствольні танкові гармати; артилерія морська. До артилерійської вогнепальної зброї також відносять реактивні системи залпового вогню. Стрілецька зброя перебуває на озброєнні всіх видів збройних сил і застосовується в ближньому бою для ураження відкрито розташованих цілей. Вона включає пістолети, автомати, автоматичні гвинтівки, ручні і станкові кулемети, великокаліберні кулемети. До стрілецької зброї відноситься також мисливська та спортивна вогнепальна зброя. Гранатомети відносять до засобів ближнього бою. Історія вогнепальної зброї Виникнення і розвиток вогнепальної зброї розпочалися із винаходом пороху (у Китаї). Перша вогнепальна зброя Першу зброю із застосуванням пороху вигадали китайці ще в VI ст., вона називалась хо-пао. Хо-пао мало кулясту форму й виглядало схожим на сучасну гранату. Щоб використати древньо-китайську зброю досить було підпалити кулю і метнути її або з катапульти або з рук. Для виготовлення хо-пао сірку, селітру, дерев'яні волокна, олію і миш'як згортали в багато шарів грубого паперу і обмазували смолою. Грецький вогонь Про китайські кулі довідалися у Візантії. Грек Калліник помістив порох і нафту у металічний спеціальний посуд, з якого з легкістю можна було виливати «грецький вогонь» на ворога. Винахід сподобався тодішньому царю Костянтину IV і першу свою атаку в бою випробував в Грецько-арабській війні в 673 році. Араби так казали про «грецький вогонь»: «Грецький вогонь поїдав все: ні каміння, ні залізо не могло йому протистояти…» Прототип грецького вогню з'явився, імовірно, у 424 до н. е. в битві при Делії: тоді з порожнистої колоди випускалася суміш сирої нафти, сірки і олії. Власне грецький вогонь винайшов 673 року інженер і архітектор Калліник, який, переслідуваний за християнську віру, втік із сирійського міста Маальбека до Візантії і там запропонував свої послуги імператорові Костянтину IV у боротьбі проти арабів. Установка з грецьким вогнем являла собою мідну трубу — сифон, через який з гуркотом вивергалася рідка суміш. Імовірно, максимальна далекобійність сифонів дорівнювала 25 м, тому спочатку грецький вогонь використовувався тільки у флоті, де був страшною загрозою повільним і незграбним дерев'яним кораблям того часу. Крім того, за свідченням сучасників, грецький вогонь не можна було згасити, оскільки він продовжував горіти навіть на поверхні води. Вперше сифони з грецьким вогнем були встановлені на візантійських дромонах під час битви при Килікії. Історик Феофан писав про неї: «У рік 673 вороги Христові вчинили великий похід. Вони припливи й зазимували в Килікії. Коли Костянтин IV дізнався про наближення арабів, він підготував величезні двопалубні кораблі, оснащені грецьким вогнем, і кораблі-носії сифонів. Араби були приголомшені. Вони втекли у великому постраху». Якщо на суші війська візантійців зазнавали поразок від арабів, то на морі грецький вогонь давав їм перевагу над супротивником. Завдяки йому в 718 р. було одержано велику морську перемогу над арабами. У 941 візантійці за допомогою грецького вогню розгромили поблизу Константинополя флот князя Ігоря Рюриковича. Грецький вогонь застосовувався проти венеціанців під час четвертого хрестового походу у 1204. Секрет приготування грецького вогню зберігався у великій таємниці, проте після завоювання Константинополя про секрет виготовлення грецького вогню дізналися в Західній Європі. У 1106 році грецький вогонь було застосовано проти норманів під час облоги Діррахія. Грецький вогонь також був відомий і англійцям. Грецький вогонь також уживався під час облог фортець. Деякі дослідники на підставі аналізу руських літописів роблять висновки про те, що грецький вогонь був відомий русі та половцям. Також, за деякими відомостями, грецький вогонь був на озброєнні армії Тамерлана. Остання згадка про використання грецького вогню відноситься до облоги Константинополя в 1453 році Мехмедом II: грецький вогонь тоді застосовували як візантійці, так і турки. Після початку масового застосування вогнепальної зброї на основі пороху грецький вогонь втратив своє військове значення і був поступово забутий. Українці теж зіткнулися з грецьким вогнем у 941 році, коли князь Ігор йшов в похід на Царгород. От що князь Ігор казав про «грецький вогонь»: «Греки випустили з судових труб вогонь, корабель охопило полум'я». Крім «грецького вогню», греки метали кулі з отруйним димом, який зводив моряків з розуму. У X—XI століттях грецький вогонь часто використовувала грецька флотилія. Залізний грім арабів Кременевий пістоль 17 століття для стрільби шротом|міні|250x250пксПісля морської поразки в Греко-арабскій війні, після 673 року араби розгадали секрет пороху. Араби вигадували для своїх куль-снарядів різні назви: «сонячні промені», «місячне сяйво» тощо. Найкращим снарядом арабів IV—XII ст. можна вважати снаряд «залізний грім арабів», він складався з глиняного горщика, наповненого порохом. «Залізний грім арабів» навів страх на європейців під час Хрестових походів. Але найдивовижніше те, що найбільше європейці боялись не вибухів, а запаху сірки, яку виділяв «залізний грім арабів», бо вважали запах сірки ознакою присутності диявола. Порох у Європі Гнотова гаківниця (початок XV ст.) У Європу порох прийшов, мабуть, із Китаю через мусульманський світ у 13 столітті. Його відкриття приписують також різним людям, таким як англієць Роджер Бекон (1214—1292), німецький філософ Альберт Великий (1193—1280) і чернець Бертольд Шварц. Класифікація вогнепальної зброї Капсульний револьвер Кольта, 1851 р. Класифікація за призначенням: бойова зброя, мисливська, спортивна — (також для підводного полювання): Гвинтівка, Рушниця; зброя особистого захисту (газові, травматичні пістолети і револьвери). За наявністю нарізів в каналі ствола розрізняють нарізну та гладкоствольну зброю. Вогнепальну зброю класифікують: За типом механізму: * Ґнотова зброя; * Кременева зброя; * Капсульна зброя; * зброя під унітарний набій. За способом вогню: * одиночного вогню * чергового вогню (Автоматична зброя) За типом заряджання: * заряджання із ствола * зброя, що заряджається із казенного боку За типом перезаряджання: * самозарядна, * автоматична. Види вогнепальної зброї Німецькі гвинтівки, карабіни, револьвери та пістолети часів Першої Світової війни Бойова нарізна вогнепальна зброя — зброя армійських зразків або виготовлена за спеціальними замовленнями (пістолети, револьвери, гвинтівки, карабіни, автомати, кулемети тощо). * Пістолет * Рушниця/Гвинтівка * Пістолет-кулемет *Автомат Важке озброєння * Кулемет * Гранатомет * Міномет * Гармата Частини зброї * Ствол (люфа) * Ударно-спусковий механізм * Курок * Шомпол * Барабан Артилерія Гармата MK45 калібру 127 mm під час стріляння. Ескадрений міноносець типу «Арлі Берк», флот США. Гармата Гарма́та — тип артилерійської зброї, що відрізняється від інших представників ствольної артилерії (ствольних артилерійських систем), таких як гаубиця або мортира, більшим подовженням ствола, більшою початковою швидкістю снаряда, але меншим максимальним кутом піднесення. Умовною межею між гаубичним і гарматним стволом вважається його довжина у 25 калібрів. При довжині ствола менше 25-и калібрів зброя класифікується як гаубиця, при більшій — як гармата. Основним призначенням гармат є вогонь за настильною траєкторією по об'єктах противника. Обстріл з гармат може вестися як із закритих позицій по неспостережуваних з вогневої позиції цілях таких як артилерійські батареї ворога, колони його військ на марші і в місцях зосередження, населені пункти), так і прямим наведенням — по танках, кораблях, фортифікаційних спорудах противника. Типи гармат За призначенням: * Авіаційна гармата * Берегова гармата * Корабельна гармата * Протитанкова гармата * Зенітна гармата * Танкова гармата * Залізнична гармата * Атомна гармата — призначена для стрільби по наземних і морських цілях снарядами з ядерним зарядом. Одним з перших зразків таких систем була 280-мм гармата, виготовлена в США. У 1953 на полігоні в штаті Невада при випробуванні цієї гармати стріляли атомним снарядом масою близько 360 кг. Гаубиця Американські гаубиці M198 ведуть артилерійський вогонь Га́убиця (, від ) — тип артилерійської системи, призначеної переважно для навісної стрільби із закритих вогневих позицій, поза прямою видимістю цілі. Гаубиці входять до складу військової (у іноземних арміях польової) артилерії, мають калібр від 100 мм і вище, відносно короткий ствол (15-30 калібрів), змінний заряд, достатньо високу скорострільність — від 0,5-1 до 6 пострілів в хвилину (залежно від калібру), дальність стрільби до 17 км. Більшість сучасних гаубиць самохідні, старі системи мають механічну тягу. Мортира Швейцарії. 21-см німецька мортира 21 cm Mörser 18 часів Першої світової війни. Мортира () — тип гармати з коротким стволом (зазвичай з довжиною ствола менше ніж 15 калібрів) для навісної стрільби, що призначалося головним чином для руйнування міцних оборонних споруд. Застосовувалася з 15 до середини 19 століття. У англійській мові для позначення міномета і мортири використовується те ж саме слово. У сучасній українській мові слово «мортира» зазвичай використовується по відношенню до стародавньої облогової артилерії. Міномет армії США заряджає міномет M224 Міномет — вид артилерійської зброї, призначена для навісного обстрілу укритих цілей, а також для руйнування польових укріплень. Винахідником міномета вважається російський офіцер і інженер Леонід Миколайович Гобято. Під час російсько-японської війни, Леонід Гобято з генералом Романом Кондратенком розробили та застосували перший міномет. Однак, він не був переносним до шанцевого міномета Стокса, який розробив сер Вілфред Стокс в 1915 році. Німці також розробили ряд шанцевих мінометів або Minenwerfer калібрів від 7,58 см до 25 см в період Першої світової війни. Основні бойові якості міномета — велика потужність боєприпасу (міни), висока скорострільність, порівняно мала маса, простота пристрою і бойового застосування, постійна готовність до відкриття вогню без особливої підготовки. Велика крутизна траєкторії польоту мін (кути піднесення стовола від 45° до 85°) дозволяє знищувати закриті цілі, що не вражаються рушнично-кулеметним і артилерійським настільним вогнем. Міномети входять до складу артилерії. Міномет складається зі ствола, пристрою для надання стволу потрібного кута піднесення (наприклад, штатива) та плити, що передає імпульс відбою в землю. Саме наявністю плити міномет відрізняється від мортири в радянській та пострадянській термінології. Плита зазвичай з'єднана зі стволом шарніром. Ствол оснащений пристроєм для ініціювання пострілу. Заряджання мінометів калібром до 120 мм зазвичай проводиться з дульної частини. Міномети більшого калібру зазвичай заряджаються з казенної частини. Наприклад заряджання 160-мм міномета зразка 1943 року проводилося з казенної частини, для чого ствол приводився в горизонтальне положення. Мінометний постріл (мінометна міна) унітарний, найчастіше побудований за двокамерному схемою — у хвостовику кріпиться метальний заряд, який при пострілі спрацьовує, але порохові гази витікають не прямо, а вбік від хвостовика, у вільний простір між стабілізаторами міни. У результаті тиск в каналі наростає плавно, а відбій зменшується. Ручна вогнепальна зброя Пістолет Пістолет Макарова Форт-12 Пістолет (, від — пищаль, дудка) — вид ручної вогнепальної зброї для стрільби однією рукою. Пістолет походить від рушниці і є полегшеним її варіантом, що характеризується коротшим стволом і ложем, котре мало своєрідне завершення у вигляді нахиленого до низу руків'я. Для зручності утримування та витягання з кобури руків'я закінчувалось утовщенням «яблуком». Поширені за козацької доби були як коліщаті, так і кремнієві (пізніше) замки, за допомогою котрих здійснювалось запалення пороху, що і призводило до пострілу. Пістолет як повноцінний різновид ручної вогнепальної зброї розвинувся в Західній Європі, звідки і походила значна частина стволів, котрими користувались козаки. Поряд із цим значного поширення набули пістолети східного походження (Турецького, кримського, кавказького тощо). Розвивалось зброярство і в Україні. Окрім бойового призначення пістолети носили характер військово-парадної зброї, задля чого багато прикрашались. Особливої уваги прикрашенню зброї надавали східні майстри. Вони використовували гравірування, черніння, насікання та інкрустацію золотом і сріблом та коштовними каміннями. Прикрашали як руків'я, так і люфи (в окремих випадках всю зовнішню поверхню, включаючи і замок). Особливо багато оздоблені пістолети вироблені Кубачинськими майстрами з Дагестану. Такими пістолетами часто користувались кубанські старшини і козаки протягом майже цілого 19 ст. Щодо стрілецької амуніції запорожців, то вони як правило, носили за поясом по 2 пістолети і ще 2 — у «кобурах» при сідлі. Така кількість пістолетів свідчила про високий рівень вогневої сили як окремого козака, так і цілого козацького війська. Сам постріл з пістолета виконували переважно з однієї руки в різноманітних положеннях, включаючи і верхову їзду. Рушниця Козак з рушницею Рушниця — вогнепальна ручна стрілецька зброя з довгим стволом. Рушниця характеризується наявністю основних складових: металевий ствол без нарізу (з нарізом — гвинтівка); ложе з прикладом; замок; шомпол (як правило). Походження назви — на відміну від мушкета рушниця дозволяла вести вогонь без підставок з рук, тому спочатку почала називатись «ручниця» що з часом трансформувалось в «рушниця». Стволи рушниці мають різноманітну довжину, але найчастіше у межах 1 метра (± 10-20 см). У розрізі стволи бувають круглі, або 8-гранні. У казенній частині ствол, переважно, ширший ніж біля дульного зрізу. Ряд стволів мають біля дульного зрізу невеличке розширення, а окремі — розтруб для стрільби картеччю. Вага ствола коливається у межах 1,5 кг (± 500 гр.), але є і винятки, зумовлені розмірами. Калібр коливається від 12 до 20 мм. Для точнішої стрільби з часом застосовують нарізи на внутрішній поверхні ствола рушниці («Гвинтівки»). Ложе виготовляли часто з горіха (відомі й інші породи дерева), але могли доповнюватись кістяними вставками (рушниці кримського і кавказького виробництва мали на кінці дерев'яного приклада кістяну «п'яту»). Замок міг бути ґнотовим або кремнієвим. Шомпол виготовляли зі сталі і поміщали у спеціальному отворі в ложі під стволом. Рушниці, як правило, мають різноманітні прикраси у вигляді металевих інкрустаційних пластин, різьблення по дереву і кості, насікання, чорніння та гравірування на металевих частинах рушниці (ствол, замок, обіймиці). В козацькому війську використовували рушниці різноманітного походження: турецькі, кримські, кавказькі, німецькі, польські, російські, місцевого виробництва і т. і. Гвинтівка Гвинтівка — особиста стрілецька зброя з гвинтовими нарізами у каналі ствола, що призначена для ураження супротивника (цілі) вогнем, багнетом та прикладом. Гвинтівки поділяються на два основних типи: за використанням: військові, мисливські та для цільової стрільби; за конструкцією затворного механізму: з поворотним затвором(одно- та багатозарядні), із казенною частиною, що відкривається, помпові, ричажні та напівавтоматичні. Фузія Полтавської битви (1709), експонат музею «Козацька держава», Полтава, 2008 Фу́зія, фу́зе́я (, ) — рушниця з ударно-кремінним замком, що була поширена у XVII —XVIII століттях. Мала тригранний багнет. Фузію винайшли у 2-й половині XVII століття у Франції. За Петра І на початку XVIII століття, якраз після Північної війни, фузії (отримані як трофейна зброя) були прийняті на озброєння російської армії замість мушкетів, трохи згодом їх почали виготовляти у Росії (на Тульському збройному заводі). На озброєнні були фузії піхотні, драгунські, офіцерські тощо, які різнилися загальною довжиною, довжиною ствола і калібром. Термін «фузія-фузея» проіснував у Росії до 1770-х років. У польській мові назва фузія закріпилось за мисливською рушницею. Мушкет Мушкети Мушкет ( — маленька муха, мошка) — ручна вогнепальна зброя з ґнотовим замком. Калібр 20-23 мм, дальність стрільби до 250 м. В кін. 17 — поч. 18 ст. замінені кременевими рушницями. В англомовних країнах мушкетами називалися всі гладкствольні рушниці (). Кріс Кріс — нарізні чи гладкоствольні рушниця, мушкет з кремінним або колісним механізмом. Етимологія слова походить від слова кресати, наприклад «викресати вогню», оскільки за допомогою кремінного чи колісного механізму викрешувалася іскра, яка запалювала порох. Тому таку рушницю називали «кріс». Ця назва частіше вживалась у Західній Україні, зокрема в Карпатах. Пізніше — в період Першої світової війни кріс — це узагальнена назва магазинних неавтоматичних гвинтівок і карабінів. Найуживанішими видами крісів цього періоду були: кріс системи Манліхер зразка 1895 р., який перебував на озброєнні австро-угорської армії і виявився найшвидкострільнішою гвинтівкою того часу; йому дещо поступався англійський SMLE Mk-III («Лі-Енфілд»), й далеко позаду залишався німецький карабін 98к системи Маузер, а тим більше — російська «трьохлінійка». Карабін Самозарядний карабін Симонова Карабін (від арабського carab" — зброя) — вкорочена та полегшена гвинтівка або рушниця з довжиною ствола до 56 см. Карабіни використовувались переважно для озброєння особового складу кінноти та артилерії. Перші карабіни з'явились у 15 столітті. Зазвичай розрізняють гладкоствольні та нарізні, магазинні та автоматичні карабіни. Автомат 7,62-мм Автомат Калашникова зразка 1947 року (АК, АК-47) Автомат, штурмова гвинтівка або автоматичний карабін — ручна індивідуальна автоматична вогнепальна зброя, призначена для враження живої сили противника в ближньому бою і здатна створювати велику щільність вогню. Автоматична гвинтівка — індивідуальна автоматична зброя, призначена для ведення автоматичної та одиночної стрільби. Забезпечує вищу бойову скорострільність, зменшену втомлюваність стрільця та зручніше спостереження за ціллю ніж неавтоматичні гвинтівки. Перший проєкт автоматичної гвинтівки був запропонований американцем Р. Пілоном у 1863. Сучасні автоматичні гвинтівки зазвичай мають багнет та часто обладнані пристроєм для стрільби гвинтівковими гранатами. Автоматичні гвинтівки калібру 7,62 мм мають більшу потужність набою, але важчі та менш влучні при автоматичній стрільбі порівняно з гвинтівками під малоімпульсний набій. Найрозповсюдженіші сучасні автоматичні гвинтівки: американська 5,56-мм M16A1, французька 5,56-мм FAMAS, ізраїльська 5,56-мм Galil, німецька 7,62-мм G3A3, бельгійська 7,62-мм FN FAL.Зараз використовується як зброя військових(Внутрішніми військами майже не використовується). Пістолет-кулемет Шпагіна 1941 (ППШ-41) Пістоле́т-кулеме́т — індивідуальна стрілецька автоматична зброя для враження живої сили супротивника на відстані до 200 м. Від автоматичних гвинтівок відрізняється використанням пістолетних патронів. Калібр від 4,6 до 11,43 мм. Має коробчатий (25-35 патронів) або барабанний (71 патрон) магазин. Темп стрільби 450—1000 пострілів за 1 хвилину. Перший зразок створено італійцем А.Ревеллі в 1915 р. В Червоній Армії на озброєнні були пістолет-кулемет В. А. Дегтярьова (ППД-40), Р. С. Шпагіна (ППШ-41), А. И. Судаєва (ППС-43), в німецької армії — зразка 1938—1940 (MP-40), в американській — МЗ, в британської — «Стен», у фінській — «Суомі». Широко застосовувалися в 2-й світовій війні; звичайно називають автоматами. Останні моделі це — бельгійський Р90 та німецький МР7А1. Зараз використовується як поліцейська зброя, а також перебуває на озброєнні підрозділів спеціального призначення. Легальний статус Україна Порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної зброї в Україні регулюється наказом МВС № 622 від 21 серпня 1998 року. Згідно з наказом, до мисливської вогнепальної зброї належать: мисливські гвинтівки, карабіни та штуцери, гладкоствольні рушниці, гладкоствольні рушниці із свердловиною «парадокс» з нарізами 100—140 мм на початку або в кінці ствола, мисливські рушниці зі свердловиною «сюпра», комбіновані рушниці, що мають поряд з гладкими і нарізні стволи. При цьому, мисливська зброя повинна відповідати таким вимогам: * для стрільби зі зброї використовуються мисливські патрони відповідного калібру; * загальна довжина з розкладеним та зафіксованим прикладом має становити не менше 800 мм; * ємність магазину (барабана) (з установленим обмежувачем за наявності) нарізної зброї не має перевищувати 10 патронів, а гладкоствольної — 4 патронів; * мати запобіжник; * довжина ствола мисливської зброї повинна відповідати вимогам ГСТУ 78-41-002-97. Правом придбання мисливської гладкоствольної зброї та основних частин до неї користуються громадяни України, які досягли 21-річного віку, нарізної — 25-річного. Кількість зброї, яку може мати громадянин України, не обмежена, однак власник зброї повинен забезпечити її безумовну схоронність. Наказом від 16 червня 2020 року № 459 Міністерство затвердило зміни. Документ набрав чинності 25 серпня 2020 року. Ним було надано нові визначення бойової, несучасної, старовинної та мисливсьої зброї. Зокрема, до бойової зброї не належить старовинна зброя та її сучасні копії, а старовинною вважається вогнепальна зброя, виготовлена не пізніше 1899 року і не призначена для стрільби патронами з металевими гільзами центрального бою та кільцевого запалення. Мисливська вогнепальна зброя — вогнепальна зброя, що відповідає вимогам, установленим до мисливської зброї технічним регламентом, а за його відсутності — національним (галузевим) стандартам. Визначено вимоги до довжини ствола мисливської зброї: для нарізної зброї має становити більше 200 мм, а для гладкоствольної — не менше 450 мм. У разі якщо приклад складаний, загальна довжина зброї вимірюється в складаному стані, крім випадків, коли зброя із складаним прикладом нездатна здійснити постріл. Загальна довжина зброї або її ствола включає всі частини зброї або ствола, які неможливо відокремити від зброї або ствола без використання спеціальних інструментів. Для одержання дозволу для осіб, яким видано паспорт громадянина України з безконтактним електронним носієм, потрібно надати копію паспорта та витягу з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання. На початку березня 2021 року Верховна Рада України відхилила законопроєкт № 4335 «Про обіг цивільної вогнепальної зброї та бойових припасів до неї» поданий від фракції «Слуга народу» та альтернативний йому проєкт № 4335-1 депутата Андрія Шараскіна. Обидва законопроєкти не набрали достатньо голосів, не лише для прийняття за основу, а й для направлення на доопрацювання. Тобто обидва проєкти вважаються відхиленими. Відповідно облік зброї в Україні й надалі регулюватимуть накази Міністерства внутрішніх справ. 15 квітня 2022 року на засіданні Кабінету Міністрів України затверджено Порядок застосування цивільними особами вогнепальної зброї під час участі у відсічі та стримуванні збройної агресії Російської Федерації та/або інших держав проти України у період дії воєнного стану. Постанова розроблена у рамках закону «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України». Див. також * Берданка, * Василіск (гармата), * Голчаста рушниця, * Кріс (зброя), * Мушкет, * Пищаль (Гаківниця), * Фузія, * Штуцер, * Ожига * Балістика, * Зброярство, * Зброєзнавство, * Холодна зброя * Пристрілка вогнепальної зброї Примітки Література * * * * Посилання * Вогнепальна зброя // Історія виникнення та розвитку вогнепальної зброї Атипова зброя // Вогнепальна зброя // Дозвіл на придбання і перевезення вогнепальної зброї, боєприпасів // Митна енциклопедія Online encyclopedia of firearms and ammunition of the XX and XXI centuries. Оружие. Мировое оружие Современная энциклопедия боевого ручного оружия: огнестрельное стрелковое оружие и оружие поддержки Наказ МВС України «Про затвердження Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів», № 622 від 21.08.1998, редакція від 01.09.2008.

Сергі́й Іва́нович Василькі́вський (, Ізюм — 8 жовтня 1917, Харків) — український живописець, пейзажист, баталіст. Життєпис Меморіальна таблиця С. І. Васильківському, встановлена з нагоди 150-ліття від дня народження митця та 350-ліття від дня заснування міста Харкова Народився 7 жовтня 1854 року в повітовому місті Ізюм Харківської губернії в сім'ї писаря. Середовище і оточення, в якому зростав майбутній художник на Слобожанщині, було особливо благодатним для формування його творчої особистості. Його дід-чумак, який походив з козацького роду, привив молодому Сергієві інтерес до української старовини, а мати — любов до народних пісень і фольклору. 1861 року батьки Сергія переїхали до Харкова, головного культурного центру Слобожанщини. Перші навички в мистецтві Васильківський одержав у Харківській гімназії від учня Карла Брюллова у Петербурзькій Академії мистецтв — Дмитра Безперчого. В роки навчання молодий митець мав змогу користуватися бібліотекою свого родича, поета Володимира Александрова, в якій були твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, що справили на нього глибоке враження. Після п'яти років навчання в гімназії на вимогу батька Васильківський вступив до Харківського ветеринарного училища. Але 1873 року він залишив там навчання, через неплатоспроможність і влаштувався працювати деякий час канцелярським службовцем при Харківському казначействі. У 1876–1885 роках навчався у пейзажному класі Петербурзької академії мистецтв у Михайла Клодта (1832–1902) і Володимира Орловського (1842–1914). Успішне навчання доповнювалося враженнями від виставок передвижників та поїздок на батьківщину. 1879 року за етюд з натури одержав першу академічну нагороду — малу срібну медаль. У студентські роки він зазнавав нестатків, жив на горищі в Академії, у так званій «казьонці», разом з Порфирієм Мартиновичем, Опанасом Сластіоном, Геннадієм Ладиженським, Миколою Самокишем, Яном Ціонглінським, згодом видатними художниками. 1881 року Васильківський здобув другу малу срібну медаль. 1883 року, виконавши навчальну програму, молодий Сергій часто подорожував Україною і створив низку відомих пейзажів «Весна в Україні», «Влітку», «Кам'яна балка», «На околиці», що дозволили йому взяти участь у конкурсі на золоту медаль та всеросійській академічній виставці. За пейзажні етюди, в яких художник передавав мальовничість української природи, він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, а за картину «На Дінці» (1885, не збереглася) — велику золоту і право на поїздку закордон для фахового вдосконалення. У березні 1886 року виїхав за кордон. Він жив у Франції і подорожував Англією, Іспанією, Італією, Південною Африкою та Німеччиною, де познайомився з колекціями художніх музеїв. Художник удосконалив майстерність, користуючись порадами Володимира Орловського та І. Похитонова, які жили в той час у Парижі. Васильківський багато працював і виставляв свої твори у Паризькому салоні. Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Васильківський мандрував пішки Харківщиною і Полтавщиною, спускався Дніпром до Запоріжжя. Художник малював українські праліси та левади, сільські хати і вулиці в різні пори року, часто з невибагливими жанровими мотивами, що органічно вписувалися в природу. Уникаючи спрощення, він поглиблював тональну просторовість і структуру образотворення. В канву сучасних образів української землі впліталися ліричні відступи, історичні пейзажі на козацьку тематику, які передавали дух минулої епохи. Молодіжному парку Харкова Починаючи з академічного періоду, Васильківського приваблювали мотиви сутичок козаків з татарами. Він відвідував батальну майстерню, де навчався його приятель М. Самокиш. Переважно твори художника мали узагальнений характер, в яких була відсутня динамічна дія чи поширений в той час етнографічно-побутовий сюжет, за винятком таких як «Сутичка козаків з татарами» (1892, вважається втраченою) і «Побачення» (1894, Харківський художній музей). Вони трактувалися романтично і були споріднені за настроєм з народним пісенним фольклором. Помер 8 жовтня 1917 року в Харкові. Незадовго до смерті передав усі свої малюнки Харківському українському художньому музею. Того ж року газета «Нова Рада» називала художника «приємною людиною», «цікавим оповідачем» та «свідомим українцем». Панорамні твори Типовий сюжет Васильківського — озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку «Козачий пікет», 1888, Харківський художній музей; «Сторожа Запорозьких Вольностей» («Козаки в степу»), близько 1890, Національний музей образотворчого мистецтва; «На варті», близько 1890, Одеський художній музей; «Козак в степу. Тривожні ознаки», близько 1905, Сумський художній музей. До цієї групи творів близькі й краєвиди, в назвах яких народна пам'ять зберегла інформацію про історичне минуле («Козача гора», 1890, Харківський історичний музей імені М. Ф. Сумцова; «Козача левада», близько 1890, Сумський художній музей). В центрі картини «Козачий пікет» (1888) — троє коней на світанковому лузі; справа, біля багаття, сидять козаки, що несуть варту в степу. Простір неба й глибина неозорих далей, оповитих блакитно-ліловим туманом, соковитість степових трав і вологість повітря передаються тональними градаціями колірних відтінків. Жанрова сцена виступає невід'ємною частиною світу природи, тому картина, позначена рисами історичного полотна, по суті залишається пейзажем. Картина «Сторожа Запорозьких Вольностей» вважається найзначнішим твором митця на історичну тему. Два вершники, зупинивши коней, вслухаються в тишу безлюдного, випаленого сонцем степу. В міцних постатях — впевненість і гідність. Зображені зі спини, в легкому повороті вліво; попереду, на горизонті, блищить смуга Дніпра, справа — курган; над ними високе небо з хмарами: невід'ємні від пейзажу вони підсилюють його значущість. Вершники на сторожі. Їх статичність тимчасова й в будь-який момент може змінитися на рух. В загальній світлій колірній гамі зеленкувато-вохристих і голубуватих тонів стриманим акцентом виступає контраст червоного й білого у козацькому одязі. Спрямований вглиб, до горизонту, рух хмар, плавні, спокійні ритми просторових планів передають безмежність світло-повітряного середовища, епічність пейзажу. Відмовившись від зовнішньої оповідності, художник досягає внутрішнього заглиблення у простий сюжетний мотив, сутністю якого є ідея патріотизму. Сергія Івановича Васильківського називають поетом українського малярства за надзвичайну ліричність його пейзажних та історичних творів. Розквіт творчості художника припадає на останню третину XIX століття, період, коли в Україні діяли Емський указ та Валуєвський циркуляр про заборону українського друкованого слова. Звернення художників до рідної історії, до відображення природи України, народних типів, етнографічних особливостей селянського або козацького побуту, звичаїв та обрядів, народної архітектури було своєрідною формою протесту, боротьби митців за утвердження національної гідності свого народу. Саме на той період припадає інтенсивний розвиток історичного жанру, поява в українському живописі полотен, присвячених історії запорозьких козаків. В умовах заборони й переслідування українських Громад, членами яких були видатні діячі української науки й культури Володимир Антонович, Павло Чубинський, Федір Вовк, Микола Лисенко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Михайло Коцюбинський, національна скерованість у творчості вимагала від митців особистої мужності й високого патріотизму. Сергій Васильківський належав саме до таких митців як Костянтин Трутовський, Порфирій Мартинович, Іван їжакевич, Микола Пимоненко, Микола Самокиш, Олександр Мурашко, котрі не стояли осторонь від життя народу і своєю творчістю відіграли велику роль у розвитку національної культури. «Козача левада» — один з найкращих зразків пейзажного жанру в українському мистецтві кінця ХІХ століття. Стелиться вглибину затишний заливний луг. За ним блакитніє подана узагальнено смуга дерев. (В Україні луг з деревами біля ставка чи річки називають левадою — у таких місцях зупинились перепочити або оселялись козаки, чумаки). Високе небо у світлих хмарах, правдиве, точного відтворене освітлення. Небо і земля майже порівну ділять вертикаль формату — це надає простому мотиву величності, а неспішне чергування планів залучає до споглядання, до вживання в напоєний сонцем і повітрям, оновлений голубою імлою літній краєвид з характерними прикметами сільського життя. Справа, на другому плані — темно-зелені високі осокори (теж подані загальною масою). Постаті двох селян, що відпочивають у їх затінку, і воли в центрі композиції, що п'ють воду з озерця, гармонійно вписуються в нього. В колориті панує м'яка насичена гама зелено-блакитних кольорів, збагачена відтінками і рефлексами; градації тонів створюють ілюзію просторової глибини. Виразність картині додає і різноманітна фактура живописної поверхні — трави на передньому плані написані точно і вільно, луг — пастозно, а небо — щільнішим мазком. Поєднання образу неминучої краси і величі природи з назвою — «козача левада» — розширює асоціативний потенціал твору, виявляє його надсучасність. Портретист Тараса Шевченка Васильківський — автор відомого портрета Тараса Шевченка з авторським підписом (1910–1911), на якому поет зображений на повний зріст, сидячи, на тлі віддаленої широкої панорами степу з низьким горизонтом та високим небом. Васильківський є також автором портрета поета (1907), який писав, спираючись або на один з найбільш тиражованих на той час фотопортретів, зроблений М. Доссом у квітні 1858 року, або на портрет Шевченка, вміщений у виданні: Шевченко Т. Г. Кобзарь: С портретом и автографом. — К., 1899; або ж на образ поета, створений І. Рєпіним за тією самою фотографією. Цей портрет не підписаний, проте за написом на звороті І. Бойка, вірогідно нащадка колишнього його власника С. І. Бойка, знайомого Васильківського, створений художником 1907 року. За способом моделювання обличчя та колористичним вирішенням тла портрет близький до підписаного. Обидва зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. Васильківський був членом журі конкурсу на проєкт пам'ятника Шевченкові 1911 року. Видано три листівки з репродукцією відомого портрета Шевченка. Внесок у розвиток українського мистецтва Полтавського земства Високо цінуючи творчу незалежність, Васильківський не зв'язував себе членством у якомусь одному об'єднанні і представляв роботи на виставки різних товариств Петербурга, Харкова, Києва. Від Академії Васильківський відійшов. У 1900 організував у Харкові першу персональну виставку (120 творів). Усвідомлюючи суспільну роль мистецтва, брав участь у різних акціях — ініціював і очолив оздоблення будинку Полтавського земства (1901–1906, за участю Миколи Самокиша, М. Ткаченка, М. Беркоса, М. Уварова); разом з Самокишем видав альбом «З української старовини» (1900, перевиданий виданням «Мистецтво» у 1991 році українською мовою) та «Мотиви українського орнаменту» (1912); був серед організаторів художнього училища у Харкові (1912). З метою збору матеріалів до альбому і розписів будинку земства у 1890–1900 роках об'їздив Україну, побував на Кубані. Для Полтавського земського будинку Васильківський виконав три великоформатні композиції, в яких постав історичний образ Полтавщини у характерних сюжетах: «Козак Голота», «Чумацький ромоданівський шлях», «Вибори полковника Мартина Пушкаря» (загинули разом з будинком під час німецької окупації в роки війни). У 1912 році на другій персональній виставці в Харкові Васильківський представив серію акварельних зображень історичних діячів (27) — Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Василя Кочубея, Петра Могили та інших, при створенні яких користувався старовинними гравюрами і живописними портретами (збереглися портрети Дорошенка і Мазепи в Національному художньому музеї України та Лебединському художньому музеї). Того ж року експонував 33 роботи на великій виставці українського образотворчого мистецтва в Києві (383 твори, 47 учасників). В станкову пейзажну канву до кінця життя продовжував вплітати козацьку тематику: близько 1905 року створена картина «Козак в степу», в якій настороженість вершника зливається з тривожним настроєм вечірнього степу і неспокійного неба; 1911 року — «Козак-Мамай», де в образі народного героя проступали портретні риси самого художника; близько 1915 року — «Дума про трьох братів» (Харківський художній музей), написана, як і панно «Козак Голота», на тему відомої історичної думи. У своїй останній картині — «Похід козаків» (1917, Національний музей образотворчого мистецтва) Васильківський розробляє улюблений сюжет більш узагальнено і піднесено. Роздолля степу і простір неба, розмірений впевнений ритм потоку вершників, насичена колірна гама — все пронизане музикою козацького маршу (музикальність його творів відзначали сучасники, він любив малювати кобзарський спів, грав на декількох музикальних інструментах, захоплювався народною піснею). У своїй останній картині втілював життєствердне світосприймання і відданість козацькій історії України. Перед смертю він заповів Музею Слобідської України понад 1340 своїх творів та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею. Художник Васильківський залишив після себе гідний набуток для українського мистецтва — майже 3000 робіт, в останні дні життя півтори тисячі з них передав Харківському художньому музею (більшість загинула чи була вивезена з України в роки Другої світової війни; 28 листопада 2018 року німецька сторона Змішаної українсько-німецької комісії з питань повернення та реституції втрачених та незаконно переміщених під час та внаслідок Другої світової війни культурних цінностей передала Україні «Етюд з будинком» авторства С. Васильківського). Зараз у музеях і приватних збірках нараховують близько 500 його творівУ його творах все широко і глибоко, на повну силу, відважно і завзято. М. Вороний. 1903.Твори Васильківського — це поеми на честь сонця, повітря, ніжних кольорів України. Він як пейзажист заслуговує почесного місця не тільки серед художників тодішньої Росії, але й серед пейзажистів Заходу. М. Бурачек. 1930.. Галерея Примітки Джерела та література * Безхутрий М. С. І. Васильківський / М. Безхутрий. — Київ: Мистецтво, 1954. — 47 с. * Безхутрий М. М. Сергій Васильківський: Альбом. — Київ: Мистецтво, 1987. — 163 с. * Васильківський С. І. (1854—1917) // Шаров І. Ф. Художники України: 100 видатних імен / І. Ф. Шаров, А. В. Толстоухов. — Київ: АртЕк, 2007. — С. 78—82. — ISBN 966-505-134-2. * Жбанкова О. Б. Сергій Васильківський / авт.-упоряд. О. Б. Жбанкова. — Київ: Мистецтво, 2017. — 208 с. * Ніколаєв О. Сергій Васильківський: життя й творчість / О. Ніколаєв; Музей слобідської України ім. Г. Сковороди. — Харків: Друк. вид-ва «Пролетарий», 1927. — 25 с. * Огієвська І. В. Сергій Іванович Васильківський / І. В. Огієвська. — Київ: Наукова думка, 1980. — 167 с. * Рибальченко Р. Нищення спадщини Васильківського: до 150-річчя від дня народж. класика укр. мистецтва / Ростислав Рибальченко // Образотворче мистецтво. — 2005. — № 1. — С. 34—35. * Рутковський М. Сергій Васильківський (1854—1917): світлій пам'яті С. І. Васильківського в десяті роковини його смерті / Рутковський М. — Прага: Вид-во укр. молоді, 1927. — 15 с. * Сергій Васильківський. Комплект листівок — Київ: Мистецтво, 1984. * Сергій Васильківський: українська доля Дикого Поля. Каталог виставки — Київ: Майстер книг, 2013. — 86 с. * 100 видатних імен України: навч. посіб. / І. Ф. Шаров. — 2.вид., перероб. — К.: АртЕк, 2004. — 504 с. — ISBN 966-505-218-7. * Альбом “Из украинской старины”. Самокиш и Васильковский Посилання * * Васильківський Сергій Електронна бібліотека «Культура України» * Л. І. Ткачова Васильківський Сергій Іванович // * І. В. Огієвська

Ващенко Григорій Григорович Григорій Григорович Ва́щенко ( чи 5.5.1878 с. Богданівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині — Прилуцький район Чернігівської області — 2 травня 1967), Мюнхен) — український педагог, науковець, дійсний член НТШ. Життєпис Дитинство Народився 23 квітня (13-го за старим стилем) 1878, — у с. Богданівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині — Прилуцький район Чернігівської області). У метричній книзі за цей рік, що збереглася у прилуцькому архіві, про його батьків зазначено: «». Записано також про його хрещення, що відбулося через 10 днів після народження; його хрещеними батьками були «дворянин Андрій Іванів (син) Ващенко» та «колезького секретаря Костянтина Ващенка дружина Софія Яковлев(н)а». Згодом Г. Ващенко свідчив: «Батько мій походив зі старого козацького роду, що в кінці 18 ст. одержав звання дворянства». Освіта * 1888–1898 — вчився у Роменській духовній школі та Полтавській духовній семінарії. «Моїми молодшими товаришами у семінарії були Симон Петлюра і Володимир Щепотьєв, що потім був професором і відомим ученим-літературознавцем, членом СВУ, засудженим 1930 р.» «Серед семінаристів тоді панували українські національні настрої». Звинувативши інспектора семінарії архімандрита Агапіта в підтримці доносництва, був не допущений через його втручання до вступу в Київську духовну академію, а відтак розпочав трудовий шлях на учительській ниві. * 1899 — 1903 — вчиться на словесному відділі Московської духовної академії, де був активним членом українського гуртка, брав участь в організації шевченківських свят. Здобув ступінь кандидата богослов'я за працю «Учення Гартмана про світовий моральний лад». Учительська діяльність * 1898, жовтень — 1899, липень — учитель (за іншими даними — помічник учителя) Блотницької земської початкової школи у Прилуцькому повіті. * 1903 — 1904 — учителює у Полтавській єпархіальній жіночій школі та вчительській школі на Шведській Могилі. * 1904 — 1905, жовтень — викладач російської та церковонослов'янської мови в Кутаїському духовному училищі. * 1905, жовтень — 1906 — викладач російської мови Полтавського комерційного училища. * 1906 — за опублікування у газеті «Полтавщина» інформації про урядові розправи над селянами «мені довелося у 1906 р. виїхати на північ у місто Тихвін». З жовтня 1906 р. до жовтня 1909 р. працював учителем російської та церковнослов'янської мови в Тихвінському духовному училищі. У жіночій гімназії цього ж міста в 1906–1908 рр. викладав цивільну історію, а в 1912–1913 рр. — російську літературу. Від вересня 1911 р. до вересня 1912 р. — викладач російської мови в Тихвінському приватному реальному училищі. У названих навчальних закладах цього міста у різні роки викладав також історію Росії, грецьку мову. * 1912, вересень — 1913, березень — вчителювання у духовному училищі в м. Тульчині на Поділлі, де викладав грецьку мову, російську мову та історію. Вів також уроки російської літератури в місцевому єпархіальному жіночому училищі. * З березня 1913 р. — викладач латинської мови в Роменському духовному училищі. В цьому ж навчальному році викладав російську мову в Роменському комерційному училищі. Вчителював також у жіночій гімназії цього міста. * 1917 — після Лютневої революції найактивніше працює на ниві підготовки кадрів українського вчительства («читав лекції на курсах учителів у Прилуках, Ромні, Хоролі»). Підтримував проголошення української державності. * 1917, серпень — у виступі на Другому Всеукраїнському вчительському з'їзді першим порушив питання про заснування української Академії Педагогічних наук. * 1917, вересень — призначений викладачем педагогіки і психології (з 1918 р. — доцентом) Полтавського учительського інституту (невдовзі — ІНО). Паралельно — до літа1920 р. — директор учительської семінарії на Шведській Могилі. Де провадив українську національну лінію. * 1919, серпень — був арештований як український націоналіст у часі захоплення денікінцями Полтави. Від розстрілу був порятований завдяки заступництву одного з впливових освітянських керівників та взятий «на поруки». * 1919–1920 — редактор журналу «Українська культура». * 1921–1923 — керівник організованого ним навчального закладу для підготовки українських учительських кадрів — трирічних педагогічних курсів ім. Б. Грінченка в с. Біликах Кобеляцького повіту Полтавської губернії, куди було перенесено з Полтави згадану учительську семінарію. Це був найактивніший період у його житті. Він поставив завдання зробити з учительської школи в Біликах справжню українську педагогічну школу, що готувала б народніх учителів-патріотів. При школі ним був організований хор і драматичний гурток, застосовувалась метода Монтесорі, були обладнані зразкові навчальні кабінети, проводились психологічні досліди, високо було поставлене трудове навчання. Попри великий успіх школи на виставці педагогічних навчальних закладів (влітку 1923 р.), Г. Ващенко став жертвою цькувань з боку політичного режиму, зазнав судової погрози і змушений був залишити с. Білики. Фактично вже з 1922 р він — викладач факультету «соцвиху» Полтавського ІНО, а з 1923 р. — керівник педагогічної комісії цього закладу. * 1925 — комісія народного комісаріату освіти УССР присвоює Г. Ващенку звання професора; він стає керівником кабінету соціальної педагогіки, невдовзі — завідувачем катедри педагогіки Полтавського ІНО. * 1929 — публікує книгу «Загальні методи навчання» — «підручник для педвузів», згодом потрактований політичним режимом як «націоналістичний». * 1933 — у кінці 1933 р. був обвинувачений в «буржуазному націоналізмі» і, як «ворог народу», звільнений з інституту. Формально Г. Ващенку інкримінували «шкідництво» у формі … байдужості щодо реагування на «основоположні» комуністичні постанови з питань педагогіки. Відомі свідчення як про контакти педагога з особами, що проходили у сфабрикованій НКВС справі СВУ, так і про буцімто його членство в СВУ, що потребує додаткового вивчення. Звільняли Г. Ващенка під галас, що його увиразнює вже назва статті тодішнього ректора педінституту П. Койнаша «До кінця викрити рештки націоналістичної контрабанди в педінституті». І більше як два з половиною роки він був безробітним. У «персональному листку», що зберігається в УВУ, завершення своєї праці в Полтавському педагогічному інституті він датував 1934 р. * 1936 — «поїхав до Москви і з початку осени 1936 р. дістав посаду професора та керівника катедри педагогіки при », де й працював до 1940 р. * 1940, вересень — домігся повернення до Полтавського педагогічного інституту на попередню посаду, а також обійняв посаду керівника аспірантської групи. Літературно-художня творчість Кінець 1900 — початок 1910-х рр. — . Йдеться у цьому свідченні Г. Ващенка про його збірник «Пісня в кайданах», окремо видані п'єсу «Сліпий» та повість «До ґрунту» (під псевдонімом Г. Васьківський). Є у його доробку і ряд оповідань. Літературно-художню творчість Г. Ващенка прихильно було оцінено в журналах «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», в газеті «Рада» (відгуки І. Франка, С. Єфремова, О. Пчілки). Але — Діяльність у роки Другої світової війни * 1941–1943 — працював редактором газети «Голос Полтавщини» (хоча своє прізвище на ній не позначав) перебуває на такому ж становищі, що й такі відомі редактори українських газет тодішньої окупаційної пори, як письменники І. Багряний чи У. Самчук. Усі вони видавали газети не для фашистського окупанта, а для духовно-інформаційних потреб українського люду, що мусить, зрештою, звільнитися як від більшовизму, так і від німецького нацизму. Працював над темами «Освіта в Україні за часів більшовизму» та «Вплив большевизму на психіку українського народу». Той факт, що, дізнавшись про здійснюване педагогом дослідження, окупаційна влада поінформували про нього , як — саме в порядку інформації — пробували звернути увагу на нього й деякі інші ідеологічні інстанції, відповідальні за наведення в Україні «німецького порядку», є зовсім зрозумілим і, всупереч політично-спекулятивним домаганням негативно наставлених до Г. Ващенка деяких дослідників, не може служити сам по собі якоюсь інкримінацією проти вченого. Тим більше, що в цьому дослідженні, гостро викривальному стосовно більшовицьких настанов у галузі освіти, якесь вихваляння гітлерівського «орднунгу» в освіті та вихованні, звичайно, відсутнє.

Вербицький Михайло Михайлович о. Миха́йло Миха́йлович Верби́цький (4 березня 1815, с. Явірник-Руський, Сяноцький округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія (нині ґміна Бірча, Перемишльський повіт, Підкарпатське воєводство, Польща) — 7 грудня 1870, с. Млини, нині ґміна Радимно, Перемишльський повіт, Підкарпатське воєводство) — український композитор, хоровий диригент, священник УГКЦ, громадський діяч, автор музики державного гімну України «Ще не вмерла Україна». Біографія Таблиця в місці народження Народився на Надсянні в родині греко-католицького священника. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько, а мати, вдруге вийшовши заміж, офіційно відмовилася від батьківських прав. Ним і його молодшим братом Володиславом опікувався їхній далекий родич — перемиський владика Іван Снігурський — один з найяскравіших діячів УГКЦ. 1828 року Владика Снігурський заснував при перемишльській катедрі ГКЦ хор, згодом музичну школу, в яких співав і навчався Михайло. На Великдень наступного 1829 року хор Перемишльської єпархії з великим успіхом дебютував в урочистому богослужінні, на якому Вербицький разом з Іваном Лаврівським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський запросив із Чехії кваліфікованого диригента й композитора Алоїза Нанке (Alojis Nanke), у якого Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту, зокрема, з композиції. Вчителями також були, зокрема, чехи Вінцент Серсаві (Vincent Sersavi) та Франтішек Лоренц (Franz Lorenz). Важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар перемишльського хору, в якому були твори віденських класиків Йозефа Гайдна, Вольфганга Моцарта, Людвіга Бетховена, твори композиторів «золотої доби» української музики — Максима Березовського та Дмитра Бортнянського. Духовні концерти Дмитра Бортнянського найбільше вплинули на музику Західної України та світогляд Вербицького зокрема. Тоді в церквах панувало одноголосся (самолівка) та двоголосся (єрусалимка), а творчість Дмитра Бортнянського представила високопрофесійне багатоголосся. Згодом вступив до Львівської духовної семінарії. Михайла двічі виключали з семінарії через «веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви». Втретє припинив навчання через перший шлюб і необхідність утримувати сім'ю. Заняття музикою не перервалися: молодий семінарист керував хором навчального закладу, опанував гру на гітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу збереглося створене ним «Поученіє Хітари», яке стало першим таким посібником в Україні. У другій половині 1840-х років звернувся до релігійної музики. У цей період написав повну Літургію для мішаного хору (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знамениту «Ангел вопіяше» та ін. церковні композиції. Коли наприкінці 1840-х років у Галичині налагодилося активне театральне життя, Вербицький одразу заходився писати музичні номери до українських театральних вистав. П'єси, які ставили на театральних сценах Львова й Галичини, здебільшого були перекладами як з української драматургії та літератури, так і з польської, французької та австро-німецької. Музика в цих п'єсах відігравала дуже важливу роль, вносячи у вистави яскравий емоційний елемент, також наближувала чужомовні сюжети до українського колориту. Тому навіть досить посередні п'єси завдяки музиці Вербицького здобували велику популярність. Він написав музику до понад 20 вистав. У цей час створив музику до вистав «Верховинці» Юзефа Коженьовського, «Жовнір-чарівник» (за Квіткою-Основ'яненком), «Козак і охотник» Івана Анталовича-Вітошинського, «Проциха» Рудольфа Моха та інних. Але політичні події повернулися так, що 1848—1849 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом кількох років Вербицький не писав музики до п'єс. У 1849 році у Перемишлі організували театральний гурток. Вербицький писав музику до вистав і виступав як актор. У цей час написав музику на текст Івана Гушалевича «Мир вам, браття, всі приносим». Цей твір Головна Руська Рада визначила гімном Галичини під час «Весни народів» 1848—1849 років. Церква в Млинах Складні життєві обставини відтягнули його висвячення на священника, тому тільки 1850 року закінчив Львівську семінарію та отримав ієрейські свячення. Кілька років Вербицькому доводилося переїздити з однієї сільської парохії на іншу. Першою парафією отця була парафія в селі Завадів Яворівського району Львівської області з 1850 по 1852 роки. Окрім цього в нього за даний період народились діти: дочка Маруся, яка померла малою та похована в Завадові, та син Михайло. У 2012 році віднайшли церковну реєстрову книгу, в якій є записи зроблені його рукою: про народження, вінчання і смерть парафіян за 1852 рік. Також знайшли Євангеліє цього періоду, старі фелони, свічники, ікони й інші сакральні речі. Пошук цих речей здійснили при підготовці виставки до 200-літнього ювілею священника. За розпорядженням о. Й. Лозинського (тодішнього намісника Яворівського повіту) в травні 1852 року був переведений на парафію с. Залужжя Яворівського повіту, де служив по серпень 1853 року. З 1853 по 1856 рік він був адміністратором каплиці на горі в селі Стрілках Старосамбірського району на Львівщині. Каплиця 1792 року не збереглася, але на її місці нині стоїть церква святого Євстахія, яка належить до пам'яток місцевого значення. Про те, що в храмі служив отець Михайло Вербицький, вказує меморіальна дошка. Під горою була дерев'яна плебанія, де він колись жив. Але вона також не збереглася — на її місці в 1902 році збудували іншу. Його іменем названа місцева школа, і ось уже п'ятнадцять років у Стрілках відбуваються фестивалі духовної музики імені отця Михайла Вербицького, на які приїжджають найкращі церковні й шкільні хори району та області. 1856 року він осів у селі Млини (тоді Ярославського повіту), де прожив решту свого життя. 1860-ті роки — з відкриттям у Львові театру «Руська Бесіда» композитор знову звернувся до жанру співогри. Для цього театру Вербицький написав побутову мелодраму «Підгіряни», одну з найпопулярніших п'єс композитора, згодом «В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана», «Сільські пленіпотенти», «Простачку» та ін. Гімн України Дата створення пісні «Ще не вмерла Україна» залишається наразі дискусійною. Тривалий час вважалося, що вона була створена у 1862—1863 рр. — але без відповідних наукових аргументів. Текст Павла Чубинського у Галичині вперше був опублікований у грудневому числі часопису «Мета», який фактично вийшов близько 15 січня 1864 року. Ймовірно, це надихнуло о. Михайла (або йому було замовлено перемишльською «Громадою») написати патріотичну пісню. Хоча, не виключено, що Вербицький скористався наддніпрянською публікацією тексту. Після опублікування в часописі «Мета» пісня «Ще не вмерла Україна» набула великої популярності серед свідомої молоді Галичини. Перше виконання твору «Ще не вмерла Україна» як Гімну відбулося 10 березня 1865 року в Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченому Тарасові Шевченку, диригував Анатоль Вахнянин. Останні роки життя В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були священики-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер у селі Млинах (тепер на території Підкарпатського воєводства Польщі) від раку язика. Родина Був двічі одруженим, двічі овдовів. Перша дружина — австрійка Барбара Сенер, померла через рік після одруження. Син — Іван (1839—1890), професор історії, директор Бродівської гімназії. Друга дружина померла передчасно. Мали сина Андрія. Вшанування пам'яті Поштова марка Укрпошти, 2015 У с. Млини, поряд із кордоном, на нині польській землі біля старовинної, із 1740 року, дерев'яної церкви Покрови Пречистої Богородиці (гарно відреставрованої, яка служить храмом місцевим римо-католикам) стоїть скромний пам'ятник на могилі автора мелодії українського національного і Державного Гімну композитора отця Михайла Вербицького. І аж 12 квітня 2005 року за участю Президента України Віктора Ющенка посвячено пантеон над могилою о. Вербицького в с. Млини, будівництво якого ініційовано та здійснено під керівництвом Степана Лукашика. Могила Михайла Вербицького у Млинах Громада міста Яворова на Львівщині встановила Михайлові Вербицькому пам'ятник і назвала його іменем музичну школу та вулицю. Є вулиця його імені також у Львові. У червні 2013 року завершився Всеукраїнський конкурс на найкращу концептуальну ідею пам'ятника Михайлові Вербицькому, що був оголошений Львівським регіональним суспільно-культурним товариством «Надсяння». На конкурс надійшов 21 проект. Перемогу здобув проект творчого колективу скульпторів Андрія та Володимира Сухорських і архітектора Володимира Стасюка. Пам'ятник встановили 28 грудня 2015 року в Львові, у сквері на розі вулиць Бандери, Вербицького та Чупринки. 27 лютого 2015 року депутати Тернопільської міської ради прийняли рішення про присвоєння комунальній установі — музичній школі № 2 імені Михайла Вербицького. З нагоди 200-ліття від дня народження композитора, 4 березня 2015 року, численні делегації з України взяли участь в урочистих заходах, проведених представниками української громади Польщі на цвинтарі в с. Млинах Підкарпатського воєводства, де поховано М. Вербицького, та в Перемишлі. Напередодні, 28 лютого, в с. Явірнику Руському Перемишльського повіту відкрили меморіальну таблицю на дзвіниці храму, в якому парохував о. Михайло. 20 травня 2016 року в Броварах з'явилась вулиця, названа на честь Михайла Вербицького. 15 грудня 2022 року у Органному залі Львова відкрили найбільший у світі класичний портрет українського композитора - автора музики українського Гімну Михайла Вербицького. Автором портрету є львівський художник Гліб Рахманін. Список творів '''Оперети, водевілі, мелодрами, музика до історичних п'єс:''' * «Верховинці», лібр. М. Устияновича за п'єсою Ю. Коженьовського «Karpaccy górale» у 2-х діях * «Козак і охотник», переробка І. Вітошинського п'єси А. Коцебу «Kozak und Freiwilliges» * «Жовнір-чарівник», за водевілем І. Котляревського «Москаль-чарівник», в 1-й дії * «Запропащений котик», в 1-й дії * «Гриць Мазниця», переробка І. Наумовича комедії Ж. Б. Мольєра «Georg Danden» * «Проциха, або Поллета часом придасться», комедіо-опера у 3-х діях, переробка Ю.Желехівського з польс. п'єси І.Танського «Plotka się czasem przyda» (всі 1849) * «Підгіряни», лібр. І. Гушалевича, в 3-х діях (1864, надруковано фортепіано переклад В. Матюка, 1877) * «Школяр на мандрівці», переробка В.Лозинським (Лозовським) польс. п'єси «Przyblęda» («Приблуда») * «Галя», переробка В.Лозинським (Лозовським) франц. п'єси «Ketty», в 2-х діях * «В людях ангел не жона, вдома з мужом сатана», переробка з франц., в 3-х діях * «13-й жених, або Мрії перед весіллям», переробка з нім., в 1-й дії * «Не до любви» («Не до любові»), лібр. К. Шаповала, в 2-х діях * «Буанаротті, або застиджена зависть», комедіо-драма Г. Якимовича в 3-х діях * «Федько Острожський», п'єса О. Огоновського в 5-и діях * «Настя», драма В. Ільницького, в 1-й дії (всі 1866) * «Сільські пленіпотенти», лібр. І. Гушалевича, в 3-х діях (1867—69, прем'єра 1879) * «От тобі і скарб», п'єса Г. Квітки-Основ'яненка, в 1-й дії (1867) * «Чорноморський побит на Кубані», п'єса Я. Кухаренка, в 3-х діях (1867) * «Рожа», переробка з франц., в 1-й дії * «І гроші нінащо, як розум ледащо», переробка з франц. (1867) * «Простачка», в 1-й дії (1870) * «Вузькі черевики», переробка з франц. А. Стечинського, в 1-й дії (1867—69) Симфонії-увертюри: * Ре мажор (№ 1), вступ до «Верховинців» (1848—50) * Соль мажор * До мажор — ля мінор — До мажор (1848—50, копія під заголовком «Симфонія II») * ля мінор — мі мінор — Ля мажор (1848—50, III А) * Сі-бемоль мажор — Соль мажор (1863, № 4) * мі мінор — Соль мажор (1865, № 5) * соль мінор — Mi-бемоль мажор 1865, копія під заголовком «VI симфонія» опубл. за ред. Д. Січинського у видавництві «Станіславського Бояна» (див. "Боян Станіславський'), 1905 * фа мінор — Фа мажор (1865, в автографі назв. «Симфонія VI) * ля мінор — Ля мажор (1865, № 7) * увертюри до оперет „Не до любові“ (1866), «Чорноморський побит» (1867), «Простачка» (1870) * Полонези Мі мажор, До мажор (1849, антракт до «Верховинців»), варіації, марші, вальси для гітари Церковні хори: * Літургія для мішаного хору (1847), варіант для чоловічого хору (1865) * зб. „Духовні твори“. — К., 2004 * рукоп. копії — „Ангел вопіяше“ * „Буди ім'я Господнє“ * „Милость мира“ * „Тебе поєм“ * „Отче наш“ — для мішаного хору (надруковано у зб.: Кипріян І. Партитура співів церковних і світських. — Перемишль, 1882) * „Вічная пам'ять“ * „Господи, помилуй“ — для чоловічого хору (надруковано у зб.: Похоронні пісні. — Л., 1912) * „Єдин Свят — хваліте!“ — для мішаного хору (надруковано у зб.: Охримович і. Літургійні пісні. — Л., 1927, зош. 25, ч. 6): «Христос воскрес» (т. зв. «Велике», надруковано у зб.: Пісні церковні з різних авторів, переложені на женьський хор о. Виктором Матюком. — Л., 1894) * „Тебе поєм“ * „Христос воскрес“ — для чоловічого хору (автографи) Чоловічі хори a cappella * на сл. В. Шашкевича — «Заспів» («Ой ви, мої співаночки», опубл. у зб.: Вербицький М. Чотиригласник. — Л., 1882, Кобзар. — Л» 1885) * «Лілея-воля» * «На пароході» * «Прощанє» («Квіти мої веснянії», опубл. там само) * «Сиві очі» (опубл. у перекладенні на міш. хор у зб.: Боян. — Л., 1884, Кобзар) * «Бувало, а нині» («Малим бувало я сідаю», автограф, 1869) * «Думка» («Ой зазуле, зазуленько», опубл. у зб.: Вербицький М. Чотириголосник) * «Жаль» («Коб мої рани знали», опубл. у названих зб.: Боян, Кобзар) * «Нинішня пісня» (опубл. у зб.: Вербицький М. Чотиригласник) * «Цвітка молить» («Раз мотилька голубила», опубл. у зб.: Кобзар) * «Сльози» («У зеленім бірку соловій заводить») * «Весна» * на сл. І. Гушалевича — «Вдовець» («Возьму я си сопілоньку», опубл. у зб.: Кобзар) * «До зорі» (там само) * «Згадка» (там само) * «Куди ти пливеш» * «Похорони» * «Хто за нами, Бог за ним» * жовнірський цикл: 1-а ч. — «Бувай здорова» («Ах, вже остання хвиля розлуки») * 2-а ч. — «Бог милосердний» * 3-я ч. — «Битва» * 4-а ч. — «По битві» («Все утихло») * на сл. інших авторів — «На погибель» («Дай, дівчино нам шампана» (на сл. В. Стебельського, автограф 1869, опубл. у зб.: Вербицький М. Чотиригласник) * «Поклін» («Гей на горі на високій», на сл. Ю. Федьковича, 1866, опубліковано у зб.: Боян) * «Ще не вмерла Україна» (на сл. П. Чубинського, опубл. у зб.: Кобзар) * «Завіщанє» («Заповіт», на сл. Т. Шевченка, для подвійного хору, соло і супр. орк., 1868, опубл. у Львові 1877 із супроводом фортепіано) Солоспіви, вокальні ансамблі * «Плач вдовиці», на сл. Ант. Лужецького, з супроводом фортепіано (опубл.: Плач вдовиці. — Перемишль, 1853, авторство сумнівне) * «Отдайте мі покой душі» * «Погулянка» («Ой дана, моя дана») * «Щасливий супруг» (всі 3 із супроводом гітари, автографи у рукоп. зб.: Quitarre, № 16) * «Не чужого ми бажаєм», сл. В. Шашкевича, дует для тенора й баритона із супроводом фортепіано (опубл. у вид.: Бібліотека музикальна. — Л., 1886. — Вип. 6). Галерея Примітки Джерела

Верьовка Григорій Гурійович Григо́рій Гу́рійович Верьо́вка (, Березна — 21 жовтня 1964, Київ) — визначний український композитор і хоровий диригент, педагог. Життєпис Народився в українській родині в козацькому містечку Березна на Чернігівщині, серед братів і сестер — Антон Верьовка — краєзнавець, фольклорист, музикант. 1916 року закінчив Чернігівську духовну семінарію. 1918—1921 навчався в Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка по класу композиції у Болеслава Яворського, диригування — в Олександра Орлова. 1933 закінчив інститут екстерном. Від 1919 року працює організатором і керівником самодіяльності, викладав хорове диригування у музично-навчальних закладах Києва. 1923—1927 роки працює в музично-драматичному інституті, від 1931 року — в Київській консерваторії (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського). Від 1947 — професор консерваторії. Серед випускників Г. Верьовки — відомі згодом диригенти Михайло Кречко, Лев Венедиктов. 1941—1945 роки — науковий співробітник Інституту фольклору АН УРСР, перебуває у примусовій евакуації в азійській частині СРСР. 1943 року організував Український державний народний хор, у 1943—1964 роках був його художнім керівником і головним диригентом. 1964 року хору надано ім'я Григорія Верьовки. Творчість Г. Верьовки має величезний вклад в розвиток вітчизняної хорової музики. Він являється прямим послідовником Леонтовича і Стеценка, які у свій час приділяли значну частину творчості обробкам народних пісень. Хор який він очолював став взірцем для подальших колективів які виникали в обласних центрах України. 1948—1952 роки — голова Спілки композиторів УРСР (нині Національна спілка композиторів України). Надгробок Григорія Верьовки на Байковому кладовищі Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 7; надгробок роботи скульптора Еліуса Фрідмана). Творча діяльність Верьовка як композитор працював переважно в царині хорової масової пісні, займався обробками народних пісень. Твори Верьовки широко популярні, багато які з них стали істинно народними. Ним написані пісні, присвячені своєму народу, рідній землі, зокрема: «Ой, як стало зелено», «Ой чого ти земле, молодіти стала» і інші, а також жартівливі пісні, з них українська народна пісня «І шумить, і гуде». Також віддав належне ідеологічному дискурсу, створивши пропагандистські пісні, зокрема «Клятва», пісні, що оспівують каторжну працю на будівельних об'єктах ГУЛАГ СРСР: «Дівчата з Донбасу», «Пісня про Волго-Дон», «Шахтарочка». Серед творів великої форми кантата «Ми ковалі своєї долі» на слова поета Павла Тичини. Верьовка створив також обробки пісень російських повстанців-комуністів: «Вперед, народе, йди», «Карманьйола» та інші, а також обробки українських народних пісень: «І шумить, і гуде», «Ой чого ти, земле, молодіти стала». Народний хор рік від року вдосконалював майстерність. У кожній з країн, де проходили виступи, хор співав українські пісні. Відзнаки та нагороди Меморіальна дошка Григорію Верьовці в приміщенні Київської консерваторії. * 1948 — Верьовку за тривалу концертну діяльність відзначено Сталінською премією. * 1960 — став народним артистом УРСР. * 1967 — на батьківщині композитора у смт. Березні споруджено пам'ятник — бюст із оргскла на чотирикутному постаменті (вис. 2,4 м), що спирається на залізобетонний стилобат. Скульптор О. О. Мельничук, архітектор В. М. Онащенко. Встановлений 18 червня у сквері між вул. Радянською і вул. Товстухи. * 1968 — Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка (разом з Анатолієм Авдієвським). * Нагороджено орденом Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани», медалями. Вшанування пам'яті * На честь Григорія Верьовки названі вулиці у Чернігові та інших містах. * 2011 року на честь Григорія Верьовки названа вулиця Києва. Творчий доробок Літературні твори * Музична студія ім. Леонтовича при Музичному товаристві /У Музика. — 1924. — N 7—9, № 10—12. * Перша Київська хорова олімпіада // Там само. — 1924. — № 10—12. * Про V школу II Там само. — 1925. — № 9—10. * Державна музична проф. школа ім. Леонтовича//Там само. — 1927. — № 1. * Державна музична проф. школа ім. Леонтовича П Музика — масам. — 1929. — № 2. * Музична творчість часів Великої Вітчизняної війни (Спостереження 1941—1942 pp.) II Мистецтво, фольклор, етнографія: Наук, записки АН. — К., 1947. — Т. 1—2. * Берегти народні пісенні багатства // Музика. — 1995. — № 6. Музичні твори ;кантата для солістів, мішаного хору та оркестру народних інструментів: «Ми ковалі своєї долі» (сл. П. Тичини, 1961); ;пісні й хори (понад 16) — : a cappella — «Нехай собі та й шумлять дуби», мішаний хор (сл. П. Тичини, 1923), «Там на горі за Дніпром», мішаний хор (сл. П. Тичини, 1924), «Заклик», мішаний хор (сл. Д. Загула, 1927), «Не забудь юних днів», мішаний хор (сл. І. Франка, 1941), «Виряджала милого», мішаний хор (сл. М. Грудницької, 1942), «Пісня про Хрещатик», жіночий хор (сл. П. Тичини, 1944); з фортепіано — «Ой як стало зелено» (сл. В. Бичка, 1936), «Ой чого ти, земле, молодіти стала», мішаний хор (сл. нар., 1936); «Клятва», мішаний хор (сл. М. Бажана, 1942), «Про Миколу Лукичова», хор (сл. П. Тичини, 1946), «Дівчата з Донбасу», хор (сл. С. Воскрекасенка, 1947), «Гоголь наш — велике серце», мішаний хор (сл. П. Тичини, 1952); «Хоровод дружби», хор (сл. Т. Масенка, 1954), «Шахтарочка», жіночий хор (сл. С. Воскрекасенка. 1955); «Навіки славен» (Пам'яті Т. Шевченка), мішаний хор (сл. В. Лагоди, 1960) тощо; : з фортепіано — : «Ой як стало зелено» (сл. В. Бичка, 1936), «Ой чого ти, земле, молодіти стала», мішаний хор (сл. нар., 1936); «Клятва», мішаний хор (сл. М. Бажана, 1942), «Про Миколу Лукичова», хор (сл. П. Тичини, 1946), «Дівчата з Донбасу», хор (сл. С. Воскрекасенка, 1947), «Гоголь наш — велике серце», мішаний хор (сл. П. Тичини, 1952); «Хоровод дружби», хор (сл. Т. Масенка, 1954), «Шахтарочка», жін. хор (сл. С. Воскрекасенка. 1955); «Навіки славен» (Пам'яті Т. Шевченка), мішаний хор (сл. В. Лагоди, 1960) тощо; ;романси — : «Подивилась ясно», «По один бік верби», «Співає стежка на город», «Зелена неділя» (сл. П. Тичини, 1919—20), «Хтось мене ще пам'ятає» (сл. О. Олеся, 1919—20), «На хуторі» (сл. П. Тичини, 1922—23), «Закружляли в вітрі золотому» (сл. М. Рильського, 1925), «Я знаю» (сл. Є. Плужника. 1925), «На червоній на весні» (сл. А. Акопяна, пер. П. Тичини, 1925), «Сміхом і піснями зацвісти» (сл. В. Сосюри, 1931), «Ой не п'ються пива, меди» (сл. Т. Шевченка, 1934), «Перед картиною Айвазовского» (сл. О. Туманяна, перекл. П. Тичини, 1939), «Чайка» (сл. М. Стельмаха, 1943), «Туга за Україною» (сл. Т. Масенка, 1943), «Слово матері» (сл. С. Кудаша, перекл. П. Тичини, 1943), «Десь на дні мого серця» (сл. П. Тичини, 1962); ;інструментальні твори — : для малого симфонічного оркестру — сюїта «П'ять народних пісень» (1929), для симфонічного оркестру — «Вулична інтермедія» (1930), для скрипки і фортепіано — Соната (1932), «Лірична пісня» (1933); для 2-х скрипок і фортепіано — обр. укр. народних пісень (1934); для оркестру народних інструментів — обр. «Плескач» (1935); ;аранжування народних пісень — : «Вперед, народе, йди» для мішаного хору (1921); «Карманьйола» для хору з фортепіано, «Сміло вперед» для хору з фортепіано (1922); ;аранжування українських народних пісень для різних складів хору — : бл. 50, поміж них — «Поза лугом зелененьким» (1934), «І шумить і гуде», «Ой у полі могила» (1935), «Чи це ж тії чоботи», «По діброві вітер виє» (1938—39), «Дума про визволення України» на сл. В. Перепелюка (1944), «Дівчино моя, переяславко», «Ой на горі жита много», «Ходила я по садочку», «Чи чули ви, миле браття», «Широкий місточок заломився», «Ой по горі льон» (1945—46), «Ішов козак потайком», «Місяць на небі», «Рибалка молоденький», «Ой ходив чумак» (1951), «Пливе човен», «Ти, дівчино, ти, моє серденько», «Сім день молотила» (1956), «Чи ти чула, молода дівчина» (1960), а також 2 польські і 2 чесські мелодії. Література * Українська Радянська Енциклопедія. — 2-е видання. — Т. 2. — К., 1978. — С. 201. * Мистецтво України: Біографічний довідник. — К., 1997. — С. 110. * Шевченківські лауреати. 1962—2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 71. * * Ященко Л. Григорій Гурійович Верьовка. — К., 1963. * Перепелюк В. Повість про народний хор: Сторінки з щоденника / Літ. запис В. Донилейка. — К., 1970. * Григорій Верьовка: Спогади і Упоряд. 3. Клименко. — К., 1972. * Бенч-Шокало О. Український хоровий спів. Актуалізація звичаєвої традиції. — К., 2002. * Гуменюк А Народжений для музики // Музика. — 1970. — № 6. * Андрієвсько Н. Його пісні з нами Н Там само. — 1974. — № 1. * Юдіна В. Співці нового життя // Там само. — 1977. — № 6. * Дженков В., Посещенко Л. Хормейстер, композитор, педагог II Там само. — 1985. — № 6. * Дженков В. Дивосвіт Григорія Верьовки // Всесвіт. — 1986. — № 6. * Ласещенко Л." Пам'яті художника // Музика. — 1986. — № 6. * Кобач і. Співоче поле у Березані /У Укр. культура. — 2004. — № 4. * Кречко М. Жизнь на высокой ноте // Юг. — 1995. — 19 дек. (передрук: КіЖ. — 1995. — 20 груд.) * Кречко М. Фундатор // КІЖ. — 1985. — 22 груд. * Кирейко В. Краса таланту /7 Рад. Україна. — 1985. — 25 груд. * Стонішєвський Ю. Чародій народної пісні // Веч. Київ. — 1985. — 25 груд. * Музиченко С. Народжений для музики // Сільські вісті, — 1985. — 27 груд. * Кобач І. Чарівник хорового співу // Там само. — 1995. — 26 верес. * Куценко П. Чарівник української пісні // Там само. — 19 жовт. * Біленко В. Могуття Григорія Верьовки // Там само. — 1995. — 26 груд. * Повнииа А. Песня Верьовки // Правда Украины. — 1995. — 26 дек. * Михайленко Р. На святі основоположника хору // УМГ. — 1996. — Січ. — берез. * Доріченко О. Життя у пісню перелив. * Уроки Г. Верьовки // Жива вода. — 1997. — № 1. * Гаврилюк Л. О. Верьовка Григорій Гурійович // * Кавунник О.А. Пісня - душа народу // Музика № 5, 2019, - с. 32-33. * Леоненко В.М. До 125-річчя Григорія Верьовки: з фото-літопису земляків про митця // Колективна монографія. Культура і мистецтво Чернігово-Сіверщини: міста, події, постаті/Ред.-упоряд. Кузик В.В., Кавунник О.А. Видавець ПП Лисенко М. М., 2021, С.250, іл. Посилання * * Біографія * Національний заслужений академічний український народний хор України ім. Г. Г. Верьовки

Дмитро́ Дми́трович Віто́вський (літ. псевдонім — Гнат Буряк; , с. Медуха, Станиславівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Галицький район, Івано-Франківська область, Україна — , Ратибор, Сілезьке воєводство, Польща) — український громадсько-військовий діяч, політик часів Габсбурзької монархії, військовик і літератор, письменник, сотник Легіону Українських Січових Стрільців, полковник УГА, начальний командант Української Галицької армії, один з організаторів Листопадового чину та Української Галицької Армії. Державний секретар військових справ ЗУНР. Батько Дмитра Вітовського, поручника УПА. Життєпис Народився 8 листопада 1887 року у дрібношляхетській родині в селі Медуха Станіславського повіту, випускник Станіславівської гімназії та правничого факультету Львівського університету. Член Головної Управи Української радикальної партії, організатор «Січей», голова драгоманівської таємної організації, один із найактивніших провідників студентської молоді. Брав участь у боротьбі за створення українського університету, розробив план звільнення з в'язниці Мирослава Січинського, котрий здійснив замах на намісника Галичини графа Андрія Потоцького. За активну політичну діяльність був засуджений та позбавлений старшинського ступеня австрійської армії, якого отримав 1908 року. У 1910 р. ув'язнений за політичну діяльність, після звільнення закінчував студії у Краківському університеті. Брав активну участь в створенні «Січей», а згодом УСС. В Легіоні УСС Н. Гірняк, поручник В. Старосольський, чотар М. Саєвич, полковник Д. Вітовський, чотар М. Гаврилко, І. Боберський, сотник О. Семенюк, до 2.08.1919 Володимир Бемко, Орест Підляшецький, Петро Бубела, Дмитро Вітовський, Ростислав-Едмунд Білас, Никифор Гірняк, Роман Шипайло. Стоять зліва направо Нестор Гаморак, Юліан Буцманюк, Теодор Сивак, Гриць Герасимович, Остап Бородієвич, Семен Магаляс, Володимир Тимцюрак, Василь Панчак, Іван Боберський Від початку Першої світової війни, зі серпня 1914 р., Дмитро Вітовський — сотник у легіоні Українських січових стрільців, член Української бойової управи, співзасновник Стрілецького фонду. В легіоні УСС, куди був переведений з австрійського війська, перебував із серпня 1914 року, командир однієї з найкращих сотень напівкурення Шухевича. В жовтні сотню Вітовського підпорядкували генералу Леману, командиру восьмої кінної дивізії яка брала участь у жовтневому наступі Австрійських військ на Галичині. Наступ проводився в напрямку з Ужка до Старого Самбора, за словами самого Вітовського це пов'язання з кіннотою було не надто вдалим: Згодом сотня Вітовського брала участь у боях під Туркою та Нагуєвичами, де заледве не потрапила до російського полону. Сотник Вітовський пройшов усі бої УСС у Карпатах, відзначився у визволенні Семиківців і Бурканів. За перемогу на Маківці нагороджений медаллю «За хоробрість». 28 червня 1915 р. був призначений комендантом здобутого у боях княжого Галича. За його розпорядженням на ратуші був піднятий синьо-жовтий прапор. Після поранення в ногу його перевели на Волинь, де разом з четарями Миколою Саєвичем та Михайлом Гаврилком було організовано одинадцять українських народних шкіл. Дмитро Вітовський був стрілецьким ідеологом та одним з неформальних лідерів УСС, ініціатором стрілецького фонду. В 1916–1917 рр. разом з четарями Миколою Саєвичем і М. Гаврилком організовував українське шкільництво на Волині, а в 1918 — на Поділлі. В період Української держави деякий час був комендантом Жмеринки, де послідовно проводив організаційну діяльність зі створення українських державних органів влади. Вітовський — один з ідеологів стрілецької політичної думки ; у літературі виступав під псевдонімом Гнат Буряк. Організатор і керівник Листопадового чину Один з керівників Листопадового чину 1918 року у Львові, командир збройних сил ЗУНР, пізніше — державний секретар військових справ ЗУНР, член УНРади від Української радикальної партії. Під час Листопадового чину після розпаду Австро-Угорської імперії, зумів зайняти Львів, а потім відстояти його під ударами польських військ. Він з нуля створив Українську Галицьку армію, довівши її чисельність до 100 тис. багнетів, очолив її, отримав ряд видатних перемог, запропонував укласти військовий союз з УНР, а згодом підписав договір з УНР у Фастові. Як державний секретар військових справ ЗУНР (міністр) вніс до Національної ради законопроєкт про Злуку — об'єднання УНР і ЗУНР. В Універсалі зазначалося: «…Після чотирьох із половиною років муки, ридання й жалоби сповнилась народна воля! Зі сльозами радості сповіщаємо Вам велике слово: вчера упав кордон між українськими землями, і від вчера ми всі вже громадяни великої Народної Республіки… Ще хвиля кровавого зусилля — і слово станеться ділом! З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна…». У травні 1919 року — член делегації на мирній конференції в Парижі. 3 травня 1919 р. у складі делегації ЗУНР прибув на мирну конференцію в Париж. На жаль, тут з різних причин не вдалось захистити українські інтереси. Тому полковник Дмитро Вітовський вирішив повернутись до УГА, яка тоді вела разом з військом УНР наступ на Київ. Загибель в авіакатастрофі Львові на Личаківському цвинтарі. Повертаючись в Україну, загинув в авіакатастрофі на літаку ВПС УНР Zeppelin-Staaken RXIVa «R-71» під Ратибором (Сілезія) разом із ад'ютантом, чотарем УГА Юліяном Чучманом (1895—1919), повертаючись з мирної конференції, на якій намагався переконати Антанту в необхідності визнати Україну, а не лише Польщу, Чехословаччину і Югославію новою державою на карті Європи. На момент смерті йому було 31 рік. Донедавна вважалося, що він загинув 4 серпня 1919, проте київський історик Павло Гай-Нижник на підставі раніше невідомих документів встановив, що Дмитро Вітовський загинув 2 серпня 1919. Поховання і перепоховання в Україні Похований був у Берліні 14 серпня 1919 року на цвинтарі Гугенотів. 25 серпня 1928 р. останки були перепоховані на цвинтарі Ст. Гедвіґс-Фрідгоф на Лізенштрассе. На траурному заході, окрім представників української громади Берліна, були присутні українські депутати польського Сейму, які в цей час приймали участь у роботі з'їзду Міжпарламентського Союзу — організації, у яку входили парламенти більшості держав світу: Дм. Левицький (голова делегації), Блажкевич, О.Вислоцький, В.Кохан, Ст. Кузик, О.Луцький, А.Максимович, Дм. Палій, Мілена Рудницька, В.Целевич (всі від партії УНДО), а також полковник Євген Коновалець (у той час голова ОУН), який над могилою зробив виступ. 1 листопада 2002 р. прах Дмитра Вітовського було урочисто перепоховано на Личаківському цвинтарі міста Львова; перепохованням опікувався Ференцевич Юрій. Літературна творчість Літературний псевдонім — Гнат Буряк. Як засновник Стрілецького Фонду був також засновником його друкованого органу — журналу «Шляхи», в якому й опублікував більшість своїх прозових творів, зокрема: «Із смутно-ясних спогадів» («Шляхи», 1915, ч. 2., с. 63; присвята пам'яті четаря І.Балюка), «Маківка». Новела «Звіт» була опублікована у літ.-мистецькому збірнику «Тим, що впали» (Львів, 1917). Твори * Із смутно-ясних настроїв Вшанування пам'яті * Встановлено пам'ятники: в селищі Брошнів-Осада (2003), селі Підгороддя біля Рогатина та в рідному селі Медусі (всі — Івано-Франківська область). * На честь Дмитра Вітовського названо вулиці у Львові, Калуші, Івано-Франківську, Яремчі, Долині, Коломиї, Чорткові, Мукачевому. Примітки Література * ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ | Програма «Велич особистості» | 26.12.2017 (ВІДЕО) * * Довідник з історії України. За ред. І.Підкови та Р.Шуста. — К.: Генеза, 1993. * Думін О. Історія Легіону Українських Січових Стрільців. — Львів, 1936; * Гай-Нижник П. Доставка для уряду Директорії українських грошей з Німеччини і загибель Д.Вітовського (1919) // Гуржіївські історичні читання: Збірник наукових праць. — Черкаси, 2009. — С. 290—294 * Заклинський М. Дмитро Вітовський. — Львів, 1936. — С. 32. * Ярославин С. Визвольна боротьба на західно-українських землях в 1918—1923 рр. — Філадельфія, 1956; * Науменко К. Полковник Дмитро Вітовський // «Армія України», 1992, 17 верес. * Колянчук О. та ін. Генералітет українських визвольних змагань. — Львів, 1995. * Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. — Львів, 1998. * Заклинський М. Дмитро Вітовський. — Ню Йорк, 1967. — С. 124. * Ходак І. Дмитро Вітовський — провідник Листопадового чину / І.Ходак // Літопис Червоної Калини. — 1991. — № 2. — С. 45-50. Посилання * ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ | Програма «Велич особистості» 2017 (ВІДЕО) * К. Є. Науменко. Вітовський Дмитро //

Влизько Олекса Федорович Оле́кса Фе́дорович Влизько́ (*, станція Боровенка Крестецького повіту Новгородської губернії — †14 грудня за іншими даними — вночі проти 8 грудня 1934, Київ) — український поет, прозаїк, футурист, представник розстріляного відродження. Жертва сталінських репресій. Життєпис Олекса Влизько народився 4 лютого (ст. ст.) 1908 року на станції Боровенка Крестецького повіту Новгородської губернії, де його батько служив дяком, псаломником. 1917 року родина переїхала на батьківщину діда — в село Сигнаївка Звенигородського повіту Київської губернії (нині — Шполянський район Черкаської області). У 1919 — в с. Станіславчик, далі в с. Лебедин, де у 13 років важко перехворів на скарлатину і втратив слух, потім, з 1921 — знов у Сигнаївці. У 1923-му разом зі старшим братом, Олександром, та матір'ю тікає від батька, який почав зловживати спиртним, до Києва. Втрата слуху майбутнім письменником компенсувалася вольовим розвитком пам'яті, начитаністю: книжка стала для хлопця одним з основних джерел формування художньої й соціальної свідомості. Закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. Одружився з правнучатою небогою Тараса Шевченка Фотіною (Тіною) Красицькою. 1927 року в пресі з'явилося повідомлення про загибель Влизька в Дніпрі. Вістка справила приголомшливе враження. Чільний тогочасний критик Володимир Коряк у центральній харківській газеті «Комуніст» умістив некролог, у якому назвав юного поета «українським Пушкіним» Однак інформація виявилася звичайнісінькою містифікацією, що їх так полюбляли футуристи, Влизько згодом спростував її весело-іронічною заявою в пресі та новими книжками. 1928 року подорожував по Німеччині, згодом — по нагір'ях Паміру. Арештований 1934 року. Після вбивства Сергія Кірова, у грудні 1934 року страчений нарівні з багатьма діячами української культури, серед яких Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Тарас та Іван Крушельницькі, Михайло Лебединець, Роман Шевченко, Михайло Оксамит та інші. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні, що розпочалося 14 грудня 1934 року в Києві, офіційно ухвалила Олексі Влизьку смертний вирок за приналежність до міфічної контрреволюційної терористичної організації. Реабілітований посмертно 1958 року. Фотопортрет Олекси Влизька Юрій Лавріненко в антології «Розстріляне відродження» писав: Творчість альт= Рано почав писати вірші: спершу російською мовою, поступово зі словником удосконалював свою українську. У літературу Влизька ввів Борис Антоненко-Давидович, надрукувавши в київському журналі «Глобус» (1925. — № 22) його вірш «Серце на норд». Відтоді Влизько регулярно друкується в газетах «Комсомолець України», «Культура і побут», «Літературна газета», журналах «Життя й революція», «Молодняк», «Нова громада», «Червоний шлях». Зблизився з Михайлем Семенком і українськими футуристами, активно співпрацював у їхньому органі журналі «Нова генерація». Належав до літературних організацій «Молодняк» і ВУСПП. У першому номері органу ВУСППу — «Літературній газеті» — надруковано напутні рядки з вірша Олекси Влизька «Поетові»: «Не лицемір, поете, серцем, і не роби із нього шарж, — замало глянути крізь скельця, на бунт, виспівуючи марш» (1927). 1927 року вийшла перша збірка поезій Олекси Влизька «За всіх скажу». Тогочасна критика напрочуд високо оцінила поетичний дебют молодого автора. Збірку відзначено премією Наркомосу УСРР на конкурсі з нагоди 10-річчя Жовтня. Попри тяжку недугу, вірші Влизька сповнені бадьорими інтонаціями, поет оспівував екзотику морської стихії, поривання в небуденність. Був невтомним шукачем образів і ритміки, суголосних добі національного відродження та революційної романтики. Автор збірок віршів «За всіх скажу» (1927), «Поезії» (1927), «Hoch, Deutschland!» (1930), «Живу, працюю!» (1930), «Книга балад» (1930), «Рейс» (1930), «Моє ударне» (1931), «П'яний корабель» (1933), «Мій друг Дон-Жуан» (1934), книжки нарисів «Поїзди ідуть на Берлін» (1931). Видання * За всіх скажу. — Київ: Книгоспілка, 1927. — 64 с. За всіх скажу . — Київ: Маса, 1927. — 62 с. За всіх скажу. Вид. 3. — Харків — Київ: ДВУ, 1930. — 67 с. * Влизько О. За всіх скажу: поезії / О. Влизько. — Київ: В-во «Маса», 1927. — 64 с. * Поезії . — Харків: ВУСПП, 1927. — 50 с. * Живу, працюю. — Харків-Київ: ДВУ, 1930. — 198 с. * Hoch, Deutschland! — Харків-Київ: ДВУ, 1930. — 75 с. * Книга балад . — Київ: Книгоспілка, 1930. — 56 с. * Рейс: Вибрані вірші. — Київ: Бібліотека газети «Пролетарська правда», 1930. — 44 с. * Влизько О. Рейс: вибрані вірші / Олекса Влизько. — Київ: Б-ка газ. «Пролетар. правда», 1930. — 48 с. — (Бібліотека газети «Пролетарська Правда»). * Поїзди ідуть на Берлін . — Харків-Київ: ДВУ, 1931. * Влизько О. Поїзди ідуть на Берлін / Олекса Влизько. — Харків ; Київ: Літ. і мистецтво, 1930. — 98 с. * Моє ударне . — Харків-Київ: ЛіМ, 1931. — 78 с. * Влизько О. Моє ударне / Олекса Влизько. — Харків ; Київ: Літ. і мистецтво, 1931. — 80 с. * Гарматний марш: Військові вірші . — Харків: ДВОУ «На варті», 1931. * Збірка творів: У 2-х томах. — Харків-Київ: ЛіМ, 1932—33. — 184 с.; 142 с. * "П'яний корабель: Морські вірші. — Харків-Київ: ЛіМ, 1933. — 51 с. * Мій друг Дон-Жуан . — Харків: Радянська література, 1934. — 64 с. * Влизько О. Мій друг Дон-Жуан / О. Влизько. — Харків: Рад. літ., 1934. — 64 с. * Серце і вогонь / Вибір і вступна стаття Св. Гординського; Обкладинка і титульна сторінка В. Баляса; Портрет роботи Св. Гординського. Краків : Українське видавництво, 1942. 104 с. * Вибрані поезії / Упор., передм., прим. та ред. Леоніда Новиченка; вступ. стаття Павла Усенка. — Київ: Радянський письменник, 1963. — 242 с. * Вогонь любові: Поезії / Вступ. стаття Леоніда Первомайського. — Київ, 1968. — 231 с. * Вибране: Поезії / Упор. та передм. Михайла Слабошпицького. — Київ: Дніпро, 1988. — 173 с. * Зимове сонце: Поезії. — Київ, 1993. — 111 с. * Поезії. Проза / Упор., передм. Володимира Поліщука. — Черкаси: Видавець Чабаненко Ю. А., 2008. — 351 с. * Влизько О. Поезії / Ол. Влизько. — Харків: Всеукр. спілка пролетар. письменників, 1927. — 51 с. * Влизько О. Книга балад / Олекса Влизько. — Київ: Книгоспілка, 1930. — 60 с. * Влизько О. Гарматний марш: (військові вірші) / Олекса Влизько. — Харків: На варті, 1931. — 52 с. — (Військова художня бібліотека). У періодиці * Влизько, Олекса. Лірика Фавста / Олекса Влизько // Літературний ярмарок. — 1929. — Кн. 2 (132): Січень. — С. 8–9. * Влизько, О. Саркастичне Романцеро / О. Влизько // Літературний ярмарок. — 1929. — Кн. 2 (132): Січень. — С. 89–93. * Влизько, О. «Аеро й верблюди» / О. Влизько // Нова ґенерація. — 1930. — № 5. Травень. — С. 22—25. * Влизько, О. Баляда гіркої правди / О. Влизько // Нова ґенерація. — 1930. — № 5. Травень. — С. 5—6. * Влизько, О. Unter anderm revue ist auch kunst / О. Влизько // Нова ґенерація. — 1929. — № 6. Червень. — С. 30. * Влизько, О. Тет-а-тет з Венерою Мілоською / О. Влизько // Нова ґенерація. — 1929. — № 1. Січень. — С. 25—36. * Влизько, Олекса. Лірика Фавста / Олекса Влизько // Літературний ярмарок. — 1929. — Кн. 2 (132): Січень. — С. 8–9. * Влизько, О. Саркастичне Романцеро / О. Влизько // Літературний ярмарок. — 1929. — Кн. 2 (132): Січень. — С. 89–93. * Влизько, О. «Аеро й верблюди» / О. Влизько // Нова ґенерація. — 1930. — № 5. Травень. — С. 22—25. * Влизько, О. Баляда гіркої правди / О. Влизько // Нова ґенерація. — 1930. — № 5. Травень. — С. 5—6. * Влизько, О. Unter anderm revue ist auch kunst / О. Влизько // Нова ґенерація. — 1929. — № 6. Червень. — С. 30. * Влизько, О. Тет-а-тет з Венерою Мілоською / О. Влизько // Нова ґенерація. — 1929. — № 1. Січень. — С. 25—36. Цитати :: —О. Влизько, Книга балад Примітки Джерела та література * Коваленко Борис. Поет молодої снаги // Молодняк. — 1927. — № 4. — С. 83–89. * Якубовський Фелікс. Нотатки про Влизька // Життя й революція. — 1930. — № 3. — С. 111–122. * Новиченко Леонід. Поет недоспіваної пісні // Вибрані поезії / Упор., передм., прим. та ред. Леоніда Новиченка; вступ. стаття Павла Усенка. — К.: Радянський письменник, 1963. — С. 7–31. * Первомайський Леонід. Обіцянки здійснення: До 60-річчя від дня народження Олекси Влизька // Вітчизна. — 1968. — № 2. — С. 145–153. * Слабошпицький Михайло. …У країні й годині своїй: Про поезію Олекси Влизька // Вітчизна. — 1987. — № 2. — С. 158–162. * Ковалів Юрій. …Бо зустрінеш у мені вогонь // Радянське літературознавство. — 1988. — № 6. * Слабошпицький Михайло. Олекса Влизько // Письменники Радянської України. 20—30-ті роки. — К.: Радянський письменник, 1989. — С. 178—196. * Брюховецький Вячеслав. // Літературна Україна. — 1991. — 13 червня (№ 24 (4433)). * Степанов Федір. Олекса Влизько: трагедія віри // Слово і Час. — 1993. — № 2. * Красицька Фотіна. А я тиняюся по світу // Независимость. — 1993. — 22 мая. * Влизько Олександр. Наллятий сонцем (це і є мій брат, невигаданий Олекса Влизько). — К., 1994. — 208 с. * Вежель-Веркалець Л. Верхи на вождях у Биківню: Невідомі сторінки долі Олекси Влизька // Київ. — 1998. — № 11/12. — С. 140—146. * * Шевченко С. В. Олекса Влизько: таємниця страти поета // Дзеркало тижня. Україна. — 2015. — № 26. — 17–24 липня. * Посилання * * http://ukrcenter.com/Література/19205/Олекса-Влизько * http://lib.misto.kiev.ua/UKR/BIOGRAPHY/vlyzko.txt * http://ukrlife.org/main/uacrim/stepan.html * http://ukrlife.org/main/cxid/bodnaruk3.htm * Влизько Олекса в Електронній бібліотеці «Культура України»

Возняк Михайло Степанович Михайло Степа́нович Возня́к — український літературознавець та фольклорист, академік АН УРСР за спеціальністю літературознавство (з 29 червня 1929 року). Депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання (1940–1947). Життєпис Народився 3 жовтня 1881 року в селі Вільках Мазовецьких (тепер село Волиця Жовківського району Львівської області) в селянській родині. Як зазначив в автобіографії Возняк, його батько — малоземельний селянин Степан Возняка та мати — Єва з роду Матвієвих. Усіх дітей батьки віддавали на навчання до місцевої початкової школи у рідному селі, а потім Рава-Руської семирічної школи, у якій Михайло навчався до 1895, що дало йому можливість вступити в Академічну гімназію у Львові (упродовж 1897−1904). Продовження навчання визначив випадок: молодий інтелігент (богослов Дем'ян Гура) звернув увагу на зацікавлення сільського хлопчини книжками і настійливо радив батькам конче віддати його до гімназії. Пізніше Михайло наполіг на тому, щоб до сюди записалися і два його молодші брати, заробляючи на всіх репетиторством, тобто приватними уроками з гімназистами та матуристами. Університетські заняття на філософському факультеті Львівського університету у 1904−1908 були спрямовані на вивчення української філології як основного предмета та класичної філології як другої спеціалізації Л. Клебан зазначає: «Під час навчання в університеті М. Возняк брав участь у боротьбі українців за український університет, що розгорталася з кінця ХІХ ст.» Після здобуття університетського диплома 1908 рішенням Краєвої шкільної ради направлений на викладацьку роботу до Львівської Академічної гімназії, де працював до 1914 року. З 1911 року (за рекомендацією К. Студинського) Возняк стає дійсним членом філологічної секції НТШ, де ще з 1904 на сторінках ЗНТШ розпочав публікувати свої перші наукові розвідки. Водночас був активним учасником товариства «Просвіта», оприлюднював свої наукові і публіцистичні праці в літературних серіях «Учітеся, брати мої…» та «Народна бібліотека». Перша світова війна і московська окупація Львова знищили братів Возняка (росіяни арештували старшого брата, який у тюрмі захворів на прогресуючий туберкульоз та інфікував молодшого), сам учений під час війни вчителював на гімназійних курсах у різних містах Галичини, редагував «Вісник» у Талергофі — австрійському таборі для військовополонених українців з російської армії. У 1920–1939 роках працював у прогресивних журналах «Вікна», «Культура» тощо. У 1929 році вчений-літературознавець був обраний академіком ВУАН, а від 1936 — АН УРСР, що не завадило йому у 1933 році разом з багатьма іншими галицькими культурними діячами публічно протестувати проти злочинних дій щодо української нації в СРСР, а саме проти організації комуністичним режимом голодомору. За принциповість своєї позиції був позбавлений членства в радянських наукових інституціях і — відповідно — грошового утримання. Все ж, від 1939 року — професор (без наукового ступеня) Львівського університету, а з 1944 року — завідувач кафедри української літератури Львівського університету. Член КПРС з 1951 року. 1940 року був обраний депутатом Верховної Ради УРСР першого скликання від Рава-Руської виборчої округи № 331 Львівської області. Від 1951 керував відділом української літератури Інституту суспільних наук АН УРСР й очолював кафедру української літератури аж до смерті у 1954 році. Помер 20 листопада 1954 року у Львові. Похований у Львові на Личаківському кладовищі (поле № 1). На могилі барельєф роботи скульптора Еммануїла Миська. Наукова діяльність Михайло Возняк розпочав публікуватися на сторінках Записок наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові. Це були розвідки про українські педагогічні праці XVI−XVII (так звані «граматики») та XIX століть, а саме про діяльність Лаврентія Зизанія, Івана Могильницького, Якова Головацького, Маркіяна Шашкевича, Івана Франка («Причинки до студій над писанням Лаврентія Зизанія», 1908; «Філологічні праці Івана Могильницького», 1910; «Граматика Лаврентія Зизанія 1596 р.», 1911; «Маркіян Шашкевич як фольклорист», 1911; «Оповідання про Маркіяна Шашкевича», 1911; «Життя і значіння Івана Франка», 1913; «Перша редакція „Розправи о язиці южнорускім і єго наречіях“ Якова Головацького», 1914 та ін.). Після поразки українських визвольних змагань у 1917−1920 роках учений відмовився від польського громадянства і втратив можливість працювати в офіційних державних освітніх установах, тому зосередився на науковій і публіцистичній діяльності, друкувався в українській галицькій періодиці (особливо продуктивною була співпраця з педагогічним журналом «Учитель»), а також (головно під впливом і за посередництвом М. Грушевського, з яким Возняк активно співпрацював) в галицьких прокомуністичних виданнях та часописах УРСР («Вікна», «Культура», «Нові шляхи», «Червоний шлях» та ін.). У Львові вчений, незважаючи на відмову у працевлаштуванні в державних польських установах, разом з колегами за фахом викладає у підпільному Львівському університеті, що діяв з вересня 1921 до кінця 1925. Парадигма наукових зацікавлень навіть раннього Возняка надзвичайно велика, діапазон філолога-дослідника дуже широкий. Він досліджував стародруки, полемічну літературу XVI—XVII століттях, історію становлення і розвитку українського театру, зародження і функціонування старослов'янської мови як літературної, перші граматики української мови, фольклор. Упродовж усього свого наукового життя Возняк виявляв пристрасну увагу до новинок спеціальної літератури із згаданих галузей знань і систематично їх рецензував. Саме з рецензії розпочалася його дослідницька робота, коли молодий учений в 1907 опублікував відгук на працю І. Свєнціцького «Обзор сношений Карпатской Руси с Россией в первую половину ХІХ в.» Особлива роль в українському літературознавстві належиться Вознякові за актуалізацію і популяризацію зв'язків письменників материкової України і Галичини, де він продовжив відомі інтенції І. Франка, спрямовані на те, аби об'єднати в одне русло культурне життя двох, штучно відмежованих одна від одної частин України. М. Возняк оприлюднив багато невідомих матеріалів про зв'язки з галицьким українським культурним середовищем Лесі Українки, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, П. Грабовського, діячів театру корифеїв кінця XIX поч. XX ст.; вивчав та популяризував творчі біографії І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка (зокрема — про рецепцію його творчості у Західній Україні), Л. Боровиковського, М. Шашкевича, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника та інші. Треба відзначити мовознавчу і фольклористичну спадщину Возняка, його діяльність як історика української журналістики, дослідника українського підручника з літератури і мови, педагога-методиста і завідувача кафедри, наукового керівника й очільника літературознавчої ґенерації та наукової школи, громадського і національного діяча, який вивчав також культурні взаємини слов'янських народів, цікавився історією козаччини. Безперечно, основні здобутки залишив у площині літературознавчій, де виокремлюємо чотири основні напрями: дослідження давньої української літератури і фольклору, історія літератури, шашкевичезнавство, франкознавство. Найбільшою за обсягом частиною ранньої літературознавчої спадщини Возняка є його дослідження з давньої української літератури. Вознякові публікації українських пісень характерні конкретністю, точністю і доказовістю. Культурне життя України XVII−XVIII століть стало предметом дослідження і в інших працях вченого, який серед великої кількості різних писемних пам'яток того часу зумів знайти цінні матеріали з давньої літератури. Більшість із них опублікував на сторінках ЗНТШ, коли під впливом свого учителя Кирила Студинського почав досліджувати творчість полеміста Лаврентія Зизанія. Праця Возняка «Початки української комедії», як і його розвідки, присвячені Лаврентію Зизанію, Іову Борецькому, Памві Беринді, українським віршам і пісням XVII−XVIII століть, стали тим важливим матеріалом, на якому будувався монументальний компендіум з давньої літератури — трьохтомна «Історія української літератури», що вийшла у Львові в 1920−1924 роках. Цінний університетський авторський підручник перевидав у 1992−1994 М. Гнатюк. Видання супроводжувала його передмова, де з'ясовано причини довголітнього вилучення Вознякової книги із наукового обігу, несправедливі ідеологічно мотивовані закиди радянської соціологічної критики, зокрема О. Білецького: «Виклад М. Возняка переважно фактографічний, описовий, позбавлений будь-якої оригінальності в освітленні фактів»; «Подібно до давніх українських націоналістів, М. Возняк будує свою „Історію…“ на ідеї відрубності українського народу від російського, який сформувався, на його думку, пізніше, внаслідок змішування переселенців з України з фінськими і тюркськими елементами». Ідея національної ідентичності, історичного генезису у праці історика української літератури безумовно викликала виразно тенденційний спротив шовіністичної російської, а потім і радянської критики. Детальний аналіз доктринерської марксистсько-ленінської методології О. Білецького та його «оцінки» історико-літературознавчої концепції М. Возняка здійснив у «Післяслові» до цитованого видання «Історії…» 1992−1994 М. Нечиталюк, який абсолютно точно вбачав в основі літературознавчої методології Возняка «історико-літературну концепцію українства у найширшому розумінні, що збігається з поняттям етногенезу українського народу і його культури», висновував «вихідну історичну концепцію України» у праці академіка Возняка із розвідок І. Франка та М. Грушевського. Сучасний літературознавець В. Микитюк відзначив також важливу роль «Історії літератури руської» Ом. Огоновського, що послужила своєрідною ідеологічною матрицею і джерелом матеріалів для Возняка: «„Історія літератури руської“ Омеляна Огоновського за своїми естетичними підходами виразно проромантична, а тому бачимо доволі холодну оцінку попередніх епох, зокрема Просвітництва, літератури бароко та класицизму; створена уже в іншу добу праця Михайла Возняка виявляє характерну для європейського позитивістського літературознавства рису: на ієрархізацію та поцінування літературних явищ впливали актуальні ідейно-політичні норми, що означало на практиці пошанування класицистичних і реалістичних течій». Значні здобутки Возняка у вивченні та популяризації спадщини «Руської трійці», зокрема М. Шашкевича, відзначив львівський філолог Н. Федорак: «Досі найповнішим виданням його писань — і оригінальних, і перекладних — залишається те, яке підготував ще до 100-літнього ювілею майбутній академік Михайло Возняк і яке побачило світ у Львові 1912 року як окремий „Збірник фільольоґічної секції Наукового Товариства імені Шевченка“». Виданню «Писання Маркіяна Шашкевича» (Збірник Фільольогічної секції Наукового Товариства імені Шевченка. Львів. Т. XIV. 294 с.), що його підготував Возняк, передувала його розвідка « Маркіян Шашкевич як фольклорист (1911)». Власне, вже тоді розпочались безпосередні контакти Возняка з Іваном Франком. Варто назвати одну із перших помітних Франкових оцінок-рецензій діяльності Возняка, а саме згадану вище шашкевичезнавчу., що відіграло важливу роль у житті молодого вченого. Франко помітив здібності дослідника, допоміг йому критичними вказівками, відзначив як позитивну якість науковця скрупульозний і точний метод дослідження, що назавжди стало визначальним у практиці літературознавця: «Із трьох згаданих адептів рутеністики М. Вознякові треба признати найбільшу працьовитість та найліпше вироблений метод точного, скрупулятного до найменших дрібниць досліду язикових та літературних явищ. Можна ще спеціальніше зазначити, що головним центром їх праць та наукових дослідів є так звана „руська трійця“ відродителів духового та літературного життя в Галичині, а особливо особа Маркіяна Шашкевича. Розвідка добродія Возняка, якої заголовок подано вище, визначається всіма прикметами совісно виконаної, переважно бібліографічної праці…». Згодом, значні здобутки Возняка у вивченні та популяризації спадщини Шашкевича відзначив Н. Федорак: «Досі найповнішим виданням його писань — і оригінальних, і перекладних — залишається те, яке підготував ще до 100-літнього ювілею майбутній академік Михайло Возняк». Праці Автор багатьох наукових праць, присвячених життю й творчості українських письменників, українського фольклору й театру, культурним взаєминам слов'янських народів. Жваво цікавився історією козаччини. Опублікував статті «Виправа запорожців на Перекоп 1608 р.» (1930), «Хто ж автор так званого „Літопису Самовидця“?» (1933), «Псевдо-Кониський і Псевдо-Полетика», «„Історія Русів“ у літературі й науці» (1939). Автор «Історії української літератури» (Т. I−III; 1920–1924). Автор праць з історії давньої української писемності («Матеріали до історії української пісні і вірші. Тексти й замітки», т. 1–3, 1913–1925; «Початки української комедії. 1619−1819», 1919; «Історія української літератури», т. 1–3, 1920–1924), про життя і творчість письменників XIX — поч. XX ст. (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Л. Боровиковського, М. Шашкевича, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника), з фольклору, історії українського театру, міжслов'янських культурних взаємин, мовознавства, історії правопису, про підручники з граматики в Галичині («Причинки до студій над писаннями Лаврентія Зизанія», 1908; «Філологічні праці Івана Могильницького», 1910; «Галицькі граматики української мови першої половини XIX в.», 1911; «Граматика Лаврентія Зизанія 1596 р.», 1911; «Перша редакція „Розправи о язиці южнорускім і его наречіях“ Якова Головацького», 1914; «Уривок граматики давньої церковнослов'янської мови в порівнянні з українською», 1924; «Український правопис із словничком», 1929; «З приводу фотокопії „Русалки Дністрової“», опубл. 1984). Особливо вагомим є внесок Возняка у вивчення біографії і творчості Івана Франка. Він започаткував новий розділ у франкознавстві — вивчення світогляду Івана Франка. Опубліковано ряд недрукованих творів І. Франка, підготував і видав «Листування І. Франка і М. Драгоманова» (1928), реконструював твори «Лель і Полель», «Не спитавши броду», «Іригація» тощо. Упорядник книги «Українські народні казки» (томи 1–3, 1946–1948). Вивчав історію української журналістики. Варто відзначити той факт, що Возняк в останні роки знаходився під постійним ідеологічним та цензурним тиском, і навіть у посмертному виданні цієї книги упорядники писали у передмові: "Дійсний член Академії наук УРСР Михайло Степанович Возняк (1881−1954) був знавцем і дослідником творчості Івана Франка. Протягом кількох десятиріч він плодотворно працював над дослідженням спадщини великого письменника, документів і матеріалів про його громадську і наукову діяльність. В працях М. Возняка були істотні суперечності, виявлялась слабкість методів дослідження. Але вони завжди відрізнялись багатством фактичного матеріалу, науковою точністю опрацювання. На основі генологічних класифікацій вітчизняних і зарубіжних теоретиків літературознавства доцільно здійснити систематизацію франкознавчої, історико-літературної, критичної спадщини Возняка, а саме, виокремити рецензії, анотації, огляди, нариси, статті, літературні та наукові портрети, брошури, бібліографічні розвідки, супровідні статті до опублікованих праць, реноваторські розвідки та синтетичні монографії. Періодизація літературознавчого доробку М. Возняка Австрійський період * Апокрифи і легенди з українських рукописів зібрав і упорядкував др. І. Франко. ‒ Львів: «Літературно-Науковий Вісник», 1910. — Т. 5. — кн. 12. — С. 630—631. * Франко І. Панські жарти. Поема з останніх часів панщини, четверте доповнення. — Львів: Неділя, 1912. — № 4. Життя і значення Івана Франка. — Львів, 1913. — 40 с. * Іван Франко з нагоди ювілею сорокалітньої літературної праці. — Львів: Ілюстрований народний календар т-ва «Просвіта», 1913. — С. 49-67. * Епізоди культурних зносин галицької і російської України в І половині ХІХ в. — «Записки Укр. Науков. Т-ва в Києві», 1914. — Т. 13. — С. 53-142. * Пам'яті Івана Франка. Опис життя, діяльності й похорону. Зладив Михайло Возняк. — Відень,1916. — 92 с. Період міжвоєнного двадцятиріччя (1920—1939) * На порозі студій над Іваном Франком // Діло. — Львів, 1925. — № 118. * З життя й діяльності Івана Франка в рр. 1881—1884 (його листи до Івана Белея) // Культура. — Львів, 1925. — № 1. — С. 53-68; № 2. — С. 43-77. * З недрукованих творів Івана Франка // Культура. — Львів, 1925. — № 4. — С. 2-18. * З ненадрукованих творів Івана Франка. І. Франко. «Історія товпки солі». Поема, посвячена пам'яті батька мого, Яця Коваля // Культура. — Львів, 1925. — № 5. — С. 74-94. * З недрукованих поезій Франка // Світ. — Львів, 1925. — № 5.) Сюди ж належить Емпіричний етап збирання, публікації і реновації Франкових текстів: З ненадрукованих творів Івана Франка. І. Франко. «Історія товпки солі». Поема, посвячена пам'яті батька мого, Яця Коваля // Культура. — Львів, 1925. — № 5. — С. 74-94. Недрукована поема Франка «Св. Валентій» // Червоний шлях. — Харків, 1926. — № 9. — С. 5-40. З невикінченої повісті Франка «Не спитавши броду» // Червоний шлях. — Х.,1927. — № 1. — С. 5-54. Матеріали до життєпису Франка (З додатком двох недрукованих його автобіографій) // За сто літ. — Харків — Київ, 1927. — Кн. 1. — С. 166—186. «Терен у нозі». Надрукована поема І.Франка // За сто літ. — Харків — Київ, 1927. — Кн. 1. — С.266-273. «На вершку» Івана Франка. Кілька хвиль з життя людей «нічо не зробивших». Оповідання // За сто літ. — Харків — Київ, 1928. — Кн. 2. — С. 251—272. «Гутак». Недрукований початок повісті Івана Франка // За сто літ. — Харків — Київ, 1929. — Кн. 4. — С. 201—224. І. Франко «Лель і Полель», сучасна повість // Твори, т. ХХХ. — Київ, 1929. — С. 312. «Не спитавши броду» (Невикінчена повість І.Франка) // Діло. — Львів, 1929. — № 99. Спроба відбудови незакінченої повісті Івана Франка «Не спитавши броду» // Червоний шлях. — Харків, 1929. — № 1. — С. 5-33; № 2. — С. 5-22. Франкові «Три князі на один престіл» // Діло. — Львів, 1929. — № 182. Радянський довоєнний період (1939–1941) Автобіографічний елемент в оповіданні Франка «На дні» // Рад. літ. — Київ, 1940. — Кн. 5-6. — С. 73-153. Незакінчена трилогія Івана Франка «Чорна хмара» // Рад. Літ. — Київ, 1940. — № 11-12. — С. 333—342. Франків «Рябина» // Записки історичного та філологічного факультетів ЛДУ, 1940. — Т.1. — С. 203—223. Німецький період (нацистська окупація) До статей Франка про німецьку літературу // «Львівські вісті», 1942. — Ч. 93-98. Іван Франко та Андрій Чайковський // Краківські вісті, 1942. — Ч. 109—118. Невідомий голос І. Франка в університетській справі // Краківські вісті, 1942. — Ч. 148. Німецька доповідь Франка для Шведа про Україну // «Львівські вісті», 1942. — Ч. 133—136 і оправлення похибок Ч. 138. Початок пісні про Нібелунгів в переспіві Франка // «Львівські вісті», 1942. — Ч. 264—266. Шум за вплив Анцингрубера на Франка // «Львівські вісті», 1942. — Ч. 282, 283, 284. Власне тут багато не актуалізованих фрагментів Вознякової спадщини. Період повоєнного десятиріччя (1944–1954) Титан праці. Життя і творчість І. Франка // В. Укр. — Львів, 1946. — 93 с. Нариси про світогляд Івана Франка // ЛДУ. — Львів, 1955. — 194 с. З життя і творчості Івана Франка // Вид. АН УРСР. — Київ, 1955. — 304 с. Бібліотека М. Возняка Особиста бібліотека М. Возняка після його смерті нараховувала близько п'ятнадцяти тисяч книжок та періодичних видань, однак, як зауважив М. Мороз, «з надзвичайною старанністю зібрана франкіана — усі прижиттєві видання І. Франка, періодика, яку виявив письменник, або в якій надруковані його твори, а також видання творів та критичної літератури, що появилась у пізніших роках. Усі книжки й журнали в гарних і цінних обкладинках, немає в них ніяких позначок, підкреслень». Ще одна дослідниця та укладачка фонду М. Возняка описує основні етапи формування цього фонду, вказує на те, що більшість книг з колекції придбав сам вчений або ж вони були йому подаровані: «Михайло Возняк був відомим колекціонером української книги. Історія формування бібліотеки вченого починається з книжки І. Барвінського, на якій зберігся дарчий напис „Для Михайла Возняка ученика ІІІ кляси за похвальні звичаї і тривалу пильність. Рава, дня 12 липня 1895“. М. Возняк не шкодував ні часу, ні коштів на придбання книг. Шляхи формування книжкової колекції були різними: купівля у видавництвах, книгарнях, у колекціонерів, багато книжок йому дарували, про що свідчать дарчі надписи». Частину цього книжкового фонду становлять рукописні матеріали М. Возняка, які передані у «Відділ рукописів» ЛНБ ім. В.Стефаника під позначкою «Ф. 29». У цьому відділі знаходяться біографічні та персональні документи М. Возняка, рукописи наукових робіт і матеріали до них: «Велетень думки і праці» − монографічне дослідження присвячене Іванові Франку; бібліографія творів різних авторів про життя і діяльність І. Франка; біографія Франка «Від дитинства до повноліття», передмова та «вступні зауваження» до збірника «З життя і творчості І. Франка»; збірник статей «З періоду формування світогляду Івана Франка», твори та листи Івана Франка; виписки з архіву Франка, а саме листування польською мовою; стаття «Вимоги Франка від української літератури». Збережено у фонді виписки статей Франка про літературу та пояснення до них, різні документи, що стосуються діяльності Франка з 1900 року. Взаємини з Іваном Франком Детально проаналізовано прижиттєві контакти Франка і Возняка у статті М. Легкого, де досліджено відомі прижиттєві контакти науковців, полемічні вузли, відгуки й рефлексії класика нашого письменства про молодшого колегу, піднято великий фактографічний матеріал. Автор відзначає той факт, що Франко одним із перших відгукнувся про наукові публікації Возняка, відзначив активність молодого вченого, загалом схвально оцінив його перші наукові розвідки, однак статтю «Життя і значення Івана Франка» (1913) зганив за фактологічні і стильові похибки. Про Франкову рецепцію Легкий пише так: «Отже, І. Франко високо поціновував ранні літературознавчі студії М. Возняка, вважав їх цінними здобутками науки про літературу та фольклор, стежив за розвитком його таланту. У діалозі представників старшої й молодшої генерацій голос молодого вченого лунав чітко й упевнено. Полеміку з боку І. Франка викликали окремі фактичні неточності й помилки, що їх припускався М. Возняк і що стосувалися насамперед біографії поета» (Легкий М. Голос у діалозі генерацій. Варто відзначити цей епізод у науковій біографії Возняка, адже після жорсткої, але справедливої критики Франка до опрацювання цієї проблематики вчений повернувся лишень у середині 20-х років XX ст., коли визнання наукової громадськості отримали праця над тритомною історією української літератури, дослідження давньої української літератури, творчості Маркіяна Шашкевича і Тараса Шевченка. «Опублікувавши ще в 1913 розвідку, присвячену Франкові, вчений протягом усього життя досліджував його творчість, що дозволило йому надрукувати ряд невідомих на той час творів письменника і написати велику кількість статей, рецензій, монографічних досліджень». Друкована франкіана М. С Возняка налічує до 130 позицій, неопублікована — до 50. Возняк як засновник франкознавства Саме Возняк започаткував новий напрямок в українському літературознавстві − франкознавство. «Різноманітна й напрочуд плідна організаційно-наукова діяльність академіка Возняка у вивченні спадщини найбільшого після Шевченка українського письменника, його власна колосальна продукція з її високим науковим рівнем, виховання франкознавчих кадрів і накреслення перспектив дальших досліджень — усе це дає нам повне право іменувати академіка Михайла Возняка фундатором українського франкознавства», — так точно окреслив коло франкознавчих студій М. Возняка його видатний учень. Денисюк дуже рельєфно вказав на «франкознавчу парадигму» — різноаспектну дослідницьку діяльність Возняка у франкознавстві (наукову, організаційну, пошукову, реноваційну, популяризаторську, розвиток і виховання учених-франкознавців, перспективне планування франкознавчих студій та інституцій і т. д.). Возняк перший збагнув та відзначив універсалізм генія Івана Франка, виняткове значення його діяльності в українському літературному процесі та необхідність комплексного вивчення спадщини великого мислителя. Глибинне розуміння у франкознавця йшло від того, що молодий учений формував свій інструментарій у безпосередньому спілкуванні з самим Іваном Франком, вивчаючи і рецензуючи деякі його праці. В українському літературознавстві Возняк також є автором перших спроб створення синтетичних монографій про життя і творчість Івана Франка. Етюдами до дослідження такого типу І. Денисюк вважав возняківські брошури «Життя і значення Івана Франка» (Львів,1913), «Пам'яті Івана Франка. Опис життя, діяльності й похорону» (Відень, 1916). Завдання та перспективи франкознавства окреслено у Возняковій публікації до десятиріччя з дня смерті Івана Франка. У її назві підкреслено етапу франкознавства, а в самій розвідці започатковано термін «франкознавство». Після Другої світової війни Возняк видав монографію про свого вчителя під назвою «Титан праці». Автор розвивав, доповнював та удосконалював монографію до кінця свого життєвого шляху, тож наступна книга — «Велетень думки і праці: Шлях життя і боротьби Івана Франка» (Львів, 1958) — вийшла вже після його смерті. На думку І. Денисюка, вона «була синтезом евристичних пошуків дослідника, його історико-генетичного підходу до тексту та ідейно-художньої інтерпретації твору на тлі життя і суспільно-політичної боротьби автора». Новим етапом, навіть цілою епохою у франкознавстві називав монументальну постать академіка Михайла Возняка з його скрупульозними й глибинними студіями спадщини Каменяра видатний український франкознавець, бібліограф і текстолог М. Мороз, особливо відзначаючи праці, опубліковані у 1940−1941: «Автобіографічний елемент в оповіданні Франка „На дні“», «Еліза Ожешко і Іван Франко у взаємному листуванні», «Іван Франко у виданнях, редагованих Лукичем», «Рябина», «Вимоги Франка від української літератури», «До джерел Франкового Похорону».Також бібліограф систематизував Вознякові розвідки про Франка у періодиці («До історії тексту „Украдене щастя“ І. Франка», «Франко як дослідник і історик української літератури», «Тюремні чернетки Івана Франка», «Франко і Шевченко», «Іван Франко в автобіографічних висловах», «Про принципи видання творів І. Франка», «Іван Франко в боротьбі з Ватиканом, як лютим ворогом слов'янських народів», «Хто автор „Слова від видавництва“ до Франкового перекладу „Мертвих душ“ Гоголя?», а про книжку М. Возняка «Титан праці. Життя і творчість Івана Франка» (Львів, 1946) зазначив, що це одне з перших радянських монографічних досліджень біографії і творчого шляху письменника, книга, яку попри багатство на фактичні матеріали, «більшість з яких — цитати з невідомих на той час джерел», рецензенти не оцінили прихильно. Натомість, вважає М. Мороз, дослідження «Велетень думки і праці. Шлях життя і боротьби Івана Франка», було прихильно зустрінуте критиками. Книга багата фактичним матеріалом, систематизованим і ґрунтовним викладом усіх подій біографії та творчості І. Франка. У 1955 році вийшла книжка «З життя і творчості І. Франка», вона включає 18 статей про майже всі періоди життя і творчості І. Франка. В цьому ж році посмертно вийшла ще одна збірка «Нариси про світогляд Івана Франка», вона включає три більші статті: «Автобіографічний елемент в оповіданні Франка „На дні“», «Перший наддністрянський прогресивний журнал» (це дослідження про періодичні видання І. Франка «Громадський друг», «Дзвін», «Молот»); та третя ‒ «Формування світогляду Івана Франка»". Повертаючись до перших франкознавчих спроб Возняка, можна зазначити, що багато його публіцистично-літературознавчих характеристик стали хрестоматійними, своєрідними кліше-метафорами, однак залишаються продуктивними і сьогодні: «Від смерти Шевченка поза Михайлом Драгомановом ніхто з Українців не здобув собі більшого імени на всіх українських землях, як в австрійській, так і російській Україні, ні один із українських письменників поза Шевченком не має такого розголосу межи чужими, славянськими та неславянськими народами, як др. Іван Франко. А вже найбільше популярне ім'я д-ра Франка в галицькій Україні. Вдумчивий вихованець середньої школи бере собі за приклад „Бориса Граба“, одушевляється чарівними сценами громадського життя карпатської Руси XIII стол. в „Захарі Беркуті“. …Схоплені з дійсного життя „Звірячий буджет“ та інші. Чотири десятки літ минає в 1913, як др Франко виступив перший раз на літературнім полі, а про своє житє, про свою працю і змагання за той час може з найбільшим правом сказати до українського народа: Я весь вік свій, весь труд тобі дав У незломнім завзятю, Підеш ти у мандрівку століть З мого духа печатю». «…Мій український патріотизм се не сентимент (чулість), не народна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої рамена. Можу здрігатися, можу тишком проклинати долю, що вложила мені на рамена се ярмо, але скинути його не можу, не можу шукати іншої вітчини, бо я став би підлим оглядом власної совісти…». Детальний життєпис Франка, Франкові рефлексії про школу, гімназію та університет в інтерпретації молодого франкознавця 1913 не викликали повної сатисфакції у зрілого письменника. Головно його претензії (окрім окремих фактичних неточностей опису життя і публікації текстів) стосувались тих сторінок брошури, де було охарактеризовано педагогів Франка і якість освіти. «Про тенденційну соціологізацію, художній вимисел ранніх оповідань про школу, що було зумовлено світоглядом та політичними поглядами митця кінця 70-х — середини 80-х років, свідчать Франкові тексти, які він написав у 1912−1913 рр. („Причинки до автобіографії“, „Спомини із моїх гімназіальних часів“, „В інтересі правди“) у відповідь на спробу біографів (І. Ющишин, С. Єфремов, М. Возняк) подати історію його життя на основі художніх творів». Все ж таки інформація у брошурі Возняка «Життя і значення Івана Франка» була особливо цінною, оскільки її міг верифікувати ще сам письменник. З цієї праці Возняка стали відомими для широкого загалу перипетії студентського життя Франка, участі у часописі «Друг» та «Академіческому кружку»; перші публікації творів, вплив М. Драгоманова та ін. «…Незвичайно бистроумний політик Михайло Драгоманов в редакцію „Друга“ післав він три листи, надруковані там же… Закидав нашій молодіжи, що вона під культурним і науковим оглядом остала поза тодішнім європейським рухом, що лінива в думанню, що не достає до етичних засад. Під впливом листів Драгоманова став „Друг“ писати чистою народною мовою, а наше літературне житє значно оживилося. Зворот Франка до поглядів Драгоманова зазначився уже в повісти Франка „Петрії і Добощуки“, в якій при кінці піднесено вагу читалень і господарських спілок», — писав дослідник. Власне, ця праця Возняка є однією з перших науково-популярних біографій, з якої читач дізнався правду про арешти Франка, історію створення більшості його прозових і драматичних текстів, поетичних збірок, редакторську діяльність, обставини громадського та особистого життя. Літературно-критичного аналізу Франкових текстів у брошурі Возняка практично немає, а опис зведено до пафосного контатування та загальників-кліше: «Працював Франко на всіх можливих полях літератури…». «Зів'яле листя» перше видання 1896, що здобуло йому невмирущу славу поета. Перлини особистої лірики є в збірці «Із днів журби». «Semper tiro» дають нагоду читачеві дізнати справжньої артистичної розкоші. З поетичної творчости Франка на філософічні теми його збірка «Мій Ізмарагд», рід повного курсу практичної життєвої, християнської моралі, в другім виданню «„Давнє й нове“ значно доповнена». «Був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку». Також головно фактографічне значення має хронологічно наступна праця Возняка «Пам'яті Івана Франка. Опис життя, діяльності й похорону», що складається з п'яти розділів, короткий зміст яких вичерпно характеризує брошуру-етюд: І. Прометеєві України (возвеличення Франка як письменника, який трудився все життя для свого народу). ІІ. Іван Франко (Шкільні роки. Під впливом Драгоманова. Перший арешт. Каменяр. Другий арешт. Дальша праця Франка до кінця першого періоду діяльності. В наймах. Третій арешт. Франка признають першорядним письменником. Лід проламаний. Франко основатель радикальної партії. Нові розчарування. Третя доба життя й діяльності Франка. 25-літній ювілей літературної творчості. На вершині творчості. Наукова діяльність). ІІІ. Смерть і похорон Івана Франка (Останні хвилини життя. Під враженням смерті Івана Франка. У власній хаті поза Львовом. Остання прислуга. Промова президента Загальної української ради. Похоронний похід. Промова представника українських культурних товариств. Промова представника української преси. Промова голови української радикальної партії й Української Бойової Управи. Промова представника Українського Січового Війська. Промова делегата Волині. Промова представника рідних околиць Франка. Промова представника української академічної молоді. Промова представниці українського жіноцтва. Промова представника української соціально-демократичної партії). IV. З голосів преси. V. Заповіт. Як і в попередній праці, Возняк описує і систематизує відомі і невідомі факти з життя і творчості мислителя, лише подекуди вдаючись до авторського аналізу змісту і структури художніх творів: «В оповіданнях Франка пересувається перед очима читача ряд героїв: дитина, жінка, мужик, Жид, злодій, арештант, та в усіх них старається Франко віднайти божу іскру». Звісно, дослідження має також всі ознаки некрологу-панегірика, що зумовлено відходом письменника. Наступна велика монографія Возняка про Франка датована аж 1946 роком. За тридцять років наукової праці Возняк не тільки відбувся як літературознавець, але й виробив свій стиль аналізу і синтезу літературного процесу та творчості окремих митців, зокрема Франка. На перешкоді справді об'єктивного наукового аналізу у цій роботі літературознавця стояли ідеологічні цензурні рамки, у які потрапив франкознавець за часів совєтської окупації. Тому тут так помітні виразні «каменярські» акценти у доборі матеріалу про Франка: біографічні відомості про життєвий і творчий шлях Івана Франка, етапи його формування як особистості та вплив навколишнього середовища на творчість майбутнього письменника (три арешти, розчарування у коханні, провал Франкової доцентури, співпраця з українськими та закордонними виданнями, участь Франка у депутатських виборах до ради тощо). Возняк у цьому дослідженні показує, який важливий вплив мало листування Франка з М. Драгомановим на формування світогляду молодого письменника: «Свідоцтво цього враження видно до деякої міри в листах Павлика до Драгоманова. В листі з липня 1876 Павлик стверджував, що Франко жалував своїх таких слів із початку того року: „Я пишу для інтелігенції“». А 2 листопада того ж року Павлик писав до Драгоманова, що Франко змінився так, що його не впізнати. «Він хотів відібрати собі життя, що таке перед тим думав і писав… Той чоловік, що казав мені торік: „Я не думаю писати по-хлопськи, за хлопів і для хлопів“, тепер зовсім перевернувся» — писав вчений. Також у цій праці подано історію видання «Друга» та працю Франка у цьому видавництві, його етапи розвитку та занепаду. «Старші науковці і попи нас цуралися, при нас стояла тільки горстка молодежі, тим часом, коли нам самим треба було ще багато вчитися». М. Возняк подає історію видання Франкових творів, обставини та життєві ситуації з дитинства та молодечих років, які Франко змальовує у своїх автобіографічних оповіданнях («Олівець», «Малий Мирон», «На дні» та ін.), детально досліджує співпрацю Франка з «Зорею» та «Kurjerom Lwowskim», роботу в останньому Франко називав «працею в наймах у сусідів». Наступні з'явились 1955. Перша з них — це «Нариси про світогляд Івана Франка» (Львів, 1955. 193 с.) Це дослідження складається з трьох розділів. Перший має назву «Автобіографічний елемент в оповіданні Франка „На дні“». Мета цього розділу, як про це свідчить заголовок, — витлумачити автобіографічний елемент в оповіданні Франка «На дні». «Суспільно-психологічна студія» Франка, вважає Возняк, має прототипом самого письменника, але дискусійним є питання, наскільки глибоко автобіографічний цей твір. Літературознавець досліджує уривки з оповідання, що змальовують несподівані ускладнення першого кохання Франка до Ольги Рошкевич (названої в оповіданні Ганею). Возняк використовує для аналізу матеріали листування Франка з Ольгою Рошкевич, де письменник коментує план написання цього твору: «Маю план до більшої повісті, котра, якби її скінчити добре, стала б голосна не тільки в нашій богоспасаємій Галичині, а забігла б трохи далі. Тенденція її тепер на часі, — становить предмет спору у французькім парламенті, про то пишуть найбільші газети, — а піднесення голосу в повісті, основаній чисто на фактах і на фізіологічно-психологічних спостереженнях, могло б додати ваги аргументам, зиськати для справи широку публіку. Ся тенденція — знесення тюрем… Ось таку тенденцію буде мати моя повість, хоть, розуміється, факти не будуть до неї накручувані, а вона мусить просто і ясно з них випливати…». Назва другого розділу — «Перший наддністрянський прогресивний журнал». Тут подано відомості про «Громадський друг» та участь Івана Франка у цьому журналі. Возняк наголошує на просоціалістичних тенденціях у діяльності Франка: «Громадський друг» виходив у Львові в 1878 році і був, за словами Франка, гарячим викликом тодішній націоналістичній і ліберальній українській інтелігенції Наддністрянщини. У третьому розділі йдеться про формування світогляду Івана Франка на основі документів з 1878−1881, фактографічний матеріал яких використаний у цьому розділі. М. Возняк проводить думку про те, що Франко визнавав вплив на формування його світогляду та формування реалістичного напрямку творчості російської літератури, зокрема творів Льва Толстого і Івана Тургенєва, а також Еміля Золя. Систематизуючи франкознавчу діяльність М. Возняка, треба відзначити піонерську роль в організації наукового франкознавчого щорічника. За його почином та за безпосередньої участі вийшло 5 перших випусків, де його статті були найвагомішими, а публікував він їх по декілька в одному номері. І. Денисюк писав, що Возняк був фундатором щорічного збірника «Іван Франко. Статті і матеріали», який почав виходити з 1948 року при кафедрі української літератури. Збірник не перестав виходити до наших днів, хоча зазнав різних модифікацій. Упродовж десятиліть Возняк готувався до написання синтетичних праць про Франка, публікуючи ряд недрукованих творів І. Франка, реконструював твори «Лель і Полель», «Не спитавши броду», «Іригація», «Гутак» тощо. «Аналізуючи франкознавчу спадщину Возняка, ми бачимо глибоко усвідомлену концепцію стадіальності у спорудженні задуманого монументального „храму“ франкознавства, Возняк здійснює понад 80 публікацій невідомих франківських матеріалів — текстів художніх творів, статей, листів». Науковець відновлює життєписні факти Франка, встановлює обставини написання та публікації багатьох художніх та публіцистичних творів, зробивши вагомий заділ для формування системної бібліографії його спадщини. Особливе місце у колі наукових інтересів посідає дослідження специфіки сатири Франка, адже саме академік «… визначив місце Франкової сатири у творчій спадщині письменника, кваліфіковано проаналізував багато його творів різних жанрів — памфлетів, сатиричних комедій, поем, оповідань, епіграм тощо. М. Возняк визнавав за Франком неабиякий його внесок в розробку теорії сатири й гумору, в обґрунтування питання про органічний зв'язок літературної і народнопоетичної сатири». Автентичні архівні матеріали про Франка, зокрема епістолярій, були визначальними для комплексного освоєння спадщини письменника. Важливим здобутком Возняка стали підготування до 100-річчя письменника «Листування з Ольгою Рошкевич», а також листування Франка з Климентиною Попович, що їх надрукував дослідник. Епоху, історичний колорит, генезис творів та особливості тривання загальнонаціонального культурного процесу в Україні кінця XIX — початку XX віку і місце у ньому Франка розкривають возняківські публікації листів оточення Франка (А. Чайковського, К. Устияновича, О. Білінської, М. Коцюбинського, Е. Ожешко, Олени Пчілки та ін.). Надзвичайною подією в науковому житті України стала повна збірка листів І. Франка та М. Драгоманова (1877−1895) за виданням Комісії Західної України Всеукраїнської Академії Наук (Київ, 1928). У «Передньому слові», яке підписали академіки М. Грушевський та К. Студинський, зазначено: «Наш шановний товариш Михайло Степанович Возняк взяв на себе велике діло пієтизму до сих двох корифеїв західньо-українського життя: за автографами Наукового Товариства ім. Шевченка і Українського Національного Музею він провірив Франкову збірку і доповнив її листами Франка до Драгоманова, а також і деякими листами Драгоманова, що не ввійшли до Франкового видання». Перевидання у 2006 цих «документів епохи» повернуло в активний науковий обіг унікальний корпус листування двох велетів нашої культури, без чого неможливо якісно досліджувати ні розвиток літературного процесу в Україні останньої чверті XIX ст., ні національний поступ того часу. У контексті загальної франкознавчої діяльності М. Возняка особливе місце посідає підготовка і видання спадщини І. Франка, про що вчений висловлював думку ще за життя класика, маючи на увазі повне зібрання творів. Дослідник ґрунтовно вивчив франківські концепції історії української літератури на основі опублікованих і недрукованих матеріалів. Врешті, повернув українській культурі багато невідомих та забутих текстів Франка і про Франка. В оригінальному, аналітичному та по-доброму тенденційному «Післяслові» М. Нечиталюка до другого видання Вознякової «Історії української літератури» міститься багато подробиць наукового життя академіка у 40−50-х роках, зокрема, детально описано факт відсторонення Возняка, безперечно найбільшого франкознавця того часу, від видання 20-томового зібрання творів І. Франка. «На ґрунті редагування творів І. Франка відбувся конфлікт між М. Возняком і дирекцією київського інституту літератури, а точніше тодішнім директором інституту академіком О. І. Білецьким. Це сталося після того, коли М. Возняк виступив у „Віснику Академії наук УРСР“ (К.,1951. № 7. С. 48−51) зі статтею „Про принципи видання творів Івана Франка“. По суті, зіткнулися дві школи в українському літературознавстві: науково-академічна школа західноєвропейського зразка (М. Возняк) і науково-популярна практика текстологічних видань спадщини українських класиків (О. Білецький). Цей „академічний конфлікт“ між двома визначними вченими України долив масла до того вогню переслідувань, який роздмухували Львівські обласний і міський комітети компартії України навколо особи М.Возняка за те, що академік офіційно не відмовився у 1946 на загальних зборах інтелігенції м. Львова від своїх „помилок“, а точніше від своєї „Історії української літератури“, якою нібито „спекулювали бандерівці“ у своїх антирадянських прокламаціях» — писав учень академіка. У звіті Возняка як керівника академічної філії Інституту української літератури ім. Т. Шевченка від 19.08.1944 («Тематика Львівської Філії Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка») стверджено: «Під моїм керівництвом приготовано до друку двадцять томів писань Івана Франка, і по різних перипетіях із поправками помилок, переробками недоладок приготовленого я прочитав, сконтролював і підписав двадцять томів до друку. Наскільки мені відомо, вийшли в світ усього два томи, але й вони, мабуть, знищені воєнною хуртовиною. Таким чином, перед Львівською Філією Інституту літератури виринає питання, що задумала зробити Академія наук із вислідами її праці перед вітчизняною війною: чи доведеться їй далі працювати над Франком і над чим саме, чи треба буде приступити до праці над іншими темами, в першій мірі про західноукраїнських письменників, і на теми, ціллю яких було б і зв'язати найтісніше західноукраїнські землі з її материком. Виникає також питання, чи не подумати б про повне видання писань Франка, себто не тільки його творів із красного письменства та його літературно-критичних і літературно-історичних праць, але взагалі всіх його творів, отже, крім тих, що увійшли до ювілейного видання, всієї його наукової, публіцистичної і т. д. спадщини» (ІЛ. Ф. 29. № 670 (машинопис). Отож, до кінця 1940 було попередньо скомпоновано, обговорено та вичитано 20 томів писань Франка, які пропали під час Другої світової, але безумовно стали базою наступного ювілейного видання 1955−1956. Як зазначила історик Л. Клебан (дисертація «Наукова та громадська діяльність Михайла Возняка (1881−1954)», в умовах німецької окупації вчений не припинив франкознавчих досліджень, та наголосила на тому, що у роки війни академік продовжував контактувати із Наддніпрянською Україною, зокрема із Харківським університетом, звідки отримував матеріали першого видання Франка у харківському видавництві «Рух», що його зладив упродовж 1924−1929 у 29 томах Іван Лизанівський. Також Клебан точно відзначає, що, окрім власне популяризації спадщини Франка, окупаційна влада мала ідейно-політичну мету. На цьому ґрунті і виникали конфлікти між, умовно кажучи, львівською і київською літературознавчими школами, що були спричинені «некерованістю» галицьких учених, зокрема — Возняка. Статті М. Возняка присвячені лише одному періоду діяльності Франка — 1876−1882 рокам" (Там само. С. 3). Про цензурні заборони у літературознавчій діяльності і переслідування комуністичною владою завідувача кафедри української літератури писав його учень М. Нечиталюк так: «Був ще третій „оргвисновок“ — всіляко зволікати і стримувати видання нових книг М. Возняка про І. Франка. Збережене у моєму архіві листування між видавництвом АН УРСР і дирекцією Інституту суспільних наук, закриті видавничі рецензії і категоричні висновки редакторів у справі видання ряду книг М. Возняка, підготовлених ним до відзначення 100-літнього ювілею І. Франка (таких, як „Іван Франко популяризатор передової російської літератури“, „З життя і творчості Івана Франка“, „Велетень думки і праці“ та ін.), аж кричать про нечувану у своєму лицемірстві видавничо-рецензійну цензуру, якої зазнавали всі без винятку рукописи опального академіка, подані до республіканських видавництв». Варто відзначити, що перший «оргвисновок» — це ліквідація відділу української літератури, що ним керував академік, у структурі львівського філіалу АН УРСР; другий — виведення М. Возняка зі складу редакційної колегії ювілейного двадцятитомного видання творів І. Франка. Друге з черги монографічне видання М. Возняка 1955 року було надруковане у Києві. Над цим збірником автор працював в останні місяці свого життя, будучи вже тяжко хворим. У статті, відібрані для збірника, він вносив чимало змін і доповнень, але не встиг повністю викінчити компіляцію своїх франкознавчих розвідок. Зокрема, остаточно не опрацьована вперше надрукована в цьому збірнику стаття «Франкова книжечка для робітників „Про працю“», а також статті про Франка як фольклориста. Безперечна цінність компендіуму у багатому фактичному матеріалі, однак помітне певне ідеологічне перенаголошення попередніх праць, закономірна, зумовлена ідеологічним пресом, самоцензура. Збірник містить 18 розділів, у яких висвітлено багатогранну діяльність Франка. Перший розділ («Іван Франко в автобіографічних висловлюваннях») подає етапи формування особистості та шлях становлення Франка як митця. Другий («З початків реалізму Івана Франка») — це матеріали й аналіз статті Франка «Літературні письма» (Друг. 1876. № 19. 13.Х), де заманіфестовано погляди молодого критика на завдання тогочасної науки про літературу. Наступний розділ — «Знахідка з часу першого ув'язнення Івана Франка». У ньому Возняк опублікував й проаналізував рукописний текст авторства Франка на чистих сторінках однієї книжки (ХІІ том «Исторических монографий и исследований» Миколи Костомарова, 1872). Зворотний бік обкладинки і обидва боки форзаца списаний сатирою Франка «Сморгонська академія». Четвертий розділ збірника — «Франкова книжечка для робітників „Про працю“», — присвячений співробітництву Франка з польським часописом «Praca» та аналізу «Про працю»: «… анонімна книжечка Франка є збірником його статей, надрукованих у „Pracy“ під заголовком „Робітничі питання“». П'ятий розділ має назву «Перша передмова І. Франка до перекладу „Фауста“». Шостий досліджує «Співробітництво Франка в „Prawdzie“ Свєнтоховського», яке розпочалося дописом «Z Czervonej Rusi» в № 6 за 1884 під псевдонімом «Мирон». У сьомому комплексно висвітлено листовні контакти з відомою польською письменницею («Еліза Ожешко і Іван Франко у взаємному листуванні»). «Стаття І. Франка „Українські партії в Галичині“, що була написана для петербурзького тижневика „Kraj“ як оцінка політичного життя наддністрянських українців у той час, у викладі Возняка розглядається як автобіографічний документ, бо Франко тут говорить про свою участь у народовецькому „Ділі“, про Івана Белея, редактора „Світу“, та інших молодих співробітників цього журналу». Дев'ятий розділ — «Незакінчена повість Франка», — побудований на матеріалах статті Возняка 1929 під назвою «„Не спитавши броду“, невикінчена повість Франка». Десятий — «Участь Франка у „Веселці“». Матеріали цієї збірки уклала студентська українська громада Києва, прозові статті тут чергуються з піснями та найкращими віршами Шевченка й інших новочасних поетів. У цій збірці надрукований вірш Франка «Наймит». Одинадцятий розділ досліджує життя Целіни Журовської, що була прототипом героїні цього твору («З історії „Леля і Полеля“»). Дванадцятий — «Рядки доповіді І. Франка про російську літературу». Тринадцятий — «Стаття І. Франка „Формальний і реальний націоналізм“». Наступний — «Тюремні чернетки Івана Франка». У п'ятнадцятому («До історії тексту п'єси Івана Франка „Украдене щастя“») Возняк детально розглядає історію подання драми Франка на часописний конкурс та публікує документи про оцінки журі, зокрема, Ом. Огоновського («У автора талант драматичний, але в характеристиці дійових осіб проявляється тенденція радикальна. Такі особи з неморальними прикметами годі виставляти на сцені») та Є. Олесницького («… драма повна живої акції, найкращі частини її — це процеси психологічні дійових осіб, які переведені природно і з глибоким знанням людської душі. Під сценічним оглядом не можна цій драмі нічого закинути. Вона написана з знанням сцени і безперечно буде будити ефект в представленню». Системним, але, на жаль, невикінченим є розділ «З діяльності Івана Франка як фольклориста». У сімнадцятому («Франко як дослідник і історик української літератури») Возняк розглядає діяльність Франка у трьох ракурсах: а) система історії української літератури у Франка; б) праці Франка про фольклор; в) від критика й дослідника літератури до її історика. Завершує збірник розділ «Поезія Шевченка в німецьких перекладах Франка». Остання з черги франкознавча книга Возняка, що була опублікована через чотири роки після його смерті, має назву «Велетень думки і праці» (К., 1958. 401с.). Публікації Твори М. Возняка на Чтиві. Vozniak, Mykhalo, 1881–1954 — книги М. Возняка в Інтернет-архіві. Історія української літератури. Т. 1 : До кінця XV віку: (з 53 іл.). — У Львові: Накладом Т-ва «Просвіта», 1920. — 344 с. : іл. — (Загальна бібліотека «Просвіти» ; ч. 1). Історія української літератури. Т. 2 : Віки XVI—XVIII, ч. 1: (з 46 іл.). — Львів: Накладом Т-ва «Просвіта», 1921. — 416 с. : іл. — (Загальна бібліотека «Просвіти» ; ч. 4). Історія української літератури. Т. 3 : Віки XVI—XVIII, ч. 2: (з 54 іл.). — У Львові: Накладом Т-ва «Просвіта», 1924. — IV, 564 с. : іл. — (Загальна бібліотека «Просвіти» ; ч. 5). Початки української комедії (1619—1819) / Михайло Возняк. — Львів: Вид. «Всесвіт. б-ки», 1919 (обкл. 1920). — 251 с. — (Всесвітня бібліотека ; № 19). Наукова хроніка: стара укр. драма і новійші досліди над нею; ст. із Записок Наук. Тов. ім. Шевченка, т. 112 / М. Возняк. — Київ: б. в., 1911?. — С. 140–191. Возняк М. Старе українське письменство: вибір для серед. шк. / Михайло Возняк. — Львів: Накладом Укр. пед. т-ва, 1922. — 512 с. : іл., табл. І. Франко «Лель і Полель», сучасна повість / М. Возняк // Твори, т. ХХХ. — Київ, 1929. — 312 с. «Громадський друг» (1878–1928) / М. Возняк // Червоний шлях. — Харків, 1929. — № 4. — С. 128—155. Від автора — передмова до збірника «З життя і творчості Івана Франка». — Львів. «Гутак». Недрукований початок повісті Івана Франка / М. Возняк // За сто літ. — Харків — Київ, 1929. — Кн. 4. — С. 201—224. «З акордів ненависті» Івана Франка / М. Возняк // І.Франко, Зб. IV, ЛДУ. — Львів, 1955. «На вершку» Івана Франка. Кілька хвиль з життя людей «нічо не зробивших». Оповідання / М. Возняк // За сто літ. — Харків — Київ, 1928. — Кн. 2. — С. 251—272. «Не спитавши броду» (Невикінчена повість І.Франка) / М. Возняк // Діло. — Львів, 1929. — № 99 "Про джерела Франкової п'єси «Учитель» — стаття. — Львів. «Слово полку Игоревъ» в переспіві І. Франка (1873 р.) / М. Возняк // І.Франко. Статті і матеріали, Зб. ІІІ, ЛДУ, 1952. — С. 5-6. «Терен у нозі». Надрукована поема І. Франка / М. Возняк // За сто літ. — Харків — Київ, 1927. — Кн. 1. — С.266-273. Zycie i tworczoscwielkiegopoety (Івана Франка) / М. Возняк // CzerwonySztandart. — Львів, 1946. — № 106 Автобіографії його і особистий листок по обліку кадрів. — Львів, 1939–1940. Автобіографічний документ І.Франка з 1892 р. / М. Возняк // Новий час. — Львів, 1938. — № 15. Автобіографічний елемент в оповіданні Франка «На дні»/ М. Возняк // Рад. літ. — Київ, 1940. — Кн. 5-6. — С. 73-153. Апокрифи і легенди з українських рукописів зібрав і упорядкував др. І. Франко / М. Возняк. ‒ Львів: «Літературно-Науковий Вісник»,1910. — Т. 5. — кн. 12. — С. 630—631. *В десятилітні роковини смерті Ів. Франка / М. Возняк // Календар т-ва «Просвіта» на 1926. — Львів. — С. 195–198. Велетень праці і думки. Монографія. — Львів, 1951-52. — 1020 л. (Чорновий автограф з поправками чорнилом і кольоровим олівцем). — Воз. 21 / п. 7. Виборче беззаконня проти І. Франка / М. Возняк // І.Франко, Зб. І, ЛДУ. — Львів, 1948. — С. 65-87. Викриття реакційної суті християнської моралі в «Легенді про святого Маріна» Івана Франка / М. Возняк // І. Франко. Статті і матеріали, Зб. ІІІ, ЛДУ, 1952. — С. 25-30. Вимоги Франка від української літератури / М. Возняк // Література і мистецтво. — Львів, 1941. — № 1. — С. 36-39. До генези й розуміння Франкової поеми «Похорон» / М. Возняк // Діло. — Львів, 1934. — № 138, 140—143, 146—147. До джерел Франкового «Похорону» / М. Возняк // Радянська Література. — Київ, 1941. — Кн. 3. — С. 209—220. До діяльності Михайла Комарова / М. Возняк // Життя і революція. — Київ, 1928. — № 5. — С. 12-46. До зв'язків М. М. Коцюбинського з Галичиною / М. Возняк // Записки історичного та філологічного факультетів ЛДУ, 1940. — Т.1. — С. 149—202. До історії видань творів Івана Франка / М. Возняк // І. Франко, Зб. ІІ, ЛДУ. — Львів, 1949. — С. 223—224. До історії тексту «Украдене щастя» І. Франка / М. Возняк // Рад. Львів. — Львів, 1945. — № 2-3. — С. 46-57. До поглядів Івана Франка на українську літературу / М. Возняк // Життя і революція. — Київ, 1926. — № 9. — С. 42-50. До початків спів робітництва Івана Франка в «Зорі». (Шість листів І.Франка до Омеляна Партицького) / М. Возняк // Культура. — Львів, 1924. — № 2. — С.105-118. До публіцистичної діяльності І. Франка в рр. 1879—1883 / М. Возняк // За сто літ. — Харків — Київ, 1929. — Кн. 4. — С. 225—268. До соціалістичного світогляду Ів. Франка / М. Возняк // Зб. «Іван Франко». — Київ, 1926. — С. 125—179. До статей Франка про німецькулітературу // «Львівські вісті», 1942. — Ч. 95, 96. — С. 2 До статей Франка про німецьку літературу / М. Возняк // «Львівські вісті», 1942. — ч.95-98. До тексту повісті Франка "Борислав сміється. Стаття. — Львів, 1940-ві. — 11 л. / Воз. 67, п.18. До теми «Іван Франко популяризатор передової російської літератури / М. Возняк // І. Франко, Зб. IV, ЛДУ. — Львів, 1955. — С. 224—225. До фольклорних занять Івана Франка / М. Возняк // І.Франко, Зб. І, ЛДУ. — Львів, 1948. — С. 15-39. Еліза Ожешко й Іван Франко у взаємному листуванні / М. Возняк // Літературна критика. — Київ, 1940. — Кн. 6. — С. 27-41. Енгельс у Франковому перекладі / М. Возняк // Культура. — Львів, 1926. — № 4-9. — С. 91. Епізоди культурних зносин галицької і російської України в І половині ХІХ в. / М. Возняк. — „Записки Укр. Науков. Т-ва в Києві“, 1914. — Т. 13. — С. 53-142. Життя і значення Івана Франка / М. Возняк. — Львів, 1913. — 40 с. Журнальні плани Франка в рр. 1884-86 / М. Возняк // Україна. — Київ, 1927. — Кн. 3. — С. 17-88. З галицького життя перед 50-ма роками. Франко в „Правді“ Свєнтоховського / М. Возняк // Календар для всіх. — Львів, 1939. — С. 118—126. З діяльності І.Франка як етнографа (В 10 річницю смерті) / М. Возняк // Первісне громадянство. — Київ, 1928. — Кн. 1. — С. 145—163. З життя й діяльності Івана Франка в рр.. 1881—1884 (його листи до Івана Белея) / М. Возняк // Культура. — Львів, 1925. — № 1. — С. 53-68; № 2. — С.43-77. З життя і творчості Івана Франка / М. Возняк // Вид. АН УРСР. — Київ, 1955. — 304 с. З листів Корнила Устияновича до Франка / М. Возняк // Новий час. — Львів, 1938. — № 32-34 (Літ.-наук. додаток). З невикінченої повісті Франка „Не спитавши броду“ / М. Возняк // Червоний шлях. — Х.,1927. — № 1. — С. 5-54. З недрукованих поезій Франка / М. Возняк // Глобус. — Київ, 1926. — № 14. — С.296. З недрукованих поезій Франка / М. Возняк // Світ. — Львів, 1925. — № 5. З недрукованих творів Івана Франка М. Возняк // Культура. — Львів, 1925. — № 4. — С. 2-18. З недрукованої Франкової лірики 80 рр. ХІХ ст. / М. Возняк // Світ. — Львів, 1926. — № 11-12. — С. 3-4. З ненадрукованих творів Івана Франка. І. Франко. „Історія товпки солі“. Поема, посвячена пам'яті батька мого, Яця Коваля / М. Возняк // Культура. — Львів, 1925. — № 5. — С. 72-94. З нових матеріалів про І.Франка / М. Возняк // Україна. — Київ, 1946. — № 10. — С. 25-26. З першого заарештувань І.Франка / М. Возняк // Нові шляхи. — Львів, 1931. — № 1. — С. 53-58 (наукова студія); № 2. — С. 176—182. З початків реалізму І. Франка / М. Возняк // І.Франко, Зб. ІІ, ЛДУ. — Львів, 1949. — С. 207—211. З приводу двадцятиліття „Кобзаря“ в редакції В. Доманицького / М. Возняк // За сто літ. — Харків — Київ, 1930. — Кн. 5. — С. 272—304. Зв'язки Павла Арсеновича Грабовського з Західною Україною / М. Возняк // Наукові записки Львівського державного університету, 1946. — Т. ІІІ, серія філологічна, в. І. — С. 3-71. Знайдений початок листа І. Франка до М. Драгоманова 1881 р. / М. Возняк // І.Франко, Зб. ІІ, ЛДУ. — Львів, 1949. — С. 227—230. И. Франко и Лев Толстой / М. Возняк // Львов. Правда. — Львов, 1946. — № 68. Иван Франко в борьбе с Ватиканом — злейшим врагом славянских народов / М. Возняк // Правда. — Львов, 1953. — № 202. Иван Франко о русской литературе / М. Возняк // Львов. Правда. — Львов, 1946 — № 204 Искры разгоревшегося пламени / М. Возняк // Сов. Україна. — Київ, 1940. — № 212. І. Франко про Л. Толстого / М. Возняк // Літ. газета. — Київ, 1945. — № 2. І. Франко. Пісня і праця / М. Возняк // Вибір оповідань і поезій. — Львів, 1926. — С.174. Іван Липа й Франко / М. Возняк // Новий час. — Львів, 1937. — № 118. Іван Франко — популяризатор передової російської літератури / М. Возняк. — Київ: АН УРСР, 1953. — 58 С. Іван Франко „Іригація“ / М. Возняк // Життя і революція. — Київ, 1927. — № 6. — С. 289—306. Іван Франко в 1883—1884 рр. про польське питання / М. Возняк // Дослідження з мови та літератури, Наук. Зап. Л. Філ. АН. — Київ, 1954. — Т. ІІІ. — С. 3-15. Іван Франко в автобіографічних висловах / М. Возняк // Жовтень. — Львів, 1951. — № 4. — С. 75-84. Іван Франко в боротьбі з Ватиканом, як лютим ворогом слов'янських народів / М. Возняк // Наук. Зап. Л. Філ. АН. — Київ, 1953. — Т. 1. — С. 37-47. Іван Франко в добі радикалізму/ М. Возняк // Україна. — Київ, 1926. — Кн.6. — С. 115—163. Іван Франко з нагоди ювілею сорокалітньої літературної праці / М. Возняк. — Львів: Ілюстрований народний календар т-ва „Просвіта“, 1913. — С. 49-67. Іван Франко і баденівські вибори 1897 року / М. Возняк // І. Франко, Зб. IV, ЛДУ. — Львів, 1955. — С. 46-74. Іван Франко під час виборів 1897 р. / М. Возняк // В. Укр. — Львів, 1951. — № 44. Іван Франко про Карпенка-Карого / М. Возняк // Вільна Укр. — Львів, 1945. — № 178. Іван Франко про Лесю Українку / М. Возняк // Літ. газета. — Київ, 1946. — № 9. Іван Франко та Андрій Чайковський / М. Возняк // Краківські вісті, 1942. — ч.109-118. Іван Франко у виданнях, редагованих Лукичем (за листуванням В.Лукича з І.Франком) / М. Возняк // Радянська література. — Київ, 1940. — Кн. 7. — С. 188—216. Іван Франко. Гуцульський король (першодрук) / М. Возняк //„І.Франко“ Зб. І, ЛДУ. — Львів, 1948. — С. 5-14; Рад. Львів, 1949. — № 8. — С. 6-12 Іван Франко. Северин Гощинський — поет-герой / М. Возняк // Новий час. — Львів, 1936. — № 82. Із посмертної поетичної спадщини Ів. Франка / М. Возняк // Культура. — Львів, 1926. — № 4-9. — С. 20-44. Подав М. Возняк. Із страху перед життєвою небезпечністю. Коли розходились Іван Франко і Ольга Білинська / М. Возняк // Назустріч. — Львів, 1937. — № 11. Листи Івана Франка до В. Левицького / М. Возняк // Україна. — Київ, 1927. — Кн. 5. — С. 99-105. Листи Івана Франка до Климентії Попович / М. Возняк // І.Франко. Статті і матеріали, Зб. ІІІ, ЛДУ, 1952. — С. 54-66. Листування І. Франка і М. Драгоманова / М. Возняк // Книга „Матеріали для культури й громадської історії Західної України“. — Київ, 1928. — Т. 1. — 508 С. Матеріали до життєпису Франка (З додатком двох недрукованих його автобіографій) / М. Возняк // За сто літ. — Харків — Київ, 1927. — Кн. 1. — С. 166—186. На порозі студій над Іваном Франком / М. Возняк // Діло. — Львів, 1925. — № 118. Нариси про світогляд Івана Франка / М. Возняк // ЛДУ. — Львів, 1955. — 194 с. Невідомий голос І.Франка в університетській справі / М. Возняк // Краківські вісті, 1942. — ч.148. Невідомий голос Івана Франка в університетській справі // Краківські вісті, 1942. — Ч.148. — С.3-4. Недокінчена друком праця І.Франка з історії українського театру / М. Возняк // Річник українського театрального музею. — Київ, 1930. — Т.1. — С. 41-75. Недокінчена Франкова трилогія / М. Возняк // Новий час. — Львів, 1938. — № 21-23 (Літ.-наук. вісник). Недопущення Івана Франка до доцентури у Львівському університеті / М. Возняк // „І. Франко“, Зб. І, ЛДУ. — Львів, 1948. — С. 43-63; журнал Рад. Львів, 1949. — № 8. — С. 34-40; Недрукована поема Франка „Св. Валентій“ / М. Возняк // Червоний шлях. — Харків, 1926. — № 9. — С. 5-40. Недрукована стаття І.Франка. Іван Франко „Формальний і реальний раціоналізм“ (Кілька уваг про ІХ і Х випуск „Правди“) / М. Возняк // Назустріч. — Львів, 1936. — № 11. Недруковані поезії Франка / М. Возняк // Глобус. — Київ, 1926. — Ч. 13. — С. 178 Незакінчена трилогія Івана Франка „Чорна хмара“ / М. Возянк // Рад. Літ. — Київ, 1940. — № 11-12. — С. 333—342. Нездійснена мрія І. Франка / М. Возняк // Вільна Укр. — Львів, 1945. — № 174. Німецька доповідь Франка для Шведа про Україну / М. Возняк // «Львівські вісті», 1942. — ч.133-136 і оправлення похибок ч.138. Німецька доповідь Франка для шведа про Україну // «Львівські вісті»,1942. — № 133—136. Нові рядки Івана Франка про російську літературу / М. Возняк // Література і мистецтво. — Київ, 1945. — № 4; В. Укр. — Львів, 1945. — № 44. Пам'яті Івана Франка. Опис життя, діяльності й похорону / М. Возняк. — Відень,1916. — 92 с. Паспорти видані австрійськими та німецькими органами влади Перша любов Івана Франка / М. Возняк // Календар Українського Народного Союзу на 1927 р., Jersey City N. V. — С. 35-55. Перше видання „Кобзаря“ / М. Возняк // Жовтень. — Львів, 1955. — № 3. — С. 93-97. Першодруки Лесі Українки / М. Возняк // Літ.-критичний збірник ЛДУ. — Львів,1951. — С. 20-51. Писатель-учений / М. Возняк // Сов. Україна. — Київ, 1941. — № 123. Початок „Пісні про Нібелюнгів“ у переспіві Франка // «Львівські вісті», 1942. — № 264-266. Початок пісні про Нібелунгів в переспіві Франка / М. Возняк // «Львівські вісті», 1942. — ч.264-266. Про принципи видавання творів І. Франка / М. Возняк // Вісник АН УРСР. — Київ, 1951. — № 7. — С. 48-60. Розділ Марксового „Капіталу“ в перекладі І. Франка / М. Возняк // Культура. — Львів, 1926. — № 4-9. — С. 54-90. Свідоцтво зрілості, видане Львівською академічною гімназією. — Львів, 1904. — 2арк. — Воз.688 / п.160. Спроба відбудови незакінченої повісті Івана Франка „Не спитавши броду“ / М. Возняк // Червоний шлях. — Харків, 1929. — № 1. — С. 5-33; № 2. — С. 5-22. Степан Смаль-Стоцький і Франко / М. Возняк // Новий час. — Львів, 1938. — № 33-38 (Літ.-наук. вісник). Титан праці. Життя і творчість І.Франка / М. Возняк // В. Укр. — Львів, 1946. — 93 с. Тринадцять листів Івана Франка до Ол. Кониського / М. Возняк // Життя і революція. — Київ, 1927. — № 4. — С. 84-98; № 5. — С. 233—242. Тюремні чернетки Івана Франка / М. Возняк // Вітчизна. — Київ, 1946. — № 5. — С.175-185. Участь Франка в літературній збірці „Веселка“ / М. Возняк // Новий час. — Львів, 1939. — № 21 (Літ.-наук. додаток). Франків „Рябина“ / М. Возняк // Записки історичного та філологічного факультетів ЛДУ, 1940. — Т.1. — С. 203—223. Франків розрив з польською пресою / М. Возняк // Світ. — Львів, 1926. — № 11-12. — С. 4-9. Франко і Лисенко / М. Возняк // Вільна Укр. — Львів, 1945. — № 58. Франко і Шевченко / М. Возняк // Вісті АН УРСР. — Київ, 1946. — № 3. — С.26-30.(в бібліотечному списку зазначено 1941). Франко І. Панські жарти. Поема з останніх часів панщини, четверте доповнення / М. Возняк. — Львів: Неділя, 1912. — № 4. Рецензія. Франко по партії серед галицьких українців перед 50-ма роками / М. Возняк // Діло. — Львів, 1935. — № 120—122, 124, 127, 128 і 131. Франко про „Тополю“ Шевченка // Львівськівісті, 1942. — Ч. 86. — С. 2. Франко та його батько / М. Возняк // Життя і Знання. — Львів, 1937. — № 5. — С.130-132. Франко у виданні „Українського Педагогічного Товариства“ / М. Возняк // Українська трибуна. — Варшава, 1922. — № 37 Франко як дослідник і історик української літератури / М. Возняк // Укр. літ. — Київ,1945. — № 3. — С.92-111. Франко. Твори / М. Возняк. — Київ, 1941. — Т.ІІ(503 с.)-ХІІ (423 с.) Франкова переробка драми Кальдерона / М. Возняк // І. Франко, Зб. ІІ, ЛДУ. — Львів, 1949. – С. 149—152. Франкова популяризація соціалістичної програми з 1881 р. / М. Возняк // Культура. — Львів,1924. — № 2 (грудень). — С. 92-104. Франкова стаття з 1905 р. в польсько-українській справі / М. Возняк М. // Діло. — Львів, 1928. — № 254—256. Франкові „Три князі на один престіл“ / М. Возняк // Діло. — Львів, 1929. — № 182. Франкові вісти з краю Ботокудів / М. Возняк // Вікна. — Львів, 1932. — № 9. — С. 26-48. Хто автор „Слова від видавництва“ до Франкового перекладу „Мертвих душ“ Гоголя? / М. Возняк // Дослідження з мови та літератури, Наук. Зап. Л. Філ. АН. — Київ, 1954. — Т. ІІІ. — С. 75-79. Хто спричинив арештування Франка й товаришів 1877 р.? / М. Возняк // Життя і знання. — Львів, 1936. — № 5. — С. 134—136. Чайковський і Франко / М. Возняк // Новий час. — Львів, 1935. — № 182—189, 191, 192 і 202—204. Шевченко в німецьких перекладах Франка / М. Возняк // Зб. „Шевченко“. — Харків, 1930. — річник ІІ. — С. 205—220. Шум за вплив Анценгрубера на Франка // «Львівські вісті», 1942. — № 283-285. Шум за вплив Анцингрубера на Франка / М. Возняк // «Львівські вісті», 1942. — ч.283, 284, 285. Юнацька драматична картина Франка „Послідній крейцар“. Драматичний образ в одній дії / М. Возняк // Вікна. — Львів, 1932. — № 7-8. — С. 35-54. Як дійшло до першого жіночого альманаха / М. Возняк. — Львів, 1937. — 88 с. Павло Грабовський і Іван Франко / М. Возняк // І. Франко, Зб. IV, ЛДУ. — Львів, 1955. — С. 25-45. Свідоцтво уродження і хрещення, видане парафією в Вільках Мазовецьких, 1905, 1923. — 2 арк. — Воз. 4 / п. 1 Бібліографія його наукових робіт (40-50 рр. ХХ ст.). — 65 арк. — Воз. 3. Галицькі граматики української мови першої половини XIX ст. / написав Михайло Возняк. — У Львові : Накладом наук. т-ва ім. Шевченка, 1911. — 340 с. — (Студії і матеріали до історії української філології). Українські пісні в польських виданнях XVII ст. : (відбитка з ”Записок Наук. т-ва ім. Шевченка”, т. CLC) / Михайло Возняк. – Львів : Друк. Наук. т-ва ім. Шевченка, 1937. – 28 с. Українсько-руський архів. Вип. 3 : Матеріали до історії української пісні і вірші : тексти й замітки / видає Михайло Возняк. ; Наук. т-во ім. Шевченка, Іст.-філос. секція. — Львів : З друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1925. — 481-589, 2 с. Українсько-руський архів. Т. 9 : Матеріали до історії української пісні і вірші : тексти й замітки, вип. 1 / видає Михайло Возняк / Наук. т-во ім. Шевченка, Іст.-філос. секція. — Львів : З друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1913. — 240 с. Українсько-руський архів. Вип. 2 : Матеріали до історії української пісні і вірші : тексти й замітки / видає Михайло Возняк; Наук. т-во ім. Шевченка, Іст.-філос. секція. — Львів : З друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1914. — 241-480 с. Кирило-Мефодіївське Братство / написав Михайло Возняк. — Львів : Накладом фонду ”Учітеся, брати мої”, 1921. – 238 с. – (Учітеся, брати мої! ; ч. 3). Возняк М. Титан праці / М. Возняк. — Львів : Вільна Україна, 1946. — 93 с.

Примітки Джерела Вальо М. А. Академік М. С. Возняк і книга // Формування і використання бібліот. фондів. — К., 1984. Возняк Михайло. Недрукована автобіографія Володимира Шашкевича. — Львів : З друк. І. Айхельбергера, 1911. — 29 с. Возняк Михайло Степанович : облікова картка депутата Верховної Ради УРСР // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 3, арк. 94–95. Возняк Михайло Степанович // Борці за возз’єднання : біографічний довідник / Ю. Сливка (керівник) та ін. — Львів : Каменяр, 1989. — С. 57. — Гонтар П. Вчений каменярської снаги // Українське літературознавство. — 1981. — Вип. 36. Мишанич О. В. Возняк Михайло Степанович // Нечиталюк М. Ф. Невтомний трудівник науки // Жовтень. — 1959. — № 11. Пачовський Т. І., Шуст Я. І. Праці M. С. Возняка про життя і творчість І. Франка. Бібліографічний покажчик. // Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5. — Л., 1956. Список депутатів Верховної Ради УРСР першого скликання, обраних 26 червня 1938 року // ЦДАВО України, ф. Р-1, оп. 31, спр. 2, арк. 37. Список депутатів, обраних у Верховну Раду УРСР // Вісті Рад депутатів трудящих УРСР. — 1940. — № 72 (5861). — 28 березня. — С. 1. Франко 3. Т. Возняк Михайло Степанович // «Честь праці!»: Академік Михайло Возняк у спогадах та публікаціях / М. Ф. Нечиталюк; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. Ін-т франкознавства. — Л., 2000. — 424 c. Янковська О. В. Возняк Михайло Степанович // Абашина В., Вороновська І. Просвітянська діяльність М. Возняка / В. Абашина, І. Вороновська // Академік М. Возняк і розвиток української національної культури. Тези. Наукові читання. — Львів. — 20 березня. — 1990. — 105с. Академік М.Возняк і розвитокукраїнськоїнаціональноїкультури // Тези. Науковічитання. — Львів. — 20 березня. — 1990. — 105 с. Боднар Л. М. Возняк — рецензент творів Івана Франка / Л. Бондар //Академік М.Возняк і розвиток української національної культури. Тези. Наукові читання. — Львів. — 20 березня. — 1990. — 105 с. Бурляй Ю. Основи літературно-художньої критики / Ю. Бурляй — К.: Вища школа, 1985. — 246 с. Вальо М. Академік М. С. Возняк і книга / М. Вальо // Формування і використання бібліотечних фондів. − К.: Наукова думка, 1984. — 159 с. Вальо М. Іван Франко: бібліографічна спадщина: збірник вибраних праць і матеріалів / М. Вальо. — Львів, 2008. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник // За наук. Ред.. Олександра Галича. — Київ: Либідь, 2001. — С. 10-12. Гнатюк М. Іван Франко і проблеми теорії літератури: навч. посіб. / М. Гнатюк. — К. : ВЦ „Академія“, 2011. — 240 с. (Серія „Альма-матер“). Гнатюк М. Давня література в інтерпретації М. Возняка / М. Гнатюк // Академік М.Возняк і розвиток української національної культури. Тези. Науковічитання. — Львів. — 20 березня. — 1990. — 105 с. Гнатюк М. Історія української літературної критики (ХІХ — початок ХХ ст.) / М. Гнатюк. — Львів-Брно, 2013. — 180 с. Гнатюк М. Михайло Возняк і його „Історія української літератури“ Вступ.ст. / М. Гнатюк // Возняк М. С. Історія української літератури: У 2 кн. — 2-е вид., випр. — Львів: Світ, 1992. — Кн.1. — С. 3-30. Гнатюк М. Михайло Возняк як історик української літератури / М. Гнатюк // Дивослово, 2009, № 7/8. — С. 57-61. Голод Р. Штрихи до генези Франкової повісті „Boa constrictor“ / Р. Голод // Українське літературознавство, 2012. — Вип. 76. — С. 10-19. Гонтар П. та ін.. Вчений каменярської снаги / П. Гонтар // Українське літературознавство. — Львів, 1981. — Вип. 36. Гринів Є. У боротьбі з носіями темряви / Є. Гринів // Жовтень № 1, 1983. — С. 82-87. Грицюта М.Українська літературна енциклопедія: в 5 т. / Ред-кол: І. О. Дзеверін та ін. — К. : Голов. ред. УРЕ ім. М. П. Бажана, 1988. — Т. 1. — С. З45. Гром'як Р. Історія української літературної критики (від початків до кінця ХІХ століття). Посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів / Р. Гром'як. — Тернопіль: Підручники і посібники, 1999. — 224 с. Гуменюк М. Українські бібліографи XIX — початку XX століття: нариси про життя і діяльність / М. Гуменюк. — Харків, 1969. Денисюк І. Академік з легенди / І. Денисюк // Українське літературознавство, 2006. — Вип. 68. — С. 402—424. Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці: У трьох томах, 4 книгах. — Львів, 2005. — Т. 2. Денисюк І. М. Возняк — фундатор українського франкознавства / І. Денисюк // Академік М.Возняк і розвиток української національної культури. Тези. Наукові читання. — Львів. — 20 березня. — 1990. — 105 с. Денисюк І. Патріот і жрець науки / І. Денисюк // Академік М. Возняк і розвиток української національної культури. Тези. Наукові читання. — Львів. — 20 березня. — 1990. — 105 с. Денисюк І. Про принципи видання творів І. Франка / І. Денисюк // Вісник АН УРСР. − Київ, 1951. − С. 48-60. Денисюк І. Проблеми франкознавства в науковій спадщині М. Возняка / І. Денисюк // Академік М. Возняк і розвиток української національної культури. Тези. Наукові читання. − Львів, 1990. – 105 с. Денисюк І. Франкознавство у Львівському університеті / І. Денисюк // Літературознавчі та фольклористичні праці: У трьох томах, 4 книгах. — Львів, 2005. — Т. 2. — С. 259—265. Енциклопедія Українознавства: в 11т. — Львів: НТШ, 1993. — Т.1. — С. 301. Іванюк Б. Метафора і літературний твір: структурно-типологічний, історико-типологічний та прагматичний аспекти дослідження (на матеріалі російської літератури): автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук. — Київ, 1999. – 32 с. Касперський Е. Література. Теорія. Методологія / Е. Касперський // Література. Теорія. Методологія: Пер. зпольск. С. Яковенка. / Упор. і наук. ред. Д. Уліцької. — К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія“, 2006. — С. 20. Клебан Л. Наукова та громадська діяльність Михайла Возняка (1881–1954) / Л. Клебан. — Автореферат на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — Львів — 2010. — 17 с. Клебан Л. Наукова та громадська діяльність Михайла Возняка (1881–1954): автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук / Леся Осипівна Клебан: Національна академія наук України, інституту країнознавстваім. І. Крип'якевича, інститут народознавства. − Львів, 2010. — 190 с. Клебан Л. Наукова та громадська діяльність Михайла Возняка в роки другої світової війни / Л. Клебан // Українське літературознавство. — Львів, 2011. — Вип. 73. — С. 228−235. Кознарський Т. М. Возняк на сторінках щорічника „Іван Франко. Статті і матеріали“/ Т. Кознарський // Академік М.Возняк і розвиток української національної культури. Тези. Наукові читання. — Львів. — 20 березня. — 1990. — 105 с. Корнійчук В. М. Возняк у колі наукових інтересів І.Франка / В. Корнійчук // Академік М. Возняк і розвиток української національної культури. Тези. Наукові читання. — Львів. — 20 березня. — 1990. — 105 с. Легкий М. Голос у діалозі генерацій (Михайло Возняк в оцінці Івана Франка) / М. Легкий // Українське літературознавство. — Львів, 2010. — Вип. 69. − С. 202—208. Лесин В. Мій учитель / В. Лесин // Академік М. Возняк і розвиток української національної культури. Тези. Наукові читання. − Львів, 1990. — 105 с. Лесин В. Мій учитель / В. Лесин // Академік М. Возняк і розвиток української національної культури. Тези. Наукові читання. — Львів. — 20 березня. — 1990. — 105 с. Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова / редкол.: І. Вакарчук, Я. Ісаєвич (співголови) та ін. — Львів, 2006. — 560 с. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. — К. : Видавничий центр „Академія“, 2007. — Т. 2. — 624 с. Літературознавча енциклопедія: У двохтомах. Т. 1 / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — К. : ВЦ „Академія“, 2007. — С. 575. Мельник Я. „…Чого ще не згриз зуб часу“: українські рукописні збірники в науковій спадщині Михайла Возняка» / Я. Мельник // Українське літературознавство, 2011. — Вип. 73. — С. 223. Мельник Я. Студії поетичної творчості Івана Франка в науковій спадщині М.Возняка / Я. Мельник // Академік М.Возняк і розвиток української національної культури. Тези. Наукові читання. — Львів. — 20 березня. — 1990. — 105 с. Микитюк В. «Український інтелігент старої дати» (До 130-річчя з дня народження Михайла Возняка) / В. Микитюк // Дивослово. — К., 2011. — Число 10. — С. 52-56. Микитюк В. Періодизація історії української літератури у синтезах Омеляна Огоновського та Михайла Возняка / В. Микитюк // Українське літературознавство, 2010. — Вип. 69. — С. 168 Міщенко Л.Син народу / Л. Міщенко // Академік М. Возняк і розвиток української національної культури. Тези. Наукові читання. — Львів. — 20 березня. — 1990. — 105 с. Мороз М. Бібліографія наукових праць академіка М. С. Возняка / М. Мороз–Львів, 1987. Передмова Ф. М. Неборячок Мороз М. Визначний франкознавець: До 100-річчя з дня народження М. С. Возняка / М. Мороз // Радянське літературознавство. — Львів, 1981. — № 10. — С.60-66. Мороз М. З юності окрилений / М. Мороз // Літературна Україна. — К., 1981. — 9 жовтня. — С. 4 Мороз М. Невтомний трудівник науки / М. Мороз // Жовтень, 1981. — № 10. — С. 137 Нечиталюк М. «Честь праці!»: Академік Михайло Возняк у спогадах та публікаціях / М. Нечиталюк. — Львів, 2000. — 424 с. Нечиталюк М. Післяслово / М. Нечиталюк // Возняк М. Історія української літератури. Львів,1994. — Кн. 2. — С. 539−543. Особисті архівні фонди відділу рукописів. Анотований покажчик // Ред. В.Трипачук — Львів: ЛНБ,1995. — 271 с. Пастух Т. Франкознавчі здобутки Івана Денисюка (передмова) / Т. Пастух // Невичерпність атома. — Львів, 2001. — С. 3-13. Пастух Т. Чого вчить франкознавча школа професора Івана Денисюка / Т. Пастух // Українське літературознавство, 2006. — Вип. 68. — С. 425—434. Пачовський Т., Шуст Я.Праці M. С. Возняка про життя і творчість І. Франка. Бібліографічний покажчик / Т. Пачовський, Я. Шуст // Іван Франко. Статті і матеріали. — Зб. 5. — Львів, 1956. Просалова В.Принципи літературознавчих досліджень М. Возняка / На матеріалі праць про І.Франка / В. Псалова // Академік М.Возняк і розвиток української національної культури. Тези. Наукові читання. — Львів. — 20 березня. — 1990. — 105 с. Сварник Г. Архів Івана Франка в інституті літературиім. Т. Г. Шевченка / Г. Сварник // Записки ЛНБ ім. В. Стефаника. Львів, 2006. С. 421 Федорак Н. Маркіян Шашкевич і його літературна творчість сьогодні / Н. Федорак // Вісник НТШ. Львів, 2011. № 45. С. 14-16 Франко З. Возняк Михайло Степанович / З. Франко // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000 * Франко І. Рецензія на видання: Михайло Возняк. Маркіян Шашкевич як фольклорист / І. Франко. — Львів, 1911. — Т. 29. — С. 249−257. Клебан Л.О. Михайло Возняк в останні роки життя (1945-1954): критика та переслідування академіка / Л.О.Колебан // Наук. зошити іст. ф-ту Львів. ун-ту. - 2016. - Вип. 17. - С. 322-340. Посилання * * Vozniak, Mykhalo, 1881-1954 — твори Михайла Возняка в Інтернет-архіві.

Мико́ла Фе́дорович Гамалі́я (, Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія — 29 березня 1949, Москва, СРСР) — мікробіолог і епідеміолог, почесний академік Академії Наук СРСР (з 1940 року), заслужений діяч науки (з 1934 року). Лауреат Сталінської премії (1943 рік). Походив з давнього українського козацького роду Гамалії. Життєпис Перші роки Микола Федорович Гамалія народився року в Одесі. Його дід, Михайло Леонтійович Гамалія, був лікарем, що написав у 1789 році монографію про сибірку. Микола Гамалія закінчив Новоросійський університет (нині — Одеський національний університет імені І. І. Мечникова) у 1880 році, а у 1883 році й Петербурзьку військово-медичну академію. Після навчання повернувся до Одеси, де почав працювати в лікарні Йосипа Йосиповича Мочутковського. Працюючи, одним з перших у Російській імперії почав розвивати вітчизняну бактеріологію. У 1885 році на конкурсній основі Миколу Гамалію обрали для відрядження до Парижа у лабораторію Луї Пастера для поглиблення досвіду в галузі бактеріології. Заснування першої бактеріологічної станції Приїхавши до Парижа протягом року він вивчав у лабораторії Луї Пастера сказ. Вивчивши метод приготування вакцини і методику вакцинації проти сказу, Гамалія повернувся в Одесу і незабаром почав вакцинувати піддослідних тварин, зокрема кролів, у новоствореній міській лабораторії, що її засновниками і керівниками були сам Микола Гамалія та Ілля Ілліч Мечников. Однак, це була лише лабораторія, основним завданням якої було здійснення науково-дослідної роботи. Саме в цих питаннях — практичного застосування вакцинації, М. Гамалія розходився в поглядах з Луї Пастером. На думку останнього, відкривати пункти вакцинації проти сказу в інших містах і державах було нераціональним, навіть небезпечним для самої ідеї вакцинації, адже недодержання суворої дисципліни у приготуванні вакцини здатне спричинити дискредитацію самої її ідеї, яка і без того піддавалася нищівній критиці. Крім того, французький вчений був переконаний, що ефект вакцинації не залежить від часу щеплення. Оскільки пастерівська лабораторія була єдиною в своєму роді, в Париж з'їздилися люди, що потерпали від сказу з усіх куточків Франції, а також з-за кордону. Причому невдовзі наочним став факт, що пізніші вакцинування не завжди дають результат, і статистика летальних випадків продовжувала рости, чим не забарилися скористатися противники Луї Пастера. Показовою є доля групи російських селян з містечка Білім Смоленської губернії Росії, які на самому початку травня 1886 року були покусані вовком, і на зібрані благочинні гроші (це зайняло деякий час) вирушили до Парижа, де 14 травня їм зробили вакцинацію. Із 19 провакцинованих троє загинули. В той же час до Парижа приїхало ще 16 чоловік із Росії (з Орловської та Володимирської губерній), укушених скаженими собаками. Всім їм було зроблено вчасне щеплення, і летальних випадків не було зареєстровано. Ці та подібні до них випадки привели Пастера не лише до розуміння того, що ураження через укуси вовків було сильнішим за ураження після укусів собак, але й спонукали до створення розгалуженої мережі пунктів вакцинації, що забезпечила б своєчасне щеплення проти сказу. У цьому ж році (1886) за сприяння Пастера М. Ф. Гамалія заснував разом з І. І. Мечниковим і Я. Ю. Бардахом першу в Російській імперії (і другу у світі) бактеріологічну станцію і вперше в Росії здійснив вакцинацію людей проти сказу. За перші 3 роки своєї діяльності Одеська станція зробила вакцинацію приблизно 1500 людям, які нагально потребували їх. Смертність становила близько 2,5 %, але з вдосконаленням методу знизилась до 0,61 %. У 1887 році активізувалась консервативна критика щодо Луї Пастера та його методів профілактики — його піддали жорсткій обструкції на засіданні Паризької медичної академії. У результаті було створено спеціальну комісію з перевірки пастерівського методу у Великій Британії на чолі з відомим професором Педжетом. Саме накопичений на цей час досвід роботи Одеської бактеріологічної станції та переконлива статистика її успішних вакцинувань дали змогу організувати впевнений захист новаторських ідеї бактеріологів. З неспростовними доказами ефективності вакцинації проти сказу на руках М. Гамалія виїхав до Англії, де виступив на засіданні комісії на захист Луї Пастера. Саме так протягом п'яти років Микола Гамалія, постійно перебуваючи між Парижем і Одесою, допомагав Пастеру у боротьбі з реакційними науковцями і набував неоціненного теоретичного і практичного досвіду. Практика вакцинації в Одесі, поглиблені наукові пошуки Миколи Федоровича Гамалії і його співробітника доктора Я. Ю. Бардаха дали підстави вченим повністю підтвердити принципи пастерівського методу. М. Гамалія писав: Подальша наукова і практична діяльність в Одесі (1892—1912 роки) У 1892 році, повернувшись до Росії, захистив докторську дисертацію «Етіологія холери з точки зору експериментальної патології» (опубліковано у 1893 році). З 1899 по 1908 роках був директором заснованого ним Бактеріологічного інституту в Одесі. У рамках його діяльності вивчав роль корабельних пацюків у поширенні хвороби, а протягом 1901—02 років керував протиепідемічними заходами під час спалаху чуми в Одесі — організував ефективну всеосяжну дератизацію. У наступні роки вів боротьбу з холерою на півдні Росії. У 1908 році першим довів, що епідемічний висипний тиф передають людям воші. Багато працював з профілактики різних тифів, холери, натуральної віспи, інших інфекційних захворювань. У 1910 році вперше обґрунтував значення дезінсекції з метою ліквідації епідемічного висипного тифу. Протягом 1910–13 років М. Ф. Гамалія видавав і редагував часопис «Гігієна і санітарія». Наукова кар'єра у Санкт-Петербурзі та Москві (1912—1949 рр.) У 1912 році М. Ф. Гамалія переїхав на постійне проживання і роботу до Санкт-Петербурга. Протягом 1912–1928 років керував Петербурзьким (Петроградським) інститутом імені Едуарда Дженнера, який займався вакцинацією проти натуральної віспи. За ініціативою М. Ф. Гамалії і за допомогою розробленого ним методу приготування віспової вакцини у 1918 році в Петрограді влада ввела загальне віспощеплення, потім прийняте по всій країні, згідно з декретом від 10 квітня 1919 року, підписаного Леніном. У 1918–19 роках М. Ф. Гамалія вивчав методи приготування вакцини від висипного тифу. Протягом 1930–1938 років М. Ф. Гамалія — науковий керівник Центрального інституту епідеміології і мікробіології в Москві (цей заклад на сьогодні носить його ім'я). З 1938 року до кінця життя М. Гамалія професор кафедри мікробіології 2-го Московського медичного інституту, а з 1939 року — завідувач лабораторією інституту епідеміології та мікробіології АМН СРСР. З 1939 року М. Ф. Гамалія — Голова, згодом — Почесний голова Всесоюзного товариства мікробіологів, епідеміологів та інфекціоністів. Протягом останніх років життя вчений розробляв питання загальної імунології, вірусології, вивчав грип (у 1942 році ним представлений метод профілактики грипу шляхом обробки слизової оболонки носа препаратами олеїнової кислоти), інтенсивно опрацьовував проблему специфічного лікування туберкульозу. Микола Федорович Гамалія помер у Москві 29 березня 1949 року. Укрпошти, присвячений М. Гамалії. Наукова спадщина і вшанування Микола Федорович Гамалія — автор більше 300 наукових робіт, значна частина яких присвячена проблематиці сказу і холери. У 1954—1956 роках вийшло друком шеститомне зібрання наукових праць М. Ф. Гамалії. Науковець є творцем і активним популяризатором так званого інтенсивного методу вакцинації — він розробив і застосував на практиці план заходів щодо боротьби з епідеміями на місцях. Активно боровся з епідеміями завізної чуми в Одесі на початку XX століття, холери на Донбасі, в Закавказзі та на Поволжі, епідемічного висипного тифу в Петербурзі. М. Ф. Гамалія проявив велику мужність лікаря і науковця, поставивши деякі досліди на собі. Це було тоді, коли ставало ясно, що до тяжкохворих слід застосовувати інтенсивне лікування. У 1888 році Гамалія відкрив холероподібний пташиний вібріон (мечниковський вібріон) — збудник холероподібного захворювання птахів і представив відповідну протихолерну вакцину. До 90-х років XIX ст. відносять його праці з загальної патології. У 1894–96 роках Гамалія описав явища так званого гетероморфізму бактерій, це відкриття випередило сучасне вчення про L-форми. М. Гамалія вперше висунув положення про існування прихованих форм інфекції — ще у 1899 році науковець висловив думку про «невидимих мікробів», як збудників раку, вірусної теорії раку він дотримувався до кінця свого життя. Науковець виховав цілу плеяду мікробіологів, які своїми працями і відкриттями уславили ім'я свого вчителя. М. Ф. Гамалія отримав Державну премію (1943), нагороджений двома Орденами Леніна, Орденом Червоного Прапора. Посилання * * Калита Василь «Династії лікарів і вчених Гамаліїв — 420 років. Хроніка життя трьох поколінь.» // стаття у «Здоров'я. Медична газета», ч. 9 за травень 2006 року Біографія М. Ф. Гамалії на вебсторінці Російському НДІ епідеміології і мікробіології ім. М. Ф. Гамалії Гамалія М. Ф. у БСЭ (Великій Радянській Енциклопедії) Примітки Джерела та література * Сарбей В. Г. Гамалія Микола Федорович // ст. у Енциклопедія історії України. — Том 2. — К.: Наукова думка, 2004. — С. 47. * Віталій Абліцов Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті. — К.: КИТ, 2007. — С. 436. * Миленушкин Ю. И. Н. Ф. Гамалея. — М., 1967.

Герцен Олександр Іванович Олекса́ндр Іва́нович Ге́рцен (псевдонім — Іскандер; , Москва, Російська імперія — , Париж, Франція) — російський письменник, публіцист, літературний критик, філософ, революціонер-демократ. Один із небагатьох представників російської революційної інтелігенції, що прихильно ставилися до повної державної незалежності України та Польщі. Життєпис Народився 6 квітня (25 березня за старим стилем) 1812 року в Москві в родині багатого російського поміщика Івана Яковлєва та німкені Луїзи Гааг. Шлюб батьків не був офіційно зареєстрований, тому хлопчик був позашлюбною дитиною і вважався вихованцем свого батька, який дав йому прізвище Герцен від німецького слова Herz, тобто «дитя серця». Дитинство майбутнього письменника минуло в будинку дядька, Олександра Яковлєва, на Тверському бульварі (нині будинок 25, у якому розташовується Літературний інститут імені Горького). З дитинства Герцен не був обділений увагою, але становище незаконнонародженого викликало в ньому відчуття сирітства. З раннього віку зачитувався творами філософа Вольтера, драматурга Бомарше, поета Гете і романіста Коцебу, тому він рано засвоїв вольномисленний скептицизм, який зберіг до кінця життя. У 1829 році вступив на фізико-математичне відділення Московського університету, де незабаром разом з Миколою Огарьовим (вступив роком пізніше) утворив гурток однодумців, серед яких найвідомішими були майбутній письменник, історик і етнограф Вадим Пассек, перекладач Микола Кетчер. Молоді люди обговорювали суспільно-політичні проблеми сучасності — Французьку революцію 1830 року, Листопадове повстання (1830—1831), захоплювалися ідеями сенсимонізму (вчення французького філософа Сен-Симона — побудова ідеального суспільства за допомогою знищення приватної власності, спадкування, станів, рівноправності чоловіків і жінок). У 1833 році зі срібною медаллю закінчив університет і вступив на роботу в Московську експедицію Кремлівської будови. Служба залишала йому досить вільного часу для занять творчістю. Герцен збирався видавати журнал, який мав об'єднати літературу, соціальні питання і природознавство ідеєю сенсимонізму, але в липні 1834 року він був заарештований за те, що виспівував пісні, що порочать царську родину, на вечірці, де був розбитий бюст імператора Миколи Павловича. В ході допитів Слідча комісія, не довівши прямої провини Герцена, визнала, що його переконання становлять небезпеку для держави. У квітні 1835 року Герцен був висланий спочатку до Пермі, потім у Вятку із зобов'язанням перебувати на державній службі під наглядом місцевого начальства. З 1836 року друкувався під псевдонімом Іскандер. У кінці 1837 року його перевели у Владимир, де Герцен отримав можливість відвідувати Москву і Санкт-Петербург. Там він був прийнятий до кола критика Віссаріона Бєлінського, історика Тимофія Грановського і белетриста Івана Панаєва. У 1840 році жандармерія перехопила лист Герцена до батька, де він писав про душогубство петербурзького будочника, вуличного постового, який вбив перехожого. За поширення безпідставних чуток він був висланий у Новгород без права в'їзду до столиці. Міністр внутрішніх справ Олександр Строганов призначив Герцена радником губернського правління, це було службовим підвищенням. У липні 1842 року, вийшовши у відставку в чині надвірного радника, після клопотання друзів Герцен повернувся до Москви. У 1843—1846 роках він жив у провулку Сивцев Вражек (нині філія Літературного музею — Музей Герцена), де ним були написані повісті «Сорока-злодійка», «Доктор Крупов», роман «Хто винен?», Статті «Дилетантизм у науці», «Листи про вивчення природи», політичні фейлетони «Москва і Петербург» та інші твори. Тут Герцена, який очолював ліве крило західників, відвідували професор історії Тимофій Грановський, критик Павло Анненков, артисти Михайло Щепкін, Пров Садовський, мемуарист Василь Боткін, журналіст Євген Корш, критик Віссаріон Бєлінський, поет Микола Некрасов, письменник Іван Тургенєв, утворюючи таким чином московський епіцентр полеміки слов'янофілів і західників. Бував Герцен у московських літературних салонах Авдотьї Єлагіної, Кароліни Павлової, Дмитра Свербєєва, Петра Чаадаєва. У травні 1846 року помер батько Герцена, і письменник став багатим спадкоємцем, що дало змогу поїхати за кордон. У 1847 році Герцен залишив Росію і почав свою багаторічну подорож Європою. Спостерігаючи життя західних країн, він перемежовував особисті враження з історико-філософськими дослідженнями, з них найвідоміші «Листи з Франції та Італії» (1847—1852), «З того берега» (1847—1850). Після поразки європейських революцій (1848—1849) Герцен розчарувався у революційних можливостях Заходу і розробив теорію «російського соціалізму», ставши одним з основоположників народництва. У 1852 році Олександр Герцен оселився в Лондоні. На той час його сприймали як першу фігуру російської еміграції. В 1853 році він заснував у Лондоні «Вільну російську друкарню». Спільно з Огарьовим видавав революційні видання — альманах «Полярна зірка» (1855—1868) і газету «Дзвін» (1857—1867). Девізом газети був початок епіграфа до «Дзвону» німецького поета Шиллера «Vivos voco!» (Кличу живих!). Програма «Дзвону» на першому етапі містила демократичні вимоги: звільнення селян від кріпацтва, скасування цензури, тілесних покарань. В її основі лежала розроблена Олександром Герценим теорія російського селянського соціалізму. Крім статей Герцена й Огарьова, «Дзвін» поміщав різноманітні матеріали про становище народу, суспільної боротьби в Росії, відомості про зловживання і секретні плани влади. Як додатки до «Дзвону» виходили газети «Під суд» (1859—1862) і «Загальне віче» (1862—1864). Надруковані на тонкому папері аркуші «Дзвону» нелегально перевозилися в Росію через кордон. Співробітниками «Дзвону» в перший час були письменник Іван Тургенєв і декабрист Микола Тургенєв, історик і публіцист Костянтин Кавелін, публіцист і поет Іван Аксаков, філософ Юрій Самарін, Олександр Кошелєв, письменник Василь Боткін та інші. Після реформи 1861 року в газеті з'явилися статті, що різко засуджували реформу, тексти прокламацій. Зв'язок з редакцією «Дзвону» сприяв утворенню революційної організації «Земля і воля» в Росії. Для зміцнення зв'язків з «молодою еміграцією», що зосередилася в Швейцарії, видання «Дзвону» в 1865 році було перенесено до Женеви, а в 1867 році газета практично припинила своє існування. У 1850-ті роки Герцен почав писати головну працю свого життя «Минуле і думи» (1852—1868) — синтез мемуарів, публіцистики, літературних портретів, автобіографічного роману, історичної хроніки, новел. Сам автор називав цю книгу сповіддю, «з приводу якої зібралися там-сям зупинені думки з дум». У 1865 році Герцен полишив Англію і вирушив у тривалу подорож по Європі. В цей час він віддалився від революціонерів, особливо від російських радикалів. Восени 1869 року він оселився в Парижі з новими планами літературно-видавничої діяльності. У Парижі Олександр Герцен і помер 21 (9 за старим стилем) січня 1870 року. Особисте життя Герцен був одружений зі своєю кузиною Наталею Захар'їною, позашлюбною дочкою свого дядька Олександра Яковлєва, з якою Герцен повінчався у травні 1838 року, таємно забравши з Москви. У подружжя народжувалося багато дітей, але вижили тільки троє — старший син Олександр, який став професором фізіології, і дві дочки —Наталія й Ольга. Онук Олександра Герцена Петро Олександрович Герцен був відомим ученим-хірургом, засновником Московської школи онкологів, директором московського Інституту для лікування пухлин, який в наш час названо його іменем (Московський науково-дослідний онкологічний інститут імені П. О. Герцена). Після смерті Наталії Захар'їної в 1852 році Олександр Герцен з 1857 року жив у цивільному шлюбі з Наталією Тучковою-Огарьовою, офіційною дружиною Миколи Огарьова. Відносини доводилося тримати в таємниці від сім'ї. Діти Тучкової й Герцена — Ліза, покінчила життя самогубством у 17 років, близнята Олена та Олексій, померлі в малолітньому віці, вважалися дітьми Огарьова. Тучкова-Огарьова вела коректуру «Дзвону», а після смерті Герцена займалася виданням його творів за кордоном. З кінця 1870-х років писала «Спогади» (вийшли окремим виданням в 1903 році). Герцен і Україна Герцен був одним із небагатьох представників російської революційної інтелігенції, що прихильно ставився до ідеї української державної незалежності. Досить вичерпний аналіз поглядів Герцена на «українське питання» та його значення для України знаходимо у статті Яра Славутича «Олександер Герцен та Україна»: Уже на другому році існування «Дзвону» Герцен висловив свою об'єктивну оцінку республіканської форми правління серед запорозьких козаків: Герцен викладає свої погляди на українсько-російські політичні взаємини у згоді з історичною дійсністю: Кількома місяцями пізніше Герцен іронічно писав про критичні напади на нього за оборону України: З українського боку реакція на статтю Герцена була сповнена великого ентузіазму. Микола Костомаров, правдоподібно з доручення своїх земляків, послав довгого листа Герценові, у якому висловив подяку: Надаючи сторінки «Дзвону» для висловлювань Костомарова, Герцен щиро вітає його і кваліфікує лист Костомарова як «стисло висловлену мою власну думку». Лист Костомарова, надрукований під заголовком «Україна», не був одинокою українською реакцією на Герценову ідею свободи, пропаґовану в «Дзвоні». Тарас Шевченко, наприклад, записав у своєму щоденнику захоплений відгук про Герцена, назвавши його святою людиною, і поруч намалював його портрет. Варто згадати також про те, що в номері 158 «Дзвону» від 3 березня 1863 року знаходимо лист, підписаний псевдонімом «Українка», у якому авторка закликає російських жінок вплинути на своїх чоловіків і братів, щоб вони перестали придушувати поляків, які повстали проти гніту російського царату. Це був справді людяний голос з України, що захищав тих, від кого Україна зазнала в минулому дуже багато страждань. Послідовники Герцена, Микола Чернишевський і Микола Добролюбов, намагалися наслідувати свого вчителя також у національному питанні. Принагідно вони прихильно висловлювалися про українців та інших неросіян. Наприклад, Добролюбов хвалив Шевченка, наголошуючи типово українські національні мотиви в його творчості. Також, Яр Славутич стверджує: Таким чином, Герцен був єдиним із прогресивних російських представників інтелігенції середини ХІХ ст., хто зробив спробу через своє солідне видання захищати інтереси України, звертаючись до історичних сторінок її минулого. Спираючись на історичні факти, він висловлювався за визнання автономії України, вирішення питання щодо офіційного запровадження української мови на території українських губерній та ін. Твори Пам'ятник Герцену у дворі Московського університету * Собрание сочинений. — Т. 1—30. — Москва, 1954—1966. * Спомини з еміграції. — Львів, 1911. * Листи про вивчення природи. — Київ, 1947. * Вибрані філософські твори. — Т. 1—2. — Київ, 1949—1951. * Сорока-злодійка. — Київ, 1950. * Минуле і думи. — Київ, 1957. * Хто винен? — Київ, 1982. Див. також * 3052 Герцен — астероїд, названий на честь цього чоловіка. Примітки Посилання * Герцен // * Герцен Олександер //

Глушков Віктор Михайлович Дошка В. Глушкову на будинку Ярославів Вал, 15а, Київ Ві́ктор Миха́йлович Глушко́в (24 серпня 1923, Ростов-на-Дону, РРФСР, СРСР — 30 січня 1982, Москва, РРФСР, СРСР) — український радянський вчений, піонер комп'ютерної техніки, автор фундаментальних праць у галузі кібернетики, математики і обчислювальної техніки, ініціатор і організатор реалізації науково-дослідних програм створення проблемно-орієнтованих програмно-технічних комплексів для інформатизації, комп'ютеризації і автоматизації господарської і оборонної діяльності країни. Депутат Верховної Ради СРСР 8—10-го скликань. Член ЦК КПУ в березні 1966 — січні 1982 р. Глава наукової школи кібернетики. Лауреат численних премій і нагород. Дійсний член АН СРСР (1964), АН УРСР (1961). Почесний член багатьох іноземних академій. Засновник Інституту кібернетики імені В. М. Глушкова НАН України, який і очолював до 1982 р. Помер в Москві, куди був перевезений для лікування. Похований у Києві на Байковому кладовищі Життєпис Народився 24 серпня 1923 в Ростові-на-Дону у родині службовців. Батько Михайло Іванович Глушков родом зі Станиці Луганської, Україна. Матір зі станиці Каменської (зараз Каменськ-Шахтинський, Ростовської області, Росія). У 1941 із золотою медаллю закінчив середню школу № 1 в місті Шахти. На початку німецько-радянської війни працював на оборонних роботах. Трудову діяльність розпочав у 1943 році начальником відділу технічного контролю шахтоуправління тресту «Шахтаантрацит» міста Шахти Ростовської області. Вищу математичну освіту отримав в Новочеркаському політехнічному інституті (1943—1948) та Ростовському державному університеті (1947—1948). З жовтня 1948 по 1954 рік працював асистентом, викладачем, доцентом, завідувачем кафедри теоретичної механіки в Уральському лісотехнічному інституті, водночас проводив інтенсивну науково-дослідну роботу. У 1951 захистив кандидатську, а у грудні 1955 — докторську дисертацію у Московському державному університеті. Інституту кібернетики імені В. М. Глушкова Наступні 25 років активного життя ученого найтіснішим чином пов'язані з Академією наук УРСР та Інститутом кібернетики АН УРСР. На запрошення академіка Бориса Гнєденка у 1956 стає завідувачем лабораторії обчислювальної техніки Інституту математики Академії наук УРСР. Саме у цій лабораторії у 1950 під керівництвом Сергія Лебедєва було розроблено перший радянський комп'ютер («МЭСМ»). З 1957 року — директор Обчислювального центру АН УРСР. Член КПРС з 1958 року. У 1958 році обраний членом-кореспондентом АН України за спеціальністю Алгебра. У лютому 1961 обраний дійсним членом Академії наук Української РСР, а у 1962 році стає віце-президентом АН УРСР. У 1962 на базі Обчислювального центру Глушков створює Інститут кібернетики АН УРСР. Будучи його директором, він будує цілий комплекс корпусів на краю Києва («Кібцентр») та житлові багатоповерхові будинки для співробітників Інституту. Так, за 20 років кількість працівників інституту зростає з кількох сотень до кількох тисяч. Значну увагу приділяв популяризації кібернетики як науки, та автоматизації економіки Радянського Союзу. В Інституті кібернетики під його науковим керівництвом було розроблено ЕОМ «Киев» і першу в Україні та колишньому СРСР напівпровідникову керуючу машину широкого призначення «Днепр». Попередниками персональних комп'ютерів стали машини для інженерних розрахунків «Промінь» (1963), «Мир-1» (1966), «Мир-2» (1969), у яких було реалізовано запропоновану В. М. Глушковим ідею ступеневого мікропрограмного управління. Практично всі розроблені в Інституті ЕОМ за його керівництва в свій час майже не поступалися закордонним аналогам і мали оригінальну архітектуру (лише на початку 80-х Союз перейшов на копіювання закордонних аналогів обчислювальної техніки, що згодом призвело до серйозного відставання радянських взірців від закордонних). Під його керівництвом Головна редакція «Української радянської енциклопедії» видала першу в світі «Енциклопедію кібернетики» у 2-х томах українською (1973) та російською (1974) мовами. Помер 30 січня 1982 після тяжкої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 1). Боротьба з хворобою В. І. Зноба, архітектор О. К. Стукалов За спогадами дочки Ольги Китової ускладнення зі здоров'ям вченого почались ще 1980 року. Відмічалися болі голови, особливо в потилиці, мучив кашель, аритмії серця, стрибав тиск, не було апетиту. Попри це Глушков продовжував працювати у звичному йому насиченому ритмі. При проходженні медоглядів лікарі заявляли, що погіршення здоров'я — результат перевтоми. Восени 1981 року, коли симптоми почали проявлятися сильніше, ліг на обстеження в лікарню «Феофанія» (околиця Києва). Там спочатку був поставлений діагноз остеохондроз і защемлення нервів шийного відділу хребта. Пізніше припускалось вірусне ураження судин головного мозку. Консиліуми лікарів призначали різні процедури і засоби для лікування. Проте хворобу так і не могли визначити, стан вченого лише погіршувався. Врешті-решт було прийнято рішення перевезти Глушкова в Москву у Центральну кремлівську лікарню. Туди був покладений 20 жовтня 1981 року, де було відмічене короткочасне поліпшення. Проте пізніше стан погіршився. Глушков пережив кілька колапсів та втрат свідомості. Московські лікарі також не змогли визначити причини недуги. 7 січня 1982 з Глушковим у Москві зустрівся відомий німецький нейрохірург професор Цюльх, що прибув з Кельна, (ФРН). Він за результатами призначених ним додаткових аналізів діагностував смертельний діагноз — запущену пухлину довгастого мозку, що почала поширюватись по спинному мозку. Зранку 30 січня 1982 об 11 годині 7 хвилин Глушкова не стало. В лікарні аж до смерті він надиктовував на магнітофон власні спогади та ідеї. На прохання сім'ї його тіло було перевезено в Київ і поховано на центральній алеї Байкового кладовища. Нагороди та звання У 1964 у за цикл праць з теорії автоматів присуджена Ленінська премія. У 1967 нагороджений орденом Леніна та премією ім. Крилова за цикл праць з теоретичної кібернетики, присвячених формальним методам проєктування електронних обчислювальних машин. У 1968 присуджена Державна премія СРСР (в складі авторського колективу) за розробку нових принципів побудови структур малих ЕОМ для інженерних розрахунків та математичного забезпечення для них, впроваджених в обчислювальних машинах серії «МИР». У 1969 за великі успіхи у розвитку науки і підготовці кадрів присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. У 1970 присуджена Державна премія України в галузі науки і техніки (в складі авторського колективу) за розробку та впровадження автоматизованої системи управління радіотехнічним підприємством масового виробництва (див. Державна премія України в галузі науки і техніки — лауреати 1970 року). 23 серпня 1973 року нагороджений орденом Жовтневої Революції за заслуги в розвитку кібернетики та обчислювальної техніки. У 1975 нагороджений орденом Леніна за заслуги в розвитку радянської науки та в зв'язку з 250-річчям АН СРСР. У 1976 нагороджений орденом НДР за видатний внесок в співробітництво спеціалістів СРСР та НДР в розробку прогнозів розвитку технічних засобів електронних інформаційних систем. У 1977 присуджена Державна премія СРСР (в складі авторського колективу) за цикл праць з теорії дискретних перетворювачів та методів автоматизації проєктування ЕОМ, які знайшли застосування в діючих системах. У 1978 присвоєне звання «Заслужений діяч науки УРСР» У 1979 присуджена премія ім. С. О. Лебедєва за цикл робіт з теорії перспективних ЕОМ та створення швидкодіючих засобів обчислювальної техніки і систем управління. У 1980 присуджена премія ім. Крилова за цикл праць з методів оптимізації в плануванні та управлінні. У 1981 присуджена премія Ради Міністрів СРСР за розробку та впровадження в народне господарство комплексу програмно-технічних засобів зі створення автоматизованих систем збирання, передавання та обробки даних. Присуджена Державна премія України (в складі авторського колективу) за розробку та впровадження в народне господарство базової АСК на магістральних нафтопроводах. У 1997 Міжнародне комп'ютерне товариство (IEEE Computer Society) присудило медаль «Піонер комп'ютерної техніки» за заснування першого в СРСР інституту кібернетики (Інституту кібернетики АН УРСР), створення теорії цифрових автоматів та роботи в галузі макроконвеєрних архітектур обчислювальних систем. Медаль буда отримана сім'єю В. М. Глушкова. Був членом програмних комітетів таких найвідоміших організацій, як Міжнародна федерація з обробки інформації (IFIP) і автоматичного керування (IFAC), виконував обов'язки консультанта урядів Болгарії, НДР, ЧРСР, був експертом ООН, суттєво впливав на формування тематики міжнародного інституту прикладного системного аналізу (IIASA). Багато з його численних наукових статей і монографій було перекладено іноземними мовами. Його запрошували читати лекції до США, Англії, Франції, Іспанії, Італії, Індії, Мексики, Японії та інших країн. Був іноземним членом Болгарської (1974), Німецької (НДР, 1975), Польської (1977) академій наук. Діяльність Сформулював поняття кібернетики як наукової дисципліни з комплексною методикою досліджень, визначив проблеми найефективнішої взаємодії людини з машиною і шляхи їх розв'язання. Запропоновані ним побудови «око-рука», «читаючий автомат», самоорганізуюча структура поклали початок новим прикладним технологіям, унікальним розробкам, пов'язаних зі створенням так званого штучного інтелекту. Під безпосереднім керівництвом академіка Глушкова розроблені та впроваджені в практику унікальні автоматизовані системи управління, що на той час не мали аналогів у світі. Це, зокрема, АСК «Львів» та «Гальванік», які успішно працювали на львівському заводі «Електрон», київському «Арсеналі», інших підприємствах колишнього Радянського Союзу. В очолюваному ним інституті розроблена серія відомих ЕОМ, серед яких — «Київ», «Дніпро», «Промінь» та інші. Віктор Глушков своїми фундаментальними працями в галузі алгебри, математичної логіки, теорії автоматів та алгоритмів, теорії математичних машин і їх практичного втілення ще за життя здобув визнання міжнародної наукової громадськості. Теорія топологічних груп та топологічна алгебра Проводив інтенсивну науково-дослідну роботу в галузі алгебраїчних структур. Його вчителями були провідні алгебраїсти країни С. М. Черніков і О. Г. Курош. 1951 В. М. Глушков захистив кандидатську дисертацію «Локально-нільпотентні групи без кручення з умовою обриву деяких ланцюгів підгруп», а у грудні 1955 — докторську дисертацію «Топологічні локально-нільпотентні групи». Отримані ученим математичні результати вивели його у ряд провідних алгебраїстів світу, оскільки ним була розв'язана узагальнена п'ята проблема Гільберта, а також досліджені властивості і будова локально бікомпактних груп і алгебр Лі, що дало змогу значно розвинути теорію топологічних груп і топологічну алгебру в цілому. Ці високі (на той час) абстракції перетворилися на інструментарій пізнання багатьох процесів матеріального світу, наприклад, плазмових потоків або спільної поведінки взаємодіючих об'єктів різної природи. Теорія цифрових автоматів Ще на початку своєї наукової діяльності наприкінці 50-х В. М. Глушков сформулював чітке та алгебраїчно просте поняття цифрового автомата і отримав майже всі результати, які були опубліковані в свій час фундаторами цієї теорії Кліні та Муром. В лабораторії Глушкова в Інституті кібернетики активно вивчались як загальнотеоретичні проблеми, так і практичні питання застосування теорії автоматів для синтезу схем ЕОМ. Базовою ідеєю, яка об'єднувала більшість праць Глушкова з цієї теми, була можливість застосування алгебраїчного апарату для формалізації таких об'єктів, якими є компоненти ЕОМ, схеми та програми. Глушков побудував необхідний математичний апарат та показав, що компоненти ЕОМ можуть бути репрезентовані як математичні вирази. В 1961 р. як певний підсумок наукової діяльності була видана відома монографія Глушкова «Синтез цифровых автоматов». Теорія програмування та системи алгоритмічних алгебр У галузі теорії програмування та систем алгоритмічних алгебр В. М. Глушковим був зроблений фундаментальний внесок — алгебра регулярних подій (рос. алгебра регулярных событий). Був розвинений апарат систем алгоритмічних алгебр, в рамках якого Глушковим була сформульована концепція, аналогічна принципу структурного програмування Дейкстри (1968) та доведена фундаментальна теорема про регуляризацію (зведення до структурованої форми) довільного алгоритму, зокрема програми чи мікропрограми. Глушковим був сформульований фундаментальний принцип мікропрограмного управління, згідно з яким абстрактна модель ЕОМ може розглядатись як взаємодія двох автоматів — управляючого та операційного. В 1974 за результатами цих досліджень була опублікована монографія Глушкова (в складі авторського колективу Цейтлін Г. О. та Ющенко К. Л.) «Алгебра, языки, программирование». Теорія проєктування ЕОМ Сучасні засади теорії проєктування ЕОМ, зокрема розробка методики блочного синтезу, були закладені в статтях В. М. Глушкова, опублікованих в журналі «Кібернетика» у 1965—1966 та у Віснику АН СРСР у 1967. На базі цих теоретичних праць в Інституті кібернетики була створена спеціалізована мова опису алгоритмів та структур ЕОМ та методика проєктування ЕОМ, які знайшли своє практичне застосування в ряді систем автоматизованого проєктування циклу «Проєкт» та «Проєкт-2». Монографія В. Глушкова (в складі авторського колективу) «Автоматизация проектирования вычислительных машин», яка узагальнювала досвід створення систем «Проєкт», була видана у 1975. Створення ЕОМ та нових архітектур обчислювальної техніки Керуючі ЕОМ У 1958 В. М. Глушковим була запропонована концепція універсальної керуючої машини (УМШН, ), яка згодом була реалізована в серійній ЕОМ Дніпро та в наступних серіях керуючих машин. В основі моделі УМШН — напівпровідникова елементна база (до того практично всі ЕОМ використовували електронні лампи), апаратний захист програм та даних, невелика розрядність, оптимальна для завдань управління технологічними процесами. Одночасно з розробками машини «Днепр» з ініціативи В. М. Глушкова було розпочато спорудження в Києві спеціалізованого заводу (пізніше відомого як ВО «Електронмаш»), який серійно випускав цю ЕОМ. Машина «Днепр» була гідним конкурентом найкращим американським аналогам, і понад 10 років її використовували у виробництві. ЕОМ для інженерних обчислень Паралельно з проєктуванням управляючих обчислювальних систем, в Інституті кібернетики під керівництвом Глушкова набули розвитку ініціативи зі створення ЕОМ для інженерних розрахунків. Першою машиною цього класу стала ЕОМ "Промінь" зі ступінчатим мікропрограмним керуванням. Ідеї Глушкова зі створення інтелектуальної обчислювальної системи певною мірою були реалізовані в таких без перебільшення унікальних обчислювальних системах, як «МИР-1» (1965), «МИР-2» (1969) та «МИР-3». Головною їхньою відмінністю від інших ЕОМ була апаратна реалізація мови, близької до мови програмування високого рівня, унікальні можливості ведення чисельних та аналітичних інженерних розрахунків. Новаторські архітектури ЕОМ Наприкінці 60-х під керівництвом В. М. Глушкова були розпочаті роботи зі створення універсальної ЕОМ "Україна" на базі архітектури, відмінної від звичних принципів фон Неймана, але ця система не була реалізована за відсутності в той час необхідної елементної бази. Базові ідеї зі створення розвинених архітектур ЕОМ з розвиненими засобами підтримки високорівневого програмування були узагальнені в монографії Глушкова (в складі авторського колективу) «Вычислительная машина с развитыми системами интерпретации». Наприкінці 70-х Глушков запропонував принцип макроконвейерної архітектури ЕОМ з багатьма потоками команд та даних (в сучасній класифікації Флінна — MIMD) як принцип реалізації нефоннейманівської архітектури. Саме в таких архітектурах Глушков бачив перспективи розвитку систем з надвисокою продуктивністю обчислень. Макроконвейерна ЕОМ була розроблена Інститутом кібернетики та впроваджена в серію як ЕС-2701 (1984) та ЕС-1766 (1987). На той час це були найбільш швидкодіючі в СРСР системи з номінальною продуктивністю, яка перевищувала 1 млрд оп/с. Ці системи дозволяли ефективне масштабування за рахунок багатопроцесорної архітектури та динамічну реконфігурацію. Вони не мали аналогів у світі. Кібернетика Факультет кібернетики Під керівництвом В. М. Глушкова була створена унікальна «Енциклопедія кібернетики» (українською в 1973 , російською в 1974 ), яка не мала аналогів у світі та стала першою фундаментальною працею, в якій висвітлювались теоретичні аспекти кібернетичної науки, її застосування до таких галузей як економіка, біологія, техніка. Певною мірою така всеохопність енциклопедії характеризує і діяльність самого Глушкова в цій сфері, яка була різнобічною і нетривіальною. Меморіальна дошка Віктору Глушкову на будівлі факультету кібернетики КНУ Глушковим були розроблені принципово нові підходи до створення систем обробки інформації, які кардинально змінили уяву про теорію систем управління та теорію обчислювальних систем, підготували основу для нового етапу розвитку науки про інформацію. Ще на початку становлення обчислювальної техніки, В. М. Глушков ініціював дослідження з моделювання інтелектуальної діяльності. Він багато уваги приділяв розробці ідеї «мозкоподібних» структур ЕОМ, за якими йому вбачалися у майбутньому велетенські можливості. Численні проблеми штучного інтелекту ставилися і розв'язувалися в Обчислювальному Центрі АН УРСР. І серед них такі, як моделювання еволюції, автоматичне доведення теорем, побудова перших робототехнічних систем, розпізнавання зорових образів і усної мови, розпізнавання змісту фраз тощо. Всесоюзна школа з розпізнавання образів у м. Києві у 1962 р. зібрала практично всіх спеціалістів країни з цих питань. Монографія В. М. Глушкова «Введение в кибернетику» була видана в 1964. За ініціативи В. М. Глушкова, в 1969 на базі Київського університету імені Тараса Шевченка відкрито перший в СРСР факультет кібернетики. Автоматизовані системи управління технологічними процесами За безпосередньої участі В. М. Глушкова в Інституті кібернетики проводились інтенсивні розробки автоматизованих систем управління, зокрема систем управління технологічними процесами, автоматизації наукових досліджень та випробувань складних промислових об'єктів, систем організаційного управління промисловими підприємствами. Ці дослідження були систематизовані в монографії «Введение в АСУ» (2 вид. 1974) Загальнодержавна автоматизована система управління народним господарством 1962 В. М. Глушков розпочав роботи над проєктом, масштаби якого в галузі інформаційних технологій не мали і не мають аналогів по сьогодні — Загальнодержавної автоматизованої системи (ЗДАС). Беручись за цю роботу, Глушков особисто вивчив специфіку функціонування більше тисячі об'єктів народного господарства різних галузей. В. М. Глушков розрахував, що використання ЗДАС протягом 15 років коштуватиме близько 20 млрд карбованців. Але за ці ж роки ЗДАС принесе країні більше, ніж 100 млрд карбованців прибутку. По суті це було намагання створити науково-технічну базу керування економікою країни й організацію інформаційної індустрії, аналогічну тій, яка нині успішно функціонує у провідних країнах Заходу. Це безсумнівно був безпрецедентний виклик звичним канонам керування господарством країни. Під керівництвом В. М. Глушкова колективом спеціалістів багатьох інститутів був створений ескізний проєкт Єдиної мережі обчислювальних центрів. Передбачалося побудувати близько ста головних і понад 10 тисяч районних центрів для безперервної обробки, аналізу економічної інформації і прийняття обґрунтованих рішень. Однак цей проєкт так і не був реалізований, оскільки він не знайшов відповідної підтримки у вищого керівництва країни, яку жахали масштаби задумів Глушкова та перспектива кардинальної перебудови усталених методів господарювання. Для В. М. Глушкова, який вважав створення ЗДАС справою життя, це рішення було фатальним. Цитати В післямові (висновках) до книги «Основи безпаперової інформатики» (1982) В. М. Глушков пророче пише: Сучасні планшетні комп'ютери та інші подібні пристрої і є втіленням описаного «електронного блокнота». Сучасники про В. Глушкова Іван Сергієнко: Див. також * Історія штучного інтелекту. * Премія НАН України імені В. М. Глушкова * Єршов Андрій Петрович Примітки Джерела та література * Онопрієнко В. І., Гаврилюк Л. О. Глушков Віктор Михайлович // * Т. К. Вінцюк. Глушков Віктор Михайлович // * Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ). — К., 1980. — Том 3. * Академик В. М. Глушков — пионер кибернетики / Составитель В. П. Деркач. — К. : Юниор, 2003. — 384 с. * Капитонова Ю. В., Летичевский А. А. Парадигмы и идеи академика В. М. Глушкова. — К. : Наукова думка, 2003. — 456 с. Академік Віктор Глушков: ЕОМ обганяє фантазію / Інтерв'ю взяв Віталій Довгич // Робітнича газета. — 1975, 25 грудня Максимович Г. В. Беседы с академиком В. Глушковым. - М.: Мол. гвардия, 1976 * Малиновский Б. Н.Академик Виктор Глушков. Золотые вехи истории компьютерной науки и техники в Украине. — К. : ВМУРоЛ, 2003. — 183 с. *Моев В. Бразды управления: Беседы с академиком В. М. Глушковым. - М.: Политиздат, 1983 * Київ. Енциклопедія / В. Г. Абліцов. — К.: Фенікс, 2016. — 288 с. Посилання